Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 46 страниц)
* * *
Хтось познімав із неї туфлі та панчохи і вкрив її ковдрою; Меґі заворушилася, розплющила очі й озирнулася довкола. Люк сидів на підвіконні, зігнувши одну ногу в коліні, й курив. Зачувши, що вона заворушилася, він поглянув на неї і всміхнувся.
– Ну й гарна ж ти наречена! Я тут чекаю, не дочекаюся свого медового місяця, а вона спить без задніх ніг майже дві доби! Я був занепокоївся, коли почав тебе будити, а ти не прокидалася, але корчмар сказав мені, що таке буває у жінок після тривалої подорожі у вагоні та ще й при такій спеці та вологості. Порадив мені дати тобі відіспатися. Як ти ся маєш?
Меґі заціпеніло сіла, спершись на подушку, розпростерла руки і позіхнула.
– Набагато краще, дякую. Ой, Люку! Я знаю, що я молода й дужа, але я жінка! І я не можу витримувати такого виснажливого фізичного навантаження, як ти.
Він підійшов, сів на краю ліжка і чарівливим жестом розкаяння погладив її по руці.
– Перепрошую, Меґан, я винуватий перед тобою, справді винуватий. Я не подумав про те, що ти таки жінка. Ще не звик мати поруч із собою дружину, от і все. Ти зголодніла, моя люба?
– Гірше – я вмираю з голоду. Ти хоч здогадуєшся, що я не їла майже тиждень?
– Тоді чому б тобі не помитися у ванні, вдягнути чисте плаття і піти зі мною позаглядати містом?
Біля готелю було китайське кафе, де Люк почастував Меґі першими у її житті східними стравами. Вона була така голодна, що будь-яка їжа здалася б їй смачною, але ця виявилася найвищого ґатунку. їй було байдуже, чи справді це готували з пацючих хвостів, акулячих пер та курячих нутрощів, як подейкували в Джилленбоуні, де було лише одне кафе, що належало грекам, і подавали там відбивні та смажену картоплю. Люк проніс із собою дві квартові пляшки пива, купленого в готелі, й наполіг, щоб вона випила склянку попри те, що пиво вона недолюблювала.
– Не поспішай накачуватися водою, – порадив він. – А коли питимеш пиво, то не матимеш поносу.
Потім Люк взяв її за руку і повів показувати їй місто з такою гордістю, наче воно належало йому. Але ж Люк народився в Квінсленді! А Данглоу виявилося цікавим містом. Ззовні та своєю атмосферою воно мало нагадувало міста на заході Австралії. За розміром Данглоу був, непевне, таким самим, як і Джилі, але не з однією головною вулицею, до якої тулилися більшість будівель, Данглоу будували впорядкованими квадратними кварталами, а всі його крамниці та будинки були білими, а не коричневими. Вікна мали вертикальні фрамуги, вочевидь, щоб ловити побільше вітерцю, а дахів позбулися скрізь, де була можливість. Наприклад, в кінотеатрі, де був екран, стіни з фрамугами, ряди брезентових стільців, але даху не було.
З усіх боків на місто наповзали справжнісінькі джунґлі. Лози та інші повзучі рослини розросталися повсюдно – видиралися на стовпи, дахи та стіни. Посеред дороги, немов так і треба, зростали дерева, або ж довкола них були споруджені будинки, чи то дерева проросли крізь ці будинки – хтозна. Неможливо було визначити, що з’явилося першим – дерева чи людські помешкання, бо рослинність розросталася неконтрольовано й хаотично. На тлі глибокого блакитно-лазурового неба вимахували вітами кокосові пальми, вищі й стрункіші за евкаліпти-привиди Дрогеди, кольори буяли скрізь, куди б не поглянула Меґі. Це не був сіро-бурий ландшафт, до якого вона звикла. Здавалося, тут квітнуло кожне дерево – пурпуровим, помаранчевим, яскраво-червоним, рожевим, блакитним та білим кольорами.
Повсюдно було багацько китайців у чорних шовкових штанях, крихітних чорно-білих черевичках із білими шкарпетками, в білих сорочках із мандаринськими комірцями та чорними косами на спинах. Жінки та чоловіки були так схожі одне на одного, що Меґі насилу відрізняла, хто є хто. Здавалося, чи не вся торгівля у місті Данглоу належала китайцям; великий універмаг, значно багатший товарами за все, що було в Джилі, мав китайську назву «А-Вон».
Будинки тут споруджували на високих палях, як і будинок старшого скотаря на Дрогеді. Люк пояснив, що робилося це для забезпечення максимальної циркуляції повітря і для захисту від термітів, які могли зруйнувати будинок за рік. На верхній частині палі кріпилася жерстяна таріль із повернутими донизу краями – терміти не могли перетягнути свої тулуби через краї цієї тарілки і не мали змоги потрапити до дерев’яної конструкції самого будинку. Ясна річ, вони живилися палями, але коли яку-небудь палю наскрізь прогризали терміти, її замінювали новою. І це було набагато легше й дешевше, аніж споруджувати новий будинок. Схоже, більшість парків – то були зарості джунґлів, бамбуку або ж пальм, наче мешканці втомилися підтримувати порядок місцевої флори.
Чоловіки та жінки шокували Меґі. Щоб піти повечеряти з Люком, вона вдягнулася відповідно: туфлі на високих підборах, шовкові панчохи, атласна нижня спідниця та пишне шовкове плаття з рукавами до ліктя та поясом. На голові у неї був великий солом’яний капелюх, а на руках – рукавички. А найбільше дратувало її неприємне відчуття, коли люди витріщалися на неї, гадаючи, що саме вона вдягнена недоречно, а не вони!
Тутешні чоловіки були босоногі, здебільшого гологруді й не вдягали нічого, окрім шортів кольору хакі; ті ж нечисленні, що вкривали свої тулуби, робили це за допомогою спортивних футболок, а не сорочок. Жінки ж були ще гіршими. Лише декотрі з них носили вузькі й короткі плаття, під якими не було ніякої нижньої білизни, ходили вони без панчіх, у шльопанцях. Але більшість жінок вдягали короткі шорти, ходили босоніж, а груди свої прикривали до непристойності маленькими спідніми сорочками без рукавів. Данглоу був цивілізованим містом, а не якимось курортом. Але все ж таки його корінні білі мешканці – яке кричуще неподобство! – походжали мало не голяка; китайці й ті були краще вдягнені.
Повсюди були велосипеди, сотні велосипедів; трохи автомобілів, а коней не видно взагалі. Так, це місто дуже відрізнялося від Джилі. А ще тут було жарко, страшенно жарко. Меґі з Люком пройшли повз термометр, який показував жалюгідні дев’яносто градусів, у що вірилося з трудом; в Джилі при температурі сто п’ятнадцять градусів повітря здавалося прохолоднішим. Меґі здалося, наче її тіло рухається крізь щільне повітря, розрізаючи його, як паруюче розтоплене масло, а коли вона робила вдих, то легені наче гарячою водою наповнювало.
– Люку, я вже не можу! Це нестерпно! Благаю, повернімось! – звернулася вона до нього, хапаючи ротом повітря.
– Як хочеш. То на тебе вологість так впливає. Вона рідко опускається нижче дев’яноста відсотків хоч улітку, хоч узимку, а температура зазвичай тримається в межах від вісімдесяти п’яти до дев’яноста п’яти градусів. Між порами року різниця невелика, але влітку мусони наганяють вологість до ста відсотків – і це в розпал спеки!
– Кажеш, літні дощі, не зимові?
– Цілий рік. Мусони дмуть майже завжди, а коли не дмуть, то їх заміняють пасати. Вони теж приносять багацько дощів. Річний рівень опадів у Данглоу складає від ста до трьохсот дюймів.
Триста дюймів дощу на рік! Бідолашні мешканці Джилі казяться від радощів, коли випадає п’ятнадцять, і це для них – царська доза, а тут, за дві тисячі миль від Джилі – аж триста!
– А вночі тут стає прохолодніше? – спитала Меґі, коли вони наближалися до готелю; спекотні ночі в Джилі здавалися досить стерпними порівняно з цією турецькою лазнею.
– Та не дуже. Втім, із часом ти звикнеш. – Відчинивши двері до номера, Люк відступив, пропускаючи її всередину.
– Я сходжу до бару за пивом, за півгодини повернуся. Ти матимеш достатньо часу.
Меґі переполохано зиркнула на нього.
– Так, Люку.
Данглоу розташований на сімнадцять градусів південніше екватора, тому ніч впала на землю блискавично: ще хвилину тому сонце починало хилитися до обрію, та раптом – гоп! – і темна ніч чорною патокою розтікалася землею. Коли Люк повернувся, Меґі вже вимкнула світло і лежала у ліжку, підтягнувши ковдру до самісінького підборіддя. Він розсміявся, стягнув із неї ковдру і кинув її на підлогу.
– Тут і так жарко, люба, нам не знадобиться ковдра!
Меґі чула, як він походжає кімнатою, бачила, як його нечітка тінь скидає з себе одяг.
– Твою піжаму я поклала на туалетний столик, – прошепотіла вона.
– Піжаму? В таку погоду? Я знаю, що в Джилі благочестивих мешканців шляк би трафив від однієї лише думки, що якийсь чоловік не вдягає на ніч піжаму, але ж це не Джилі, це Данглоу! А ти й справді у нічній сорочці?
– Еге ж.
– Тоді зніми її. Той бісів шматок тканини лише страх як докучатиме.
Меґі, незграбно вивертаючись і дякуючи Богу, що в кімнаті надто темно і Люк її не бачить, спромоглася таки стягнути з себе батистову нічну сорочку, яку місіс Сміт так любовно вишила до її шлюбної ночі. Люк мав рацію: прохолодніше і приємніше лежати голяка, відчуваючи, як нічний вітерець, залітаючи у розчинені вікна, легенько торкається тіла. Але думка про ще одне гаряче тіло, що вмоститься у ліжко поруч із нею, гнітила її.
Скрипнули пружини; Меґі відчула, як її руки торкнулася волога шкіра, і аж підскочила. Люк перевернувся на бік, притягнув її до себе й поцілував. Спочатку Меґі лежала колодою, намагаючись не думати про отой широко роззявлений рот та настирливий непристойно-хтивий язик, але потім запручалася, не бажаючи фізичної близькості у спеку, не бажаючи, щоб її цілували, не бажаючи Люка. Це не було схоже на оту ніч у «ролс-ройсі», коли вони поверталися додому з ферми Рудна Гуніш. Вона не відчувала Люкової турботи про неї, якась тверда частина його тіла настирливо штовхалася їй у стегна, а одна рука Люка впилася гострими нігтями їй у сідницю. Її страх розквітнув і перетворився на жах. Меґі була приголомшена – і не лише фізично – його силою і рішучістю, його браком розуміння та усвідомлення її потреб. Раптом він відпустив її, сів у ліжку і покрутив у руках якусь річ, ляскаючи нею та смикаючи її.
– Краще перестрахуватися, – мовив він, хапаючи ротом повітря. – Лягай на спину, вже пора. Та ні, не так! Розсунь ноги, заради Бога! Ти що – нічого не вмієш?
«Ні, Люку, не треба. Я нічого не вмію і нічого не хочу. – їй захотілося плакати. – Це жахливо й непристойно. Що б ти зі мною не робив, це ніяк не може дозволятися ані законами Церкви, ані людськими законами!» Він просто ліг на неї зверху, а потім підняв свої стегна, вперся в неї однією рукою, а другою вхопив за волосся так міцно, що вона й поворухнутися не сміла. Звиваючись і вигинаючись від відчуття якогось незнайомого твердого предмета у себе між ногами, Меґі спробувала робити так, як хотів Люк, вона ширше розсунула ноги, але він був набагато ширшим за неї, ї її пахові м’язи звело судомним болем від його ваги та незручної пози. Крізь дедалі щільніший туман страху, болю та виснаження Меґі відчула дотик якоїсь могутньої сили; коли він увійшов у неї, з її вуст вирвався високий протяжний вереск.
– Стули пельку! – досадливо простогнав він, затуляючи їй рота. – Ти що – хочеш, щоб всі у цьому довбаному закладі подумали, що я тебе вбиваю? Лежи й не ворушися, воно болітиме не більше, аніж слід! Лежи й не ворушися!
Вона пручалася, як навіжена, хотіла виштовхнути з себе оту страшну болючу річ, але його вага притисла й розпластала її, а рука приглушила її крики; але муки не припинялися. Меґі була абсолютно суха, бо він її не збудив, а ще сухіший кондом шкрябав і натирав її м’які ткані – Люк входив і виходив із неї все швидше й швидше, ось повітря зі свистом проходило в нього крізь зуби, потім щось змусило його завмерти. Він затремтів, затрясся і важко ковтнув слину. Біль із гострого перетворився на тупий і ниючий, Люк милостиво скотився з неї і ліг на спину, хапаючи ротом повітря.
– Наступного разу тобі буде приємніше, – вичавив він. – А вперше жінці завжди боляче.
«Чому ж тобі забракло ввічливості сказати мені про це заздалегідь?» – хотіла було гаркнути на нього Меґі, але сили покинули її, і вона не змогла вимовити ці слова, бо була надто поглинута бажанням померти тут і відразу ж. І не лише через біль, але від того відкриття, що вона була для нього не особистістю, а лише інструментом.
Вдруге було так само боляче, і втретє теж; роздратований, бо очікував, що її дискомфорт магічним чином зникне після першого разу, і тому не розуміючи, чому Меґі й далі пручалася та кричала, Люк розлютився, повернувся до неї спиною і заснув. Сльози текли по щоках Меґі їй на волосся; вона лежала на спині й бажала або померти, або повернутися до свого колишнього життя на Дрогеді.
Чи це мав на увазі отець Ральф, коли розповідав їй про таємний прохід, що мав стосунок до народження дітей? Нічого не скажеш – у дуже «приємний» спосіб довелось їй дізнатися про сенс його слів! Не дивно, що він так обтічно все пояснив, не вдаючись у деталі. А Люкові подобався цей процес і він повторював його три рази поспіль із невеличкими перервами. Вочевидь, йому від цього боляче не було. І Меґі зненавиділа і його, і сам цей процес.
Виснажена, Меґі відчувала біль від кожного руху, вона мало-помалу перевернулася набік, спиною до Люка, і заплакала в подушку. Сон не йшов до неї, а Люк спав так міцно, що від її боязких рухів лишень змінювалася частота його дихання. Він спав тихо та компактно – не хропів й не розвалювався на ліжку. Під ранок вона подумала, що якби вони тільки лежали поруч, то їй було б із ним навіть приємно. А світанок прийшов так само швидко й безрадісно, як і ніч; було дивно не чути співання півнів та інших вранішніх звуків, до яких вона звикла на Дрогеді з її собаками та кіньми, свинями та вівцями.
Люк прокинувся, перекотився – і Меґі відчула на плечі його поцілунок; їй так хотілося додому, вона була така втомлена, що забула про скромність і навіть не стала вкриватися.
– Ану, Меґан, давай тебе гарненько роздивимося, – сказав Люк наказним тоном, поклавши руку їй на стегно. – Будь слухняною дівчинкою, перевернися.
Цього ранку їй було байдуже; Меґі перевернулася і, поморщившись від болю, зиркнула на нього похмурим поглядом.
– Мені не подобається, коли ти звеш мене Меґан, – мовила вона, спромігшись лише на таку форму протесту. – І мені б дуже хотілося, щоб ти звав мене Меґі.
– А мені не подобається Меґі. Та коли ти так не любиш Меґан, я зватиму тебе Меґ. – Він неквапливо окинув замріяним поглядом її тіло. – Яка гарна в тебе фігура! – він торкнувся її рожевого соска – плаского і незбудженого. – Особливо ось ця її частина. – Згрібши подушки у купу, Люк ліг на них і всміхнувся. – Нумо, Меґ, поцілуй мене! Тепер твоя черга мене кохати, і, може, тобі це сподобається більше, хтозна.
«Мені до скону не захочеться тебе цілувати», – подумала вона, дивлячись на його довге мускулисте тіло, купку темного волосся на грудях, що спускалася животом тоненькою цівочкою, а потім розросталася у кущ, з якого ріс оманливо маленький та безневинний на вигляд патичок, який насправді був здатен завдавати стільки болю. А які у нього ноги волохаті! Меґі зростала з чоловіками, які в присутності жінок не сміли оголити ані шматочка свого тіла, але в спекотну погоду в них теж із-під розстебнутих комірців сорочок вибивалося волосся, що росло на грудях. Всі вони були світловолосими чоловіками і не ображали її; а цей темноволосий суб’єкт був їй чужий. Ральф теж мав темне волосся, але вона добре пам’ятала його гладенькі, безволосі засмаглі груди.
– Роби, що кажуть, Меґ! Поцілуй мене.
Нахилившись, вона поцілувала його; Люк стиснув їй груди долонями, не відпускав, змушуючи цілувати знов і знову, а потім взяв її руку і посунув її до свого паху. Меґі спантеличено відірвала губи від його рота і кинула погляд на те, що було в її руці: воно змінювало форму і збільшувалося.
– Ой, Люку, благаю, не треба! Тільки не це! Будь ласка, ну, будь ласка!
Його блакитні очі спантеличено дивилися на неї.
– Невже так боляче? Гаразд, ми зробимо дещо інше, але заради Бога, де твій ентузіазм!
Витягнувши Меґі на себе, він розсунув їй ноги, підняв їй плечі й присмоктався до грудей – так само, як і тієї ночі у «ролс-ройсі», коли вона пообіцяла вийти за нього заміж. Присутня в кімнаті лише тілесно, Меґі так-сяк перетерпіла цю процедуру; принаймні він не став проникати в неї, тому це було не болючіше, аніж просто рухатися. Які ж дивні істоти ці чоловіки: прагнуть займатися цим так, наче нічого приємнішого у світі не існує. Насправді ж це так огидно, якась пародія на кохання. Якби Меґі не сподівалася, що ця «діяльність» завершиться народженням дитини, то вже давно навідріз відмовилася б потакати забаганкам Люка.
* * *
– Я знайшов тобі роботу, – сказав Люк за сніданком у їдальні готелю.
– Як? Але ж ми ще не облаштували свою домівку, Люку! Ми взагалі ще домівки не маємо!
– Нам немає сенсу наймати будинок, Меґ. Я рубатиму тростину, вже про все домовлено. Найкраща група рубачів у Квінсленді – це група з шведів, поляків та ірландців, очолювана хлопцем на ім’я Арне Свенсон. Поки ти відсипалася після подорожі, я ходив на зустріч із ним. Йому бракує людей, і він згодився взяти мене на випробувальний термін. Це означає, що я житиму з ними в бараці.
Шість днів на тиждень ми рубатимемо тростину – від сходу до заходу сонця. І це ще не все: ми пересуватимемося узбережжям туди, де нас чекатиме наступна робота. Мій заробіток залежатиме від того, скільки тростини я нарубаю, і якщо я працюватиму настільки добре, що впишуся в групу Арне, то загрібатиму по двадцять фунтів на тиждень. Двадцять фунтів на тиждень, уявляєш?
– Ти хочеш сказати, що ми не житимемо разом?
– Але ж ми не зможемо, Меґ! Чоловіки не потерплять у бараці жінку, а який тобі сенс жити одній у найнятому будинку? Ти теж можеш працювати; і всі зароблені нами гроші підуть на придбання нашої власної ферми.
– Але ж де я житиму? І чи знайдеться мені робота в цих краях? Тут же немає отар, які треба переганяти.
– Ні, на жаль, немає. Саме тому я й знайшов тобі роботу в помешканні, де ти житимеш, Меґ. Житимеш ти там безкоштовно, і мені не доведеться за це платити. Ти працюватимеш служницею в особняку Хіммельхох, що належить Людвігу Мюллеру. Він – найбільший тростиновий бос у цьому регіоні, дружина його – інвалід і нездатна сама впоратися з будинком. Я відвезу тебе туди завтра вранці.
– Але ж, Люку, коли ми з тобою бачитимемося?
– По неділях. Людді розуміє, що ти – заміжня, і тому не буде проти, якщо в неділю ти відлучатимешся.
– Ну от! Ти все влаштував так, щоб тобі було зручно й приємно, еге ж?
– Авжеж. Слухай-но, Меґ, ми з тобою розбагатіємо! Ми тяжко працюватимемо, заощаджуватимемо кожну копійку і невдовзі зможемо придбати собі найкращу ферму в західному Квінсленді. Я маю на рахунку в джилійському банку чотирнадцять тисяч фунтів, по дві тисячі набігає на нього щороку, а ми з тобою зможемо заробити тисячу триста – тисячу чотириста на рік. Нам не доведеться довго чекати, люба, це я тобі обіцяю. Усміхайся і тримайся, добре? Навіщо ж нам знімати будинок, якщо чим старанніше ми працюватимемо, тим швидше ти матимеш власну кухню?
– Це те, чого хочеш ти. – Меґі поглянула на свій гаманець. – Люку, навіщо ти забрав мої сто фунтів?
– Я поклав їх до банку. Тобі не можна легковажно ходити з такими грошима, Меґ.
– Але ж ти забрав їх геть усі! Не залишив ані копійки! Як я зможу щось купити собі?
– А навіщо тобі щось собі купувати? Завтра вранці ти будеш у Хіммельхосі, а там тобі нічого не доведеться купувати. Готельний рахунок я оплачу. Час тобі збагнути, що ти вийшла заміж за роботягу, Меґ, що ти – не балувана донька скватера, яка бездумно тринькає гроші. Мюллер платитиме тобі на мій рахунок, де твої гроші додаватимуться до моїх. Я на себе нічого не витрачаю, ти ж знаєш, Меґ. Ніхто з нас до них не доторкнеться, бо це наше майбутнє, наша ферма.
– Так, я розумію. Ти надзвичайно завбачливий, Люку. Але ж що ми робитимемо, коли я народжу дитину?
На мить у нього з’явилася спокуса сказати їй правду: дітей не буде, допоки ферма не стане реальністю, але щось у виразі обличчя Меґі зупинило його.
– Знаєш, цю проблему будемо розв’язувати, коли вона з’явиться, гаразд? Взагалі-то мені не хотілося б мати дітей, допоки ми не придбаємо ферму, тому сподіваймося, що до того часу дітей у нас не буде.
Без домівки, без грошей, без дітей. Та й без чоловіка, якщо на те пішло. Меґі засміялася. Люк теж захихикав і підняв чашку з чаєм, виголошуючи тост:
– За презервативи!
Вранці вони поїхали до Хіммельхоху на місцевому маршрутному автобусі на дванадцять пасажирів – старому «форді» без скла у вікнах. Меґі почувалася краще, бо коли Люк почав до неї приставати, вона запропонувала йому посмоктати їй груди, що, здавалося, подобалось йому не менше ніж оте, жахливе. Хоч як би їй не хотілося дітей, витримка й рішучість покинули її. Вона запевняла себе, що в перший же вихідний, коли ТАМ не болітиме, їй, можливо, захочеться спробувати знов. А може, дитина вже зачата, і їй не доведеться цим перейматися, аж поки не захочеться народити ще одну. Збадьорившись такими думками, Меґі з цікавістю дивилася навкруги, коли автобус, пихкаючи і погойдуючись, котився червоною ґрунтовою дорогою.
Ландшафт, дуже відмінний від місцевості в районі Джилі, був настільки видовищним, що аж дух перехоплювало; Меґі мусила визнати, що тутешня природа мала красу і велич, яких Джилі зовсім не мав. Відразу ж впадало в око те, що тут не знали, що таке нестача води. Місцевий ґрунт мав яскраво-червоний колір щойно розлитої крові, а тростина на землях, що не були під паром, піднімалася на п’ятнадцять-двадцять футів над бордовими стеблами завтовшки з Люкову руку, а зверху погойдувалися яскраво-зелені листки. Люк із запальним ентузіазмом зазначив, що більше ніде у світі тростина не виростала такою високою та багатою на цукор; тутешні врожаї були найвищими. Отой яскраво-червоний шар ґрунту був сто футів завглибшки і містив у собі стільки необхідних тростині поживних речовин, що вона не могла не виростати бездоганною, особливо під регулярними рясними дощами. І більше ніде у світі, окрім Австралії, тростину не рубали білі люди, котрі, гнані бажанням заробити, робили це швидко й енергійно.
– Люку, з тебе вийшов би добрий оратор або рекламний агент, – іронічно зауважила Меґі.
Він підозріло зиркнув на неї, але від коментарів утримався, бо автобус якраз зупинився на узбіччі, щоби їх випустити.
Хіммельхох – то великий білий будинок на вершині пагорба, оточений кокосовими й банановими заростями, а також красивими нижчими пальмами, що порозкидали листя навсібіч великими віялами, наче павичеві хвости. Бамбуковий гай сорок футів заввишки захищав будинок від люті північно-західних мусонних вітрів; навіть попри висоту пагорба, будинок був споруджений на палях п’ятнадцять футів заввишки.
Люк ніс її валізу, а Меґі, важко дихаючи, дибала поруч і намагалася не відстати; вона й досі була вдягнена «по-правильному» – в туфлях, панчохах та капелюсі з крисами, що похмуро опустилися вниз довкола її обличчя. Тростинового барона вдома не було, але коли Люк та Меґі пішли вгору сходами, на веранду вийшла його дружина, спираючись на дві палиці. Вона всміхалася; коли Меґі побачила її добродушне миле обличчя, у неї відлягло від серця.
– Заходьте, заходьте, – звернулася вона до них із сильним австралійським акцентом, і Меґі, почувши голос німкені, збадьорилася надзвичайно.
Люк поставив валізу додолу, потиснув господині праву руку, яку вона зняла з палиці, і відразу ж загупотів сходами униз, щоб встигнути на автобус на зворотньому шляху. Бо Арне Свенсон мав забрати його біля бару рівно о десятій.
– А як вас звуть, місіс О’Ніл?
– Меґі.
– О, яке гарне ім’я. Мене звуть Енн, і мені хотілося б, щоби ви так мене й звали – Енн. Тут було так самотньо відтоді, як моя дівчинка покинула мене місяць тому, а добру хатню робітницю знайти не так просто, тож мені довелося поратися одній, а це дуже важко. Доглядати треба лише за Людді та мною, дітей ми не маємо. Сподіваюся, вам сподобається у нас, Меґі.
– Впевнена, що так воно й буде, місіс Мюллер… Енн.
– Дозвольте мені показати вашу кімнату. Ви валізу самі віднесете? Бо, боюся, носій із мене ніякий.
Кімната, скромно обставлена, які і решта будинку, виходила на єдиний бік особняка, незахищений вітроломом, і мала спільну з вітальнею частину веранди. Сам ж вітальня здалася Меґі майже голою, бо тут стояли лише меблі з тростини, а тканини й килимів бракувало.
– У нас надто жарко для оксамиту та ситцю, – пояснила Енн. – Ми користуємося плетеними меблями, а на себе вдягаємо настільки мало одягу, наскільки дозволяють правила пристойності. Мені доведеться дечому вас навчити, бо інакше ви просто помрете від спеки та духоти.
Сама ж господиня мала на собі безрукавку з низьким вирізом та короткі шорти, з яких стирчали її хворі покручені й тремтливі ноги. Меґі й оком не зморгнула, як була вдягнена на схожий манер; все необхідне вона позичила у Енн, щоб потім переконати Люка купити їй новий одяг. їй було вкрай незручно пояснювати, що гроші їй мати не дозволялося, але принаймні пережите при цьому приниження дещо пом’якшило сором від того, що на ній тепер так мало одягу.
– Що ж, у моїх шортах ви маєте кращий вигляд, аніж я сама, – сказала Енн. І прочитала їй стислу ознайомчу лекцію. – Людді приноситиме вам дрова, вам не треба буде рубати їх самій і затягувати сходами нагору. Нам би хотілося мати електрику, як у населених пунктах поблизу Данні, але наш уряд повільний та неповороткий, мов слимак. Може, наступного року електричну лінію й дотягнуть до Хіммельхоху, але поки що доведеться обходитися отією старою й страшною плитою. Але то нічого, Меґі, треба лишень трохи почекати. І як тільки нам проведуть струм, буде у нас і електроплита, і електричне освітлення, і холодильник.
– Я звикла обходитися без них.
– Розумію, але там, звідки ви приїхали, спека суха. А оця волога спека набагато гірша. Я навіть побоююся, що може постраждати ваше здоров’я. Таке часто трапляється з жінками, що народилися і зростали не тут; це якимось чином пов’язано зі станом крові. Ми є на тій самій широті, що й Рангун та Бомбей, тільки з протилежного боку екватора, тому людині чи тварині, які тут не народилися, непереливки. – Енн усміхнулася. – О, ви тільки-но приїхали, а мені з вами гарно! Ми тут не нудьгуватимемо! Ви читати любите? Ми з Людді – фанатичні читачі.
Обличчя Меґі засіяло.
– О, ще й як люблю!
– Чудово! Навряд чи ви скучатимете за своїм красенем-чоловіком.
Меґі не відповіла. Скучати за Люком? Красень? Їй раптом спало на думку, що вона була б безжурно-щасливою, якби більше ніколи в житті його не побачила. Та от заковика: він – її чоловік, і за законом вона мусить із ним жити. Вона пішла на заміжжя не наосліп, а цілком свідомо, тому не могла винуватити нікого, окрім себе. Може, допоки вони назбирають достатньо грошей, і ферма у західному Квінсленді стане реальністю, вони матимуть із Люком достатньо часу, щоб краще пізнати одне одного, ужитися і вгамуватися.
Він не був лихим чи несимпатичним чоловіком; просто він так довго жив сам-один, що не знав, як ділити себе й своє життя з кимось іще. А ще Люк був людиною простою та безжально цілеспрямованою, його не мучили сумніви чи докори совісті. Те, чого він бажав, – річ цілком конкретна, хоча й омріяна; він вбачав її як гідну винагороду, яка неодмінно дістанеться йому за неустанну тяжку працю та болісні самопожертви. За це варто його поважати. Жодного разу не виникала у неї думка про те, що він тринькатиме гроші заради власного задоволення, бо Люк був людиною слова. Гроші залишаться у банку.
Проблема ж полягала в тім, що він не мав ані часу, ані внутрішньої потреби зрозуміти жінку, здавалося, він не здогадувався, що жінка – вона інакша і потребує тих речей, які йому не потрібні, так само як він потребував того, що не було потрібно їй. А могло бути й гірше. Люк міг знайти їй роботу в когось грубішого та не такого делікатного, як Енн Мюллер. Тому в цьому будинку на вершечку пагорба їй навряд чи щось загрожуватиме. Але Господи милосердний, як це далеко від Дрогеди!
Ця думка знову повернулася до неї, коли вони скінчили оглядини будинку і вийшли з вітальні на веранду, що виходила на господарчу ділянку Хіммельхох. Широкі поля пишної тростини (їх не можна було назвати вигонами, бо можна було окинути оком) велично колихалися під вітром. Блискуча, начисто вимита дощем і невгамовно-іскриста зелень збігала пологим схилом до порослих джунґлями берегів великої річки набагато ширшої за Барвон. А за річкою теж росла тростина – квадрати ядучої зелені, перемежовані криваво-червоними полями під паром; оброблювані землі закінчувалися аж біля підніжжя величезної гори, де починалося царство джунглів. А за конусом цієї гори здіймалися все нові й нові вершини, що губилися в пурпуровій далині. У небесній блакиті – багатшій, насиченішій, аніж у Джилі; клубочилися пухкі хмарини, і загальний колір небес був яскравіший та глибший.
– Ото гора Бартл-Фрер, – сказала Енн, показуючи на окрему вершину.– Шість тисяч футів висоти над рівнем моря. Кажуть, вона вся з цинку, але через густі зарості джунглів видобувати його немає можливості.
Неквапливий, але потужний вітер приніс із собою сильний нудотний сморід, який Меґі безуспішно намагалася вигнати зі своїх ніздрів іще відтоді, як зійшла з потяга. Схожий на запах гниття, однак трохи відмінний; нестерпно солодкий, всепроникний, здавалося, він ніколи не слабшав, хоч як би потужно не дув вітер.
– Те, що ви відчуваєте – це запах меляси, – пояснила Енн, помітивши, як Меґі морщить носа, і підкурила цигарку фабричного виробництва.
– Як огидно!
– Та ото ж. Саме тому я й палю цигарки. Але певною мірою до нього потроху звикаєш, хоча цей запах, на відміну від інших, ніколи повністю не зникає. Дні йдуть, а меляса завжди з тобою.
– А що то за будівлі з чорним димарем побіля річки?
– То завод. Він переробляє тростину на цукор-сирець. Залишки, тобто суха маса, позбавлена цукру, називається жом. І цукор-сирець, і жом відправляють на південь до Сіднея для подальшого очищення. З цукру-сирцю отримують мелясу, патоку, золотий сироп, жовтий цукор, білий цукор та рідку глюкозу. Жом цукрової тростини переробляється на волокнистий будівельний матеріал типу мазоніта. Не марнується ніщо, все йде у діло. Саме тому навіть у таку Депресію, як нинішня, вирощування цукрової тростини є винятково прибутковим бізнесом.
* * *
Арне Свенсон був шість футів два дюйми заввишки – як і Люк. І так само вродливий. Через постійне перебування на сонці його оголене тіло вкрила брунатна позолота, яскраво-жовта чуприна обрамляла кучерями голову; витончені риси обличчя були такі подібні Люковому типу зовнішності, що можна було з легкістю переконатися, що у жилах шотландців та ірландців текло багато нордичної крові.
