Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 46 страниц)
– Він австралієць, – навмисне заперечила їй Меґі.
– Так, люба панночко Меґі, можливо, він тут і народився, але з прізвищем О’Ніл – він так само ірландець, як і підсвинки твого батька Педді, упокій, Господи, його святу душу, і нехай він спочиває у мирі та співає в раю разом із янголами – нічого поганого про нього не можу сказати. З отим чорним волоссям та отими блакитними очима пан Люк не ірландець? В давнину О’Ніли були володарями Ірландії.
– А я гадала, що то були О’Коннори, – в’їдливо відказала Меґі.
Великі округлі очі Мінні хитрувато блиснули.
– Та хтозна, міс Меґі, Ірландія ж така велика!
– Та годі тобі! Вона не більша за Дрогеду! До того ж О’Ніл – це прізвище оранжистів[10]10
Члени Ірландської ультрапротестантської партії.
[Закрыть], тут ти мене не обдуриш.
– Так воно і є. Але це славне ірландське прізвище і воно існувало ще тоді, коли ніяких оранжистів в Ірландії й близько не було. Воно походить з ольстерських країв, тож логічно припустити, що серед О’Нілів і була якась жменька оранжистів, хіба ж ні? Але були також і О’Ніл Кландебойський, і О’Ніл Мор, моя люба Меґі.
Меґі здалася: Мінні давно втратила колишній патріотичний радикалізм і могла вимовляти слово «оранжист», не наражаючи себе на ризик серцевого нападу.
Тиждень по тому вона знову випадково зустрілася з Люком О’Нілом біля струмка. У неї виникла підозра, що він навмисне чекав на неї у засідці, але не знала, що сказати, якщо це так.
– Доброго дня, Меґан.
– Доброго дня, – відповіла вона, втупившись у точку поміж вух своєї рудої кобили.
– Наступної суботи в Брейк-і-Пулі будуть сільські танцюльки. Ви поїдете зі мною?
– Дякую, що запросили, але я не вмію танцювати. Тому мені немає сенсу їхати.
– Не встигне на горі двічі свиснути рак, як я навчу вас танцювати – це не проблема. Оскільки я запрошую не кого-небудь, а сестру багатого тваринника, то чи не зможе Боб позичити мені старий «ролс-ройс», а краще – новий?
– Я ж сказала, що не поїду, – процідила Меґі крізь стиснуті зуби.
– Ви сказали, що не вмієте танцювати, а я сказав, що навчу вас. Ви не говорили, що не поїдете зі мною, якби вміли танцювати, тому я подумав, що основна перешкода – це танці, а не я. Відмовляєтеся від власних слів?
Розгнівана Меґі вирячилася на нього, але Люк тільки розсміявся.
– Ви балувана й примхлива, панно Меґан! Вже час навчитися, що не все в житті буває так, як вам заманеться.
– Я не балувана!
– Ага, комусь іншому розкажіть! Єдина дівчина в родині, брати пурхають над вами, вся ця земля, гроші, шикарний будинок, слуги… Знаю, все це належить Католицькій церкві, але й Клірі не бідують, мають свою копійчину.
«Так ось у чім різниця між ними!» – тріумфально подумала Меґі. Отець Ральф ніколи б не купився на зовнішні принади, а цьому чоловіку бракувало душевної витонченості, він не мав внутрішнього давача, який попереджав би про те, що криється під поверхнею. І Люк О’Ніл ішов життям без найменшого уявлення про його складність та про його болісні проблеми.
* * *
Ошелешений Боб покірно подав ключі від нового «ролса»; якусь мить він стояв, мовчки вдивляючись у Люка, а потім розсміявся.
– Ніколи не думав, що Меґі поїде на танці, але що ж – вези її, хлопче, й удачі тобі! Смію сказати, що їй, бідоласі, це сподобається. Вона зрідка кудись вибирається. Нам би слід було частіше вивозити її в люди, та якось на думку не спадало.
– А чому б Джеку та Г’юї теж не поїхати? – спитав Люк, пропонуючи зібрати компанію.
Боб перелякано замотав головою.
– Та ні, дякую, ми не великі любителі танців.
Меґі вдягла попелясто-трояндове плаття, бо нічого іншого не мала; їй навіть на думку не спадало витратити на пошиття платтів для вечірок та балів частину тих фунтів, які нагромаджувалися на відкритому отцем Ральфом на її ім’я рахунку. Досі їй вдавалося відхиляти всілякі запрошення, бо таких парубків, як Інок Девіс та Алестер Макквін було легко розохотити твердою відмовою. Вони не мали зухвалості Люка О’Ніла. Та поглянувши в дзеркало, вона подумала: а чому б не поїхати наступного тижня разом із матінкою до Джилі, щоб навідатися до старої Герти і замовити кілька нових платтів?
Їй страшенно не хотілося вдягати оте попелясто-трояндове плаття; якби вона мала хоч одне більш-менш підходяще, то вдягла б його, не задумуючись ані секунди. Тепер інші часи, інший чорноволосий чоловік; а це плаття асоціювалося з коханням та мріями, сльозами та самотністю, і вдягати його для суб’єкта на кшталт Люка О’Ніла було схоже мало не на святотатство. Вона звикала приховувати свої почуття, завжди здаватися спокійною і внутрішньо щасливою. Самовладання вкривало її, як товста кора дерево.
Інколи вночі вона думала про свою матір і здригалася. Невже вона теж стане такою, як матуся, – позбавленою почуттів? Невже і в мами все почалося так само, в ті дні, коли в неї був батько Френка? І що б мама зробила, що сказала б, якби довідалася, що Меґі дізналася правду про Френка? О, ота сцена в будинку священика! То було наче вчора – татко та Френк люто вирячилися один на одного, а отець Ральф тримає її так міцно, що їй стало боляче… Кричали один на одного оті страшні слова… Все стало на свої місця. Коли вона про це дізналася, Меґі подумала, що вона знала про це завжди. Вона була достатньо доросла, щоб збагнути, що з народженням дітей пов’язане дещо більше, аніж вона думала; якийсь фізичний контакт, заборонений для всіх, окрім заміжніх пар. Яке ж приниження та яку ганьбу довелося, напевне, пережити матусі через Френка! Не дивно, що вона такою стала. Якби це сталося зі мною, подумала Меґі, мені жити не захотілося б. У книгах лише вульгарні, дешеві дівчата заводили дітей поза шлюбом; однак мама не була дешевою, не могла такою бути. Всім серцем бажала Меґі, щоби мати поговорила з нею про це, дівчина думала, як би набратися сміливості й самій порушити цю тему. Можливо, це хоч трохи їй допомогло б. Але мама була не та людина, що легко йде на відвертість, а сама такої потреби ніколи не відчувала. Меґі зітхнула, поглянувши на себе в дзеркало, і з надією подумала, що з нею таке ніколи не трапиться.
Однак вона була молода; а в такому віці, коли дівчина дивиться на себе, вбрану в попелясто-трояндове плаття, їй хочеться, щоб емоції обдували, немов гарячий вітер. Щоб не плентатися решту свого життя на автоматі, їй бажалося змін, бурхливого життя і кохання. Кохання, чоловіка та дітей. Який сенс страждати за чоловіком, якого вона ніколи не матиме? Він не хотів її і ніколи не захоче. Сказав, що любить її, але не так, як чоловік любить дружину. Бо він одружився з Церквою. Чи всі чоловіки такі – люблять якусь неживу річ більше, за живу жінку? Та ні, певно, що не всі. Складні й важкі чоловіки – можливо, з власними океанами сумнівів, заперечень та раціональних суджень. Але ж мають бути і простіші чоловіки, здатні любити жінку більше, за будь-що. Наприклад, такі чоловіки, як Люк О’Ніл.
– Гадаю, дівчини гарнішої за тебе, я ще не бачив, – сказав Люк, заводячи «ролс-ройс».
Для Меґі компліменти були чимось незнаним; вона ошелешено зиркнула на нього скоса і не сказала нічого.
– От класно, еге ж? – спитав Люк, анітрохи не розчарувавшись через брак її ентузіазму. – Повертаєш ключа, натискаєш кнопку на панелі – й двигун заводиться. Не треба крутити заводну ручку, не треба боятися, що впадеш знесилений іще до того, як спрацює оте бісове запалення. Оце справжнє життя, Меґан, можеш не сумніватися.
– Сподіваюся, ти не залишиш мене одну? – спитала вона.
– Господи милосердний, звісно, що ні! Ти ж зі мною приїхала! А це означає, що ти – моя на всю ніч і я не збираюся давати ще комусь шанс.
– Скільки ж тобі років, Люку?
– Тридцять. А тобі?
– Майже двадцять три.
– Та невже? Бо на вигляд ти, як мала дитина.
– Я не мала дитина.
– Ну-ну! А ти коли-небудь закохувалася?
– Один раз.
– І все? У двадцять три роки? Господи, твоя воля! До твого віку я встиг полюбити й розлюбити з десяток разів.
– Може, і в мене так вийшло б, але тут, на Дрогеді, я зустрічала мало людей, у яких можна закохатися. Ти перший на моїй пам’яті скотар, який сказав більше, аніж сором’язливе «привіт».
– Що ж, якщо ти не ходиш на танці, бо не вмієш танцювати, ти матимеш змогу поспостерігати збоку. Не переймайся, ми швидко все владнаємо. Під кінець вечора ти танцюватимеш, а через кілька тижнів ми зробимо тебе чемпіонкою. – Він скоса зиркнув на неї. – Тільки не кажи мені, що синки скватерів з інших ферм не підбивали до тебе клинці. Скотарів я розумію, ти – на голову вище типових смаків простого скотаря, але не може бути, щоб молоді багаті нахаби не поглядали на тебе масними очицями.
– Якщо я на голову вище типових смаків простого скотаря, тоді чому ж ти запросив мене?
– Ну, тому що я – найнахабніший тип у світі. – Люк весело вишкірився. – Не з’їжджай із теми. Напевне, у Джилі є хлопці, які теж тебе запрошували.
– Так, є декілька, – зізналася Меґі. – Але мені ніколи по-справжньому не хотілося їхати на танці. А ти мене просто змусив.
– Тоді решта тутешніх – телепні, – виснував Люк. – Я завжди розпізнаю гарне.
Меґі було байдуже до манери його розмови. Проблема з Люком полягала в тім, що його важко було збити з пантелику.
На «танці в сараї» з’їжджалися всі – від синів та дочок тваринників до скотарів та їхніх дружин, якщо такі були, а також служниць, гувернанток та мешканців міста усіх вікових категорій та обох статей. Саме тут могли спілкуватися запанібрата, скажімо, чоловіки-вчителі з учнями скотарів та стригалів, банківські клерки-новачки із селюками з далеких ферм.
Величних манер більш офіційних заходів тут не було близько. Старий Мікі О’Браєн приїздив аж із Джилі, щоб пограти на скрипці, й завжди під рукою був хто-небудь, щоб пограти на клавішному чи кнопковому акордеоні; акомпануючи Мікі, вони міняли один одного, щоб перепочити, а старий скрипаль сидів на діжці або на тюку вовни і грав без передиху; з його відвислої нижньої губи текла слина, бо він не мав можливості перерватися і ковтнути її, інакше збився б із темпу.
Але то були не такі танці, як Меґі бачила на дні народження Мері Карсон. То були енергійні кругові танці: шотландські, джиґи, польки, кадрилі, хороводні, мазурки, сільські англійські танці з коротким торканням руки партнера або ж несамовитим обертанням. Там не було відчуття інтимності чи замріяності. Здавалося, кожен вважав це вивільненням пригніченої енергії та приспаних комплексів; романтичними ж інтригами краще було займатися надворі, подалі від шуму та гармидеру.
Меґі невдовзі виявила, що їй заздрять через високого й вродливого кавалера. Він був мішенню спокусливих та млосних поглядів, як свого часу й отець Ральф. Свого часу. Був. Жахливо було думати про нього як про чоловіка з далекого-далекого минулого.
Тримаючи слово, Люк залишав Меґі тільки тоді, коли навідувався до туалету. І не довше. Інок Девіс та Ліем О’Рурк вже були тут як тут, напоготові зайняти його місце біля неї, але Люк не давав їм жодного шансу; приголомшена Меґі навіть не розуміла, що могла приймати запрошення до танцю і від інших чоловіків, а не лише від свого кавалера. Вона не чула слів, зате їх чув Люк і в душі реготав. «От нахаба, цей суб’єкт! Сам простий скотар, а увів таку дівчину з-під носа!» Та Люк не зважав на несхвальні коментарі. Ці парубки вже мали шанс, і якщо не змогли ним скористатися, – то така їхня зла доля.
Останній танець був вальс. Люк взяв Меґі за руку, а другою, обхопивши за талію, пригорнув дівчину до себе. Він був прекрасний танцюрист. На свій подив, вона виявила, що нічого не треба робити – тільки повторювати за ним рухи. То було неповторне відчуття, коли тебе притискає до себе мужчина, і ти відчуваєш м’язи в нього на грудях та стегнах, всотуєш тепло його тіла. Короткі тілесні контакти з отцем Ральфом були такими емоційно напруженими, що Меґі не мала часу осягнути окремі деталі, і їй щиро здавалося, що більше ні в чиїх руках не відчує вона того, що відчувала в його обіймах. Теперішнє відчуття збуджувало, хоча й було зовсім іншим; пульс пришвидшився, і дівчина збагнула, що він відчув це, бо різко крутнув її, притиснув до себе ще міцніше і торкнувся щокою до її волосся.
Коли «роле», вуркочучи, мчав їх додому, освітлюючи вибоїсту дорогу, а інколи – відсутність такої, вони майже не розмовляли. Брейк-і-Пул розташувався за сімдесят миль від Дрогеди, за пасовиськами, де не було ані будинку, ані світла в чиїйсь хатині – жодної ознаки людей. Вододіл, що перетинав Дрогеду, був на сотню футів вищим за решту ландшафту, але на чорноземних рівнинах дістатися до вершини цього вододілу було те ж саме, що швейцарцю видертися на вершину Альп. Люк зупинив авто, вийшов і відчинив дверцята з боку Меґі. Вона стала поруч із ним, злегка тремтячи: невже він все зіпсує грубим поцілунком? А тут так тихо, і від людей так далеко!
Неподалік виднівся напівзруйнований дерев’яний паркан; злегка притримуючи Меґі під лікоть, щоб вона не спотикнулася у відкритих черевичках, Люк допомагав їй ступати нерівною поверхнею землі, зритої кролячими норами. Міцно вхопившись за паркан і вдивляючись у темні рівнини, Меґі й слова не вимовила: спочатку від страху, а згодом, коли її паніка вляглася, – від здивування, бо Люк не чіплявся до неї.
Майже як і сонце, непорушне місячне сяйво вихоплювало з темряви далекі рівнини; трава мерехтіла, беручись дрібними хвильками, немов занепокоєно зітхала, – срібляста, біла та сіра. Листочки на деревах раптом спалахнули цятками вогню – то вітер перевернув їх лискучими поверхнями догори, а попід евкаліптовими гаями розверзалися величезні зяючі провалля темряви, таємничі й лячні, немов пащеки потойбіччя. Піднявши голову, Меґі спробувала полічити зірки і збилася: малесенькі, наче краплинки роси на розлогій павутині, сяючі цятки то спалахували, то згасали, то спалахували, то згасали у ритмі вічному, як сам Господь Бог. Ці вогники висіли над нею, такі прекрасні, такі мовчазні, такі пильні й проникливі, схожі на самоцвітні очиці комах, світлом фар перетворені на діаманти, сліпі до експресії, але безконечно чутливі до енергії й сили. Єдиними звуками були шелестіння гарячого вітру в траві, шерхіт дерев, випадковий брязк від неостиглого авто та сонне ремствування пташки, чий сон вони порушили; а єдиним запахом був невизначуваний аромат чагарів.
Люк повернувся спиною до цієї нічної краси, витягнув із кишені торбинку з тютюном і блокнот із рисовим папером і заходився скручувати цигарку.
– А ти тут народилася, Меґан? – спитав він, ліниво розминаючи на долоні стебла тютюну.
– Ні, я народилася в Новій Зеландії. До Дрогеди ми перебралися тринадцять років тому.
Засунувши розім’яті стебла до паперової оболонки, Люк вправно повертів її між великим та вказівним пальцями, облизав кінчики і загнув їх, заштовхавши всередину кілька волокнинок, що стирчали назовні, а потім чиркнув сірником і підкурив.
– Тобі сподобався сьогоднішній вечір?
– Ще б пак!
– Мені б хотілося завжди возити тебе на танці.
– Дякую.
Він знову замовк, покурюючи і поглядаючи через дах «ролс-ройса» на гай, де й досі сварливо щебетала наполохана пташина. Коли між його засмальцьованими пальцями засичав маленький недопалок, Люк кинув його на землю й енергійно втоптав п’яткою чобота, аж поки недопалок згас. Ніхто так ретельно не гасить цигарку, як мешканець австралійської глушини.
Меґі зітхнула й відвернулася від неозорого ландшафту, залитого місячним сяйвом, а Люк допоміг їй сісти в авто. Він був надто розумний, щоб намагатися поцілувати її тепер, на ранньому етапі стосунків, бо збирався з нею одружитися, тож нехай Меґі першою забажає, щоб він її поцілував.
Вони ще не раз їздили на танці впродовж літа – з його запиленою красою криваво-червоного вечірнього сонця; поступово на фермі звикли до того, що у Меґі з’явився дуже гарний приятель. Брати не наважувалися піддражнювати її, бо любили сестру, а до Люка ставилися з великою симпатією. Бо Люк О’Ніл виявився найстараннішим працівником із тих, кого їм доводилося наймати, а для них це було найкращою рекомендацією. Оскільки в душі хлопці родини Клірі тяжіли до робітничого класу, а не до скватерів, то їм навіть на думку не спадало робити про Люка висновки з того, що за все життя він не спромігся нічого надбати. Фіона, яка могла б оцінити його більш розважливо, не мала на це часу та бажання. Так чи інакше, але спокійна впевненість Люка в тому, що він кращий за решту скотарів, врешті-решт дала плоди: завдяки цій впевненості Клірі почали ставитися до нього, як до свого.
У нього з’явилася звичка заходити до великого будинку, коли увечері він був на фермі, а не на пасовиську; згодом Боб заявив, що негоже Люкові харчуватися одному, коли на столі у Клірі всього було вдосталь, тож він тепер їв разом із ними. А після вечері здавалося недоречним відправляти його на ніч додому за милю від особняка, коли Люк допізна залишався погомоніти з Мері, тож йому запропонували перебратися до одного з маленьких гостьових будиночків поряд.
Тепер Люк займав значне місце в думках Меґі, й вона дивилася на нього не так критично, як на початку, коли постійно порівнювала його з отцем Ральфом. Стара рана загоювалася. Згодом вона забула, що отець Ральф усміхався так, а Люк – сяк. Виразні блакитні очі священика мали вглибині якусь холодну непорушність, а очі Люка блищали невгамовною пристрастю. Вона була молода, ще до пуття не спробувала смак кохання, скуштувавши його лише на якусь мить. А їй хотілося, щоб аромат кохання неквапливо розтікся у роті, наче добре вино, хотілося на повні груди вдихнути його дивовижний букет, щоб запаморочилося в голові. Отець Ральф став єпископом Ральфом і вже ніколи-ніколи до неї не повернеться. Він бо ж продав її за тринадцять мільйонів срібляників – і це не давало їй спокою. Якби він не сказав цю фразу тоді уночі, біля свердловини, вона б і не замислювалися над нею, але ж він сказав її, і незчисленні були ті ночі, коли Меґі не спала, все думаючи, що ж священик хотів цим сказати.
Коли Люк міцно притискав її до себе у танці, а вона клала руки йому на спину, кінчики її пальців аж поколювали від невиразного, але сильного бажання: він збуджував її, збуджував його дотик, його рвучка бадьорість та енергійність. Ні, на відміну від отця Ральфа, він ніколи не викликав у ній того темного вогню, що розпеченою лавою розтікався по її тілу, ніколи не думала вона, що як більше не побачить його, то зів’яне і помре, ніколи не сіпалася і не тремтіла під його поглядом. На танцях та вечірках Меґі ближче познайомилася з Іноком Девісом, Ліемом О’Рурком та Алестером Макквіном, але ніхто з них не справляв на неї такого враження, як Люк О’Ніл. Якщо хтось був високим, і вона задирала голову, щоб поглянути йому в очі, то ці очі виявлялися не такими, як у Люка, а якщо вони були такими, то волосся було не таким. їм завжди бракувало чогось такого, чого не бракувало Люку, хоча вона й сама до пуття не знала, чого саме Люкові не бракувало, і що особливого у ньому було. Ну, звісно, окрім того, що він нагадував їй отця Ральфа; інших підстав для своєї симпатії до нього Меґі не бачила і визнавати не бажала.
Вони багато розмовляли, але на загальні теми: про стригальство, землю, овець, про те, чого Люк збирався добитися в житті, про місця, де він побував, а інколи й про ту, чи іншу політичну подію. Зрідка він читав книжки, але не був таким затятим читачем, як Меґі, й, попри всі старання, вона не могла переконати Люка прочитати ту чи іншу книжку лише тому, що ця книжка здалася цікавою їй. Він ніколи не філософствував, а найзагадковішим та найдратівливішим було для Меґі те, що Люк не виявляв ані найменшої цікавості до її життя, ніколи не питав, чого вона прагнула у житті. Інколи їй палко хотілося поговорити про справи набагато ближчі її серцю, аніж вівці та погода, але щойно здогадавшись, куди хоче спрямувати розмову Меґі, Люк переводив її у більш нейтральне русло.
* * *
Кмітливий, марнославний, надзвичайно працьовитий хлопець Люк О’Ніл шалено хотів розбагатіти. Народився він у мазанці прямісінько під тропіком Козерога на околиці міста Лонгрич на заході Квінсленду. Його батько був паршивою вівцею багатої ірландської родини з суворими порядками, яка не вміла й не хотіла прощати, а мати була донькою німця-різника з Вінтона. Коли вона вперто вирішила одружитися з Люковим батьком, її родина теж від неї відмовилася. У тій халупі народилося аж десятеро дітей, жоден із яких навіть черевиків не мав, хоча черевики в спекотному Лонгричі не були предметом першої необхідності. Люк-старший заробляв на життя стригальством (коли мав бажання, але здебільшого він мав бажання цмулити самогон і байдикувати) і загинув під час пожежі в барі Блеколла, коли Люкові-молодшому було дванадцять. Тому, як підійшов час, Люк теж став на стезю стригаля. Спочатку працював хлопчиком-дігтярем – поливав розтопленим дьогтем рвані рани, коли стригаль давав маху і разом із шерстю відчикрижував вівці шматок шкіри.
Одного не боявся Люк – важкої роботи; він прагнув її так, як декотрі чоловіки прагнуть неробства. Чи то через те, що його батько був гульвісою і загальним посміховищем, чи завдяки успадкованим від матері німецькій заповзятості й працьовитості – хтозна.
З часом він піднявся від дігтяра до чорнороба – метушився по сараю, хапав пухнасті, як хмаринки, овечі руна, що виходили з-під ножа цільним шматком, і зносив їх до спеціального столу, де їх очищали з країв. Згодом він сам навчився обрізати вкриті кіркою грязюки краї, а самі руна складав у ящики, де вони чекали на прискіпливу увагу сортувальника – аристократа стригальського ремесла, чоловіка на кшталт дегустатора вин чи парфумів, котрого не можна було навчити цій професії, якщо він не мав до неї хисту. А Люк хисту сортувальника не мав, тому, якщо хотів заробити більше грошей, мусив займатися або стрижкою шкур, або їх пресуванням. Що він і зробив: достатньо дужий, перейшов на прес, щоб стискати відсортовані руна в масивні тюки. Але стригаль найвищої категорії міг заробити ще більше грошей, ніж пресувальник.
На той час Люка знали у західному Квінсленді як доброго й сумлінного працівника, тому він легко знайшов собі роботу стригаля-початківця. Чоловік із доброю координацією рухів, силою та терплячістю міг стати стригалем вищої категорії, і Люк, на його щастя, мав всі ці якості. Невдовзі він вже обробляв свою норму – двісті з гаком овець на день шість днів на тиждень, отримуючи по фунту за сотню. І працювати доводилося вузькими, схожими на ящірку, ножицями. Великі новозеландські ножиці з широкими грубими лезами були в Австралії поза законом, хоча ними стригаль міг подвоїти продуктивність своєї праці.
То була виснажлива робота: стояти, зігнувшись навпіл, і, затиснувши вівцю колінами, пройтися ножицями по всій довжині овечого тулуба, щоб зрізати руно суцільним шматком, і зробити якомога менше додаткових порізів біля обвислої зморщеної шкіри – щоб догодити суворому начальнику стригальського сараю, який міг напуститися на всякого стригаля за недотримання його жорстких стандартів. Люку було байдуже до спеки, поту та спраги, що змушувала його випивати до трьох галонів води на день, йому було навіть байдуже до зграй надокучливих мух, бо народився він у мушиній країні. До овець Люку теж було байдуже, хоча саме вони були найгіршим кошмаром стригаля: скуйовджені клубки, смердючі від сечі зади, задовгі волокна вовни, засохла багнюка, укуси мух – цього не бракувало; до того ж усі вівці були мериносами, тобто мали густу вовну аж до копит і носів та бугристу шкіру, схожу на змоклий папір, що вислизав із рук.
Ні, проти роботи Люк нічого не мав, бо чим більше працював, тим краще почувався; дратував його шум, замкнений простір сараю і сморід. І не було гіршого пекла на землі, аніж стригальський сарай. Тому він вирішив стати босом, щоб самому наймати робітників і потім походжати собі вздовж рядів зігнутих у три погибелі стригалів, придивлятися, щоб його власні руна зістригали чіткими й бездоганно вивіреними рухами.
А в кінці помосту того бос насуплений сидить,
І за стригалями строго з крісла свого він глядить.
Ось про кого співалося в старій стригальській пісні, й саме таким босом задумав стати Люк О’Ніл: начальником, що наймає стригалів, великим цабе, тваринником, скватером. Вічно стояти раком над вівцею, мати видовжені руки типового професійного стригаля – то було не для нього; Люкові хотілося займатися спортом, і щоб грошенята самі капали до його кишені. У сараї для стрижки вовни його тримала лише перспектива стати суперстригалем, який за стандартом обробляв вузькими ножицями понад три сотні овець на день. На додаток до зарплати він ще й заробляв грубі гроші, укладаючи парі. На жаль, Люк був трохи зависокий і витрачав зайві секунди на те, щоб зігнутися й розігнутися, а саме вони, оці зайві секунди становили відмінність між стригалем-професіоналом і суперстригалем.
Його обмежений розум замислився над іще одним способом здобути омріяне багатство, коли Люк виявив, що на нього заглядаються жінки. Свою першу спробу він здійснив на фермі Гнарлунга, де жила достатньо молода і достатньо вродлива спадкоємиця. Але випадково його спіткало невезіння: молодиця віддала перевагу чорноробу-англійцю, який щойно прибув до Австралії, але про його «подвиги» у Глушині вже ходили легенди. З Гнарлунги Люк подався до Бінджлі й влаштувався там об’їжджати коней, заодно поклав око на ферму, де мешкала підстаркувата та некрасива спадкоємиця з батьком-вдівцем. Бідолашна Дот, він майже добився її руки, але вона таки скорилася вимогам свого батька і вийшла заміж за моторного дідка із сусідньої ферми. Ці два епізоди коштували йому три роки життя, і Люк вирішив, що по двадцять місяців на кожну спадкоємицю – то забагато. Краще бути у постійному русі, рухатися вглиб, охоплювати ширшу територію; аж поки в процесі такої масштабнішої «облави» йому не трапиться підходящий об’єкт. Йому подобалося мігрувати скотоперегінними маршрутами західного Квінсленду – вздовж річок Купер і Діамантіна, а також Барку та Булу-Оверфлоу, що губилися на північному заході штату Новий Південний Уельс. Йому стукнуло тридцять – час знайти гуску, що знесе йому хоча б декілька золотих яєць.
Про Дрогеду чули всі, але Люк нашорошив вуха лише тоді, коли дізнався, що на тій фермі живе єдина донька у родині. Звісно, мало надії, що вона стане спадкоємицею господарства, але хоч на скромні сто тисяч акрів побіля Кайнуни або Вінстона їй таки дадуть, чи як? То була гарна місцевість неподалік Джилі, але для Люка затісна та надто заросла деревами. Бо душа його линула до неозорого обширу західного Квінсленду, де трава тягнулася до обрію, а дерева, якщо й були такі, зосереджувалися на південному сході. Лише одна трава, трава й трава, без кінця й початку, де щасливому фермеру-твариннику випадало аж по десять акрів на вівцю. Бо інколи замість трави виднілася лише пустеля розтрісканого й гарячого чорнозему. Трава, сонце й мухи, кожному – свій рай, а для Люка О’Ніла саме це й було раєм.
Решту відомостей про Дрогеду він вивудив у Джиммі Стронґа, тваринницько-фермерського агента фірми «АМЛ і Ф». Він звозйв його туди отого першого дня, і ця подорож скінчилася для Люка жорстоким розчаруванням, бо, як виявилося, Дрогеда належала Католицькій церкві. Однак він вже знав, що жінки-спадкоємиці трапляються на фермах вкрай рідко, тому коли Джиммі Стронґ сказав йому, що ця єдина донька мала на рахунку кругленьку суму та багато люблячих братів, Люк вирішив не відступати від початкового плану.
Та хоча він давно знав, що його життєва мрія – це сто тисяч акрів десь поблизу Кайнуни чи Вінстона, і з вузьколобим фанатизмом працював над втіленням цієї мрії, істина полягала в тому, що в душі він любив живу готівку більше, ніж те, що за неї можна купити. Люка вабило не володіння землею та пов’язані з нею сила та впливовість, а перспектива нагромадження рядків акуратних цифр на банківському рахунку, відкритому на його ім’я. Він пристрасно прагнув не Гнарлунги чи Бінджлі, ні, а їхнього еквівалента в твердій готівці. Чоловік, що бажав стати начальником стригалів, ніколи не поклав би ока на безземельну Меґі Клірі. І ніколи не полюбився б йому сам процес тяжкої фізичної роботи, як полюбився він Люку О’Нілу.
* * *
Танці в залі Святого Хреста в Джилі були тринадцятими танцями, на які Люк возив Меґі за кільканадцять тижнів. Звідки він про них дізнавався і як примудрявся роздобути запрошення, Меґі не здогадувалася через свою наївність, але щосуботи Люк просив у Боба ключі до «ролс-ройса» і завозив Меґі кудись миль за сто п’ятдесят від Дрогеди.
Коли тієї ночі вони стояли біля паркану, вдивляючись у зоряне небо, було холодно, і Меґі чула, як під черевиками хрустить іній. Наближалася зима. Люк обійняв її рукою за талію і притягнув до себе.
– Ти змерзла, – сказав він. – Краще я відвезу тебе додому.
– Та ні, все нормально, я вже зігрілася, – відповіла Меґі, затамувавши дух.
Вона відчула зміну, яка у ньому відбулася, переміщення руки, що ненав’язливо обняла її за спину. їй приємно було прихилитися до Люка, відчути тепло його тіла й усвідомлювати відмінність його статури від її. Навіть крізь светр Меґі добре відчувала його руку, яка рухалася пестливими колами, немов посилаючи їй обережне пробне запитання. Якби вона сказала, що їй холодно, Люк зупинився б, якби вона не сказала нічого, то він розцінив би це як мовчазний дозвіл продовжувати. Вона ж бо така молода і їй так хотілося скуштувати кохання сповна! Люк був єдиним чоловіком, окрім Ральфа, який цікавив її, то чому б не відчути, як він цілується? От якби його поцілунки були інакшими! Не такими, як у Ральфа!
Розцінивши мовчанку Меґі як згоду, Люк поклав їй на плече другу руку, повернув її до себе і нагнув голову. Ой, хіба і справді рот такий на смак? Тоді на губи можна натиснути й чимось іншим! Що ж робити, щоб показати, наче мені це сподобалося? Меґі просунула свої губи поміж губ Люка – і відразу ж пожалкувала: тиск лише посилився. Люк широко роззявив рота і губами та язиком розтиснув їй губи, а потім засунув їй до рота язик і почав возити ним всередині. Як бридко. Чому ж коли її цілував Ральф, відчуття було зовсім іншим? Тоді їй і на думку не спало, що поцілунок – мокрий та трохи нудотний, тоді вона, здавалося, не думала ні про що, вона розкрилася перед Ральфом як скринька, на якій досвідчена рука натиснула на потаємну кнопку Господи, що ж це він робить? І чому тіло так сіпнулося і притиснулося до нього, коли розум нестримно хотів відсахнутися?
Люк знайшов на її спині чутливу точку і натискав на неї пальцями, і Меґі аж скорчилася від цього дотику Перервавши поцілунок, Люк припав губами збоку до її шиї. Здавалося, Меґі це сподобалося більше, аніж поцілунок у губи, вона охнула, оповила його руками, та коли він знову припав до її губ і спробував стягнути з її плечей плаття, вона різко відштовхнула його і відступила назад.
