355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Колін Маккалоу » Ті, що співають у терні » Текст книги (страница 36)
Ті, що співають у терні
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 03:32

Текст книги "Ті, що співають у терні"


Автор книги: Колін Маккалоу



сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 46 страниц)

Артур вперше помітив Джастину ще в період навчання, коли вона мала прочитати напам’ять уривок із роману Джозефа Конрада «Лорд Джим», користаючись різними акцентами. Вона зробила це надзвичайно добре, настільки добре, що Артур відчув збудження і захват Альберта Джонса і нарешті збагнув, чому Ел присвячував цій дівчині так багато часу. Виявилося, що вона – вроджена мімічна акторка, але більш того: Джастина надавала неповторного звучання кожному мовленому нею слову. А ще вона мала голос – справжній скарб для кожної актриси: низький, хрипкуватий, пронизливий.

Тож коли Артур побачив її з чашкою чаю в руці та з книжкою на колінах, він підійшов і сів поруч.

– А що ви читаєте?

Вона всміхнулася і підняла очі.

– Пруста.

– А він не здається вам нуднуватим?

– Пруст – нуднуватий? Та ні, якщо цікавитися плітками. А він саме цим і займається, ви ж знаєте. Жахливий старий пліткар, ось хто він такий.

У нього виникло неприємне відчуття, що вона ставиться до нього з інтелектуальною зверхністю, але він її вибачив. Звичайний радикалізм молодості.

– Я чув, як ви читали Конрада. Прекрасно.

– Дякую.

– Може, якось поп’ємо кави й обговоримо ваші плани на майбутнє?

– Можна й попити, якщо хочете, – відповіла вона і повернулася до Пруста.

Артур був радий, що запропонував каву, а не вечерю, бо дружина тримала його в чорному тілі, а вечеря передбачала таку міру вдячності, яку, як він побоювався, Джастина ще неготова виявити. Однак, він не забув про своє невимушене запрошення і повів її до маленького затишного кафе внизу Елізабет-стрит, де, як він небезпідставно сподівався, дружина і не подумає його шукати.

Заради самозахисту і психологічного комфорту Джастина навчилася палити, бо їй набридло видаватися благочестивою дівицею, коли їй пропонували цигарки, а вона відмовлялася. Вони сіли, і Джастина видобула з сумочки нерозпечатану пачку цигарок і ретельно обірвала верхню частину целофанової упаковки з відкидної кришки, а нижню залишила на пачці. Артур із цікавістю спостерігав за її ретельними маніпуляціями.

– А навіщо завдавати собі стільки мороки? Зірвіть її всю, Джастино.

– Та це ж страшенно неохайно!

Він узяв пачку і задумливо погладив вцілілу частину целофану.

– Так ось – якби я був учнем всесвітньо відомого Зігмунда Фрейда…

– Якби ви були Фрейд що? – Вона підвела очі й побачила біля себе офіціантку – Капучино, будь ласка.

Його роздратувало, що вона сама зробила замовлення, але він не подав знаку, бо був надто зосереджений на власній думці.

– Каву по-віденськи, будь ласка. Так от, повертаючись до того, що я сказав про Фрейда. Цікаво, що б він подумав про оце? Він міг би сказати…

Джастина забрала у нього пачку, відкрила її, витягнула цигарку і підкурила її, не давши йому часу знайти сірники і виявити галантність.

– Ну, і?

– Він подумав би, що ви схильні тримати мембранні субстанції неторканими, хіба ж ні?

Її сміх із веселим дзюрчанням пронизав прокурену кав’ярню і змусив кількох чоловіків із цікавістю обернутися.

– А справді цікаво, що б він подумав! Це у вас такий обхідний спосіб дізнатися, чи я й досі незаймана, Артуре?

Він розпачливо зацокав язиком.

– Джастино! Бачу, що крім всього іншого, мені доведеться вчити вас витонченому мистецтву ухиляння від прямої відповіді.

– Окрім якого іншого, Артуре? – Вона поставила лікті на стіл, поблискуючи очима в півтемряві кав’ярні.

– А що вам треба вчити?

– Та я, взагалі-то, є досить добре освіченою людиною, Артуре.

– В усьому?

– Господи, ну й вмієте ж ви робити наголос на потрібних вам словах! Прекрасно, я запам’ятаю інтонацію, з якою ви це сказали.

– Є речі, яким можна навчитися лише з безпосереднього досвіду, – ніжно мовив він, простягаючи руку, щоб поправити їй за вухо кучеряве пасмо.

– Та невже? Я завжди вважала, що уважного спостереження цілком достатньо.

– Чудово, але як же стосовно кохання? – Останньому слову він надав ніжність і глибину. – Як же ви гратимете Джульєтту, якщо не знаєте, що таке кохання?

– Слушно сказано. Я з вами згодна.

– А ви коли-небудь кохали?

– Ні.

– А ви знаєте що-небудь про кохання? – Цього разу Артур зробив наголос на «що-небудь», а не на «коханні».

– Анічогісінько.

– Ага! То Фрейд мав би рацію, еге ж?

Джастина взяла пачку цигарок, поглянула на її обтягнуту целофаном нижню частину і всміхнулася.

– В дечому, може, й мав би.

Артур швидко вхопився за край целофану, зірвав його і підняв догори, а потім драматичним жестом зіжмакав і кинув у попільницю, де целофан пискнув і, звиваючись, знову розкрутився.

– Я хотів би, якщо ви дозволите, навчити вас, що то є таке – бути жінкою.

Якусь мить вона мовчала, пильно вдивляючись у кривляння зіжмаканого целофану на дні попільниці, а потім чиркнула сірником і підпалила його.

– А чом би й ні? – спитала вона, звертаючись до короткого яскравого спалаху. – Так – чом би й ні?

– Чи буде це божественна подія з місячним сяйвом та трояндами, чи це має бути дещо коротке й гостре, як стріла? – продекламував він, приклавши до серця руку.

Джастина розсміялася.

– Та годі вам, Артуре! Особисто я сподіваюся що він буде довгим та гострим. Але без місячного сяйва та троянд, благаю. В мене серце не лежить до пристрасного й надокучливого залицяння.

Він увіп’явся в неї трохи сумним поглядом і похитав головою.

– Ой, Джастино! У кожної людини лежить серце до пристрасного залицяння, навіть ваше. Ви, холоднокровна молода незайманко! Ось побачите: одного дня вам самій страшенно цього захочеться.

– Тю! – Вона підвелася. – Ходімо, Артуре, зреалізуємо нашу оборудку, доки я не передумала.

– Як негайно? Сьогодні увечері?

– А чом би й ні, заради Бога? Я маю достатньо грошей на готельний номер, якщо у вас забракне коштів.

Готель «Метрополь» розташовувався неподалік. Джастина комфортно взяла його під руку і вони пройшли сонними вулицями, сміючись і перемовляючись. Було надто пізно для охочих повечеряти в ресторані чи кафе і надто рано для закінчення вечірніх театральних вистав, тому їм траплялося мало людей, лише купки американських матросів з ескадри, що зайшла до Сіднея, і зграйки дівчат, що начебто розглядали вітрини магазинів, а самі поглядали на матросів. Ніхто не звернув на них ані найменшої уваги, що було на руку Артуру. Він заскочив до аптеки, поки Джастина чекала на вулиці, й вигулькнув звідти, радісно сіяючи.

– Тепер ми повністю устатковані всім необхідним, моя кохана.

– А що ти купив? «Французькі привіти»?

Артур скорчив гримасу.

– Став би я ганьбитися! Французька штучка – то наче кохатися, загорнувши його в сторінку з «Рідерз дайджест». Сама клейкість та тягучість – і більше нічого. Ні, я придбав тобі гель. А звідки ти, до речі, знаєш про «привіти з Франції»?

– Як це звідки? А навіщо я сім років училася в католицькому інтернаті? Як ти гадаєш, що ми там робили? Молилися? – Вона вишкірилася. – Власне, ми не стільки робили, скільки говорили про все.

Пан та пані Сміт огледіли своє царство – досить непогано як для сіднейського готельного номера тієї доби. Епоха «Хілтонів» ще не настала. Номер був величезний, із прекрасним краєвидом на Сіднейський міст над гаванню. Ванни, звичайно, у ньому не було, зате на підставці з мармуровою стільницею стояли таз і глечик – цілком доречний додаток до величезних реліктових меблів вікторіанської доби.

– Ну, і що я маю робити тепер? – спитала Джастина, розпинаючи штори. – Прекрасний пейзаж, еге ж?

– Так. А стосовно того, що тобі робити – труси знімати, що ж іще?

– І більше нічого? – пустотливо спитала вона.

Артур зітхнув.

– Все знімай, Джастино! Якщо не відчувати шкіру до шкіри, то не буде того задоволення.

Швидко і вправно, анітрохи не соромлячись, вона скинула одяг, увібралася до ліжка і лягла, розставивши ноги.

– Отак, Артуре, чи як?

– О, Боже! – злегка вигукнув він, акуратно складаючи свої брюки: жінка завжди придивлялася, чи вони, бува, не пожмакані.

– Що? Щось не так?

– Так ти й справді рудоволоса?

– А як ти думав – що там пурпурове пір’я?

– Пустотливість не створює відповідного настрою, люба, тож негайно припини, прошу тебе. – Артур втягнув живота, обернувся і широким кроком підійшов до ліжка. Ліг поруч із Джастиною і почав уміло покривати маленькими поцілунками спочатку її щоку, потім спустився до шиї, а потім до грудей.

– М-м-м-м, яка ти гарна. – Він обійняв її. – Ось так! Скажи, приємно?

– Та, мабуть. І справді, досить приємно.

Запала тиша, її переривали лише звуки поцілунків та інколи – бурмотіння. Біля дальнього краю ліжка стояв величезний і старий туалетний стіл, його дзеркало якийсь надміру еротично налаштований коханець із попередніх постояльців навмисне повернув так, щоби було видно всю любовну арену.

– Вимкни світло, Артуре.

– Ні, люба, ні! Урок номер один. Немає у коханні нічого такого, що треба ховати від світла.

Виконавши пальцями підготовчу роботу, він намастив гелем там, де треба, і вмостився у Джастини між ногами. Їй було трохи боляче, але досить зручно, хоча й на екстаз аж ніяк не схоже. Відчуваючи якусь навіть материнську ніжність, вона дивилася через Артурове плече на ліжко, яке відбивалося у дзеркалі.

Неприродно короткі, бо деформовані кутом віддзеркалення, їхні ноги видалися такими химерними: його кінцівки, вкриті темним волохатим смухом і затиснуті між її ногами – гладенькими і без ластовиння; але більшу частину зображення складали половинки Артурової дупи. Коли він вовтузився і міняв положення, вони то розсовувалися, то стискалися, то підскакували, то падали, а два жмута жовтого волосся, що стирчали над округлими половинками, немов весело їй помахували.

А Джастина дивилася й дивилася в дзеркало. Несамовито притиснувши кулак до рота, вона стогнала й придушено скрикувала.

– Ось так, ось так, моя люба, я вже у тебе ввійшов, тепер уже не так болітиме, – прошепотів він.

Її груди почали здійматися і опускатися; Артур міцніше обхопив її руками, нерозбірливо бурмочучи всілякі ніжності.

Раптом вона закинула голову, її рот розкрився в протяжному зболеному зойку, який перейшов у гримучі напади сміху. І чим більше він шаленів, поступово слабнучи, тим гучніше вона реготала, безпорадно тицяючи пальцем у дзеркало біля краю ліжка, а по її обличчю ручаями текли сльози. Все її тіло стрясали конвульсії, але не від того, на що сподівався бідолашний Артур.


* * *

Багато в чому Джастина була Дейну ближча за матір, а те, що вони до неї відчували, належало їй. Це не заважало і не суперечило тому, що вони відчували одне до одного. Ці відчуття виникли дуже рано і з часом навіть посилилися, а не послабшали. На той час, коли їхня матуся звільнилася від тягаря своїх обов’язків на Дрогеді, вони були вже досить дорослими і сиділи за столом у кухні місіс Сміт, виконуючи заочні шкільні завдання. Тому їхня звичка знаходити втіху в компанії одне одного залишилася назавжди.

Попри розбіжності в характерах, Джастина та Дейн мали багато спільних смаків та схильностей, а ті, які спільними не були, вони інстинктивно берегли, як родзинку відмінності, таку необхідну у стосунках. Тобто вони знали одне одного досить добре. Джастина мала природну схильність гудити людські вади і не помічати їх у собі, його ж природною схильністю було розуміти і прощати людські вади в інших, а до себе ставитися з безжальною вимогливістю. Вона почувалася невразливо сильною, він вважав себе безнадійно слабким.

І якимось чином із всього цього витворилася майже бездоганна дружба, в ім’я якої не могло бути нічого неможливого. Однак, оскільки Джастина була балакучішою, Дейн дізнавався про неї та її почуття більше. У дечому в ній було трохи морального слабоумства, бо нічого святого для неї не існувало, і Дейн усвідомлював, що його завдання – забезпечити їй ті моральні принципи, яких їй бракувало. Отак він і взяв на себе роль пасивного слухача – з ніжністю та співчуттям, які б страшенно розізлили Джастину, якби вона про це здогадалася.

Та вона ніколи не здогадувалася і вкладала йому у вуха все і про все відтоді, як Дейн став достатньо дорослим, щоб звертати на це увагу і дослухатися.

– Вгадай, що я утнула вчора ввечері, – сказала вона, ретельно поправляючи солом’яний капелюшок, щоб він добре затіняв їй обличчя й шию.

– Зіграла свою першу зіркову роль, – сказав Дейн.

– Лопух! Якби це мало статися, я б тебе попередила. Вгадай іще раз.

– Нарешті вхопила удар, який Боббі призначала для Біллі.

– Влучив як пальцем у небо.

Він здвигнув плечима, бо йому набридло.

– І гадки не маю.

Вони сиділи на траві у парку, під готичною громадиною собору Святої Марії. Дейн зателефонував Джастині й сказав, що приїде на особливу церемонію до собору, а перед тим вони могли б зустрітися у парку. Звісно, що вона погодилася. Бо аж помирала від нестримного бажання розповісти брату про останню пригоду.

Наприкінці випускного року в інтернаті «Риверв’ю» Дейн був старостою школи, капітаном крикетної команди, а також команд із регбі, гандболу та тенісу. У своєму класі він користувався беззаперечним авторитетом ватажка. У свої сімнадцять він на два дюйми переріс шість футів, його голос остаточно оформився в баритон, і він якимось чудесним чином уникнув таких юнацьких лих, як прищі, незграбність та гострий борлак. Через русявість він іще не голився, але в решті аспектів більше скидався на молодика, аніж на школяра. Лише уніформа інтернату «Риверв’ю» чітко вказувала на його вікову категорію.

День був теплий та сонячний. Знявши свого шкільного солом’яного капелюха, Дейн розтягнувся на траві, а Джастина сіла, біля нього, обхопивши руками коліна і зігнувшись так, щоб значна частина відкритого тіла залишалася в тіні. Він ліниво поглянув на неї, розплющивши одне блакитне око.

– І що ж ти утнула вчора уночі, Джассі?

– Втратила незайманість. Принаймні мені здається, що втратила.

Він розплющив обидва ока.

– Не тринди.

– Тю, чесно. Та вже давно пора. Як же я можу сподіватися стати гарною акторкою, якщо й гадки не матиму про те, що відбувається в стосунках між чоловіком та жінкою?

– Треба було зберегти себе для чоловіка, за якого ти вийшла б заміж.

Її обличчя скривилося гримасою безнадійного розпачу.

– Дейне, їй-богу, інколи ти буваєш таким архаїчним, що мені аж моторошно стає! А якщо я й до сорока років не зустріну чоловіка, якого покохаю? Що ж, на твою думку, мені тоді робити? Сидіти всі ці роки і плекати свою незайманість? Ти теж збираєшся чинити саме так – берегти цноту аж до одруження?

– Не думаю, що коли-небудь одружуся.

– От я теж не збираюся. Навіщо ж тоді перев’язувати цю велику цінність блакитною стрічкою і урочисто зберігати її у своїй неіснуючій скрині з приданим? Я не збираюся померти, так нічого і не пізнавши.

Дейн усміхнувся.

– Тепер це тобі не загрожує.

Перекотившись на живіт, брат підпер підборіддя рукою і поглянув на неї – спокійно, уважно й стурбовано.

– Все пройшло нормально? Ну, чи не було це жахливо? Огидно?

Вона злегка скривила губи, пригадуючи.

– Огидно мені не було, це я точно можу сказати. Жахливо теж не було. З іншого боку, боюся, я так і не второпала, з чого, власне, всі так шаленіють? Приємно – так, але не більше. Втім, я не віддалася кому попало. Я вибрала чоловіка дуже привабливого та достатньо дорослого, аби знати, що він робить.

Він зітхнув.

– Ну ти й дурбас, Джастино. Мені було б набагато приємніше почути від тебе отаке: «Він ніякий на вигляд, але так вийшло, що ми зустрілися, і я не змогла втриматися». Я ще можу зрозуміти, що ти не хочеш чекати, поки вийдеш заміж, але це те, чого ти маєш прагнути через людину, а не заради самого акту, Джас-сі. Тому я не дивуюся, що ти не в захваті від пережитого.

Вираз веселого тріумфу враз зійшов із її лиця.

– Чорт забирай, як ти мене обламав! Якби я не знала тебе краще, то могла б подумати, що ти намагаєшся принизити мене – або принаймні мої мотиви.

– Але ж ти знаєш мене краще, еге ж? Я ніколи тебе не принижуватиму, але інколи твої мотиви бувають відверто дурними. – Він навмисне перейшов на монотонний менторський тон. – Я – голос твоєї совісті, Джастино О’Ніл.

– Ти теж дурбас. І лопух. – Забувши про необхідність ховатися в тіні, вона гепнулася на спину поруч із Дейном, щоб він не бачив її обличчя. – І ти знаєш чому. Еге ж?

– Облиш, Джассі, – сумно мовив він, та не встиг нічого додати, бо вона перервала його, і в її голосі зазвучали жорстокі й немилосердні нотки.

– Я ніколи й нікого не покохаю! Ніколи! Коли ти кохаєш людей, вони вбивають тебе! Правду кажу – вбивають!

Йому завжди боліло те, що вона почувалася так, наче її оминуло кохання, а ще більше це боліло тому, що він знав: все через нього. Якщо й існувала причина, чому Джастина була для нього такою важливою, то вона полягала в тому, що сестра любила його достатньо сильно, щоб не тримати на нього зла, ніколи не давала йому відчути, що її любов хоч на мить ослабла через ревнощі чи образу. І для нього стало жорстоким ударом те, що вона вийшла за межі кола, осердям якого був він. Він молився й молився, щоб все змінилося, але нічого так і не змінилося. Утім, це не послабило його віри, лише вкотре виразно нагадало, що десь, колись йому доведеться заплатити за ту симпатію та любов рідних, що незаслужено й даремно дісталися йому, а не їй. Джастина спробувала виставити це в найкращому світлі, примудрилася переконати навіть себе, що на зовнішній орбіті у неї все вийшло добре, але він таки відчув її біль. Бо він знав. Вона варта кохання, а не він! Не маючи змоги поглянути на ситуацію під іншим кутом зору, Дейн вважав, що левова частка любові оточуючих дістається йому завдяки його вроді, його зговірливій вдачі, його здатності спілкуватися з матір’ю та рештою мешканців Дрогеди. А ще тому, що він належав до чоловічої частини людства. З того, що траплялося йому на очі, мало що прослизало повз його увагу, і він бачив – Джастина довіряє йому і товаришує з ним так, як ні з ким іншим. Але матуся значила для неї набагато більше, аніж вона була готова визнати.

«Я спокутую все це, я компенсую, – думав він. – Бо вся любов діставалася мені. Я мушу це якось повернути, віддати данину, надолужити Джастині те, чого вона недобрала».

Випадково зиркнувши на годинника, він швидко скочив на ноги; хоч яким би великим не був його борг перед сестрою, декому Іншому він заборгував ще більше.

– Знову йдеш до своєї гидотної церкви! І коли ти вже з неї виростеш?

– Сподіваюся, ніколи.

– Коли побачимося?

– Ну, оскільки сьогодні п’ятниця, то завтра неодмінно, об одинадцятій, на цьому ж місці.

– Гаразд, будь слухняним і гарним хлопчиком.

Він був відійшов на кілька ярдів, вдягаючи солом’яний бриль, але раптом обернувся і з усмішкою сказав:

– А хіба я не завжди такий?

– Звісно, що завжди, помагай тобі, Боже. Ти такий добрий та гарний, що аж не віриться. Це я завжди вскакую у якусь халепу. Завтра побачимося.

До собору Святої Марії вели величезні двері, оббиті червоною шкірою; прочинивши одну половинку, Дейн прослизнув всередину. Він полишив Джастину трохи раніше, бо любив заходити до церкви до того, як вона заповнювалася людьми, перетворюючись на переливчасте й мінливе скупчення зітхань, покашлювання, перешіптування та шерхотіння одежі. Було набагато приємніше бувати в церкві самому. На головному вівтарі служитель запалював свічки. Диякон – безпомилково визначив Дейн. Схиливши голову, він став навколішки, перехрестився, коли священнослужитель, проминувши раку, тихо пройшов до лавки.

Дейн, стоячи на колінах, схилив голову на складені поперед себе руки і відпустив на волю думки. Він не молився навмисне й свідомо, а радше ставав невід’ємною частиною атмосфери храму, яку відчував щільною, хоча й ефемерно, невимовно святою цілісністю, що спонукала до роздумів. Йому здавалося, що він перетворюється на вогник у маленькому вівтарному світильнику з червоним склом; такі завжди мерехтіли так, наче ось-ось згаснуть і незмінно підтримувані невеличким згустком якоїсь життєдайної енергії, кидали слабке, але стійке світло в неосяжну й далеку темряву.

Непорушність, безформність та нечутливість до своєї людської особистості – ось що виносив Дейн із церкви. Більше ніде він не відчував у собі таку внутрішню упорядкованість, більше ніде не був у мирі з самим собою, таким відстороненим від болю. Його вії опустилися, очі заплющилися.

З органної галереї почулося човгання ніг, а потім – пробний свистячий звук, видих повітря з органних труб. То співаки з хору Хлопчачої школи при соборі Святої Марії прийшли заздалегідь, щоб попрактикувати співи перед початком ритуалу. Мала відбутися лише денна п’ятнична бенедикція, але один із друзів Дейна та кілька вчителів інтернату прийшли відзначити її, от і йому захотілося прийти.

Орган видав декілька акордів, стишився до дзюркотливого акомпанементу, і раптом під тьмяні арки з вишуканим кам’яним мереживом злетів один-єдиний хлопчачий голос неземної краси, високий, тоненький і наповнений такою безневинною чистотою, що жменька присутніх у великій порожній церкві тужливо заплющили очі, сумуючи за тим, що ніколи не повернеться.

 
Panis angelicus
Fit panis hominium,
Dat panis coelicus
Figuris terminium,
O res mirabilis,
Manducat Dominus,
Pauper, pauper,
Servus et humilis…
 

Янгольський хлібе, хлібе небесний, чудо чудесне! Моя душа взивала до Тебе, о, Боже; Боже, мій голос почуй! Налаштуй Свої вуха на благання мої. Не відвертайся від мене, о, Господи! Не відвертайся. Бо Ти – мій Володар, Ти – мій Господар, мій Бог, а я – Твій покірний слуга. Одне лиш важить в очах Твоїх – доброчесність. І байдуже Тобі, чи прекрасні слуги Твої, чи огидні. Тобі важливе лише серце; в Тобі все зцілюється, в Тобі я пізнаю спокій.

Боже, як мені самотньо. Молюся, щоб це невдовзі скінчилося – цей біль життя. їм не зрозуміти, чому мені, такому обдарованому, так болісно жити. Але Ти – розумієш, і Твоя утіха – це єдине, що тримає мене. Що б Ти від мене не вимагав, мій Господи, все Ти від мене отримаєш, бо я Тебе люблю. І якщо я наважуюсь що-небудь у Тебе просити, то це – назавжди забути всіх інших у Тобі…


* * *

– Ти увесь час мовчиш, мамо, – сказав Дейн. – Про що ти думаєш? Про Дрогеду?

– Ні, – сонно відповіла Меґі. – Я думаю про те, що старію. Сьогодні вранці я виявила у себе кілька сивих волосин, а мої кістки ниють.

– Ти ніколи не постарієш, мамо, – заспокоїв він її.

– Хотілося б, щоб було так, мій любий, але, на жаль, так не буває. Я відчуваю потребу бувати в гарячій воді біля свердловини, а це вірна ознака старості.

Вони лежали під теплим зимовим небом на розстелених на траві біля свердловини рушниках. На дальньому краю великого ставка булькала, сичала й бризкала кипляча вода, а над нею плив і розчинявся у повітрі сморід сірки. То була одна з великих зимових розваг – поплавати у ставку на свердловині. «Як добре, що тут можна змити з себе всі болі та болячки підступно підповзаючої старості», – подумала Меґі й перевернулася горілиць так, що її голова опинилася в тіні колоди, на якій колись давно вони сиділи з отцем Ральфом. Дуже-дуже давно, бо вона навіть приблизно не могла відтворити у пам’яті те відчуття, яке з’явилося у неї, коли Ральф поцілував її.

Почувши, як Дейн піднявся, вона розплющила очі. Він завжди був її малюком, її гарненьким маленьким хлопчиком; і хоча Меґі з материнською гордістю спостерігала, як він зростав і мужнів, вона безперервно накладала на його дедалі доросліше обличчя образ маленького усміхненого дитинчати. Раніше до неї якось не доходило, що насправді Дейн вже давно не дитина у всьому.

Момент прозріння і розуміння настав миттєво, коли вона побачила його фігуру в коротеньких плавках – чіткий силует на тлі чистого неба.

О, Боже, все скінчилося! Скінчилося дитинство, скінчилася юність. Дейн – мужчина. Гордість, образа, суто жіноче замилування, моторошне передчуття якоїсь неминучої трагедії, захват, печаль – все це та інші почуття змішалися в душі Меґі, поки вона дивилася на сина. Лячно сотворити чоловіка, а ще більш лячно сотворити саме такого чоловіка. Такого навдивовижу мужнього і прекрасного чоловіка.

Ральф де Брикасар і трохи від неї самої. Як тут не розчулитися, коли бачиш надзвичайно молоде тіло чоловіка, який з’єднався колись із нею в коханні? Меґі сором’язливо заплющила очі, не бажаючи думати про свого сина як про мужчину. Може, він теж останнім часом бачить у ній жінку, чи вона й досі для нього є прекрасна й загадкова мама? Чорт його забери! Чорт забери! Як він посмів стати дорослим?

– А ти знаєш що-небудь про жінок, Дейне? – раптом спитала вона, знову розплющуючи очі.

– На прикладі пташок та бджіл, чи як? – усміхнувся він.

– З такою сестрою, як Джастина, ти це знаєш, я не сумніваюся. Коли вона виявила, що міститься між обкладинками підручника з фізіології, то розбазікала про це всім, кого бачила. Ні, я ось що мала на увазі: тобі ще не доводилося втілювати на практиці медичні трактати Джастини?

Дейн швидко похитав головою – мовляв, не доводилося, ковзнув на траву побіля матері й поглянув їй у вічі.

– Дивно, що ти про це питаєш, мамо. Мені давно хотілося про це з тобою поговорити, але я не знав, як почати.

– Тобі лише вісімнадцять, любий мій. Чи не зарано думати про те, як втілити теорію у практику? – Лише вісімнадцять. Всього-на-всього. Але ж він уже мужчина, чи не так?

– Ось саме про це я й хотів із тобою поговорити. Про те, щоб не втілювати це у практику.

Який холодний вітер дме з Великого Водорозділу! Дивно, як вона раніш цього не помічала. Де ж її халат?

– Не втілювати це у практику, – глухо повторила вона, і це було не запитання.

– Так, саме так. Я цього не хочу, взагалі не хочу. Не те, щоб я не думав про це чи мені не бажалося мати дружину й дітей. Думав і бажалося. Але я не можу. Бо в моїй душі недостатньо місця, щоби любити і їх, і Бога. Я вже давно це знав. І не пам’ятаю, відколи саме я це знав, і чим старшим стаю, тим сильнішою є моя любов до Бога. То є велика таємниця – любити Бога.

Меґі лежала, вдивляючись у спокійні й відчужені блакитні очі сина. Ральфові очі, такі самі, як у нього. Але в цих очах палало щось не притаманне Ральфу. Чи мав він оцей вогонь в очах у вісімнадцять років? Мав чи не мав? Може, це відчувається саме у вісімнадцятирічному віці? На той час, коли вона ввійшла в життя Ральфа, йому додалося до вісімнадцяти ще десять років. Однак її син був містиком – вона завжди це знала. Меґі сумнівалася, що на якійсь стадії життя Ральф виявляв містичні нахили. Вона прокашлялася і щільніше загорнула у халат своє самотнє тіло.

– Тому я питав себе, – продовжив Ральф, – що я можу зробити, щоб продемонструвати, як сильно Його люблю? Я довго не бажав давати відповіді на це запитання, не бажав її бачити. Бо теж хотів жити як мужчина, дуже хотів. Однак я знав, що жертва має бути, знав… Тому є лише одне, чим я можу пожертвувати заради Нього, щоб показати, що в моїй душі немає нікого, хто займав би важливіше місце, аніж Він. Я мушу відмовитися від єдиного, хто може стати його суперником, – ось та пожертва, якої Він вимагає від мене. Я – Його слуга, і Він не мусить мати суперників. Мені довелося вибирати. Або всі радощі, якими Він дозволить мені насолоджуватися, – або оте, з чого ми почали нашу розмову. – Дейн зітхнув і висмикнув буру дрогедську травинку. – Я мушу показати Йому, що розумію, навіщо Він дав мені так багато, коли я народився. Мушу продемонструвати Йому, наскільки важливим є моє життя як чоловіка.

– Ти цього не зробиш, я не дозволю тобі! – скрикнула Меґі й потягнулася, щоб вхопити його за руку.

Яка ж вона ніжна й гладенька, його шкіра, яка сила відчувається під нею – зовсім, як у Ральфа. Зовсім, як Ральф! Вважає, що не має права дозволити якійсь гарненькій дівчині покласти руку на його красиве тіло?

– Я збираюся стати священиком, – заявив Дейн. – Я хочу усього себе віддати служінню Богу, і як Його священик офірувати Йому все, що я маю, і все, ким я є. Бідність, цнотливість і послух. Від Своїх слуг Він вимагає не менше, аніж усе. Це буде нелегко, але я це зроблю.

Ой, який вираз з’явився в її очах! Наче він убив її, повергнув у пилюку під своїми ногами. Не думав він, що завдасть стільки болю! Навпаки, йому здавалося, що мати з гордістю за нього і радістю подарує сина Богу. Вони сказали йому, що вона відчує піднесення й захват і підтримає його рішення. Натомість мати витріщалася на нього так, немов перспектива його священицького сану була для неї смертним вироком.

– Я тільки священиком хотів бути, і більше ніким, – розпачливо мовив він, побачивши оті охоплені смертною тугою очі. – Як же ти цього не розумієш, мамо? Ніколи і ніким не хотів я бути – тільки священиком! І я не зможу бути ніким іншим – лише священиком!

Її рука впала з його руки; він опустив очі додолу й побачив білі плями на своїй шкірі там, де вхопилася мати, і маленькі дуги від її нігтів, що глибоко вп’ялися йому в шкіру. Вона закинула голову й розреготалася. Її тіло довго здригалося від потужних вибухів злого істеричного сміху.

– О, це занадто, щоби бути правдою! – нарешті мовила вона, хапаючи ротом повітря і витираючи тремтячою рукою сльози в куточках очей. – Яка жахлива іронія! Трояндовий попіл, сказав він тієї ночі, коли ми їхали сюди, до свердловини. А я не зрозуміла тоді, про що він казав. Прахом ти був, на прах і обернешся. Попелом. Церкві ти належиш, і Церкві тебе офірують. О, як прекрасно! Згинь, Боже, кажу Тобі я! Згинь, негіднику й ідіоте! Найстрашніший ворог жіноцтва – ось хто такий Бог! Все, що ми прагнемо зробити, Він прагне знищити!

– Ой, мамо, ні! Не треба, мамо! – Він розплакався, розплакався через її біль, через своє нерозуміння її болю та слів, які вона казала. Його сльози падали, спотворені, у його серце; офіра почалася, та ще й так, як він і подумати не міг. І хоча він плакав за матір’ю, але навіть заради неї не був він у змозі скасувати офіру. Бо мусив її зробити, і чим важче вона йому давалася, тим ціннішою ця офіра буде в Його очах.

Вона змусила його плакати, хоча досі такого не траплялося за все його життя. І Меґі рішуче придушила власний гнів та горе. Ні, це несправедливо – мститися йому за себе. Його зробили таким гени. Або його Бог. Чи Ральфів Бог. Він був світлом її життя, її син. І ніколи він не страждатиме через неї, ніколи.

– Дейне, не плач, – прошепотіла вона, погладжуючи почервонілі мітки на його передпліччі. – Пробач, я не хотіла. Ти шокував мене, от і все. Звісно, я за тебе рада, справді рада! Хіба ж може бути інакше? Це потрясіння, я ніяк цього не очікувала, повір мені. – І вона розсміялася, хоча губи її тремтіли. – Цю звістку ти кинув на мене, наче камінь.

Його очі прояснилися, і він із сумнівом подивився на матір. Чому ж їй здалося, наче він її убив? Бо то були не ті мамині очі, до яких він звик: повні любові, такі жваві. Сильні молоді руки Дейна обійняли матір.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю