Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 46 страниц)
– Це наша домівка, – відповіла Фіона, – тому ми стараємося доглядати за нею.
Вона підігнала «ролс» до гаража і рушила разом із Френком до великого будинку.
– Де хочеш зупинитися – у великому будинку, чи у будиночку для гостей, який увесь буде у твоєму розпорядженні? – спитала мати.
– Я вибираю гостьовий будиночок, дякую. – Виснажені очі Френка завмерли на її обличчі. – Буде приємно пожити окремо від людей, – пояснив він. Це був єдиний натяк на умови в тюрмі, який він зробив за увесь час.
– Я теж гадаю, що там тобі буде краще, – погодилася Фіона, проводячи Френка до вітальні. – Великий будинок тепер повен по вінця – там і кардинал, і Дейн із Джастиною приїхали на канікули, а післязавтра на різдвяні свята до нас приїдуть Людді та Енн Мюллери. – Смикнувши сигнальну мотузку, щоб принесли чаю, Фіона швидко обійшла кімнату й запалила гасові лампи.
– Людді та Енн Мюллери? – спитав він.
Мати на мить кинула викручувати гніт і поглянула на нього.
– То було дуже давно, Френку. Мюллери – добрі приятелі Меґі. – Відрегулювавши лампу, Фіона сіла в крісло. – За годину вечеря, але спочатку поп’ємо чаю. Хочу змити з горла дорожню пилюку.
Френк боязко всівся скраєчку отоманки, оббитої кремовим шовком, і з побожним захватом оглянув кімнату.
– Тут все так змінилося з часів тітоньки Мері!
Фіона всміхнулася.
– Ще б пак, – відповіла вона.
Увійшла Меґі, й Френк збагнув, що усвідомити той факт, що його сестра стала дорослою жінкою, важче, аніж те, що його мати постаріла. Коли Меґі обнімала й цілувала брата, він відвертав обличчя, аж зіщулився у своєму мішкуватому піджаку і благально поглядав через плече сестри на матір, а та сиділа мовчки і дивилася на нього, й очі її промовляли: то нічого, невдовзі ти призвичаїшся і ставитимешся до цього нормально, просто на все потрібен час. Через хвилину, поки він намагався придумати, що ж сказати цій незнайомці, увійшла донька Меґі – висока худорлява дівчина зі світлими очима; вона манірно сіла, поклавши великі руки на складки свого плаття, й уважно поглянула спочатку на матір, а потім – на нього. Увійшов син Меґі з кардиналом і всівся на підлозі біля сестри – вродливий, спокійний і якийсь відсторонений хлопчина.
– Френку, це чудово, що ти приїхав, – сказав кардинал Ральф, потиснувши йому руку, а потім повернувся до Фіони і запитально підняв ліву брову. – Чашка чаю? Прекрасна ідея.
Чоловіки Клірі увійшли до кімнати всі разом, і атмосфера відразу ж стала напруженою, бо вони й не думали пробачати його. Френк знав чому – він завдав болю їхній матері. Але він не знав, що сказати їм, щоб вони хоч трохи його зрозуміли, не міг він розповісти їм про свій біль та самотність, не міг благати у них прощення. Єдиною людиною, яка мала для нього значення, була мати, а вона ніколи не вважала, що має щось прощати йому.
Вечір тримався завдяки кардиналу, який вів розмову за столом, а потім у вітальні, з невимушеністю дипломата говорячи про те й се і навмисне намагаючись залучити Френка до спілкування.
– Бобе, все я хотів у тебе спитати – куди поділися кролі? – поцікавився кардинал. – Я бачив тисячі нір, але не бачив жодного кролика.
– Вони всі повиздихали, – відповів Боб.
– Повиздихали?
– Так, від якоїсь хвороби, що зветься міксоматоз. Через кролів та багаторічну засуху на 1947 рік Австралії як головному виробнику вовни мало не настав гаплик. Ми були у відчаї, – сказав Боб, радо підхоплюючи цю тему і вдячний кардиналу за можливість обговорювати щось таке, що виключить із розмови Френка.
Та раптом Френк мимоволі розчарував свого найближчого за віком брата, втрутившись у розмову своїм коментарем.
– Я знав, що було погано, але щоб так! – зауважив він і відкинувся на спинку крісла, сподіваючись, що задовольнив кардинала своїм крихітним внеском у розмову.
– А я й не перебільшую, повір мені! – в’їдливо і різко відказав Боб. Звідки ж Френку це знати?
– А що конкретно сталося? – швидко докинув кардинал.
– Позаминулого року Науково-промислова дослідницька організація Співдружності започаткувала у Вікторії експериментальну програму з інфікування кролів вірусом, який вивели їхні науковці. Не знаю, що таке вірус, знаю лише, що це такий собі мікроб. Як би там не було, його назвали вірусом міксоматозу. Спершу здавалося, що він поширюється недостатньо швидко, хоча ті кролі, які його підхопили, всі повмирали. Та через рік після експериментального зараження він почав ширитися, немов пожежа в сухій траві, гадають, що завдяки комарам, але кажуть також, що і завдяки сафлоровим будякам. Відтоді вухаті почали мерти мільйонами і невдовзі геть щезли. Інколи ще можна побачити жменьку хворих кролів із великими шишаками по всій пиці – вкрай огидні створіння, між іншим. Але то була прекрасна робота, Ральфе, правду кажу. Ніщо більше не може заразитися міксоматозом, навіть найближчі родичі. Тому завдяки отим хлопцям із науково-промислової організації кроляча чума нам більше не загрожує.
Кардинал Ральф уважно поглянув на Френка.
– Ти ж розумієш, про що йдеться, Френку?
Бідолашний Френк похитав головою, відчайдушно бажаючи, щоб всі дали йому спокій і змогу стати маленьким і непомітним.
– Йдеться про широкомасштабну біологічну війну. Цікаво, чи знає решта світу, що ось тут, в Австралії в період між 1949 та 1952 роками велася вірусна війна проти популяції, яка нараховувала трильйони трильйонів і скінчилася повним її знищенням? Отак! Бачите, як легко це можна зробити? Можна викинути на смітник атомні та водневі бомби, вони більше не потрібні. Знаю, це треба було зробити, це було необхідно, і це, мабуть, є найменш відоме у світі велике наукове досягнення. Та стає страшно.
Дейн уважно слідкував за розмовою.
– Біологічна війна? Ніколи про таку не чув. А що це таке, Ральфе?
– Це нові слова, Дейне, але я дипломат Ватикану і, на жаль, маю постійно бути в курсі таких негарних слів, як «біологічна війна». У двох словах – цей термін означає міксоматоз. Виведення мікроба, котрий цілеспрямовано вбиває або калічить лише якийсь один вид живих істот.
Дейн мимовільно перехрестився і прихилився спиною до колін Ральфа де Брикасара.
– Треба помолитися, щоб такого не було, еге ж?
Кардинал поглянув на русяву голову хлопця і всміхнувся.
* * *
Френку вдалося таки призвичаїтися до життя на Дрогеді, й це сталося виключно завдяки Фіоні, яка, долаючи жорсткий опір чоловіків Клірі, поводилася так, наче Френк ненадовго кудись від’їздив і ніколи не накликав ганьбу на родину, ніколи не завдавав болю своїй матері. Тихо й непомітно прилаштувала вона його в нішу, яку він, здавалося, і сам був радий зайняти, подалі від решти своїх братів. Вона не спонукала Френка знову бути бадьорим і жвавим. Бо він давно не був таким – це вона помітила, щойно побачивши його на платформі в Джилі. Це поглинуло тюремне життя, природу якого він не бажав із нею обговорювати. Максимум, що вона могла зробити для нього – дати можливість почуватися щасливішим, і найкращим шляхом до цього було намагання сприймати нинішнього Френка як Френка колишнього.
Питання про його роботу на пасовиськах не стояло взагалі, бо брати його не бажали там бачити, та він і сам не хотів вести життя, яким завжди гидував. Йому подобалося споглядати, як ростуть рослини, тож Фіона прилаштувала Френка на непильну роботу в фермерському саду – і дала йому спокій. Поступово чоловіки Клірі призвичаїлися до того, що Френк повернувся, поступово усвідомили, що загрози їхньому благополуччю, яку колись становив Френк, більше не існує.
Ніщо й ніколи не могло вплинути на те, що відчувала до нього їхня мати, ці почуття залишалися незмінними, незалежно від того, де він був – у тюрмі чи на фермі. Найважливішим було те, що, як їм здавалося, його присутність на Дрогеді робила Фіону щасливою. Френк не намагався втручатися в їхнє життя, для них він був таким, як і завжди, – не більше й не менше.
Однак Фіоні було мало радощів від того, що Френк повернувся додому, та й із якого дива могло бути інакше? Бачити його щодня було їй так само болісно й сумно, як і не бачити зовсім. Яке то страшне горе – дивитися на скалічене життя скаліченого чоловіка. Того, хто був її улюбленим сином і зазнав стільки болю, що їй і уявити важко.
Френк був із родиною близько півроку, коли одного дня Меґі увійшла до вітальні й застала там матір; та сиділа і дивилася у великі вікна на Френка, який підстригав на під’їзній алеї великий кущ троянд. Фіона повернула до неї голову, і щось у її спокійному обличчі змусило Меґі скинути руки і вхопитися за серце.
– Ой, мамо! – розпачливо мовила вона.
Фіона поглянула на неї, похитала головою і посміхнулася.
– Та все нормально, Меґі, – сказала вона. – Це не має значення.
– Якби ж то я могла хоч чим-небудь зарадити!
– Можеш. Живи, як жила раніше. Я вдячна тобі. Ти стала моєю спільницею.
ЧАСТИНА ШОСТА
1954–1965, Дейн
17
– Так от, – сказала Джастина матері. – Я вирішила, чим буду займатися.
– А я гадала, що ти вже давно вирішила. Факультет мистецтв у Сіднейському університеті, хіба ні?
– О, та то я відволікала маневром, щоб створити у тебе фальшиве відчуття безпеки, поки я вибудовувала свої справжні плани. Але тепер, коли все вирішено, можу поділитися ними з тобою.
Меґі відірвала голову від свого заняття – вона формочками для печива вирізала із тіста ялинки: місіс Сміт захворіла, і вони підміняли її на кухні. Мати поглянула на дочку нетерплячим, роздратованим і безпорадним поглядом. Хіба ж можна хоч якось вплинути на таку людину, як Джастина? Навіть якби вона заявила, що завтра вирушає до Сіднея на курси повій, її не зупинити. Люба, страхітлива Джастина, цариця, сила безжалісна й невмолима, наче багатотонна вантажівка!
– Кажи, я вся – увага, – мовила Меґі й знову заходилася вирізати з тіста ялинки.
– Я вирішила стати акторкою.
– Ким?
– Акторкою.
– Господи милосердний! – Ялинки знову довелося облишити. – Послухай мене, Джастино, я не хочу обламувати тебе і псувати тобі настрій, не хочу ображати тебе, але невже ти гадаєш, що маєш… ну… відповідні фізичні дані для того, щоби стати акторкою?
– Ой, мамо, та що ти кажеш! – презирливо пирхнула Джастина. – Я збираюся стати не якоюсь там зіркою кіноекрану, а акторкою! Я не хочу вихляти стегнами, виставляти свої цицьки і надувати пухкі вологі губки! Я хочу грати на сцені. – Вона взялася накладати обрізані від жиру шматки яловичини в діжку для соління. – Я маю достатньо грошей для життя, коли навчатимуся на курсах, які я оберу, хіба ж ні?
– Так, маєш. Завдяки кардиналу де Брикасару.
– Тоді ми про все домовилися. Я вивчатиму акторське мистецтво в Альберта Джонса в театрі «Каллоден», і я вже написала листа до Королівської академії драматичного мистецтва в Лондоні з проханням внести мене до списку кандидатів.
– А ти впевнена, що добре подумала, Джассі?
– Абсолютно впевнена. Бо давно цього хотіла. – Поклавши останній шматок скривавленої яловичини в солоний розчин, Джастина грюкнула лядою діжки. – Ось так! Сподіваюся, що більше ніколи в житті я не побачу жодного шматка солонини!
Меґі подала їй деко з печивом.
– Постав оце в духовку, добре? На чотириста градусів. Мушу сказати, що я здивована. Взагалі-то, дівчатка, які хочуть стати актрисами, постійно грають якусь роль, когось із себе видаючи, а ти весь час грала лише одну роль – свою. Ти грала себе.
– Ой, мамо, знову ти за своє – плутаєш фільмових зірок з актрисами. Ти безнадійна, чесне слово.
– А хіба фільмові зірки не актриси?
– Так, але найнижчого ґатунку. Звісно, якщо вони спочатку не виступали на сцені. Тобто навіть Лоуренс Олів’є інколи знімається в фільмах.
На туалетному столику Джастини стояло фото Лоуренса Олів’є з його автографом; колись Меґі вважала це суто дівчачою закоханістю, хоча тоді подумки відмітила, що Джастина принаймні має непоганий смак. Бо зазвичай подруги, яких вона інколи привозила з собою додому на кілька днів, як найдорожчий скарб плекали фотографії Теба Гантера та Рорі Колхауна.
– Не розумію, – похитала головою Меґі. – Актриса!
Джастина стенула плечима.
– А де ж іще я зможу верещати, волати й завивати, як не на сцені? Мені не дозволялося цього робити ані тут, ані у школі, ані будь-де! А мені подобається волати, верещати й завивати, чорт забирай!
– Але ж тобі так добре вдається образотворче мистецтво, Джассі! Чому б тобі не стати художницею? – не здавалася Меґі.
Джастина відвернулася від величезної газової плити і постукала пальцем по балону.
– Треба сказати кухонним робітникам, щоб замінили балон, бо там уже мало газу. Хоча, гадаю, на сьогодні вистачить. – У її світлих очах промайнула жалість, коли вона поглянула на Меґі. – Ти така непрактична, мамо. Хоча вважається, що саме діти не переймаються практичними аспектами своєї майбутньої кар’єри. Тож дозволь мені пояснити ось що: я не збираюся померти з голоду під парканом, а прославитися – після смерті. Мені хочеться хоч трохи викупатися у власній славі, доки я жива, ще й добряче заробляти. Тому я малюватиму для душі, а акторським ремеслом зароблятиму собі на життя. Як тобі така ідея?
– Та ти ж маєш дохід із Дрогеди, Джассі, – розпачливо мовила Меґі, порушуючи дану самій собі обітницю мовчати, щоб там не було. – Ти ніколи не дійдеш до того, що помиратимеш із голоду під парканом. Тому, якщо ти малюватимеш, це добре. Малювання тобі вдається.
Джастина пожвавилася, зацікавившись.
– А скільки я маю на рахунку, мамо?
– Достатньо для того, щоб усе життя не працювати, якщо, звісно, ти цього захочеш.
– Господи, як же це нудно! Я скінчу тим, що безперервно висітиму на телефоні або гратиму в бридж; принаймні саме цим і займаються більшість матерів моїх шкільних подруг. Я збираюся жити в Сіднеї, а не на Дрогеді. Бо Сідней подобається мені набагато більше за нашу ферму. – В її очах блиснув вогник надії. – А чи достатньо я маю грошей, щоб вивести моє ластовиння отим новітнім електричним методом?
– Ще б пак. Звісно, що маєш. Але навіщо тобі це?
– Бо в такому разі можна буде нарешті роздивитися моє обличчя – ось навіщо.
– Здається, хтось мене щойно запевняв, що зовнішність для актриси – не головне?
– Не будьмо про це, мамо, тут і так все зрозуміло – раз і назавжди. Моє ластовиння завдає мені багато неприємностей і болю.
– Ти впевнена, що не хочеш бути художницею?
– Абсолютно впевнена. – Вона зробила маленьке танцювальне па. – Я гратиму в театрі, місіс Вортінґтон![12]12
Йдеться про пісню Ноеля Каварда «Не дозволяйте вашій дочці у театрі грати» – «Don’t put you daughter on the stage, Mrs. Warthington».
[Закрыть]
– А як же ж ти примудрилася потрапити до театру «Каллоден»?
– Я пройшла співбесіду.
– І вони тебе прийняли?!
– Ваша віра у власну доньку зворушує, шановна мамо. Ясна річ, вони мене прийняли! Ти ж знаєш, що я найкраща! І одного дня стану надзвичайно знаменитою.
Меґі вилила зелений харчовий барвник у миску з рідкою глазур’ю і заходилася кропити спечені ялинки.
– А це для тебе так важливо, Джастино? Ну, я маю на увазі успіх та славу.
– Аякже. – Вона всипала цукор у миску на масло, але воно розтопилося на рідке – попри те, що звичайну дров’яну плиту замінили газовою, в кухні було дуже жарко. – Моє бажання прославитися тверде, мов криця.
– А заміж ти не хочеш?
Джастина гидливо поморщилася.
– Та ні за що у світі, чорт забирай! Змарнувати своє життя, витираючи сопливі носи та перучи засрані пелюшки?! Низько вклонятися якомусь телепню, котрий і мізинця мого не вартий, хоча щиро вважає себе кращим за мене? Хо-хо-хо! Розсмішила! Хто завгодно, тільки не я!
– Як же ти мене дістала! Звідки ти набралася цих виразів?
Джастина почала швидко і вправно, однією рукою, розбивати яйця в миску.
– У моєму коледжі для вихованих та благочестивих дівиць, де ж іще? – Взявши спеціальний маленький віночок, вона заходилася немилосердно збивати яйця. – Насправді, ми досить пристойні дівчата. Надзвичайно культурні. Бо не кожна дурну-вато-язиката дівчина-підліток зможе оцінити всю витонченість ось такого, наприклад, латинського лимерика:
Якось римлянин з Вінідію,
Сорочку вдягнув із іридію;
Всі йому – дивний жест!
А він каже: Id est
Bonum sanguinem praesidium.
Меґі скривила губи.
– Соромно демонструвати своє невігластво, але що ж відповів отой римлянин?
– Сказав, що то до біса міцна одежина!
– І все? А я гадала, що буде щось набагато гірше, якась непристойність. Ти мене дивуєш. Але повернімося, моя розумнице, до теми, з якої ти так елегантно з’їхала. Чим тобі не подобається заміжжя?
Джастина пирхнула й іронічно розсміялася, імітуючи в цьому свою бабусю, яка зрідка вдавалася до такого полемічного прийому.
– Мамо, ну ти молодець, їй-богу! Таке спитала – хоч стій, хоч падай.
Меґі відчула приплив крові, й поглянула на тацю з яскраво-зеленими ялинками.
– Не будь такою нахабною, навіть якщо ти – доросла сімнадцятирічна дівиця.
– Дивно, еге ж? – спитала Джастина, втупившись поглядом у миску зі збитими яйцями. – Щойно хтось ступає на батьківську територію, як відразу ж стає «нахабним». Коли я сказала: «Ну ти й молодець!» – я сказала те, що мала на думці, чорт забирай!
Я не збиралася натякати, що ти – невдаха, грішниця чи навіть гірше. Навпаки, я вважаю, що ти виявила винятковий здоровий глузд, коли спекалася свого чоловіка. Навіщо він був тобі потрібен взагалі? Тут і так є купа чоловіків, щоб справляти на твоїх дітей суто чоловічий вплив – он скільки у мене та Дейна дядьків, до того ж ти маєш достатньо грошей для безбідного життя. Я з тобою цілком згодна: заміжжя – це для дуреп.
– Ти така ж, як і твій батько!
– Іще один оманливий маневр. Щоразу, коли я тебе дратую, я стаю схожою на свого батька. Що ж, доведеться тобі на слово повірити, бо мені так і не довелося хоч краєм ока на цього джентльмена поглянути!
– Коли ти збираєшся їхати? – розпачливо спитала Меґі.
Джастина весело вишкірилася.
– Ждеш не діждешся, коли спекаєшся мене, еге ж? Та все нормально, мамо, я ні в чому тебе не винувачу. Але нічого не можу з собою вдіяти – ну подобається мені шокувати людей, і все! Особливо тебе. Відвезеш мене завтра на аеродром, добре?
– Краще післязавтра. А завтра я відвезу тебе до банку. Тобі варто дізнатися, скільки ти маєш грошей. До того ж, Джастино…
Джастина вправно досипала борошно і розколочувала суміш, коли раптова зміна тону материного голосу змусила її підвести погляд.
– Що?
– Якщо з тобою трапиться лихо, неодмінно повертайся додому, благаю. Знай, що у нас на Дрогеді завжди знайдеться для тебе місце. Що б ти не зробила, це не буде настільки поганим, щоб ти не змогла повернутися додому.
Погляд дочки полагіднішав.
– Дякую, мамо. У душі ти не така вже й погана стара калоша.
– Я стара калоша?! – аж охнула Меґі. – Я ще не стара! Мені лише сорок чотири!
– Господи, так багато?
Меґі кинула в Джастину тістечком і поцілила їй у носа.
– Ах ти ж негіднице! – розсміялася вона. – Ти справжнє чудовисько! Тепер я почуваюся так, наче мені сто років.
Донька весело вишкірилася.
І саме тоді до кухні увійшла Фіона, щоб перевірити, як просуваються справи. Її появу Меґі привітала полегшеним зітханням.
– Мамо, а знаєш, що тільки-но сказала мені Джастина?
Очей Фіони ледь вистачало на ведення бухгалтерських книг, та й то через зусилля, але розум, що крився за цими помутнілими зіницями був гострий, як і завжди.
– Звідки ж мені знати, що тобі тільки-но сказала Джастина? – спокійно спитала вона, злегка здригнувшись, коли забачила зелені ялинки.
– Бо інколи мені здається, що ви з Джассі приховуєте від мене якісь маленькі гиденькі таємниці, бо щойно моя донька ошелешила мене новиною, а тут і ти, наче випадково.
– М-м-м, а на смак вони не такі страшні, як на вигляд, – прокоментувала Фіона, відщипнувши шматочок зеленої ялинки. – Запевняю тебе, Меґі, я не схиляю твою доньку до змовництва поза твоєю спиною. На який мозоль ти наступила цього разу, Джастино? – спитала Фіона, обернувшись туди, де Джастина розливала пухку суміш по змащених та посиланих борошном бляшанках.
– Я сказала мамі, що збираюся стати актрисою, бабуню, тільки й того.
– Тільки й того, кажеш? Це правда чи це один із твоїх хитромудрих жартів?
– Ой, правда. Невдовзі я починаю навчання в театрі «Каллоден».
– Ну-ну… – проказала Фіона, прихиляючись до столу і саркастично поглядаючи на свою доньку. – Дивно, як самостійно мислить сучасна молодь, правда ж, Меґі?
Меґі промовчала.
– А ти що – не схвалюєш мого рішення, бабуню? – прогарчала Джастина, готуючись дати відсіч.
– Я? Не схвалюю? Це не моє діло, що ти збираєшся робити зі своїм життям, Джастино. До того ж мені здається, що з тебе вийде добра актриса.
– Ти й справді так вважаєш? – аж рота роззявила Меґі.
– Звісно, я так вважаю, – відповіла Фіона. – Джастина – не та людина, що робитиме нерозумний вибір, правда ж, дівчинко моя?
– Правда. – Джастина засяяла усмішкою і змахнула з очей змокріле кучеряве пасмо. Меґі побачила, як її донька глянула на бабусю з симпатією, яку вона ніколи не виказувала до своєї матері.
– Ти гарна дівчина, Джастино, – заявила Фіона і, смакуючи, прикінчила печиво-ялинку, яке спочатку з таким острахом куштувала. – Ти ба, досить смачно, але слід було їх білою глазур’ю полити.
– Ялинки білими не бувають, – заперечила Меґі.
– А от і бувають – коли вкриті снігом, – настійливо сказала мати.
– Надто пізно, вони вже такі зелені, що на ригачку схожі, – розреготалася Джастина.
– Джастино!
– Ой, вибач, мамо, не хотіла тебе образити. Завжди забуваю, що ти у нас гидлива.
– Я прийшла подивитися, чи не можна тут у вас чаю попити, – втрутилася Фіона, підсовуючи крісло і сідаючи. – Джастино, будь гарною дівчинкою, постав, будь ласка, чайник.
Меґі теж присіла.
– Ти й справді гадаєш, що у Джастини все вийде, як вона хоче? – стурбовано спитала вона матір.
– А чом би й ні? – відповіла Фіона, спостерігаючи, як Джастина виконує чайний ритуал.
– Це може бути всього-на-всього минуща стадія в її розвитку й змужнінні.
– Джастино, це в тебе – скороминуща стадія розвитку, чи як? – спитала Фіона.
– Ні, – відказала Джастина, розставляючи чашки та тарілочки на старому кухонному столі.
– Виклади печиво на тарілку, Джастино, не став сюди всю миску, – механічно зауважила Меґі, – й, заради Бога, не став на стіл увесь глек із молоком, налий трохи у чайний глечик.
– Так, мамо, вибач, мамо, – відповіла Джастина так само механічно. – Не бачу сенсу дотримуватися етикету на кухні.
Все, що треба зробити – це поставити недоїдене туди, звідки я його взяла – і вимити двійко-трійко додаткових тарілок.
– Роби, як тобі кажуть, так набагато краще.
– До речі, повернімося до нашої теми, – наполягла Фіона. – На мою думку, тут немає чого обговорювати. Треба дати Джастині можливість спробувати, тим більше, що в неї, напевне, все вийде добре.
– От якби я була така ж впевнена, – похмуро зазначила Меґі.
– Ти прагнеш слави, Джастино? – спитала її бабуся вимогливим тоном.
– Серед аргументів на користь такого рішення вони присутні, – відповіла Джастина, виклично ставлячи на стіл старий коричневий чайник і похапливо сідаючи. – І не здумай заперечувати, мамо; я не заварюватиму на кухні чай у срібному чайнику, і моє рішення – остаточне.
– Та чого ти, цей чайник цілком доречний, – усміхнулася Меґі.
– О-о-о-о, як приємно! Немає нічого кращого за чашку доброго чаю, – солодко зітхнула Фіона. – Джастино, чому ти так погано все пояснила матері? Ти ж знаєш, що це не питання слави і багатства. Це питання самої себе. Свого «я».
– Самої себе, бабуню?
– Звісно. Це питання власного «я». Акторська гра, це коли ти чиниш так, як вчинила б на місці персонажу, хіба ж ні?
– Так.
– Тоді чому ж ти не пояснила це саме так своїй матері? Навіщо засмучувала її зухвалими й легковажними дурницями?
Джастина здвигнула плечима, допила чай і підсунула матері чашку за добавкою.
– Хтозна, – буркнула вона.
– Не «хтозна», а «не знаю», – поправила її Фіона. – Хочеться вірити, що на сцені твоя дикція буде бездоганною. То ти бажаєш стати актрисою через власне «я», щоб самовиразитися?
– Та, мабуть, – неохоче відповіла Джастина.
– Ох вже ця вперта й дубоголова гординя у стилі Клірі! Вона тебе й прикінчить, Джастино, якщо ти не навчишся вгамовувати її.
Отой дурний страх, що з тебе сміятимуться чи виставлять у невигідному світлі. Хоча я не розумію, чому ти вважаєш, що твоя мати буде така жорстока, що зробить із тебе посміховисько? – Вона легенько поплескала Джастину по шиї. – Будь простішою, Джастино, йди назустріч.
Але Джастина вперто похитала головою.
– Я не можу.
Фіона зітхнула.
– Що ж, яке починання ти не замислила б, бажаю тобі на тій стезі всіляких гараздів.
– Дякую, бабуню, ціную твою підтримку.
– Тоді віддяч мені за мою підтримку в цілком конкретний спосіб: знайди, будь ласка, свого дядька Френка і скажи йому, що в кухні він може попити чаю.
Джастина вийшла, а Меґі здивовано витріщилася на Фіону.
– Мамо, ти приголомшлива, правда!
Фіона всміхнулася.
– Маєш визнати, що я ніколи не повчала нікого зі своїх дітей, що вони мають робити.
– Справді ніколи, – ніжно мовила Меґі. – І ми теж тобі за це вдячні.
* * *
Переїхавши до Сіднея Джастина щонайперше почала виводити ластовиння. На жаль, процес виявився досить тривалим; вона мала його так багато, що виведення зайняло у неї аж рік, і потім вона мала решту життя уникати сонця, інакше ластовиння виступить знов. Другим ділом – вона знайшла собі квартиру, хоча це було вкрай непростим трюком у ті часи, коли люди частіше будували собі будинки, а сумісне проживання у багатоквартирних спорудах вважали мало не анафемою. Та нарешті вона орендувала двокімнатне помешкання у Ньютрал-бей в одному зі старих вікторіанських особняків на набережній, чиї власники переживали не найкращі часи, і тому змушені були розділити їх на тісні напівквартири. Оренда складала п’ять фунтів десять шилінгів на тиждень – обурливо висока ціна, зважаючи, що туалет і кухня були спільними, і ними користувалися всі мешканці. Одначе Джастині все подобалося. Хоча вона й виросла в приватному помешканні й мала відповідні звички, у неї був майже відсутній інстинкт до створення затишного домашнього гніздечка.
Життя в районі Ботвелл-гарденс було цікавішим за акторське учеництво в театрі «Каллоден», яке, здебільшого, зводилося до переховування за декораціями і спостерігання за тим, як інші люди репетирують, а також до випадкової участі в масових сценах, заучування напам’ять величезних шматків із Шекспіра, Шоу та Шерідана.
Разом із помешканням Джастини, комуналка у Ботвелл-гарденс налічувала шість квартир, а ще там була квартира місіс Дівайн, домовласниці. Місіс Дівайн – шістдесятип’ятирічна уродженка Лондона з великою пихою, булькатими очима та величезним презирством до Австралії та австралійців, що аж ніяк не заважало їй дерти з них три шкури за проживання. Здавалося, головним інтересом її життя були рахунки за газ та електрику, а її головною слабкістю був молодий англієць, сусід Джастини, який нещадно й життєрадісно експлуатував своє британське походження.
– Я не промину кинути цій старій лисиці трохи кісток у вигляді лестощів, коли ми віддаємося спогадам про Англію, – зізнався він у розмові Джастині. – Тоді, знаєш, вона дещо послаблює хватку на моєму горлі. Вам, дівчатам, вона навіть узимку не дозволяє користуватися електричними обігрівачами, а мені вона видала обігрівач і дозволила користуватися і в холоди, і взагалі – коли мені заманеться.
– От свинюка! – прокоментувала Джастина безпристрасним тоном.
Звали цього молодика Пітер Вілкінс, і він працював комівояжером.
– Заходь до мене, коли буде настрій, чаю поп’ємо, – якось кинув він їй услід, заворожений отими загадковими блідими очима.
І Джастина прийшла, ретельно вибравши час, коли місіс Дівайн не нишпоритиме ревниво неподалік; і досить швидко навчилася давати відсіч нахабним наскокам Пітера. Роки, проведені на Дрогеді, верхова їзда та важка праця виробили в ній чималу фізичну силу, і вона без зайвої скромності й упередженості могла зацідити будь-кому по яйцях.
– Чорти б тебе забрали, Джастино! – охнув Пітер, витираючи сльози, що виступили від болю. – Здавайся, дівчино! Ти ж знаєш, що рано чи пізно доведеться втратити цноту! Тут тобі не вікторіанська Англія, тож і не думай, що збережеш її до заміжжя.
– А я й не збираюся зберігати її до заміжжя, – відказала Джастина, поправляючи плаття. – Ще не знаю, кому надати таку честь, от і все.
– Чи й не красуня знайшлася! Та на тебе навіть глянути страшно! – відрізав Пітер, бо дуже боліло.
– Ні, це не так. Можеш казати, що завгодно, Пітере. Словами ти мене не діймеш. До того ж є чимало чоловіків, які багато дадуть за зустріч із незайманкою.
– І багато жінок також! Лишень поглянь, що коїться в квартирі на першому поверсі.
– О, та знаю, знаю, – запевнила його Джастина.
Дівчата, що мешкали в цій квартирі, були лесбіянками, вони радо вітали її приїзд, але невдовзі переконалися, що вона не лише не зацікавилася, а й навіть не здивувалася. Спочатку вона не второпала, на що їй натякали, а коли дівчата сказали напрямки, вона лише байдуже стенула плечима. Після взаємного призвичаювання вона стала їхнім камертоном, резонатором, нейтральною повіреною особою, їхнім безпечним портом у всяку негоду; вона добилася, щоб Біллі випустили з тюрми під заставу, возила Боббі до шпиталю «Матер», щоб відкачати її після крововиливу в живіт – так вони побилися з Біллі; вона відмовлялася ставати на той чи інший бік, коли на горизонті маячили різні суб’єкти – Пет, Ел, Джорджі й Ронні. От яким небезпечним та невлаштованим буває життя на суцільних емоціях, зробила висновок Джастина. Чоловіки теж не подарунок, але принаймні мають одну родзинку – вони внутрішньо інакші.
Тож і в «Каллоден», і в Ботвелл-гарденс, і серед дівчат, яких вона знала ще з інтернатських часів у «Кінкоппалі», Джастина мала багато подруг і сама їм була доброю приятелькою. Вони довіряли їй свої біди та проблеми, а вона – ні, бо для цього в неї був Дейн, хоча ті нечисленні проблеми, існування котрих вона визнавала, не заважали їй жити. Подруг Джастини захоплювала її надзвичайна самодисципліна; у них складалося таке враження, oо вона змалечку привчала себе не дозволяти зовнішнім обставинам впливати на її життя. А найбільше всіх, хто вважався її другом чи подругою, цікавило ось яке питання: як, коли та з ким Джастина зрештою стане повноцінною жінкою. Та вона не поспішала.
Артур Лестрейндж найдовше затримався в трупі Альберта Джонса, спеціалізуючись на амплуа молодих героїв, хоча за рік до того, як в театрі «Каллоден» з’явилася Джастина, він із сумом попрощався зі своїм сорокаріччям. Він мав гарну фігуру, був надійним актором, який ніколи не підводив, а його правильне мужнє обличчя в обрамленні солом’яних кучерів завжди гарантовано зривало аплодисменти публіки. Впродовж першого року він не помічав Джастини, яка поводилася тихо, як мишка, і робила точнісінько те, що їй казали. Та коли її лікування від ластовиння завершилося, вона вже виділялася на тлі декорацій, а не зливалася з ними. Без ластовиння та з косметикою, яка затемнила її брови та вії, вона стала симпатичною елегантно-стриманою стильною дівчиною, наче фея з казки. Вона не мала ані звабливої краси Люка О’Ніла, ані материної витонченості. Фігура непогана, хоча й не вражаюча, зі схильністю до худоби. Вирізнялося лише яскраво-руде волосся. А на сцені вона перевтілювалася, ставала інакшою, змушувала глядачів повірити, що вона прекрасна, як Єлена з Трої, або страшна, як відьма.
