Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 39 (всего у книги 46 страниц)
– Я з нею не знайомий, тому не можу ані погодитися з вашим судженням, ані заперечити його. Якщо це вас хоч якось утішить, серденько, то мені ви подобаєтеся така, яка ви є. Ні, я нічого у вас не змінював би – навіть вашу сміховинну забіякуватість.
– Це так люб’язно з вашого боку, особливо після того, як я вас образила. Я зовсім не схожа на Дейна, еге ж?
– На Дейна взагалі ніхто у цьому світі не схожий.
– Ви хочете сказати, що він – не від цього світу?
– Та, мабуть, так. – Райнер нахилився із затінку вперед, до слабкого світла свічечки, вставленої у пляшку з-під к’янті. – Я католик, і моя релігія в моєму житті жодного разу мені не зрадила, хоча я зрадив їй багато разів. Не хочу говорити про Дейна, бо серце підказує мені, що декотрі речі обговорювати не слід. Звісно, ви не така, як він у своєму ставленні до життя і до Бога. Облишмо цю тему, добре?
Вона спантеличено поглянула на нього.
– Добре, Райнере, якщо ви так бажаєте. Можемо укласти з вами угоду: про що б ми не говорили, це не стосуватиметься ані вдачі Дейна, ані релігії.
* * *
Багато подій сталося в житті Райнера Мерлінґ Гартгайма після зустрічі з Ральфом Брикасаром у липні 1943 року. Тиждень по тому їхній полк відправили на Східний фронт, де він провів решту війни. Рваний сумнівами, без стерна та вітрил, надто молодий, щоб, піддавшись нацистській пропаганді, вступити до «гітлерюгенду» в неквапливі й безпечні роки довоєнного існування цієї організації, він пізнав наслідки гітлерівського правління – по коліна у снігу, майже без боєприпасів, на передовій такій розтягнутій, що на кожні сто ярдів припадав лише один солдат. З війни він виніс два спогади: жорстокі бої на жорстокому холоді й обличчя Ральфа де Брикасара. Страхіття й краса, диявол і Бог. Наполовину збожеволілий, наполовину замерзлий, безпорадно й беззахисно чекаючи, коли ворожі літаки скинуть у снігові замети сталінських партизан – із низької висоти, без парашутів[14]14
Був такий страшний випадок, половина з тих нещасних повбивалися об землю.
[Закрыть], він каявся, бив себе в груди і бурмотів молитви. Але він погано усвідомлював, за що молився: і за кулі для гвинтівки, і за те, щоб не потрапити у полон до радянців, за свою безсмертну душу, за чоловіка в базиліці Святого Петра, за Німеччину і за полегшення страждань.
Навесні 1945 року він відступав через Польщу під натиском радянців, маючи перед собою, як і більшість його товаришів-солдат, лише одну мету: дістатися до американської чи британської зони окупації. Бо якби його спіймали росіяни, вони б неодмінно розстріляли його. Він порвав на дрібні шматки свої документи, закопав два Залізні хрести, поцупив цивільний одяг – і здався британським властям на кордоні з Данією. Його перевели до табору переміщених осіб у Бельгії. Там він цілий рік жив на одному хлібі та вівсянці, бо виснажені війною британці більше нічого не могли запропонувати тисячам тисяч людей, що опинилися у їхньому віданні; Райнер терпляче чекав, поки британці здогадаються, що єдиний для них вихід – відпустити цих людей.
Двічі табірне начальство викликало його на співбесіду і ставило перед вибором без вибору: в гавані міста Остенде чекає корабель, на який збирають іммігрантів до Австралії. Йому видадуть нові документи і безкоштовно відправлять до нової батьківщини, а він навзамін два роки працюватиме на уряд Австралії там, де цей уряд визнає за потрібне. А два роки по тому він стане повновладним господарем своєї долі. Ні, про рабський труд і мови не може бути: ясна річ, йому платитимуть стандартну зарплатню. Та в обох випадках йому вдалося відмовити табірне начальство піддавати його такому дисциплінарному покаранню, як, фактично, примусова депортація. Він ненавидів Гітлера, але не Німеччину, і він не соромився бути німцем. Домівка означала для нього Німеччину, якою повнилися його мрії та сни впродовж останніх трьох років. Йому була нестерпною сама думка про те, що він знову застрягне в якійсь країні, де люди не говорили його мовою, а він – їхньою. Тому на початку 1947 року він опинився на вулицях Аахена без гроша в кишені, готовий по шматочку відновлювати життя, якого йому так бракувало.
Він врятувався і врятував свою душу, але не для того, щоб повернутися до невизначеності та злиднів. Бо Райнер був більше, аніж просто амбіційною людиною, він був свого роду геній. Він влаштувався на роботу в фірмі «Ґрюндіг» і почав вивчати царину, яка захоплювала його уяву відтоді, як він вперше познайомився з радаром, – електроніку. Його голова повнилася новаціями, але він не збирався продавати їх фірмі за мільйонну частку їхньої вартості. Натомість Райнер ретельно вивчав ринок електроніки, а потім, оженившись на вдові чоловіка, який володів двома невеликими радіофабриками, сам зайнявся бізнесом. Те, що йому було лише двадцять із гаком, його не бентежило. Він мав інтелект значно старшого чоловіка, а хаос у повоєнній Німеччині створив сприятливі можливості для підприємливих молодих людей.
Оскільки їхній шлюб був цивільним, Церква дозволила йому розлучитися з дружиною; тож 1951 року Райнер, сплативши Аннелізі Гартгайм суму рівно вдвічі більшу за початкову вартість фабрик її колишнього чоловіка, саме це й зробив: розлучився з нею. Однак знову одружуватися не став.
Те, що трапилося з ним у зимному російському жахітті, не витворило з нього бездуховну карикатуру на людину; скоріше, цей страшний досвід затримав розвиток таких якостей, як доброта й ніжність, вивівши на передній план інші – розум, безжальність та рішучість. Людина, яка не має, що втрачати, здобуває все, бо не можна завдати болю людині без почуттів. Принаймні так він сам собі казав. Фактично, він дивовижним чином нагадував чоловіка, якого зустрів у Римі 1943 року: як і Ральф Де Брикасар, він розумів, що чинить погано навіть під час поганого вчинку. Ні, усвідомлення зла, що в ньому крилося, ані на секунду його не зупиняло, та от тільки за власний добробут він платив болем та самобичуванням. Багато людей вважало матеріальний здобуток не вартим таких страждань, але для нього цей здобуток значно перевищував моральні страждання, компенсуючи їх. Одного дня він керуватиме Німеччиною і зробить її такою, якою мріяв; він збирався обмежити арійсько-лютеранську мораль і замінити її ширшою і більш гнучкою. Через те, що він не наважився обіцяти кинути грішити, йому кілька разів відмовляли у відпущенні гріхів під час сповіді, але якимось незбагненним чином його гріхи уживалися з його релігією, аж поки накопичені гроші та вплив не підняли Райнера так високо над відчуттям провини, що він зміг нарешті покаятися й отримати прощення.
1955 року він, один із найбагатших та найвпливовіших людей нової Західної Німеччини і свіже обличчя її парламенту в Бонні, подався до Рима. Щоби розшукати кардинала де Брикасара і продемонструвати результат його молитов. Опісля він не міг пригадати, якою бачив цю зустріч, бо від її початку і до кінця Райнер усвідомлював лише одне: він розчарував Ральфа де Брикасара.
Він знав чому, не було потреби питати. Утім, Райнер не очікував, що кардинал скаже на прощання таке:
– Я молився, щоб ти став кращим за мене, бо ти був такий молодий. Жодна мета не варта того, щоб її досягали якими завгодно засобами. Але, здається, зерна нашої руїни сіються ще до того, як ми з’являємося на світ.
Повернувшись до свого номера в готелі, Райнер розплакався, але невдовзі заспокоїв себе такою думкою: «З минулим покінчено, а в майбутньому я буду таким, як він сподівався». І часом це йому вдавалося, часом не вдавалося. Але він старався. Його дружба з чоловіком із Ватикану стала найціннішим земним надбанням усього його життя, а Рим став тим місцем, куди він утікав тоді, коли йому здавалося, що лише розрада цих людей здатна врятувати його від нездоланного відчаю. Розрада. Вона була у них якоюсь дивною. Не заспокійливий дотик рук, не лагідні слова. А немов бальзам із їхніх душ, немов вони розуміли його біль.
І коли Райнер, провівши Джастину до її пансіону, йшов крізь теплу римську ніч, він подумав, що завжди буде їй вдячним. Бо, спостерігаючи, як вона впоралася з тим тяжким випробуванням, на яке перетворилася її сьогоднішня зустріч із кардиналами, він відчув, як у його душі ворухнулася ніжність. От мале чудовисько – дістало на горіхи, але не скорилося. Цікаво, чи розуміли ці чоловіки, що вона їм рівня у всьому? Мабуть, отак пишався б він власною донькою, та тільки доньки він не мав. Тож він поцупив її у Дейна і провів додому, щоб спостерігати, як вона, безпосередньо після цієї зустрічі, відреагує на оту приголомшливу церковність, на того Дейна, якого ще не доводилося бачити, на Дейна, який ніколи не міг стати повнокровною частиною її життя.
Найприємнішою рисою його Бога, міркував далі Райнер, було те, що Він міг простити все; він міг простити Джастині її природжену безбожність, а йому – закриття потужного джерела емоцій, поки йому стане внутрішньо вигідним та комфортним знову його відкрити. Лише одного разу він панічно перелякався, подумавши, що загубив ключ назавжди. Райнер усміхнувся і викинув недопалок. Ключ… Що ж, інколи ключі мають дивовижну форму. Можливо, знадобився кожен вигин у кожному кучері отієї рудоволосої, аж яскраво-червоної, голівки, щоб перемкнути якийсь потаємний вимикач у його душі, можливо, у тій яскраво-червоній кімнаті його Бог дав йому яскраво-червоний ключ.
Скороминущий день пролетів, наче за секунду. Але, поглянувши на годинник, Райнер побачив, що було досить рано, і відразу ж збагнув, що чоловік, який мав стільки сили і впливу тепер, коли Його Святість лежав на смертному одрі, й досі не спить, розділяючи зі своєї кішкою її звички нічної тварини. Оті моторошні гикавки, що заповнювали маленьку кімнатку в Кастель-Гандольфо… Вони болісно корчили схудле, бліде й аскетичне обличчя, яке багато років бачили під білою тіарою; цей чоловік помирав – чоловік, що був великим Папою. Бо він таки був великим Папою, щоб там не казали. Якщо він любив своїх німців, якщо й досі волів чути довкола себе цю мову – то що це змінювало? Не Райнеру про це судити.
Але Кастель-Гандольфо не був джерелом того, про що хотів дізнатися Райнер. Нагору, мармуровими сходами, до пурпурової кімнати, поговорити з Вітторіо Скарбанца, кардиналом ді Контіні-Верчезе. Який, може, стане наступним папою, а може, і не стане. Майже три роки він бачив, як ці мудрі люблячі очі зупиняли свій погляд там, де їм найбільше було до вподоби; так – краще шукати відповіді у нього, а не у кардинала де Брикасара.
* * *
– Ніколи не думала, що почую це від себе, але, хвала Господу, ми вирушаємо до Дрогеди, – сказала Джастина, відмовившись кидати монетку у фонтан Треві. Ми збиралися подивитися Францію та Іспанію, а натомість ми й досі у Римі, і я почуваюся непотрібною, як пуп. Тут суто чоловіче братство!
– Г-м-м-м, то ти вважаєш, що пупи непотрібні? До речі, Сократ теж так вважав, наскільки я пам’ятаю, – зауважив Райнер.
– Сократ? Щось я не пам’ятаю! Смішно сказати, але свого часу я, здається, перечитала ще й усього Платона. – Вона крутнулася і, поглянувши на нього, відзначила, що невимушений одяг туриста, що приїхав до Рима, личить Райнеру набагато більше, аніж отой аскетично-офіційний костюм, у якому він був на аудієнції у Ватикані.
– Сократ, взагалі-то, був переконаний, що пупи непотрібні. Настільки твердо переконаний, що на підтвердження цієї думки він відкрутив власний пуп і викинув його.
Джастина перелякано скривилася.
– І що трапилося?
– З нього впали брюки.
– Скажеш таке! – захихотіла Джастина. – У ті часи в Афінах не носили брюк. Але я маю страшну підозру, що в твоїй історії є мораль. – Її обличчя враз набуло серйозності. – Навіщо ти зі мною панькаєшся, Рейнере?
– От противна! Скільки разів треба повторювати, що правильно казати Райнер, а не Рейнер!
– Нічого ти не розумієш, – сказала вона задумливо дивлячись на дзюркотливі струмочки води, на брудний басейн, заповнений брудними монетами. – Ти коли-небудь був у Австралії?
Його плечі здригнулися, але він ані слова не вимовив.
– Двічі я мало не поїхав туди, Herzchen, але таки примудрився уникнути поїздки.
– От якби ти там побував, то зрозумів би мене. Для австралійців твоє ім’я мало б магічне звучання, якщо вимовляти його так, як я – Рейнер. Рейн. Дощ. А дощ – це життя у пустелі.
Спантеличений Райнер аж цигарку впустив.
– Джастино, ти ж не збираєшся в мене закохуватися?
– Які ж ви, чоловіки, егоїсти! Страшенно не хочеться розчаровувати тебе, але ні. – І вона, немов пом’якшуючи різкість своїх слів, взяла його долоню і стиснула її. – Це не кохання, це дещо набагато приємніше.
– А що може бути приємніше за кохання?
– Та майже все, на мою думку. Мені не хочеться, щоб у мене хтось був саме такий.
– Може, ти й маєш рацію. Якщо кохання приходить надто рано, то воно – наче болячка, що калічить людину. І що ж є приємнішим за кохання?
– Коли знаходиш друга. – І Джастина потерла рукою його долоню. – Ти ж мені друг?
– Так. – Він усміхнувся і кинув у фонтан монетку. – Ось так! За кілька років я кинув сюди, мабуть, тисячу німецьких марок, як запевнення, що я й далі відчуватиму тепло півдня. Бо інколи у своїх кошмарах я й досі замерзаю.
– Тобі слід відчути тепло справжнього півдня, – сказала Джастина. – Сто п’ятнадцять градусів у тіні – де іще ти знайдеш таке?
– Не дивно, що ти така холодна і не відчуваєш спеки. – Райнер беззвучно розсміявся, як і завжди – фронтова звичка, бо сміятися уголос часто означало спокушати долю. – І саме через спеку ти така крута, що крутіше тебе може бути лише круто зварене яйце.
– Твоя англійська є розмовною, але в її американському різновиді. Таке враження, що ти вивчав її у якомусь елітному британському університеті.
– Та ні. Я навчався англійської у бельгійському таборі – від солдат із Шотландії, простолюдних районів Лондона та з Центральної Англії. І не розумів ані слова, за тим винятком, коли розмовляв із чоловіком, який навчав мене англійської. Бо вони кожен по-різному вимовляли одне й те саме слово. Тому, повернувшись до Німеччини, я ходив на кожен англомовний фільм, коли тільки мав змогу, і придбав ті єдині записи англійською мовою, які зміг придбати, – платівки американських комедійних акторів. Вдома я прокручував їй знову і знову, аж поки не оволодів англійською на рівні, достатньому для того, щоб самотужки вивчати її далі.
Джастина була без туфель, як і завжди; Райнер захоплено спостерігав, як вона ходила босоніж бруківкою і тротуарами такими гарячими, що на них можна було смажити яєчню.
– Противне дівчисько! Вдягни туфлі!
– Я оссі, тобто австралійка, наші ноги надто широкі, щоб почуватися комфортно у взутті. Іще одна причина – відсутність по-справжньому холодної погоди; ми ходимо босяка, як тільки є змога. Я можу пройтися босоніж пасовиськом із гострими колючками, а потім повитягувати їх зі ступнів, навіть не відчуваючи їх, – гордо заявила Джастина. – Мабуть, я змогла б навіть пройтися по гарячих вуглинах. – Раптом вона змінила тему. – Ти кохав свою дружину, Рейне?
– Ні.
– А вона тебе?
– Так. І саме тому вийшла за мене заміж.
– Бідолаха! Ти використав її, а потім викинув.
– Ти в мені розчарувалася?
– Та ні, не думаю. Насправді я навіть захоплююся цим вчинком. Та мені шкода її, і це додає мені рішучості не вскакувати в халепу, до якої потрапила вона.
– Ти мною захоплюєшся?
– А чому б ні? Я ж шукаю в тобі те, що, безсумнівно, шукала в тобі й вона. Ти мені подобаєшся, ти – мій друг. Вона ж кохала тебе, а ти був її чоловіком.
– Боюся, серденько, – сказав Райнер із легким сумом, – що амбіційні чоловіки не надто добрі до своїх жінок.
– Це тому, що вони віддають перевагу жінкам безхарактерним, жінкам-ганчіркам на кшталт «так, любий, ні, любий, справ переробила – чортів копицю, що ще накажеш». Куди не кинь – скрізь клин, я так це розумію. Коли б я була твоєю дружиною, то послала б тебе під три чорти, якби ти мене дістав, але, б’юся об заклад, вона так цього й не зробила, еге ж?
Його губи скривилися болісною гримасою.
– Ні. Бідолашна Анналіза. Вона була з жінок-мучениць, які мовчки несуть свій хрест, тому користувалася зброєю, що й близько не була настільки прямою й «вишукано»-експресивною. От жаль, що немає австралійських фільмів, інакше я би вивчив твій лексикон. Ту частину твоєї філіпіки, де йшлося про «чортів копицю», я ще зрозумів, але я й гадки не маю, що таке «Куди не кинь – скрізь клин».
– Це означає невезіння, тільки ще гірше, щось на кшталт відсутності перспективи. – Міцно вчепившись у внутрішній край фонтана широкими пальцями ніг, Джастина ризиковано гойднулася і легко відновила рівновагу. – Втім, насамкінець ти повівся з нею благородно – ти її позбувся. Бо їй набагато краще без тебе, хоча вона, напевне, про це й не здогадується. А я зможу тебе утримати біля себе, бо ніколи не дозволю пролізти мені в душу і заволодіти нею.
– Ну, ти й крута, справді крута, Джастино. А звідки ти про мене все це дізналася?
– Дейна спитала. Звісно, Дейн є Дейн, тому він дав мені лише голі факти, ну, а я зробила з них власні висновки.
– Ще б пак – із «великої» комори твого досвіду! Ах ти ж шахрайко! Кажуть, ти добра актриса, але мені в це не віриться. Бо як ти можеш зображати відчуття, яких ти ніколи у житті не знала? Твій розвиток як особистості на рівні п’ятнадцятирічного дівчиська, а мо, навіть нижче!
Джастина зістрибнула з перепета фонтана і нахилилася вдягнути туфлі. Поворушивши пальцями ніг, вона скрушно похитала головою.
– От чорт, ступні набрякли. – На її обличчі не було жодної ознаки обурення чи образи через останню ремарку Райнера. Наче у ній вимикався якийсь внутрішній слухаючий пристрій, коли її критикували або ж у чомусь звинувачували. І, схоже, таке бувало часто, дуже часто. Те, що вона не відчувала ненависті до Дейна, здавалося дивом.
– Важко відповісти, – нарешті мовила Джастина. – Напевне, я все ж таки вмію це робити, інакше мене не вважали б доброю акторкою, правда ж? Це як… перечікування, розумієш? Ну, моє життя поза сценою. Я консервую себе, я не можу витрачати себе поза театром. Бо актор всього себе віддає публіці. На сцені я – це не я, точніше – послідовність, ціла низка моїх «я». Як на мене, то акторська гра – це спершу інтелект і тільки інтелект, а вже потім – емоції. Перше спричинює друге і доводить його до блиску, удосконалює. Гра – це набагато більше, аніж психологічно переконливо заверещати чи розсміятися. Знаєш, це як маленьке диво: силою думки проникнути до якогось іншого «я», стати тим, ким я могла бути за певних обставин. І це не лише диво – це таїна. Не просто стати кимось іншим, а вмонтувати роль у себе так, немов моя героїня – це я сама. І вона дійсно стає мною. – Збудившись і розхвилювавшись так, що їй несила було сидіти непорушно, Джастина зіскочила з фонтана.
– Уяви собі, Рейне! Років через двадцять я зможу сказати собі: я скоювала жахливі убивства, я накладала на себе руки, я божеволіла, я рятувала чоловіків або ж доводила їх до загибелі. О! Скільки всіляких можливостей для перевтілення!
– І всі вони будуть тобою. – Райнер підвівся і знову взяв її за руку. – Так, твоя правда, Джастино. Тобі не можна марнувати себе поза сценою. Хтось інший іще б міг собі це дозволити, але ти – я не певен…
18
Якби мешканці Дрогеди завдали собі клопоту подумати про Рим та Лондон, вони б сказали, що це десь неподалік Сіднея, а Дейн та Джастина – і досі діти, що вчаться в інтернаті. Зрозуміло, тепер вони не мали змоги приїжджати додому на всі короткі канікули, як колись, але раз на рік Дейн та Джастина заявлялися додому хоча б на місяць. Це траплялося зазвичай у серпні чи вересні, й дітлахи мали звичний, незмінний вигляд, тобто дуже молодих людей. Яка різниця, скільки їм було – п’ятнадцять та сімнадцять чи двадцять один і двадцять три? Коли настала весна, мешканці Дрогеди жили цим місяцем, але, звісно, не ходили туди-сюди, приказуючи, що до приїзду дітей лишилося кілька днів. Або щось на кшталт «Господи, та ще ж і місяця не минуло, як вони поїхали!» Але вже з липня всі метушилися, і радісні усмішки не покидали їхніх облич. Скрізь планувалися й обмірковувалися частування й подарунки – від кухонного будиночку й пасовиськ – до вітальні.
А в проміжку між відвідинами були листи. Здебільшого вони відображали особистості їхніх авторів, але інколи бувало навпаки. Наприклад, можна було подумати, що Дейн буде ретельним та сумлінним дописувачем, а Джастина – таким-сяким. Що Фіона взагалі писати не буде. Що чоловіки Клірі листуватимуться лише двічі на рік. Що Меґі щодня завалюватиме пошту листами, принаймні Дейну. Що місіс Сміт, Мінні та Кет надсилатимуть вітальні картки до днів народження та Різдва. Що Енн Мюллер писатиме Джастині, але Дейну – ніколи.
Наміри Дейна були добрі, й він писав регулярно. Та була одна проблема: він часто забував відносити на пошту результати своїх зусиль, і виходило так, що два-три місяці від нього не було ані слова, а потім Дрогеда за один раз отримувала від нього купу листів. Балакуча Джастина писала довжелезні послання – то був потік свідомості, в якому траплялися місця, котрі через грубість і відвертість змушували читаючих червоніти та занепокоєно квохтати, але загалом ці листи були надзвичайно цікаві й захопливі. Меґі писала лише раз на два тижні – обом своїм дітям. Від бабці Джастина листів не отримувала, зате Дейн – досить часто. Йому також регулярно надходили листи від його дядьків: про землю, овець та здоров’я дрогедського жіноцтва, бо вони, здавалося, вважали саме своїм обов’язком запевнити його, що вдома все в порядку й нормально. Однак, цей обов’язок вони не поширювали на Джастину, і слава Богу, бо їхні листи її тільки дратували б.
Читати листи було великою втіхою, а писати їх – великою докукою. Тобто для всіх, окрім Джастини, яка інколи страшенно обурювалася через те, що ніхто не писав їй таких листів, яких їй хотілося б: розлогих, багатослівних та відвертих. Саме від Джастини мешканці Дрогеди отримували відомості про Дейна, бо його листи ніколи не вводили читача в суть справи. А дописи Джастини – вводили. Якось вона написала таке:
«Рейн прилетів сьогодні до Лондона і сказав, що минулого тижня бачився з Дейном. Взагалі-то, він бачиться з Дейном частіше за мене, оскільки Рим у Рейна на першому місці у списку міст для відвідання, а Лондон – на самісінькому дні. Тож мушу визнати, що Рейн – одна з найважливіших причин, чому я щороку бачуся з Дейном перед поїздкою додому. Дейн любить бувати в Лондоні, тільки я не дозволяю йому приїжджати тоді, коли Рейн перебуває у Римі. Егоїстично з мого боку, погоджуюсь. Але ви навіть близько не уявляєте, як мені подобається Рейн. Він – один із небагатьох моїх знайомих, із яким варто зустрічатися, і тому мені хочеться, щоб такі зустрічі траплялися частіше.
У дечому Рейн щасливіший за мене. Бо має змогу зустрічатися з однокурсниками Дейна, а я ні. Мабуть, Дейн боїться, що я їх тут на місці й зґвалтую. Або вони мене зґвалтують. Ги-ги.
Це станеться тільки тоді, коли вони побачать мене в костюмі Чарміан. Людоньки, ви б попадали, якби мене у ньому вздріли. Типу того, що носила акторка Теда Бара в одному з її фільмів. На цицьках – два бронзові кружальця, купа ланцюжків і щось схоже на пояс вірності – і все. Втім, для того щоби його зняти, знадобився різак для жерсті. У довгій перуці, макіяжі «під засмагу» на всьому тілі, прикритому лише кількома смужками металу, я мала приголомшливий вигляд, глядачі мліли і падали з ніг.
…Про що це я? А, зовсім забула. Так от. Минулого тижня Рейн у Римі зустрівся з Дейном та його приятелями. Вони пішли трохи погуляти й порозважатися. Щоби Дейну не довелося червоніти, за все платив Рейн. Гулянка вийшла на славу. Та ні, без жінок, але все інше – повний набір. Можете уявити собі Дейна, який стоїть навколішки у смердючому римському барі й промовляє до вази з квітами: «О, прекрасні нарциси, яка шкода, що невдовзі ви зів’янете!»? Хвилин із десять намагався він правильно процитувати цей пасаж, але не зміг і кинув спроби, а натомість затиснув у зубах нарцис і виконав запальний танок? Ви можете уявити Дейна з такою витівкою? Рейн каже, що такі гулянки безневинні й необхідні, бо знімають напругу, що накопичується у хлопців під час навчання, і таке інше. Якщо спілкування з жінками не дозволяється, то найкраще з того що залишається – це добряче напитися. Принаймні так каже Рейн. Нехай у вас не складається враження, що таке буває часто, бо це не так, а коли такі гулянки трапляються, то всім верховодить Рейн, пильнуючи ватагу молодих наївних телепнів. Але я сміялася, уявляючи, як зблякнув німб святості над головою Дейна, коли він виконував запальний фламенко з нарцисом у зубах».
Щоби стати священиком, Дейн провів у Римі аж вісім років, і спочатку його рідні це здалося нескінченно довго. Але вісім років промайнули так швидко, що ніхто на Дрогеді й уявити собі не міг. Чим саме займатиметься Дейн після висвячення, ніхто на Дрогеді й гадки не мав, але чомусь думали, що він повернеться до Австралії. Лише Меґі та Джастина підозрювали, що він захоче залишитися в Італії, і принаймні Меґі заколисувала свої сумніви спогадами про те, з яким задоволенням її син приїздив щороку до Дрогеди. Раз він австралієць, він неодмінно захоче бувати вдома. З Джастиною було інакше. Ніхто навіть не мріяв, що дівчина назавжди повернеться додому. Вона ж актриса, а Австралія – це глухий кут для її кар’єри. Втім, Дейн теж міг ревно торувати свою кар’єру де завгодно.
Тож по восьмому року ніхто не будував планів стосовно того, чим займатимуться діти під час щорічних відвідин домівки, натомість мешканці Дрогеди планували поїздку до Рима: подивитися, як Дейна висвячуватимуть у священики.
* * *
– З нас вийшов пшик, – сказала Меґі.
– Прошу, моя люба? – спитала її Енн.
Вони сиділи у теплому закутку веранди й читали, але Меґі давно впустила книгу на коліна і байдужим поглядом спостерігала за витівками двох маленьких цуценят на галявині. Рік був дощовий; повсюди було повно черв’яків, і тому птахи були радісні й наїжені, як ніколи. Зі світанку до сутінок повітря повнилося їхніми піснями.
– Я сказала, з нас вийшов пшик, – повторила Меґі, мов каркнула. – Як з відсирілої петарди. А які ж були сподівання! Хто б подумав, що так станеться, коли ми тисяча дев’ятсот двадцять першого року прибули на Дрогеду?!
– Ти про що?
– Аж шість хлопців, та ще й я на додачу. А через рік – іще два хлопці. Як тут не сподіватися? Десятки дітей, півсотні внуків! І що з нами стало? Гал і Стю померли, ніхто з живих і не думає одружуватися, і тільки я, не маючи права передавати прізвище, тільки я дала Дрогеді нащадків. Але богам і цього було замало. Здавалося, б цілком нормально: син і донька, можна сподіватися принаймні на кількох онуків. Але що трапляється натомість? Мій син стає на стезю священика, донька перетворилася на стару діву і поглинута власного кар’єрою. Іще один глухий кут для Дрогеди.
– Не бачу в цьому нічого дивного, – мовила Енн. – Зрештою, чого можна було чекати від чоловіків? Стирчать собі на фермі, тихі й сумирні, як кенгуру, де їм зустріти дівчат, із якими можна побратися. Стосовно Джимса та Петсі – то це війна винувата. Хіба ж можна уявити, що Джимс одружиться, знаючи, що Петсі не може? Надто вже вони люблять один одного, щоб Джимс оженився. До того ж земля вимагає щоденної виснажливої праці, а це також нейтралізує їхнє чоловіче начало. Вона забирає у них майже всі їхні сили, а сил вони мають не так вже й багато. Ну отих, суто фізичних. Тобі це ніколи не спадало на думку, Меґі? Кажучи напрямки, твоя родина ніколи не була активною в сексуальному плані. Дейна та Джастини це теж стосується. Я хочу сказати, що є люди, яких їхня природа змушує безперервно полювати на сексуальну здобич, але це не про вас. Хоча, може, Джастина колись і вийде заміж. Є отой німець на ім’я Райнер, здається, він їй страшенно подобається.
– Ти влучила прямісінько в точку, – сказала Меґі, не бажаючи, щоб її заспокоювали. – Саме подобається. І не більше. Вона ж уже понад сім років із ним знайома. І якби захотіла вийти за нього заміж, то давним-давно могла б це зробити.
– Давним-давно? Сумніваюся. Бо знаю Джастину дуже добре, – щиро сказала Енн, і це було правдою: вона справді знала Джастину краще за будь-кого на Дрогеді, включно з Меґі та Фі. – Наскільки я розумію, вона страшиться обмежувати себе тим коханням, яке передбачає шлюб, а я, мушу зізнатися, захоплююся Райнером. Здається, він добре розбирається в Джастині. Ні, я не хочу сказати, що він її кохає, а якщо й кохає, то йому принаймні вистачає здорового глузду почекати, поки вона сама наважиться на цей крок. – Енн подалася вперед, і забута нею книга впала на кахлі веранди. – Ой, лишень послухай оту пташину! Мабуть, із нею й соловей не зрівняється. – І, трохи помовчавши, Енн висловила те, що хотіла сказати вже багато тижнів. – Меґі, а чому б тобі не поїхати до Рима на висвячення Дейна? Бо таке трапляється не щодня.
– Нікуди я не поїду, – відказала Меґі, зціпивши зуби. – Я більше нікуди й ніколи не поїду з Дрогеди.
– Меґі, що ти собі думаєш! Хіба ж можна так засмучувати хлопця? їдь, благаю тебе! Якщо ти не поїдеш, там не буде жодної з наших жінок, бо ти – єдина з нас здатна витримати тривалий переліт. Але кажу тобі, якби я хоч трохи була впевнена, що не помру в польоті, я не задумуючись вскочила б у літак.
– їхати до Рима і споглядати, як самовдоволено усміхатиметься Ральф де Брикасар? Та я краще помру!
– Ой, Меґі, Меґі! Ну чому ти зганяєш злість на ньому та на твоєму синові? Ти ж сама колись сказала, що це твоя помилка. Тому відкинь свою гордість – і гайда до Рима! Благаю тебе!
– Мова не про гордість, – відповіла Меґі, мимоволі здригнувшись. – Я боюся, Енн, як я боюся! Бо мені в це не віриться, просто не віриться! У мене мурашки по спині біжать, коли я думаю про це.
– А ти краще задумайся про те, що Дейн, ставши священиком, більше не зможе побувати вдома! Це тобі не спадало на думку? Йому вже не так щедро даватимуть відпустки, як тоді, коли він навчався в семінарії, бо, якщо він вирішить залишитися в Римі, тобі доведеться самій з’їздити туди. Інакше ти ніколи не зможеш його побачити. їдь до Рима, Меґі!
– Ні, не можу. Знала б ти, як мені страшно! Це не гордість чи боязнь визнати, що Ральф узяв наді мною гору, і не те, що я зазвичай відповідаю людям, коли хочу, щоб вони припинили ставити мені незручні запитання, ні. Господи, та я за ними обома так скучила, що ладна на колінах повзти, аби хоч трохи бути впевненою, що потрібна. Так, Дейн буде радий мене бачити, а Ральф? Він уже й забув, що я колись існувала. Тому я й боюся, кажу тобі. Я нутром відчуваю, що коли поїду до Рима, щось неодмінно трапиться. Не хочу їхати.
