Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 45 (всего у книги 46 страниц)
– Ти про що? Який будинок на Парк-лейн? – здивовано пискнула Джастина.
– Ну, з огляду на те, що Велика Британія бере дедалі активнішу участь у справах Європейської Економічної Спільноти, і мені доводиться проводити в Англії багато часу, тому я вирішив, що мені зручніше буде мати якесь постійне помешкання, от я й орендував будинок на Парк-лейн, – пояснив Райнер.
– Ну ти й вилупок, Рейне! Огидний і мерзотний негідник! І давно ти його орендуєш?
– Близько місяця.
– То он чому ти минулого разу, коли ми вечеряли, вигадав всю оту ідіотську історію? Пішов ти! – Джастина так розлютилася, що геть забула про гарні манери.
– Взагалі-то, я збирався тобі сказати, однак мені так подобалася твоя свята віра в те, що я увесь час мотаюся туди-сюди літаком, що я не міг відмовити собі у задоволенні ще трохи поводити тебе за носа.
– Я приб’ю тебе! – прогарчала вона крізь стиснуті зуби, часто кліпаючи, щоб не заплакати.
– Та ні, Herzchen, благаю, не злися! Приходь, будеш моєю господинею. Тоді й надивишся досхочу на мої скромні пенати.
– Ага! У компанії з п’ятьма мільйонами інших гостей. Що сталося, Рейне? Ти не довіряєш самому собі й боїшся залишитися зі мною наодинці? Чи ти не довіряєш мені?
– Ти ж будеш не гостею, – відповів Райнер на першу частину її тиради. – А господинею, а це зовсім інше. Ну як, згода?
– Так, – хрипко відповіла Джастина, витерши сльози тильним боком долоні.
Все вийшло значно приємніше, аніж вона насмілювалася сподіватися, бо будинок справді був красивий, а Рейн у доброму гуморі, який мимоволі Джастини передався і їй. Вона прибула, вдягнувшись відповідно оказії у дещо квітчасту сукню, як на його смак; на його обличчі з’явилася гримаса, коли він побачив те потрясаюче лискучо-рожеве плаття, але він змусив Джастину взяти себе під руку і влаштував їй невеличкі оглядини будинку до прибуття гостей. А на прийомі він поводився належним чином, ставлячись до неї перед гостями з ненав’язливою довірливістю, від якої Джастина почувалася і потрібною, і корисною. Гості ж Райнера були настільки впливовими політиками, що їй навіть подумати було лячно, які важливі рішення вони можуть приймати. А в іншому це були цілком звичайні й навіть непримітні люди. І це дещо пригнічувало Джастину.
– Я була б не проти, коли хоча б один із них виявив симптоми зіркової хвороби і похизувався, що належить до вершків суспільства, – сказала вона, коли гості розійшлися, радіючи, що вони з Райнером нарешті залишилися наодинці, здивована тим, що він швидко відправляє її додому. – Ну, як Наполеон або ж Черчілль. Інакше довелося б довго пояснювати, чому один – обранець долі, а другий – видатний державник. А ти вважаєш себе обранцем долі, Рейне?
Він поморщився.
– Тобі слід обережніше ставити запитання у розмові з німцем, Джастино. Ні, не вважаю. Навпаки – я вважаю, що політикам негоже бачити себе обранцями долі. Таке може піти на користь небагатьом, та й то навряд чи, зате переважна більшість «обранців долі» накликають на себе та на свої країни нескінченні лиха.
Вона не мала бажання заперечувати його слова. Однак такий поворот розмови добре послугував для того, щоб пустити її в певне русло: тепер Джастина могла змінити тему так, щоб ця зміна не видалася навмисною й очевидною.
– Дружини твоїх гостей – досить пістрява компанія, еге ж? – начебто безхитрісно спитала вона. – Переважна більшість із них значно поступалися мені своєю презентабельністю, хоча ти скоса дивишся на мої яскраво-рожеві плаття. Пані Нікчема мала стерпний вигляд, пані Кізяк розчинилася на тлі схожих за кольором шпалер, а пані Стара Калоша була просто страхопудна. Не уявляю, як її чоловік терпить таке опудало? Ну й дурні ж чоловіки, якщо вибирають собі таких дружин!
– Джастино! Коли ти навчишся запам’ятовувати імена?! Добре, що ти від мене відмовилася, бо для політика ти була б іще тою дружиною! Я чув, як ти безпорадно бекала й мекала, коли не могла з першого разу запам’ятати їхніх прізвищ. Багато чоловіків із жахливими дружинами зробили блискучу кар’єру, а стільки ж, якщо не більше, потерпіли на цій стезі фіаско. Врешті-решт це не грає ролі, головне – масштаб особистості чоловіка, який перевіряється конкретними справами. Мало хто з чоловіків одружується з політичних міркувань.
Джастину й досі збивала з пантелику здатність Райнера швидко ставити її на місце; щоби зберегти обличчя, вона глузливо вклонилася йому – і всілася на килим.
– Джастино, облиш і негайно ж піднімися!
Та вона навмисне, мов не чуючи його, підібгала під себе ноги, сперлася спиною об стіну біля каміна і погладила Наташу. Приїхавши до Райнера, Джастина виявила, що той після смерті кардинала Вітторіо забрав собі його кішку; здавалося, він дуже любив її, навіть стару і примхливу.
– Я казала тобі, що назавжди повертаюся на Дрогеду? – раптом спитала Джастина.
Райнер саме витягував із пачки цигарку; його великі руки ані сіпнулися, ані здригнулися, а так само плавно продовжили свою справу.
– Ти ж чудово знаєш, що не казала, – відповів він.
– Тоді кажу тепер.
– Коли ти прийняла таке рішення?
– П’ять днів тому. Я від’їжджаю наприкінці цього тижня, якщо все складеться нормально. Жду не діждуся.
– Зрозуміло.
– Це все, що ти хочеш мені сказати з цього приводу?
– А що ще я маю сказати, окрім як побажати тобі успіху в усьому, що ти робиш? – відповів він із таким непорушним спокоєм, що вона аж скривилася від болю.
– Що ж, дякую, – сказала вона безтурботним тоном. – Ти ж, мабуть, радий, що я тобі більше не набридатиму й не морочитиму голову?
– Ти мені не набридаєш, Джастино, – відказав він.
Вона відпустила Наташу, взяла кочергу і заходилася з дещо перебільшеним завзяттям копирсати нею у дровах, які встигли вигоріти до порожніх оболонок і обвалилися, а зараз спалахнули наостанок купкою іскор; тепло у каміні швидко пішло на спад.
– Мабуть, у нас обох вселився біс руйнації, імпульсивне бажання заштрикати кочергою вогонь. І він лише прискорив кінець. Але красивий кінець, як ти вважаєш, Рейне?
Вочевидь, його не цікавило те, що трапляється зі згасаючим вогнем, коли його поворушити кочергою, бо він спитав:
– Кажеш, наприкінці тижня? Бачу, ти не гаєш часу.
– А який сенс затягувати розв’язку?
– А як же твоя кар’єра?
– Мені моя кар’єра остогидла. Ба більше – після того, як я зіграла леді Макбет, до чого вищого мені залишилося прагнути?
– О, Джастино, стань дорослою врешті-решт! Коли я чую від тебе такі інфантильні бздури, мені хочеться надавати тобі лозинкою по сраці! Чому б не сказати, що в театрі тобі стало нецікаво і що тебе замучила ностальгія?
– Гаразд, гаразд! Нехай буде по-твоєму, чорт забирай! То було моє звичне зухвальство. Яка я була, така й залишилася. Вибачте великодушно за образу! – Вона скочила на ноги. – Де, в біса, мої туфлі? І куди поділося моє пальто?
З’явився Фріц з обома предметами одягу в руках – і відвіз її додому. Рейн вибачився і не став її проводжати, пославшись на невідкладні справи, але коли Джастина поїхала, він знову розпалив вогонь, сів біля каміна, взявши на коліна Наташу, і вигляд у нього був який завгодно, тільки не заклопотаний невідкладними справами.
* * *
– Ну ось, – сказала Меґі своїй матері. – сподіваюся, що ми вчинили правильно.
Фі підсліпувато примружилася на неї й кивнула.
– Так, так. Я в цьому анітрохи не сумніваюся. Біда з Джастиною полягає в тому, що сама вона нездатна наважитися на такий важливий крок, тому ми не маємо вибору. І мусимо зробити цей крок замість неї.
– Мені не подобається роль всемогутнього Господа Бога. Я впевнена, що знаю, що насправді потрібно Джастині, та навіть коли я ткну її у це носом, вона відвернеться й стане ухилятися.
– О, ця вперта гординя родини Клірі! – слабко всміхнулася Фіона. – Вона вискакує в найменш підходящий момент і в найнесподіваніших людях.
– Та годі тобі, це не лише гординя Клірі! Мені завжди здавалося, що й Армстронґівської напористості тут чимало.
Та Фіона похитала головою.
– Ні. Моїми вчинками навряд чи рухала гордість чи впертість. Старість, вона дається нам як перепочинок перед смертю, щоб ми збагнули, чому вчинили у житті так, а не інакше.
– Ага – якщо старече слабоумство не завадить зробити аналіз своїх вчинків, – сухо зауважила Меґі. – Та ти не переймайся, тобі це не загрожує. Та й мені також, наскільки я розумію.
– Можливо, старече слабоумство – як милосердя, котре Бог проявляє до тих, хто не зможе безстрашно стати лицем до лиця зі своїм минулим. До речі, рано тобі ще казати, що тебе оминуло старече слабоумство. Почекай років із двадцять, а потім казатимеш.
– Років із двадцять! – з жахом у голосі відлунила Меґі. – Здається нескінченно довго!
– Ти могла б зробити ці двадцять років не такими самотніми, чи не так? – спитала Фіона, завзято орудуючи в’язальними шпицями.
– Так, могла б. Але воно було того не варте, мамо. Хіба ж ні? – сказала вона без тіні сумніву, постукавши кінчиком древньої в’язальної шпиці по аркушу листа, який прислала Джастина. – Я довго боялася й вагалася. Сиділа собі відтоді, як приїздив Райнер, сподіваючись, що мені нічого не треба буде робити, і що рішення доведеться приймати не мені. Однак, він мав рацію. Його таки довелося приймати саме мені.
– Ну, і я теж трохи приклалася, мусиш визнати, – трохи ображено заперечила Фі. – Коли ти придушила свою гордість достатньо, щоб розказати про це мені.
– Так, ти справді допомогла, – лагідно погодилася Меґі.
Чулося цокання старого годинника; його стрілки з черепаховими основами поблискували на тлі циферблата.
– А скажи мені, мамо, – раптом озвалася Меґі. – Чому ти побивалася за Дейном так, як не побивалася за татком, Френком чи Стю? Ти немов зламалася тоді.
– Зламалася? – задумливо питала Фіона, зупиняючись і відкладаючи убік шпиці; вона й досі могла в’язати не гірше, ніж у ті дні, коли ще добре бачила. – Що ти маєш на увазі – зламалася?
– Ну, наче це вбило тебе.
– Вони всі по-своєму вбили мене, Меґі. Та з першими трьома я була молодшою, мала енергію краще приховати своє горе. Та й підстав більше було. Як у тебе тепер. Але Ральф зрозумів, що я відчувала, коли загинули татко та Стю. Ти була ще надто молода, щоб побачити це. – Вона всміхнулася. – Знаєш, я обожнювала Ральфа. Він був… особливим. Страшенно схожим на Дейна.
– Так, справді був. До мене не доходило, що ти це бачила, мамо, – я кажу про схожість їхніх вдач. Дивно, еге ж. Ти для мене – як китайська грамота. Я знаю про тебе так мало!
– І слава Богу, – пирхнула Фіона і розсміялася, склавши руки на колінах. – Повернімося до теми. Якщо тобі вдасться зреалізувати свій задум стосовно Джастини, тоді я скажу, що ти зі своїх лих винесла більше користі, аніж я зі своїх. Мені не хотілося робити так, як просив мене Ральф: придивлятися за тобою й оберігати тебе. Мені хотілося бути на самоті з моїми спогадами… і ні з чим іншим. А ти вибору не маєш. Бо окрім спогадів, у тебе нічого не лишилося.
– Так, спогади – це втіха, коли вщухає біль. Як ти гадаєш? Двадцять шість років у мене був Дейн, і я навчилася казати собі: те, що трапилося, трапилося на краще: може, таким чином, він уникнув якогось страшного випробування, на яке він не мав сил пережити. Як і Френк, можливо, але по-іншому. Є речі гірші за смерть, і ми обидві добре це знаємо.
– І ти анітрохи не горюєш? – спитала Фіона.
– Ой, спершу дуже горювала, я потім, заради них самих, навчилася не горювати.
Фі знову взялася за в’язання.
– Тож коли нас не стане, не залишиться більше нікого, – тихо мовила вона. – Дрогеда піде в небуття. О, так, у книжках з історії їй присвятять пару рядків, а якийсь палкий молодик приїде до Джилі, щоб розпитати очевидців і написати про Дрогеду книгу. Про останню з могутніх ферм Нового Південного Уельсу. Але ніхто з читачів цієї книги так і не дізнається, як воно було насправді, бо просто не зможуть. Для цього треба самому бути частиною історії.
– Так, – погодилася Меґі, не відкладаючи в’язання. – Для цього треба бути частиною історії Дрогеди.
* * *
Колись, після спустошення, яке прийшло на зміну потрясінню й болю, спричинених смертю Дейна, попрощатися з Рейном за допомогою листа було легко і навіть по-жорстокому приємно, бо вона відповідала ударом на удар: раз ти зробив мені боляче, то нехай стане боляче й тобі. Але тепер Рейн поставив себе так, що про лист на кшталт «Любий Джоне, хоч як мені не сумно кидати тебе…» не могло бути й мови: він запросив Джастину на прощальну вечерю до їхнього улюбленого ресторану, а не до свого будинку на Парк-лейн, що розчарувало її, але не здивувало. Ясна річ, Рейн виголосить прощальне слово під пильним оком Фріца. Він не збирався ризикувати.
Єдиний раз у житті Джастина потурбувалася вдягнутися так, щоби сподобатися йому: наче почуття протесту, яке раніше підштрикувало її вдягнути щось вигадливе й дратівливо-помаранчеве, накивало п’ятами, плюючись від огиди. Оскільки Рейну подобався простий стиль, Джастина вдягнула довге, до п’ят, шовковисте трикотажне плаття темно-червоного кольору з комірцем під шию та довгими рукавами в обтяжку. До нього вона додала вите позолочене намисто з гранатами та перлинами, а на зап’ястя вдягла відповідні за стилем браслети. Яке ж у мене жахливе волосся! Страшне! Йому ніколи не вдавалося дати лад так, щоб подобалося Рейну. Косметики – більше, ніж зазвичай, щоб приховати сліди депресії. Ось так. Якщо він надто не придивлятиметься, то й так зійде.
А він начебто і не придивлявся; принаймні не питав про втому чи можливу хворобу, навіть не цікавився, чи важко було зібрати й запакувати речі. Що на нього зовсім не схоже. І невдовзі у Джастини з’явилося відчуття близького кінця світу – настільки нехарактерно для себе поводився Рейн.
Він не допомагав їй створити під час вечері довірливу товариську атмосферу, аби перетворити цю зустріч на подію, яку потім вони довго б із приємністю згадували у своїх листах. Хоч би їй переконати себе, що він засмучений її від’їздом, то це вже добре. Але не вдалося. Бо Рейн не сумував. Він сидів якийсь байдужий і такий далекий; Джастині навіть здалося, наче вона бачить біля себе одновимірну й пласку паперову фігуру, яку ось-ось підхопить порив вітру і понесе від неї далеко-далеко. Наче він уже з нею попрощався, і ця зустріч була лише зайвою формальністю.
– А ти вже отримала листа від своєї матері? – ввічливо спитав він.
– Ні, але якщо чесно, то я й не чекаю, що вона напише. їй, напевне, важко висловлювати свої думки.
– Хочеш, Фріц відвезе тебе завтра до аеропорту?
– Дякую, я візьму таксі, – нечемно відказала вона. – Не хочу, щоб ти хоча б тимчасово позбувся його послуг.
– Я впродовж усього дня матиму зустрічі, тому, запевняю тебе, ти анітрохи не завдаси мені незручностей.
– Я ж сказала тобі, що візьму таксі!
Райнер здивовано підняв брови.
– Навіщо кричати, Джастино? Як скажеш, так і буде. Я не проти.
Він більше не називав її Herzchen; останнім часом Джастина помітила, що частота вживання цього слова зменшувалася, а сьогодні увечері він взагалі жодного разу не вжив цього ласкавого звертання. О, яка же це була гнітюча вечеря! Хоч би вона скоріше скінчилася! Джастина спіймала себе на тому, що витріщається на його руки, намагаючись пригадати їхній дотик, але марно. Чому в житті все не впорядковано, чому трапляються такі нещастя, яке спіткало Дейна? Можливо, через те, що вона пригадала Дейна, настрій Джастини зіпсувався остаточно, і їй була незмога висидіти ще хоча б секунду – вона сперлася на підлокітники крісла.
– Може, підемо, га? – спитала вона. – У мене так розболілася голова, що, здається, от-от лусне.
На перехресті Хай-роуд, неподалік маленької квартири Джастини, Райнер допоміг їй вибратися з авто, сказав Фріцу, щоб той об’їхав квартал і почекав його, а сам, байдуже взявши її під лікоть, ввічливо повів додому. І вони поволі пішли бруківкою під холоднючою лондонською мжичкою, і довкола розсипалося відлуння їхніх кроків. Сумних самотніх кроків.
– Що ж, Джастино, попрощайся, – сказав Райнер.
– Принаймні на деякий час, – жваво відповіла вона. – Але ж не назавжди. Я час від часу приїжджатиму сюди, а ти, сподіваюся, знайдеш час, щоб навідатися до Дрогеди.
Він похитав головою.
– Ні. Це прощання назавжди, Джастино. Думаю, ми одне одному більше не потрібні.
– Ти хочеш сказати, що я тобі більше не потрібна, – поправила вона і досить переконливо розсміялася. – Та все нормально, Рейне, не треба мене жаліти, кажи як є, я витримаю!
Він взяв її за руку, нахилився і поцілував її, потім випрямився, всміхнувся їй у вічі – і пішов геть.
На килимку лежав лист від матері. Джастина нагнулася підняти його, потім кинула на долівку свою сумку та дощовик, туфлі поставила поряд і пішла до великої кімнати. Важко опустившись на ящик із запакованими речами, вона закусила губу і на мить зупинила погляд на прекрасному фото, де був зображений по пояс Дейн під час свого висвячення. Раптом Джастина спіймала себе на тому, що ніжно гладить пальцями своїх голих ніг скатаний кенгуровий килимок; скорчивши гримасу огиди, вона швидко підвелася.
До кухні – кілька кроків. І вона ступила ці кілька кроків, увійшла до кухні, відчинила холодильник, щоб видобути звідти глек із вершками, а з дверей холодильника дістала бляшанку з меленою кавою. Поклавши одну руку на кран, щоб набрати собі на каву холодної води, Джастина озирнулася довкола з широко розкритими очима, наче досі не бачила цієї кімнати. Придивилася до дефектів у шпалерах, поглянула на чепурненький рододендрон, що звисав у кошику з-під стелі, на чорний настінний годинник у вигляді чорного кошеняти, що мотало своїм хвостиком-гирькою і підкочувало під лоба очі, жахаючись тому, як бездумно люди розтринькують свій час. «НЕ ЗАБУДЬ ГРЕБІНЕЦЬ» – було написано на дошці великими чорними літерами. На столі лежав олівцевий ескіз Райнера, зроблений кілька тижнів тому. І пачка цигарок. Вона витягнула одну, підкурила, поставила чайник на плиту – і раптом згадала про материн лист, який і досі тримала зібганий у руці. Можна й прочитати, поки закипатиме вода. Джастина сіла за кухонний стіл, змахнула олівцеве зображення Рейна на підлогу і наступила на нього ногою. Та пішов ти у сраку, Райнере Мерлінґ Гартгайм! Бачиш – мені на тебе начхати, ти, вайлуватий, догматичний фашисте в шкіряному пальті! Кажеш, я тобі більше не потрібна, еге ж? Так і ти мені теж більше не потрібен, так і знай!
Вона розірвала конверт і почала читати лист.
«Моя люба Джастино!
Не сумніваюся, що ти, з притаманною тобі імпульсивністю, збираєшся до від’їзду, тому сподіваюся, що мій лист застане тебе вчасно. Якщо те, що я написала тобі останнім часом у своїх листах, спричинило твоє рішення повернутися, тоді вибач мені, будь ласка. Я не прагнула такої різкої реакції. Гадаю, то мені захотілося трішечки співчуття, а я постійно забуваю, що під твоєю начебто товстою шкірою криється ніжне серце.
Так, мені самотньо, страшенно самотньо. Однак твоє повернення аж ніяк цьому не зарадить. Якщо ти на хвилю зупинишся і замислишся, то збагнеш, наскільки правильною є ця думка. Чого ти хочеш добитися, повернувшись додому? Не в твоїх силах повернути мені те, що я втратила, а твоя присутність цю втрату не компенсує. І це не лише моя втрата. Це і твоя втрата також, і бабусина, і всіх інших. Здається, тебе мучить одна думка, до речі, хибна думка, що ти якимось чином винувата. Оце твоє імпульсивне бажання повернутися, як на мене, схоже на спокутування гріхів. Це гординя й претензійність, Джастино. Дейн був дорослим чоловіком, а не безпорадним хлопчиком. Це я відпустила його з дому, розумієш? Якби я дозволила собі почуватися так, як ти, то сиділа б і винуватила себе, аж поки не потрапила б до психлікарні, бо, бач, не змогла собі простити, що дала синові можливість жити власним життям. Але я не сиджу, як пеньок, винуватячи саму себе. Ми не Господь Бог, ні я, ні ти, хоча все ж таки я мала більше можливостей вчитися у життя, аніж ти.
Приїжджаючи додому, ти віддаєш мені своє життя, наче жертву. Мені ця жертва не потрібна. Ніколи не була потрібна. І тепер я знову відмовляюся приймати її. Дрогеда – це не твоє. І ніколи не було твоїм. Якщо ти й досі не вирішила, де твоє місце, то я пропоную тобі ось що: негайно сідай і починай серйозно міркувати. Інколи ти буваєш страшенно тупа і вперта. Райнер – дуже добра людина, але мені ще ніколи не траплявся чоловік, який виявився б не меншим альтруїстом, аніж він здається. Джастино, благаю, стань дорослою! Хоча б заради Дейна!
Люба моя, світло згасло. Для всіх нас – світло згасло. І ти тут не зможеш вдіяти нічого, анічогісінько, ти це розумієш? Я не збираюся ображати тебе, вдаючи, що я цілком щаслива. Немає такого стану людини, як абсолютне й перманентне щастя. Але якщо ти гадаєш, що ми тут, на Дрогеді, тільки те й робимо, що хлипаємо та завиваємо з горя, ти помиляєшся. Ми насолоджуємося кожним днем нашого життя, і вогонь у кожному з нас горить для тебе й досі. Світло ж Дейна згасло назавжди. Благаю, люба моя Джастино, спробуй це прийняти.
Неодмінно приїжджай до Дрогеди, ми з радістю тебе зустрінемо. Але не назавжди. Ти ніколи не матимеш щастя, оселившись тут. З твого боку це була б не лише непотрібна, а й марна жертва. У такій кар’єрі, як твоя, навіть рік перерви може обійтися тобі дуже дорого. Тому залишайся там, де ти потрібна, і будь доброю громадянкою свого світу».
* * *
Біль. Такий, як в оті перші дні після загибелі Дейна. Так само неминучий, виснажливий і нікчемно-непотрібний біль. Звісно, вона нічим не може зарадити. Тихше, чайнику, не свисти! Замовкни заради моєї матусі. Ти знаєш, чайнику, що то є таке – залишитися єдиною дитиною своєї матусі? Спитай Джастину, вона тобі розкаже. Так, Джастина знає все про те, як бути єдиною дитиною. Але я – не та дитина, яка їй потрібна, отій в’янучій жінці на далекій фермі. Ой, мамо! Мамо, мамо… Невже ж ти гадаєш, що я не зробила б цього, якби це було під силу людині? Нову лампу замість старої, моє життя – замість його життя! Це так не справедливо, що загинув саме Дейн… Вона має рацію. Моє повернення на Дрогеду не змінить того факту, що Дейн вже ніколи туди не повернеться. Не зможе, хоча й спочив там назавжди. Його світло згасло, і я не зможу запалити його знову. Але я розумію, що вона має на увазі: моє світло й досі горить для неї. Тільки не на Дрогеді.
* * *
Двері відчинив Фріц, вдягнений не як зазвичай – в елегантну шоферську форму темно-синього кольору, а в елегантний ранковий костюм дворецького. Але коли він усміхнувся, стримано вклонився і, за старою й доброю німецькою традицією, клацнув каблуками, в голову Джастині закралася думка: а він і в Бонні виконував дві роботи?
– Фріце, ви просто скромний слуга сера Гартгайма чи насправді його сторожовий пес? – спитала вона, подаючи своє пальто.
Фріц і бровою не повів.
– Герр Гартгайм у своєму кабінеті, міс О’Ніл.
Він сидів і, трохи подавшись уперед, споглядав вогонь, а на килимку, скрутившись калачиком, спала Наташа. Коли двері відчинилися, Райнер підняв на неї погляд, але нічого не сказав; здавалося, він не дуже зрадів візиту Джастини.
Тож вона перетнула кімнату, стала навколішки і поклала голову йому на коліна.
– Рейне, вибач, що я скільки років терзала тебе, і я не знаю, як загладити свою провину, – прошепотіла вона.
Він не підвівся, не підняв її разом із собою. Навпаки – став навколішки поруч із нею на долівку.
– Ти ба, сталося диво, – сказав він.
Джастина всміхнулася йому.
– Ти ж ніколи не переставав любити мене?
– Ні, Herzchen, ніколи.
– Уявляю, скільки болю я, напевне, тобі завдала!
– Не в тому сенсі, що ти думаєш. Я знав, що ти мене кохаєш, і тому мав змогу чекати. Я завжди обстоював думку, що терплячий чоловік насамкінець неодмінно переможе.
– Тому ти вирішив дати мені можливість самій у всьому розібратися. Невже ти анітрохи не стурбувався, коли я оголосила про намір повернутися до Дрогеди?
– А то ні. Якби то був інший мужчина, я б не переймався, але ж Дрогеда… Дрогеда – це важкий суперник. Так, я стурбувався.
– Так ти знав, що я їду ще до того, як я повідомила тобі?
– То Клайд бовкнув, сам того не бажаючи. Він зателефонував до Бонна і спитав, чи не можу я хоч якось тебе зупинити, тому я попросив його потягнути час тиждень-два, поки я придумаю, що можна вдіяти. Не заради нього, Herzchen, ні, а заради мене. Я не альтруїст.
– Про це мені вже повідомила матуся. Але ж оцей будинок! Ти й справді придбав його місяць тому?
– Ні, не місяць і не придбав. Однак, якщо ти збираєшся продовжити свою кар’єру, і якщо нам знадобиться будинок у Лондоні, то я міг би подумати і про його купівлю. Ну, звісно, якщо він тобі подобається. Я навіть можу довірити тобі його переобладнання, якщо ти чесно пообіцяєш мені не прикрашати його рожевим чи помаранчевим.
– Я й гадки не мала, що ти такий хитрий. Чому ж ти одразу не сказав, що й досі кохаєш мене? Бо мені дуже хотілося, щоб ти це сказав!
– Ні. Ознаки цього були і ти сама могла їх побачити, мала побачити на власні очі.
– Боюся, що я страждаю на хронічну сліпоту. Нічого на власні очі я не бачила, і тому, напевне, потребувала трохи допомоги. І моя мати силоміць розкрила мені очі. Сьогодні увечері від неї прийшов лист, де вона пише, щоб я не поверталася додому.
– Твоя матір – чудова людина!
– Я здогадалася, що ти з нею бачився, Рейне. Коли?
– Я поїхав зустрітися з нею десь рік тому. Дрогеда – потрясаюче місце, але воно – не для тебе, Herzchen. Тоді я їздив, щоб відкрити твоїй матері очі саме на це. Ти навіть не уявляєш, який я радий, що мені вдалося це зробити, хоча не думаю, що сказав їй щось надзвичайно проникливе й розумне.
Джастина торкнулася пальцями його губ.
– Я сумнівалася у собі, Рейне. Завжди сумнівалася. І, можливо, завжди сумніватимусь.
– Ой, Herzchen, краще не треба! Для мене не може бути нікого іншого – тільки ти. Про це вже багато років знає увесь світ. Але слова кохання самі по собі не значать нічого. Я міг тисячу разів на день кричати «Я кохаю тебе!» – і анітрохи не вплинути на твої сумніви. Тому я не говорив про своє кохання, Джастино, я жив ним. Як ти могла сумніватися в почуттях свого найвідданішого кавалера? – Райнер зітхнув. – Що ж, принаймні останнє слово було не за мною. Можливо, ти й далі розважливо ставитимешся до порад своєї матері й вважатимеш їх вартими уваги.
– Благаю, не кажи так! Бідолашний Рейн, мабуть, твоє терпіння урвалося і тепер трималося на тоненькій ниточці. Не ображайся, що останнє слово залишилося за матусею. Це не має значення! І я на знак спокути й смиренності стала перед тобою на коліна!
– Слава Богу, що ця смиренність триватиме тільки сьогодні, – сказав Райнер вже бадьоріше. – А завтра ти оговтаєшся і будеш нормальною.
Напруженість стала покидати її: найгірше минулося.
– Знаєш, що мені подобається в тобі? А точніше, що я в тобі люблю? Ти змушуєш мене так попотіти й побігати, що я сумніваюся, що коли-небудь зможу тебе наздогнати.
Плечі Райнера трусилися від сміху.
– Тоді поглянь на майбутнє таким чином, Herzchen. Якщо житимеш зі мною під одним дахом, то матимеш можливість побачити, як це можна зробити. – Він поцілував її брови, щоки та повіки. – Ти мені потрібна такою, яка ти є, Джастино, і ніякою іншою. Щоб ані одна цяточка твого ластовиння не щезла, щоби жодна клітинка твого мозку не змінилася.
Вона просунула руки повз його шию і запустила пальці в таке густе й приємне волосся Райнера.
– О, якби ти знав, як я цього прагнула! – сказала вона. – Бо так і не змогла забути.
У телеграмі йшлося:
ЩОЙНО СТАЛА МІСІС РАЙНЕР МЕРЛІНҐ ГАРТГАЙМ КРАПКА ПРИВАТНА ЦЕРЕМОНІЯ ВАТИКАНІ КРАПКА ПАПСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ НА ВСІ ВИПАДКИ ЖИТТЯ КРАПКА ОЦЕ СПРАВЖНІЙ ШЛЮБ ЗНАК ОКЛИКУ ВИБЕРЕМОСЯ ДО ВАС НА ВІДКЛАДЕНИЙ МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ ЩОЙНО ВИПАДЕ НАГОДА АЛЕ МЕШКАТИМЕМО ЄВРОПІ КРАПКА ВСІМ ПРИВІТ ВІД РЕЙНА ТАКОЖ КРАПКА ДЖАСТИНА
Поклавши телеграму на стіл, Меґі вп’ялася поглядом в осінні троянди, що пишно буяли в саду. Над трояндами – бджоли. Гібіскуси, дерева-щітки, евкаліпти-привиди, бугенвілії, що видряпуються високо-високо догори, перцеві дерева. Сад прекрасний, повний життя. Добре споглядати, як маленькі паростки виростають великими, змінюють колір та форму, в’януть і засихають. А потім з’являються нові маленькі паростки, щоб знову повторити той нескінчений круговорот життя.
Дрогеді слід зупинитися. Давно треба. Нехай все повториться ще раз із новими людьми. Я сама обрала свою долю, мені нема кого винуватити. І я не шкодую про жодну прожиту хвилину.
Пташка з терновою шпичкою в грудях – вона підкоряється незмінному закону; гнана цим законом, вона поспішає, сама того не усвідомлюючи, наштрикнутися на колючку і зі співом померти. Тієї миті, коли шпичка входить у її тіло, пташина не усвідомлює неминучої загибелі. Вона співає й співає, доки в ній не лишиться ані краплини життя, і їй буде несила взяти наступну ноту. Але ж ми, коли проштрикуємо собі груди терновими колючками, – ми знаємо. Ми усвідомлюємо. Та однаково робимо це. Однаково робимо.
