Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 46 страниц)
ЧАСТИНА ДРУГА
1921–1928, Ральф
3
«Щось дорога до Дрогеди не навіяла мені спогадів юності», – мружачись від яскравого світла, подумав отець Ральф де Брикасар. Його новенький «даймлер» мчав, підскакуючи, вибоїстою колією, що пролягла у високій сріблястій траві. – «Хіба ж це прекрасна загадкова Ірландія? А Дрогеда? Не схожа вона ані на поле битви, ані на осереддя могутньої влади. А може, все було дещо інакше?» З притаманним йому почуттям гумору, яке з роками трохи вгамувалося, але не притупилося, він уявив собі Мері Карсон таким собі Олівером Кромвелем у жіночій іпостасі, яка, у своєму неповторному стилі, щось суворо віщає з нотками імперської пихи та злостивості у голосі. Втім, таке порівняння не було аж надто великим перебільшенням, бо ця дама, безперечно, мала не менше влади і керувала не меншою кількістю людей, аніж будь-який могутній воєначальник минулих літ.
Крізь живопліт та евкаліпти забовваніли крайні ворота, і авто зупинилося, злегка вібруючи на холостому ходу двигуна. Ральф насунув непоказного сірого капелюха з широкими крисами, щоб прикрити голову від немилосердного сонця, і важко поплентався до сталевого засуву на дерев’яному стояку, щоб розчинити ворота. Між домівкою католицького священика в Джиленбоуні та садибою Дрогеда нараховувалося аж двадцять сім воріт, і це означало, що Ральф мав зупинитися, вийти з авто, розчахнути ворота, знову увібратися до авто, проїхати у них, потім знову зупинитися, вийти, повернутися до воріт і зачинити їх, а опісля сісти в авто і рушити до наступних воріт. Скільки разів йому хотілося проігнорувати хоча б половину цього ритуалу і рвонути далі колією, залишивши позаду себе розчинені ворота – немов спантеличено роззявлені роти, – але в такому разі навіть побожний страх, навіюваний його духовним саном, не зупинив би власників цих воріт: вони неодмінно гудили б його за таку безвідповідальність та легковажність. «От якби коні були так само швидкі та зручні, як автомобілі, – подумалося йому, – тоді можна було б відчиняти ворота, не вибираючись із сідла».
– Щось здобуваєш, а щось неодмінно втрачаєш, – мовив Ральф і поплескав панель приладів свого новенького «даймлера» і, надійно зачинивши за собою ворота, рушив – до вигону Гоум Педдок лишалася миля трав’янистим безлісим пасовиськом.
Ця австралійська садиба справляла враження навіть на ірландця, звиклого до величних замків та особняків. Дрогеда була найдавнішою та найбільшою маєтністю в районі, яку покійний колишній власник, безтямно закоханий у неї, прикрасив відповідною будівлею. Споруджений в аскетичному георгіанському стилі з пісковику, вирубаного вручну в кар’єрах, що за п’ятсот миль на схід, будинок мав два поверхи, вікна з численними шибками та широку веранду з залізним поруччям, яка охоплювала увесь нижній периметр. Кожне вікно ошатно обрамляли чорні дерев’яні віконниці, які слугували не лише для прикраси, а й для користі: в літню спеку їх зачиняли, щоб зберегти внутрішню прохолоду.
Стояла осінь, і кучеряві лози зеленіли, а навесні гліцинія, посаджена п’ятдесят років тому по завершенні будівництва маєтку, перетвориться на пишну масу бузкових шлейфів, що нестримно ширитиметься зовнішніми стінами та дахом веранди. Будинок оточували декілька акрів ретельно підстриженої галявини з англійськими парками, які навіть тепер майоріли кольорами завдяки трояндам, жовтофіолі, жоржинам та чорнобривцям. Від немилосердного сонця будинок захищав гайок евкаліптів-привидів із блідими стовбурами та вузенькими листочками, що тремтіли на висоті сімдесяти футів над землею; подекуди їхні гілки перепліталися з лозами бугенвілії, прикрашаючи їх, немов прекрасні пурпурові гірлянди. Навіть баки з водою – такі неоковирні, але необхідні в господарстві – були вкриті товстим шаром витривалих місцевих лоз, троянд та гліциній, і тому більше скидалися на декоративні, а не функціональні елементи ландшафту. Покійний Майкл Карсон, пристрасно залюблений у свій маєток Дрогеда, не шкодував грошей на баки для води; подейкували, що господарі Дрогеди могли дозволити собі зелені галявини та квітучі клумби навіть якби дощу не було десять років.
Якщо наближатися до садиби через вигін Гоум Педдок, то в око спочатку впадали будинок та евкаліпти-привиди, але потім ставали помітними й решта споруд із пісковику, з’єднаних із головним будинком критими переходами, що потопали в повзучих рослинах. Вибоїста колія переходила в гравійну під’їзну алею, що, викривившись дугою, спочатку вела до округлої стоянки для автомобілів та екіпажів, розташованої з одного боку будинку, а потім продовжувалася до господарчих споруд Дрогеди: скотопригінних майданчиків, сараю для стрижки овець та численних клунь і комор. Отцю Ральфу більше подобалися велетенські перцеві дерева, що затіняли всі ці господарські будівлі, а не евкаліпти-привиди, що росли біля особняка. Перцеві дерева були вкриті щільною зеленою листвою, а над ними гуділи бджоли – підходящий природний антураж для заміського будинку з атмосферою лінькуватої неквапливості.
Коли отець Ральф вийшов з авто і рушив через галявину, він побачив на веранді служницю з усміхненим обличчям, вкритим зморшками і ластовинням.
– Доброго ранку, Мінні, – привітався він.
– Ой, здрастуйте, отче! Так приємно бачити вас у такий чудовий ранок! – відповіла вона з сильним ірландським акцентом, однією рукою широко розчиняючи двері, а другу простягаючи, щоб взяти потертий світський капелюх Ральфа.
У напівтемному залі з викладеною мармуровими плитами підлогою та широкими сходами з мідним поруччям він зупинився і почекав, доки Мінні, злегка кивнувши головою, увійде до вітальні.
Мері Карсон сиділа у кріслі з підголівником біля розчиненого вікна заввишки п’ятнадцять футів від долівки до стелі; їй було байдуже до холодного повітря, що потоком линуло до кімнати. Копиця її рудого волосся була майже такою ж яскравою, як і в юності; хоча загрубіла, вкрита ластовинням шкіра з віком і набула нових пігментних плям, для жінки шістдесяти п’яти років вона мала мало зморщок – малопомітну мережу невеличких ромбовидних подушечок, схожу на стьобану ковдру. Єдиними свідченнями її непоступливої вдачі були глибокі борозни, що тягнулися обабіч її римського носа, опускаючи вниз куточки рота, та непорушний погляд блідо-блакитних очей.
Отець Ральф мовчки пройшов по обюсонському[4]4
Коштовний французький килим.
[Закрыть] килиму і поцілував їй руки; цей жест добре личив такому високому елегантному чоловіку в простій чорній сутані, яка надавала йому майже аристократичного вигляду. Позбавлені виразу очі Мері Карсон несподівано грайливо заіскрилися, і вона самовдоволено й дещо манірно всміхнулася.
– Хочете чаю, отче? – спитала вона.
– Це залежить від того, чи бажаєте ви слухати месу, – відповів священик і сів у крісло напроти, схрестивши ноги; при цьому сутана трохи задерлася догори, і з-під неї показалися бриджі та високі, до колін, чоботи – поступка місцевим звичаям, бо так вдягалися чоловіки його парафії. – Я привіз вам причастя, але якщо ви бажаєте вислухати месу, то за кілька хвилин я буду готовий прочитати її. Я не проти трохи подовжити свій піст.
– Я недостойна вас, отче, – манірно мовила Мері Карсон, чудово знаючи, що він, як і решта претендентів, залицялися не до неї, а до її грошей.
– Благаю, попийте чаю, – наполягла вона. – А без причастя я як-небудь обійдуся.
* * *
Отець Ральф зробив зусилля, щоб не показати свого обурення; його парафія була ідеальним місцем для опанування вмінням контролювати емоції. Коли йому хоч раз випаде шанс піднятися з безвісти, до якої потрапив через нестриманість, він не повторить тієї помилки. І якщо добре розіграє свої карти, то ця немолода жінка може стати відповіддю на його молитви.
– Мушу визнати, отче, що цей рік видався досить вдалим та приємним, – зауважила господиня. – Ви – набагато кращий пастир, аніж покійний отець Келлі, Господи, спопели його душу. – Останню частину фрази вона несподівано промовила з різкими та мстивими нотками в голосі.
Священик закліпав на неї очима.
– Шановна пані Карсон! Таке ставлення до людини не можна назвати істинно католицьким.
– Зате воно правдиве. Він був старим п’яницею, і я впевнена, що Господь знищить його душу так само, як алкоголь знищив його тіло. – Вона подалася вперед. – Я вже досить добре вас знаю, і тому вважаю, що маю право поставити вам декілька запитань, ви не заперечуєте? Зрештою, ви ж користуєтеся без обмежень Дрогедою як власним гральним майданчиком: приїжджаєте сюди, щоб навчитися скотарства, удосконалювати навички верхової їзди, і просто, щоб втекти від незручностей, пов’язаних із життям у Джилі. Все, звісно, робиться на моє запрошення, але, вважаю, це дає мені право поставити вам декотрі запитання, чи не так?
Отцю Ральфу не подобалося, коли йому нагадували, що він має почуватися вдячним, але він вже звик до думки, що одного дня господиня маєтку вирішить, що достатньо має над ним владу, і почне диктувати йому свої вимоги.
– Звісно, пані Карсон. Бо я навіть не знаю, як віддячити вам за те, що ви дозволяєте мені приїздити до Дрогеди і почуватися тут, як вдома, за всі ваші подарунки – коней, авто…
– Скільки вам років? – спитала вона без подальших преамбул.
– Двадцять вісім, – відповів він.
– Молодший, ніж мені здавалося. Та навіть якщо зважити на вашу молодість – таких священиків, як ви, не посилають до місць на кшталт Джилі. Що ж ви скоїли, що ваше начальство послало такого священика, як ви, до нашого провінційного закапелку?
– Я образив єпископа, – з легкою усмішкою відповів Ральф.
– Не сумніваюся, що ви на таке здатні! Але я не уявляю, як священик із вашими непересічними здібностями може вдовольнятися життям в такій глушині, як Джилленбоун?
– Така воля Божа.
– Дурниці! Ви опинилися тут через людські вади – ваші та єпископа. Непогрішимий лише папа римський. У Джилі ви перебуваєте поза межами вашої природної стихії, всі ми це знаємо, хоча всі ми не проти, для розради, мати такого священика, як ви, а не отих висвячених невдах, що не змогли знайти собі достойного місця в Англії, бо саме таких сюди зазвичай і виряджають. Ваша ж природна стихія перебуває в коридорах церковної влади, а не поміж коней та овець. У червоній мантії кардинала ви мали б божественний вигляд.
– На це, боюся, я не маю жодного шансу. Звісно, я здогадуюся, що Джилленбоун розташований не в самісінькому центрі мапи архієпископа, який є посланцем папи. А могло бути й гірше. Бо в мене є ви, і в мене є Дрогеда.
Вона сприйняла ці навмисно відверті лестощі так, як він і сподівався; Мері Карсон тішилася його вродою, його увагою, його гострим уїдливим розумом – із нього й справді може вийти чудовий кардинал. Вона не пригадувала, щоб впродовж всього життя їй хоч раз трапився такий красень, та ще й із таким ставленням до власної вроди. Він не міг не усвідомлювати, наскільки гарним він є: високий, із бездоганно-пропорційною фігурою, з витончено-аристократичними рисами обличчя; усі складові його тіла зліплені докупи з такою ретельністю і довершеністю, на яку Господь Бог рідко коли розщедрювався для своїх творінь. Отець Ральф був сама довершеність – від чорних кучерів на голові та дивовижно блакитних очей і до тендітних елегантних рук та невеликих ступнів. Так, цей молодик неодмінно усвідомлює, яку чудову зовнішність він має. Але була в ньому і якась байдужість, і це збурювало в неї відчуття, що священик не є рабом своєї краси і ніколи ним не буде. Звісно, для досягнення бажаного він без докорів сумління скористається власного красою, якщо вона стане в пригоді, але навряд чи зробить це із задоволенням: скоріш за все матиме невисоку думку про людей, здатних піддаватися її впливу. Мері Карсон багато віддала б, аби дізнатися, яка ж подія в попередньому житті отця Ральфа зробила його таким, яким він є.
«Цікаво, – подумалося їй, – а чи багато було священиків вродливих, як Адоніс, і з сексуальним магнетизмом, як у Дон Жуана? Вони що, навмисне брали обітницю безшлюбності, щоб уникнути небажаних наслідків?»
– А чому ви погодилися поїхати до Джилленбоуна? – спитала вона. – Чи не краще було б відмовитися від священицького сану, аніж миритися з таким приниженням? З вашими талантами ви могли б стати багатим та впливовим у будь-якій галузі, тільки не кажіть, що вас анітрохи не приваблює сама думка про владу.
Він різко вигнув ліву брову.
– Шановна пані Карсон, ви – католичка. І ви знаєте, що обітниці, які я дав, є священними. Я до скону залишуся священиком. Інакше бути не може.
Вона пирхнула і розсміялася.
– Та годі вам! Невже ви й справді вірите в те, що коли зречетеся своїх клятв, то вони обернуться проти вас ударами блискавки, смертоносними кулями чи переслідуватимуть, наче оскаженілі гончаки?
– Звісно, не вірю. Не вірю я й у те, що ви – людина обмежена, і тому вважаєте, що саме страх перед неминучою карою втримує мене у лоні Церкви.
– Отакої! А ви дошкульний, отче де Брикасар! То що ж тоді вас стримує? Що змушує вас терпіти Джилі з його пилюкою, спекою та мухами? Чи усвідомлюєте ви, що це як довічне ув’язнення.
На мить його блакитні очі закрила тінь, але він усміхнувся, пожалівши свою співбесідницю.
– Ну ви вмієте утішити, нічого не скажеш! – Злегка розтуливши рота, отець Ральф поглянув на стелю і зітхнув: – Мене змалечку виховували на священика, але це ще не все. Як же ж це пояснити жінці… Я немов та посудина, пані Карсон, і час від часу я наповнююсь Богом. Був би я кращим священиком, то цих періодів порожнечі не було б взагалі. А це наповнення, це єднання з Богом не залежить від конкретного місця – чи буду я в Джилленбоуні, чи, скажімо, в палаці єпископа. Цей стан важко визначити, бо навіть для священиків він є великою таємницею. То є божественна одержимість, яку звичайні чоловіки можуть так ніколи і не пізнати. Саме так – божественна одержимість. То як мені відмовитися від неї? Це неможливо.
– То це енергія, чи не так? Чому ж тоді вона дається саме священикам? Чому ви гадаєте, що помазання єлеєм під час виснажливо довгої церемонії здатне наділити цією енергією будь-якого чоловіка?
Він похитав головою.
– Розумієте, на це йдуть роки життя ще задовго до висвячування. Це старанний і наполегливий розвиток такого стану душі й розуму, який розкриє Господу твою посудину. Його треба заслужити!
Зо дня в день. Невже ви не розумієте, що є метою обітниць? їхня мета полягає в тім, щоб ніщо земне не втрутилося між священиком та тим станом духу, якого він досягнув – ні любов до жінки, ні любов до грошей, ні небажання коритися диктату інших людей. Для мене злидні не є чимось незвіданим, бо я походжу з небагатої родини. Дотримуватися благочестя мені неважко. Найважчим є для мене третє – це покора. Але я корюся, бо знаю, що коли визнаю своє «я» важливішим за моє призначення бути божою посудиною – я пропав. Тому й корюся. І, коли треба, буду готовий терпіти Джилленбоун як довічне ув’язнення.
– Тоді ви дурень, – відказала Мері Карсон. – Я теж вважаю, що в житті є важливіші речі, ніж коханці, але вмістилище для Бога не є однією з них. Дивно. Я ніколи не думала, що ви так палко вірите в Бога. Мені здавалося, що ви – людина, сповнена сумнівів.
– Так я маю сумніви. Хіба ж мисляча людина може не сумніватися? Саме тому інколи я відчуваю внутрішню порожнечу. – З цими словами отець Ральф поглянув повз неї, на щось для неї невидиме. – Знаєте, мені здається, що я пожертвував би всіма амбіціями, всіма своїми пристрастями заради можливості стати довершеним священиком!
– Довершеність у будь-чому є нестерпно нудною. Особисто я віддаю перевагу тому, що має в собі незначну недовершеність.
Він розсміявся, поглянувши на неї з захватом і заздрістю. Мері Карсон і справді була дивовижною жінкою.
Уже тридцять три роки була вона вдовою, а її єдина дитина, син, помер іще у ранньому дитинстві. Через свій особливий статус у громаді Джилленбоуна вона не скористалася пропозиціями, які робили їй найсміливіші чоловіки з її оточення: як вдова Майкла Карсона вона була незаперечною царицею, а як чиясь дружина мусила б уступити своєму чоловіку право розпоряджатися всією своєю маєтністю. Грати другу скрипку? Ні, не таким уявляла своє життя Мері Карсон! Тому вона зреклася плотських утіх заради влади. Завести собі коханця – справа немислима, бо до пліток Джилленбоун був чутливий, як дріт до електричного струму. Демонструвати свою людську слабкість було чужим її вдачі.
Але тепер Мері Карсон була вже достатньо старою, щоб, як то кажуть, бути невразливою до тілесних покликів. І якщо новий молодий священик старанно виконував свої обов’язки її духовного наставника, а вона винагороджувала його невеличкими подарунками на кшталт автомобіля, то в цьому не було нічого недоречного. Усе своє життя вона була непохитною опорою церкви і належним чином підтримувала свою парафію та її духовного лідера, навіть якщо отець Келлі п’яно гикав, відправляючи месу. Не лише вона виявила добросердість до молодого наступника отця Келлі: отець Ральф де Брикасар мав заслужену популярність у кожного члена своєї пастви – багатого чи бідного. Якщо парафіяни з далеких сіл не мали змоги потрапити до Джилі, щоб із ним зустрітися, він сам до них їздив верхи на коні, поки Мері Карсон не подарувала йому автомобіль. Його доброта й терплячість заслужили йому симпатію у всіх парафіян, а у декотрих – щиру любов; Мартін Кінґ із Бугели придбав для будинку священика дорогі меблі, а Домінік О’Рурк із Дібан-Дібана надавав кошти на зарплатню для його економки.
Тому на п’єдесталі свого віку та свого суспільного статусу Мері Карсон почувалася в цілковитій безпеці, милуючись отцем Ральфом; їй подобалося випробовувати свою кмітливість інтелектом чоловіка, не менш розумного за неї, подобалося передбачати його, тим більше, що вона ніколи не була до кінця впевненою, що правильно передбачила та розгадала його.
– Повернімося до Джилі, який, за вашим висловом, не перебуває в центрі мапи папського посланця, – сказала Мері Карсон, глибше вмощуючись у кріслі. – Як ви гадаєте, а що здатне вплинути на цього преподобного пана настільки, щоб він таки зробив Джилі епіцентром свого світу?
Священик гірко посміхнувся.
– Не можу сказати. Може, якесь потрясіння? Раптовий порятунок тисячі душ, несподівана здатність зцілювати кульгавих та сліпих… Але доба чудес давно минула.
– Минула? Сумніваюся. Просто Він змінив Свої методи. І в наші дні Він використовує гроші.
– Яка ж ви цинічна! Мабуть, саме через це ви так мені подобаєтеся, пані Карсон.
– Мене звуть Мері. Будь ласка, звіть мене просто Мері.
Мінні увійшла, штовхаючи поперед себе возика з чаєм саме тоді, коли отець де Брикасар сказав:
– Дякую, Мері.
Поглянувши на свіжі коржики та анчоуси на грінках, Мері Карсон зітхнула:
– Любий отче, мені хочеться, щоб ви цього ранку помолилися за мене з особливим старанням.
– Звіть мене Ральф, – сказав він і пустотливо додав: – Сумніваюся, чи зможу помолитися за вас іще старанніше, аніж я це роблю зазвичай, але спробую.
– А ви вмієте зачаровувати! Чи це був тонкий натяк? Зазвичай мені байдуже до очевидності та однозначності чиїхось висловлювань, але з вами я завжди сумніваюся – а чи не сховане під очевидністю та однозначністю дещо глибше? Це як морквина перед віслюком. А що ви насправді про мене думаєте, отче де Брикасар? Звісно, я цього ніколи не дізнаюся, бо ви ніколи не будете достатньо безтактним, щоб сказати мені правду, чи не так? Цікаво, дуже цікаво… Але ви мусите за мене молитися. Бо я вже стара і на своєму віку грішила багато.
– Старість підступно підкрадається до всіх нас, і, до речі, я теж грішив.
Мері Карсон не втрималася і хихикнула.
– Багато б я дала, щоби дізнатися про ваші гріхи! Справді багато. – На мить вона замовкла, а потім змінила тему. – Але тепер мені терміново потрібен головний скотар.
– Як, знову?
– За останній рік змінилося п’ятеро. Стає дедалі важче знайти пристойну людину.
– Якщо чесно, то подейкують, начебто вас важко назвати щедрим та чуйним роботодавцем.
– Ах ви ж нахабо! – сплеснула вона руками і розсміялася. – А хто придбав вам новісінького «даймлера», щоб вам не доводилося їздити верхи?
– Зате як ревно я за вас молюся!
– Якби Майкл мав хоча б половину вашої кмітливості та твердості характеру, то я, може, і покохала б його, – несподівано зауважила вона. Раптом на її обличчі відбилася злоба. – Ви гадаєте, що я не маю в цьому світі жодного родича і тому мушу заповісти свої гроші та землю матері-Церкві, чи не так?
– Гадки не маю, – не зморгнувши оком відповів Ральф, наливаючи собі чаю.
– Взагалі-то, я маю брата, а у нього багато синів – велика й щаслива родина.
– Це так добре для вас, – стримано зауважив він.
– Коли я вийшла заміж, то не мала за душею ані копійки, ані маєтності. Я знала, що ніколи не вийду вдало заміж в Ірландії, де жінці потрібне виховання й шляхетне походження, щоби зловити собі багатого чоловіка. Тому я гарувала, як проклята, щоби зібрати грошей на переїзд до країни, де багатії менш примхливі й перебірливі. Все, що я мала, коли сюди приїхала, це гарну зовнішність та фігуру, а ще – розум кмітливіший, аніж вважається нормальним для жінки. І всього цього вистачило, щоб захомутати Майкла Карсона, який був багатим йолопом. Він мене на руках носив аж до скону.
– А як же ваш брат? – нагадав отець Ральф, побоюючись, що його співбесідниця відхиляється від теми.
– Мій брат молодший за мене на двадцять років, тобто йому сорок п’ять. Ми з ним єдині й досі живі з усієї родини. Я його майже не знаю: він був іще малим дитинчам, коли я поїхала геть із Голвея. Тепер мій брат живе в Новій Зеландії, хоча, якщо він емігрував, щоб розбагатіти, це йому не вдалося. Та вчора ввечері, коли робітник із ферми приніс мені новину, що Артур Тевіот зібрав свої манатки і вшився геть, я раптом згадала про Педріка. Я лишилася сама, родини в мене немає, я старію. І мені подумалося, що Педрік – чоловік досвідчений, який знається на землі, але не має засобів, щоб придбати собі землю. І я подумала – а чому б не написати йому і не попросити його приїхати сюди разом зі своїми синами? Коли я помру, він успадкує Дрогеду й «Мікар лімітед», оскільки Педрік – мій єдиний живий родич, ближчий за двоюрідних братів та сестер, що лишилися в Ірландії.
Вона всміхнулася.
– А навіщо мені чекати, правда ж? Це було б дурістю з мого боку. Нехай він приїздить тепер, а не згодом, призвичаюється мати справу з вівцями, випасати їх на чорноземних долинах, бо тутешнє вівчарство, я впевнена, відрізняється від новозеландського. А коли мене не стане, він заступить на моє місце без найменших докорів сумління.
Нахиливши голову, Мері Карсон упритул глянула на отця Ральфа.
– Дивно, чому ви раніш про це не подумали, – зауважив він.
– Та ні, я думала. Але донедавна мені здавалося, що тільки й бракує тут зграї стерв’ятників, які нетерпляче чекатимуть, доки я вріжу дуба. Одначе останнім часом я відчуваю, що день, коли я піду на той світ, набагато ближчий, аніж мені раніш здавалося, і тому мені думається, що…. Як би це сказати… Було б краще, якби мене оточували люди, рідні мені своєю плоттю та кров’ю.
– А що сталося? Вам здається, що ви захворіли? – швидко спитав священик із непідробною тривогою в очах.
Мері Карсон стенула плечима.
– Я почуваюся прекрасно. Однак коли тобі виповнюється шістдесят п’ять, у цьому є щось зловісне. Раптом починаєш розуміти, що старість – не те, що колись має прийти. Вона вже тут.
– Я розумію. Ви маєте рацію. Вам справді буде приємно чути голоси родичів у вашому домі.
– Е, ні, вони тут не житимуть, – заперечила вона. – Вони мешкатимуть у будинку головного скотаря, розташованому в нижній течії річки, подалі від мене. Я не люблю дітей та їхні голоси.
– А чи не надто образливо ви ставитеся до свого єдиного брата, Мері? Навіть якщо зважити на різницю між його віком і вашим?
– Все дістанеться йому – нехай лишень заслужить цю спадщину, – грубо відказала вона.
* * *
Фіона Клірі народила ще одного хлопця за шість днів до дня, коли Меґі мало виповнитися дев’ять років. Вона вважала, що їй іще й пощастило, бо в проміжку трапилося лише два викидні. А у свої дев’ять Меґі була вже достатньо дорослою, щоб допомагати по-справжньому. Самій Фіоні було сорок – надто багато, щоб носити й народжувати дітей без виснажливого болю. Дитина на ім’я Гарольд народилася хворобливою; і на пам’яті всіх членів родини це було вперше, коли до їхнього будинку регулярно заходив лікар.
Звісно, біда не приходить одна, тож біди родини Клірі множилися. Всупереч сподіванням, повоєнний період позначився не злетом, а занепадом економіки села. Знайти роботу ставало дедалі важче.
Одного дня, коли Клірі закінчували чаювати, старий Ангус Макрайтер приніс їм телеграму, і Педді розірвав її тремтячими руками, бо зазвичай у телеграмах не було добрих новин. Хлопці скупчилися довкола батька, всі, окрім Френка, який взяв чашку з чаєм і вийшов надвір. Фі провела його поглядом, а потім повернула голову до Педді, почувши, як той застогнав.
– Що там? – спитала вона.
Педді витріщався на шматок паперу так, немов то було повідомлення про смерть.
– Ми не потрібні Арчибальду.
Боб роздратовано гепнув кулаком по столу – йому так хотілося попрацювати зі своїм батьком помічником стригаля, і господарство Арчибальда мало стати його першим робочим місцем.
– Чому ж він так негідно з нами повівся, батьку? Ми ж мали приступити до роботи вже завтра!
– Він не каже чому, Бобе. Напевне, нас перебив якийсь мерзотник-конкурент.
– Ой, Педді, Педді! – зітхнула Фіона.
У плетеному ліжечку біля плити заплакав малий Гарольд, та не встигла Фіона й поворухнутися, як до нього вже підскочила Меґі. Тим часом повернувся Френк, став із чашкою в руці на порозі й поглянув на батька, примруживши очі.
– Що ж, доведеться, мабуть, сходити мені до Арчибальда і поговорити з ним, – нарешті мовив Педді. – Тепер запізно шукати заміну його сараю, але, гадаю, він має надати мені детальніше пояснення, аніж ця телеграма. Сподіватимемося, що ми знайдемо роботу з доїння корів і переб’ємося, поки в липні запрацює сарай Віллоубі.
Меґі витягнула великий квадратний рушник із величезного стосу, що лежав, підігріваючись, біля плити, і взяла з ліжечка малюка; той плакав. На його голівці яскравіло рідке типово клірівське волоссячко. Меґі поміняла йому пелюшку – швидко й вправно, як мати.
– Маленька мамця Меґі, – піддражнив її Френк.
– А от і ні! – обурено вигукнула вона. – Просто я допомагаю мамі.
– Та знаю, знаю, – заспокоїв він її з ніжністю в голосі. – Ти молодець, мала Меґі. – Френк смикнув її за тафтовий бант на голові, і той з’їхав набік.
Великі сірі очі Меґі дивилися на нього з невимовною ніжністю. Біля малюка, який сидів, погойдуючи голівкою, вона здавалася ровесницею Френка, і навіть старшою. У нього занило серце – шкода, що на Меґі звалилося скільки клопотів у її віці, коли єдиною дитиною, за якою вона доглядала б, мала бути Аґнеса; але лялька, давно забута, лежала у спальні. Якби не вона та мати, його тут вже давно не було б. Френк роздратовано поглянув на батька – причину появи нового мешканця, який зчиняв у домі такий гармидер. Так йому й треба, що його потурили з сараю! Чомусь решта хлопців та Меґі ніколи не втручалися в його думки так, як малий Гал. Але коли талія Фіони знову округлилася й погладшала, він був достатньо дорослий, щоб одружитися і стати батьком. Усі, окрім малої Меґі, відчули великий дискомфорт, а особливо – мати. Хлопці зиркали на матір, і вона зіщулювалася, як той кролик; не могла подивитися Френку у вічі або придушити сором у своїх очах. Жодна жінка не має так страждати, всоте подумав Френк, пригадавши страшні стогони та крики, що чулися з материної спальні тієї ночі, коли народився Гал. Він був повнолітній, тому його не відправили геть із хати, як решту дітей. Так батьку й треба, що він втратив роботу в отому сараї. Пристойний чоловік давно дав би спокій своїй дружині.
Френк милувався волоссям матері, що золотилося у світлі нещодавно встановленої електричної лампочки, її невимовно гарним профілем, коли вона дивилася через довгий стіл на Педді. Як така красива та витончена жінка, як вона, могла вийти заміж за бродячого стригаля з голвейських боліт? Змарнувала себе і свій порцеляновий посуд виробництва фабрики Споуда, Дамаскові скатертини, розстелені у вітальні перські килими – всього цього добра ніхто не бачив, бо Фіона не товаришувала з дружинами таких, як Педді. У її присутності ті соромилися власної крикливості й не могли приховати свого спантеличення, коли бачили столових приборів більше за одну виделку.
Інколи по неділях мати йшла до безлюдної вітальні, сідала під вікном за спінет[5]5
Невеликий клавесин.
[Закрыть] і грала, хоча за браком часу на музикування її техніка погіршилася, і вона вже не могла грати нічого іншого, окрім найпростіших творів. А Френк сідав під вікном серед бузку та лілій і слухав, заплющивши очі. У нього тоді часто бувало видіння – мати в пишному довгому платті з мереживом ледь помітного рожевого відтінку сидить за спінетом у величезній кімнаті кремового кольору, а довкола неї – безліч свічок у великих канделябрах. Йому хотілося плакати, та він розучився тієї ночі у сараї, коли поліція доставила його додому.
Меґі вклала Гала в ліжечко, повернулася до матері й стала поруч із нею. Ось іще одна, кому судилося себе змарнувати. Той самий гордий чуттєвий профіль; в її руках, в цьому дитячому тілі – щось від Фіони. Коли Меґі перетвориться на дорослу жінку, вона стане дуже схожою на свою матір. І хто ж на ній одружиться? Якийсь придуркуватий стригаль-ірландець або ж неотесаний селюк із молочної ферми? Його сестра була варта більшого, але через своє походження не могла прагнути більшого. їй не було виходу, всі так казали, і кожен прожитий ним рік, здавалося, лише підтверджував це.
Раптом почувши на собі його застиглий погляд, Фіона та Меґі враз обернулися і всміхнулися Френку з тією особливою ніжністю, яку жінки бережуть для найулюбленіших чоловіків у своєму житті. Френк поставив чашку на стіл і вийшов нагодувати собак. Йому хотілося розплакатися або когось убити. Що завгодно, аби тільки вгамувати свій біль.
Три дні по тому, як Педді втратив роботу в сараї Арчибальда, йому прийшов лист від Мері Карсон. Він розкрив його у поштовому відділку Вахіне, де забирав свою пошту; додому Педді повертався пристрибом, як хлопча.
– Ми поїдемо до Австралії! – заволав він, вимахуючи аркушами дорогого пергаменту під носами у своїх спантеличених домівців.
Запала тиша, і всі прикипіли до нього очима. В очах Фіони та Меґі відбилося потрясіння, але кожна пара чоловічих очей спалахнула радістю. А очі Френка несамовито запалахкотіли.
– Але ж Педді, чому це вона раптом згадала про тебе після скількох років? – спитала Фіона, перечитавши листа. – Вона звикла і до свого багатства, і до своєї самотності. Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь раніше пропонувала нам свою допомогу.
