Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 46 страниц)
– Та все нормально, – запевнив його хлопець.
– Що ж, – мовив його милість, знову сідаючи. – Ти маєш визначитися з самим собою, Райнере Мерлінґ Гартгайм.
На юному обличчі з’явився дещо дивний вираз гордості й самоповаги.
– Я німець, і я католик. Я хочу, щоб Германія була такою країною, де не переслідують за походження та релігію, і якщо я виживу, то неодмінно присвячу своє життя цій меті.
– Я молитимуся за тебе – щоб ти залишився живим і щоб зміг втілити свою мету.
– Правда? – сором’язливо спитав хлопець. – Ви й справді молитиметеся за мене особисто, називатимете на ім’я?
– Аякже. Ти навіть дечого мене навчив. Що у своїй справі я маю лише один засіб, одну зброю у моєму розпорядженні – це молитву. Інших функцій я не виконую.
– А хто ви? – спитав Райнер, починаючи сонно блимати від випитого вина.
– Я – архієпископ Ральф де Брикасар.
– Ой, а я гадав, що ви – звичайний священик!
– А я і є звичайний священик. І не більше.
– Пропоную угоду! – сказав хлопець, і очі його заіскрилися ентузіазмом. – Ви молитиметеся за мене, отче, а якщо я поживу достатньо довго, щоб добитися свого, я приїду до Рима, і ви самі переконаєтесь, якого результату досягли ваші молитви.
Блакитні очі ніжно всміхнулися.
– Гаразд, укладімо угоду. А коли ти повернешся, я розповім тобі, що я думаю про свої молитви. – Архієпископ підвівся. – Залишайся тут, маленький політику. А я піду пошукаю тобі що-небудь поїсти.
І вони говорили аж доки на куполах зажеврів світанок, а за вікном закружляли голуби. Потім архієпископ провів гостя громадськими кімнатами палацу, задоволено споглядаючи захват хлопця, і випустив його в свіжу ранкову прохолоду. Хлопець із красивим ім’ям ще не знав, що невдовзі мав їхати до Росії, забираючи з собою дивовижно приємний та заспокійливий спогад: що у Римі, в церкві Нашого Господа, за нього молитиметься священик, називаючи його на ім’я.
* * *
На той час, коли Дев’яту дивізію підготували, щоб відправити на Нову Гвінею, активні бойові дії там скінчилися, і залишилося тільки провести операцію з зачищання території від недобитків японських підрозділів. Тому найдобірніша дивізія за всю військову історію Австралії лише сподівалася на те, що вона здобуде славу деінде, витісняючи японців з Індонезії. Битва при Гвадалканалі зруйнувала всі сподівання японців на просування до Австралії. Однак, як і німці, вони оборонялися з надзвичайною впертістю і відступали вкрай неохоче. І хоча ресурсів для ведення війни їм катастрофічно бракувало, і їхні армії страждали від нестачі підкріплень та військового спорядження, японці змусили американців та австралійців дорого заплатити за кожен дюйм відвойованої території. Відступаючи, вони залишили Буну, Гону та Саламауа і відкотилися до північного узбережжя, до Лає та Фіншафена.
П’ятого вересня 1943 року Дев’яту дивізію висадили з моря на північ від міста Лае. Було дуже жарко, вологість сягала ста відсотків і щодня після обіду дощило, бо мокрий сезон прийшов на два місяці раніше. Через небезпеку малярії всі приймали атабрин, і від цих маленьких жовтих таблеток кожному ставало так зле, наче він і справді підчепив малярію. Від мокрої погоди шкарпетки та черевики не встигали висихати; ступні ніг вже нагадували рихлу губку, а шкіра між пальцями розтерлася й кровоточила. Укуси комарів та бабок мока червоніли і подовгу не загоювалися, перетворюючись на язви.
У порту Морсбі вояки дивізії бачили жалюгідний стан аборигенів Нової Гвінеї, і якщо вже вони не могли впоратися зі шкірними лейшманіозами, хворобою бері-бері, з малярією, пневмонією, хронічними шкірними захворюваннями, гепатитами та захворюваннями підшлункової залози, то біла людина мала навіть менше шансів вижити. У порту Морсбі перебували й ті, хто вцілів під час битви за Кокодський тракт, вони постраждали не стільки від рук японців, скільки від жахливих умов самої Нової Гвінеї, всі в порізах та язвах, змучені малярійною лихоманкою. Від пневмонії, спричиненою лютим холодом на висоті дев’яти тисяч футів (а більшість вояків мали на собі тоненьку тропічну уніформу) померло вдесятеро більше, аніж від японських куль та багнетів. Доводилося долати маслянисту багнюку, пробиратися химерними, якимись неземними лісами, що мерехтіли уночі холодним примарним світлом, яким світилися після настання темряви фосфоресцентні гриби, а стрімкі підйоми через купи переплетених коренів дерев, коли не було часу й на мить озирнутися, щоб поглянути угору, перетворювали вояка на вкрай зручну мішень для снайпера. І це настільки відрізнялося на гірше від того, з чим їм довелося зіткнутися в Північній Африці, що солдати Дев’ятої дивізії анітрохи не жалкували через те, що залишилися там довше і взяли участь у двох битвах при Ель-Аламейні, а не у битві за Кокодський тракт.
Лае, прибережне місто посеред трав’янистих луків, щільно порослих лісом, лежало далеко від узгір’я одинадцять тисяч футів заввишки; щодо безпеки для здоров’я тамтешній клімат був сприятливішим для ведення бойових дій, аніж у Кокоді. Саме ж місто – жменька будинків у європейському стилі, бензозаправна колонка й купа хатинок аборигенів. Як і завжди, японці билися вперто й хоробро, але їх було мало, їх виснажили жахливі умови Нової Гвінеї не менше за австралійців, із якими вони воювали і так само страждали від всіляких хвороб.
Після потужних артпідготовок у Північній Африці, де використовували чимало надсучасної техніки, дивно було не бачити ані мінометів, ані гармат – тільки автомати Оуена та гвинтівки з багнетами. Джимсу та Петсі подобалися рукопашні бої, вони звикли йти на супротивника пліч-о-пліч і прикривати один одного. Втім, після німців з Африканського корпусу Роммеля, це сприймалося як жахливий удар по авторитету. Невеличкі жовті чоловічки, котрі, здавалося, всі мали окуляри й криві, неправильно пророслі зуби, аж ніяк не були схожі на вправних і хвацьких вояків.
Через два тижні після висадки під Лає японців довкола не залишилося. Як для весни у Новій Гвінеї, день видався надзвичайно гарний. Вологість упала на двадцять відсотків, із неба, яке раптом із туманно-білого перетворилося на яскраво-блакитне, світило сонце, а пагорби Водорозділу, що здіймалися за містом, переливалися зеленими, пурпуровими та бузковими кольорами. Дисципліна ослабла, всі насолоджувалися вихідним днем – грали в крикет, гуляли, дражнили аборигенів, щоб ті розсміялися і показали їх свої криваво-червоні беззубі ясна – результат жування плодів бетельної пальми. Джимс та Петсі вешталися по високій траві за містом, бо вона нагадувала їм про Дрогеду; тутешня трава мала той самий сріблясто-коричневий відтінок, як і трава на Дрогеді після сильних дощів.
– Незабаром ми повернемося додому, Петсі, – сказав Джимс. – Япошки тікають, та й фріци теж. Додому, Петсі! Додому до Дрогеди! Жду не діждуся!
– Та отож, – відповів Петсі.
Вони йшли пліч-о-пліч, набагато ближче один до одного, аніж заведено серед звичайних людей; інколи вони торкалися один одного – несвідомо, так людина торкається свого тіла, щоб почесатися, коли воно свербить, або пересвідчитися, що руки-ноги на місці. Як приємно було відчувати на обличчях тепло справжнього сонця, а не ту розпечену кулю, що жевріла крізь пару турецької лазні кілька днів тому. Час від часу хлопці піднімали догори свої писки і роздували ніздрі, жадібно вдихаючи аромат гарячих променів на траві, такій схожій на дрогедську, мріючи, що вони там і йдуть собі до вільги, аби передрімати полуденну спеку. Перекотитися долілиць, відчути шкірою приязність землі, відчути власне потужне серцебиття, як відчуває спляча дитина серце матері.
– Ой, Джимсе! Поглянь! Та то ж справжнісінька хвиляста папужка, точнісінько, як на Дрогеді! – вигукнув Петсі й сам здивувався з того, що у нього прорізався дар мовлення.
Можливо, хвилясті папужки водилися і в місцевості довкола Лає, але настрій того дня і ця несподівана згадка про домівку раптом викликала у Петсі шалене піднесення. Сміючись і відчуваючи, як трава лоскоче йому голі ноги, він кинувся був за пташкою, зірвав із голови крислатий капелюх і тримав його так, наче й справді збирався спіймати втеклу пташину. Джимс з усміхом спостерігав за братом.
Петсі встиг відбігти ярдів на двадцять, коли кулеметна черга косонула траву довкола нього; Джимс помітив, як брат підкинув руки догори, тіло його крутнулося, а здійняті руки немов благально простягнулися до нього. Від талії до колін він вкрився кров’ю, яскравою животворною кров’ю.
– Петсі! Петсі! – пронизливо закричав Джимс; кожною клітиною свого тіла він теж відчув ці кулі, відчув, як сили покидають його і він помирає.
Широченними кроками кинувся він уперед, але його військовий досвід таки взяв гору над емоціями, і він стрімголов пірнув у траву – і раптом кулемет вибухнув іще однією чергою.
– Петсі, Петсі, у тебе все нормально?! – скрикнув він, розуміючи, що каже дурню, бо бачив кров.
Неймовірно, але він почув відповідь.
– Авжеж, – відгукнувся брат слабким голосом.
Дюйм за дюймом повз Джимс у пахучій траві, прислухався до навколишніх звуків та власного шерхоту.
Добравшись до брата, він поклав голову на його голе плече і заплакав.
– Ану облиш, – сказав Петсі. – Я ж іще не помер.
– Сильно поранило? – спитав Джимс, стягуючи просяклі кров’ю шорти і з тремтінням оглядаючи оголену, залиту кров’ю плоть.
– Та щось не схоже, що я помру.
До них позбігалися брати по зброї, декотрі з тих, що грали в крикет, так і прибігли у своїх рукавичках та наколінниках; хтось подався назад за ношами, а решта зайнялися знищенням кулеметника на дальньому боці галявини. Це зробили з більшою, аніж зазвичай, жорстокістю, бо Гарпо любили всі. Якщо з ним щось трапиться, Джимс ніколи не буде таким, як раніше.
А день як був, так і лишився чудовим; хвилястий папужка кудись відлетів, довкола безстрашно щебетали й цвірінькали пташки, які надовго замовкали лише під час справжнього бою.
– Петсі страшенно пощастило, – сказав Джимсу фельдшер через деякий час. – У нього влучили з десяток куль, але всі вони, здебільшого вразили стегна. Ще дві-три, що пішли вище, застрягли в кістках таза або ж у м’язах поруч. Наскільки я можу судити, шлунок та кишечник вони не зачепили. І сечовий міхур також. Та от тільки…
– Тільки що? – нетерпляче перервав його Джимс. Його й досі трусило, аж губи посиніли.
– На цій стадії важко сказати, я – не геніальний хірург, як декотрі хлопці з шпиталю в Морсі. Вони зможуть розповісти більше. Була пошкоджена уретра і багато тоненьких дрібних нервів у проміжжі. Я анітрохи не сумніваюся, що його зберуть і заштопають, і буде він, як нова копійка, але, можливо, за винятком отих нервів. На жаль, нерви погано зростаються, і відновити їх важко. – Він прокашлявся. – Я ось до чого веду: Петсі може частково і назавжди втратити чутливість статевого органа.
Джимс опустив голову і втупився поглядом у землю крізь кришталеву завісу сліз.
– Що ж, принаймні він живий, – резюмував він.
Йому надали відпустку, щоб злітати до Порт-Морсбі й залишатися там допоки лікарі не скажуть, що загроза життю Петсі минула. З ранами йому фантастично пощастило. Кулі розсипалися по всій нижній частині живота, не пробивши її. Але фельдшер із Дев’ятої дивізії мав рацію: чутливість у нижній тазовій частині дуже постраждала. Настільки вона зможе відновитися згодом – ніхто достеменно не міг сказати.
– То не так і страшно, – заявив Петсі з нош, на яких його мали відправити до Сіднея. – Мені не дуже й хотілося одружуватися. А ти, Джимсе, бережи себе, чуєш? Мені так не хочеться залишати тебе одного…
– Я берегтимуся, Петсі, – усміхнувся Джимс і міцно стиснув братову руку. – Навіть уявити важко, як я проведу решту війни без найкращого друга. Я напишу тобі, що це за відчуття. Передай від мене привіт місіс Сміт, Меґі, мамі та братам, добре? Заздрю тобі – ти повертаєшся на Дрогеду!
Фіона з місіс Сміт полетіли до Сіднея, щоби зустріти літак, яким Петсі транспортували з Таунсвіля; Фі була там кілька днів, а місіс Сміт оселилася до готелю в Рендвіку неподалік військового шпиталю Принца Уельського. Там Петсі був упродовж трьох місяців. Для нього війна скінчилася. Багато сліз пролила місіс Сміт; але, дякувати Богу, не так уже погано все склалося. Звісно, Петсі втратив можливість жити повним життям, але тепер він міг займатися всім іншим: їздити верхи, ходити й бігати. Чоловіків Клірі, здавалося, ніколи особливо й не вабило до жіноцтва. Коли його виписали зі шпиталю, Меґі приїхала за ним із Джилі на «ролсі»; разом із місіс Сміт вони всадовили Петсі на заднє сидіння, закутали всього ковдрами і повезли до Дрогеди, благаючи Господа про ще один подарунок: щоби Джимс теж повернувся додому.
16
Тільки коли імператор Японії Хірохіто офіційно підписав акт капітуляції, мешканці Джилленбоуна повірили в те, що війна нарешті скінчилася. Ця звістка прийшла 2 вересня 1945 року, акурат через шість років після початку війни. Багато хто не повернувся: Рорі, син Домініка О’Рурка, Джон, син Горрі Гоуптона, Кормак, син їдена Кармайкла. Ангус, наймолодший син Росса Макквіна, втратив можливість ходити, син Ентоні Кінґа, Девід, ходити міг, але втратив зір, а Петсі, син Педді Клірі, втратив можливість мати дітей. Було ще багато тих, хто мав рани невидимі оку сторонніх, але шрами не менш глибокі; ті, хто йшов на війну з ентузіазмом і сміючись, повернулися додому тихими, говорили мало, а сміялися ще менше. Хто міг подумати, коли все це починалося, що війна триватиме так довго і забере стільки життів?
Мешканці Джилленбоуна не вирізнялися забобонністю, але навіть найцинічніші з них тремтіли тієї неділі, 2 вересня. Бо того дня, коли скінчилася війна, скінчилася й найдовша засуха в історії Австралії. Майже десяти років не випадало жодного значущого дощу, але того дня в небі скупчилися густі чорні хмари і, з гуркотом розкрившись, вилили на спраглу землю дванадцять дюймів дощу. Один дюйм дощу ще не означає кінець засухи, якщо по тому не буде нічого знов, але дванадцять дюймів – це вже трава.
Меґі, Фі, Боб, Джек, Г’юї та Петсі стояли на веранді, вдивляючись у темряву, і нюхали невимовно солодкий запах дощу на посохлій та розтрісканій землі. Коні, вівці, корови та свині широко розставляли ноги, щоб не впасти на землю, що раптом роз’їжджалася навсібіч, а потоки води стікали їхніми тілами, від чого тварини посмикувалися і посіпувалися, бо більшість із них народилися після того, як на Дрогеду востаннє пролився такий сильний дощ. На кладовищі дощ змив пилюку зі статуї умиротвореного ангела Ботічеллі. У струмку виникла повенева хвиля, і її шум злився з торохтінням крапель проливного дощу. Дощ! Дощ! Дощ… Наче благословення з чиєїсь таємничої руки, довго затримуване і, нарешті, дане. Благословенний, прекрасний дощ. Бо дощ означав траву, а трава означала життя.
З’явилися блідо-зелені паростки, виткнули до неба свої стебельця, розрослися, наповнилися силою, позеленішали й видовжилися, а потім зблідли, набрали ваги і перетворилися на сріблясто-бежеву й високу, по коліно, траву Дрогеди. Вигін Гоум Педдок скидався на пшеничне поле, грайливий вітерець гнав по ньому легенькі хвильки, а сади на фермі вибухнули кольорами, розквітли великі бутони, евкаліпти-привиди знову стали білими та світло-зеленими після дев’яти років збирання пилу. Незліченні баки для води, забезпечені фінансовою щедрістю Майкла Карсона, містили достатньо води, щоб підтримувати життя в садах Дрогеди, на кожен листок і кожну пелюстку осів пил, від чого вони потьмяніли. Стара легенда справдилася: Дрогеда й справді мала достатньо води, щоб пережити десятирічну посуху, але це стосувалося саме ферми.
Боб, Джек, Г’юї та Петсі повернулися на пасовиська – придивлялися й міркували, як найкраще відновити поголів’я; Фіона розкрила нову пляшечку чорного чорнила і міцно закрутила пляшку з чорнилами червоними – період втрат скінчився; Меґі жила сподіванням про те, що нарешті прийшов кінець її життю у сідлі, бо невдовзі мав повернутися Джимс, і з’явиться чимало чоловіків у пошуках роботи.
Після десятирічної засухи на фермі лишилося мало овець та корів – лише найкращі запліднювачі, яких завжди тримали у загоні й годували з рук, бо ці барани та бики були осердям нового племінного поголів’я. Боб подався на схід, аж до гірських схилів, щоби придбати чистопородних овець на фермах, менше вражених засухою. Потім додому повернувся Джимс, і у штат Дрогеди було офіційно зараховано вісім скотарів. Меґі почепила своє сідло на гвіздок.
Невдовзі вона отримала листа від Люка, другого відтоді, як вони його кинула.
«Тепер недовго лишилося, однозначно, – писав він. – Іще кілька років на рубанні тростини – і я матиму вдосталь грошей. От тільки щось спина поболює, та я ще здатен угнатися за найкращими з рубачів і видаю по вісім-дев’ять тон на день. Ми з Арне набрали ще дванадцять бригад, які на нас працюють, всі вони – гарні хлопці. Грошей – хоч греблю гати, бо Європа так швидко споживає цукор, що ми не встигаємо його виробити. Я заробляю понад п’ять штук фунтів на рік і примудряюся майже все заощадити. Тож невдовзі я виїду до Кайнуни, Меґ, щоб придивитися підходящу маєтність. Може, коли я вирішу всі справи з грошима та купівлею, ти повернешся до мене, га? Чи пощастило тобі народити від мене дитину, як ти хотіла? Дивно, чого це жінки так зациклені на своїх дітях, всю душу в них вкладають. Мабуть, саме це нас і розлучило, еге ж? Розкажи, як там у тебе справи, як Дрогеда пережила посуху. Щиро твій, Люк».
Фі вийшла на веранду, коли Меґі з листом у руці сиділа, спрямувавши байдужий погляд удалечінь через зелень газону.
– Як там Люк?
– Як і завжди, мамо. Анітрохи не змінився. І досі, мов заведений, повторює свою оповідку про те, що хоче ще трішечки попрацювати на тростині, а вже потім придивитися маєтність під Кайнуною.
– Як ти гадаєш – він коли-небудь на це зважиться?
– Гадаю, що так. Колись.
– А ти не думаєш до нього повернутися?
– Та ні за що у світі.
Фіона вмостилася в плетене крісло біля доньки і повернула його так, щоб добре бачити Меґі. Неподалік гомоніли чоловіки, і гепали молотки: нарешті вирішили огородити веранду та вікна верхнього поверху тоненькою металевою сіткою проти мух. Фіона роками впиралася – ну то й що, що мухи потрапляли до будинку?! – його силует не можна псувати огидними сітками. Та засуха тривала, мухи скаженіли; і за два тижні до кінця засухи Фіона здалася і найняла майстрів, щоб закрити сітками не лише особняк, а й кожну будівлю на фермі, включно з будинками для робітників та бараками.
Але електрику проводити вона категорично не хотіла, хоча ще 1915 року на Дрогеді встановили «движок» (так його називали стригалі), котрий виробляв електричний струм для стригальського сараю. Дрогеда без м’якого світла гасових ламп? Та це ж немислимо! На фермі вже була газова плитка, що живилася від змінного балона з газом, і з десяток гасових холодильників. Австралійська економіка ще не перейшла на мирні рейки, але нарешті почало надходити у продаж нове побутове приладдя.
– Меґі, а чому б тобі не розлучитися з Люком і знову не вийти заміж? – раптом спитала її Фіона. – Інок Девіс радо б на тобі оженився, коли б дізнався, що ти не проти; він ні на кого, окрім тебе, й не поглянув.
Меґі здивовано поглянула на матір.
– Господи милосердний, мамо, я не вірю своїм вухам! Ти розмовляєш зі мною, як жінка з жінкою!
Фіона не всміхнулася; вона рідко всміхалася.
– Що ж, якщо ти й досі не жінка, то вже ніколи нею не станеш. Хоча, на мою думку, ти нею стала. Мабуть, це старість – я стала надто балакуча.
Меґі розсміялася, вона була в захваті від материної жартівливої «увертюри», але побоюювалася ненароком зруйнувати її новий настрій.
– То через дощ, мамо. Точно через дощ. Як прекрасно знову бачити на Дрогеді траву, а довкола будинку – зелену галявину!
– Та отож. Але ти ухилилася від мого запитання. Чому б не розлучитися з Люком і знову не вийти заміж?
– Це проти законів Церкви.
– Дурниці! – стиха вигукнула Фіона. – Одна твоя половина – це я, а я – не католичка. Не з’їжджай із теми, Меґі. Якби ти й справді хотіла вийти заміж, ти давно розлучилася б із Люком.
– Та, мабуть, так. Але я не хочу знову виходити заміж. Мені й з моїми дітьми та Дрогедою добре.
Раптом із заростів «пляшкового йоржика» поблизу веранди долинуло хихотіння, схоже на її власне, але обвислі яскраво-червоні циліндри чагарів приховували «автора» цього сміху.
– Ти ба! Онде він, це Дейн! А знаєш, як на свій вік він тримається у сідлі не гірше за мене. – Меґі подалася вперед. – Дейне, що ти там робиш? Негайно вилізь звідти!
З-під найближчого куща «пляшкового йоржика» вигулькнув Дейн із руками у чорній грязюці та підозрілими чорними плямами довкола рота.
– Знаєш, мамо, а земля приємна на смак! їй-бо, мамо, правду кажу!
Хлопчик – йому вже виповнилося сім – підійшов і став біля неї. Високий, стрункий, граціозно сильний, він мав гарне личко красивої порцелянової статуетки.
З’явилася Джастина і стала позаду Дейна. Вона теж була висока, але скоріш худа, а не струнка, а на додачу її тіло немилосердно обсипало ластовинням. За коричневими цятками й плямами важко було роздивитися риси обличчя, але оті бентежні очі так і лишилися бліді. Як і в дитинстві, її піщаного кольору брови та вії губилися у густому ластовинні. Яскраво-руді кучері Педді стовбурчилися бунтівною кучмою довкола її хитруватого і навіть чаклунського обличчя. Ніхто б не назвав її симпатичною дитиною, але ніхто б про неї і не забув, хоч раз побачивши, і не лише через очі, але й завдяки надзвичайно крутій вдачі. Жорстка, прямодушна і безкомпромісно розумна, у свої вісім років, як і тоді, коли була ще немовлям, Джастина з байдужістю ставилася до того, що про неї думали люди. Лише одна людина була їй близька – Дейн. Вона й досі обожнювала його і досі вважала його своєю власністю.
І ця обставина не раз призводила до боротьби характерів між нею та матір’ю. Для Джастини стало жорстоким ударом те, що Меґі почепила сідло на гвіздок і повернулася до своїх материнських обов’язків. Вона не потребувала матері, бо була переконана у своїй абсолютній правоті стосовно всього. Не потрібна їй і близька людина, яка давала б добрі поради та доброзичливо оцінювала її вчинки. А Меґі для Джастини була тим, хто безперервно заважав спілкуватися з Дейном. Набагато краще дівчинка знаходила спільну мову зі своєю бабусею, бо такі люди, як Фіона, дуже подобалися Джастині: бабуся трималася віддалік і вважала, що решта людей і без неї достатньо розумні, щоб у всьому розібратися самотужки.
– Я наказувала йому не їсти землю, – повідомила Джастина.
– Та не буду я його мордувати, Джастино, але він винуватий, – сказала Меґі й напустилася на сина. – Дейн, навіщо ти їв землю?!
Хлопчик серйозно замислився над запитанням.
– Ну, була земля, і я її їв. Якби вона не йшла мені на користь, то не смакувала б так добре, правда ж? А вона й справді така смачна!
– Це не зовсім так, Дейне, – хвалькувато-повчально перервала його Джастина. – Ти мене розчаровуєш, авжеж розчаровуєш. Декотрі надзвичайно смачні речі є надзвичайно отруйними.
– Назви хоч одну! – вимогливо вигукнув малий.
– Патока! – тріумфально відказала Джастина.
Дейн дуже отруївся, коли знайшов у комірчині місіс Сміт бляшанку патоки і всю її з’їв. Він не став заперечувати цей випад, але відразу ж завдав удар у відповідь.
– Але я й досі живий і стою отут перед тобою, отже, не така вона й отруйна.
– Це лише тому, що ти виблював її. А якби не виблював, то помер би.
Аргумент був незаперечним. Вони з сестрою були приблизно одного зросту; Дейн по-товариськи взяв її під руку, і вони пішли галявиною до куреня, який спорудили їм дядьки там, де дітлахи й просили: посеред обвислих гілок перцевого дерева. Побоюючись бджолиних укусів дорослі спершу відмовлялися, але малі таки мали рацію: бджоли чудово з ними уживалися і ставилися цілком приязно. Бо, як пояснили діти, перцеві дерева – найприємніші з дерев, у них можна ховатися так, щоб ніхто не бачив. І мають такий чудовий аромат, а схожі на виноградні ґрона кетяги, розсипалися в руці на пряні пластівці, якщо стиснути їх у руці.
– Вони такі несхожі одне на одного, Дейн та Джастина, одначе надзвичайно добре ладять, – зауважила Меґі. – Я без кінця дивуюся. Не пригадую, щоб вони коли-небудь сварилися, хоча не розумію – як Дейн може уникати сварок із таким рішучим та впертим створінням, як Джастина.
Та Фіона мала на думці зовсім інше.
– Господи, та він же ходяча копія свого батька! – мовила вона, дивлячись, як хлопець пірнув під низькозвислі гілки дерева і щез із виду.
Меґі відчула на спині холодок; хоча роками чула ці слова від різних людей, але їй не вдавалося привчити себе спокійно на них реагувати. Звісно, холодні мурашки на спині з’являлися лише через відчуття провини. Бо люди завжди мали на увазі Люка. А чому б ні? Люк О’Ніл та Ральф де Брикасар таки схожі один на одного. Та хоч як би Меґі не старалася, їй не вдавалося зберігати спокій, коли люди говорили про схожість Дейна на його батька.
Вона нарочито невимушено зітхнула:
– Ти й справді так гадаєш, мамо? – спитала Меґі, начебто безтурботно чукикаючи ногою. – Я сама якось не придивлялася. Можливо. Але за вдачею та ставленням до життя Дейн і близько не нагадує Люка.
Фіона розсміялася. Скоріше навіть не розсміялася, а пирхнула, але доброзичливо. Похмуро-іронічний погляд її очей, зблідлих через вік та катаракту, яка насувалася підступною й невпинно, завмер на ошелешеному обличчі Меґі.
– Чи ти, Меґі, за дурепу мене маєш? Я кажу не про Люка О’Ніла. Я кажу, що Дейн – ходяча копія Ральфа де Брикасара.
Свинцева. Її нога стала немов свинцева. І впала на долівку з іспанської кахлі. Її свинцеве тіло осунулося, а свинцеве серце в грудях билося повільно-повільно, насилу долаючи цю величезну свинцеву вагу. Бийся, чорти б тебе забрали, бийся! Мусиш битися заради мого сина!
– Ти що, мамо! – мовила Меґі, й голос її теж був свинцевим. – Ну ти й скажеш таке! Ти маєш на увазі отця Ральфа де Брикасара?
– А чи багато людей із таким іменем? Люк О’Ніл не має до того хлопця жодного стосунку. Бо Дейн – син Ральфа де Брикасара. І я знала це з тієї миті, коли дістала його із тебе під час пологів.
– Тоді… чому ж ти тоді нічого не сказала? Чому ж ти чекала сім років, щоб робити такі божевільні й безпідставні звинувачення?
Фіона неквапливо випростала ноги й елегантно зігнула їх у щиколотках.
– Меґі, нарешті я почала старіти. І багато що в житті мені не болить, як раніше. Яке ж то благословення – старість! Так приємно бачити, як Дрогеда повертається до життя, і завдяки цьому я почуваюсь краще, аніж раніше. І вперше за багато років мені захотілося поговорити.
– Скажу тобі, мамо, умієш ти вибрати тему, коли у тебе виникає бажання поговорити! Ти не маєш права казати мені такі речі. Бо це неправда, – розпачливо заявила Меґі, не знаючи напевно, чого саме хоче мати – чи то помучити її, чи то поспівчувати.
Раптом Фіона простягнула руку і поклала її на коліно Меґі. Вона всміхалася – не саркастично і не презирливо, а з подивом та симпатією.
– Не бреши мені, Меґі. Збреши краще комусь іншому, але не мені. Ніщо й ніколи не переконає мене в тому, що Люк О’Ніл є батьком твого хлопця. Я ж не дурепа, я маю очі. Немає в ньому нічого від Люка, ніколи не було і бути не могло. Він – жива копія священика. Лишень поглянь на його руки, на те, як росте його волосся, на отой «вдовин виступ», на форму його обличчя, рота, брів. Навіть на те, як він рухається. Ральф де Брикасар, Меґі. Викапаний Ральф де Брикасар.
Меґі здалася, і полегшення, яке вона відчула, виявилося в тому, як вона тепер сиділа – розслаблено й невимушено.
– Відчуженість у його очах. Це те, що мені особисто більше впадає в око.
– Невже це й справді так видно, мамо? Хтось іще про це знає?
– Звісно, що ні, – впевнено відповіла Фіона. – Бо люди не бачать далі кольору обличчя, форми носа, загальної статури. Як для Люка, то цілком достатньо. Я ж побачила це тому, що спостерігала за тобою і Ральфом де Брикасаром роками. Варто йому було пальцем поворухнути, як ти стрімголов до нього бігла, тож не вішай мені локшину на вуха про якісь там закони Церкви, коли йдеться про розлучення. Тобі страх як кортіло порушити більш суворий закон Церкви, аніж той, що стосується розлучення. Ти безсоромна, Меґі, ось ти яка! Безсоромна! – У голосі матері почулися залізні нотки. – Але він був впертим чоловіком. Всім серцем бажав стати бездоганним священиком, а ти йому таку свиню підсунула! О, яка ж дурість! Це не пішло йому на користь, хіба ні? Але рано чи пізно це мало статися.
За рогом веранди хтось випустив молоток, і той полетів униз, супроводжуваний довгою лайкою; Фіона здригнулася і скорчила гримасу.
– Господи, так коли ж вони скінчать морочитися з цими сітками! – вигукнула вона і повернулася до теми. – Ти гадаєш, що обдурила мене, коли не захотіла, щоб вас із Люком вінчав Ральф де Брикасар? Я все зрозуміла. Бо він був тобі потрібен як жених, а не як священик, що освячуватиме твій шлюб. А коли він приїхав до Дрогеди перед від’їздом до Афін і не застав тебе, то я відразу ж збагнула, що рано чи пізно Ральф де Брикасар знайде тебе. Він блукав фермою сам не свій, немов хлопчик, що загубився на Королівській великодній виставці в Сіднеї. Вийшовши заміж за Люка, ти зробила надзвичайно розумний хід, Меґі. Допоки він знав, що ти вмираєш за ним, Ральф тебе не хотів, але щойно дізнавшись, що ти стала чиєюсь, він виявив усі класичні ознаки «собаки на сіні». Звісно, він переконав себе, що його симпатія до тебе є чистою та непорочною, як перший сніг, але факт залишався фактом: він бажав тебе, ти була йому потрібна. Потрібна так, як не була – і, підозрюю, не буде – жодна інша жінка. Дивно, – мовила Фіона з непідробним спантеличенням. – Мене завжди дивувало, що ж він такого знайшов у тобі, хоча, мабуть, матері завжди є дещо підсліпуватими стосовно своїх дочок, а потім вони стають надто старими, щоб заздрити молодості. Для мене ти була такою ж, якою тепер для тебе є Джастина.
І Фіона відкинулася на спинку, злегка погойдуючись у кріслі, й напівзаплющила очі, хоча й далі пильно споглядала за Меґі, немов науковець, що роздивляється щойно відкриту ним особину.
– Те, що Ральф у тобі знайшов, він знайшов відразу ж, коли вперше побачив тебе, і відтоді це чарувало його. Найважчим для нього було спостерігати, як ти дорослішаєш, та ще важче довелося тоді, коли він приїхав зустрітися з тобою, але дізнався, що тебе нема, бо ти вийшла заміж і поїхала геть. Бідолашний Ральф! Він не мав іншого виходу, як шукати тебе. І він таки знайшов тебе, чи не так? Я переконалася в цьому, коли ти повернулася додому, перед народженням Дейна. Якщо ти здобула Ральфа де Брикасара, то не було потреби залишатися з Люком, чи не так?
