Текст книги "Ті, що співають у терні"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 46 страниц)

…Потім якимось незбагненним чином Меґі все ж змусила власні руки піднятися і випростатися, та коли впала палиця, вона, охнувши від страху, знову їх відсмикнула. Сестра Аґата вчепилася у вузлик волосся на маківці Меґі й сіпонула її так, що обличчя дівчинки опинилося за кілька дюймів від отих страшних окулярів.

– Виставте вперед ваші руки, Меґан Клірі, – мовила сестра Аґата ввічливо холодним невблаганним тоном.

Меґі розтулила рота – і заблювала сестрі Аґаті увесь одяг спереду. Діти охнули і заціпеніли од страху, а сестра Аґата з почервонілим, як буряк, обличчям, отетеріло завмерла, витріщившись на огидне блювотиння, що капало на підлогу зі складок її чорного плаття. І полетіла вниз палиця, лупцюючи Меґі де тільки можна, а та, скинувши догори руки і намагаючись захистити від ударів обличчя й голову, відступила, зіщулившись, у куток, не перестаючи блювати. Коли рука сестри Аґати втомилася махати палицею, черниця вказала на двері.

– Геть додому, ви, непокірлива обивателько! – кинула вона і, різко крутнувшись на п’ятах, пішла через клас до кімнати сестри Деклан. Переляканий погляд Меґі розшукав Стюарта, і той кивнув головою, мовляв, роби, як кажуть. Братові лагідні блакитно-зелені очі повнилися жалем та співчуттям. Витерши рота хустинкою, вона видибала крізь двері на ігровий майданчик. До кінця занять було ще дві години, і Меґі збайдужіло попленталася вулицею, знаючи, що брати ніяк не зможуть піти разом із нею, але вона була надто переляканою, щоб десь зупинитися і на них почекати. Дівчинці довелось іти додому самій і самій в усьому зізнатися матусі.

Погойдуючись від натуги, Фіона вийшла з повним кошиком білизни з чорного ходу і мало не впала: на верхній сходинці веранди сиділа Меґі, опустивши голову; кінці її гарненьких яскраво-рудих кучерів злиплися, а платтячко спереду було вимазане. Поставивши на сходи немилосердно важкий кошик, Фіона зітхнула і відкинула з обличчя неслухняне пасмо волосся.

– Ну, і що ж трапилося? – стомлено спитала вона.

– Я заблювала сестру Аґату.

– О, Господи! – вжахнулася Фі, взявши руки в боки.

– А та мене палицею побила, – прошепотіла Меґі зі сльозами, що застигли, непролиті, в її очах.

– От халепа так халепа… – Фіона підняла кошик і, гойднувшись під його вагою, насилу втримала рівновагу. – Меґі, їй-богу, я не знаю, що з тобою робити. Доведеться почекати, доки не повернеться татко. – І вона рушила через двір до мотузки, наполовину завішаної білизною, що гойдалася на вітрі.

Зморено потерши руками обличчя, Меґі якусь мить невідривно дивилася на матір, а потім підвелася і пішла стежиною до кузні.

Коли Меґі з’явилася на порозі, Френк саме скінчив підковувати гніду кобилу пана Робертсона і відводив її до стійла. Він обернувся, побачив сестру – і спогади про власні поневіряння в школі захопили його. Меґі була така маленька, така по-дитячому пухкенька, невинна й миленька… Але світло в її очах жорстоко й нещадно загасили; в них з’явився такий вираз, що Френку нестримно захотілося убити сестру Аґату. Так, убити, насправді убити, задушити, стиснувши руками оте огидне подвійне підборіддя… Кинувши інструменти і скинувши фартуха, Френк поквапом підійшов до сестри.

– Що сталося, крихітко? – спитав він і нахилився до неї так, що його обличчя опинилося напроти обличчя Меґі. Від неї жахливо смерділо блювотиною, але Френк придушив у собі мимовільне бажання відвернутися.

– Ой, Фр-Фр-Френку! – заскиглила мала. Її личко зморщилося, а з очей нарешті хлинули сльози – немов греблю прорвало. Вона обхопила його руками за шию, міцно притиснулася і заплакала отим химерним беззвучним плачем, яким плакала вся дітвора Клірі, вже вийшовши з раннього дитинства. Моторошно було чути той плач, і не могли його заспокоїти й вгамувати ані поцілунки, ані лагідні слова.

Коли Меґі нарешті заспокоїлася, Френк взяв її на руки і відніс на копицю солодко-пахучого сіна біля кобили пана Робертсона. Вони сіли поруч, на мить забувши про все довкола, немов нічого більше й не існувало, і дивилися, як коняка злегка торкається губами краю їхнього ложа із сухої трави. Меґі вмостила голову на гладеньких голих грудях Френка, і коли конячина пирхала на сіно, її руді кучері злегка ворушилися.

– А чому вона побила нас усіх, Френку? – спитала Меґі. – Я ж сказала їй, що то була моя провина.

Френк вже звикнув до неприємного запаху, що йшов від сестри, і не звертав на нього уваги. Простягнувши руку, він від-сторонено-задумливо погладив кобилі носа і відштовхнув, бо вона стала надто надокучливою.

– Ми – бідні люди, Меґі, й це основна причина. Черниці завжди ненавидять школярів із бідняцьких сімей. Коли побудеш в отій смердючій школі сестри Аґати кілька днів, то побачиш, що вона зганяє злість не лише на Клірі, а й на Маршалах та Макдональдсах. Бо всі ми бідні. От якби ми були багатіями і приїздили до школи у великих екіпажах, як О’Браєни, то вони метушилися б, не знаючи, як нам догодити. Але ми неспроможні дарувати церкві органи, позолочену одежу для ризниці чи новий тарантас із конякою для черниць. Тому на нас не зважають, бо ми для них ніхто. І вони можуть робити з нами все, що їм заманеться. Пам’ятаю, як колись сестра Аґ наче сказилася, загорлала на мене: «Ну заплачте, заради всього святого! Заплачте, Френсісе Клірі, не мовчіть! Якщо ви потішите мене своїм ревінням, я не битиму вас так часто і так сильно!» Ось ще одна причина її ненависті до нас, тут ми кращі за Маршалів та Макдональдсів: їй не вдається змусити нас плакати. Бо ж на її думку, ми маємо їй чоботи лизати. До речі, я попередив хлопців, що зроблю з усяким Клірі, котрий хоча б запхикає, а не те, що заплаче, коли його битимуть палицею. І це стосується й тебе, Меґі. Хоч як би сильно вона не била тебе – не здумай навіть писнути. Ти сьогодні плакала?

– Ні, Френку, – зморено позіхнула мала, заплющуючи очі й тицяючи великим пальцем у щоки, марно намагаючись встромити його в рота. Френк поклав Меґі на сіно, а сам, мугикаючи і всміхаючись, повернувся до роботи.

Меґі спала, коли до кузні увійшов Педді. Руки в нього брудні, бо він вичищав від гною молочарню пана Джармена, а крислатий капелюх низько насунувся на лоба. Змірявши поглядом Френка, який, розсипаючи іскри, кував на ковадлі вісь, він перевів очі туди, де на копичці сіна лежала його донька, а конячина пана Робертсона схилила голову над її сонним обличчям.

– Я так і думав, що вона тут, – сказав Педді, кинувши батіг, і провів свого старого чалого в ту частину сараю, де були облаштовані стійла.

Френк ледь помітно кивнув і кинув на батька той похмурий погляд, сповнений непевності та сумніву, який завжди так дратував Педді, а потім, поблискуючи спітнілими боками, повернувся до розжареної добіла осі.

Розсідлавши свого чалого, Педді відвів його до стійла, налив води у напувальницю і змішав висівки та овес із невеликою кількістю води, щоб нагодувати його. Коли він висипав корм у годівницю, кінь вдячно забурчав і провів Педді поглядом, коли той підійшов до великої діжі біля горна і, знявши сорочку, вимив руки, обличчя та торс, рясно забризкавши верхові бриджі та намочивши волосся. Він витерся старим мішком і запитально поглянув на сина.

– Мати сказала, що Меґі ганебно прогнали додому. Ти не знаєш, бува, що саме там сталося?

Френк полишив вісь, що поволі остигала.

– Бідолашну крихітку занудило, і вона заблювала геть усю сестру Аґату.

Швидко придушивши на обличчі мимовільний веселий вишкір, Педді втупився поглядом у дальній кінець сараю, щоб заспокоїтися і зібратися з думками. А потім обернувся до Меґі.

– Була надто збуджена через те, що пішла перший раз у перший клас?

– Хтозна. Її знудило ще вранці, до того, як вона пішла до школи, і через це всі затрималися і спізнилися на дзвінок. Кожен отримав по шість ударів, але Меґі страшенно засмутилася, бо гадала, що мали покарати лише її одну А коли сестра Аґ ще раз напустилася на неї, наша Меґі виригала хліб із джемом на її чорну одіж.

– А що сталося опісля?

– Сестра Аґ добряче відшмагала її і з ганьбою прогнала додому.

– Що ж, її справді всипали добряче. Аж занадто. Я поважаю черниць і знаю, що то не наше діло – пхати носа в їхні справи, але хотілося б, щоби вони не так заповзято хапалися за палицю. Знаю, вони мають палицею вбивати абетку в наші нетямущі ірландські голови, та сьогодні мала Меґі вперше пішла до школи.

Френк ошелешено витріщився на батька. Ще жодного разу батько не розмовляв із ним по-дорослому, як чоловік із чоловіком. Вражений настільки, що забув про свою перманентну відразу до нього, Френк збагнув, що, попри вихваляння, Педді любив Меґі більше за синів. З подивом усвідомлюючи несподівану симпатію до батька, він усміхнувся йому, відкинувши підозру й недовіру.

– Вона така гарненька, еге ж? – спитав Френк.

Педді задумливо кивнув, поглинутий спогляданням дівчинки. Конячина пирхнула, залопотівши губами, Меґі заворушилася, перекотилася на спину і розплющила очі. Побачивши батька біля Френка, вона швидко сіла й випрямилася, пополотнівши од страху.

– Що, моя маленька Меґі, важкий тобі сьогодні день випав, еге ж? – Педді підійшов до неї, підняв із сіна – і аж смикнувся від неприємного запаху. Але потім здвигнув плечима і міцно притиснув доньку до себе.

– Мене палицею відшмагали, татку, – зізналася мала.

– Що ж, добре знаючи сестру Аґату, можу сказати тобі, що це не востаннє, – розсміявся Педді, садовлячи Меґі собі на плечі. – Краще ходімо подивимося, чи є у мами достатньо гарячої води у котлі, щоб тебе викупати. Бо від тебе сморід гірший, ніж у молочарні Джармена.

Френк вийшов на поріг і провів поглядом дві яскраво-руді голови, що погойдувалися над стежиною, потім обернувся і побачив, що гніда не зводить із нього своїх добрих спокійних очей.

– Що ж, ходімо, стара шкапо. Я відведу тебе додому.

* * *

Як це й не дивно, але Меґі, заблювавши сестру Аґату, отримала з цього і певний зиск: черниця й далі регулярно лупцювала її, але завжди з відстані, щоб уникнути небажаних наслідків, а це неминуче послаблювало силу й точність ударів.

Темне дитинча, що сиділо разом із Меґі за партою виявилося донькою італійця, який володів і керував отим яскраво-блакитним кафе в містечку Вахіне. Звали її Тереза Анунціо, і була вона достатньо нетямущою та нездатною до науки, щоб уникнути прискіпливої й лиховісної уваги сестри Аґати, але достатньо тямущою, щоби не перетворитися на постійну мішень. Коли в дівчинки виріс новий зуб, вона стала вражаюче гарною, і Меґі просто обожнювала її. На перервах вони гуляли майданчиком, обійнявши одна одну за талію, і це означало, що вони – «друзі не розлий вода» і унеможливлювало приставання з будь-чийого боку. Вони тільки й знали, що розмовляли, розмовляли й розмовляли…

Одного разу під час обідньої перерви Тереза повела Меґі до кафе, щоб познайомити її з батьками та дорослими братами й сестрами. Ті захоплено дивувалися вогненно-рудому волоссю Меґі не менше, ніж вона – їхній смаглявості. Коли ж Меґі поглянула на них великими сірими очима, вишукано обрамленими ластовинням, вони сказали, що вона схожа на янгола. Від матері вона успадкувала ледь вловиму шляхетність манер, яку відразу ж відчували всі, і члени родини Анунціо не стали винятком. Вони не менше за Терезу бажали сподобатися їй, тож почастували її великими кружальцями картоплі, смаженої в казані на витопленому ягнячому салі, та шматком риби з видаленими кістками, що смакувала пречудово; її засмажили в тісті в тому ж казані з ягнячим салом, але в окремому дротяному кошику Меґі ще ніколи не куштувала такої смачнючої їжі, їй захотілося частіше харчуватися в цьому кафе під час обідньої перерви. Але для такого царського пригощання потрібен дозвіл її матері та черниць.

Вдома від неї тільки й чулося: «Тереза каже» або ж «А ви знаєте, що зробила Тереза?» Аж поки Педді не гаркнув, що про Терезу він начувся достобіса.

– Водитися з макаронниками – то не добре, – пробурмотів він, бо поділяв інстинктивну недовіру всіх представників британської спільноти до будь-яких смаглявих чи середземноморських народів. – Затям, Меґі: макаронники темношкірі тому, що рідко миються, – не надто переконливо пояснив він, уникаючи докірливого й ображеного погляду, яким його обпекла донька.

Попри свою нелюбов до батька, Френк мусив погодитися з ним. Тепер Меґі рідко розповідала вдома про подругу, але домашній осуд не міг стати на заваді цій дружбі, хоч як би вона не обмежувалася відстанню до школи та днями й годинами, проведеними там. До того ж Боб та решта хлопців неабияк тішилися з того, що Меґі цілковито поглинута Терезою, і шалено гасали ігровим майданчиком, геть забувши, що у них є сестра.

Незрозумілі речі, що їх писала на дошці сестра Аґата, поступово прояснилися і набули сенсу, і Меґі вже знала, що «+» означав складення всіх цифр докупи, а «-» – віднімання цифр угорі від цифр унизу, в результаті чого виходило менше, ніж було спочатку. Вона була здібною дитиною і стала б відмінницею, якби здолала свій страх перед сестрою Аґатою. Але щойно в неї втуплювалися оті очі-буравчики, і сухий старечий голос каркав їй стисле запитання, думки вилітали з її голови, і Меґі заїкалася та бекала й мекала. Арифметика давалася їй легко, та коли її викликали до дошки, щоб вона наочно продемонструвала своє вміння, дівчинка розгублювалася і не могла пригадати, скільки буде двічі по два. Читання ж стало для неї як брамою до нового незвіданого світу, світу настільки цікавого, що вона читала й начитатися не могла, та коли сестра Аґата піднімала її прочитати уголос той чи інший параграф, дівчинка ледь могла прочитати «кіт», не кажучи про «нявчить». Меґі здавалося, що їй назавжди судилося тремтіти під саркастичними зауваженнями сестри Аґати і густо червоніти під кпинами однокласників. Бо саме її грифельну дошку піднімала сестра Аґата для зневажливого осміяння, саме її старанно списані аркуші паперу найчастіше показувала учням як приклади неохайно виконаного завдання. Деякі заможніші учні мали гумку, але єдиною гумкою Меґі був кінчик її пальця, який вона наслинювала й нервово витирала помилки доти, поки написане розмазувалося по аркушу, а сам аркуш розшаровувався, скручуючись кавалочками, схожими на маленькі ковбаски. Так утворювалися дірки, які суворо заборонялися, але Меґі у відчаї готова була на що завгодно, аби тільки уникнути суворих кпин від сестри Аґати.

До її появи у школі головною мішенню мстивої злоби та палиці сестри Аґати був Стюарт. Однак Меґі виявилася набагато зручнішою мішенню, бо Стюарт із його задумливим спокоєм та майже святою відчуженістю та байдужістю був міцним горішком навіть для сестри Аґати. Меґі ж тремтіла й червоніла як буряк, хоч як би мужньо не намагалася триматися лінії поведінки, накресленої Френком для всіх Клірі, що ходили до школи. Стюарт глибоко співчував сестрі й намагався полегшити їй життя, навмисне накликаючи гнів черниці на свою голову. Однак сестра Аґата швидко розгадала його хитрощі й розлютилася ще сильніше, бо переконалася, що типова для Клірі кланова солідарність проявилася в дівчинці не меншою мірою, аніж раніше в її братах. Якби хтось спитав сестру Аґату про причини її затятої упередженості до Клірі, вона, напевне, й сама не знала, що відповісти. Але підстаркуватій черниці, розлюченій та засмученій тим, що її життя пішло не так, як їй хотілося, було нелегко змиритися з гордовитістю емоційно вразливих Клірі.

А найбільший гріх Меґі полягав у тому, що вона була шульга. Коли дівчинка боязко й обережно взяла грифельний олівець, щоб розпочати свій перший урок із письма, сестра Аґата накинулася на неї, немов шуліка на курча.

– Меґан Клірі, покладіть ваш олівець! – загримотіла вона.

Отак і почалася між ними вперта позиційна війна. Меґі була невиправно і безнадійно ліворука. Коли сестра Аґата силоміць зігнула пальці на правій руці дівчинки так, як вважалося правильним, і занесла її над грифельною дошкою, Меґі розгублено завмерла. Вона й гадки не мала, як змусити неслухняну праву руку робити те, що, як наполягала сестра Аґата, вона може й мусить робити. Дівчинка немов оглухла, оніміла й осліпла; її права рука, цей малокорисний придаток, був пов’язаний із її розумовими процесами не більше за пальці на ногах. Тремтячою рукою вона накреслила подобу прямої лінії аж до кінця грифельної дошки, бо ніяк не могла цю лінію вигнути, і випустила олівець так, немов її рука була паралізована, і хоч як би не старалася сестра Аґата, їй так і не вдалося змусити Меґі написати правою рукою літеру «А». Але потім Меґі потайки брала олівець у ліву руку і, незграбно обхопивши дошку, виписувала рядок красивих, немов карбованих літер «А».

Та сестра Аґата виграла війну. Якось на шкільній лінійці вона прив’язала ліву руку Меґі мотузкою до тіла і не відв’язувала її, поки о третій пролунав дзвінок на закінчення занять. Навіть під час обідньої перерви Меґі довелося їсти, гуляти й гратися з надійно знерухомленою лівою рукою. На це пішло три тижні, але зрештою вона навчилася писати правильно за канонами сестри Аґати, хоча літери були дещо кособокими. Щоб Меґі не здумала повернутися до писання лівицею, рука лишалася прив’язаною ще два місяці; потім сестра Аґата зібрала усіх школярів, щоб ті по чотках прочитали подячну молитву Всевишньому за те, що він своєю мудрістю змусив Меґі усвідомити хибність її звички. Адже діти Господні мають бути праворукими; діти ж ліворукі, та ще й руді, – це створіння Диявола.

За перший рік у школі по-дитячому пухкенька Меґі стала дуже худою, хоча трохи й підросла. Вона обгризала нігті аж до живої шкіри, і тому мусила терпіти ще один вид екзекуції: сестра Аґата водила її по класу з простягнутими руками, щоб усі школярі бачили її страхітливо обкусані нігті. Хоч мало не половина учнів у класі обкусювали нігті так само, як і Меґі.

Фіона дістала пляшку з настоянкою алое і цією жахливою рідиною намазала кінчики пальців Меґі. Кожного члена родини залучили пильнувати, щоб мала не змила алое, а коли інші дівчатка у школі побачили на її пальцях промовисто-зрадницькі коричневі плями, Меґі відчула страшенне приниження. Коли вона брала пальці в рот, то відчувала неймовірну огидність смаку цього зілля, схожого на самогон або розчин для миття овець. Доведена до відчаю Меґі слинила свою хустку і до крові терла нею пальці, й таки примудрилася позбутися більшої частини коричневих плям. Педді взяв хворостину – інструмент значно милосердніший за палицю сестри Аґати – і Меґі добряче поскакала кухнею, щоб уникнути батькових ударів. Він не вірив у корисність биття власних дітей по руках, обличчю чи сідницях – лише по ногах, бо ноги, на його думку, боліли не менше за решту частин тіла, а завдати їм значної шкоди неможливо. Та попри гіркуще алое, глузування, палицю сестри Аґати та батькову хворостину Меґі й далі гризла нігті.

Дружба з Терезою Анунціо була єдиною радістю в її житті, єдиним, заради чого вона терпіла ненависну школу. Меґі просиджувала уроки, з нетерпінням чекаючи, коли настане час перерви і вони з Терезою сядуть, обнявшись, під великим фіговим деревом, і говоритимуть, говоритимуть, говоритимуть… Про дивовижну чужинецьку родину Терези, про її численних ляльок та про її чайний сервіз зі справжньої китайської порцеляни з вербним візерунком.

Меґі страшенно приголомшив цей чайний сервіз. Він мав сто вісім предметів: мініатюрні чашечки, тарілочки, чайник, цукорницю, глечик для молока, глечик для вершків, а також крихітні ножички, виделочки та ложечки розміру, який підходив лялькам. Тереза мала незліченну кількість іграшок; мало того, що вона була набагато молодшою за свою найближчу за віком сестру, їй ще й випало народитися в італійській родині, а це означало, що батько її пристрасно любив і відверто балував, тож Тереза повною мірою користувалася його чималими фінансовими ресурсами. Дівчата ставилися одна до одної з побожним захватом і заздрістю, хоча Терезі не припало до душі кальвіністське стоїчне виховання подруги. «Бідолашна Меґі, їй не дозволяють підбігати до мами і обнімати та цілувати її!» – співчувала вона їй.

Сама ж Меґі ніяк не могла уявити веселу опецькувату матір Терези поруч зі своєю похмурою та худорлявою матір’ю. Вона ніколи не думала: «От якби матуся обняла мене й поцілувала!» Насправді ж вона думала ось що: «От якби мене обняла й поцілувала матуся Терези!» Втім, обійми та поцілунки займали її уяву набагато менше за вербний візерунок. Він такий елегантний, такий витончений, такий прекрасний! От якби вона мала власний чайний сервіз, щоб подати Аґнесі вечірній чай у синьо-білій чашечці на синьо-білій тарілочці!

Під час благословення в Страсну П’ятницю у старій церкві, прикрашеній химерною маорійською різьбою по дереву, та зі стелею, розписаною в маорійському стилі, Меґі стала навколішки і помолилася за те, щоб у неї з’явився власний чайний сервіз. Коли отець Хейз високо підняв прикрашену самоцвітами дароносицю, Тіло Христове тьмяно проглянуло в скляному віконці в центрі її променистих ліній і благословило усіх парафіян, що схилили голови. Тобто усіх, окрім Меґі, бо вона навіть не поглянула на Тіло Христове, надто зайнята пригадуванням: скільки ж тарілочок у Терезиному чайному сервізі. Коли ж маорі на органній гальорці грянули величну пісню, голова Меґі йшла обертом від ультрамаринової блакиті, такої далекої від католицтва та Полінезії.

* * *

Шкільний рік добігав кінця, і грудень із днем її народження обіцяв бути не на жарт спекотним. Саме тоді Меґі й дізналася вперше в житті, як інколи дорого доводиться платити за здійснення сокровенних бажань. Вона сиділа на високому стільці біля печі, а Фіона робила їй звичну шкільну зачіску, що було справою досить непростою й делікатною. Волосся Меґі мало природну схильність кучерявитися, і її мати вважала це подарунком долі. Дівчата з прямим волоссям мали купу проблем, коли дорослішали, бо їм доводилося витворювати пишну хвилясту масу волосся з кволих та тонких пасмів. Перед сном волосся Меґі, що майже сягало колін, болісно смикаючи, накручували на довгі смужки, нарвані зі старого простирадла. Щоранку вона видряпувалася на стілець, і мати розв’язувала ганчірочки і розчісувала їй кучері.

Фіона брала скуйовджене пасмо в ліву руку і вміло розчісувала його старим гребінцем фірми «Мейсон Піерсон», накручуючи на вказівний палець, аж поки воно не перетворювалося по всій довжині на блискучу товсту ковбаску. Потім обережно витягувала палець із центру циліндрика, струшувала його – і виходило довге й густе кучеряве пасмо, якому позаздрила б кожна дівчина. Процедуру доводилося повторювати кільканадцять разів, передні кучері Меґі мати зав’язувала на маківці бантом із випрасуваної стрічки з білої тафти. Решта маленьких дівчаток носили у школі косу, приберігаючи кучері на особливі випадки, але Фіона в цьому була непоступлива: Меґі ходитиме з кучерями увесь час, хоч як би важко не було викроїти уранці ще кілька хвилин. Якби Фі добряче подумала, то зрозуміла б, що робить доньці ведмежу послугу, і ось чому: за красою волосся жодна дівчина у школі й близько не могла зрівнятися з Меґі, тому безперервне нагадування про це щоденними кучерями лише призвело до того, що ровесниці тихо ненавиділи Меґі й заздрили їй.

Процедура була болісною, та Меґі цього не помічала, бо вже звикла і навіть не пам’ятала такого ранку, коли б мати не накручувала їй волосся. Безжально й різко м’язиста рука Фіони розчісувала вузлики та сплутані клубочки, на очі Меґі набігали сльози, і вона обома руками хапалася за стілець, щоб не впасти. Йшов понеділок останнього тижня шкільних занять, і до її дня народження залишалося два дні. Вчепившись у стілець, Меґі мріяла про чайний сервіз із вербним візерунком, знаючи, що ця мрія – нездійсненна. В універмазі містечка Вахіне був один такий сервіз, і Меґі вже розбиралася в цінах настільки, щоб розуміти: його вартість далеко за межею скромних статків її батька.

Раптом Фіона видала звук настільки незвичний, що приємні роздуми Меґі вмить урвалися, а чоловіча частина родини, відірвавшись від сніданку, спантеличено повернула голови.

– Господи Ісусе! – розпачливо вигукнула Фіона.

Педді ошелешено скочив на ноги, бо ще ніколи не чув, щоб його дружина всує згадувала ім’я Господа. Вона завмерла, тримаючи пасмо доньчиного волосся в руці й занісши над ним гребінець, а обличчя її перекривила гримаса огиди й жаху. Педді та хлопці скупчилися довкола; Меґі спробувала подивитися, що ж відбувається, – і заробила запотиличник колючою стороною гребінця, від чого в її очах виступили сльози.

– Поглянь-но! – прошепотіла Фіона, піднявши пасмо до сонячного променя, щоб Педді міг роздивитися.

Густе красиве волосся блищало на сонці, мов золото, і Педді спочатку не побачив нічого. Та потім узрів якусь істоту, що марширувала собі по руці Фіони. Він теж взяв пасмо, придивився – і в поблисках сонця побачив інших істот, що заповзято займалися своїми справами: купчилися на окремих пасмах і енергійно виробляли все нові й нові купки собі подібних створінь. Волосся Меґі ворушилося, немов мурашник.

– Та в неї ж воші! – вигукнув Педді. Боб, Джек, Г’юї та Стю самі теж придивилися – і відступили на безпечну відстань; тільки Френк та Фі залишилися біля Меґі, а та сиділа, нещасно скоцюрбившись і не розуміючи, що ж вона такого скоїла. Педді важко опустився на стілець і, витріщившись на вогонь у каміні, закліпав очима.

– Це через оту дівчину-макаронницю! – нарешті видав він і люто зиркнув на Фіону. – Чортові вилупки, брудне свиняче кодло!

– Педді, як ти смієш! – вжахнулася Фіона.

– Вибач, мамцю, мою лайку, але коли думаю, як ота огидна макаронниця поділилася своїми вошами з нашою Меґі, то мені хочеться негайно податися до Вахіне і розвалити їхнє мерзотне брудне кафе! – вибухнув він і несамовито гепнув кулаком по столу.

– А що то, мамо? – нарешті насмілилася озватися Меґі.

– На, поглянь, замазуро! – відповіла мати, тицьнувши їй під носа свою руку. – Їх повно у твоєму волоссі, й ти набралася їх від отієї мерзотної макаронниці, від якої ти аж млієш! І що ж мені тепер із тобою робити?

Меґі витріщилася на маленьку істоту, що сліпо блукала голою шкірою Фіони в пошуках волохатішої території, – і заплакала.

Розуміючи все без слів, Френк розтопив котел. Педді походжав кухнею, вивергаючи прокльони, і його лють зростала з кожним поглядом на Меґі. Нарешті він підійшов до гачків на стіні біля задніх дверей, насунув на лоба капелюха і зняв із гвіздка довгий батіг.

– Фіоно, я поїду до Вахіне і скажу отому огидному італійцю, куди йому слід засунути свою смердючу рибу та смажену картоплю! Потім подамся до сестри Аґати і скажу все, що про неї думаю, бо хіба можна пускати до школи вошивих дітей!

– Обережніше, Педді! – благально вигукнула Фіона. – А що, як то не макаронниця винувата? Навіть якщо у неї теж воші, вона могла підчепити їх разом із Меґі від когось іншого.

– Дурня! – презирливо пхикнув Педді.

Він загупав сходами, і через кілька хвилин по дорозі застукотіли копита чалого коня. Фіона зітхнула і розпачливо поглянула на Френка.

– Що ж, гадаю, нам дуже поталанить, якщо він не опиниться за ґратами. Френку, ти б краще зазвав хлопців назад. Школи сьогодні не буде.

Фіона ретельно продивилася волосся кожного хлопця окремо, потім перевірила волосся Френка і попросила його зробити те саме в неї. Ознак лиха, що спіткало бідолашну Меґі, не виявилося ні в кого, та Фіона не хотіла ризикувати. Коли вода у величезному мідному котлі для білизни закипіла, Френк зняв із гачка кадіб для миття посуду і налив до половини гарячої й до половини холодної води. Потім пішов у сарай і приніс звідти непочату п’ятилітрову бляшанку з гасом, взяв із пральні брусок лужного мила і почав обробляти Боба. Голову кожного хлопця він ненадовго занурював у кадіб, виливав по кілька чашок нерозведеного гасу, а потім натирав скуйовджене волосся милом. Гас та мило страшенно пекли; хлопці завивали від болю, розтираючи очі та шкребучи почервонілі, охоплені сверблячкою голови, і клялися жорстоко помститися всім макаронникам.

Фі витягла з кошика для шитва великі ножиці. Повернувшись до Меґі, яка понад годину просиділа на стільці, не насмілюючись поворухнутися, вона стала поруч і, піднявши в руці ножиці, уставилася на прекрасний каскад волосся. А потім почала його обрізати – чиргик, чиргик – аж поки на підлозі утворилася лискуча купа довгих кучерів, а на голові у Меґі проглядали нерівні ділянки білої шкіри. З сумнівом у погляді обернулася вона до Френка.

– Може, поголити її? – спитала Фіона крізь міцно стулені губи.

Френк заперечливо виставив руку.

– Ой мамо, не треба! Звісно, не треба! Якщо її добряче полити гасом, цього вистачить. Будь ласка, не голи її!

Тож Меґі повели до кухонного столу і, нахиливши над кадібом, полили їй голову гасом і пошкребли ядучим милом залишки волосся. Коли її мучителі нарешті вдовольнилися, Меґі майже нічого не бачила, безперервно терла очі, а все її обличчя та голова вкрилися маленькими пухирцями. Френк змів обрізані кучері на аркуш паперу і спалив їх у топці котла, взяв мітлу і вимочив її у тазу з гасом. Удвох із матір’ю вони теж помили голови, охаючи від пекучого мила, а потім Френк витягнув цебро і протер кухонну підлогу розчином для миття овець.

Коли ж кухня стала стерильною, як шпиталь, вони пройшлися по всіх спальнях, познімали ковдри й простирадла з кожного ліжка, і решту дня провели за кип’ятінням, викручуванням та сушінням сімейної білизни. Матраци та подушки розвішали на тильному паркані й полили гасом, а потім як слід витіпали килимки з передпокою. До цього залучили усіх хлопців, одну лише Меґі звільнили від необхідності допомагати, бо вона потрапила в абсолютну немилість. Дівчинка заповзла за сарай і гірко заплакала. Її голова пульсувала пекучим болем від мила та пухирів; їй було так соромно, що вона навіть не поглянула на Френка, коли той прийшов і умовляв її повернутися додому, але марно.

Зрештою довелося йому тягнути малу додому силоміць, хоча та пручалася і хвицалася. А коли підвечір із Вахіне повернувся Педді, вона від страху забилася в куток. Батько, зиркнувши на острижену голову Меґі, розплакався і, важко опустившись у своє віндзорське крісло, затулив обличчя руками і погойдувався туди-сюди. А вся сім’я стояла поруч і переминалася з ноги на ногу, бажаючи лише одного: провалитися на місці, аби цього не бачити. Коли Фіона помітила, що Педді потроху отямлюється, вона заварила чаю і налила йому.

– Що сталося у Вахіне? – спитала вона. – Тебе так довго не було.

– Ну, спершу я почастував отого мерзенного макаронника батогом і вкинув його в годівницю для коней. Потім я помітив Маклеода – він саме стояв біля своєї крамниці й спостерігав; тож я розповів йому в чім річ. Маклеод покликав із бару кількох хлопців, і ми вкинули у годівницю весь виводок отих макаронників та й полили їх рідиною для миття овець. Далі я подався до школи, щоб побачитися з сестрою Аґатою, і, мушу сказати, вона клялася власного головою, що нічого такого не помітила. Вона витягнула оту дівчинку-італійку з-за парти, щоб перевірити її волосся, і, ясна річ, там було повнісінько вошей. Сестра Аґата відіслала її додому і наказала не повертатися до школи, аж поки її волосся не стане чистим. Я змусив її, а також сестер Деклан та Катерину передивитися всіх дітей у школі, й серед них виявилося багато завошивлених. Самі сестри чесалися, як навіжені, коли гадали, що на них ніхто не дивиться.