Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 46 страниц)
– Мій бідолашний Педді! Мій бідолашний Стюарт! Мій бідолашний Френк! – тужливо скрикнула вона і знову взяла себе під залізний контроль, немов рішуче налаштувавшись на те, щоб розтягувати періоди темряви доти, поки світло в її житті не згасне.
Її погляд блукав по кімнаті, наче вона не впізнала її.
– Так, отче, я вас слухаю.
– Фіоно, як бути з вашою донькою? Чи згадуєте ви коли-небудь, що у вас є донька?
Її сірі очі затримали на ньому майже співчутливий, а може, й жалісливий погляд.
– Навряд чи знайдеться жінка, яка часто згадує про свою дочку. Що таке дочка? Лише нагадування про пережитий біль, молодша копія своєї матері, котра повторить точнісінько те, що зробила її мати, і плакатиме точнісінько тими самими сльозами. Ні, отче. Я намагаюся забути, що маю доньку, і якщо я коли-небудь думаю про неї, то як про одного зі своїх синів. Бо саме синів пам’ятає мати, а не дочок.
– Ви роняєте сльози, Фіоно? Я бачив їх лише один раз.
– Ви ніколи більше їх не побачите, бо я покінчила зі слізьми назавжди. – Раптом Фіона здригнулася усім тілом. – Знаєте, що, отче? Два дні тому я виявила, як сильно кохаю Педді, але це сталося так, як і все інше у моєму житті – надто пізно. Пізно для нього, пізно для мене. Якби ви тільки знали, як мені хочеться хоч раз обійняти його! Сказати, що я його кохаю! Господи, сподіваюся, більше нікому на цій землі не доведеться пережити такий біль, як мені!
Він відвернувся від цього спустошеного обличчя, щоб дати час знову вбратися в оболонку спокою, і дати час собі, щоб зрозуміти загадку на ім’я Фіона.
– Ваш біль – це ваш біль, і більше нікому не дано його пережити.
Вона стримано всміхнулася куточком рота.
– Так. Приємно це усвідомлювати, еге ж? Може, тут і нема чому заздрити, але це мій біль, і тільки мій.
– Ви зможете мені дещо пообіцяти, Фіоно?
– Так, якщо хочете.
– Придивляйтеся за Меґі, не забувайте її. Змусьте її ходити на місцеві танці, нехай вона зустрічається з хлопцями, заохочуйте її думати про заміжжя і власний дім. Я бачив сьогодні, як молодики пасли її очима. Дайте їй можливість зустрітися з ними знов за радісніших обставин, аніж сьогоднішні.
– Як скажете, отче.
Він зітхнув і залишив Фіону, яка знов уставилася задумливим поглядом на свої тонкі білі руки.
Меґі провела його до стайні, де позичений у корчмаря гнідий мерин два дні натоптувався сіном та висівками, вважаючи, мабуть, що потрапив до такого собі конячого раю. Накинувши на спину коневі корчмарське сідло, отець Ральф нахилився затягнути попругу, а Меґі спостерігала за ним, прихилившись до тюка соломи.
– Отче, ось погляньте, що я знайшла, – сказала Меґі, коли він закінчив і випрямився. У простягнутій руці вона тримала бліду рожево-сіру троянду. – Це єдина, що лишилася. Я знайшла її на задвірках, під стояками для баків із водою. Мабуть, під час пожежі там не було такого жару, як скрізь, а баки захистили її від дощу. Я зірвала її для вас. Будете дивитися на неї і пам’ятати мене.
Трохи не впевненою рукою священик взяв у Меґі напіврозкритий трояндовий бутон і опустив очі.
– Меґі, мені не треба від вас подарунків на згадку. Ні тепер, ні згодом. Я ношу вас у своїй душі, й ви це чудово знаєте. І я ніяк не зможу приховати це від вас, правда ж?
– Але інколи подарунок на згадку створює власну реальність, – наполягла Меґі. – Ви дістанете його – і пригадаєте усе те, що могли б і забути. Будь ласка, візьміть її, отче.
– Мене звуть Ральф, – відказав він, розкрив свою валізу для святих дарів і дістав звідти великий власний молитовник у коштовній перламутровій оправі. Йому подарував його покійний батько після висвячення тринадцять довгих років тому. Отець Ральф розкрив молитовник на сторінці, позначеній товстою білою стрічкою-закладкою, і, перегорнувши ще кілька сторінок, вклав туди троянду і згорнув книгу. – То ти хочеш, щоб і я зробив тобі подарунок на пам’ять, еге ж?
– Так.
– Я нічого тобі не дам. Бо хочу, щоби ти забула мене, хочу, щоб ти озирнулася довкола себе і знайшла собі гарного й добросердого чоловіка, вийшла за нього заміж і народила йому дітей, яких тобі так хочеться. Ти – природжена мати. Ти не мусиш триматися за мене, бо це хибна дорога. Я ніколи не полишу Церкву, тому мені хочеться бути чесним із тобою заради твого ж блага. Я не хочу покидати Церкву, бо я не люблю тебе так, як має любити чоловік у подружжі, ти мене розумієш? Забудь мене, Меґі!
– І ви не поцілуєте мене на прощання?
Замість відповіді він скочив на позиченого коня і начепив на голову старий капелюх, взятий у того ж корчмаря. На мить він блиснув на неї своїми блакитними очима, а потім кінь вийшов під дощ і неохоче побрів, ковзаючи, шляхом, що вів до Джилі. Меґі не намагалася податися слідком, вона стояла у напівмороці вологої стайні та вдихала запах кінських кізяків та сіна; він нагадував їй про сарай у Новій Зеландії та про Френка.
* * *
Тридцять годин по тому отець Ральф увійшов до палати папського посланця, поцілував перстень свого володаря і стомлено бухнувся в крісло. І лише відчувши на собі погляд красивих всезнаючих очей, збагнув, який, напевне, химерний у нього вигляд, і зрозумів, чому скільки людей витріщалися на нього відтоді, як він вийшов із потяга на центральному вокзалі. Забувши про валізу, яку приготував йому в домі священика отець Ветті Томас, він встиг на потяг за дві хвилини до відправлення, а потім проїхав у холодному вагоні шістсот миль у мокрих сорочці, бриджах та черевиках, навіть не відчуваючи холоду. Оглянувши себе з гіркою посмішкою, отець Ральф поглянув на архієпископа.
– Вибачте, ваша милість. Стільки всього трапилося, що я навіть не усвідомив, що маю химерний вигляд.
– Не виправдовуйтеся, Ральфе. – На відміну від свого попередника, папський посланець волів називати свого секретаря на ім’я. – На мою думку, ви маєте романтичний і хвацький вигляд. Лише дещо світський, вам не здається?
– Ясна річ, світський. Стосовно ж романтичності та хвацькості, так то ви, ваша милість, не бачили, як зазвичай вдягаються мешканці Джилленбоуна.
– Мій любий Ральфе, якщо вам наверзеться на думку вдягнути на себе мішковину і посипати голову попелом, то й тоді ви матимете романтичний та хвацький вигляд, що всім кидатиметься в очі! Звичка до верхової їзди теж вам личить, я не жартую. Майже так добре, як і сутана, тому не марнуйте слів, щоб переконати мене, наче ви не здогадуєтеся, що вона пасує вам більше, ніж чорне вбрання священика. Ви маєте особливу і вкрай привабливу манеру рухатися і добру фігуру; гадаю, вона збережеться такою й надалі. А ще я думаю, що коли мене відкличуть до Рима, я заберу вас із собою. І з великою насолодою спостерігатиму, який вплив справите ви на наших низеньких та опецькуватих італійських прелатів. Ви там будете наче красивий стрункий кіт серед переполоханих зажирілих голубів.
Рим! Отець Ральф аж випрямився у кріслі.
– Як справи там, куди ви їздили, мій любий Ральфе? – спитав архієпископ, ритмічно погладжуючи по спині муркотливу абіссінську кішку всіяною перснями рукою.
– Жахливо, ваша милість.
– Оті люди – ви їх любите і дуже співчуваєте їм.
– Так.
– А ви всіх їх любите однаково, чи якихось із них любите більше?
Та отець Ральф не поступався кмітливістю своєму володарю і пропрацював із ним досить довгий час, щоб дізнатися, як працює його розум. Тому він з оманливою щирістю відказав на це начебто безневинне питання і переконався, що його трюк відразу ж приспав підозри папського посланця. Цьому хитрому й нещирому розуму було невтямки, що відверта демонстрація щирості може бути ще брехливішою, аніж неправда і ухиляння від прямої відповіді.
– Так, я люблю їх усіх, але, як ви сказали, декотрих я люблю більше за інших. Наприклад, є така дівчина Меґі, яку я дуже люблю. І я завжди відчував, що на мені лежить особлива відповідальність за її долю, бо в її родині синам приділялося так багато уваги, що про її існування забули.
– А скільки років цій Меґі?
– Точно не знаю. Десь близько двадцяти, на мою думку. Але я взяв із її матері обіцянку, що вона хоч інколи відриватиме голову від своїх гросбухів, щоб послати свою доньку на танці, де та матиме можливість поспілкуватися з хлопцями. Інакше вона застрягне на Дрогеді й змарнує собі життя, а це було б несправедливо.
Він не сказав нічого, окрім правди; безпомилково чутливий ніс архієпископа відчув це. Хоча він був лише на три роки старшим за свого секретаря, але його церковна кар’єра не зазнала перешкод, що випали на долю Ральфа, і багато в чому він почувався незмірно старшим, аніж будь-коли почуватиметься Ральф; із тих, хто ще з юності присвятив себе Ватикану, ця установа висмоктувала значну частину їхніх життєвих сил, в той час як Ральф мав їх більше, ніж вдосталь.
Трохи послабивши пильність, папський посланець і далі спостерігав за своїм секретарем і знову почав свою цікаву гру: дізнатися, що саме рухало отцем Ральфом де Брикасаром. Раніше йому здавалося, що це має бути якась плотська слабкість, як не в одній царині, то в іншій. Оця надзвичайно приваблива зовнішність та відповідна до неї фігура робили отця Ральфа об’єктом пристрасті для багатьох жінок, і навряд чи сам священик про них не здогадувався. З часом папський посланець переконався, що частково мав рацію: Ральф де Брикасар був, безумовно, свідомий своїх принад, але ці принади супроводжувалися істинною незайманістю. Тож якщо отець Ральф і палав якоюсь пристрастю, то вона не була плотською. Архієпископ навіть звів священика з досвідченими та невідпорно привабливими гомосексуалістами, але результат виявися нульовим. Він спостерігав за його спілкуванням із найгарнішими жінками Австралії – і знову безрезультатно. Ані найменшого проблиску цікавості – навіть тоді, коли отець Ральф не знав, що за ним спостерігають. Бо архієпископ не завжди спостерігав на власні очі, для цього він наймав прислужників і не через ті канали, до яких мав стосунок секретар.
Він вже подумав, що слабкістю отця Ральфа були гордість від того, що він священик, та його амбіційність. Ці дві грані особистості він розумів добре, бо сам їх мав. У Церкві, як і у всякій великій та самодостатній інституції, було місце для амбіційних чоловіків. Подейкували, що він видурив у родини Клірі спадщину, яка їй за правом належала, хоча демонстрував до цієї родини начебто безкорисну любов. Якщо це правда, то такими людьми, як він, Церква не могла легковажити. А як спалахнули ці дивовижні блакитні очі, коли він згадав про Рим! Що ж, мабуть, настав час спробувати ще один гамбіт. І архієпископ начебто лінькувато посунув уперед пішака їхньої розмови, але його очі під напівзаплющеними повіками з гострою увагою слідкували за співбесідником.
– Поки вас не було, я отримав із Ватикану новину, – сказав він, трохи посунувши свою абіссінську кицю. – Моя люба Шебо, не будь такою егоїстичною, ти вже мені всі ноги відсиділа.
– Новину? – перепитав отець Ральф, зморено осуваючись у кріслі й щосили борючись із бажанням заплющити очі.
– Ви можете йти спати, але після того, як почуєте новину. Нещодавно я послав приватний лист Його Святості, й відповідь на нього прибула сьогодні з моїм другом кардиналом Монтеверді; цікаво, до речі, може, він – нащадок знаменитого композитора епохи Відродження? І чому я забуваю спитати про це, коли ми з ним зустрічаємося? Ой, Шебо, а чи справді треба запускати мені в коліно твої пазури, коли у тебе гарний настрій?
– Я уважно слухаю, ваша милість, бо ще не сплю, – сказав отець Ральф і всміхнувся. – Не дивно, що вам так подобаються коти. Бо ви самі – як той кіт, що грається зі своєю здобиччю заради чистого задоволення. – Він клацнув пальцями. – Гей, Шебо, облиш його і йди до мене. Бачиш, він до тебе недобрий.
Кішка негайно зістрибнула з вкритих пурпуровою мантією колін, пробіглася по килиму і, м’яко скочивши на коліна священику, завмерла, заворожено внюхуючись у незнайомі запахи коней, сіна та багнюки. Блакитні очі отця Ральфа всміхнулися карим очам архієпископа, напівзаплющеним, але настороженим.
– Як вам це вдається? – ревниво спитав архієпископ. – Кішки взагалі з недовірою ставляться до людей, але Шеба бігає до вас так, наче ви приманюєте її червоною ікрою та валер’янкою. Невдячне створіння!
– Я чекаю, ваша милість.
– Ага – і покарали мене за те, що я змусив вас довго чекати, – кішку в мене забрали. Гаразд, ви перемогли, здаюся. Ви хоч коли-небудь програєте? Цікаве питання. Вітаю вас, мій любий Ральфе. У майбутньому ви носитимете митру і до вас звертатимуться «Владико, єпископе де Брикасар».
«О, як широко розплющилися його сонні очі!» – подумки відмітив папський посланець. Хоч раз отець Ральф навіть не спробував приховати своїх справжніх почуттів. Архієпископ аж розцвів від задоволення, але промовчав.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
1933–1938, Люк
10
Дивовижно, як швидко відновлюється земля! Минув лише тиждень, а з липкої чорної багнюки вистромилися тоненькі зелені паростки, а через два місяці на обпалених деревах розпустилося листячко. Люди були вперті й витривалі, тому що земля не давала їм можливості бути інакшими; особи слабодухі або ті, кому бракувало жилки фанатичної стійкості, не затримувалися надовго на Великому Північному Заході. Але шрами розсмоктувалися роками. Багато шарів кори мало відрости, відпасти і перетворитися на трухлявину, щоб стовбури дерев знову стали білими, червоними або сірими, а якась частина деревини не відновлювалася, так і залишаючись назавжди чорною і мертвою. Довгими роками, поступово руйнуючись, ці скелети на широких рівнинах збиратимуть росу, а згодом упадуть додолу і перетворяться на таку собі рогожу часу, яку поволі вкриватиме пил, а тварини залишатимуть на ньому сліди своїх маленьких копит.
Глибокі борозни, прорізані в багнюці краями саморобних похоронних дрог, так і залишилися. Звиваючись, вони перетинали Дрогеду на захід, і мандрівники, які знали цю трагічну історію, показували їх мандрівникам, які її не знали, і так тривало доти, поки ця оповідка не стала частиною фольклору чорноземних рівнин.
У тій пожежі Дрогеда втратила близько п’ятої частини всіх площ, двадцять п’ять тисяч овець, що було дрібницею для ферми, де овече поголів’я за останні сприятливі роки сягнуло приблизно ста двадцяти п’яти тисяч. Не було сенсу нарікати на злу долю чи на гнів Божий, як це робили декотрі, кого торкнулося це природне лихо. Єдине, що треба було робити, – це списати збитки і розпочати все наново. Це сталося аж ніяк не вперше, і ніхто й не думав, що востаннє.
Боляче було бачити навесні бурі голі парки й сади Дрогеди. Засуху вони могли пережити завдяки водяним бакам Майкла Карсона, але пожежу не могло пережити ніщо. Навіть гліцинія не зацвіла; коли до неї підібрався вогонь, її тендітні купки бутонів щойно почали формуватися, але від жару зморщилися і всохли. Троянди стали крихкими, братки загинули, стокси перетворилася на буру солому, фуксії в тінистих місцинах усохли і не відновилися, гіпсофіли задихнулися, лози духмяного горошку зів’яли і втратили духмяність. Запас води, випущеної з баків на гасіння пожежі, відновився під час зливи, яка цю пожежу нещадно загасила, тому кожен на Дрогеді жертвував своїм і без того ефемерним вільним часом для того, щоб допомогти старому Тому відновити сад.
Боб вирішив продовжувати політику Педді – наймати більше робітників для забезпечення нормального функціонування Дрогеди; він взяв на роботу ще трьох скотарів. Політика Мері Карсон була такою: економити на всьому й не брати чужих на постійну роботу, і лише на час гуртування, ягніння та стрижки наймати додаткових робітників. Педді ж вважав, що люди працюватимуть старанніше, знаючи, що мають постійну роботу, і в кінцевому підсумку те на те й виходило. Та більшість скотарів страждали «чемоданним настроєм» і надовго не залишалися. У нових будинках за струмком оселилися одружені чоловіки; старому Тому збудували чепурненький трикімнатний будиночок під перцевим деревом за кінними загонами; заходячи до нього, він щоразу задоволено квоктав, бо почувався щасливим власником новобудови. Меґі, як і раніше, наглядала за деякими внутрішніми вигонами, а мати – вела бухгалтерію.
Фіона взяла на себе обов’язок Педді підтримувати зв’язок з єпископом Ральфом, і вона не була б Фіоною, якби повідомляла йому щось ще, окрім відомостей стосовно управління фермою. Меґі страшенно хотілося поцупити бодай один лист і жадібно прочитати його, але Фіона не залишала їй жодного шансу, замикаючи листи в залізному сейфі відразу ж після того, як ознайомлювалася з їх змістом. Після загибелі Педді та Стю Фіона замкнулася в собі. А щодо Меґі, Фіона забула свою обіцянку щойно єпископ Ральф поїхав. На запрошення поїхати на танці чи вечірку Меґі відповідала ввічливою відмовою; Фіона ж ніколи не докоряла їй і не вмовляла прийняти запрошення. Ліем О’Рурк ловив кожну нагоду, щоб приїхати на Дрогеду; Інок Девіс постійно телефонував, телефонували також Коннор Кармайкл і Алестер Макквін. Але кожному з них Меґі стисло відповідала, що не має часу, бо страшенно зайнята, і хлопці поступово втратили надію, що вона проявить до них інтерес.
Літо вийшло вкрай вологим, але зливи тривали не довго, тож повені не сталося; зате земля постійно була багниста, а Барвон-Дарлінґ, що протягнувся на півтори тисячі миль, став глибокою, широкою і потужною рікою. Коли прийшла зима, спорадичні дощі тривали; летючі коричневі пасма цього разу складалися не з пилюки, а з води. Тому викликаний Великою Депресією потік мандрівних робітників місцевими шляхами вичерпався, бо то було справжнісіньке пекло – подорожувати пішки чорноземними долинами в дощову пору, а коли до вологи додався ще й холод, серед тих, хто не мав змоги знайти собі теплий притулок, лютувала пневмонія.
Боб занепокоївся і сказав, що коли так триватиме й далі, то вівці почнуть страждати від копитної гнилі, бо мериноси не витримували надлишку води в ґрунті і їхні копита вражала хвороба. Стрижка стала майже неможливою, бо стригалі не бралися зрізати мокру вовну, а якщо багнюка не висохне до ягніння, це загрожуватиме смертю багатьом новонародженим ягнятам через промоклу землю та холод.
На Дрогеді задеренчав телефон: два довгі гудки, один короткий.
– Боб, то тобі телефонують із земельно-фінансової компанії «АМЛ і Ф».
– Привіт Джиммі, Боб слухає… Зрозуміло! Кажеш, всі рекомендації нормальні? …Гаразд, пошли його до мене… Ну, якщо він такий вправний, то ми, може, й візьмемо його на роботу, але я хочу спершу сам на нього поглянути, бо не люблю купувати кота в мішку, а рекомендаціям я не вірю. Добре, дякую. Бувай.
Боб поклав слухавку і сів.
– Приїде новий скотар, гарний паруб’яга, якщо вірити Джиммі. Раніше працював на рівнинах західного Квінсленду поблизу Лонгрича та Чарльвіля. Здатен їздити на всьому, що має чотири ноги та хвіст, вміє коней об’їжджати. До цього працював стригалем, і вправним стригалем, за словами Джиммі, міг обробляти до двохсот п’ятдесяти овець за день. Оце й змушує мене трохи засумніватися. Чому б це вправний та досвідчений стригаль погодився працювати за платню скотаря? Нечасто так буває, щоб стригаль змінив ножиці на сідло. Втім, можна його найняти, нехай на пасовиську підстригає овець навколо огузка та на череві.
З роками вимова Боба стала повільнішою, більш австралійською, але це розтягування компенсувалося тим, що речення стали коротшими. Його вік вже підповзав до тридцятирічної відмітки, але, на превелике розчарування Меґі, Боб не демонстрував ознак зацікавленості дівчатами на видання на нечастих святах та прийомах, на які Клірі змушені були приїздити з пристойності. По-перше, він був болісно сором’язливий, а по-друге, здавалося, Боба нічого не цікавило, окрім землі, яку він любив безоглядно. Джек та Г’юї теж ставали дедалі більше схожими на нього, їх навіть можна було прийняти за трійнят, коли вони у нечасті хвилини вільного часу сідали утрьох на мармурову лавку. Втім, іншого домашнього відпочинку вони й не знали, бо віддавали перевагу табірному життю на пасовиськах, а коли брати спали вдома, то розлягалися на підлозі своєї спальні, побоюючись, що ліжко може їх розніжити.
Сонце, вітер та сухість повітря зробили їхню світлу, щедро вкриту ластовинням шкіру зашкарублою і схожою на поцятковане червоне дерево, на якому світилися блідо-блакитні незворушно-спокійні очі. Зморшки довкола очей свідчили про звичку примружено вдивлятися в далечінь, вкриту сріблясто-бежевою травою. Було майже неможливо вгадати їхній вік і хто з братів був наймолодший, а хто найстарший. Кожен із них успадкував римський ніс та лагідне некрасиве обличчя Педді, але статуру вони мали кращу за батькову – сутулого, з видовженими від багаторічного стригальства руками. У них розвинулися широкоплечі й невимушено-красиві фігури вершників. Але ані жінки, ані домашній затишок, ані розваги хлопців не цікавили.
– А цей новачок – він одружений? – спитала Фіона, креслячи під лінійку акуратні червоні лінії.
– Бозна, не спитав. Завтра дізнаємося, коли він приїде.
– А на чому він сюди добереться?
– Його привезе Джиммі, бо сам хоче подивитися отих старих кастрованих баранів на пасовиську Тенкстенд.
– Що ж, сподіваймося, новачок затримається у нас хоч на трохи. Бо якщо він нежонатий, то через кілька тижнів йому закортить вирушити на нове місце. Які ж вони жалюгідні й нещасні, оці скотарі! – сказала Фіона.
Джимс та Петсі навчалися в інтернаті «Риверв’ю» і мали твердий намір покинути школу, щойно їм виповниться чотирнадцять років – законом це дозволялося. Хлопчаки з нетерпінням чекали того дня, коли зможуть виїхати на пасовиська разом із Бобом, Джеком та Г’юї, і коли Дрогеда знову стане суто родинною справою, а чужинців можна буде наймати тільки з необхідності. Джимс та Петсі успадкували сімейну пристрасть до книжок, але не прикипіли серцем до інтернату: книжку можна возити з собою в торбі на сідлі або в кишені куртки, а читати її у затінку під вільгою куди приємніше, аніж в аудиторії єзуїтського навчального закладу. До цих аудиторій із великими вікнами, до широких зелених майданчиків для гри, пишних садів та різноманітних побутових зручностей хлопці були байдужі, Сідней із його музеями, концертними залами та мистецькими галереями теж їх не захопив. Вони товаришували з синами інших тваринників й у вільні години, скучаючи за домівкою, вихвалялися величезними розмірами та красою Дрогеди, а їхні приятелі заворожено слухали, але вірили, бо кожен чоловік на захід від роз’їзду Беррен Джанкшн чув про таке могутнє й красиве господарство, як Дрогеда.
Минуло кілька тижнів, перш ніж Меґі побачила нового скотаря. Його ім’я та прізвище належним чином занесли до реєстраційної книги: Люк О’Ніл, і у великому будинку про нього розмов було більше, аніж зазвичай удостоювався будь-який скотар. По-перше, він відмовився оселитися в бараку для чорноробів і в’їхав до одного з останніх незаселених будинків біля струмка. По-друге, він особисто відрекомендувався місіс Сміт, і був у цієї пані на доброму рахунку, хоча зазвичай до скотарів їй було байдуже. Тому Меґі зацікавилася Люком О’Нілом задовго до знайомства з ним.
Оскільки руду кобилу та чорного мерина Меґі тримала в стайні, а не на скотному дворі й мала змогу виїжджати на роботу дещо пізніше за чоловіків, вона могла подовгу їхати, не зустрічаючи нікого із найманих працівників. Та якось під вечір, коли літнє сонце, червоніючи над верхівками дерев, кидало довгі тіні, що стиха підкрадалися до тихого нічного забуття, Меґі нарешті зустріла Люка О’Ніла. Вона під’їжджала з пасовиська Боргед до броду на струмку, а він наближався з північного сходу, з більш віддаленого пасовиська.
Сонце світило Люку в очі, тому Меґі перша помітила його. Він їхав на великому вередливому гнідому з чорною гривою, чорним хвостом та чорними цятками; Меґі добре знала цю тварину, бо то була її робота – пильнувати, щоб робочі коні не стояли без діла, і почала дивуватися, чому останніми днями цього гнідого не видно. Усі робітники недолюблювали цього коня і, якщо була змога, відмовлялися їхати на ньому. Але, вочевидь, новому скотареві було байдуже, і це свідчило, що він справді добре їздив верхи, бо гнідий зажив собі лихої слави через те, що вранці часто хвицався і ставав дибки, а ще мав звичку кусати вершника за голову, щойно той злізав із нього.
Важко було визначити зріст чоловіка, що їде верхи, бо австралійські скотарі зазвичай користалися невеликими англійськими сідлами без задньої луки та луки-рогу, притаманними американським ковбойським сідлам, і їздили з прямою спиною та зігнутими в колінах ногами. Новачок здався Меґі високим, але, мабуть, через задовгий тулуб, бо його ноги видалися непропорційно короткими, тому вона утрималася від остаточного висновку стосовно зросту Люка О’Ніла. Однак, на відміну від решти скотарів, він віддавав перевагу білій сорочці та білим молескіновим штаням, а не сірій фланелі та твілу[9]9
Бавовняна тканина з еластаном.
[Закрыть]. «Ти ба, який денді! – здивовано подумала Меґі. – Що ж, в добрий час, якщо він не проти мати клопіт із пранням та прасуванням».
– Вітаю, господине! – гукнув він, коли вони з’їхалися, і хвацько насунув набакир свого старого фетрового капелюха.
Коли Меґі під’їхала ближче, він із неприхованим захватом дивився на неї своїми смішливими блакитними очима.
– Ага, то ви не господиня, а, напевне, її донька, – сказав він. – Мене звуть Люк О’Ніл.
Меґі щось промимрила, але не захотіла поглянути на нього знову, бо була знічена й зла на саму себе, що не змогла вчасно придумати доречну тему для невимушеної розмови. О, як це несправедливо! Чому це хтось інший насмілився мати такі самі очі та обличчя, як і отець Ральф! Втім, новачок дивився на неї інакше: з неповторною веселістю, і його погляд не палав любов’ю до неї; з тієї миті, коли Меґі вперше побачила отця Ральфа на запиленій станції в Джилі, вона помітила любов у його очах. Дивитися в його очі – й не бачити його! То був брутальний жарт, насмішка й покарання долі.
Анітрохи не здогадуючись про думки, які затаїла Меґі, Люк О’Ніл пустив норовливого гнідого біля стриманої кобили супутниці, й вони, розбризкуючи воду, перебралися через струмок – досі повноводний та стрімкий після недавніх дощів. Вона й справді красуня! Таке волосся! Те, що у хлопців Клірі нагадувало своїм кольором моркву, у цієї юнки було інакшим. От якби вона підняла голову, щоб він краще роздивився її обличчя! І вона підняла її, але з таким виразом в очах, що Люк спантеличено зсунув брови – ні, то не був погляд, сповнений ненависті, вона наче намагалася щось побачити і не могла, або бачила щось таке, чого воліла б не бачити. Хтозна. Та однаково, побачене її засмутило. Люк не звик, щоб жінки зважували його на своїх вагах, та ще й визнавали невідповідним та недоречним. Цілком природно потрапивши в принадливу пастку підсвіченого сонцем золотавого волосся та ніжних очей, він згодом відчув, що його цікавість до дівчини живиться її невдоволенням та розчаруванням. А вона не зводила з нього очей; її рожевий рот трохи розкрився, а на верхній губі та лобі виступила шовковиста роса поту, бо було спекотно, рудувато-золотисті брови вигнулися здивовано й запитально.
Люк весело вишкірився, оголивши великі білі зуби отця Ральфа, однак його усмішка була інакшою.
– Знаєте, ви схожі на малу дитину, яка щось побачила вперше у житті й ось-ось почне охати й ахати.
Меґі відвернулася.
– Вибачте, я не збиралася на вас витріщатися. Ви декого мені нагадали, от і все.
– Та витріщайтеся, скільки забажається. Це таки краще, аніж дивитися на людину і її не помічати. І кого ж я вам нагадав?
– Неважливо. Дивно бачити когось знайомого і водночас зовсім не знайомого.
– А як вас звати, маленька міс Клірі?
– Меґі.
– Меґі… Цьому імені бракує поважності, воно вам не зовсім пасує. Вам більше підійшло б щось на кшталт Белінди чи Мелінди, але якщо ви не можете запропонувати мені нічого, окрім Меґі, то що ж, я згоден. А що означає Меґі – Маргарет?
– Ні, Меґан.
– О, це більш підходяще! Я зватиму вас Меґан.
– Ні, не зватимете! – відрізала вона. – Бо я терпіти його не можу!
Та Люк лише розсміявся.
– Ви надто примхлива, маленька міс Меґан. Знаєте, якщо мені захочеться звати вас, скажімо, Євстасія Софронія Августа, то саме так я вас і зватиму.
Вони доїхали до скотопригінного двору; ковзнувши з сідла, Люк гепнув по голові коня, який був зібрався куснути його, і простягнув руку, вочевидь, чекаючи, що Меґі подасть йому свою, щоб допомогти їй зійти з коня. Але вона торкнула п’ятами свою руду кобилу і поїхала далі.
– Ви з усіма скотарями-простолюдинами корчите з себе витончену неприступну панну? – гукнув він їй услід.
– Звісно, ні! – відказала Меґі, не повертаючи голови.
О, як це несправедливо! Навіть ставши на землю, він був схожий на отця Ральфа! Так само високий, широкоплечий, із вузькими стегнами та приблизно такою ж грацією, яка, втім, виявлялася інакше. Отець Ральф рухався, як танцюрист, а Люк О’Ніл, як атлет. Його волосся було так само чорне, густе та кучеряве, очі – так само блакитні, ніс – так само витончений та прямий, рот – так само гарної форми. Однак він був не більше отцем Ральфом, аніж… аніж, скажімо, евкаліпт-привид: так само високий, блідий та розкішний, або як блакитний евкаліпт – теж високий, блідий та розкішний.
Після цієї випадкової зустрічі Меґі почала дослухатися до всіх думок та пліток про Люка О’Ніла. Боб та решта хлопців начебто були задоволені його роботою і добре з ним ладнали; за словами Боба, Люк не мав ані найменшої схильності до неробства. Навіть Фіона якось увечері висловила про нього свою думку, зазначивши, що Люк О’Ніл – дуже вродливий чоловік.
– А він нікого тобі не нагадує? – начебто мимохідь спитала у неї Меґі, лежачи долілиць на килимі з книжкою.
Фі на мить замислилася над запитанням.
– На мою думку, він і справді схожий на отця де Брикасара. Та сама фігура, той самий колір шкіри й волосся. Але ця разюча схожість – лише зовнішня; вони надто різні за характерами… Меґі, чому б тобі не читати книгу в кріслі, як вихованій панянці? Коли ти в бриджах, то це не означає, що можна забути про пристойність.
– Ну то й що? – кинула Меґі. – Можна подумати, що хтось мене бачить.
Отака виникла ситуація. Між отцем Ральфом та Люком існувала схожість, але за фасадом зовнішності чоловіки були зовсім несхожими, і це страшенно мучило Меґі, бо вона кохала одного з них, а визнавати другого привабливим не бажала. На кухні вона дізналася, що Люк став безперечним фаворитом і що він дозволяє собі таку розкіш, як виїжджати на пасовисько у білій сорочці та білих бриджах; місіс Сміт, піддавшись його невідпорному шарму, прала їх для нього й прасувала.
– Ой, Меґі, він такий гарний, та ще й ірландець! – замріяно зітхнула Мінні.
