Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 37 (всего у книги 46 страниц)
– Ти й справді не заперечуєш? Ти впевнена?
– Заперечувати? Хіба ж може мати, благочестива католичка, заперечувати проти того, щоб її син став священиком? Цього не може бути! – Меґі скочила на ноги. – Б-р-р-р-р! Як холодно стало! Повертаймося додому.
Вони приїхали не верхи, а на всюдиході-«лендровері». Дейн сів за кермо, мати вмостилася поруч.
– А ти вирішив, куди підеш навчатися? – спитала Меґі, зі схлипом втягуючи в легені повітря і знімаючи з очей скуйовджені кучері.
– Та, мабуть, до коледжу Святого Патрика. Принаймні поки не стану на ноги. Можливо, опісля я вступлю до якого-небудь ордену. Мені подобаються єзуїти, але я остаточно не вирішив, чи вступлю відразу ж до ордену єзуїтів.
Меґі невідривно дивилася крізь заляпане комахами вітрове скло на буру траву, що стрибала у неї перед очима.
– Я маю набагато кращу ідею, Дейне.
– Он як? – Йому довелося зосередитися на дорозі, бо колія трохи заросла, стала менш помітною, і на ній з’явилися нові впалі колоди.
– Я відправлю тебе до Рима, до кардинала де Брикасара, ти ж його пам’ятаєш?
– Чи пам’ятаю я його? Що за питання, мамо? Та я його й через мільйон років не забуду! Він взірець для наслідування, я вважаю, що саме таким має бути ідеальний священик. Якби я зміг стати таким священиком, як і він, це було б для мене щастя.
– Мало здаватися ідеальним, треба ідеальним бути, – в’їдливо зауважила Меґі. – Але я віддам тебе під його начало, бо знаю, що заради мене він опікуватиметься тобою. Ти зможеш поступити до семінарії у Римі.
– Та невже, мамо? Ти не жартуєш? – Занепокоєння витіснило радість із його обличчя. – А грошей вистачить? Було б набагато дешевше, якби я залишився в Австралії.
– Завдяки кардиналу де Брикасару, мій любий сину, ти ніколи не потерпатимеш від нестачі грошей.
Коли вони опинилися біля будинку-кухні, Меґі підштовхнула Дейна до дверей.
– Піди й про все розкажи дівчатам та місіс Сміт, – сказала вона. – Вони в екстаз впадуть від захвату.
Меґі, повільно, одна за одною, опустила ноги на землю і, важко доплентавшись до великого будинку, зайшла у вітальню, де сиділа Фіона, але – о, диво! – не працювала, а розмовляла з Енн Мюллер за чашкою вечірнього чаю. Коли увійшла Меґі, вони попіднімали голови і з її обличчя побачили, що трапилося щось серйозне.
Вісімнадцять років Мюллери регулярно відвідували Дрогеду і сподівалися, що так воно буде й далі, але минулої осені Людді Мюллер раптово помер, і Меґі відразу ж написала Енн, що та, якщо захоче, може перебиратися до Дрогеди на постійне проживання. Місця багато, для усамітненості можна оселитися в гостьовому будиночку; вона може платити за проживання, якщо гордість не дозволяє жити просто так, хоча, Бог свідок, грошей достатньо для того, що розмістити й тисячу гостей, які постійно проживали б тут. Меґі побачила в цьому шанс віддячити Енн за підтримку в ті самотні роки, коли їй довелося жити в Квінсленді, а Енн побачила в цій пропозиції порятунок. Бо без Людді в Хіммельхосі було страшенно самотньо. Втім, ферму вона продавати не стала, а найняла розпорядника, бо хотіла, щоб після її смерті все успадкувала Джастина.
– Що сталося, Меґі? – спитала Енн.
Меґі важко опустилася у крісло.
– Схоже, мене вразив караючий удар блискавки.
– Що?!
– Виявилося, що ви обидві мали рацію. Ви колись казали, що я його втрачу. Я вам не повірила, бо думала, що зможу перемогти Бога. Бо не народилася ще та жінка, яка впоралася б із Богом. Бо Він – Чоловік.
Фіона налила Меґі чашку чаю.
– На, випий, – сказала вона таким тоном, наче чай мав від-новлювальні властивості бренді.
– І як саме ти його втратила?
– Він збирається стати священиком, – відповіла Меґі, сміючись і плачучи разом.
Енн сперлася на свої палиці, дошкутильгала до Меґі й, незграбно вмостившись на підлокітнику крісла, ніжно погладила її красиве золотаво-руде волосся.
– Отакої! Хоча це не так вже й погано.
– А ти знаєш про Дейна, Енн? – спитала у неї Фіона.
– Завжди знала, – відповіла вона.
Меґі швидко протверезіла.
– Кажеш, не так вже й погано? Та це ж початок кінця, невже ти не розумієш? Відплата. Я вкрала Ральфа у Бога, і відплачую за це моїм сином. Ти сказала мені, мамо, що це крадіжка, хіба ж ти не пам’ятаєш? Мені не хотілося вірити тобі, але ти казала правду, як і завжди.
– Він збирається до Святого Патрика? – спитала Фіона діловитим тоном.
Меґі розсміялася, але цього разу менш химерним сміхом.
– Погано ж ти уявляєш собі відшкодування, яке я маю зробити, мамо. Я пошлю його до Ральфа, ясна річ. Він – наполовину Ральф, тож нехай Ральф і втішається своїм сином. – Вона стенула плечима. – Втім, він мені важливіший за Ральфа, до того ж я знала, що він захоче податися до Рима.
– А ти так і не сказала Ральфу про Дейна? – спитала Енн, бо ця тема ніколи не обговорювалася.
– Ні, й ніколи не скажу. Ніколи!
– Вони такі схожі, він зможе здогадатися.
– Хто, Ральф? Та він ні за що не здогадається! Про це я потурбуюся. Бо посилаю йому свого сина – і не більше. Але я не посилаю йому його сина.
– Побійся ревнощів богів, Меґі, – тихо попередила її Енн. – Може, вони й досі мають на тебе злобу.
– Здається, вони й так зробили мені все погане, що могли, – тужливо відказала Меґі.
Коли Джастина дізналася новину, вона оскаженіла, хоча останні три-чотири роки мала невиразну підозру, що все до того йде.
Для Меґі ця новина стала раптовим ударом грому, але для Джастини – очікуваним крижаним душем.
Джастина була з ним у Сіднеї в школі і як близька товаришка слухала його розповіді про те, про що він не наважувався розказати своїй матері. Дівчина знала: для Дейна його релігія була життєво важливою. І не лише Бог, а й містична значущість католицьких ритуалів. На думку Джастини, Дейн, якби народився у сім’ї протестантів, навернувся б у католицтво, дослухаючись власного внутрішнього голосу, щоб задовольнити якісь одному йому відомі душевні потреби. Аскетичний кальвіністський Бог був не для Дейна. Його Бог зображався в мозаїці, курився в ладані, крився в мереживних золотистих прикрасах, прославлявся в складних музичних творах та чудових латинських речитативах.
І яка химерна іронія – настільки обдарований вродою хлопець вважав її непоправимою вадою і всіляко жалкував, що її має. Бо Дейн жалкував. Від усякої згади про його зовнішність він аж зіщулювався; і Джастині подумалося, що він радше волів би народитися бридким і непривабливим. Частково вона розуміла, чому він саме так почувався, і, можливо, через те, що її власна кар’єра стосувалася професії, горезвісної самозамилуванням її представників, вона, загалом, схвалювала його ставлення до власної зовнішності. От чого вона не могла второпати, то це його щирої ненависті до власної вроди; Дейн міг би її ігнорувати.
До того ж секс мало цікавив його, а чому – вона достеменно не могла пояснити: або він навчився бездоганно сублімувати свої пристрасті, або, попри видатні фізичні дані, йому бракувало якоїсь ділянки центральної нервової системи. Скоріш за все, справжньою причиною була перша, оскільки Дейн щодня займався тим чи іншим видом ігрового спорту, щоб лягати у ліжко виснаженим. Джастина добре знала, що його схильності були нормальні, тобто гетеросексуальні, і вона навіть знала, який тип дівчат подобався брату: високі, темноволосі й хтиві. Але йому бракувало усвідомленої чутливості – Дейн не помічав відчуття, яке давала та чи інша річ, яку він тримав у руках, не помічав довкола себе ароматів у повітрі, не усвідомлював того особливого і незвичайного задоволення від споглядання форми та кольору. Для того щоб Дейн відчув сексуальний потяг, потрібний невідпорний вплив на нього об’єкту, який міг би цей потяг спричинити, бо лише в рідкісні моменти він, здавалося, таки здогадувався про існування земної стезі, якою більшість чоловіків ідуть, керуючись своїм вибором, настільки довго, наскільки дозволяли їм фізичні можливості.
Про своє рішення стати священиком він розповів їй після вистави за кулісами театру «Каллоден». Того дня було досягнуто домовленості з Римом; Дейну страх як хотілося сказати їй про це, однак він знав, що його рішення їй не сподобається. Його релігійні амбіції були тією темою, яку він не міг обговорювати з сестрою стільки, скільки хотів, бо її це бісило. Та того вечора, коли він зайшов за куліси, йому було несила стримувати свою радість.
– Ти дурбас і лопух, – з огидою мовила Джастина.
– Це те, чого я хочу, те, що мені потрібно.
– Ти – ідіот.
– Лаючи мене, ти нічого не зміниш, Джас.
– Гадаєш, я цього не знаю?! Це дає мені можливість вихлюпнути емоції.
– А я гадав, що ти вже вихлюпнула їх на сцені, граючи Електру. До речі, грала ти її надзвичайно добре.
– Після цієї новини я гратиму ще краще, – похмуро відказала сестра. – Поїдеш до Святого Патрика?
– Ні. Я поїду до Рима, до кардинала де Брикасара. Мама про все домовилася.
– Дейне, ні! Це ж так далеко!
– А чому б і тобі не перебратися, скажімо, до Англії? З твоєю підготовкою й даними ти досить легко змогла б там влаштуватися.
Вона сиділа перед дзеркалом і стирала макіяж Електри, хоч і досі не скинула вбрання цієї героїні; сильно підведені колами широких чорних арабесок, її дивні очі здавалися ще дивнішими. Джастина повільно кивнула.
– Та могла б, і справді могла… – задумливо мовила вона. – Давно треба було… Бо Австралія стає для мене замалою… Маєш рацію, приятелю! Молодець! Моя мета – Англія!
– Суперово! Лишень подумай: я матиму канікули, ну знаєш, у семінарії теж бувають канікули, як і в університеті. Ми зможемо узгоджувати і проводити їх разом, скажімо, трохи подорожувати Європою, з’їздити додому, на Дрогеду. Ой, Джассі, я ж усе це продумав! Було б класно, якби ти влаштувалася неподалік.
Вона аж засвітилася від радості.
– І справді класно, еге ж? Бо моє життя зміниться у гірший бік, якщо я не матиму змоги з тобою розмовляти.
– Тому я й боявся, що ти залишишся. – Дейн усміхнувся. – Але якщо серйозно, Джас, я хвилююся за тебе. І волів би мати тебе десь поблизу, щоб час від часу бачитися з тобою. Інакше хто ж тоді буде голосом твоєї совісті?
Прослизнувши між шоломом важкоозброєного піхотинця та маскою жриці-провидиці, Дейн пробрався до місця, звідки міг бачити сестру, і сів на підлогу компактним клубочком, щоб на нього ніхто не наступив. Річ у тім, що «Каллоден» мав лише дві вбиральні для зірок, а Джастина ще не втрапила до того розряду. Вона сиділа у загальній вбиральні, де безустанку сновигали люди.
– Чортів старий пеньок, цей кардинал де Брикасар! – випалила Джастина. – Я зненавиділа його тієї миті, коли він трапився мені на очі!
Дейн стримано хихикнув.
– Це неправда, і тобі це добре відомо.
– Правда, правда!
– Ні, неправда. Тітка Енн якось розповіла мені, коли я був на різдвяних канікулах, і можу побитися з тобою об заклад, що ти про це не знаєш.
– Про що я не знаю? – підозріло спитала Джастина.
– А про те, що коли ти була ще немовлям, він годував тебе з пляшечки, а потім змусив тебе відригнути, після чого чукикав тебе, поки ти заснула. Тітка Енн розповіла, що ти була страшенно вередливим малям і не любила, коли тебе брали на руки. Та коли тебе взяв на руки Ральф де Брикасар, тобі сподобалося.
– Це нахабна брехня!
– Ні, не брехня. – Він весело вишкірився. – Тоді чому ти так ненавидиш його тепер?
– Ненавиджу – і все. Він схожий на старого кістлявого стерв’ятника, і мене від нього нудить.
– А мені він подобається. І завжди подобався. Ідеальний священик – ось як називає його отець Ветті. Я гадаю, що й отець Ветті теж ідеальний священик.
– Якщо він так тобі подобається, то піди і трахни його в сраку!
– Джастино!!!
– Ага, нарешті я тебе шокувала! Б’юся об заклад, ти навіть не здогадувався, що я знаю слово «трахатися».
В Дейнових очах затанцювали бісики.
– А ти й справді знаєш, що воно означає? Розкажи мені, Джассі, Нумо, вперед! Благаю тебе!
Вона не могла встояти, коли він піддражнював її; тож її очі теж пустотливо зблиснули.
– Може, одного дня ти, лопух, і справді станеш отцем Прутнем, але якщо ти й справді досі не знаєш, що це таке, то краще й не питай.
Дейн посерйознішав.
– Не хвилюйся, не питатиму.
Біля Дейна зупинилася, крутнувшись на місці, пара красивих жіночих ніг. Він поглянув угору, почервонів, як буряк, і, швидко відвернувшись, сказав невимушеним тоном:
– А, привіт, Марто!
– І тобі привіт.
То була надзвичайно красива дівчина; їй трошечки бракувало акторських здібностей, але її врода була цінним надбанням для кожної вистави; окрім того, сталося так, що вона належала саме до тієї категорії дівчат, які подобалися Дейну, бо Джастина не раз вислуховувала його захоплені компліменти на її адресу. Марта була висока, сексуальна (цей термін і увійшов у моду в кіношних журналах), мала темне волосся й очі, світлу шкіру та розкішні груди.
Примостившись скраєчку столу, за яким сиділа Джастина, вона звабливо погойдувала ногою прямісінько під носом у Дейна, дивлячись на нього з такою відвертою цікавістю та симпатією, що він збентежився. «Боже, оце так хлопець! Всім хлопцям хлопець! Звідки у кістлявої шкапи Джассі міг узятися такий брат? Мабуть, йому лише вісімнадцять, і якщо я його зваблю, то це буде, наче немовля з колиски поцупити, але мені начхати».
– А як щодо того, щоб прийти до мене на каву і таке інше? – спитала вона, дивлячись на Дейна. І неохоче додала: – Вам удвох, звісно.
Джастина рішуче похитала головою, і в її очах раптом спалахнув якийсь здогад.
– Та ні, дякую, я не зможу. Тобі доведеться вдовольнитися Дейном.
Він теж рішуче похитав головою, але з явним жалем, немов і справді долав спокусу.
– Дякую за запрошення, Марто, але я не можу. – Із цими словами Дейн зиркнув на годинник, наче на свого рятівника.
– Господи, на моєму лічильнику залишилася всього одна хвилина! Скільки ти ще тут будеш, Джассі?
– Хвилин із десять.
– Я почекаю тебе надворі, добре?
– Боягуз! – глузливо кинула вона.
Темні очі Марти сумно провели Дейна.
– Він розкішний! Чому ж він на мене й поглянути не схотів?
Джастина кисло посміхнулася, нарешті зіскрібши з обличчя грим. Ластовиння поволі поверталося. Може, Лондон допоможе – там мало сонця.
– О, не переймайся, він теж ласо позирав на тебе. І йому теж хотілося б із тобою зустрітися. Та чи зустрінеться? Тільки не Дейн.
– Чому? Що з ним не так? Невже він голубий? От зараза, ну чому кожен розкішний мужчина, якого я зустрічаю, виявляється педиком? Ніколи не думала, що Дейн – педик. Він на нього зовсім не схожий.
– Слідкуй за тим, що кажеш, ти, дурепо безмозка! Звісно, ніякий він не голубий. А якщо він колись хоч погляне убік Солоденького Вільяма, то я того ж дня горлянку переріжу – і йому, і Вільяму.
– Якщо він не гомік і задивляється на жінок, то чому ж він не клюнув? Чому не вхопився за моє запрошення? Може, вважає, що я для нього застара?
– Красунечко, ти й у сто років не будеш застарою для жодного нормального мужчини, в цьому будь певна. Ні, дурень Дейн поклявся виключити секс зі свого життя. Бо збирається стати священиком.
Марта ошелешено роззявила свого розкішного хтивого рота, на мить завмерла, а потім виклично гойднула гривою чорнильно-темного волосся.
– Не тринди.
– Та правда, кажу тобі!
– Ти хочеш сказати, що все оте багатство піде коту під хвіст?
– Боюся, що так. Бо він офірує його Богу.
– Тоді Бог – ще більший педик, аніж Солоденький Віллі.
– Може, ти й маєш рацію, – погодилася Джастина. – Втім, насправді його й жінки не дуже цікавлять. Ми для нього – як глядачки, що сидять на дешевих місцях верхнього ярусу. А партер та нижній балкон – виключно для чоловіків.
– Он воно як!
Джастина, звиваючись, вивільнилася з одежі Електри, вдягла через голову тонке бавовняне плаття, пригадала, що надворі прохолодно і накинула зверху джемпер, а потім поблажливо поплескала Марту по голові.
– Та не побивайся ти так, крихітко. Бог був милосердний до тебе – дав мало мозку. Повір мені, так значно легше. Ти ніколи б не склала конкуренції Творцю Всесвіту.
– Не знаю, не знаю. Хотілося б спробувати позмагатися з Господом за твого брата.
– Облиш і забудь. Бо тобі довелося б воювати з Церквою, а це відпочатку програшна справа. Ти скоріше б Солоденького Віллі звабила, аніж Дейна, повір мені.
* * *
Автомобіль із Ватикану зустрів Дейна в аеропорту і швидко повіз його бляклими сонячними вулицями з красивими усміхненими людьми; приклеївши носа до скла, він упивався, бо на власні очі бачив те, що раніше траплялося йому на фото: римські колони, палаци в стилі рококо, ренесансна велич собору Святого Петра.
І на нього чекав, цього разу весь у червоному, з голови до п’ят, Ральф Рауль, кардинал де Брикасар. Простягнулася вперед рука, зблиснув перстень; Дейн впав на обидва коліна і поцілував його.
– Встань, Дейне, дозволь мені на тебе поглянути.
Дейн підвівся, усміхаючись високому чоловіку майже одного з ним зросту; вони могли дивитися один одному у вічі. Дейн відчував надзвичайно сильну ауру духовної влади, яку випромінював кардинал, і це, в його розумінні, була радше аура Папи, а не святого. Але оті невимовно сумні очі не були очима Папи. Як, напевне, довелося страждати цьому чоловікові, щоби мати такі очі, але як, напевне, шляхетно він зміг піднятися над цим стражданням і стати найідеальнішим з ідеальних священиків!
А кардинал Ральф дивився на сина, не знаючи, що це його син, і відчував до нього любов, пояснюючи собі цю любов тим, що Дейн був сином Меґі. Саме таким він і хотів бачити власного сина: так само високим, як і він, так само граціозним, так само вражаюче красивим. Ніколи в житті він ще не бачив, щоб чоловік рухався так красиво. Але приємнішим за всяку фізичну красу була нехитра краса його душі. Тут відчувалася сила янголів і щось від їхньої неземної сутності. Чи був він і сам таким у вісімнадцять років? Він спробував пригадати і відмотав на три п’ятих назад щільний клубок подій – ні, він таким не був. Ніколи. Може, це тому, що Дейн прийшов сюди з власного вибору? Бо ж у Ральфа все було не так, хоча покликання він мав – в чому-чому, а в цьому кардинал упевнений.
– Сідай, Дейне. Ти зробив, як я тобі казав, – приступив до вивчення італійської?
– На нинішній стадії я розмовляю вільно, але без ідіоматичних виразів, і добре читаю. Можливо, вивчення полегшується тим, що італійська – вже четверта моя мова. Здається, я маю до мов талант. Іще тижнів зо два – і я буду в змозі взятися за місцевий діалект.
– Так, не сумніваюся, що зможеш. До речі, я теж маю хист до мов.
– Що ж, це корисна здібність, – ніяково мовив Дейн. Висока імпозантна постать у червоному трохи лякала його; вона на якусь мить затьмарила собою чоловіка, який їздив верхи на рудому мерині на Дрогеді.
Кардинал Ральф нахилився, пильно вдивляючись у хлопця.
«Я передаю відповідальність за нього тобі, Ральфе, – писала Меґі у своєму листі. – Я покладаю на тебе обов’язок про його щастя і добробут. Те, що я вкрала, повертаю тобі. Бо мушу. Лишень пообіцяй мені дві речі, і я заспокоюся, знаючи, що ти вчинив найкраще в інтересах Дейна. По-перше, пообіцяй мені, що перед тим, як прийняти його до себе, ти переконаєшся, що стезя священика є тим, чого він потребує, – правдиво і цілковито. По-друге, якщо виявиться, що це – те, чого він насправді бажає, зроби так, щоби він укріпився у своєму виборі. Якщо ж Дейн втратить бажання й ентузіазм, я хочу, щоб він повернувся до мене. Бо спершу він належить мені. І це я його тобі віддаю».
– Дейне, а ти впевнений у своєму виборі? – спитав кардинал.
– Абсолютно.
– А чому?
Очі хлопця були якимись дивовижно відстороненими, незручно знайомими, але це відчуття знайомства сягало чомусь у далеке минуле.
– Через ту любов, яку я маю до нашого Господа Бога. І я бажаю служити йому як Його священик всю решту свого життя.
– А чи розумієш ти, що означає служба Господу, Дейне?
– Так.
– Чи розумієш ти, що ніяка інша любов не може втрутитися між тобою і Ним? Що ти повністю належатимеш виключно Йому, відмовившись від усіх інших?
– Так, розумію.
– Що це стосуватиметься усього, що на Господній службі ти муситимеш поховати свою особистість, свою індивідуальність, саме уявлення про самого себе як унікального і єдино важливого?
– Так.
– Що, за потреби, ти муситимеш стійко прийняти смерть, ув’язнення і голод у Його Ім’я? Муситимеш нічого не мати, і не цінувати нічого, що загрожуватиме зменшити твою любов до Нього?
– Так.
– А ти сильний, Дейне?
– Я чоловік, ваше преосвященство. Спершу я чоловік. Знаю, буде важко. Але я молюся, щоби з Його поміччю знайти сили.
– А чи мусить твоє покликання бути саме таким? Може, ти вдовольнишся чимось меншим та скромнішим?
– Ні.
– А якщо згодом станеться так, що ти передумаєш – що ти станеш робити?
– Як що? Попрошуся відпустити мене, – здивовано відповів Дейн. – Якщо я передумаю, то це станеться тому і тільки тому, що я щиро помилився у своєму покликанні. І тоді я спитаюся дозволу піти. Я не буду любити Його ані краплини менше, але я знатиму, що це не той спосіб, у який Він хоче, щоб я Йому служив.
– Але коли ти даси остаточні обітниці й тебе висвятять, то чи розумієш ти, що тоді вороття не буде, не існує звільнення від обітниці, ніякого відпущення взагалі?
– Я це добре розумію, – спокійно сказав Дейн. – Але якщо треба приймати рішення, то я зроблю це заздалегідь.
Кардинал Ральф відхилився на спинку крісла і зітхнув. Чи був він сам коли-небудь таким упевненим? Чи був коли-небудь сам таким сильним?
– А чому ти приїхав саме до мене, Дейне? Чому не лишився в Австралії?
– Мама запропонувала Рим, але я ще раніше мріяв про це. Я боявся, що мені грошей забракне.
– Твоя мати – мудра жінка. А вона тобі нічого не розповідала?
– Розповідала про що, ваше преосвященство?
– Що ти маєш дохід п’ять тисяч фунтів на рік і чимало тисяч фунтів на своєму іменному банківському рахунку?
Дейн заціпенів.
– Ні, вона ніколи мені про це не казала.
– Мудро. Але гроші є, і Рим – до твоїх послуг, якщо ти цього хочеш. Тобі потрібен Рим?
– Так.
– А навіщо тобі потрібен я, Дейне?
– Бо ви – взірець ідеального священика для мене, ваше преосвященство.
Кардинал поморщився.
– Ні, Дейне, не треба так ідеалізовано мене сприймати. Я – не бездоганний священик. Бо порушив усі свої обітниці, розумієш? Мені довелося вчитися того, що ти, напевне, уже знаєш, і вчитися у найболючіший для священика спосіб – порушуючи свої обітниці. Бо я відмовлявся визнати перед самим собою, що спершу я смертний чоловік, а лише після цього – священик.
– Ваше преосвященство, це не має значення, – тихо й лагідно мовив Дейн. – Те, що ви кажете, аж ніяк не зменшує вашої значущості як ідеального священика в моїх очах. Ви, мабуть, не зрозуміли, про що я. Я не мав на увазі автомат, позбавлений людських почуттів, автомат, який стоїть вище за слабкості людської плоті. Я мав на увазі, що ви страждали – і зросли. Мої слова не звучать претензійно? Я не хотів, чесно. Якщо я образив вас, то хочу перепросити. Інколи так важко висловити свої думки! Я лише хотів сказати те, що, аби стати ідеальним священиком, потрібні роки, жахливий біль, а ще треба завжди бачити перед собою ідеал – нашого Господа Бога.
Задзвонив телефон; коли кардинал Ральф підняв слухавку, його рука злегка тремтіла, і він заговорив італійською.
– Так, дякую, ми прийдемо негайно. – Він підвівся. – Час до вечірнього чаю, і ми поп’ємо його з одним моїм добрим старовинним приятелем. Окрім самого папи, він, напевне, є найвпливовішим священиком нашої Церкви. Я сказав йому, що ти приїдеш, і він висловив бажання з тобою познайомитися.
– Дякую, ваше преосвященство.
Вони пішли коридорами і опинилися в гарному саду, зовсім не схожому на сад у Дрогеді – високі кипариси й тополі, акуратні квадратики трави поміж проходів із колонами, вкриті мохом кам’яні плити; проминувши готичні арки, вони пройшли під містками епохи Відродження. Дейн всім цим упивався, бо любив це. Такий відмінний від Австралії світ, такий древній і вічний!
До палацу вони добралися за п’ятнадцять хвилин швидкої ходи і, увійшовши всередину, піднялися величними мармуровими сходами, завішаними прекрасними гобеленами.
Вітторіо Скарбанца, кардинал ді Контіні-Верчезе, якому було вже шістдесят шість, страждав від ревматизму, але розум його був ясний та жвавий, як і зазвичай. Його теперішня кішка російської блакитної породи на ім’я Наташа стиха мурчала, лежачи в нього на колінах. Через хворобу, яка призвела до часткового каліцтва, кардинал не міг підвестися, щоби привітати своїх гостей, він натомість широко всміхнувся і поманив їх до себе рукою. З обличчя любого друга Ральфа він перевів погляд на Дейна О’Ніла – і непорушно уставився на нього, звузивши очі. Відчувши, як у грудях зрадливо тьохнуло серце, він звичним жестом швидко приклав до грудей руку, немов захищаючи його, і сів, отетеріло витріщившись на молоду копію Ральфа де Брикасара.
– Вітторіо, з вами все гаразд? – стурбовано спитав кардинал Ральф, взявши тендітну й слабку п’ясть друга, і помацав пульс.
– Так, все нормально, слабкий скороминущий біль, не більше. Сідайте, сідайте!
– Спершу я хотів би, щоби ви познайомилися з Дейном О’Нілом, котрий, як я вже казав, є сином моєї дорогої приятельки. Дейне, знайомся. Це його преосвященство кардинал ді Контіні-Верчезе.
Дейн став навколішки й поцілував перстень, а кардинал Вітторіо, дивлячись через його голову, розшукав поглядом обличчя Ральфа і придивився до нього прискіпливіше, аніж будь-коли за багато років. І трохи розслабився: то вона йому про це не сказала. Звісно, Ральф і не підозрював того, що відразу ж припускали ті, кому доводилося бачити їх разом. Не обов’язково батько й син, але неодмінно кревні родичі. Бідолашний Ральф! Він ніколи не бачив, як він ходить, не спостерігав за зміною виразів на своєму обличчі, ніколи не помічав, як запитально злітає догори його ліва брова. Воістину Бог милосердний, що створив людей сліпими.
– Сідайте. Чай зараз принесуть. Що ж, молодий чоловіче! То ви бажаєте стати священиком і вдалися до підтримки кардинала де Брикасара?
– Так, ваше преосвященство.
– Ви зробили мудрий вибір. Під його опікою лихо вам не загрожує. Але ви трохи знервований, сину мій. Це від незвичності ситуації?
Дейн усміхнувся Ральфовою усмішкою, якій, може, бракувало усвідомлення власного шарму, але ця усмішка, яка так нагадувала усмішку Ральфа, зачепила старе стомлене серце, наче шпичак колючого дроту.
– Я приголомшений, ваше преосвященство. Я навіть не здогадувався, якими впливовими людьми є кардинали. Я й не думав, що мене в аеропорту зустріне авто, я й мріяти не міг, що мені доведеться пити з вами чай.
– Так, це незвично… Тепер розумію. Може, це і справді є причиною вашої нервозності. Ага, а ось і чай принесли! – Він з приємністю спостерігав, як розставляють чашки та тарілочки, він застережливо підняв угору палець. – Е, ні! Сьогодні я буду господинею. Як ти питимеш чай, Дейне?
– Так само, як Ральф, – відповів він – і густо почервонів. – Вибачте, ваше преосвященство, я не хотів!
– Та все нормально, Дейне, кардинал ді Контіні-Верчезе прекрасно розуміє. Спершу ми познайомилися, як Дейн та Ральф, і в такому стилі спілкування узнали один одного набагато краще, хіба ж ні? Офіційність є новим і незвичним аспектом у наших стосунках. Тому я волію, щоб у приватному спілкуванні так і було. Його преосвященство не заперечуватиме, правда ж, Вітторіо?
– Не заперечуватиму. Мені подобається звертатися до людей на ім’я. Але повернімося до того, що я казав про друзів у високих колах, сину мій. Для тебе тривала дружба з нашим Ральфом може стати джерелом певного психологічного дискомфорту після того, як ти підеш навчатися до семінарії, яку сам обереш. Щоразу, коли зв’язок між вами будуть помічати, тобі доведеться вдаватися до довгих та нудних пояснень. Інколи Наш Господь дозволяє нам дещицю безневинної неправди, – усміхнувся кардинал, блиснувши золотими зубами, – тому для спокою кожного з нас я пропоную вдатися до однієї невеличкої вигадки. Бо невимушені дружні зв’язки інколи важче пояснити, аніж зв’язок, скріплений червоною ниточкою крові. Тому всім і всяким охочим знати ми пояснимо, що кардинал де Брикасар – твій дядько, мій любий Дейне, і нехай так воно й буде, – закінчив кардинал Вітторіо змовницьким тоном.
Дейн не міг приховати свого потрясіння, а кардинал Ральф беззаперечно погодився.
– Не розчаровуйся у сильних світу цього, сину мій, – лагідно мовив кардинал Вітторіо. – Бо вони теж мають глиняні ноги, і часто вдаються до безневинної неправди заради того, щоб когось утішити. Щойно ти отримав важливий урок, хоча дивлюсь на тебе і розумію, що ти навряд чи коли-небудь ним скористаєшся. Однак мусиш зрозуміти, що ми, добродії в пурпурових мантіях, є дипломатами до кінчиків пальців. Воістину, я думаю лише про тебе й твоє майбутнє, сину мій. Заздрощі та образа в семінаріях – таке саме звичне явище, як і в мирських закладах. Ти трохи страждатимеш через те, що вони гадатимуть, наче Ральф – твій дядько, тобто брат твоєї матері, але твої страждання були б сильнішими, якби вони знали, що вас не пов’язує кревний зв’язок. Спершу ми – люди, а саме з людьми тобі доведеться мати справу в цьому та інших світах.
Дейн поштиво вклонився, потім подався вперед і виставив руку, щоб погладити кішку.
– Можна? Я люблю котів, ваше преосвященство.
Не можна було знайти шляху ближчого за цей до старого, але вірного серця кардинала Вітторіо.
– Можна. Зізнаюся, вона стає для мене надто важкою. Ти ненажера, Наташо, еге ж? Йди до Дейна, він у нас – нове покоління.
* * *
Джастина не мала можливості перебратися з південної півкулі до північної так швидко, як це зробив Дейн: на той час, коли вона відпрацювала сезон у «Каллоден» і без жалю попрощалася з квартирою в Ботвел-гарденс, її брат уже два місяці був у Римі.
– Як, у біса, я примудрилася назбирати стільки мотлоху? – спитала вона себе, сидячи в оточенні одежин, паперів та коробок.
Меґі розігнула спину з коробкою з металевими кухонними мочалками для миття посуду в руках.
– А що вони роблять у тебе під ліжком?
На розчервонілому обличчі доньки з’явився вираз глибокого полегшення.
– О, слава Богу! То онде вони! А я гадала, що їх проковтнув безцінний пудель місіс Дівайн, бо він аж тиждень ходив змарнілий, а я не наважилася сказати їй про зниклі мочалки для посуду. Але я була на сто відсотків упевнена, що ота огидна тварина зжерла їх, бо він зжирає все, що не встигає з’їсти його. Хоча, – задумливо мовила Джастина, – я б не дуже побивалася, якби сталося останнє.
Меґі сіла навпочіпки і розреготалася.
– О, Джассі! Ти така смішна! – І мати кинула коробку на ліжко до купи речей. – Дрогеда не зможе тобою пишатися, це точно. Після акуратності та охайності, яку ми пхали до твоєї голови, – такий розгардіяш!
