Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 46 страниц)
Люк відмовився від молескінових штанів та сорочки на користь шортів. Разом з Арне вони ввібралися до древнього скрипучого пікапу «форд», зробленого на основі моделі Т, і вирушили до групи, яка рубала тростину неподалік Гунді. Куплений нещодавно старий велосипед лежав у кузові разом із валізою; Люкові страх як хотілося якомога швидше розпочати роботу.
Решта чоловіків рубали тростину зі світанку і ніхто з них навіть голови не підняв, коли від бараку до них наблизився Арне, а з ним Люк. Уніформа рубача складалася з шортів, чобіт із товстими вовняними шкарпетками та брезентових капелюхів. Примруживши очі, Люк роздивлявся працюючих чоловіків. То була незвична картина. З голови до ніг їх вкривала вугільно-чорна пилюка, у якій піт, стікаючи грудьми, плечима та спинами, проробив яскраво-рожеві русла.
– То сажа й бруд із тростини. Її треба спалити, щоби мати змогу зрубати.
Арне нахилився і взяв два знаряддя, одне віддав Люку, а друге залишив собі.
– Це спеціальний мачете, – пояснив він, підкинувши в руці своє знаряддя. – Ним ти зможеш рубати тростину. – Арне вишкірився і з напускною легкістю продемонстрував, як це робиться, хоча насправді робити це було значно важче.
Люк поглянув на смертельну штуку у своїй руці. Вона була зовсім не схожою на ті мачете, якими користувалися на плантаціях Вест-Індії. Тутешній мачете розширювався в кінці великим трикутником, а не звужувався, як зазвичай, гостряком, а на одному з кінців леза мав загрозливого виду гак, схожий на півнячу шпору.
– Звичайний мачете замалий для тростини, що росте в північному Квінсленді, – пояснив Арне. – Ти переконаєшся, що це іграшка що треба. Не забувай гострити її – і хай щастить.
І подався до своєї ділянки, а Люк залишився стояти з мачете в руці, на мить розгубившись. Потім він стенув плечима і заходився працювати. А через кілька хвилин збагнув, чому цю працю звалювали на рабів та представників примітивніших рас, недостатньо розумних для того, щоб додуматися до легших шляхів заробляти собі на життя. «Це приблизно те ж саме, що й овець стригти», – подумав він із сарказмом. Нагнутися, рубонути, випрямитися, міцно вхопити неповоротке стебло з важкою кроною, долонями зчистити листки, кинути додолу в акуратну купку, а потім знову нагнутися, рубонути, випрямитися, кинути до купи…
Насадження тростини кишіли всілякими огидними та небезпечними істотами: щурами, сумчастими пацюками, тарганами, жабами, павуками, зміями, осами, мухами та бджолами. Тут було чимало живності, що мала здатність болюче кусатися або нестерпно жалити. Через це рубачі спочатку палили тростину, визнаючи за краще працювати з обсмаленими стеблами, аніж наражатися на небезпеки, що причаїлися в живих зелених заростях. Та навіть після спалення вони отримували укуси та порізи. Якби не чоботи, то ноги Люка були б у гіршому стані, ніж руки, хоча жоден рубач не користувався рукавицями. Річ у тім, що рукавиці уповільнювали роботу, а в цій справі час означав гроші. До того ж вдягати рукавиці вважалося серед рубачів чимось несолідним, ознакою зніженості та слабкості.
Коли сонце намірилося впасти за обрій, Арне оголосив зупинку роботи і підійшов до Люка подивитися, як той справлявся.
– Гей, чоловіче, у тебе непогано виходить! – гукнув він, схвально ляснувши Люка по спині. – Аж п’ять тонн. Для першого дня непогано.
До бараків було недалеко, але тропічна ніч впала так швидко, що коли вони дійшли до них, було вже темно. Вони скупчилися в спільній душовій, а потім, обмотавшись рушниками на таліях, понабивалися до бараків, де рубач-кухар, котрий чергував на кухні впродовж тижня, викладав на стіл гори страв, на приготуванні яких він знався найкраще. Того дня то був шніцель зі смаженою картоплею, булочки та пудинг із варенням. Робітники накинулися на страви, наче зграя голодних вовків, і жадібно зжерли все до найменшої крихти.
Обабіч довгого приміщення з гофрованого заліза тягнулися два ряди залізних нар, один напроти другого. Зітхаючи та клянучи тростину з винахідливістю, якій позаздрили б навіть погоничі, чоловіки падали голяка на простирадла з грубої невибіленої тканини, опускали протикомарну сітку – і мало не миттєво засинали, ледь видимі й безформні у своїх марлевих тентах.
Арне зупинив Люка.
– Дай-но погляну на твої руки. – Він уважно обдивився кровоточиві порізи, нариви та укуси. – Спочатку оброби їх антисептиком, а потім намасти оцією маззю. Ось тобі моя порада: змащуй руки кокосовою олією щовечора аж до скону. Маєш великі сильні руки, тож якщо твоя спина витримає, ти зможеш стати першокласним рубачем. За тиждень ти загартуєшся, і тоді не буде так боляче.
Кожен м’яз чудового Люкового тіла болів своїм власним болем; все, що він відчував, – це сильний біль, що мучив його, розтікшись по всьому тілу. Намастивши і замотавши руки, він розлігся на виділеному йому ліжаку, опустив протикомарну сітку з безліччю маленьких дірочок, що погано пропускали повітря, і заплющив очі. Якби він хоч трохи уявляв собі, що на нього чекає, то ніколи не став би витрачати сил на Меґі; вона перетворилася на збляклу, непотрібну та небажану ідею, покинуту на запиленій полиці далекого закутка його свідомості. Люк зрозумів, що поки він рубає тростину, його до неї не вабитиме.
Як і очікувалося, тиждень пішов у нього на те, щоб загартуватися та досягти того восьмитонного мінімуму, який вимагав Арне від членів своєї бригади. А потім Люк твердо вирішив перевершити Арне. Він хотів заробляти найбільшу частку грошей і, якщо можна, стати його партнером. Але більше за все йому хотілося, щоб на нього всі дивилися з такою ж побожністю, як і на Арне, бо Арне був чимось на кшталт божества: він зажив слави найкращого рубача в Квінсленді, а значить – і у світі. Коли суботнього вечора вони вирушили до міста, місцеві чоловіки змагалися наввипередки, хто більше виставить Арне пива та рому, а місцеві жінки вилися довкола нього, наче бджоли, що злетілися на мед. Між Люком та Арне було багато схожого. Обидва марнославні, вони були об’єктом жіночої цікавості та захоплення. Але на цікавості та захопленні все й закінчувалося. їм нічого було дати жінкам: вони все віддавали тростині.
Для Люка в цій роботі були краса та біль, відчути які він, здавалося, чекав усе своє життя. Нахилятися й випрямлятися в отому ритуальному ритмі було наче брати участь у таємничому обряді, незрозумілому простим людям. Бо, як учив його пильноокий Арне, той, хто виконував цю роботу на бездоганно, ставав привілейованим членом елітарного робітничого прошарку; він міг нести себе гордо, де б він не був, знаючи, що майже кожен зустрітий ним чоловік не витримав би й дня на тростиновому полі.
Король Англії був не кращим за нього, і король Англії глибоко шанував би його, якби знав. Суперпрофесійний рубач тростини міг із поблажливим жалем дивитися на лікарів, юристів, писак-газетярів та фермерів. Рубати цукрову тростину так, як рубає її жадібний до грошей білий чоловік, – ось найвище досягнення.
Він сидів на краю свого ліжка, відчуваючи, як наливаються міцні, наче линва, м’язи його рук, дивився на зашкарублі, вкриті шрамами долоні, красиві довгі ноги і тихо вишкірявся. Чоловік, який не лише примудрився призвичаїтися до вишкірявся роботи, а й полюбив її, був справжнім чоловіком. «Цікаво, чи зможе король Англії похвалитися тим самим», – подумав Люк.
* * *
Меґі побачилася з Люком аж через чотири тижні. Щосуботи вона пудрила липкий від поту ніс, вдягала гарне шовкове плаття – хоча від нижньої спідниці та панчіх довелося відмовитися, як від знарядь пекельних тортур, – і чекала на свого чоловіка, а той так і не з’являвся. Енн та Людді Мюллери нічого їй не казали, а спостерігали, як щонеділі її пожвавлення блякло, наче в театрі ліхтарі, коли над порожньою сценою опускається завіса. Не можна сказати, що вона його хотіла, ні; річ у тім, що він належав їй, чи вона належала йому – хтозна, як це краще висловити. Коли Меґі уявляла собі, що він навіть не думає про неї, поки вона тут чекає на нього днями й тижнями, жодної хвилини про нього не забуваючи, то гнів, приниженість, жаль та пригніченість переповняли її. Хоч із якою огидою вона згадувала б про оті дві ночі в готелі, Люк принаймні став її першим мужчиною; і тепер Меґі страшенно жалкувала, що в ту ніч скрикнула від болю – краще б вона язик собі відкусила! Ось де криється причина, ясна річ. Її біль та страждання відштовхнули Люка від неї і зруйнували його власне задоволення. Від люті на нього через байдужість до її страждань Меґі перейшла до каяття, а потім взагалі в тому, що сталося, стала винуватити одну себе.
На четверту неділю вона й не думала чепуритися, а поралася в кухні босоніж, у шортах та майці, готуючи гарячий сніданок для Людді та Енн – недоречно, але раз на тиждень можна потішити себе. Зачувши на тильних сходах кроки, Меґі відволіклася від бекону, що сичав на сковорідці, й мовчки витріщилася на великого волохатого чолов’ягу, що завмер на порозі. Люк? Невже це Люк? Здавалося, він якийсь нелюдський, наче з каменю витесаний. Але статуя перетнула кухню, цьомкнула її в щоку і всілася за стіл. Вона ж розбила в сковорідку яйця і поклала туди ще трохи бекону.
Увійшла Енн Мюллер, чемно всміхнулася, хоча внутрішньо аж скипіла від злості на Люка: «Нещасний, що ти собі дозволяєш? Як можна так довго залишати без уваги молоду дружину?!»
– Я рада, що ви згадали про дружину, – сказала вона. – Виходьте на веранду, сідайте з Людді та зі мною снідати. Люку, допоможіть Меґі принести яєчню з беконом. А підставку з грінками я якось у зубах принесу.
Людвіг Мюллер народився в Австралії, але його німецьке походження виразно давалося взнаки: м’ясисте червоне обличчя, нездатне впоратися з одночасним впливом сонця та пива, квадратна сива голова та блідо-блакитні прибалтійські очі. Йому та його дружині надзвичайно сподобалася Меґі і вони вважали, що їм поталанило з такою хатньою робітницею. Особливо вдячний був Людді, бачачи, як пожвавилася і повеселішала Енн відтоді, коли від них пішла ота золотоволоса ясноока дівчина.
– Як рубання, Люку? – спитав він, накладаючи собі в тарілку яєчню.
– Якщо я скажу, що мені подобається ця робота, ви повірите мені? – розсміявся Люк, доверху накладаючи собі в тарілку.
Розумний та проникливий погляд Людвіга зупинився на вродливому обличчі Люка, і він ствердно кивнув.
– Так, звісно, повірю. Бо, на мою думку, ви маєте відповідний темперамент та статуру. Вони дають вам змогу почуватися краще й впевненіше за інших чоловіків, відчувати над ними свою перевагу.
Прикутий до землі успадкованими полями цукрової тростини, віддалений від світу науки, і не маючи змоги обміняти перше на друге, Людді став палким дослідником людської натури, він читав товсті фоліанти в коштовних саф’янових обкладинках з іменами Фрейда та Юнга, Гакслі та Рассела на корінцях.
– Я була подумала, що ви вже ніколи не приїдете побачитися з Меґі, – мовила Енн, намащуючи грінку перетопленим маслом. Без холодильника це був єдиний спосіб зберігати масло в Хіммельхосі, але то було краще, аніж нічого.
– Річ у тім, що ми з Арне вирішили трохи попрацювати й по неділях. А завтра ми вирушаємо до Інгема.
– І це означає, що бідолашна Меґі не зможе часто з вами бачитись.
– Меґ мене розуміє. Так триватиме років два, не більше, до того ж влітку роботи у нас не буде. Арне каже, що тоді влаштує мене в Колоніальну цукроочисну компанію в Сіднеї, і тоді я зможу забрати Меґ із собою.
– А навіщо вам так тяжко працювати, Люку? – спитала його Енн.
– Та хочу назбирати грошей на власну ферму десь побіля Кайнуни. А хіба Меґ про це не казала вам?
– Боюся, наша Меґі не надто любить розповідати про особисте. Краще ви нам розкажіть, Люку.
Усі троє слухачів сиділи і з цікавістю спостерігали за зміною виразів на вольовому засмаглому обличчі, за блиском отих синіх-синіх очей; відтоді, як перед сніданком Люк з’явився, Меґі й слова не вимовила. А він все говорив та говорив про прекрасну країну поза межами Глушини: про пишну траву, про великих сірих австралійських журавлів, що елегантно дріботіли в пилюці єдиної в Кайнуні дороги, про тисячі й тисячі швидконогих кенгуру, про сухе й спекотне сонце.
– І незабаром великий шмат цього стане моєю власністю. Меґ вклала в цю справу трохи грошей, і при такій інтенсивності нашої праці на це піде років чотири-п’ять. Звісно, якщо задовольнитися скромнішим місцем, то цю мрію можна здійснити й швидше, але знаючи тепер, скільки я зможу заробити на рубанні тростини, маю спокусу рубати її трохи довше, щоб купити пристойний шмат землі. – Він подався вперед, обхопивши чашку з чаєм пошматованими численними шрамами руками. – Знаєте, якось я мало не перевершив особисту норму Арне! За один день я нарубав аж дванадцять тонн!
Людді аж присвиснув від щирого захвату, і вони з Люком заходилися обговорювати норми. А Меґі мовчки сьорбала міцний чорний чай без молока. Ой, Люку! Спочатку було рік-два, тепер чотири-п’ять, і хтозна, скільки років він назве наступного разу? Люку подобалося таке життя й така робота, годі сумніватися. Тож чи кине він її, коли настане час? І чи захоче? Зрештою, чи захоче вона сама чекати, щоб подивитися, що він робитиме? Мюллери – люди добросерді, тож вона не перепрацьовувала, але якщо жити без чоловіка, то краще вже на Дрогеді. За час перебування в Хіммельхосі вона жодного дня не почувалася по-справжньому добре: їсти їй не хотілося, вона страждала на жахливу діарею, її вперто переслідувала млявість, яку ніяк не вдавалося скинути з себе. Меґі, що звикла почуватися прекрасно, була не на жарт перелякана цією незрозумілою хворобою.
Після сніданку Люк допоміг їй помити тарілки і повів прогулятися до найближчого тростинового поля, без упину розповідаючи про цукрову тростину і як її рубають, як класно жити на свіжому повітрі, як багато класних хлопців у бригаді Арне, наскільки ця робота відмінна від стригальства і наскільки краща.
Вони розвернулися і пішли назад угору; Люк завів її до приємно прохолодної печери поміж палями будинку. Свого часу Енн перетворила це місце на теплицю: поставила вертикально секції теракотових труб різної довжини та ширини, заповнила їх ґрунтом і висадила сланкі та висячі рослини – орхідеї всіх кольорів та різновидів, папороті, кущі та екзотичні повзучі рослини. Земля в печері була м’яка й пахла деревною тирсою; з балок угорі звисали дротяні корзини з папоротями, орхідеями чи туберозами; з кори на палях росли якісь рогоподібні рослини, а попід трубами – десятки яскравих пишних бегоній. Це був улюблений закуточок Меґі, єдине, що в Хіммельхосі подобалося їй більше, аніж на Дрогеді. Бо на Дрогеді неможливо було виростити стільки всього на такій маленькій ділянці – бракувало вологості у повітрі.
– Скажи, тут гарно, еге ж, Люку? Як гадаєш, може, через два роки роботи отут ми зможемо орендувати мені будиночок? Мені страх як хочеться, щоб у мене теж був отакий куточок.
– А навіщо, заради Бога, тобі жити одній в орендованому будинку? Це ж не Джилі, Меґ; тут жінка, що живе сама, не може почуватися у повній безпеці. Тобі набагато краще буде тут, повір мені. Невже тобі тут не подобається?
– Подобається – але не більше, аніж може подобатися життя в чужому будинку.
– Послухай-но, Меґ, тобі доведеться вдовольнитися тим, що є, допоки ми не переберемося на захід. Ми не можемо циндрити гроші на оренду будинку, де ти жила б, як цариця, і при цьому заощаджувати. Ти мене зрозуміла?
– Так, Люку.
Люк так розсердився, що навіть не зробив того, що хотів зробити, коли вів її сюди, – поцілувати. Натомість він жартівливо ляснув її по сідниці, але удар цей вийшов аж надто болючим, щоб назвати його жартівливим. І подався дорогою до велосипеда, якого він притулив до дерева. Щоб побачитися з нею, він двадцять миль крутив педалі, аби тільки не витрачати грошей на моторний вагон та автобус, і це означало, що йому доведеться тепер педалювати двадцять миль назад.
* * *
Прийшов і пішов січень – найлегший місяць для рубачів цукрової тростини, але Люка й близько не видно було. За сніданком у домі Мюллерів він промимрив, що візьме Меґі до Сіднея, та натомість поїхав до Сіднея з Арне, але без неї. Арне був холостяком і мав тітку, яка мешкала у будинку в Розелі на відстані пішої прогулянки до КЦК – Колоніальної цукроочисної компанії (Яка зручність! Можна на трамваї зекономити!). За отими товстелезними бетонними стінами, що вивищувалися, наче фортеця на пагорбі, рубач із потрібними зв’язками міг знайти собі роботу. Люк та Арне підтримували себе у доброму фізичному стані, вантажачи мішки з цукром, а у вільний час плавали та займалися серфінгом.
А Меґі залишалася в Данглоу з Мюллерами. Рясно потіючи, вона пережила мокрий сезон – так називався сезон мусонних дощів. Сухий сезон тривав із березня до листопада, у цій частині континенту він був не такий вже й сухий, але, порівняно з мокрим, це був рай. Під час мокрого сезону небеса розверзалися і блювали водою, але не постійно, а час від часу; у перерві між потопами земля парувала, і з тростини, ґрунту, джунглів та пагорбів здіймалися великі хмарини білої пари.
Час ішов, і Меґі тужила за Дрогедою. Вона пересвідчилася, що північний Квінсленд ніколи не стане їй домівкою. Передусім, їй не підходив клімат, мабуть, через те, що більшу частину життя вона провела в сухому повітрі. А ще Меґі зненавиділа самотність, непривітність та відчуття безжальної й невідступної млявості та апатичності. Вона зненавиділа розмаїття комах та рептилій – гігантських жаб, тарантулів, тарганів та пацюків, які перетворювали кожну ніч на судний день; здавалося, ніщо не могло втримати цих істот поза межами будинку, і вони страшенно лякали її. Вони були такі великі, такі агресивні, такі голодні! А найбільше зненавиділа вона нужник, по-тутешньому «данні» – слово, що було зменшувальною формою назви міста Данглоу, і це стало невичерпним джерелом саркастичного натхнення місцевих мешканців. Відвідини нужника-«данні» призводили до конвульсій у животі, бо через небезпеку тифу та шлункової лихоманки про вигрібні ями в такому вологому і спекотному кліматі не могло бути й мови. Тому місцевий «данні» – обсмолений жерстяний бак, який жахливо смердів, а наповнюючись, кишів огидними хробаками та не менш огидними личинками, – раз на тиждень прибирали і замінювали на інший, але одного разу на тиждень було замало.
Усе єство Меґі бунтувало проти мовчазного визнання місцевими мешканцями цього нормальним; ніколи вона не змириться з цим жахом, навіть якщо їй усе життя доведеться прожити в північному Квінсленді! І їй прийшла похмура думка, що, можливо, доведеться прожити тут усе життя, або принаймні поки Люк постаріє і кине рубати тростину. Хоч як би Меґі не тужила за Дрогедою, вона була надто гордою, щоби зізнатися родині про те, що чоловік ігнорував її; радше вона змириться з цим довічним ув’язненням, аніж зізнається у цьому – наказала Меґі сама собі з лютою злістю.
* * *
Минали місяці, минув рік, і поволі наближався кінець другого року. Лише незмінна доброта Мюллерів тримала Меґі в Хіммельхосі, хоча вона намагалася вирішити свою дилему. Якби вона написала Бобу, щоб той вислав грошей на поїздку додому, він зробив би це негайно, переказавши гроші телеграфом, але бідолашна Меґі не наважувалася розповісти родині, що Люк залишив її без копійчини. Бо розповівши про це, вона б мала залишити Люка назавжди, а Мегі ще не була готова до такого кроку. Усе в її вихованні поєдналося в таємній змові проти наміру покинути свого чоловіка: віра у святість шлюбної обітниці, сподівання на дитину, становище Люка як її чоловіка та володаря долі. Було і те, що пояснювалося її особистою вдачею: ота вперта незламна гординя та невиразне відчуття, що все так склалося з її вини, а не лише через провину Люка. Якби в ній не було якоїсь прихованої вади, то Люк повівся б інакше.
За півтора року заслання Меґі бачилася з Люком шість разів, і часто думала, хоча й ніколи не чула про таку річ, як гомосексуалізм, що краще б Люк оженився на Арне, бо він постійно жив із ним і полюбляв його компанію. Вони стали повноцінними бізнесовими партнерами і переміщалися туди-сюди вздовж тисячо-мильного узбережжя, прямуючи туди, де починався сезон рубання цукрової тростини. Вони ніби жили лише для того, щоб працювати. Коли ж Люк таки приїздив на побачення, то не прагнув фізичної близькості, а сидів годину-дві, теревенячи з Мюллерами, потім виводив дружину на прогулянку, по-дружньому цілував – і знову надовго зникав.
Усі троє – Меґі, Людді та Енн – свій вільний час проводили за читанням. Хіммельхох мав бібліотеку значно більшу за ті жалюгідні кілька полиць на Дрогеді; вона містила книги набагато розумніші та набагато непристойніші, й Меґі читаючи їх, відкрила для себе чимало нового.
Якось у червневу неділю 1936 року до Хіммельхоху заявилися Люк та Арне, вкрай задоволені собою. За їхніми словами, вони приїхали, щоб влаштувати їй справжнє свято – повезти її на кейлі, що гельскою мовою означало вечірку з музикою й танцями.
На відміну від загальної тенденції етнічних груп в Австралії до розосередження та асиміляції, щоби стати просто австралійцями, різні народи на півострові, що на півночі Квінсленду, суворо дотримувалися своїх традицій, і тут населення загалом складали чотири групи: китайці, італійці, німці та шотландці з ірландцями. Тому на кейлі приїздив кожен шотландець, хоч як би далеко він не жив.
На превеликий подив Меґі, Люк та Арне були вдягнені в чоловічі спідниці-кільти; коли ж вона отямилася і перевела дух, то дійшла висновку, що в цих спідницях Люк та Арне мають розкішний вигляд. Ніщо не сидітиме на справжньому чоловікові більш по-чоловічому, аніж спідниця-кільт, бо коли мужчина йде широкими чіткими кроками, вона красиво розвівається численними складками позаду і залишається непорушною спереду, де висить, захищаючи пах, шкіряна сумка хутром назовні, а з-під краю, що доходить до колін, видніються сильні красиві ноги в панчохах із діамантовими застібками та черевиках із пряжками. Надворі було надто жарко для пледу та куртки, і чоловіки задовольнилися білими сорочками, розстебнутими до половини грудей та закоченими вище ліктів рукавами.
– А, між іншим, що таке кейлі? – спитала Меґі, коли вони вирушили в дорогу.
– Гельською це означає збори, шумне збіговисько.
– Заради Бога, навіщо ви вдягнули кільти?
– Без них нас туди не пустять, а ми вже зажили слави на всіх кейлі від Брісбена до Кернса.
– Та невже? А мені гадалося, що ви рідко десь буваєте, бо навіть уявити не можу, що Люк спромігся відкласти грошей на кільт. Чи не так, Арне?
– Чоловік має право інколи розслабитися, – ухильно відказав Люк, немов виправдовуючись.
Кейлі проводився у великій, схожій на сарай, хирлявій халупі посеред мангрових боліт, що скупчилися, немов гнійники, біля гирла Данглоу-ривер. «Ну й огидні ж запахи у цих краях!» – розпачливо подумала Меґі, морщачи носа від іще одного неописанно огидного амбре. Меляса, пліснява, нужники, а тепер ще й мангрові болота. Тут усі міазми морського узбережжя сполучилися в єдиний сморід.
Ясна річ, кожен чоловік, що заходив до сараю, мав на собі кільт; коли ж вони увійшли і Меґі озирнулася, то збагнула, наскільки жалюгідно-сірою почувається пава біля сліпучо-розкішного павича-самця. Жінок затьмарили чоловіки, що їх майже не було видно, і на пізніших стадіях вечірки це враження лише посилилося.
Двоє дудців на волинці в картатих шотландських накидках зі складним візерунком на загальному світло-блакитному тлі, стояли на хиткому помості й синхронно вигравали веселу танцювальну мелодію; їхнє світло-жовте волосся стояло дибки, а розпашілими обличчями стікав рясний піт.
Кілька пар танцювали, але загалом діяльність зосереджувалася довкола групи чоловіків, які роздавали склянки з напоєм, вочевидь, з шотландським віскі. Меґі затиснули у куток разом із кількома іншими жінками, які, здавалося, цілком задовольнялися своєю роллю захоплених глядачів. Жодна жінка не мала на собі картатої накидки; шотландські жінки не носять кільтів, лише картаті пледи, а спека стояла така, що про накидки з важкої щільної матерії навіть думати не хотілося. Тому жінки були вдягнені у звичні неоковирні бавовняні шмати у стилі мешканців півночі Квінсленду, принижено обвислих на тлі розкішних чоловічих спідниць. Там були яскраві червоно-білі кільти клану Мензі, жваві чорно-жовті кольори клану Маклеодів із Льюїса, блакитно-червоні клітинки клану Скене, яскравий і складний візерунок клану Огільві, приємні для ока червоні, сірі та чорні клітини клану Макферсонів. Люк у кільті клану Макнілів, Арне – у картатій спідниці клану Сассенак доби короля Якова. Просто прекрасно!
Люка та Арне тут всі, вочевидь, знали і любили. «Скільки ж разів приходили вони сюди без неї? І що змусило їх привести її сюди саме сьогодні?» Меґі зітхнула і прихилилася до стіни. Решта жінок із цікавістю розглядали її, особливо придивлялися вони до обручки на її руці; Люк та Арне були об’єктами захопленої уваги жіноцтва, вона ж була об’єктом жіночих заздрощів. «Цікаво, що скажуть вони мені, коли дізнаються, що отой високий чорнявий красень, який, між іншим, є моїм чоловіком, бачився зі мною лише двічі за останні вісім місяців і жодного разу не затягнув мене до ліжка? Лишень погляньте на цю солодку парочку! На цих бундючних хлюстів, що зображають із себе шотландських горців! До речі, жоден із них не є шотландцем, а кільти вони начепили лишень для того, щоби бути в центрі уваги. Та вони ж наче двійко імпозантних шахраїв! Ці типи такі самозакохані, що їм нічия любов і не потрібна».
Опівночі жінок загнали попід стіни; дудці заграли «Оленячі роги» – і тут розпочалися справжні танці, всерйоз. Усю решту життя Меґі, зачувши звуки волинки, завжди подумки переносилася до цього сараю. Навіть звичайний помах кільта відразу ж породжував у пам’яті ці незабутні спогади: чарівне, немов уві сні, злиття звукових та зорових образів; все це поєднувалося у спогади такі пронизливі, настільки чарівні, що вони назавжди закарбувалися в пам’яті.
Схрещені мечі опинилися на підлозі; двоє чоловіків у кільтах клану Макдональдів зі Сліту підняли над головами руки і, помахуючи кистями, наче балетні танцівники, надзвичайно серйозно, немов наприкінці танцю вістря мечів мали встромитися їм у груди, елегантно пішли танцем крізь, поміж та посеред клинків.
Раптом легку й граціозну мелодію волинки прорізав високий пронизливий вереск; дудці заграли «Всі шотландці Закордоння», мечі вмить попіднімали з долівки, і кожен чоловік у кімнаті кинувся у вир танцю; їхні руки з’єднувалися й роз’єднувалися, а кільти змахували й опускалися в такт музиці. Хороводи, шотландський танець стратспей, флінги – усе це вони танцювали, весело поблискуючи пряжками і гупаючи ногами по дощатій підлозі так, що попід стелею котилася луна. Щоразу, коли ритм танцю змінювався, хтось закидав назад голову і видавав отой верескливий крик-завивання, який відразу ж підхоплювали інші охочі й сильні горлянки. А жінки, всіма забуті, стояли й дивилися.
Кейлі завершився аж близько четвертої ранку; але надворі їх чекала не терпка прозорість місцевості Блер-Атол у центральній частині штату Квінсленд або шотландського острова Скай, а непроглядна заціпенілість тропічної ночі; великий важкий місяць насилу волочився неозорими пустинними небесами, а над усім панували всепроникні міазми мангрових боліт. А коли Арне садовив їх у свій старий чахоточний «форд», останньою мелодією, яку почула Меґі, була «Квіти лісові», якою зазвичай музики заохочували гостей розходитися по домівках. Домівка… А де її домівка?
– Ну як – сподобалося? – спитав її Люк.
– Мені сподобалося б там іще більше, якби я мала можливість потанцювати, – саркастично відказала Меґі.
– Де, на кейлі? Забудь про це, Меґ! Тільки чоловіки мають право танцювати на кейлі, тож ми ще й поблажливо поставилися до вас, жінок, взагалі дозволивши вам танцювати.
– У мене таке враження, що все хороше й приємне роблять виключно чоловіки.
– Що ж, вибач! – мовив Люк крізь зуби. – Я думав, що, може, тобі шампанського захочеться попити, тому й взяв із собою. Хоча й не мусив тебе брати, між іншим! А якщо ти не будеш вдячною, то більше взагалі не візьму.
– Бачу, ти й не збираєшся цього робити, – сказала Меґі. – Бо не хочеш впускати мене до свого життя. Я багато чого побачила й зрозуміла за останні кілька годин, але не думаю, що саме це ти збирався мені показати. Тобі буде дедалі важче дурити мене, Люку. Мені обрид ти, обридло життя, яким я живу, мені обридло все!
– Т-с-с-с-с! – засичав він, не бажаючи скандалу. – Ми ж не самі!
– Тоді заявляйся до мене сам-один! – відрізала вона. – Коли востаннє я мала можливість побачити тебе довше кількох хвилин?
Арне зупинив авто біля підніжжя пагорба Хіммельхох і співчутливо вишкірився на Люка.
– Нумо, друже, – підбадьорив він. – Проведи її, а я тут почекаю. Не поспішай.
– Я цілком серйозно, Люку! – заявила Меґі, щойно вони опинилися подалі від Арне. – Навіть найбезневинніша істота починає огризатися, якщо її доведуть до краю, ти чуєш мене, Люку?! Знаю, я обіцяла коритися тобі, але ж і ти обіцяв кохати й плекати мене, тож ми з тобою – брехуни! Я хочу додому, на Дрогеду!
Люк відразу ж згадав про дві тисячі фунтів щорічно, які більше не надходитимуть на його рахунок.
– Ой, Меґ! – безпорадно мовив він. – Слухай-но, люба, так не триватиме довіку, клянуся! А цього літа я неодмінно візьму тебе з собою до Сіднея, слово О’Ніла! У будинку, яким володіє тітка Арне, невдовзі звільняється квартира, і ми зможемо пожити там три місяці й чудово порозважатися! Потерпи зі мною ще рік на рубанні цукрової тростини, а потім ми придбаємо ферму і осядемо, гаразд?
Місяць освітив його обличчя; воно здалося їй щирим, засмученим, стривоженим і покаянним. І дуже схожим на обличчя Ральфа де Брикасара.
– Гаразд, – погодилася Меґі. – Іще один рік. Але не забувай про обіцянку забрати мене до Сіднея, Люку!
