Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 46 страниц)
– А чому не ви мали розповісти мені про це, отче? Чому ви сказали, що це слід було зробити матусі?
– Це тема, яку жінки тримають у межах свого кола. Говорити про свою чи чиюсь іншу менструацію в чоловічому товаристві не заведено. Про це говориться строго між жінками.
– А чому?
Він похитав головою і розсміявся.
– Чесно кажучи, я й сам не знаю чому. Мені навіть хочеться, щоб це було не так. Але можеш повірити мені на слово, що це саме так. Ніколи й нікому не кажи про це ані слова, окрім своєї матері. І не кажи їй, що ми про це з тобою говорили.
– Гаразд, отче, не скажу.
Виходить, бути дорослою жінкою та матір’ю – це до біса важко: скільки практичних міркувань потрібно тримати в голові!
– Меґі, йди додому і скажи матері, що у тебе почалися крововиливи. Попроси її показати тобі, що в таких випадках треба робити.
– А у мами теж трапляються крововиливи?
– Вони трапляються у кожної здорової жінки. Але під час вагітності вони припиняться і почнуться знову лише після того, як народиться немовля. Саме завдяки припиненню менструацій жінки й дізнаються, що вони вагітні.
– А чому вони припиняються під час вагітності?
– Не знаю. Справді не знаю. Вибач, Меґі.
– А чому кров виходить із моїх сідниць, отче?
Він досадливо витріщився на ангела, який відповів йому умиротвореним поглядом, анітрохи не переймаючись жіночими проблемами. Отець Ральф потрапив у делікатне становище. Дивно: чому Меґі так наполегливо намагається про все дізнатися, адже зазвичай вона така стримана! Однак він усвідомлював, що тепер став для дівчинки джерелом знань того, про що вона не зможе прочитати в книжках, він не міг виявляти перед нею ані найменшої ознаки ніяковості. Бо добре її знав. Інакше вона замкнеться у собі, й більше ніколи й нічого у нього не спитає.
Тому священик спокійно і терпляче пояснив:
– Кров виходить не з твоїх сідниць, Меґі. А з прихованого отвору попереду, який має стосунок до дітей.
– Ой, ви хочете сказати, що саме з того отвору вони й з’являються? – мовила Меґі. – А я завжди хотіла знати – звідки ж вони з’являються?
Він весело вишкірився і зняв її з п’єдесталу.
– Ну от і розібралися. Тепер ти знаєш, Меґі, звідки беруться діти?
– Ой, знаю, – відповіла Меґі з поважним виглядом, радіючи, що знає хоч щось. – Вони з’являються у жінок, отче.
– А коли вони у них з’являються?
– Коли жінкам забажається.
– І хто ж тобі про це розповів?
– Ніхто. Я сама здогадалася, – відповіла дівчинка.
Отець Ральф заплющив очі й сказав сам собі, що його ніяк не можна вважати боягузом за те, що він облишив цю тему і не став її розвивати. Так, він співчував Меґі, але більше нічим не міг їй допомогти. Хорошого потрошку.
7
Невдовзі Мері Карсон мало виповнитися сімдесят два, і вона задумала влаштувати на Дрогеді найгучніший за п’ятдесят років прийом. Її день народження припадав на початок листопада, коли було вже жарко, але ще терпимо – принаймні для корінних мешканців Джилленбоуна.
– Не забувайте, місіс Сміт, – прошепотіла Мінні. – Ой, не забувайте! Третього листопада народилася сама Вона!
– Ти про що, Мінні? – спитала економка. Кельтська загадковість Мінні справляла негативний вплив на її міцні й непорушні англійські нерви.
– Невже ви не знаєте? До того ж це означає, що Вона народилася під знаком скорпіона, еге ж? Жінка-скорпіон. Оце так!
– Найменшої гадки не маю, про що ти кажеш, Мін!
– А про те, що скорпіон – найгірший знак, під яким може народитися жінка, моя люба місіс Сміт. Бо ж ці жінки – діти диявола, ось як! – витріщилася на неї Кет і перехрестилася.
– Якщо чесно, Мінні, то ви з Кет – дурепи і верзете дурниці, – відказала місіс Сміт, анітрохи не вражена.
Але збудження наростало і наростало. Стара павучиха, що причаїлася у своєму кріслі у самісінькому центрі павутини, видавала нескінченний потік наказів: зробити те, зробити се, оце – витягнути з комори, а оте – до комори покласти. Двоє служниць-ірландок збивалися з ніг, натираючи срібло та миючи вишукану порцеляну виробництва фірми «Гевіленд», перетворюючи каплицю знову на кімнату для прийому і наводячи порядок у сусідніх із нею приміщеннях.
Стюарт і група чорноробів у компанії менших хлопчаків Клірі, які не стільки допомагали, скільки заважали, косили та підстригали галявину, смикали на клумбах бур’яни і кропили водою тирсу на верандах, щоб прибрати пил з іспанських кахлів та висохлу крейду з підлоги, аби там можна було танцювати. Аж з самого Сіднея мав приїхати оркестр Кларенса О’Тула; звідти мали привезти устриць та креветок, крабів та омарів; а помічницями довелося найняти на тимчасову роботу кількох жінок із Джилі. Увесь район – від Рудна Гуніш до Інішмаррі та Бугели гудів як вулик у передчутті великої події.
Поки мармурові коридори відлунювали незвичними їм звуками переміщуваних предметів та вигуками людей, Мері Карсон пересунулася зі свого крісла з підголівником до письмового стола, поклала перед собою аркуш пергаменту і, вмочивши ручку в чорнильницю, почала писати. Вона анітрохи не сумнівалася і не робила навіть пауз, роздумуючи, куди поставити кому чи крапку. За останні п’ять років Мері Карсон подумки ретельно відшліфувала кожну фразу до повної стилістичної бездоганності. їй не довелося довго писати: лише два аркуші, та й то – добра чверть другого залишилася чистою. Але, закінчивши останнє речення, вона на мить завмерла у своєму кріслі. Письмовий стіл із висувною поверхнею стояв біля вікна, тому Мері Карсон мала змогу визирнути на галявину, повернувши голову. Сміх, що почувся знадвору, змусив її це зробити, спочатку лінькувато, а потім – заціпенівши од люті. Чорти б забрали його та об’єкт його одержимості!
Отець Ральф навчав Меґі їздити верхи; народжена в селянській родині дівчина ніколи не їздила в сідлі, і священик взявся усунути цей недолік. Як це не дивно, але дівчата з бідних сільських родин нечасто їздили верхи, бо верхова їзда була розвагою багатих молодих жінок як на селі, так і у місті. А такі дівчата, як Меґі, могли керувати тарантасом, підводою, запряженою ваговозами, навіть тракторами та зрідка легковиками, а от їздити верхи на конях нагода їм випадала нечасто. Бо придбати для доньки доброго коня коштувало надто дорого.
Отець Ральф привіз із Джилі високі еластичні черевики та твідові бриджі для верхової їзди і шумно гепнув їх на кухонний стіл у будинку Клірі. Педді, дуже здивований, відірвався від звичної пообідньої книжки.
– А що то ви привезли, отче? – поцікавився він.
– Верховий одяг для Меґі.
– Що?! – ошелешено вигукнув Педді.
– Що? – пискнула Меґі.
– Верховий одяг для Меґі. Скажу вам чесно, Педді, ви телепень. Ви – спадкоємець найбільшої й найбагатшої ферми в Новому Південному Уельсі, але так і не дозволили своїй доньці хоч раз проїхатися верхи на коні! Як тоді, по-вашому, вона займе гідне місце поруч із міс Кармайкл, міс Гоуптон та місіс Ентоні Кінґ? Усі вони прекрасно їздять верхи. Меґі має навчитися їздити верхи – як у дамському, так і в звичайному сідлі, ви мене чуєте? Розумію, ви занята людина, тому я сам навчу Меґі, подобається це вам чи ні. Якщо ж це завадить їй виконувати хатні обов’язки, то що ж, вважайте, що вам не пощастило. Кілька годин щотижня Фіоні доведеться обходитися без Меґі – і все. Заперечення не приймаються.
Одного не міг Педді – це сперечатися зі священиком; а Меґі захотілося приступити до навчання негайно. Роками вона виношувала це бажання, одного разу навіть боязко попросила про це свого батька, але він майже відразу забув про її прохання, а Меґі вирішила, що то він у такий спосіб їй відмовив – і більше ніколи йому про це не нагадувала. Вона страшенно зраділа можливості навчатися верхової їзди під наглядом отця Ральфа, але радості своєї вона не виказала, бо її побожне ставлення до священика переросло в палке, суто дівчаче захоплення. Знаючи, що їхня близькість є неможливою, вона дозволяла собі розкіш мріяти про нього – як він її обніматиме, цілуватиме… На цьому її мрії й закінчувалися, бо вона й гадки не мала, що бувало після обіймів та поцілунків. А якби знала, що негоже мріяти таке про священика, то навряд чи знайшла б спосіб приструнити себе і більше про таке не думати. Найкраще, що могла вдіяти Меґі – це зробити так, щоб він і гадки не мав про її думки.
* * *
Коли Мері Карсон глянула у вікно вітальні, отець Ральф та Меґі виходили зі стайні, що розташовувалася з тильного боку особняка, подалі від будинку старшого скотаря. Робітники ферми їздили верхи на худих та кістлявих скотарських конях, які жодного разу в житті не бували в стайні, а переминалися собі з ноги на ногу в загорожі, коли їх готували заганяти худобу, або щипали собі травичку на пасовиську, коли їх відпускали відпочити. Але на Дрогеді були й стайні, хоча користувався ними лише отець Ральф. Там Мері Карсон тримала двох породистих скакунів виключно для потреб отця Ральфа. Про те, щоб він їздив на кістлявих фермерських конях, і мови бути не могло. Коли священик спитав її, чи можна Меґі теж користуватися її кіньми, вона не змогла відмовити, бо дівчина була її племінницею, і священик мав рацію: Меґі має навчитися пристойно триматися у сідлі.
Кожною болючою кісткою свого старого розпухлого тіла Мері Карсон хотіла б відмовити їм або хоч поїздити разом із ними. Та не могла вона ані відмовити, ані сісти верхи на коня. Тому й казилася від люті, дивлячись, як вони йдуть через галявину: чоловік, граціозний, як танцівник – у бриджах, чоботях до колін та білій сорочці, й дівчина, теж у бриджах, струнка та по-хлопчачому гарна. Вони випромінювали почуття невимушеної дружби; у тисячний раз Мері Карсон здивувалася – чому це ніхто, окрім неї, не засуджує їхніх близьких, майже інтимних стосунків? Педді вважав, що це прекрасно, Фіона – ото вже колода збайдужіла! – не сказала, як зазвичай, нічого, а хлопці ставилися до них як до брата та сестри. Може, саме завдяки тому, що вона сама кохала Ральфа де Брикасара, їй ввижалося те, чого не бачив більше ніхто? Чи, може, то все плід її уяви, може, не було нічого, окрім дружби між чоловіком тридцяти з гаком років та дівчинкою, яка ще не оформилася як жінка? Дурниці! Жоден чоловік тридцяти з гаком років, навіть Ральф де Брикасар, не зможе не побачити троянду, що розпускається. Навіть Ральф де Брикасар? Ха! Особливо Ральф де Брикасар! Ніщо не проходило повз увагу цього чоловіка.
Руки Мері Карсон тремтіли; з пера на нижню частину аркуша впали темно-сині крапельки чорнила. Вузлуватими пальцями вона витягнула з шухлядки ще один аркуш, занурила перо в чорнильницю і переписала слова з такою ж самою впевненістю, як і першого разу. Потім важко підвелася і посунула своє масивне тіло до дверей.
– Мінні, Мінні! – загукала вона.
– Господи, спаси й помилуй, це Вона! – чітко почувся голос служниці з кімнати напроти. З-за дверей визирнуло вкрите ластовинням моложаве обличчя, яке, здавалося, було непідвладне рокам. – Що ви хотіли, моя люба місіс Карсон? – спитала вона, дивуючись, чому це стара баба не закалатала, як зазвичай, у дзвоник і не покликала місіс Сміт.
– Піди знайди парканника й Тома. І негайно пришли їх до мене.
– Може, мені спершу звернутися до місіс Сміт?
– Ні! Роби, що тобі сказали, дівчино!
Том, парковий чорнороб, був старим та засохлим чолов’ягою, що мандрував колись із торбою та казанком, а сімнадцять років тому влаштувавшись на Дрогеді на роботу, полюбив тутешні парки й сади так, що не зміг їх покинути. Парканника, такого самого перекотиполе, як і решта йому подібних, вранці відволік-ли від марудної роботи – натягувати дроти на стовпчики вигонів, бо до приїзду гостей треба було терміново підновити білий штахетник маєтку. Настрашені тим, що їх покликали до господині, вони заявилися до неї за якихось кілька хвилин і постали їй перед очі в робочих штанях на шлейках і фланелевих майках, перелякано зібгаючи в руках капелюхи.
– Ви обоє вмієте писати? – спитала місіс Карсон.
Чоловіки кивнули, нервово ковтнувши слину.
– От і добре. Мені треба, щоб ви прослідкували, як я підпишу ось ці папери, а потім поставили свої імена та адреси під моїм підписом. Зрозуміло?
Чоловіки знову кивнули.
– Дивіться ж – підписуйтеся так, як завжди, а ваші постійні адреси напишіть великими друкованими літерами. Мені байдуже – чи буде це ваша поштова адреса до запитання, чи якась інша, аби тільки за нею вас можна було знайти.
Двоє чоловіків прослідкували, як Мері Карсон написала своє ім’я; це було вперше, коли її письмо було розбірливе, а не стиснуте, як зазвичай. Підійшов Том і, незграбно водячи ручкою та залишаючи на папері чорнильні ляпки, поставив свій підпис. Потім парканник великими округлими літерами написав «Чез. Гокінс» та сіднейську адресу. Господиня пильно за ними спостерігала, а коли вони скінчили, дала кожному по тьмяно-червоній десятифунтовій купюрі й випроводила геть, наказавши тримати язика за зубами.
Меґі зі священиком давно пішли. Мері Карсон важко сіла за письмовий стіл, підтягнула до себе ще один аркуш паперу і знову почала писати. Це повідомлення не далося їй з такою невимушеною легкістю, як попереднє. Час від часу вона зупинялася, з лиховісною посмішкою обдумувала речення і писала далі. Здавалося, вона мала багато чого сказати, бо слова виходили стиснутими, рядки – дуже щільними, та все не вмістилося на один аркуш, і їй довелося витягнути ще один. Нарешті Мері Карсон перечитала написане, зібрала всі аркуші докупи, склала їх учетверо, вклала в конверт і заклеїла клапан червоним сургучем.
* * *
На прийом мали піти лише Педді, Фі, Боб, Джек та Меґі, бо Г’юї та Стюарта відрядили наглядати за малими двійнятами, через що вони аж ніяк не засмутилися, а крадькома зітхнули з полегшенням. Вперше в житті Мері Карсон розкрила свій гаманець достатньо широко, щоб із нього з’явилися не лише міль, яка там завелася, а й грубенька сума грошей, тому кожен отримав новий одяг, найкращий із того, який можна було придбати в Джилі.
Педді, Боб та Джек заклякли у накрохмалених манишках, високих комірцях та білих краватках-метеликах, чорних фраках, чорних брюках та білих жилетках. Прийом мав бути надзвичайно офіційним заходом, на який чоловік вдягали білі краватки та чорні фраки, а жіноцтво – довгі, до підлоги, плаття.
У Фіони було плаття з крепу оригінального й багатого синьо-сірого відтінку, яке надзвичайно їй личило. Воно спадало до підлоги м’якими складками, мало низький виріз і довгі, до п’ястей, тісні рукави й багаті прикраси з намистин і загалом нагадувало стиль королеви Марії. Подібно до цієї владної дами, Фіона зробила високу зачіску з пишними, випущеними назад пасмами, а ювелірна крамниця в Джилі спромоглася роздобути кольє настільки майстерно зроблене зі штучних перлин, що їхню штучність зміг би розгледіти лише знавець, і то зблизька. Ансамбль довершувало пишне віяло із страусового пір’я такого ж відтінку, як і плаття Фіони. Та воно виявилося не таким вже й надмірно-недоречним, яким здавалося на перший погляд: погода стояла незвично спекотна, і о сьомій вечора в тіні температура і досі трималася вище за стоградусну позначку.
Коли Фіона та Педді вийшли зі своєї кімнати, хлопці аж роти пороззявляли. Жодного разу в житті не бачили вони своїх батьків такими царственно-красивими, такими незвично-нетутешніми. Педді мав вигляд на свої шістдесят із хвостиком, але видавався настільки статечним і поважним, що його можна було прийняти за якогось державного діяча; зате Фіона несподівано здалася років на десять молодшою за свої сорок вісім – прекрасна, жвава, з магічною усмішкою на вустах. Джимс та Петсі вибухнули вереском та плачем, відмовляючись дивитися у бік матусі й татуся, аж поки ті повернулися до звичної поведінки; так через сум’яття та приголомшеність про статечність та поважність було забуто, мама й тато знову поводилися, як завжди, і невдовзі хлопчаки вгамувалися і аж засіяли від захвату.
Та саме на Меґі найдовше всі затримували погляд. Мабуть, пригадавши своє власне дівоче дитинство і розлютившись, що всі інші запрошені молоді дівчата замовили собі плаття у Сіднеї, кравчиня з Джилі вклала в плаття Меґі всю свою душу. Воно було без рукавів, із низьким драпірованим вирізом; Фіона сумнівалася щодо його доречності, але Меґі благала її, а кравчиня запевнила, що у всіх дівчат будуть приблизно такі самі плаття – вона ж не хоче, щоб з її доньки сміялися, як зі старомодно вдягненої селючки? І Фіона милостиво поступилася. Пошите з креп-жоржету та шифону плаття Меґі було злегка завужене на талії, а на стегнах його оповивала смужка з такого ж матеріалу. Плаття мало темнувато-сірий колір із блідо-рожевим відтінком, який у ті часи називався «трояндовий попіл»; зі згоди Меґі кравчиня щедро прикрасила його маленькими рожевими бутончиками троянд. А волосся Меґі коротко підстригла так, щоб її зачіска максимально нагадувала стрижку, мода на яку поступово охоплювала і дівоцький загал міста Джилі.
Педді розтулив був рота, щоб гучно висловити свою незгоду з побаченим, бо ця дівчина була зовсім несхожою на його маленьку Меґі, але відразу ж його і стулив, так нічого й не сказавши. Промовчати, коли треба, він навчився після сутички з Френком у домі священика, що сталася багато років тому А й справді, не може ж він постійно тримати біля себе свою дівчинку; вона вже перетворилася на молоду жінку, яка мимовільно засоромилася, побачивши у дзеркалі своє дивовижне перевтілення. Навіщо ж засмучувати бідолаху? їй і так непросто.
Він простягнув їй руку і ніжно всміхнувся.
– Ой, Меґі, ти така гарненька! Я сам проведу тебе, а Боб із Джеком супроводжуватимуть матір.
їй було без місяця сімнадцять, і Педді вперше у житті відчув себе старим дідом. Але Меґі була безцінним скарбом його серця, і ніщо не могло затьмарити її першого дорослого прийому.
Клірі повільно пішли до особняка, раніше за решту гостей: вони мали пообідати з Мері Карсон, а потім бути в неї під рукою, щоб разом із нею приймати гостей. Нікому не хотілося бруднити взуття, але, здолавши милю до садиби, родина зупинилася в літній кухні, щоб начистити черевики та пострушувати пилюку зі штанів та облямівок платтів.
Як і зазвичай, отець Ральф був у сутані; жоден світський вечірній костюм не личив би йому так добре, як ця грубо скроєна злегка розширена накидка з незчисленними ґудзиками із чорної матерії від нижнього краю до коміра та розкішним поясом із пурпуровою каймою.
Мері Карсон вирішила вдягнути атласне біле плаття з білим мереживом та білими страусовими перами. Фі отетеріло витріщилася на неї, вражена побаченим, – з неї злетіла її звична байдужість. Вбрання Мері Карсон було таким недоречно-вінчальним, таким жахливо-невідповідним ситуації: навіщо ця баба дурить себе, немов стара діва, що вдає наче заміж виходить? Останнім часом господиня маєтку помітно додала у вазі, що аж ніяк не поліпшило її зовнішності.
А Педді, здавалося, нічого недоречного не помітив; він підійшов до сестри і, сяючи усмішкою, взяв її за руки. «Який же ж він милий чолов’яга, цей Педді», – подумав отець Ральф, що відсторонено-усміхнений спостерігав за цією сценою.
– Оце так, Мері! Маєш прекрасний вигляд! Наче молода дівчина.
Насправді ж вона мала вигляд майже точнісінько, як королева Вікторія на знаменитому фото, зробленому незадовго до її смерті: глибокі зморшки вздовж владного носа, вперто-непохитний рот і трохи випуклі скляні очі, що немигаюче витріщилися на Меґі. Погляд красивих очей отця Ральфа змістився з племінниці на тітку, а потім – знову на племінницю.
Мері Карсон усміхнулася Педді і поклала руку йому на плече.
– Можеш відвести мене до обіднього столу, Педріку. Отець де Брикасар супроводжуватиме Фіону, а хлопці нехай поведуть із собою Меґан. – Повернувшись, вона спитала через плече: – Ви сьогодні танцюватимете, Меґан?
– Вона ще дуже молода, Мері, їй сімнадцяти немає, – похапливо пояснив Педді, згадавши ще один зі своїх батьківських недоглядів: ніхто з його дітей не вмів танцювати.
– Як жаль, – сказала Мері Карсон.
То був урочистий, розкішний, пишний та чудовий прийом – принаймні саме такі прикметники спадали на думку. На нього прибув Роял О’Мара з Інішмаррі, розташованого за двісті миль від Дрогеди; зі своєю дружиною, синами та незаміжньою донькою він здійснив найдальшу подорож, хоча й ненабагато дальшу за інших гостей. Річ у тім, що мешканці Джилі запросто могли податися аж за двісті миль на матч із крикету, не кажучи вже про прийом. Був там і Дункан Гордон з Іч-Візге; ніхто так і не добився від нього – чому він дав своїй фермі назву, яка древньо-шотландською означала «морський коник». Приїхали також Мартін Кінґ із дружиною та його син Ентоні з дружиною, місіс Ентоні; цей чоловік був найстаршим скватером Джилі, оскільки Мері Карсон не можна було так назвати через її жіночу стать. А ще там були Івен П’ю з ферми Брейк-і-Пул, яку в регіоні називали просто Брейкіпул, Домінік О’Рурк із Діббан-Діббана, Горі Гоуптон із Біл-Біла, та десятки інших.
Майже всі присутні родини були католиками, з них мало хто мав англосаксонські імена, а от імена ірландські, шотландські та уельські розподілялися серед них приблизно порівну. На своїй старій батьківщині вони, звісно, не могли розраховувати на автономію чи незалежність, як і католики в Шотландії та Уельсі не могли сподіватися на симпатію переважно протестантського корінного населення. Але тут, на своїх тисячах квадратних миль довкола Джилленбоуна вони самі були лордами і могли звисока поглядати на англійських лордів, які володіли у себе в Британії усім, на що падало око; Дрогеда, найбільша маєтність, своєю площею перевищувала кілька європейських князівств. Начувайтеся, князі з Монако та герцоги з Ліхтенштейну! Бо Мері Карсон – багатша й впливовіша за вас! І вальсувала місцева знать під музику модного сіднейського оркестру, а потім поблажливо поступилася місцем своїм нащадкам, які витанцьовували чарльстон; вони наминали пиріжки з омарами, їли сирі охолоджені устриці, пили п’ятнадцятирічне французьке шампанське та шотландський односолодовий віскі дванадцятилітньої витримки. Насправді ж вони охоче віддали б перевагу смаженій ягнятині чи солонині, з більшим задоволенням попили б дешевого дуже міцного рому «Бундаберґ» чи міцного бочкового пива «Графтон». Але їм приємно було усвідомлювати, що в цьому житті їм доступні й вишуканіші та престижніші речі – варто лише захотіти.
Так, бували й неврожайні роки – і багато. У сприятливі роки запаси вовни ретельно поповнювалися, щоби компенсувати збитки від років несприятливих, бо ніхто не міг передбачити, будуть дощі чи ні. Уже досить довго тривав сприятливий період, а в Джилі мало на що можна було витрачати гроші. О, яке то було щастя народитися на чорноземних рівнинах Великого Північного Заходу! Ніщо на землі не могло з ним зрівнятися! Тамтешні мешканці не здійснювали ностальгійних подорожей до старої батьківщини, бо не зробила вона для них нічого – лише дискримінувала їх за релігійні вірування, а в Австралії жило надто багато католиків, щоби їх дискримінувати. Тому Великий Північний Захід був для них справжньою батьківщиною.
Окрім того, сьогоднішній прийом повністю оплачувала Мері Карсон. Бо могла собі це дозволити. Подейкували, що вона мала стільки грошви, що могла б і короля Англії купити й перепродати. Вона вклала гроші у сталь, срібло, свинець та цинк, у мідь та золото, вона вклала капітали в сотні інших об’єктів, котрі в прямому і переносному сенсі продукували гроші. Дрогеда давно перестала бути головним джерелом її статків, перетворившись у щось на кшталт вигідного хобі.
Під час званого обіду отець Ральф не розмовляв із Меґі; а під час вечірки всіляко її ігнорував. Образившись, вона безперервно переслідувала його поглядом, у якому б кутку кімнати для прийомів священик не був. Коли він це помітив, йому заболіло серце, так хотілося підійти до неї й пояснити, що і її, і його репутація постраждає, якщо він приділить їй більше уваги, аніж, скажімо, міс Кармайкл, міс Гордон чи міс О’Мара. Як і Меґі, отець Ральф не танцював, як і на Меґі, на ньому зосередилися надто багато поглядів, бо вони удвох були, безперечно, найгарнішими і найімпозантнішими персонами тут.
Одна половина його душі не сприймала сьогоднішньої зовнішності Меґі з коротким волоссям, прекрасним платтям кольору «попіл троянд», у шовкових черевиках на височенних підборах; дівчина виростала, і у неї розвивалася чудова жіночна фігура. А другу половину переповнювала бурхлива радість через те, що Меґі затьмарила сьогодні решту молодих дівчат. Міс Кармайкл мала красиве й аристократичне обличчя, але їй бракувало специфічної краси золотисто-рудого волосся; міс Кінґ мала вишукано-прекрасні біляві кучері, але її тілу бракувало елегантності й гнучкості; міс Маккейл мала навдивовижу гарне тіло, але обличчям нагадувала коняку, що їсть яблуко, подане їй крізь дротяну загорожу. А загалом він відчував розчарування та болісне бажання перегорнути календар назад. Йому не хотілося, щоб Меґі дорослішала, йому хотілося, щоб вона й надалі залишалася маленькою дівчинкою, до якої він ставився б як до безцінного скарбу. Помітивши на обличчі Педді вираз, який віддзеркалив його власні думки, отець Ральф слабко всміхнувся. Яка б то була благословенна втіха, якби йому хоч раз у житті випало відкрито продемонструвати свої почуття! Та надто глибоко закарбувалися в його душу звичка, виховання та обачливість.
Вечірка тривала, і танці ставали розкутішими, з шампанського та віскі гості перейшли на ром та пиво, і прийом більше нагадував сільські танцюльки в сараї для стрижки овець. На другу годину ранку лише за відсутності робітників із ферми та робочих дівчат ця звана вечірка відрізнялася від звичайних розваг в околицях Джилі, які проходили у демократичній атмосфері.
Педді з Фіоною і досі були там, але щойно пробило дванадцять, Боб та Джек відразу ж пішли, прихопивши з собою Меґі. Ані Фіона, ані Педді цього не помітили, бо веселилися досхочу, їхні діти не вміли танцювати, а вони уміли і танцювали. Загалом – один з одним, і отцю Ральфу, який за ними спостерігав, вони несподівано здалися гармонійною парою, можливо, через те, що Фіоні та Педді рідко випадало відпочити і насолодитися спілкуванням. Він не пригадував, щоб коли-небудь бачив їх без дітей, завжди з ними була хоч одна дитина, і йому подумалося, що батькам великих родин доводиться сутужно, бо вони не мають змоги побути на самоті удвох, хіба що у спальні, де вони вже за правом могли зайнятися чимось іншим, а не розмовами. Педді – той завжди був веселий та бадьорий, але Фіона цього вечора аж сяяла; тож коли Педді, через відчуття обов’язку, ходив запрошувати на танець дружину якогось скватера, їй не бракувало кавалерів; жінки набагато молодші за неї понуро сиділи на стільцях попід стінами кімнати, а Фіону постійно запрошували танцювати.
Однак нечасті й нетривалі були ті моменти, коли отець Ральф мав змогу спостерігати за подружжям Клірі. Відчувши себе на десять років молодшим, коли Меґі пішла, він помітно пожвавішав і ошелешив панянок Гоуптон, Маккейл, Гордон та О’Мара, блискуче станцювавши танець блекботом із міс Кармайкл. Але відразу ж після цього він запросив до танцю бідолашну некрасиву міс П’ю, а оскільки атмосфера вже була невимушеною і сповненою поблажливості, то ніхто й не здумав докоряти священику. Навпаки, його доброту та ініціативність із достоїнством оцінили і захоплено обговорювали. Ніхто з батьків не міг закинути отцю Ральфу де Брикасару, що їхня донька не змогла з ним потанцювати. Ясна річ, не був би цей прийом приватним, священик не наважився б вийти на танцмайданчик, але так приємно було бачити, як такий імпозантний чоловік досхочу веселився, скориставшись можливістю, котра випадала йому дуже рідко.
О третій ранку Мері Карсон підвелася і позіхнула.
– Ні-ні, продовжуйте веселитися, якщо я втомилася – а я справді втомилася, – то можу піти спати, що й збираюся зробити. Але ще багато є випивки й закуски, а оркестру заплатили грати допоки хтось виявлятиме бажання танцювати. Невеличкий шум тільки заколише мене, і я швидше засну. Отче, допоможіть мені, будь ласка, піднятися сходами.
Коли вони вийшли з кімнати для прийомів, Мері Карсон не повернула до величних сходів, а натомість повела священика до вітальні, важко спершись йому на руку. Двері туди були зачинені; вона дала священику ключ і, почекавши, поки він відімкне замок, пройшла поперед нього всередину.
– Це був чудовий вечір, Мері, – сказав він.
– Мій останній.
– Не кажіть цього, моя люба.
– А чому? Я втомилася жити, Ральфе, і я збираюся зупинитись. – В її суворих очах з’явився глузливий вираз. – Ви сумніваєтеся в моїх словах? Понад сімдесяти років я робила саме те, що мені хотілося і коли мені хотілося, тому коли смерть гадає, що саме їй дано визначати час моєї подорожі на той світ, то вона помиляється. Я помру тоді, коли сама схочу, і це, до речі, не буде самогубством. Саме наше бажання жити дає нам сили смикатися й далі противитися смерті, Ральфе, але припинити жити зовсім неважко – якщо жити більше не хочеться. Я втомилася і я справді хочу зупинитись. Отак просто.
Він теж втомився; але не від самого життя, а від безконечної потреби тримати лице, від клімату, від браку друзів зі спільними інтересами, від самого себе. Кімната слабо освітлювалася лампою в коштовному рубіновому склі, яка кидала прозорі пурпурово-червоні тіні на обличчя Мері Карсон, надаючи сатанинського виразу її й без того лиховісним кістлявим рисам. Його ноги й спина боліли; він давно так багато не танцював, хоча завжди пишався тим, що йшов нога в ногу з останніми примхами танцювальної моди. Йому вже тридцять п’ять, він мав католицький титул провінційного монсеньйора, але в церковних колах впливу не набув. Його кар’єра скінчилася, так і не розпочавшись.
О, мрії молодості! Нестримний нерозсудливий язик юності, запальність молодої вдачі! Він виявився недостатньо сильним і не витримав випробування. Але він більше не повторить цієї помилки, ніколи…
Священик знервовано завовтузився і зітхнув; а який сенс? Подібна нагода ніколи більше не трапиться. Час відверто поглянути фактам в обличчя, час кинути безплідні мрії та сподівання.
– Ральфе, ви пам’ятаєте, я сказала, що візьму над вами гору, що переможу вас вашою ж зброєю?
Сухий старечий голос різко вирвав його із задумливості, навіяної втомою. Він поглянув на Мері Карсон і всміхнувся.
– Люба Мері, я ніколи не забуваю того, що ви кажете. Не знаю, що я робив би без вас впродовж останніх семи років… Без вашої кмітливості, вашої злобності, вашої проникливості…
– Якби я була молодшою, то повелася б з вами інакше, Ральфе. Ви навіть не уявляєте, як би мені хотілося викинути ось із цього вікна тридцять років мого життя. Якби до мене прийшов диявол і запропонував мені продати йому душу за можливість знову стати молодою, я б ані секунди не вагалася і продала б її, не відчувши через цю оборудку ніяких дурних докорів сумління, як отой старий ідіот Фауст. Але диявола немає. Знаєте, я не можу змусити себе повірити в Бога чи диявола. Жодного разу я не бачила ані крихти доказів, які б свідчили про їхнє існування. А ви?
