Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 46 страниц)
ЧАСТИНА П’ЯТА
1938–1953, Фіона
14
Не бажаючи, щоб хто-небудь знав про її повернення, Меґі виїхала до Дрогеди на поштовій вантажівці разом зі старим Блуї Вільямсом; кошик із Джастиною вона поклала поруч на сидіння. Блуї був радий її бачити, і жваво розпитував, що ж вона робила останні чотири роки, але на під’їзді до ферми замовк, інтуїтивно вловивши її бажання приїхати додому тихо і спокійно.
Назад – до брунатного та сріблястого, назад – до пилюки, назад – до тої прекрасної чистоти та широти, якої так бракувало північному Квінсленду. Немає тут пишної рослинності, не гниє вона так швидко, щоб звільнити місце для нової, – лише повільна неминучість, що обертається у неозорому просторі, мов сузір’я. Кенгуру – їх навіть побільшало. Милі й маленькі, симетричні вільги, такі кругленькі та по-материнському статечні, майже соромливі. Какаду, що рожевими хвилями знімалися зі шляху при наближенні вантажівки. Прудконогі ему. Нахабні кролики, що зістрибували з дороги, здіймаючи маленькі клубочки білого пилу. Вибілені скелети мертвих дерев у траві. Марево гаїв бовваніло на далекому викривленому обрії, коли вони проїжджали пасовиськами ферми Діббан-Діббан, і тільки тремтливі блакитні лінії, що перетинали їх знизу, свідчили про те, що ці гаї – нереальні. Звук, за яким вона підсвідомо скучала, – самотнє й розпачливе каркання ворон.
Туманні покривала коричневого пилу, гнані сухим осіннім вітром, наче завіси брудного дощу. І трава, сріблясто-бежева трава Великого північного сходу, що тягнулася до неба, немов благословення.
Дрогеда, Дрогеда! Евкаліпти-привиди та гігантські перцеві дерева, що гудять бджолами. Скотопригінні двори та маслисто-жовті пісковикові будівлі, химерна, якась нетутешня зелена галявина газону довкола великого будинку, осінні квіти у саду, жовтофіолі та цинії, айстри і жоржини, нагідки й хризантеми, і троянди, троянди… У дворі на гравїї, стоїть місіс Сміт; вона спочатку отетеріло роззявляє рота, а потім сміється й плаче, біжать Мінні та Кет, своїми худими старечими руками обнімають їй душу. Бо Дрогеда – це домівка, а значить, душа й серце Меґі – тут, назавжди.
Вийшла Фіона – подивитися, що там за гармидер зчинився.
– Привіт, мамо. Я повернулася додому.
Сірі очі не змінили виразу, але оновлена, нещодавно подорослішала душа Меґі все зрозуміла. Мама була рада, але не знала, як це показати.
– Ти покинула Люка? – спитала Фі, вважаючи природним, що місіс Сміт та служниці втаємничені у суть справи не менше за неї.
– Так. І більше ніколи до нього не повернуся. Йому не потрібна ані домівка, ані діти, ані я.
– Діти?
– Так. У мене буде ще одна дитина.
Служниці заохали й заахали, а Фіона висловила свою думку стримано, але з явним задоволенням.
– Якщо ти йому не потрібна, ти вчинила правильно, що повернулася додому. Ми про тебе потурбуємося.
Її колишня кімната, що виходить вікнами на сади та на вигін Гоум Педдок. І сусідня кімната – для Джастини та нової дитинки, коли та народиться. О, як гарно бути вдома!
Боб теж був радий її бачити. Він ще більше нагадував Педді: трохи згорбився і став жилавим, бо сонце досуха випекло його шкіру та кості. Він мав батькову лагідну силу характеру, але тримав себе не по-батьківськи, мабуть, через те, що ніколи не був годувальником великої родини. А ще він був схожий на Фіону.
Тихий, задумливий, несхильний відверто висловлювати свої думки та почуття. З раптовим здивуванням Меґі подумала, що братові вже років тридцять п’ять, а він досі нежонатий. Невдовзі прийшли Джек та Г’юї – дві копії Боба, але без його авторитетності, сором’язливими усмішками привітали її повернення додому. «Ото ж бо й воно, – подумала Меґі, – брати такі сором’язливі, це все через землю, бо земля не потребує нарочитої відкритості та суспільних навичок. Вона потребує лише того, що їй дають, – мовчазної любові та безоглядної вірності».
Того вечора всі чоловіки Клірі були вдома, щоб розвантажити вантажівку кукурудзи, яку Джимс та Петсі привезли з Джилі від фірми «АМЛ і Ф».
– Ніколи не бачив такої посухи, Меґі, – сказав Боб. – Ані краплини дощу за два роки. А кролі стали ще більшою напастю, аніж кенгуру, бо з’їдають більше трави, аніж вівці та кенгуру разом. Ми спробуємо перейти на годування з рук, але ж ти знаєш, які вівці вередливі.
О, Меґі прекрасно знала, що таке вівці. Телепні, яких світ не бачив, нездатні засвоїти найелементарніші правила виживання. В оцих штучно виведених аристократичних клубках вовни не залишилося ані дещиці невеличкого мозку, який мали їхні дикі предки. Вівці нічого не бажали їсти, окрім трави або зрізаного листя чагарників. Але на фермі бракувало рук для різання чагарників, щоб задовольнити апетит понад ста тисяч овець.
– То ви не проти, щоби я вам допомагала?
– Ще б пак! Якщо ти об’їжджатимеш внутрішні пасовиська, як колись, Меґі, ти вивільниш одного-двох робітників на різання чагарників.
Надійні, як і їхнє слово, двійнята повернулися додому назавжди. В чотирнадцять років вони покинули інтернат «Риверв’ю», бо їм кортіло якомога швидше повернутися до чорноземних рівнин. Вони вже нагадували Боба, Джека та Г’юї, коли ті були підлітками, але замість звичної уніформи тваринників Великого північного заходу – старомодної фланелі та твілу, вони вбиралися у білі молескінові бриджі, білі сорочки, крислаті сірі капелюхи з пласким верхом та високі верхові черевики з еластичними халявами на пласких підошвах. Лише жменька аборигенів-метисів, що жили в занепалій частині району Джилі, мавпували американських ковбоїв – із їхніми розцяцькованими чоботами на високих підборах та широченними стетсонівськими капелюхами. Для простолюдина з чорноземних рівнин таке вбрання було безглуздою й непотрібною манірністю, частиною іншої культури. У чоботах на високих підборах важко йти крізь поросль та чагарники, а ходити чагарями часто доводилося.
Руда кобила та чорний мерин померли, і стайня стояла порожня. Меґі наполягала – їй досить і звичайної робочої конячини, але Боб з’їздив до Мартіна Кінґа й купив їй двох породистих коней: кремову кобилу з чорними гривою та хвостом і ногатого рудого мерина. Чомусь втрата рудої кобили засмутила Меґі сильніше, аніж розлучення з Ральфом. То була запізніла реакція, наче смерть коняки чітко підкреслила факт його від’їзду. Але так приємно знову опинитися на пасовиську, їхати верхи разом із псами, ковтати пилюку від отари мекаючих овець, дивитися на небо, птахів, землю…
Було страшенно сухо. Меґі пам’ятала, що трава на Дрогеді завжди переживала засуху, але не цього разу. Тепер трава порідшала, у ній з’явилися залисини, звідки проступала чорна земля з павутиною тріщин, що зяяли наче висохлі спраглі роти. За це треба було «дякувати» кролям. Вони і раніше завдавали чимало шкоди, але за чотири роки її відсутності розплодилися понад всякі розумні межі. Зненацька, наче за один день їхня кількість перевищила критичну масу. Кролі були скрізь, і вони їли дорогоцінну траву.
Вона навчилася ставити кролячі пастки; і хоча їй було вкрай неприємно бачити цих милих тваринок скалічених залізними пазурами капканів, вона, як людина від землі, робила те, що мала робити. Бо вбити заради того, щоб вижити, – це не жорстокість.
– Нехай їм чорт, тим змученим ностальгією емігрантам, які завезли з Англії кролів, – сердився Боб.
Ці емігранти погано знали Австралію, і їх сентиментальність, що спонукала привезти сюди цей небезпечний вантаж, порушила екологічний баланс континенту, на відміну від овець та корів, яких вирощували за науковими рекомендаціями з моменту завезення. В Австралії не знайшлося природного хижака, який контролював би кількість кролів, а завезені лисиці не прижилися. Цим – неприродним – хижаком мала стати людина, але надто мало було людей, а кролів – надто багато.
* * *
Коли Меґі розповніла і не могла їздити верхи, вона проводила час на фермі з місіс Сміт, Мінні та Кет, шиючи та в’яжучи одежинки для малюка, який ворушився в її животі. Він (а Меґі завжди думала, що це він) був її частиною так, як ніколи не була Джастина; вона ніколи не страждала від нудоти чи депресії та дочекатися не могла, коли народить малюка. Можливо, Джастина, сама того не підозрюючи, до цього доклалася: це білооке маля з безсловесного немовляти виростало в надзвичайно розумну дівчинку, і Меґі з подивом для себе виявила, що їй подобається і вагітність, і її перша дитина; давно облишила бути до неї байдужою, прагнула огорнути доньку любов’ю, обнімати її, цілувати, сміятися з нею. Ввічлива, але тверда і вперта відсіч із боку доньки стала для неї шоком, але Джастина завжди так поводилася при надмірно емоційному виливі почуттів.
Коли Джимс та Петсі покинули інтернат «Риверв’ю», місіс Сміт була знову хотіла взяти хлопців під своє крило, але швидко розчарувалася, бо більшість часу вони воліли проводити на пасовиськах. І місіс Сміт спрямувала свою любов на Джастину – однак дістала таку саму вперту відсіч, як і Меґі. Здавалося, Джастина не хотіла, щоб її обнімали, цілували та смішили.
Ходити й говорити вона почала рано – в дев’ять місяців. Зіп’явшись на ноги і навчившись говорити чітко й виразно, вона ходила сама по собі й робила те, що їй заманеться. Ні, вона не була шумливою чи вперто-вередливою, ця дівчинка – криця. Меґі нічого не знала про гени, але якби знала, то, напевне, замислилася б над результатом змішання спадкових рис Клірі, Армстронґів та О’Нілів. Бо з цього вийшла надзвичайно потужна людська закваска.
Та найпротивнішою рисою Джастини була її вперта відмова всміхатися й сміятися. Кожен мешканець Дрогеди аж із шкіри пнувся, викидаючи коники, щоб змусити дівчинку вичавити з себе хоч подобу усмішки, але марно. Своєю внутрішньою серйозністю вона перевершила навіть власну матір. Першого жовтня, коли Джастині виповнилося шістнадцять місяців, на Дрогеді народився син Меґі. Народився він несподівано – на чотири тижні раніше; було три-чотири сильних перейми, відійшли води, і кілька хвилин по тому, як телефоном викликали лікаря, з допомогою місіс Сміт та Фіони на світ з’явилося немовля. Меґі й очима кліпнути не встигла. Болю майже не було, важке випробування скінчилося, ледь розпочавшись, і Меґі, попри шви, які їй довелося накласти через такий поспіх у появі сина на світ, почувалася прекрасно. Її груди, колись сухі для Джастини, тепер повнилися молоком, і цього разу не було потреби у пляшечках зі штучною молочною сумішшю.
А який же він прекрасний! Довгий та стрункий, із чубчиком солом’яного волосся на бездоганної форми голівці та виразними блакитними очима, які з часом не змінили кольору. Та хіба вони могли змінитися? То були очі Ральфа, і Ральфів ніс, і Ральфові руки та ступні. Меґі не надто переймалася докорами сумління і була надзвичайно вдячна Люкові за схожість із Ральфом і статурою, і кольором волосся й шкіри, і рисами обличчя. Але руки, брови, пухнастий вдовиний виступ, а також форма пальців на ногах та руках були саме від Ральфа, а не від Люка. Що ж, залишалося сподіватися, що ніхто не згадає, у кого з двох чоловіків були саме такі риси обличчя й пальці.
– Ти вже визначилася з іменем? – спитала Фіона, зачарована малюком.
Меґі з вдячністю подивилася на матір, яка тримала малого на руках. Фіона знову любитиме, може, не так, як любила Френка, але принаймні щось відчуватиме.
– Я назву його Дейн.
– Яке химерне ім’я! Здається, це родинне ім’я О’Нілів. Хіба ти не порвала з О’Нілами?
– Воно не має до Люка жодного стосунку. Це його ім’я, і більше нічиє. Терпіти не можу родинних імен; це наче нав’язувати шматок чогось старого зовсім іншій новій людині. Джастину я назвала так, бо мені це ім’я сподобалося, і Дейна назву Дейном з цієї самої причини.
– Що ж, звучить непогано, – погодилася Фіона.
Меґі поморщилася – її груди повнилися молоком.
– Ти б віддала його мені, мамо. Ой, він, мабуть, зголоднів! Сподіваюся, старий Блуї не забуде привезти відсмоктувач молока, інакше доведеться їхати по нього до Джилі.
Малюк таки зголоднів; він присмоктався до неї своїм припухлим ротиком так, що їй заболіло. Та дивлячись на нього, на його заплющені оченята, чорні вії із золотистими кінчиками, на пухнасті бровенята та на щічки, що натужно працювали, смокчучи молоко, Меґі відчувала до малого всепоглинаючу любов, любов, яка боліла їй сильніше за всяке смоктання.
«Він – це все. Його достатньо. Більше дітей я не хочу. Але ж клянуся Богом, Ральфе де Брикасар, тим Богом, якого ти любиш більше за мене, ти ніколи не дізнаєшся про те, що я вкрала у тебе – і у Нього. Я ніколи не розповім тобі про Дейна. О, моя дитинко! – Посунувшись на подушках, Меґі вмостила малого на зігнуту руку так, щоб краще роздивитися його бездоганне маленьке личко. – Моя дитинко! Ти – мій, я ніколи й нікому тебе не віддам. А надто твоєму батьку, священику, він не зможе визнати тебе своїм. Хіба ж це не прекрасно?»
* * *
Корабель підійшов до генуезької пристані на початку квітня. Архієпископ Ральф зійшов на берег в Італії, де щойно розквітла бурхлива середземноморська весна, і сів на потяг до Рима. Якби він попросив, його зустріли б і відвезли до Рима у ватиканському авто, але він страшився знову відчути церкву довкола себе; йому хотілося відкласти це на довший час. Вічне місто! І справді вічне, думав він, дивлячись із вікна таксі на дзвіниці та куполи, на всіяні голубами площі, розкішні фонтани та римські колони, чиї підніжжя сягали в глиб століть. Однак для нього все це зовнішня призолота. Єдино важливе значення мала для нього та частина Рима, що звалася Ватиканом, із його пишними громадськими приміщеннями та приміщеннями приватними, котрі можна було назвати якими завгодно, але не пишними.
Монах-домініканець у чорно-кремовій мантії провів його високими мармуровими коридорами повз бронзові та кам’яні статуї, яким належало бути в музеї, повз великі картини в стилі Джотто, Рафаеля, Ботічеллі та Фра Анжеліко. Ральф опинився в громадському приміщенні великого кардинала; безсумнівно, заможна родина Контіні-Верчезе витратила грубенькі гроші на оздоблення інтер’єру для свого іменитого нащадка.
У кімнаті зі слонової кістки та золота, багатої кольорами завдяки гобеленам та полотнам, обставленій французькими меблями та встеленій французькими килимами, де скрізь домінував кремовий відтінок, сидів Вітторіо Скарбанца, кардинал ді Контіні-Верчезе. Гладенька маленька рука з сяючим рубіновим перснем простягнулася у вітанні; радий, що може дивитися на неї, не піднімаючи очей, архієпископ Ральф перетнув кімнату, став навколішки, взяв руку і поцілував перстень. І він притиснувся щокою до цієї руки, знаючи, що не зможе збрехати, хоча збирався, допоки не торкнувся губами цього символу духовної сили і минущої світської влади.
Кардинал Вітторіо поклав другу руку Ральфу на плече, кивнув головою, відпускаючи монаха, а потім, коли двері зачинилися, його рука перемістилася з плеча на волосся, завмерла на густих чорних кучерях і ніжно відхилила їх від лоба, трохи відверненого вбік. Це волосся змінилося: невдовзі воно не буде чорним, воно стане сталевим. Зігнута спина напружилася і злегка випрямилася, плечі розправилися, подалися назад – і архієпископ Ральф поглянув у вічі своєму володарю.
Е-е-е, та його обличчя теж зазнало змін. Рот втягнувся, в ньому відобразився новий біль та сильніша вразливість, а очі, такі прекрасні своїм кольором, формою та обрамленням, тепер не схожі на ті, які він пам’ятав так добре, наче вони весь час були перед ним. Кардинала Вітторіо завжди вражало те, що очі Ісуса були блакитні, й у Ральфа теж: спокійні, відсторонені від баченого ними і тому здатні охоплювати все і розуміти все.
Та, може, то було помилкове враження. Хіба ж можна співчувати людству та страждати самому, якщо це не відображається у твоїх очах?
– Йдіть сюди, Ральфе, сідайте.
– Ваше високопреосвященство! Я хочу сповідатися.
– Згодом, згодом! Спершу ми поговоримо, і до того ж англійською. В наші дні скрізь повно допитливих вух, але, дякуючи нашому любому Ісусу Христу, ці вуха не розуміють англійської. Сідайте, Ральфе, будь ласка. Так приємно знову бачити вас! Мені бракувало ваших мудрих порад, раціонального розуму та вишуканого розуміння товариських стосунків. Мені не вдалося знайти хоча б наполовину такого доброго помічника, як ви. Він відчув уже, як його мозок переключився на формальність, відчув, як самі його думки набули простіших та ходових формулювань: більше за інших Ральф де Брикасар усвідомлював, як все в людині змінюється залежно від компанії та навіть від мови. Легка невимушеність розмовної англійської – не для вух кардинала. Тому він сів неподалік, напроти тендітної постаті в яскраво-червоному муарі, колір якого немов змінювався і залишався незмінним, а ще мав властивість зливатися по краях із довкіллям, а не виділятися з нього.
Розпачлива втома та нервозність, які мучили його кілька тижнів, здавалося, трохи послабили тягар на його плечах; йому стало дивно – чому він так боявся цієї зустрічі, хоча достеменно знав наперед, що його зрозуміють і пробачать. Але річ була не в цьому, зовсім ні. А в тому, що він сам відчував провину за те, що спотикнувся, за те, що недостойний ідеалу, до якого прагнув, за те, що розчарував чоловіка, який був доброзичливим до нього, нескінченно добрим, справжнім другом. Він почувався винуватим, бо будучи нечестивим сам, зайшов до цієї непорочної чистоти.
– Ральфе, ми священики, але перш за все ми – ще дехто, ми ті, ким були до того, як стали священиками, і від цього нам нікуди не подітися попри нашу винятковість. Ми – люди, з людськими слабостями та пороками. І ніякими словами не змусите ви мене змінити про вас враження, яке склалося за проведені разом роки, ніякими своїми словами не змусите ви мене думати про вас гірше і відчути меншу симпатію. Багато років я знав, що ви уникали втілення наших внутрішніх слабостей, нашої людської натури, але я знав, що ви пройдете через це, бо всі ми через це проходимо. Навіть Його Святість – найсмиренніший та найлюдяніший із нас.
– Я порушив обітницю, ваше високопреосвященство. Це не прощається так легко. Бо це святотатство.
– З власного бідністю ви покінчили багато років тому, коли прийняли заповіт місіс Мері Карсон. Залишаються цнотливість та послух, чи не так?
– Тоді я порушив усі три, ваше преосвященство.
– Називайте мене Вітторіо, як і раніше! Я не шокований, Ральфе, і не розчарований. Така воля Господа нашого Ісуса Христа, і я гадаю, що ви, напевне, дістали великий урок, який не можна засвоїти у менш деструктивний спосіб. Шляхи Господні недовідомі, й мотиви Його лежать за межами нашого вузького й недосконалого розуміння. Але, гадаю, те, що ви зробили не далося вам легко, ви не могли відкинути вашу обітницю як марну й безглузду річ. Я добре знаю вас. Я знаю, що ви горді, вам подобається сама ідея бути священиком, ви надзвичайно свідомі своєї винятковості. Можливо, цей конкретний урок був потрібен вам для того, щоб угамувати власну гординю, дати зрозуміти, що спершу ви людина, і тому не є таким винятковим, як вам здається. Хіба ж це не так?
– Так. Мені бракувало смиренності, мені здається, що я прагнув бути самим Господом. І в цьому був мій непростимий гріх. Я не можу простити себе, тож як я можу сподіватися на прощення небесне?
– Гординя, Ральфе, гординя! Не вам прощати, невже ви досі не розумієте? Прощати може лише Бог. І він простить, якщо побачить справжнє розкаяння. Ви ж знаєте, він простив більші гріхи людям менш святим, а також великим лиходіям. Невже ви гадаєте, що Володар Люцифер не був прощений? Він дістав прощення в першу ж мить свого бунту. Він сам обрав свою долю правителя пекла, то не була воля Божа. Хіба він не сказав: «Краще правити у пеклі, аніж прислужуватися в раю»? Бо він не зміг здолати своєї гордині, підкорити свою волю волі іншого, навіть попри те, що цей інший був самим Господом Богом. Я не хочу бачити, як ви зробите ту саму помилку, мій дорогий друже. Смиренність була тією єдиною рисою, якої вам бракувало, а саме її наявність необхідна для того, щоб стати великим святим або великою людиною. Допоки ви не залишите справу прощення Господу, ви не набудете справжньої смиренності.
Сильне вольове обличчя Ральфа скривилося.
– Так, я розумію вашу правоту. Я мушу прийняти себе таким беззаперечно і прагнути бути кращим, не пишаючись тим, ким я є. Я каюсь і тому хочу сповідатися, щоб чекати на прощення. Я справді розкаююсь, гірко розкаююсь. – Ральф зітхнув; його очі видали внутрішній конфлікт, який він не міг приховати, де завгодно, тільки не тут. – Одначе, Вітторіо, в певному сенсі мені не залишалося нічого іншого. Або зруйнувати і занапастити її, або занапаститися самому. Тоді здавалося, що іншого вибору я не мав, бо дійсно кохаю її. І не її провина в тому, що я не хотів переводити це кохання у фізичну площину. Розумієте, її доля стала важливішою за мою. До того я ставив на перше місце себе, як більш значущого за неї, істоту нижчого порядку. Але я побачив, що є відповідальним за те, що з нею сталося… Я мав розстатися з нею ще тоді, коли вона була дитиною, та не зміг. Я зберігав її у своєму серці, й вона про це знала. Якби я викинув її зі свого серця, вона б відчула це, неодмінно, і стала б людиною, на яку я не мав би впливу. – Ральф усміхнувся. – Бачите, я маю багато в чому покаятися. Бо теж намагався стати свого роду творцем.
– Це була ота Троянда?
Архієпископ Ральф закинув голову і поглянув на стелю з позолоченою ліпниною та бароковими люстрами.
– Хіба ж це міг бути хтось інший? Вона – моя єдина спроба Творення.
– А чи буде з нею все гаразд надалі, з цією Трояндою? Чи не завдали ви їй ще більшої шкоди, аніж відмовилися б від неї?
– Не знаю, Вітторіо, якби ж я знав! На ту мить це здавалося єдино можливим виходом. Я не маю, як Прометей, таланту провидця, а емоції не сприяють розважливості суджень. До того ж… це сталося! Але, здається, вона отримала майже все, чого потребувала, тобто моє визнання того, що вона – жінка. Я не хочу сказати, що вона не усвідомлювала жіночої суті свого єства. Навпаки, це я його не усвідомлював. Якби я познайомився з нею тоді, коли вона була дорослою жінкою, все могло бути інакше, але я багато років знав її ще дівчинкою.
– У ваших словах відчувається певне самовдоволення, Ральфе, і тому вважаю, що ви неготові до прощення. Вам боляче, так? Боляче, бо виявилися надто людиною і піддалися людській слабкості. Чи ви справді вчинили це у дусі благородної пожертви?
Ошелешений, Ральф поглянув у ці вологі чорні очі й побачив у них власне віддзеркалення – двох крихітних малозначущих чоловічків.
– Ні, – відповів він. – Я – чоловік, і як чоловік, знайшов у ній задоволення, про існування якого навіть не підозрював. Я не знав, що жінка може дати таке відчуття, що вона здатна бути джерелом такої глибокої і невимовної насолоди. Мені не хотілося покидати її, хотілося назавжди залишитися з нею, і не лише через її тіло, а тому, що мені подобалося бути з нею – розмовляти з нею, мовчати з нею, їсти страви, які вона приготувала, всміхатися їй, ділитися з нею думками. Я скучатиму за нею решту життя.
Щось у жовтуватому аскетичному обличчі незбагненно нагадало йому вираз обличчя Меґі у хвилину їхньої розлуки: величезний емоційний тягар, що падає з душі, рішучість і твердість характеру, цілковито здатного йти вперед попри негаразди, горе й біль. А що він пізнав у своєму житті, цей кардинал у червоному шовковому вбранні, чиєю єдиною людською слабкістю була, здається, його млосна, патетична абісинська кішка?
– Я не можу покаятися за те, що сталося між нами, – продовжив Ральф, коли його преосвященство промовчав. – Я каюся через те, що порушив обітниці – серйозні, з обов’язком, як саме моє життя. Я більше ніколи не зможу приступити до своїх обов’язків священика так, як я робив це раніше, так само ревно. Я гірко за це розкаююся. Але ж Меґі…
Коли це ім’я зірвалося у нього з вуст, Ральф нишком поглянув на обличчя кардинала Вітторіо, але той відвернувся, вочевидь, борючись зі власними думками й спогадами.
– Каятися через Меґі – це те саме, що вбити її. – Ральф стомлено потер лоба. – Не знаю, чи зрозуміло я висловлююся і чи зможу взагалі чітко висловити свої думки з цього приводу. Ніколи в житті не зможу я більш-менш адекватно висловити те, що відчуваю до Меґі. – Коли кардинал повернув голову назад, Ральф подався вперед у кріслі й побачив, як два його відображення у очах Вітторіо збільшилися. Очі Вітторіо були схожі на дзеркало: відбивали те, що бачили, але не залишали ані щілини для того, щоб побачити, що відбувається за ними. Очі Меґі – пряма протилежність: вони вели все глибше, глибше й глибше – аж до самісінької душі. – Меґі – це благословення, – сказав Ральф. – Вона для мене як щось святе, як свого роду таїнство.
– Так, я розумію вас, – зітхнув кардинал. – Добре, що ви це відчуваєте. Гадаю, в очах нашого Господа це пом’якшить ваш гріх. Заради вашого ж блага вам краще сповідатися отцю Джорджіо, а не отцю Гільєрмо. Отець Джорджіо не перекрутить ваших почуттів і пояснення мотивів. Він побачить істину. А отець Гільєрмо менш проникливий та чутливий, і тому може поставити під сумнів ваше щире розкаяння. Усмішка ледь помітною тінню промайнула на його тонких губах. – Ті, хто вислухує сповіді великих, вони теж люди, мій Ральфе. Ніколи не забувайте про це, допоки живете. У священицькому сані є вони сосудами, що містять Бога. У всьому іншому вони – прості люди. І прощення, яке вони відпускають, іде від Бога, хоча вуха, які вислуховують і роблять судження, належать людям.
У двері обережно постукали; кардинал Вітторіо мовчки дивився, як на інкрустований столик поставили тацю з чаєм.
– От бачите, Ральфе? Після Австралії я пристрастився до вечірнього чаювання. На моїй кухні його готують досить добре, хоча спочатку в них не виходило. – Він підняв руку, коли архієпископ Ральф потягнувся було за чашкою.
– Стривайте! Я сам наллю. Мені подобається бути «господинею».
– Я бачив багато чорних сорочок на вулицях Генуї та Рима, – зазначив архієпископ Ральф, спостерігаючи, як кардинал Вітторіо наливає чай.
– То спеціальні загони Дуче. Попереду в нас – дуже важкі часи, мій любий Ральфе. Його Святість твердо вирішив, що не має бути розколу між Церквою та світським урядом Італії, і він таки має рацію. Що б не трапилося, ми мусимо мати змогу служити всім нашим дітям, навіть якщо війна означатиме розкол між нашими дітьми, які воюватимуть один з одним в ім’я католицького Бога. Де б не були і кому б не належали наші серця та емоції, ми завжди намагатимемося тримати Церкву поза ідеологією та міжнародними конфліктами. Я покликав вас до себе, тому що добре знаю: ваше обличчя не видасть ваших думок, що б ви перед собою не бачили, а ще тому, що я не знаю людей, чиї дипломатичні таланти могли б зрівнятися з вашими.
Архієпископ Ральф гірко посміхнувся.
– Ви сприяєте моїй кар’єрі всупереч мені, чи не так? Що б зі мною було, якби я вас не зустрів?
– О, та ви б стали архієпископом Сіднейським – добра і вагома посада. – Його преосвященство широко всміхнувся. – Але шляхи нашого життя не завжди залежать від нас. Ми зустрілися тому, що так судилося бути, як і те, що ми працюватимемо безпосередньо на Його Святість Папу Римського.
– Я не бачу успіху наприкінці цього шляху, – сказав архієпископ Ральф. – Гадаю, результат буде таким самим, яким завжди буває результат безпристрасності. Ніхто нас не любитиме, і всі нас засуджуватимуть.
– Я знаю це, і Його Святість також це знає. Але ми більше нічого не можемо вдіяти. І ніщо не завадить нам молитися таємно за швидке падіння Дуче та фюрера, хіба ж ні?
– Ви й справді думаєте, що буде війна?
– Я не бачу жодної можливості уникнути її.
Кішка його преосвященства вийшла з сонячного куточка, де вона спала і дещо незграбно, через свій поважний вік, заскочила на коліна кардинала, вкриті мерехтливою мантією.
– А, Шебо! Привітайся зі своїм старим другом Ральфом, якому ти віддавала перевагу переді мною.
Жовті сатанинські очі пихато зиркнули на Ральфа – і заплющилися. Обидва чоловіки розсміялися.
