Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 46 страниц)
4
Будинок старшого скотаря стояв на палях, вивищуючись на тридцять футів над вузьким ярком, обсадженим по краю високими рідкими евкаліптами та численними плакучими вербами. Після розкоші особняка на Дрогеді цей будинок здавався досить простим, але оздобленням нагадував будинок, який Клірі полишили в Новій Зеландії. Кімнати повнилися солідними вікторіанськими меблями, густо всипаними тонким червоним пилом.
– Вам пощастило, тут є ванна, – зауважив отець Ральф, ведучи їх дощатими сходами до передньої веранди; підйом виявився досить крутим, бо палі, на яких стояв будинок, були п’ятнадцять футів заввишки. – Це на той випадок, коли річка вийде з берегів, – пояснив священик. – Будинок стоїть на березі ріки, і я чув, що за одну ніч вода в ній може піднятися на шістдесят футів.
У будинку справді була ванна кімната: в кінці тильної веранди за перегородкою був альков зі старою бляшаною ванною та щербатим нагрівачем води. Але, як з огидою виявили жінки, тутешній туалет був нічим іншим, як звичайною ямою за двісті ярдів від будинку, і ця яма смерділа. Після Нової Зеландії це здавалося дикунством.
– Той, хто тут мешкав, не надто переймався чистотою, – зауважила Фіона, провівши пальцем по пилюці на панелі.
Отець Ральф розсміявся.
– Якщо ви зібралися з цим воювати, то ваша битва буде безнадійно програна, – попередив він. – Це австралійська глушина, вона має три речі, які ви не в змозі будете здолати: спека, пилюка та мухи. Що б ви не робили, вони завжди будуть із вами.
Фіона поглянула на священика.
– Ви надзвичайно добрі до нас, отче.
– А чому б ні? Ви – єдині родичі моєї доброї приятельки Мері Карсон.
Фіона, анітрохи не вражена, стенула плечима.
– Я не звикла до дружніх стосунків зі священиком. У Новій Зеландії священики – люди досить непривітні й замкнені.
– Ви ж не католичка?
– Ні. Католик у нас Педді. Ясна річ, діти теж виховані католиками, кожен із них – якщо вас непокоїть саме це.
– Та я й не думаю непокоїтися. А особисто вас це обурює?
– Та мені якось байдуже.
– І ви не схотіли навертатися в католицтво?
– Я не лицемірка, отче де Брикасар. Колись я втратила віру у свою церкву і тепер не маю бажання переходити до іншого, але так само безглуздого віровчення.
– Зрозуміло. – Він поглянув на Меґі, яка стояла на передній веранді, вдивляючись у дорогу, що вела до садиби Дрогеда. – Ваша донька така гарненька. Знаєте, я маю слабкість до золотаво-каштанового волосся. Будь-який художник, забачивши її волосся, вже давно побіг би за своїми пензлями. Саме такого кольору я ще ніколи не бачив. Вона – ваша єдина донька?
– Так. Як у моїй родині, так і в родині Педді народжувалися головним чином хлопці. Поява дівчини – рідкість.
– От бідолаха, – ледь чутко зітхнув отець Ральф.
* * *
Коли з Сіднея прибули ящики з їхніми речами, будинок набув більш звичного вигляду – з книгами, порцеляною, прикрасами та вітальнею, заставленою меблями Фіони; все поволі облаштовувалося. Більшість часу Педді та хлопці старші за Стю проводили поза будинком із двома сільськогоспробітниками, котрих Мері навмисне тимчасово залишила для того, щоб вони навчили Клірі численним розбіжностям між вівчарством у Новому Південному Уельсі та вівчарством у Новій Зеландії. Фіона ж, Меґі та Стю вивчали розбіжності між веденням хатнього господарства в Новій Зеландії та життям у будинку старшого скотаря садиби Дрогеда. Поміж ними виникло мовчазне розуміння того, що саму Мері Карсон турбувати їм не можна, але її економка та служниці допомагали Фіоні, Меґі та Стю з не меншим ентузіазмом, аніж сільськогосподарські робітники допомагали чоловікам.
Невдовзі всі переконалися, що Дрогеда була самостійним всесвітом, настільки відрізаним від цивілізації, що з часом навіть Джилленбоун став просто назвою, з якою були пов’язані невиразні спогади. У межах великого вигону Гоум Педдок були стайні, кузня, гаражі, незліченні сараї з усякою всячиною – від корму до машинерії, собачі будки, вигони для худоби, заплутаний лабіринт скотопригінних дворів, гігантський сарай для стрижки овець із величезною кількістю робочих місць для стригалів – аж двадцять шість, а за сараєм – іще один заплутаний лабіринт дворів. Там були курники, свинарники, поїлки для корів та молочарня, житло для двадцяти шести стригалів, невеличкі халупки для чорноробів, двоє таких самих, але ще менших халупок для скотарів, бараки для робітників-новачків, бійня та стоси дров.
Все це розташовувалося приблизно посередині округлого безлісого простору діаметром три милі і мало назву Гоум Педдок. Увесь цей конгломерат споруд майже торкався сусіднього лісу тільки в тій точці, де стояв будинок старшого скотаря. Однак довкола сараїв, загонів та хлівів росло досить багато дерев, які давали таку необхідну та бажану тінь; здебільшого це були перцеві дерева – великі, кремезні, з щільною листвою і гарні своєю спокійною сонливістю. А віддалік, у зеленій траві пасовиська Гоум Педдок, ліниво паслися коні та корови молочної породи. На дні глибокого вузького яру обабіч будинку старшого скотаря неквапливо тік мілкий струмок каламутної води. Звісно, ніхто не повірив розповіді отця Ральфа, що вода в ньому здатна піднятися аж на шістдесят футів за одну ніч – це здавалося неможливим. Вода з цього струмка накачувалася вручну для кухні та ванни, і жіноцтво далеко не відразу призвичаїлося митися, мити тарілки та прати білизну в зеленувато-брунатній воді. Шість масивних баків із гофрованого заліза, які, подібно буровим вишкам, стриміли на високих дерев’яних опорах, збирали дощову воду для пиття, але новоприбулі швидко дізналися, що витрачати цю воду слід ощадливо, ніколи не використовуючи для прання. Бо хтозна, коли пройде наступний дощ і знову наповнить баки.
Вівці та велика рогата худоба поїлися артезіанською водою, але не з легкодоступного пласта ґрунтових вод, а справжньою артезіанською водою, що подавалася на поверхню з глибини три тисячі футів. Вона фонтанувала зі встромленої у свердловину труби і розтікалася невеличкими каналами з краями, порослими ядуче-зеленою травою, до кожного вигону господарства. Оскільки ці канали живилися зі свердловини, то їхня насичена сіркою та всілякими мінералами вода не годилася для пиття людьми.
Спочатку великі відстані приголомшували Клірі – Дрогеда мала площу двісті п’ятдесят тисяч акрів. Її найдовша межа простягнулася аж на вісімдесят миль. Господарство було за сорок миль та двадцять сім воріт від Джилленбоуна, єдиного населеного пункту в радіусі ста шести миль. Вузьку східну межу утворювала річка Барвон – так місцеві мешканці називали північне русло ріки Дарлінґ – великого й каламутного струмка тисячу миль завдовжки, який впадав у ріку Муррей і через півтори тисячі миль вихлюпувався разом із нею в океан на півдні Австралії. Струмок Джилленкрік, що тік у ярку побіля будинку старшого скотаря, впадав у Барвон за дві милі від Гоум Педдока.
Педді та хлопцям тут сподобалося. Інколи вони кілька днів поспіль проводили у сідлі за багато миль від господарства, ночуючи під небом, таким неозорим зоряним небом, що інколи їм здавалося, що вони з’єдналися з самим Господом Богом.
Сіро-бурий край повнився життям. Кенгуру тисячними табунами стрибали між деревами, легко долаючи огорожі та паркани, – такі бездоганно граційні, такі вільні! Посеред трав’янистої долини гніздилися страуси ему; вони гордо ступали вздовж своїх територіальних меж, але лякалися усього незвичного і тікали геть швидше за коней, полишаючи свої темно-зелені яйця завбільшки з футбольний м’яч. Терміти споруджували червонуваті, схожі на хмарочоси вежі; побіля мурашників сновигали незчисленні мурахи – великі й кусючі. Пташине розмаїття здавалося нескінченним у своїх незвіданих видах; пернасті жили не по одному чи по двоє, а тисячами тисяч: маленькі жовто-зелені папужки, яких Фіона чомусь називала голубками, хоча місцеві мешканці казали, що це хвилясті папужки; дещо більші за розмірами червоно-сині папуги під назвою розела; великі блідо-сірі папуги з яскраво-пурпуровими грудинками, підкриллям та головами, називалися рожевими какаду; а ще там були великі чисто-білі птахи з жовтуватими чубчиками, і ці птахи мали назву сірий чубатий какаду. Всюди пурхали красиві маленькі зяблики, а ще горобці та шпаки, весело сміялися й хихотіли дужі брунатні синьоводи, час від часу пірнаючи за зміями – своєю улюбленою їжею. Усі птахи майже як люди не мали ані найменшого страху: сиділи собі сотнями на деревах, позираючи туди-сюди яскравими розумними очима, верещали, реготали та імітували все, що здатне видавати хоч якийсь звук.
По землі тупотіли лячного виду ящірки п’ять-шість футів завдовжки і легко заскакували на високі гілки дерев, почуваючись там комфортно, як і на землі; вони називалися варанами. Було багато й інших ящірок, не таких великих, але декотрі мали не менш лячну зовнішність – із роговими гребенями довкола шиї, як у динозаврів, або з розпухлими, яскраво-синіми язиками. А розмаїтість видів змій вражала, і Клірі дізналися, що найбільші та найстрашніші із них здебільшого найбезневинніші, а от схоже на товсте полінце створіння в фут завдовжки могло виявитися смертельно небезпечним убивцею; яких там тільки змій не було – і пітони з ромбічним малюнком, і мідянки, і деревні змії, і чорні змії з червоним підчерев’ям, і коричневі змії, і смертельно небезпечні тигрові змії…
А комахи! Коники-стрибунці, сарана, цвіркуни, бджоли, мухи всіляких розмірів, цикади, комарі, ґедзі, велетенські молі та незчисленні метелики! Павуки наводили страх – величезні волохаті істоти з охватом лап у кілька дюймів; були й оманливо маленькі, але смертельно небезпечні павучки, що ховалися в туалеті. Декотрі жили в розлогій павутині на деревах, декотрі колихалися в щільних люльках із павутини, причеплених поміж стебел трави, інші ж пірнали в отвори у землі з лядками, які вони зачиняли за собою.
Було й багато хижаків: жорстокі дикі кабани, які не боялися нічого і харчувалися плоттю – чорні волохаті створіння завбільшки з дорослу корову; дінго – місцеві дикі собаки, які кралися, принишкнувши до землі й зливаючись із травою; сотні ворон, що огидно каркали зі скелетів мертвих засохлих дерев; яструби та орли, що нерухомо зависали в потоках повітря.
Від декотрих із цих хижаків вівці та худоба потребували захисту, особливо коли телилися корови і котилися вівці. Кенгуру та кролі поїдали дорогоцінну траву; свині та дінго пожирали ягнят, телят і хворих тварин, ворони видзьобували їм очі. Сімейству Клірі довелося навчитися стріляти, їздити верхи з гвинтівкою, інколи для того, щоб перервати страждання нещасної тварини або ж завалити дикого кабана чи собаку дінго.
«Оце і є справжнє життя!» – із захватом міркували хлопці. Жоден із них анітрохи не скучав за Новою Зеландією; коли ж з’явилася мошка, що набивалася в куточки очей, ніс, рот та вуха, вони швидко навчилися хитрому австралійському трюку – прив’язали корки до країв своїх капелюхів; ті підстрибували на мотузочках і відганяли мошку. Щоб гади не заповзали до халяв їхніх мішкуватих штанів, вони пов’язували під колінами штрипки зі шкіри кенгуру, ці штрипки чомусь називалися нацюцюрниками. Хлопці хихотіли зі смішної назви, але ставилися до цього винаходу з великою повагою. Порівняно з цим Нова Зеландія була страшенно нудною, бо ось воно – справжнє життя!
Але жінки, прив’язані до будинку та його околиць, від свого життя були не в захваті, бо їм не випадало ані вільної хвилини, ані нагоди поїздити верхи, не мали вони й бажання змінити вид діяльності. На новому місці виконувати жіночу роботу – куховарити, прибирати, прати, прасувати та няньчити дитинча – було значно важче. їм доводилося терпіти спеку, пилюку, мух, круті численні східці та каламутну воду, майже постійну відсутність чоловіків, які могли б принести й нарубати дров, накачати води та зарубати курку чи індичку. Особливо важко було терпіти спеку, а була ж іще тільки рання весна; але навіть тепер термометр на тінистій веранді доходив до ста градусів кожного дня[6]6
100 градусів за Фаренгейтом дорівнює 37,7 градусів за Цельсієм.
[Закрыть]. У кухні біля гарячої плити температура сягала ста двадцяти градусів.
Одяг з цупкої тканини, що тісно облягав тіла жінок, був призначений для Нової Зеландії, де в будинку майже завжди було прохолодно. Якось Мері Карсон під час невеличкої прогулянки завітала до своєї невістки і скептично поглянула на закрите й довге, до підлоги, ситцеве плаття Фіони. Сама ж вона була вдягнена за останньою модою в кремове шовкове плаття з просторими рукавами, низьким декольте і без талії, яке сягало лише до середини литок.
– Ви така безнадійно старомодна, Фіоно, – зауважила вона, окинувши поглядом свіжовкриту кремовою фарбою вітальню з перськими килимами та старовинними, вочевидь, досить коштовними меблями.
– Не маю часу бути інакшою, – відказала Фіона досить різко як для гостинної хазяйки.
– Ви матимете тепер більше часу, бо чоловіки подовгу не буватимуть вдома, і тому вам доведеться менше куховарити. Підкоротіть ваші плаття і киньте носити нижні спідниці та корсети, інакше ви помрете, коли настане літо. Улітку, до вашого відома, температура підніметься ще на п’ятнадцять-двадцять градусів. – Її погляд затримався на портреті прекрасної блондинки у криноліновому платті у стилі імператриці Євгенії. – А це що за одна? – спитала вона, показуючи рукою.
– Моя бабуся.
– Та невже? А меблі й килими?
– Теж мої, від бабусі лишилися.
– Не може бути! Тоді мушу вам сказати, люба Фіоно, що ви низько впали.
Фі ніколи не втрачала самовладання, не втратила вона його і тепер, але її тонкі губи стали ще тоншими.
– Я так не вважаю, Мері. Бо маю доброго чоловіка, і ви це знаєте.
– Доброго, та без копійки за душею. Яке було ваше дівоче прізвище?
– Армстронґ.
– Оце так! А ви, бува, не з роду Родеріка Армстронґа?
– Він – найстарший із моїх братів. А його тезко був моїм прадідом.
Мері Карсон підвелася і змахнула нарядним крислатим капелюхом мух, які демонстрували мало поваги до людей високого соціального статусу.
– Тоді ви шляхетнішого походження, ніж Клірі, хоча я й сама з їхнього роду. Невже ви так палко покохали Педді, що зважилися все це кинути?
– Чому я це зробила – то моє діло, Мері, а не ваше, – спокійно мовила Фіона. – Я не бажаю обговорювати свого чоловіка, навіть із його сестрою.
Глибокі зморшки з боків великого носа Мері Карсон стали ще глибшими, а очі трохи вирячилися.
– Ти ба, яка гонориста цяця!
Більше вона не приїздила, зате часто приїздила її економка, місіс Сміт, не раз повторюючи пораду Мері Карсон стосовно одягу.
– Послухайте-но, – якось сказала вона. – У моєму помешканні є швацька машинка, якою я ніколи не користуюся. Я накажу двом чорноробам принести її вам. Якщо вона мені знадобиться, то я сама до вас прийду. – Жінка поглянула на малого Гала, який весело борюкався на підлозі. – Мені подобається звук дитячих голосів, місіс Клірі.
Кожні півтора місяці з Джилленбоуна привозили підводою пошту – то був єдиний контакт із зовнішнім світом. У господарстві Дрогеда була вантажівка «форд», іще один спеціально перероблений «форд» із баком для води на кузові, легковик моделі «форд-Т» та лімузин «ролс-ройс», але, здавалося, ніхто не їздив ними до Джилі, окрім Мері Карсон, та й то нечасто. Сорок миль – то було далеко, як до Місяця.
Блуї Вільямс, що мав контракт на доставку пошти по району, витрачав півтора місяці на те, щоб охопити всю підвідомчу територію. Його плосковерху підводу з величезними десятифутовими колесами тягнула прекрасна запряга з дванадцяти ваговозів, і була вона завантажена всім тим, що замовляли далекі поселення. Окрім Королівської пошти він розвозив бакалію, бензин у бочках місткістю сорок чотири галони, мішки з зерном, коленкорові мішки з цукром та борошном, дерев’яні ящики з чаєм, мішки з картоплею, сільськогосподарські механізми, замовлені поштою цяцьки, одяг з ательє Ентоні Гордерна в Сіднеї та ще багато чого, що треба було везти з Джилі до сільських закутнів. Пересуваючись із гідною подиву швидкістю двадцять миль на день, він всюди був бажаним гостем; у нього вивідували новини та відомості про погоду в далеких краях, йому вручали пачки грошей, ретельно перемотані смужками паперу з нашкрябаними на них замовленнями на товари, які він мав придбати в Джилі, йому віддавали старанно виписані листи, які потрапляли до брезентового мішка з написом «Залізниця “Велика долина”, Королівська пошта».
Західніше Джилі були лише два населених пункти: ближній, Дрогеда, і дальній – Бугела. За Бугелою лежала територія, куди пошта доходила лише раз на півроку. Великою зигзагоподібною дугою підвода Блуї об’їжджала всі населені пункти на південному заході, заході та північному заході, а потім, повернувшись до Джилі, вирушала на схід, у коротшу подорож, бо місто Буру лежало лише за шістдесят миль на схід. Інколи він віз пасажирів, що сиділи поруч із ним на непокритому шкіряному сидінні; то були люди, які їхали в гості або у пошуках роботи; інколи він забирав пасажирів – людей, що поверталися з гостей, скотарів, служниць та чорноробів, які звільнилися, бо були невдоволені оплатою чи умовами роботи, зрідка возив і гувернанток. Орендарі та скватери пересувалися власними легковиками, але ті, хто на скватерів працював, залежали від Блуї – поштаря і перевізника товарів.
Отримавши поштою замовлені рулони матерії, Фіона засіла за позичену швацьку машинку і заходилася шити з легкої бавовни просторі плаття для себе та Меґі, легкі просторі штани для чоловіків, повзунки для Гала та фіранки на вікна. Бо й справді без товстої й обтислої спідньої білизни було прохолодніше.
Життя Меґі було одиноким, бо з хлопців у домі залишався тільки Стюарт. Джек та Г’юї виїжджали разом із батьком навчатися роботи скотаря, вони працювали помічниками, які називалися в цих краях кумедним словом джекару´. Стюарт не був таким компанійським, як Джек та Г’юї. Він жив у власному світі – тихий маленький хлопчик, який просиджував годинами, спостерігаючи за поведінкою юрби мурашок, замість того, щоб лазити по деревах. А от Меґі полюбляла це заняття і знаходила австралійські евкаліпти підходящими для цієї забави – такі нескінченно різноманітні за формою та складністю видряпування на них. Втім, часу для лазіння по деревах та споглядання мурах було обмаль. Бо Меґі та Стюарт тяжко працювали. Вони рубали й носили дрова, копали ями для сміття, поралися в городі та доглядали курей та свиней. Вони вчилися вбивати павуків та змій, хоча так і не розучилися їх боятися.
Кілька років поспіль дощів випадало більш-менш достатньо; рівень води у струмку був низький, а баки для дощової води заповнені майже наполовину. Трава виростала досить добра, але її не можна було назвати ані розкішною, ані соковитою.
– Схоже на те, що стане ще гірше, – похмуро зауважила Мері Карсон.
Але до справжньої засухи їм судилося пізнати повінь. У середині січня місцевість довкола Дрогеди зачепили південним краєм північно-західні мусони – надзвичайно сильні й тривалі вітри, що дули туди, куди їм заманеться. Інколи під принесені ними проливні дощі потрапляли тільки найдальші північні окраїни континенту, інколи ж вони мандрували в глиб провінції, змушуючи нещасних мешканців Сіднея терпіти вологе й спекотне літо. Того січня небо затягнули темні хмари, рвані вітром на мокрі ганчірки; пішов дощ, і не тихий лагідний дощик, а безперервна ревуча злива, якій не було видно кінця.
Їх завчасно попередили: приїхав Блуї Вільямс на своїй підводі, навантаженій вище звичайного та з дванадцятьма запасними ваговозами – він поспішав скінчити свій об’їзд до дощів, коли він не зможе безпечно обслуговувати населені пункти.
– Йдуть мусони, – сказав він, скручуючи цигарку, і показав батогом на пакунки з додатковими бакалійними товарами. – Річки Купер, Барку та Діамантіна течуть врівень із берегами, а струмок Розлив уже вийшов із берегів. Квінсленд уже на два фути під водою, і тамтешні бідолахи всіляко намагаються знайти хоч якесь підвищення чи бодай пагорбок, щоб загнати на нього овець.
Раптом вибухнула тиха паніка: тепер Педді з хлопцями ішачили як прокляті, переганяючи овець із нижніх вигонів подалі від струмка та ріки Барвон; заявився отець Ральф і, осідлавши свого коня, вирушив із Френком та зграєю найкращих собак до дальніх, іще не звільнених від овець, пасовиськ побіля Барвону, а Педді з двома скотарями, прихопивши з собою по хлопцю, подалися в інших напрямках.
Отець Ральф сам був прекрасним скотарем. їхав він на рудій кобилі, подарованій Мері Карсон, убраний у бездоганно скроєні буйволячі бриджі для верхової їзди, блискучі коричневі чоботи по коліно та сніжно-білу сорочку із рукавами, закоченими поверх дужих жилавих рук, та розстебнутим коміром, із-під якого виднілися гладенькі засмаглі груди. Френк, у мішкуватих старих штанях із саржі, перев’язаних кенгуровими нацюцюрниками, та в сірій фланелевій майці, відчував себе поруч із ним бідним родичем. «А я і є бідний родич», – із кривою посмішкою подумав Френк, проводжаючи поглядом статну постать священика на елегантній кобилі, коли той проїхав повз живопліт та сосни за струмком. Сам же хлопець сидів верхи на вередливому строкатому коні, тренованому на загін скота; це була злобна тварюка, з вередливою вдачею та лютою ненавистю до інших коней. Пси дзявкали і нетерпляче вертілися, вишкіряючись і кидаючись один на одного, аж поки отець Ральф не розігнав їх лютим помахом скотарського батога. Здавалося, цей чоловік умів усе: і знався на спеціальному свисті, котрим собак спускали до роботи, і володів батогом краще за Френка, який іще не добре засвоїв це екзотичне австралійське мистецтво.
Великий і злий пес блакитної квінслендської породи, ватажок собачої зграї, по-рабськи прив’язався до священика і беззаперечно виконував всі його накази; Френка ж він, вочевидь, вважав лише його помічником, людиною другорядною. Почасти Френк був не проти цього, бо лише йому з усіх синів Педді життя на фермі Дрогеда не сподобалося. Так, він прагнув вирватися з Нової Зеландії, але не заради того, щоби потрапити сюди. Він терпіти не міг безперервне патрулювання пасовиськ, необхідність ночувати на твердій землі, злющих собак, до яких не можна було ставитися, як до улюбленців, і яких доводилося пристрілювати, якщо вони не виконували своєї роботи.
Але подорож назустріч темним хмарам скидалася на пригоду; навіть дерева, що гнулися й тріщали від вітру, танцювали танок неземної радості. Отець Ральф працював, як людина, охоплена якоюсь одержимістю: гнав собак на купки овець, які нічого не підозрювали, від чого ці нетямущі клубки вовни стрибали та мекали від страху, аж поки пси, що низькими силуетами сновигали у траві, збивали їх у щільні отари і змушували бігти у потрібному напрямку. Саме завдяки собакам жменька людей мала змогу вправлятися з таким великим господарством, як Дрогеда; виведені спеціально для роботи з великою рогатою худобою або вівцями, ці істоти були надзвичайно тямущими і з півслова розуміли всі команди.
До ночі отець Ральф із собаками та Френком, який, попри свою недосвідченість, щосили намагався допомагати, повністю очистили від овець одне пасовисько, на що, за звичайних умов, знадобилося б кілька днів. Розсідлавши свою кобилу біля купки дерев, що росли неподалік воріт на друге пасовисько, він бадьоро заговорив про те, що, можливо, їм і звідси вдасться прибрати овець до настання дощів. Висолопивши язики, пси зморено розпростерлися на траві, а їхній вожак, великий собака блакитної квінслендської породи, улесливо зателіпав хвостом під ногами отця Ральфа. Френк видобув зі своєї подорожньої торби кілька огидних шматків кенгурового м’яса і швиргонув його псам – ті накинулися на поживу, пожадливо вишкіряючись і кусаючи один одного.
– Гидотні тварюки! – зауважив він. – Вони поводяться не як собаки, а як шакали.
– На мою думку, саме ці пси є набагато ближчими до таких, якими їх замислив Господь Бог, – спокійно відповів отець Ральф. – Завжди насторожені, розумні й майже не приручені. Я, наприклад, віддаю перевагу саме таким тваринам, а не домашнім улюбленцям. – Він усміхнувся. – Це ж стосується і котів. Ти не звертав уваги на котів, що нишпорять по сараях? Вони ж дикі й шалені, наче пантери, і людей до себе й близько не підпускають. До того ж вони – чудові мисливці, і людина їм не потрібна – ні як годувальник, ні як господар.
З торби на сідлі він дістав кусень холодної баранини та бутерброд із маслом, відрізав шмат собі, а решту подав Френку. Поклавши хліб із маслом поміж ними на колоду, отець Ральф із задоволенням впився білими зубами у м’ясо. Спрагу він вгамував водою з брезентового бурдюка, а потім скрутив цигарку.
Неподалік росло поодиноке дерево; отець Ральф тицьнув на нього цигаркою.
– Отам і заночуємо, – сказав він, розв’язуючи мотузки на своїй ковдрі й знімаючи сідло.
Френк пішов за ним до вільги – дерева, яке вважалося найкрасивішим у цих краях Австралії. Воно мало щільне блідо-зелене листя майже бездоганно-круглої форми. Його крона росла так близько до землі, що до неї легко дотягувалися вівці, й тому знизу майже всі вільги були «підстрижені» рівно, наче кущики у парку. Якщо почнеться дощ, Френк з отцем Ральфом знайдуть під цим деревом кращий притулок, аніж під будь-яким іншим тутешнім, бо зазвичай австралійські дерева мали значно тоншу листву, аніж дерева у менш посушливих краях.
– Ти нещасливий, Френку? – спитав священик і, позіхнувши, ліг під деревом і заходився скручувати ще одну цигарку.
Френк стояв від отця Ральфа на відстані двох кроків; він повернувся і підозріло поглянув на нього.
– А що то таке – щастя?
– Ну, твій батько та брати тепер щасливі. Але не ти, не твоя матір і не твоя сестра. Тобі не сподобалася Австралія?
– Ні. Саме ця її частина. Я хотів би податися до Сіднея. Там у мене міг би з’явитися шанс хоч чогось добитися в житті.
– До Сіднея, кажеш? Та це ж лігво зла та беззаконня, – зауважив отець Ральф, іронічно всміхаючись.
– А мені байдуже! Бо тут мені нічого не світить, як і в Новій Зеландії; мені б тільки забратися від нього геть, але я не можу.
– Від нього?
У Френка це вирвалося мимоволі, й тому він замовк, не бажаючи продовжувати розмову. Лежав мовчки, втупившись поглядом у листя над головою.
– Скільки тобі років, Френку?
– Двадцять два.
– Ну, тоді зрозуміло! І тобі ніколи не доводилося жити окремо від рідних?
– Ні.
– А на танці ти коли-небудь ходив? Дівчина у тебе була?
– Ні, – відказав Френк, не бажаючи додавати «отче».
– Тоді він не зможе довго тримати тебе біля себе.
– Він триматиме мене, аж поки я не помру.
Отець Ральф позіхнув і вмостився спати.
– Добраніч, – сказав він.
Вранці темні хмари опустилися ще нижче, але дощ цілий день затримувався, тому їм вдалося зібрати овець і з другого вигону. З північного сходу на південний захід Дрогеда перетинав ледь помітний водорозділ, і саме на цьому узвишші й зосередили скотину на той випадок, якщо вода в струмку та Барвоні вийде з берегів.
Дощ почався, коли впала темрява, а Френк зі священиком швидкою риссю саме поспішали до броду через струмок, що нижче за течією неподалік будинку старшого скотаря.
– А тепер жени щодуху, не шкодуй коня! – скрикнув отець Ральф. – І тримайся міцніше, хлопче, бо потонеш у багнюці!
Вони промокли вщент за кілька секунд – і перепечена сонцем земля теж. Вкритий тонким пилом твердий ґрунт перетворився на море багнюки, і коні почали борсатися в ньому, вгрузаючи по кісточки. Там, де росла трава, вершники ще примудрялися просуватися вперед, але біля струмка земля була витоптана й гола, їм довелося спішитися. Коні, позбувшись тягаря, пішли далі легко, зате Френку ніяк не вдавалося втримати рівновагу. То було гірше за льодяну ковзанку. Навкарачки видряпалися вони на вершечок високого берега – і блискавично ковзнули вниз, немов на санчатах. Кам’янисте русло, зазвичай вкрите лінивим потоком води в фут завглибшки, тепер поглинули чотири фути стрімко біжучої піни; Френк почув, як священик розсміявся. Підбадьо-рювані криками та ляпасами промоклих капелюхів, коні примудрилися безперешкодно вибратися на протилежний берег, на відміну від отця Ральфа та Френка, які багато разів намагалися видертися, але щоразу зісковзували вниз. Щойно священик запропонував видряпатися на вербу, як з’явився Педді. Стурбований появою коней без вершників, він прийшов із мотузком і витягнув їх зі струмка.
Посміхаючись і хитаючи головою, отець Ральф відмовився від гостинної пропозиції Педді перечекати негоду в них.
– Мене чекають у великому будинку, – сказав він.
Мері Карсон зачула його вигуки раніш за прислугу, бо отець Ральф вирішив зайти з передньої частини будинку, гадаючи, що так буде легше дістатися до своєї кімнати.
– У такому вигляді я вас всередину не пущу, – заявила вона з веранди.
– Тоді, будьте ласкаві, принесіть мені кілька рушників та мою валізу.
Не відчуваючи ніяковості, вона безцеремонно спостерігала, як священик зняв сорочку, чоботи та бриджі й, прихилившись до напіввідчиненого вікна до її вітальні, стирав із себе рушниками багнюку.
– Ви – найгарніший із чоловіків, яких я коли-небудь бачила, Ральфе де Брикасар, – зауважила вона. – І чому це серед священиків так багато красенів? Через те, що вони ірландці? Так, ірландці досить красиві. Чи, може, через те, що багато вродливих та привабливих чоловіків знаходять у сані священика надійний захист від наслідків своєї привабливості? Не сумніваюся, що всі дівчата в Джилі сохнуть за вами.
– Я вже давно навчився не зважати на замріяно закоханих дівчат, – розсміявся він. – Будь-який священик віком до п’ятдесяти років є мішенню для деяких із них, а кожен священик віком до тридцяти п’яти є мішенню для них усіх. Але відверто спокушати мене наважуються лише дівчата-протестантки.
– Чому ви ніколи не відповідаєте на мої запитання напрямки? – Вона поклала долоню йому на груди і затримала її там. – Ви сибарит, Ральфе, бо засмагаєте на сонці. Ви скрізь такий засмаглий?
Посміхнувшись, він нахилив голову, а потім, торкнувшись щокою її волосся, розсміявся, розстібаючи свої бавовняні підштаники; коли ж вони упали на підлогу, священик відкинув їх ногою, поставши перед Мері Карсон як статуя роботи скульптора Праксителя; вона неквапливо походжала довкола і роздивлялася.
Події останніх двох днів розвеселили його і дали впевненість, а до цього відчуття ще й додалося несподіване усвідомлення того, що його благодійниця є, можливо, вразливішою, аніж йому здавалося. Але священик добре знав її, і тому почувався в абсолютній безпеці, коли спитав:
– Ви хочете, щоб я покохався з вами, Мері?
Вона критично оглянула його млявий пеніс і пирхнула:
– Стала б я оце завдавати вам такого клопоту! Вам хочеться жінок, отче Ральф?
