Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 46 страниц)
«О, Боже! Ах ти ж стара огидна павучиха! Ти перемогла, але це піррова перемога. Тріумф однієї гниючої карикатури на людину над другою. Але ти не зможеш перемогти мою Меґі, не зможеш забрати у неї те, що ніколи не було твоїм. Може, я й горітиму в пеклі поруч із тобою, але я знаю, яке пекло уготоване тобі: бачити мою незмінну байдужість до тебе, коли ми удвох із тобою зогниватимемо, поринаючи у вічність…»
У залі внизу на нього чекав Педді, вигляд він мав спантеличений і хворий.
– Ой, отче! – гукнув він, підходячи до священика. – Який жах, правда ж? Яке страшне потрясіння! Ніколи не думав, що вона отак перекинеться, вона ж бо мала вчора такий гарний вигляд! Господи милосердний, що ж мені тепер робити?
– Ви її бачили?
– Боже, поможи – так!
– Тоді ви знаєте, що слід зробити. Я ще ніколи не бачив, щоб труп так швидко розкладався. Якщо впродовж кількох наступних годин ви не зможете пристойно помістити її до якого-небудь ящика, вам доведеться виливати її у бочку з-під бензину. Її треба поховати завтра вранці, як тільки розвидніється. Не марнуйте часу на прикрашання домовини, вкрийте її трояндами з саду або чимось іншим. Але не баріться, чоловіче! Я ж подамся до Джилі за своїм церковним вбранням.
– Повертайтеся скоріше, отче! – благально вигукнув Педді.
Але отець Ральф провів у Джилі трохи більше часу, аніж було потрібно для того, щоби заїхати додому. Перш ніж спрямувати автомобіль до свого будинку, він рушив однією з бокових вулиць, де жили заможні люди, і зупинився біля доволі претензійного помешкання, оточеного добре спланованим парком.
Гаррі Гоу саме сідав за стіл вечеряти, але вийшов до вітальні, коли служниця повідомила йому, хто прийшов.
– Отче, може, з нами пообідаєте? Яловича солонина з капустою і вареною картоплею з петрушковим соусом, до того ж цього разу яловичина, на диво, не пересолена.
– Ні, Гаррі, я не можу залишитися. Я заїхав повідомити вам, що Мері Карсон померла сьогодні вранці.
– Господи, спаси й помилуй! Та я ж був на вчорашньому прийомі! Вона мала гарний вигляд, отче!
– Знаю. Вона почувалася прекрасно, коли я десь о третій відвів її нагору, але, напевне, померла відразу ж, як лягла спати. Місіс Сміт знайшла її мертвою сьогодні о шостій вечора. Але на той час вона була мертвою так довго, що мала жахливий та огидний вигляд: кімната була закупорена, наче інкубатор впродовж усього спекотного дня. Господи милосердний, я молитимуся, щоб забути її вигляд. Це жахливо. Гаррі, невимовно жахливо.
– Її поховають завтра?
– Так, доведеться.
– А котра година? Десята? У такій спеці ми вечеряємо дуже пізно, як іспанці, але не турбуйтеся, іще не пізно обдзвонити людей. Хочете, я зроблю це від вашого імені, отче?
– Дякую, це було б надзвичайно люб’язно з вашого боку. Я ж заїхав до Джилі лише за своїм церковним вбранням. Бо коли їхав на прийом, я й припустити не міг, що мені доведеться відправляти заупокійну службу. Мушу повернутися до Дрогеди якомога швидше, бо я там потрібен. Служба має розпочатися о дев’ятій ранку.
– Передайте Педді, що заповіт Мері Карсон я привезу з собою, і займуся ним відразу ж після поховання. Згідно з цим заповітом ви – теж бенефіціар, отче, тому мені хотілося б, щоб і ви були присутніми під час його оголошення.
– Боюся, в нас виникла невелика проблемка, Гаррі. Розумієте, Мері склала ще один заповіт. Минулої ночі, пішовши з гулянки, вона дала мені запечатаний конверт, і я пообіцяв їй відкрити його після того, як побачу її труп на власні очі. І коли я це зробив, то виявив у тому конверті новий заповіт.
– Мері склала новий заповіт? Без мене?
– Виявляється, що так. Мені здається, що вона певний час над цим міркувала, але чому вона зробила це крадькома – я не розумію.
– Він у вас, отче?
– Так. – Священик засунув руку до кишені своєї сорочки і видобув звідти в кілька разів складені аркуші паперу.
Без докорів сумління юрист відразу ж взявся його читати. Скінчивши, він підняв на священика погляд, і з’явилося в його очах таке, чого отець Ральф волів би не бачити. Захват, гнів і легке презирство.
– Що ж, отче, мої вітання вам! Ви таки зірвали куш. – Юрист міг дозволити собі таке сказати, бо не був католиком.
– Повірте, Гаррі, для мене це стало несподіванкою, як і для вас.
– Це єдиний примірник?
– Наскільки мені відомо – так.
– І вона віддала його вам тільки минулої ночі?
– Так.
– Тоді чому ж ви не знищили його відразу ж, потурбувавшись, щоб Педді таки отримав те, що належить йому за правом?
В очах священика не проглядалося жодної емоції.
– Так, але це було б недоречно й несправедливо, правда ж, Гаррі? Зрештою, це маєтність Мері, й вона заповіла її гак, як їй забажалося.
– Я офіційно пораджу Педді подати до суду.
– Ще б пак.
І на цій ноті вони розсталися. До того часу, коли всі з’ідуться на похорони Мері Карсон, увесь Джилленбоун та усі поселення й ферми довкола нього вже знатимуть, кому дістануться її грошики. Жереб кинуто, вороття немає.
* * *
Коли отець Ральф проїхав у останні ворота до Гоум Педдок, була четверта ранку: на зворотному шляху він не поспішав, їдучи назад, він увесь час силою волі настроював свій розум на порожнечу й несприятливість до емоцій, не дозволяючи собі думати. Ні про Педді, ні про Фіону, ні про Меґі чи про оту смердючу купу, яку вже запакували в домовину (він гаряче сподівався). Натомість він розкрив свої очі й душу ночі, примарним срібним силуетам засохлих мертвих дерев, що поодиноко вивищувалися з мерехтливої трави, лячним тіням, що їх кидали невеликі купи дерев, та повному місяцю, що линув небесами, немов напівпрозора ефемерна куля. Зупинивши авто, він підійшов до огорожі й, спершись об її тугі дроти, став вдихати запах евкаліптів та чарівливий аромат польових квітів. Земля була така прекрасна, така чиста і така байдужа до долі тих, хто мав нахабство вважати, що нею розпоряджається… Так, люди можуть обробляти її, використовувати у той чи інший спосіб, але в кінцевому підсумку саме земля розпоряджатиметься ними, а не навпаки. Допоки люди не навчаться керувати погодою і викликати дощ, земля завжди братиме над ними гору.
Залишивши авто віддалік, він повільно пішов до будинку. Кожне вікно яскраво світилося; з боку помешкання економки почулися віддалені голоси – то місіс Сміт вела двох служниць-ірландок до трояндового саду. У затінку гліциній промайнула якась тінь; священик зупинився, і волосся на його шиї стало сторч. Може, то привид старої павучихи до нього підкрадається? Від неї ж бо чого завгодно можна чекати! Але то була Меґі: у бриджах для верхової їзди та чоботях і дуже збуджена, вона терпляче чекала на його повернення.
– Ти мене страх як налякала, – різко кинув він.
– Вибачте, отче, я не навмисне. Але мені не хотілося залишатися в особняку з татком та хлопцями, а мама й досі в нашому будинку, з малими залишилася. Мені б слід було молитися за померлу господиню разом із місіс Сміт, Мінні та Кет, але мені чогось не хочеться молитися за неї. Це гріх, еге ж?
Він не мав настрою потурати пам’яті про Мері Карсон.
– Не думаю, що це гріх, Меґі, бо лицемірство – оце справді гріх. Мені теж не хочеться молитися за неї. Вона була… не дуже доброю людиною. – Він блиснув усмішкою. – Тому якщо ти согрішила, коли таке сказала, то согрішив і я, до того ж – значно серйозніше. Бо маю обов’язок до всіх виказувати любов, а на тобі не лежить тягар такого обов’язку.
– Ви не захворіли, отче?
– Ні, не захворів, все нормально. – Він поглянув на будинок і зітхнув. – Мені не хочеться там бути, от і все. Не хочу бути там, де вона лежить; нехай розвидніється, і світло прожене демонів темряви. Якщо я осідлаю коней, ти зі мною поїздиш до світанку?
Рука Меґі торкнулася його плеча під чорною сутаною.
– Мені теж не хочеться туди заходити.
– Зачекай хвилину – я покладу сутану до авто.
– А я піду до стайні.
Вперше вона намагалася спілкуватися з ним як із рівним, по-дорослому. Він відчував цю зміну в ній так само чітко, як запах троянд у саду Мері Карсон.
«Троянди. Трояндовий попіл. Троянди, троянди… Скрізь троянди. Пелюстки на землі. Літні троянди – червоні, білі та жовті. Трояндовий аромат, такий важкий і солодкий уночі. Рожеві троянди, знебарвлені до попелу місячним сяйвом. Трояндовий попіл, трояндовий попіл. Моя Меґі, я відмовився від тебе. Але хіба ж ти не розумієш, що ти стала загрозою? Тому я розчавив тебе під п’ятою своїх амбіцій, і тепер ти значиш для мене не більше за зім’яту троянду в траві. Трояндовий сморід, сморід Мері Карсон. Троянди й попіл, попіл та троянди».
– Попіл троянд, – мовив отець Ральф, сідаючи верхи. – Втечімо від смороду троянд аж на самісінький місяць. Зранку будинок ломитиметься від троянд.
Підостроживши руду кобилу, він пустився галопом поперед Меґі дорогою, що вела до струмка; йому захотілося розплакатися. Бо лише відчувши запах троянд, якими мали прикрасити домовину Мері Карсон, він, його раціональний розум, сприйняв її смерть як доконаний факт. Невдовзі він поїде звідси геть. Забагато думок, забагато емоцій, і всі вони – неконтрольовані. Дізнавшись про умови того неймовірного заповіту, церковне начальство і дня не залишить його в Джилі; його негайно викличуть до Сіднея. Негайної Він тікав від свого болю, бо такого болю він іще не знав, але той із легкістю наздоганяв його. Це не було щось таке, що мало статися в невизначеному майбутньому. Це мало статися невідкладно. Він майже бачив перед собою обличчя Педді, як той з огидою відвертається від нього. Тепер він буде на Дрогеді персоною нон-ґрата і більше не зможе бачитися з Меґі.
Спокій та самовладання поволі повернулися під впливом тупотіння копит та відчуття польоту. Отак краще, краще, краще. Нестримно мчати галопом вдалину. Так, опісля біль вгамується, надійно захований у якусь із комірчин єпископського палацу, цей біль непокоїтиме його все менше й менше, аж поки геть не зійде нанівець, розстанувши в його свідомості. Так неодмінно буде краще. Краще, аніж залишатися в Джилі й спостерігати, як вона перетворюватиметься на істоту, яку він не бажатиме, а потім одного дня благословить її на життя з якимось незнайомцем. Геть із душі – і з серця геть.
А що ж тоді він робить тут із нею, їдучи крізь зарості чагарнику та евкаліптів на протилежному боці річки? Він про це не думав, він лише відчував біль. Ні, не біль зради – не було для нього місця в його душі. Біль розставання з нею.
– Отче, отче, я не можу вас наздогнати! Не так швидко, отче, благаю!
То був заклик до обов’язку, і він повернув його до реальності. Наче в уповільненому кіно, священик натягнув повіддя й осадив кобилу, чекаючи поки вона витанцює геть своє збудження. І дочекався, поки Меґі наздогнала його. Ось у чім біда – Меґі наздоганяла його і не відпускала.
Поблизу них ревіла свердловина; великий ставок парував і смердів сіркою, а труба, схожа на трубу пароплава, вивергала в його глибини вируючу воду. По периметру цього трохи піднятого над земною поверхнею ставка, немов шпиці від центру колеса, відходили поливні арики і розбігалися долиною, звиваючись і гублячись у пасмах неймовірно зеленої, аж смарагдової трави. Береги ставка перетворилися на слизьку багнюку, в якій жили річкові раки; їх тут називали яббі.
Отець Ральф розсміявся.
– Запах, як у пеклі, правда ж, Меґі? Сірка, ось тут, на її маєтності, в її власному дворі. Вона неодмінно розпізнає цей запах, коли потрапить до пекла вся в трояндах, еге ж? Ох, Меґі…
Коні були натреновані стояти з опущеним повіддям; жодної огорожі поблизу не було, а найближчі дерева росли приблизно за півмилі. Та на дальньому боці ставка, де вода була прохолод-нішою, лежала колода. То було сидіння для зимових купальників, щоб вони могли сісти й витерти ноги.
Отець Ральф сів на колоду, а Меґі вмостилася трохи відсторонь і повернулася, щоб його бачити.
– Що сталося, отче?
Було так дивно чути з її вуст запитання, яке він часто ставив їй. Священик усміхнувся.
– Я продав тебе, Меґі. Продав за тринадцять мільйонів юдиних срібляників.
– Продали мене?
– Ну, це фігурально висловлюючись. Втім, яка різниця? Ходи сюди, сідай ближче до мене. Може, ми більше не матимемо можливості поговорити.
– Ви хочете сказати, що ми з вами не зможемо поговорити, поки дотримуватимемося жалоби за померлою тіткою? – Вона підсунулася по колоді й сіла поруч. – А яка різниця – в жалобі ми чи ні?
– Я не це мав на увазі, Меґі.
– Тоді ви, мабуть, маєте на увазі, що я дорослішаю, і люди можуть пліткувати про нас?
– Ні, не це. Я хотів сказати, що я їду звідси.
Ось воно: зустріч із бідою віч-на-віч, ще один тягар на душу. Без лементу, без плачу, без бурхливих протестів. Тільки зіщулилася трохи, немов цей тягар ліг криво, а не розподілився рівномірно так, щоб їй було зручно його нести. І не те, щоб Меґі зітхнула, а злегка затамувала дух.
– Коли?
– Найближчими днями.
– Ой, отче! Для мене це буде важче, аніж коли пішов Френк.
– А для мене важче, аніж все решта в житті. Мене нема кому втішити. А у тебе принаймні є родина.
– А у вас є Бог.
– Добре сказано, Меґі! Ти й справді подорослішала!
Але її чіпкий жіночий розум повернувся до питання, яке вона, проїхавши аж три милі, так і не мала змоги поставити. Так, він невдовзі поїде, без нього їй буде важко, але це питання мало власну вагу й значущість.
– Отче, у стайні ви промовили «попіл троянд». То ви мали на увазі колір мого плаття?
– Може, й так. Але мені здається, що то я мав на увазі дещо інше.
– Що саме?
– Те, що ти не зрозумієш, Меґі. Вмирання ідеї, яка взагалі не мала права народитися, вже не кажучи про розвиток.
– Немає такого, що не мало б права народитися, навіть ідея.
Він обернувся і впритул поглянув на неї.
– Тоді ти знаєш, про що я кажу, еге ж?
– Здається, знаю.
– Не все, що народжується, є добрим, Меґі.
– Так. Але якщо воно народилося, то, значить, мало таким бути.
– Ти ведеш суперечку, наче єзуїт. Скільки тобі років?
– За місяць буде сімнадцять, отче.
– І всі ці сімнадцять років ти тяжко трудилася. Так, важка праця робить нас не по літах дорослими. Про що ти думаєш, Меґі, коли маєш час думати?
– О, я думаю про Джимса й Петсі та про решту хлопців, про маму й татка, про Гала та про тітку Мері. Інколи я думаю про те, щоб народити і ростити дітей. Мені б це сподобалося. Про верхову їзду, про овець. Про все, що обговорюють чоловіки. Про погоду, дощ, город, про курчат і про те, що я робитиму завтра.
– А ти не мрієш про те, щоб мати чоловіка?
– Ні, хоча, якщо я хочу мати дітей, то мені доведеться завести чоловіка. Негарно для малої дитини, коли вона зростає без батька.
Попри біль, він усміхнувся: в її голові – химерна суміш невігластва та моральності! І раптом рвучко повернувся, взяв у руку її підборіддя й прикипів поглядом до її обличчя. Як же ж це зробити, і що треба зробити?
– Меґі, нещодавно я зрозумів одну річ, про яку мав здогадатися раніше. Ти була не до кінця щирою, коли сказала, що думаєш лише про себе?
– Я… – почала було Меґі, але замовкла.
– Ти забула сказати мені, що думаєш також і про мене, так? Якби ти не відчувала в цьому якоїсь провини, то згадала б моє ім’я разом з іменем свого батька. Мені здається, то добре, що я їду, а ти як вважаєш? Ти вже надто доросла, щоб мати суто дівчачі закоханості, але, з іншого боку, тобі лише сімнадцять, чи не так? Мені подобається, що тобі бракує житейської мудрості, але я знаю, наскільки болісними можуть бути дівочі закоханості – вони завдали мені чимало клопоту.
Вона щось хотіла сказати, але опустила повіки на блискучі від сліз очі й, хитнувши головою, вивільнила підборіддя з руки священика.
– Розумієш, Меґі, це такий період у житті, віха на шляху перетворення на дорослу жінку. Коли ти станеш такою жінкою, то зустрінеш мужчину, якому судилося стати твоїм чоловіком. Життєві турботи поглинуть тебе, і ти не матимеш часу думати про мене; ти згадуватимеш мене як старого приятеля, який допоміг пережити декотрі з важких внутрішніх конфліктів на шляху дорослішання. Чого не слід робити, то це мріяти про мене в той чи інший романтичний спосіб. Я ніколи не сприйматиму тебе так, як має сприймати чоловік. Я не думаю про тебе у такому сенсі, Меґі, ти мене розумієш? Коли я кажу, що люблю тебе, то це не означає, що я люблю тебе як чоловік. Бо я не чоловік, я священик. Тому не забивай собі голову мріями про мене. Я невдовзі поїду, і навряд чи матиму колись час приїхати сюди знову, навіть у гості.
Її плечі опустилися, немов на них ліг важкий тягар, але вона таки спромоглася підняти голову і глянути на нього впритул.
– Я не забиватиму собі голову мріями про вас, не переймайтеся. Я розумію, що ви священик.
– Я не думаю, що хибно обрав свій життєвий шлях. І моє покликання задовольняє ту мою потребу, яку не зможе задовольнити жодна жива істота, навіть ти.
– Знаю. Я переконуюся в цьому, коли ви правите службу. Ви маєте внутрішню силу. Мені здається, що ви мусите почуватися наче наш Господь.
– Я здатен відчувати кожен затамований дух у церкві, Меґі! Наприкінці кожного дня я помираю, а вранці, коли правлю службу, я воскресаю, я відроджуюсь. Але чому так буває? Через те, що я – обраний священик Бога, чи через те, що я чую всі побожно затамовані духи і відчуваю свою духовну владу над кожною з присутніх душ?
– А яке це має значення? Воно існує – і все.
– Може, для тебе і немає значення. А для мене – є. Бо я не впевнений, я сумніваюся.
Меґі змінила тему на ту, яка чимало значила особисто для неї.
– Не знаю, як я житиму без вас, отче. Спочатку Френк, тепер ви. З Галом це якось інакше: мій брат помер, і я знаю, що він ніколи не повернеться. Але і ви, і Френк – ви живі! Тому я завжди думатиму – як там ви, як почуваєтеся, чи потрібна вам моя допомога? Я навіть турбуватимуся, чи ви, бува, не загинули!
– Я відчуватиму те ж саме, Меґі, і я впевнений, що Френк думає так само.
– Ні. Френк забув нас… І ви забудете.
– Я ніколи не забуду тебе, Меґі, скільки житиму. І в покарання я житиму довго-довго.
Він підвівся і, рвучко поставивши Меґі на ноги, ніжно обійняв її.
– Що ж, час прощатися, Меґі. Ми більше не зможемо бути разом.
– А якби ви не були священиком, ви взяли б мене заміж, отче?
Священицький титул різонув його вуха.
– Не називайте мене так увесь час! Мене звуть Ральф. – Але це не було відповіддю на її запитання.
Хоча він і обійняв Меґі, він не збирався її цілувати. Обличчя, підняте до нього угору, було майже невидимим, бо місяць вже сховався і стало темно. Він відчував, як маленькі гострі груди Меґі притулилися до його грудей; то було дивовижне відчуття, бентежне. А ще більше збентежило його те, що Меґі так легко й природно, немов вона кожного дня падала в чоловічі обійми, підняла руки угору й міцно оповила йому шию.
Він іще нікого не цілував як коханець, та й тепер не хотів; йому здалося, що Меґі теж не хотіла. Легкий поцілунок у щоку, швидкі обійми – як, скажімо, вона вимагала від свого батька, коли той вирушав у дорогу. І все. Вона була чутлива й горда; мабуть, її образило те, що він виставив її потаємні мрії на безпристрасний розгляд. Безсумнівно, їй не менше за нього хотілося якомога швидше попрощатися. Чи заспокоїться вона, дізнавшись, що йому було набагато болючіше, аніж їй? Коли священик нагнувся, щоб поцілувати Меґі в щоку, вона стала навшпиньки і, скоріше навмання, аніж із точного розрахунку, доторкнулася губами до його губ. Він відсахнувся, наче скуштувавши павучої отрути, але потім швидко нахилив голову, щоб не відпустити дівчину від себе, і спробував щось сказати їй у стулені солодкі губи, а коли Меґі спробувала щось відповісти, вони розтулилися. Здавалося, її тіло враз втратило всі до одної кості, обм’якло, перетворилося на теплу розталу темряву; однією рукою він притиснув її за талію, а другою – за спину, тримаючи пальці на її потилиці, на волоссі, повертаючи і притискаючи її обличчя до свого так, наче боявся, що вона піде від нього в ту ж мить, а він так і не встигне збагнути й усвідомити невідворотну присутність жіночого тіла, тіла Меґі. То була і Меґі, й не Меґі, надто чужа і тому невідома, бо та Меґі, яку він раніше знав, не була жінкою, він не відчував її, як жінку, і ніколи не могла стати жінкою для нього. Так само й він ніколи не міг стати для неї чоловіком.
Ця думка взяла гору над його почуттями, що міцнішали щомиті; він відчепив її руки зі своєї шиї, відштовхнув Меґі від себе і спробував роздивитися в темряві її обличчя. Але вона нагнула голову, уникаючи його погляду.
– Нам час іти, Меґі, – сказав він.
Не кажучи ні слова, вона повернулася до свого коня, скочила в сідло і почекала його; хоча зазвичай саме він чекав на неї, а не навпаки.
* * *
Отець Ральф мав рацію. О цій порі року Дрогеда потопала в трояндах, тому будинок був забитий ними вщерть. На восьму ранку в саду не лишилося майже жодної квітки. Перші з тих, хто хотів попрощатися з померлою, прибули невдовзі після того, як із куща безжально зірвали останню троянду. У маленькій їдальні накрили легкий сніданок; каву та свіжоспечені булочки з маслом. Мері Карсон помістять до склепу, і у великій їдальні влаштують соліднішу трапезу, щоб відвідувачі похорон могли підкріпитися перед далекою подорожжю додому Чутка вже поширилася – оце так ефективна система оповіщення в Джилленбоуні на лінії зі спареними телефонами. Поки губи окреслювали загальноприйняті ввічливі фрази, очі та мозки, що за ними ховалися, розмірковували, робили висновки та хитро всміхалися.
– Я чула, що ви нас покидаєте, отче, – з огидою в голосі мовила міс Кармайкл.
Іще ніколи він не був таким відстороненим, таким позбавленим людських почуттів, як того ранку – у своїй альбі без мережива та чорній матовій ризі зі срібним хрестом. Наче він правив службу лише тілесно, а душа його полетіла кудись далеко-далеко. Та отець Ральф байдужим оком глянув зверху вниз на міс Кармайкл, взяв себе в руки і щиро всміхнувся.
– Несповідимі путі Господні, міс Кармайкл, – відказав він і пішов поговорити з кимось іншим.
Ніхто не міг здогадатися, що священик мав на думці, а на думці він мав неминучу сутичку з Педді через заповіт, а ще боявся стати свідком його гніву і навіть відчував внутрішню потребу в гніві Педді та його презирстві до нього.
Перед початком заупокійної служби отець Ральф повернувся обличчям до своїх парафіян; у кімнаті було повно людей, і вона так тхнула трояндами, що навіть розчинені вікна не допомагали розвіяти цей важкий запах.
– Не буду вдаватися до розлогих панегіриків померлій, – сказав він зі своєю чіткою, майже оксфордською вимовою, злегка забарвленою ірландським акцентом. – Всі ви знали Мері Карсон як опору громади та опору Церкви, яку вона любила більше за будь-яку живу істоту.
У цю мить знайшлися ті, хто заприсягнувся б, що в очах священика промелькнув глузливий вираз, але інші так само вперто стверджували б, що в очах отця Ральфа застигло щире й непозбутнє горе.
– Вона була опорою Церкви, яку любила більше за будь-яку живу істоту, – повторив він іще чіткіше, бо був не з тих, хто звик ховати голову в пісок. – У передсмертну годину вона була самотньою, але водночас вона не була самотньою. Бо в годину нашої смерті з нами перебуває Господь наш, Ісус Христос, беручи на себе тягар нашого болю і нашого страждання. Ані найвеличніша, ані найскромніша жива істота не помирає на самоті, і смерть її солодка. Ми зібралися тут помолитися за її безсмертну душу, щоб вона, яку ми любили в її земному житті, насолоджувалася плодами справедливої та вічної винагороди в житті потойбічному. Помолімося.
Саморобна труна була так завалена трояндами, що її навіть видно не було, і покоїлася вона на маленькому колісному возику, який змайстрували хлопці, поцупивши деталі з різноманітного фермерського устаткування. Та навіть тепер, при розчахнутих вікнах та непереборному запаху троянд, присутні відчували запах покійниці. Лікар теж сказав своє слово, але раніше.
– Коли я добрався до Дрогеди, померла вже так зогнила, що я не зміг втриматися і виригав, – повідомив він Мартіну Кінґу по спареному телефону. – Ніколи і нікого не було мені так шкода, як бідолашного Педді Клірі, який не лише втратив Дрогеду через шахрайство, а й змушений був запихати до труни оту роздуту купу гнилі, що сичала трупними газами.
– У такому разі я не стану добровільно зголошуватися нести її труну, – сказав Мартін тихо-тихо, щоб решта абонентів на лінії не почули; лікар не розчув його і змусив повторити це тричі, аж поки не второпав.
Так з’явився возик. Бо ніхто не забажав нести на плечах останки Мері Карсон до склепу. І ніхто не пожалкував, коли двері склепу зачинили за нею, – і нарешті з’явилася змога знову нормально дихати.
Поки учасники траурної церемонії набилися в їдальню, щоб поїсти, або принаймні зробити вигляд, що вони їдять, Гаррі Гоу повів Педді, його родину, отця Ральфа, місіс Сміт та двох служниць до вітальні. Ніхто з гостей не збирався їхати додому, і тому вдавали, що зайняті поглинанням харчів; насправді ж всім хотілося на власні очі побачити, який вигляд матиме Педді після того, як правник зачитає заповіт. Слід було віддати належне йому та його родині: під час похорон вони не поводилися як люди, свідомі свого високого статусу. Педді, незмінно добросердий, плакав за своєю сестрою, а Фіона, як і завжди, мала такий вигляд, наче їй байдуже, що з нею буде.
– Педді, я хочу, щоби ви опротестували цей заповіт у суді, – сказав Гаррі Гоу після того, як зачитав дивовижний документ жорстким і сповненим обурення голосом.
– От же ж сука жорстокосерда! – прокоментувала місіс Сміт; їй подобався священик, але родину Клірі вона любила набагато більше. Бо вони принесли в її життя немовлят та дітлахів.
Але Педді похитав головою.
– Ні, Гаррі! Я не можу. То була її маєтність, чи не так? Тому вона мала повне право робити з нею все, що заманеться. Якщо їй захотілося, щоб це майно дісталося Церкві, то, значить, так їй захотілося. Не буду заперечувати – це стало для мене певним розчаруванням, але я простий чолов’яга, то, може, так воно навіть краще. Не думаю, що мені до вподоби відповідати за володіння такою великою маєтністю, як Дрогеда.
– Ви не все зрозуміли, Педді, – мовив правник повільним і чітким голосом, немов роз’яснював проблему малій нетямущій дитині. – Я маю на увазі не лише Дрогеду. Бо, повірте мені, Дрогеда була найменшою часткою того, що мала заповісти ваша сестра. Повірте мені. Вона є головним акціонером у сотні першокласних компаній, вона є власником сталеплавильних заводів та золотовидобувних шахт, вона володіє компанією «Мікар лімітед» із десятиповерховою офісною будівлею в центрі Сіднея, яка теж належить їй. Ваша сестра вартує більше, аніж хтось іще у всій Австралії! Дивно, але десь місяць тому вона попрохала мене зв’язатися з директорами «Мікар лімітед» у Сіднеї і дізнатися точний обсяг її активів. На момент смерті вашої сестри її статки оцінювалися у суму понад тринадцять мільйонів фунтів.
– Тринадцять мільйонів фунтів! – ошелешено повторив він, наче школяр, який називає відстань від Землі до Сонця як щось абсолютно незбагненне і таке, що не вміщається в голові. – Це вирішує справу, Гаррі. Я не хочу нести відповідальність за такі великі гроші.
– Це не відповідальність, Педді! Невже ви й досі не зрозуміли? Такі гроші піклуються самі за себе і самі себе обслуговують! Вам не доведеться ані вирощувати їх, ані збирати до комори. Є сотні людей, найнятих спеціально для того, щоб піклуватися про ваші гроші замість вас! Опротестуйте цей заповіт, благаю вас, Педді! Я найму для вас найкращих королівських адвокатів[7]7
Найвище адвокатське звання.
[Закрыть] і у разі потреби доведу вашу справу аж до Таємної ради.
Раптом усвідомивши, що його родина не менш занепокоєна цим питанням аніж він, Педді обернувся до Боба та Джека, які сиділи один біля одного на флорентійській мармуровій лаві.
– Що скажете, хлопці? Чи хочете поганятися за тринадцятьма мільйонами грошви тітоньки Мері? Якщо ви захочете, то захочу і я, якщо ні – то і я ні.
– Але ж ми зможемо й надалі жити на Дрогеді, хіба ж не про це йдеться в заповіті? – спитав Боб.
– Ніхто не зможе вигнати вас із Дрогеди, допоки житиме хоч один з онуків вашого батька, – пояснив йому Гаррі.
– Ми житимемо в особняку Дрогеди, матимемо прислугою місіс Сміт та решту дівчат, та ще й отримуватимемо пристойну платню, – сказав Педді таким голосом, наче і досі не вірив, що йому так поталанило; він не вважав, що доля відвернулася від нього.
– То що ще нам треба, Джеку? – спитав Боб у свого брата. – Ти що, не згоден?
– Мене влаштовує, – заявив Джек.
Отець Ральф неспокійно завовтузився. Увесь цей час він повільно знімав своє церковне вбрання і не сідав. Немов чорний і прекрасний чаклун стояв він самотньо в тіні у закутку кімнати з руками під ризою, непорушно застиглим обличчям, а в глибині його холодних блакитних очей проглядалося сповнене спантеличеного страху обурення. Довгоочікуваного покарання, супроводжуваного вибухами гніву та презирства, не сталося. Педді збирався піднести йому все це на золотій тарілці своєї доброзичливості та ще й подякувати йому за те, що зняв із Клірі такий тягар.
– А як же Фіона та Меґі? – різко спитав його священик. – Ви що, не поважаєте ваших жінок і не хочете з ними порадитися?
– Фіоно, ти як? – стурбовано спитав Педді.
– Вирішуй, як хочеш, Педді, мені байдуже.
– А ти, Меґі?
– Мені не потрібні тітчині тринадцять мільйонів срібляників, – відказала Меґі, не зводячи очей з отця Ральфа.
Педді повернувся до правника.
– Так тому й бути, Гаррі. Ми не хочемо опротестовувати заповіт. Нехай Церква володіє грошима Мері – і слава Богу.
Гаррі у відчаї сплеснув руками.
– Бачити не можу, як вас дурять!
– Я вдячний Мері за те, що вона змінила на краще мою долю, – тихо й ніжно сказав Педді. – Якби не вона, я й досі перебивався б з хліба на воду в Новій Зеландії.
Коли вони вийшли з вітальні, Педді зупинив отця Ральфа і простягнув йому руку на очах у всіх здивованих та спантеличених учасників траурної церемонії, які скупчилися на порозі їдальні.
– Отче, не думайте, що ми затаїли на вас зло. Мері ніколи в житті не потрапляла під вплив та залежність від іншої людини – будь то священик, брат чи чоловік. Повірте моєму слову, вона завжди чинила так, як вважала за потрібне. Ви були надзвичайно добрими до неї і були надзвичайно добрими до нас. Ми ніколи цього не забудемо.
Провина. Тягар провини. Отець Ральф мало не відмовився потиснути цю вузлувату засмальцьовану руку, але розум кардинала переміг: він гарячково схопився за неї і потиснув, болісно всміхаючись.
– Дякую, Педді. Можете не сумніватися, я завжди турбуватимуся, щоб у вас усього було вдосталь.
За тиждень священик подався геть, він так більше й не з’явився на Дрогеді. Ці кілька днів він провів, збираючи свої скромні пожитки й об’їжджаючи всі ферми, де мешкали родини католиків. Усі, окрім Дрогеди.
