Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 44 страниц)

XXI. Офіцер

Тим часом кардинал чекав новин з Англії, але ніяких вістей не надходило, крім хіба що неприємних та загрозливих.

Хоч Ла-Рошель перебувала в щільній облозі й успіх її, завдяки вжитим заходам, особливо завдяки дамбі, яка не давала човнам пробиратись у місто, видавався безсумнівним, проте блокада могла тривати ще довго, на превелику ганьбу королівського війська та на превелике невдоволення кардинала. Правда, йому не треба було більше сварити Людовіка XIII з Анною Австрійською – це вже він зробив, – але він мав у майбутньому мирити пана де Бассомп'єра, що несподівано посварився з герцогом Ангулемським. Що ж до брата короля, герцога Орлеанського, який почав облогу, то турботу про її завершення він цілком переклав на кардиналові плечі. Ла-рошельці, попри надзвичайну стійкість свого мера, зробили спробу збунтуватися, щоб скласти зброю. Мер наказав повісити бунтівників. Розправа над заводіями втихомирила найвідчайдушніших, і вони зважили за краще замордувати себе голодом. Ця загибель здавалася їм не такою скорою, а головне, не такою неминучою, як смерть на шибениці.

Зі свого боку, французи час від часу ловили гінців, яких ла-рошельці посилали до Бекінгема, або шпигунів, яких Бекінгем посилав до ла-рошельців. В усіх випадках суд був короткий. Пан кардинал вимовляв одне-однісіньке слово: «Повісити!» Запрошували короля подивитися на страту. Людовік XIII з'являвся не поспішаючи й сідав на таке місце, звідки можна було бачити процедуру в усіх подробицях. Це трохи розважало його й додавало терпіння продовжувати нудну облогу, хоч він раз у раз повторював, що хоче швидше повернутися до Парижа. Тож якби не ці шпигуни та гінці, його високопреосвященство, незважаючи на всю свою винахідливість, опинився б у великій скруті.

Проте час минав, а ла-рошельці не здавалися: останній гонець, якого впіймали французи, віз листа Бекінгемові. В листі, правда, мовилося, що місто перебуває в жахливому становищі; але замість написати: «Якщо ваша допомога не наспіє протягом двох тижнів, ми здамося», – автори повідомляли зовсім інше: «Якщо ваша допомога не наспіє протягом двох тижнів, то на той час, коли вона з'явиться, ми всі сконаємо з голоду».

Отож ла-рошельці покладали всі надії тільки на Бекінгема. Вони вважали Бекінгема своїм месією [216]216
  Месія – в ряді релігійних вчень – спаситель, який прийде на Землю для знищення зла й встановлення Царства Небесного; в переносному значенні – рятівник, що несподівано приходить на допомогу.


[Закрыть]. Було ясно: якби вони напевне дізналися, що на Бекінгема розраховувати вже марно, то разом з надією втратили б і всю свою мужність.

Тому кардинал дуже нетерпляче чекав з Англії вістей про те, що Бекінгем не прибуде до Ла-Рошелі.

Питання про взяття міста приступом часто розглядалося на королівській раді, проте його щоразу відхиляли. По-перше, всі вважали Ла-Рошель неприступною, а по-друге, кардинал, хоч би що він говорив у приватних розмовах, чудово розумів: згода на страхітливе пролиття крові в бою, де французам довелося б воювати проти таких самих французів, була б у політиці поверненням на шістдесят років назад, – а кардинал був для свого часу людиною, як тепер кажуть, передових поглядів. Бо й справді, пограбування Ла-Рошелі та знищення кількох тисяч гугенотів, котрі скоріше дали б себе вбити, ніж склали зброю, аж надто скидалося б у 1628 році на Варфоломіївську ніч 1572 року.

Нарешті, цей крайній захід, проти якого сам король, як ревний католик, правда, не заперечував, повсякчас відкидали генерали, висуваючи такий аргумент: Ла-Рошель можна взяти тільки голодом.

Кардинал так і не міг побороти страху, який навіювала йому згадка про його помічницю, бо він і сам уже давно помітив дивні риси цієї жінки, яка видавалась йому то змією, то левицею. Чи не зрадила вона його? А чи, бува, не вмерла? Рішельє вже досить добре вивчив міледі й знав: незалежно від того, служить вона йому чи його супротивникам, незалежно від того, друг вона йому чи ворог, – вона не може бути бездіяльною, хіба що її змусять до цього якісь непередбачені обставини. Але звідки б виникли такі обставини? Саме цього кардинал і не міг збагнути.

В усьому іншому він твердо покладався на міледі. Він здогадувався, що з минулим цієї жінки пов'язані страшні речі, приховати які могла тільки його червона мантія, і відчував, що, з тієї чи іншої причини, але міледі перебуває в його владі, бо тільки в нього одного знайде підтримку і захист від небезпеки, яка їй загрожує.

Отже, він вирішив вести війну сам, чекаючи на сторонню допомогу так, як чекають щасливої нагоди. Він докінчував будувати славнозвісну дамбу, що мала задушити ла-рошельців голодом. А тим часом, дивлячись на це нещасне місто, що поєднувало такі страшні злигодні з такою героїчною мужністю, кардинал, пригадуючи слова Людовіка XI, свого політичного попередника, подібно до того, як сам він був попередником Робесп'єра [217]217
  Максимільєн-Марі-Ізидор Робесп'єр (1758–1794) – видатний діяч французької буржуазної революції кінця XVIII століття, вождь якобинців.


[Закрыть], повторював вислів цього спритного заступника Трістана [218]218
  Трістан – французький державний діяч за короля Людовіка XI.


[Закрыть]: «Розділяти, щоб владарювати».

Взявши в облогу Париж, Генріх IV наказав кидати через стіни міста хліб та інший харч. Кардинал наказав підкидати листи, в яких пояснював ла-рошельцям, що поведінка їхніх начальників несправедлива, егоїстична та жорстока. У цих начальників вдосталь зерна, однак вони не хочуть ділити його між населенням; вони дотримуються правил, бо в них, бачте, теж є свої правила: не біда, якщо помруть жінки, діти й старі, – аби тільки чоловіки, котрі мусять захищати стіни їхнього міста, були здорові й повні сил. На той час це правило – може, тому, що городяни ладні були на самопожертву, а може, й тому, шо вони не могли йому протидіяти, – хоч і не дістало загального схвалення, а перейшло все-таки з царини теорії в практику. А втім, кардинальські листи робили свою справу. Ці листи нагадували чоловікам, що приречені на смерть діти, жінки й старі – то їхні сини, дружини та батьки; що було б куди справедливіше, аби всі розділяли загальну біду, бо тоді спільне лихо спонукало б ла-рошельців до одностайних рішень.

Листи спричинилися саме до тих наслідків, на які сподівався їх автор: вони схилили багатьох ла-рошельців вступити в сепаратні переговори з королівським військом.

Але якраз у той час, коли кардинал уже бачив, що винайдений ним захід починає приносити свої плоди, і радів, що так вдало застосував його, один з мешканців Ла-Рошелі, котрий зумів перейти лінію королівських військ, – самому тільки Богові відомо, як йому пощастило обдурити пильність Бассомп'єра, Шомбера та герцога Ангулемського, за якими, в свою чергу, пильно стежив кардинал, – отож, повторюємо, один з мешканців Ла-Рошелі пробрався до міста просто з Портсмута й повідомив: він бачив там великий флот, готовий підняти вітрила не пізніше, ніж за тиждень. Понад те, Бекінгем сповіщав мера, що воєнний союз проти Франції от-от буде, нарешті, підписаний і що англійські, імперські [219]219
  Тобто австрійські війська.


[Закрыть]та іспанські війська водночас почнуть наступ на французьке королівство. Цей лист читали на всіх майданах міста, копії з нього розвісили на перехрестях вулиць, і навіть ті, хто почав вести переговори з королівським військом, припинили їх, вирішивши діждатися обіцяної допомоги.

Ця несподівана обставина збудила в Рішельє колишній неспокій і мимоволі змусила його знову звернути свій погляд на той бік моря.

Тим часом королівське військо, зовсім не думаючи про турботи, що обсіли його єдиного справжнього володаря, досить безжурно збавляло час. Ні провіанту, ні грошей у таборі не бракувало. Цілі роти й полки змагалися між собою в завзятті й веселощах. Ловити шпигунів і вішати їх, влаштовувати відчайдушні експедиції на дамбу або на море, затівати найбезрозсудніші вилазки й холоднокровно здійснювати їх – ось як проводили вояки дні, що так довго тяглися не тільки для ла-рошельців, знеможених від голоду й безнастанних тривог, а й для кардинала, що вперто будував фортифікаційні споруди.

Іноді, коли кардинал, який завжди їздив верхи, наче звичайнісінький кіннотник, подумки вдивлявся в ці укріплення, що їх, всупереч усім сподіванням, так довго споруджували під його керівництвом інженери, котрих Рішельє наказав зібрати з усіх кінців Франції, – він випадково зустрічав мушкетера з полку де Тревіля. Кардинал під'їздив до нього, приглядався й, не признавши в мушкетерові жодного з наших чотирьох друзів, звертав на щось інше свої гострі очі та допитливий розум.

Одного разу, пригнічений смертельною тугою, не сподіваючись більше на переговори з містом і досі не маючи відомостей з Англії, кардинал без будь-якої певної мети виїхав з дому в супроводі Каюзака та Ля Удиньєра й, віддавшись у владу неосяжності своїх дум та милуючись неосяжністю океану, рушив уздовж піщаного берега. Неспішно піднявшися на пагорбок, він раптом помітив недалеко за живоплотом сімох чоловіків, що, розкидавши навколо порожні пляшки, лежали на піску й грілися в променях ще досить скупого в цю пору року сонця. Четверо з них були наші мушкетери; вони зібралися, аби послухати листа, щойно одержаного одним з них. Цей лист видавався їм таким важливим, що задля нього вони навіть покинули на барабані приготовані для гри карти й кості.

Троє інших зішкрібали смолу з шийки величезної, обплетеної соломою пляшки коліурського вина. Це були слуги наших героїв.

Кардинал, як ми вже сказали, був у поганому настрої, а коли це з ним траплялося, то ніщо так його не гнівило, як веселощі інших. До того ж, він мав дивне упередження, вважаючи, що причиною веселощів інших є саме те, що засмучує його самого. Отож він зробив Каюзакові й Ля Удиньєрові знак зупинитися, зійшов з коня й попрямував до реготунів, сподіваючись, що пісок заглушить шум його кроків, живопліт сховає його самого і він без перешкод підслухає бодай кілька слів з розмови, напевне, дуже цікавої. Підійшовши ближче до живоплоту, Рішельє впізнав вимову гасконця. А що раніше він розгледів саме мушкетерів, то й не мав тепер жодного сумніву: троє інших – це ті, кого називають нерозлучними друзями, – Атос, Портос та Араміс.

Неважко зрозуміти, що при цьому відкритті кардиналові ще дужче закортіло почути їхню розмову. Очі його набули дивного виразу, і він котячою ходою нечутно підкрався до живоплоту. Та ледве він устиг вловити кілька звуків, не розібравши до пуття жодного окремого слова, як лункий і уривчастий крик примусив його здригнутися.

– Офіцер! – вигукнув Грімо.

Мушкетери й собі підвели голови.

– Ви, здається, заговорили, негіднику, – сказав Атос, підвівшись на лікті й змірявши Грімо гнівним поглядом.

Грімо мовчки тицьнув пальцем у бік живоплоту, сповіщаючи про появу кардинала та його почту.

Мушкетери враз зірвались на рівні ноги й шанобливо вклонилися. Кардинал ледве стримував лють.

– Здається, панове мушкетери наказують охороняти себе! – мовив він. – Чи не підходять, бува, по суходолу англійці, чи, може, мушкетери вважають себе старшими офіцерами?

– Ваша світлосте, – озвався Атос, бо серед усіх тільки він зберіг спокій та холоднокровність справжнього вельможі, що ніколи його не зраджували, – ваша світлосте, мушкетери у вільний від служби час п'ють вино й грають у кості, але для своїх слуг вони завжди лишаються офіцерами вельми високого рангу.

– Слуги! – пробурмотів кардинал. – Слуги, яким наказано попереджати своїх панів, коли хтось проходить повз них, вже не слуги, а вартові.

– А втім, ваше високопреосвященство, ви самі добре бачите: якби ми не вдалися до цієї перестороги, то були б позбавлені змоги засвідчити вам нашу пошану й подякувати за те, що ви ласкаво погодились з'єднати нас усіх разом. Д'Артаньяне, – вів далі Атос, – адже ви оце говорили, що дуже хотіли б знайти нагоду висловити його світлості свою подяку. Така нагода трапилася – скористайтесь із неї.

Ці слова були сказані з тим непохитним спокоєм, який відзначав Атоса в хвилини небезпеки, і з тією надзвичайною чемністю, яка робила його в певні хвилини величнішим, ніж природжені королі.

Д'Артаньян підійшов і пробелькотів кілька слів подяки, які, проте, застрягли у нього в горлі під похмурим поглядом кардинала.

– Однаково, панове, – мовив Рішельє, якого зауваження Атоса анітрохи не похитнуло в намірі з'ясувати обставини, – однаково, панове, я не люблю, коли прості солдати, тільки тому, що вони служать у привілейованому полку, вдають із себе вельможних панів. Вони повинні дотримуватись дисципліни, обов'язкової для всіх.

Атос вислухав кардинала й, уклонившись на знак згоди, відповів:

– Сподіваюсь, ваша світлосте, ми нічим не порушили дисципліну. Ми зараз не на службі й тому вважали, що можемо скористатися з нашого часу на свій розсуд. Коли ваше високопреосвященство зводить дати нам яке-небудь особливе доручення, ми будемо щасливі виконати його. Ви самі бачите, ваша світлосте, – провадив Атос, насупивши брови, бо цей допит починав дратувати його, – що ми взяли з собою зброю, аби бути напоготові при найменшій тривозі.

І він показав кардиналові на чотири мушкети, складені біля барабана, на якому лежали карти й кості.

– Будьте певні, ваше високопреосвященство, – докинув Д'Артаньян, – ми вийшли б вам назустріч, аби тільки знали, що це саме ви під'їздите до нас з таким нечисленним почтом.

Кардинал кусав вуса й губи.

– Чи відомо вам, на кого ви схожі, коли ось так збираєтеся разом, завжди при зброї й під охороною своїх слуг? – спитав він. – Ви схожі на чотирьох змовників.

– Так воно і є, ваша світлосте, – сказав Атос, – ми й справді складаємо змови, як ваше високопреосвященство самі переконалися, але тільки проти ла-рошельців.

– Еге, панове політики! – відповів кардинал, і собі насупивши брови. – В ваших головах можна знайти чимало розгадок різних таємниць, аби тільки вони були такі ж приступні для читання, як той лист, що ви його сховали, коли помітили мене.

Атос спалахнув і ступив крок до його високопреосвященства.

– Виходить, ви підозрюєте нас, ваша світлосте, і піддаєте справжньому допитові. Якщо це так, то хай ваше високопреосвященство ласкаво пояснить причини, і тоді ми знатимемо принаймні, як триматися.

– А коли б це й справді був допит? – спитав кардинал. – Не таких людей, як ви, допитували, пане Атосе, і вони відповідали.

– Ось чому, ваша світлосте, я й сказав вашому високопреосвященству, що ви маєте право запитувати нас, а ми готові відповідати.

– Що це за лист, якого ви почали читати, пане Арамісе, а потім сховали?

– Це лист од жінки, ваша світлосте.

– О, я розумію, – сказав кардинал, – про такі листи не годиться багато говорити. Але їх можна показувати духівникові, а, як вам відомо, мене посвячено в духовний сан.

– Ваша світлосте, – незворушно мовив Атос, і його спокій був тим страшніший, що, відповідаючи в такий спосіб, мушкетер важив головою, – цей лист од жінки, але він не підписаний ні Маріон Делорм, ні пані Д'Егійон [220]220
  Маріон Делорм (1611–1650) – спритна жінка, яка стала відомою завдяки своїй вроді та любовним пригодам. Герцогиня Д'Егійон – кардиналова коханка, після смерті якої Рішельє одружив з її вдівцем свою племінницю.


[Закрыть].

Кардинал зблід як смерть; очі його спалахнули зловісним огнем. Він обернувся, ніби для того, щоб оддати наказ Каюзакові та Ля Удиньєрові. Атос уловив цей рух; він ступив крок до мушкетів, з яких не зводили очей і його друзі, зовсім не схильні дозволити себе арештувати. На боці кардинала, разом з ним самим, було троє; мушкетерів з їхніми слугами було семеро. Кардинал зрозумів: гра буде тим більш нерівною, що Атос зі своїми товаришами й справді про щось таємно домовлялися. І він удався до одного з тих несподіваних поворотів, що їх завжди тримав напоготові. Його обличчя засяяло усмішкою.

– Ну, гаразд, гаразд! – сказав кардинал. – Ви хоробрі молоді люди, горді при світлі дня, віддані в мороці ночі. Немає нічого поганого в тому, щоб оберігати себе, коли вмієш добре оберігати інших. Панове, я не забув тієї ночі, коли ви охороняли мене по дорозі до «Червоного Голубника». Коли б на тій дорозі, по якій я маю їхати зараз, мені загрожувала небезпека, я попросив би вас супроводити мене. Але тут усе спокійно; тож лишайтеся на місці, допивайте ваше вино, закінчуйте гру й дочитуйте свого листа. Прощавайте, панове!

Він сів на коня, якого підвів йому Каюзак, попрощався з мушкетерами помахом руки і помчав уперед.

Четверо друзів стояли нерухомо, мовчки дивлячись кардиналові вслід, аж поки він зник з очей.

Тоді вони перезирнулися.

Всі були пригнічені, бо розуміли, що хоч його високопреосвященство й попрощався привітно, він поїхав страшенно розлючений.

Тільки Атос усміхався своєю владною, зневажливою усмішкою. Коли кардинал од'їхав так далеко, що не міг уже ні чути, ні бачити їх, Портос, якому не терпілося зірвати на комусь гнів, вигукнув:

– Цей Грімо надто пізно схаменувся!

Грімо хотів було щось сказати на своє виправдання. Атос підняв палець, і Грімо промовчав.

– Чи віддали б ви листа, Арамісе? – спитав Д'Артаньян.

– Я б зробив ось що, – відповів Араміс своїм мелодійним голосом. – Коли б він зажадав, щоб я віддав листа, я однією рукою вручив би його, а другою проколов би кардинала шпагою наскрізь.

– Саме цього я й боявся, – мовив Атос – Ось чому я втрутився у вашу розмову з кардиналом. Правду кажучи, він наражається на велику небезпеку, заходячи в такі розмови з озброєними людьми. Можна подумати, що йому доводиться мати справу тільки з жінками та дітьми.

– Мій любий Атосе, – зауважив Д'Артаньян, – я в захопленні від вас, але, кінець кінцем, ми все-таки трохи винні.

– Чому б то? – обурено вигукнув Атос – Кому належить повітря, яким ми дихаємо? Цей океан, на який ми дивимось? Пісок, на якому ми лежимо? Кому належить лист од вашої коханої? Хіба кардиналові? Присягаюся честю – цей дивак гадає, що він володар світу. Ви стояли перед ним занімілий, приголомшений, розчавлений; можна було подумати, що ворота Бастилії вже зачинилися за вами й що величезна Медуза [221]221
  Медуза – в давньогрецькій міфології одна з трьох жінок-страховищ, серед яких лише вона була смертна. Погляд Медузи перетворював на камінь усе, на шо вона дивилася.


[Закрыть]от-от оберне вас на каміння. Скажіть, хіба бути закоханим означає бути змовником? Ви закохані в жінку, яку кардинал кинув до в'язниці, і хочете визволити її з його рук. Це партія, яку ви граєте з його високопреосвященством; ваш лист – ваш козир. Навіщо ж ви хочете показати партнерові ваші карти? Цього ніхто не робить. Хай він їх відгадує, щасти йому! А ми відгадуватимемо його гру!

– Слушно кажете, Атосе! – мовив Д'Артаньян. – Ваші слова справедливі.

– То не будемо більше згадувати про те, що сталося. Хай Араміс дочитує листа від кузини – з того місця, на якому кардинал його урвав.

Араміс вийняв листа з кишені, троє друзів присунулись до нього, а слуги знову схилилися над пляшкою.

– Ви прочитали лише кілька перших слів, – сказав Д'Артаньян, – краще послухаймо все спочатку.

– Гаразд, – відповів Араміс.

«Мій любий кузене, я, здається, наважусь поїхати до Бетюна, де моя сестра влаштувала нашу юну служницю до монастиря кармеліток. Бідолашна жінка упокорилася своїй долі; вона знає, що не може жити в іншому місці, не наражаючись на небезпеку занапастити свою душу.

А втім, коли наші сімейні справи влагодяться так, як ми сподіваємось, то цілком можливо, що вона наважиться накликати на себе прокляття й повернеться до тих, за ким побивається, тим паче, що про неї безнастанно думають, і вона знає про це. А тим часом вона не така вже й нещасна; єдине її бажання – отримати листа від свого коханого. Я знаю, що такі листи нелегко переправити за грати монастиря; але, попри все, як я уже довела вам, мій любий кузене, я не така невправна й візьмусь за це доручення. Моя сестра вдячна вам за вашу добру пам'ять про неї. Був час, коли вона дуже турбувалася; але тепер трохи заспокоїлась, надіславши туди свого повіреного, щоб там не скоїлося чогось непередбаченого.

Прощавайте, мій любий кузене, пишіть про себе якомога частіше, тобто щоразу, коли матимете певність, що ваш лист надійде до нас. Обіймаю вас.

Марі Мішон».

– О, чим я зможу віддячити вам, Арамісе? – вигукнув Д'Артаньян. – Люба Констанція! Нарешті я маю про неї звістку; вона жива, вона в монастирі, в безпеці, вона в Бетюні! Як ви гадаєте, Атосе, Бетюн – це де?

– В Лотарингії, за кілька льє від кордону з Ельзасом [222]222
  Ельзас – історична провінція на північному сході Франції, на кордоні з німецькими землями.


[Закрыть]; коли закінчиться облога, ми зможемо туди поїхати.

– Треба сподіватися – цього вже недовго чекати, – зауважив Портос – Сьогодні вранці повісили одного шпигуна, так він признався, що ла-рошельці їдять шкіру зі своїх черевиків. Певне, з'ївши шкіру, вони візьмуться до підошов… Я вже й не знаю, що вони їстимуть далі, хіба що одне одного.

– Бідолашні дурні! – сказав Атос – Можна подумати, що католицтво – не найзручніше й не найприємніше з усіх віросповідань! І все-таки, – докінчив він, – вони молодці… Але що це ви, хай йому чорт, робите, Арамісе? – вів далі Атос – Ви ховаєте листа до кишені?

– Авжеж, – озвався Д'Артаньян. – Атос має слушність: листа треба спалити. А втім, хтозна – може, ми його спалимо, а кардинал знає спосіб, як читати на попелі?

– Та вже ж напевно знає, – мовив Атос.

– Що ж ви хочете зробити з листом? – спитав Портос.

– Ходіть-но сюди, Грімо, – покликав Атос.

Грімо підвівся й підійшов.

– На знак покарання за те, що ви заговорили без дозволу, мій друже, ви мусите з'їсти цей аркуш паперу, а потім, в нагороду за послугу, яку нам зробите, вип'єте цю склянку вина. Ось спершу лист; розжуйте його як слід.

Грімо всміхнувся й, спрямувавши погляд на склянку, яку Атос налив по вінця, розжував папір і проковтнув його.

– Браво! Молодець, Грімо! – похвалив його Атос – А тепер беріть склянку; гаразд, можете не дякувати.

Грімо так само мовчки перехилив склянку бордоського.

– Ну, – повів Атос далі, – якщо тільки панові кардиналу не спаде на думку хитромудра ідея розпороти Грімо живіт, ми можемо бути більш-менш спокійні.

Тим часом його високопреосвященство продовжував свою меланхолійну прогулянку й бурмотів собі під ніс:

– Ні, таки треба, щоб ця четвірка стала моєю.