Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 44 страниц)

IV. Плече Атоса, перев'язь Портоса й хусточка Араміса

Д'Артаньян, не тямлячи себе від люті, в три стрибки проминув передпокій і вибіг на терасу, певний, що зможе так само швидко проскочити й сходи. Аж тут він налетів знов на мушкетера, що виходив од пана де Тревіля через бічні Двері, і, зачепивши головою його плече, примусив того скрикнути, або, точніше, завити від болю.

– Вибачте, – сказав Д'Артаньян, намагаючись проскочити далі, – вибачте, але я поспішаю.

Та не встиг він ступити й кроку, як залізна рука схопила його за перев'язь і примусила зупинитись.

– Ви поспішаєте! – вигукнув мушкетер, білий, немов саван. – І тому ви штовхаєтесь, кажете «вибачте» й гадаєте, що цього досить? Ба ні, юначе! Чи, може, ви думаєте, що коли були свідком того, як пан де Тревіль сьогодні не дуже чемно розмовляв з нами, то так само з нами можуть говорити й інші? Помиляєтеся, приятелю; адже ви не пан де Тревіль.

– Слово честі, – відповів Д'Артаньян, упізнавши Атоса, який повертався після перев'язки додому, – слово честі, я це зробив ненавмисне, тож і сказав: «Вибачте». Гадаю, цього цілком досить. А втім, я повторюю, хоч, можливо, роблю це даремно: я поспішаю, повірте мені, дуже поспішаю. Прошу вас, не затримуйте мене – я маю дуже нагальні справи.

– Добродію, – сказав Атос, відпускаючи його, – ви погано виховані. Видно, що ви приїхали здалеку.

Д'Артаньян уже був проскочив кілька сходинок, але, почувши це зауваження, миттю зупинився.

– До біса, добродію! – гукнув він. – Хоч би як здалеку я приїхав, не вам учити мене гарних манер, попереджаю вас.

– Можливо, – кинув Атос.

– О, коли б я не так поспішав, – вигукнув Д'Артаньян, – і коли б я не гнався за цим незнайомцем…

– Пане Поспішайле, мене ви знайдете, не ганяючись за мною, чуєте?

– Де саме, прошу?

– Біля монастиря Дешо.

– Коли?

– Ополудні.

– Гаразд, я буду там ополудні.

– Не примушуйте мене чекати, бо о чверть на першу я вас наздожену й відріжу вуха.

– Домовились! – вигукнув Д'Артаньян. – Я буду там за десять хвилин до дванадцятої.

І, все ще сподіваючись розшукати свого незнайомця, який мав бути десь недалеко, бо йшов дуже повільно, юнак кинувся бігти так, наче за ним гнався сам чорт.

Але біля воріт Д'Артаньян побачив Портоса, який розмовляв з вартовим. Між співрозмовниками було саме стільки місця, щоб могла пройти людина. Д'Артаньян вирішив: цього простору для нього цілком досить, – і поспішив уперед, сподіваючись проскочити проміж них. Але наш юнак не врахував сили вітру. Коли Д'Артаньян був уже певен, що йому пощастило проминути мушкетерів, порив вітру розвіяв довгого Портосового плаща, і юнак заплутався в ньому. Певно, у Портоса були якісь причини, шоб не скидати з себе цю важливу частину свого вбрання, бо, не випускаючи з рук поли, він рвонув її до себе з такою силою, що Д'Артаньян, обкрутившись навколо самого себе, геть заплутався в плащі. Почувши лайку мушкетера, Д'Артаньян вирішив вибратися з-під плаща і заборсався серед його складок. Він дуже боявся відчути рукою холодок чужої перев'язі, про яку ми вже стільки чули; і от, розплющивши очі, юнак побачив, що впирається носом в Портосову спину – саме в те місце, де мала бути перев'язь.

На лихо, як і більшість речей цього світу, що блищать тільки зовні, перев'язь була золотою лише спереду; ззаду вона була зшита з простої буйволячої шкіри. Гордий Портос, не маючи змоги купити перев'язь із суцільного золотого шитва, вибрав таку, яка була золотою наполовину. Тож зрозуміло тепер, чому він скаржився на нежить і не знімав із себе плаща.

– Хай йому чорт! – вигукнув Портос, з усіх сил намагаючись визволитися від Д'Артаньяна, який ледве ворушився у нього за спиною. – Ви, мабуть, збожеволіли, що так кидаєтесь на людей!

– Вибачте, – сказав Д'Артаньян, визираючи нарешті з-за плечей велетня, – але я дуже поспішаю, бо женусь за одним незнайомцем і…

– А чи не забуваєте ви десь свої очі, коли кидаєтесь у погоню? – спитав Портос.

– Ні, – ображено відповів Д'Артаньян, – бо саме завдяки моїм очам я бачу те, чого не бачать інші.

Зрозумів чи не зрозумів Портос цей натяк, але він дав волю гнівові.

– Добродію, – сказав він, – попереджаю, що ви колись діждетесь добрячого прочухана, якщо будете так зухвало поводитися з мушкетерами.

– Добрячого прочухана, добродію? – перепитав Д'Артаньян. – Чи не надто гостре слово?

– Зате його сказала людина, яка має звичку дивитися своїм ворогам просто в обличчя.

– Ще б пак! Я ж бо знаю, що ви ні до кого не повернетеся спиною…

І, в захваті від свого дотепу, юнак побіг далі, голосно сміючись. Портос осатанів од люті й мало не кинувся битися навкулачки.

– Тільки не зараз! – вигукнув Д'Артаньян. – Згодом, коли ви будете без плаща.

– Отже, о першій годині за Люксембурзьким палацом!

– Чудово, о першій, – відповів Д'Артаньян, повертаючи за ріг.

Та ні на тій вулиці, де він щойно був, ні на тій, на яку вибіг, юнак не побачив нікого. Хоч як повільно йшов незнайомець, він усе-таки встиг зникнути; щоправда, він міг зайти до якогось будинку. Д'Артаньян став розпитувати про нього в перехожих, спустившися до порома, піднявся по вулиці Сени й Червоного Хреста, але все було марно. Проте ця погоня пішла юнакові на користь, бо поки піт заливав йому чоло, його серце зрештою охололо.

Д'Артаньян вирішив спокійно обміркувати події; їх було немало, і всі вони виявилися фатальними: звернуло тільки на дванадцяту годину, а ранок уже приніс йому немилість пана де Тревіля, який не міг не вважати трохи розв'язним спосіб, обраний Д'Артаньяном, щоб залишити його.

А ще він наразився на дві дуелі з бійцями, кожен з яких був здатен убити трьох Д'Артаньянів, – та що й казати, адже це були мушкетери, а він поважав їх так беззастережно, що не тільки в думках, а й у серці ставив понад усіх людей.

Обставини складалися справді кепсько. Не сумніваючись, що його вб'є Атос, юнак, цілком зрозуміло, не дуже турбувався про дуель з Портосом. Проте, оскільки надія завжди останньою згасає в людському серці, Д'Артаньян врешті-решт став думати, що він виживе, хоч, ясна річ, буде тяжко поранений в обох дуелях, і, зупинившись на цій думці, почав докоряти собі на майбутнє:

«Який же я йолоп! Адже хоробрий Атос поранений саме в те плече, в яке я його буцнув, мов той баран. Дивно, чому він не порішив мене на місці, – адже у нього були для цього всі підстави: біль, якого я йому завдав, напевно, витерпів би не кожний. Але з Портосом… О! З Портосом вийшло справді кумедно, слово честі!»

І Д'Артаньян мимоволі засміявся, та в ту ж мить і занімів, озирнувшись, аби пересвідчитися, що його безпричинний сміх не образив когось із перехожих.

«З Портосом вийшло справді кумедно, хоч від цього я й не став меншим вітрогоном. Хіба ж так кидаються на людей і заглядають їм під плащі, щоб побачити те, чого там нема? Він би, зрозуміло, пробачив мені; безперечно, пробачив би, коли б я не натякнув на цю кляту перев'язь, щоправда, натяк був чудовий! Ех! Окаянний гасконцю, ти, навіть сидячи на розпеченій пательні, жартуватимеш! Так от, мій любий Д'Артаньяне, – вів далі юнак, якнайприхильніше звертаючись до самого себе, – якщо ти залишишся живим і здоровим, що майже неможливо, то затям на майбутнє: будь завжди чемним. Хай тобою захоплюються, хай ставлять тебе за приклад. Бути люб'язним і чемним – зовсім не означає бути боягузом. Поглянь-бо на Араміса; Араміс – сама лагідність, сама привітність. А чи наважиться хто-небудь сказати, що Араміс – боягуз? Звичайно, ні! Тож відтепер ти будеш в усьому наслідувати його… Егей! А ось і він сам!»

Отак розмовляючи сам із собою, Д'Артаньян непомітно підійшов до будинку д'Егійона і тут побачив Араміса, який балакав з трьома королівськими гвардійцями. Араміс теж помітив Д'Артаньяна; але через те, що він ще не забув, як саме перед цим юнаком пан де Тревіль давав їм уранці прочухана, і через те, що свідок цієї неприємної розмови таки й справді викликав у нього досаду, – Араміс удав, ніби не бачить юнака. Проте Д'Артаньян, який прагнув будь-що довести свої миролюбні наміри, чемно підійшов до чотирьох молодиків і з найприязнішою усмішкою ввічливо до них вклонився. Араміс ледь нахилив голову, але не всміхнувся у відповідь. Усі четверо одразу припинили розмову й замовкли.

Д'Артаньян був доволі спостережливим, аби зрозуміти, що він зайвий; але він іще дуже мало знав манери вищого світу і тому не відав, як вийти зі скрути, коли, зустрівшися з мало знайомими людьми, мимоволі втручаєшся в чужу розмову. Міркуючи, як би відступити, він раптом помітив, що Араміс упустив додолу хусточку і, поза всяким сумнівом, ненароком наступив на неї ногою. У Д'Артаньяна майнула думка, що наспів час виправити похибку; він нахилився і з найлюб'язнішим виглядом витяг хусточку з-під ноги мушкетера, хоч і відчув – той силкується її втримати. Простягнувши хусточку Арамісові, юнак сказав:

– Гадаю, добродію, вам було б дуже прикро загубити цю хусточку. Вона й справді була розкішно вигаптувана, та ще й мала на одному з ріжечків корону і герб.

Араміс почервонів по самісінькі вуха і скоріше вихопив, ніж узяв хусточку з рук гасконця.

– Оце так, скромняго Арамісе! – вигукнув один з гвардійців. – І ти будеш нам доводити, що посварився з пані де Буа-Трасі, ще й тепер, коли ця прекрасна дама люб'язно позичає тобі свої хусточки!

Араміс кинув на Д'Артаньяна один з тих поглядів, які ліпше за будь-які слова дають зрозуміти людині, що в неї з'явився смертельний ворог; потім, опанувавши себе, він солодкаво відповів:

– Ви помиляєтеся, панове. Це не моя хусточка, і я не знаю, навіщо цьому добродієві заманулося дати її саме мені, а не комусь із вас. На доказ того, що я сказав правду, – ось моя хусточка, у мене ^вкишені.

З цими словами він витяг власну хусточку, не менш елегантну і також з тонкого батисту, який був дуже дорогий за тих часів, але не вишивану й без герба, а прикрашену тільки монограмою власника.

На цей раз Д'Артаньян не сказав ні слова – він зрозумів свою помилку; проте гвардійців заперечення Араміса не переконали, і один з його співрозмовників мовив з удаваною серйозністю:

– Коли це так, як ти кажеш, любий Арамісе, ти маєш віддати хусточку мені; бо, як тобі відомо, Буа-Трасі – мій близький приятель, і я не хочу, щоб хтось похвалявся речами його дружини.

– Ти неввічливо просиш, – відповів Араміс – І, визнаючи справедливість твоєї вимоги щодо змісту, я змушений відмовити тобі саме у зв'язку з формою.

– Як по правді, – несміливо обізвався Д'Артаньян, – я не бачив, що хусточка випала саме з кишені пана Араміса. Він просто наступив на неї, от я й подумав, що хусточка належить йому.

– І ви помилилися, мій любий пане, – холодно відповів Араміс, мовби не почувши вибачення.

Потім, обернувшись до того з гвардійців, який назвався другом де Буа-Трасі, він сказав:

– А втім, шановний приятелю пана де Буа-Трасі, мені здається, що я й сам не менш щирий його друг; тож ця хусточка могла так само випасти з твоєї кишені, як і з моєї.

– Ні, присягаюся честю! – вигукнув гвардієць його величності.

– Ти присягатимешся честю, я – словом, і все-таки хтось із нас бреше. Зробімо якнайкраще, Монтаране, і візьмімо кожен по половині.

– Хусточки?

– Авжеж.

– Чудово! – вигукнули двоє інших гвардійців. – Це суд царя Соломона [60]60
  Суд царя Соломона, або Соломонів суд, – вираз, який вживають у значенні: суд мудрий і швидкий. Соломон (бл. 976–935 до н. е.) – син іудейського царя Давида; успадкувавши його царство, правив десь із 960 по 935 рік до н. е. Вважають, що він склав ряд книг Біблії, зокрема «Книгу притч», «Книгу премудрості» та інші. Ім'я Соломона в переносному значенні – синонім мудрості.


[Закрыть]. Мудра в тебе голова, Арамісе!

Молоді люди голосно зареготали, і справа на тому скінчилася. За хвилину розмова урвалась, троє гвардійців та мушкетер дружньо потисли один одному руки й розійшлися: гвардійці – в один бік, Араміс – у другий.

«Ось нагода помиритися з цією вихованою людиною», – сказав сам до себе Д'Артаньян, який під час останньої частини розмови стояв трохи осторонь. Сповнений найкращих намірів, він наздогнав Араміса і звернувся до нього:

– Добродію, я сподіваюсь, що ви мені пробачите.

– Ба ні, пане! – урвав Араміс – Дозвольте вам сказати, що ви поводилися зовсім не так, як личить вихованій людині.

– Як, добродію! – вигукнув Д'Артаньян. – Ви гадаєте…

– Я гадаю, пане, що ви не дурень і мусите добре знати – хоч і приїхали з Гасконі, – що без підстави ніхто не топтатиме носових хусточок. Париж, хай йому чорт, не вимощений батистом.

– Добродію, ви даремно намагаєтеся мене принизити, – відповів Д'Артаньян, в якому враз збудилася його вроджена сварливість. – Я приїхав таки з Гасконі, а раз ви про це знаєте, то мені нема чого вам казати, що гасконцям завжди бракувало терпіння; отже, вибачившись раз хоч би й за вчинену нетактовність, вони переконані, що зробили вдвічі більше, ніж від них вимагалося.

– Добродію, – відповів Араміс, – я сказав це не для того, щоб шукати з вами сварки. Хвала Богові, я не забіяка, і, хоч я й мушкетер – щоправда, тільки на якийсь час, – але б'юся на дуелях лише тоді, коли мене до цього змушують, до того ж завжди з великою відразою. Проте цього разу справа здається мені значно серйознішою, бо ви скомпрометували даму.

– Ви хочете сказати – ми скомпрометували! – вигукнув Д'Артаньян.

– Навіщо ви так необачно віддали мені хусточку?

– А навіщо ви її так необачно впустили?

– Ще раз повторюю: ця хусточка не випадала з моєї кишені.

– Он воно як! Але тоді ви, добродію, збрехали двічі, бо я на власні очі бачив – хусточка випала саме з вашої кишені.

– Що це за тон, пане гасконцю? Гаразд! Я вас навчу жити!

– А я відправлю служити вашу месу [61]61
  Меса – головна церковна відправа в католицькій церкві.


[Закрыть]вас, пане абате! До шпаги! Негайно!

– Ні, мій любий, не тут і не зразу. Хіба ви не бачите, що ми стоїмо саме навпроти будинку пана д'Егійона, в якого завжди повно прибічників кардинала? Хто мені доведе, що не його високопреосвященство доручив вам здобути мою голову? А мені, хай це навіть смішно, вона дорога; я навіть вважаю, що вона непогано сидить на моїх плечах. Я вас уб'ю, можете бути певні, але вб'ю тихо, десь у безлюдному місці, там, де ви не зможете ні перед ким похвалитися своєю смертю.

– Я згоден, але не покладайтеся занадто на себе і захопіть із собою хусточку, байдуже, ваша вона чи не ваша. Можливо, вам доведеться нею скористатись.

– Ви гасконець, пане? – спитав Араміс.

– Так. Отже, добродій схильний з обережності відкласти побачення?

– Я знаю, пане, що обережність для мушкетерів – зайва чеснота, але вона вкрай необхідна для служителів церкви; а що я мушкетер тільки тимчасово, то вважаю за краще лишитись обережним. О другій пополудні я матиму честь чекати на вас біля палацу пана де Тревіля. Там я призначу вам місце.

Вклонившись, молоді люди розійшлися в різні боки – Араміс пішов угору по вулиці, що вела до Люксембургу, а Д'Артаньян, боячись запізнитися, попрямував до монастиря Дешо, говорячи сам до себе: «Безперечно, я нічого не можу змінити; але якщо мені судилося бути вбитим, то принаймні рукою мушкетера».

V. Королівські мушкетери й гвардійці пана кардинала

Д'Артаньян нікого не знав у Парижі. Тому він пішов на місце зустрічі з Атосом без секунданта і вирішив задовольнитися тими, яких обере його супротивник. Єдине, що він заздалегідь вирішив зробити, – це гідно вибачитися перед хоробрим мушкетером, боячись, аби його дуель, як це трапляється у випадках, коли молодий і дужий супротивник стає до бою з пораненим і кволим, не спричинилася до згубних наслідків: якщо він зазнає поразки, це подвоїть тріумф його ворога; якщо ж він переможе, його звинуватять у злочині й зухвальстві.

Проте або ми погано змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач уже помітив, що Д'Артаньян – юнак не зовсім звичайний. Тож, навіть твердо переконаний у тому, що його смерть неминуча, він не хотів умирати спокійно й тихо, як це зробив би на його місці хтось не такий хоробрий і стійкий.

Уявляючи собі різні вдачі тих, з ким мав битися, Д'Артаньян чимраз ясніше бачив загальну картину. Він сподівався серйозними і щиросердими словами пробачення завоювати дружбу Атоса, чия зовнішність знатного вельможі й відкрите обличчя дуже йому сподобалися. Він тішив себе надією залякати Портоса тим, що коли не буде вбитий, то розповість усім про його перев'язь, а така історія, якщо тільки її дотепно змалювати, зробила б мушкетера посміховиськом. Ну, а потайного Араміса Д'Артаньян взагалі не дуже боявся. І якщо навіть припустити, що й до нього дійде черга, то Д'Артаньян твердо вирішив вирядити його в далеку путь або принаймні, поранивши супротивника в обличчя, як Цезар радив робити з воїнами Помпея [62]62
  Юлій Цезар (100 – 44 до н. е.) – державний діяч, полководець, письменник та оратор Стародавнього Риму. В 60 році до н. е. уклав із Крассом та Помпеєм таємну угоду про спільну боротьбу за владу. Згодом цей тріумвірат розпався, і в 48 році до н. е. відбулася битва коло Фарсала між Юлієм Цезарем та Помпеєм, яку й має на увазі автор. Зрештою Юлій Цезар встановив у Римі свою одноосібну владу, точніше – військову диктатуру.


[Закрыть], назавжди позбавити його вроди, що нею Араміс так пишався.

До того ж, у серце Д'Артаньяна вселили непохитну рішучість батькові поради: «Ніколи не підкорятися нікому, крім короля, кардинала і пана де Тревіля». Саме тому він не йшов, а летів до монастиря Дешо – похмурої споруди без вікон, оточеної витолоченим лужком, де, як і поблизу Пре-о-Клер, здебільшого зустрічалися люди, що не любили гаяти часу.

Коли Д'Артаньян підійшов до невеличкого пустиря біля підніжжя монастирської стіни, Атос уже чекав на нього, але не більше п'яти хвилин, – саме в ту мить пробило дванадцяту. Отож Д'Артаньян з'явився так само точно, як Самаритянка [63]63
  За біблійною легендою, під час мандрів по Самарії Ісус Христос, стомившись, сів біля колодязя відпочити. Аж тут до джерела підійшла самаритянка, в якої Христос попросив напитися. Ім'я Самаритянки в переносному значенні стало синонімом точності.


[Закрыть], і найсуворіший суддя в законах дуелі не міг би нічого йому закинути.

Атос, усе ще тяжко страждаючи від рани, хоч хірург пана де Тревіля й перев'язав її о дев'ятій ранку, сидів на кам'яній приступці й чекав на супротивника, як завжди спокійний і сповнений шляхетності. Побачивши Д'Артаньяна, він ввічливо підвівся і зробив кілька кроків назустріч. Д'Артаньян і собі підійшов до супротивника, тримаючи капелюха в руці так, що перо торкалося землі.

– Добродію, – сказав Атос, – я послав попросити двох моїх друзів бути мені за секундантів, але вони ще не прийшли. Я дуже збентежений з їхнього запізнення: це не в їхніх звичках.

– У мене немає секундантів, добродію, – відповів Д'Артаньян, – бо, приїхавши до Парижа тільки вчора, я не встиг зазнайомитися ні з ким, крім пана де Тревіля, котрому мене рекомендував мій батько, який мав честь бути колись його другом.

Атос на мить замислився.

– Ви знаєте тільки пана де Тревіля? – спитав він.

– Так, добродію, я знаю тільки його.

– От тобі й маєш! – мовив Атос, звертаючись чи то до себе, чи то до Д'Артаньяна. – От тобі й маєш! Якщо я вас уб'ю, про мене скажуть, що я дітовбивця!

– Зовсім ні, добродію, – відповів Д'Артаньян, вклоняючись з благородною гідністю. – Це не так хоч би й тому, що ви робите мені честь, погоджуючись на дуель у той час, коли ваша рана ще дуже непокоїть вас.

– Слово честі, дуже непокоїть, і ви, мушу сказати, завдали мені страшенного болю; але я битимуся лівою рукою, як завжди в таких випадках. Не сподівайтесь, що вам од цього стане легше: я вільно володію обома руками, і в цьому є навіть певна незручність для вас; з лівшею дуже важко битися, коли його супротивник не підготовлений. Мені прикро, що я не попередив вас раніше.

– Ви й справді дуже люб'язні, добродію, – сказав Д'Артаньян, ще раз уклоняючись, – і я вам за це щиро вдячний.

– Ви неабияк мене збентежили, – відповів Атос з притаманною йому шляхетністю. – Але прошу, змінімо тему розмови, якщо, звичайно, на те ваша ласка. Ах! Хай йому грець! Якого болю ви мені завдали! Плече просто горить.

– Якби ви дозволили… – несміливо мовив Д'Артаньян.

– Що, добродію?

– У мене є чудодійний бальзам для лікування ран; цей бальзам дала мені моя мати, і я вже випробував його на собі.

– Ну й що з того?

– А те, що за три дні від цього бальзаму загоїться ваша рана, я певен цього; а через три дні, коли ви одужаєте, добродію, я матиму високу честь бути до ваших послуг.

Д'Артаньян сказав це з простотою, яка робила честь його ввічливості й водночас анітрохи не ставила під сумнів його хоробрість.

– Бог свідок, добродію, – відповів Атос, – ваша пропозиція мені до вподоби. Я, правда, не можу на неї пристати, але за тим, що ви сказали, на цілу милю видно чесну людину. Так говорили й чинили рицарі часів Карла Великого [64]64
  Карл Великий (742–814) – король Франкської держави з 768 по 800 рік, з 800 по 814 рік – імператор Заходу, до володінь якого входили території Теперішньої Франції, частини Німеччини, Італії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Австрії та Іспанії; найвидатніший представник династії Каролінгів, при якій остаточно склалися феодальні відносини. Війни Карла Великого та його рицарів з арабами відображено у славнозвісній поемі «Пісня про Роланда» та в інших творах раннього Середньовіччя.


[Закрыть], яких повинні наслідувати всі шляхетні люди. На жаль, ми живемо не за часів великого імператора. Ми живемо за часів пана кардинала, а це призведе до того, що, хоч би як добре ми приховували свою таємницю, все одно за три дні дізнаються, що ми збираємося битись, і стануть на перешкоді нашій дуелі… От тобі й маєш! Ці гультяї не збираються приходити, чи що?

– Якщо ви поспішаєте, добродію, – мовив Д'Артаньян до Атоса з тією ж простотою, з якою тільки-но пропонував йому відкласти дуель на три дні, – якщо ви поспішаєте і якщо вам буде приємно відправити мене на той світ негайно, не церемоньтеся, прошу вас.

– Ці слова мені теж до вподоби, – сказав Атос, прихильно вклонившись Д'Артаньянові, – Так може сказати тільки розумна і водночас благородна людина. Добродію, я люблю людей вашого гарту і певен, що коли ми не вб'ємо один одного, то згодом мені буде дуже приємно розмовляти з вами. Почекаймо моїх друзів, прошу вас, я маю час, і, до того ж, так буде пристойніше. А! Здається, один з них уже йде.

Справді, в кінці вулиці Вожирар з'явилася велетенська постать Портоса.

– Як! – вигукнув Д'Артаньян. – Ваш перший секундант – пан Портос?

– Так, а хіба вам це неприємно?

– Ні, чому ж…

– А ось і другий.

Д'Артаньян обернувся туди, куди вказував Атос, і впізнав Араміса.

– Як! – вигукнув він іше з більшим подивом. – Ваш другий секундант – пан Араміс?

– Звичайно. Хіба ви не знаєте, що нас ніхто й ніколи не бачить поодинці і що серед мушкетерів та гвардійців, при дворі й у місті нас усі називають Атос, Портос і Араміс, або троє нерозлучних друзів? А втім, оскільки ви приїхали з Дакса чи По…

– З Тарба, – сказав Д'Артаньян.

– Вам дозволено не знати цієї деталі, – закінчив Атос.

– Слово честі, панове, – вигукнув Д'Артаньян, – вас прозвали влучно! Й історія зі мною, якщо тільки про неї почнуть говорити, беззаперечно доведе: ваш союз походить принаймні не від різниці у вдачах.

Портос, який тим часом підійшов ближче і привітав помахом руки Атоса, обернувся до Д'Артаньяна і, впізнавши його, занімів, вражений до краю.

– Гм… – пробурмотів він. – Що це таке?

– У мене дуель з цим добродієм, – сказав Атос, показуючи на Д'Артаньяна так, наче він вітав його.

– Але в мене теж дуель з цим паном, – мовив Портос.

– Тільки о першій годині, – відповів Д'Артаньян.

– І в мене дуель з цим добродієм, – зауважив Араміс, собі виходячи на галявину.

– Та тільки о другій годині, – так само спокійно сказав Д'Артаньян.

– Але з якого приводу б'єшся ти, Атосе? – спитав Араміс.

– Правду кажучи, я й сам до пуття не знаю. Він боляче штовхнув мене в плече. А ти, Портосе?

– А я, правду кажучи, б'юсь тільки тому, що б'юсь, – відповів Портос, почервонівши.

Атос, повз увагу якого ніщо не проходило непоміченим, побачив тонку усмішку на губах гасконця.

– Ми засперечалися з приводу вбрання, – пояснив юнак.

– А ти, Арамісе? – спитав Атос.

– Я б'юсь через суперечку з приводу одного теологічного питання [65]65
  Теологія – богослов'я; теоретичний виклад, тлумачення й виправдання певних релігійних поглядів.


[Закрыть], – відповів Араміс, знаком попереджаючи Д'Артаньяна, щоб той не виказав справжню причину їхньої дуелі.

Атос помітив, що Д'Артаньян знов усміхнувся.

– Справді? – перепитав Атос.

– Так, одне місце зі святого Августина [66]66
  Аврелій Августин (354–430) – єпископ з Гіппона в Північній Африці, давньохристиянський богослов і філософ-містик, автор творів «Про град Божий», «Сповідь» та ін., де, зокрема, зауважується, шо казати неправду – гріх.


[Закрыть], з приводу якого ми не дійшли згоди, – сказав гасконець.

– В нього таки є голова на плечах! – прошепотів Атос.

– А зараз, коли ви всі зібралися, панове, – мовив Д'Артаньян, – дозвольте мені вибачитися перед вами.

При слові «вибачитися» легка тінь набігла на чоло Атоса, гордовита посмішка торкнулася губів Портоса, й Араміс заперечливо похитав головою.

– Ви не зрозуміли мене, панове, – провадив Д'Артаньян, підводячи голову; в цю мить золотий промінь сонця впав на його чоло, підкресливши тонкі й сміливі риси обличчя. – Я прошу вас вибачити мені на той випадок, якщо я не зможу сплатити борг усім трьом. Адже пан Атос має право вбити мене першим, що не дозволить мені заплатити свій борг честі вам, пане Портосе, а тим більше вам, пане Арамісе. А тепер, панове, кажу ще раз: вибачте мені, але тільки за це – і до бою!

І Д'Артаньян сміливо вихопив шпагу з піхов.

Кров зразу вдарила йому в голову; в цю мить він ладен був схрестити шпагу з усіма мушкетерами королівства так само, як оце збирався ставати до бою з Атосом, Портосом та Арамісом.

Було чверть на першу. Полуденне сонце заливало місце, обране для дуелі, своїм пекучим промінням.

– Дуже жарко, – сказав Атос, і собі вихоплюючи шпагу. – І все-таки я не можу скинути камзол; відчуваю, що моя рана не загоїлась, то й боюсь збентежити добродія виглядом крові, яку пустив мені не він.

– Це правда, добродію, – відповів Д'Артаньян, – та, запевняю вас, хоч би хто пустив вашу кров – я чи хтось інший, – мені завжди буде боляче бачити кров такого хороброго дворянина, як ви; отже, я теж битимусь у камзолі.

– Годі, годі! – мовив Портос – Досить компліментів, зважте, що ми теж чекаємо своєї черги…

– Такі дурниці вам слід було б казати лише від свого імені, Портосе, – перебив Араміс – Я ж, навпаки, вважаю слова цих добродіїв цілком доречними й принаймні гідними шляхетних людей.

– До ваших послуг, добродію! – вигукнув Атос, стаючи в позицію.

– Я тільки чекав на ваші накази, – відповів Д'Артаньян, схрещуючи свою шпагу зі шпагою Атоса.

Але не встигли клинки задзвеніти, як з-за рогу монастиря з'явився загін гвардійців його високопреосвященства на чолі з паном де Жюссаком.

– Гвардійці кардинала! – вигукнули разом Портос і Араміс – Шпаги в піхви, панове! Шпаги в піхви! Та було пізно. Обох супротивників побачили в такій позі, яка не лишала жодних сумнівів щодо їхніх намірів.

– Гей! – закричав Жюссак, кидаючись до них і знаком наказуючи своїм людям зробити те саме. – Гей, мушкетери, ви хочете битись? А накази хіба для вас не існують?

– Ви надто люб'язні, панове гвардійці! – відказав Атос з погано прихованою злістю, бо саме Жюссак був одним з учасників позавчорашнього нападу. – Якби ми побачили, що б'єтеся ви, то можу засвідчити – не стали б вам заважати. Дайте нам спокій, і ви матимете задоволення без жодного клопоту.

– Панове, – заперечив Жюссак, – на превеликий жаль, це неможливо. Обов'язок – понад усе. Вкладіть, будь ласка, шпаги у піхви і рушайте за нами.

– Добродію, – відповів Араміс, передражнюючи Жюссака, – ми з великим задоволенням виконали б ваше люб'язне запрошення, якби це залежало тільки від нас; але, на жаль, це неможливо: пан де Тревіль заборонив нам це робити. Тож ідіть своєю дорогою, це найкраще, що вам лишається зробити.

Насмішка Араміса розлютила Жюссака.

– Якщо ви не підкоритесь, ми вас примусимо силою! – вигукнув він.

– Їх п'ятеро, – прошепотів Атос, – а нас тільки троє; ми знову будемо переможені, і нам доведеться померти на місці бо, кажу вам по щирості, переможений, я більше не з'явлюсь перед капітаном.

Поки Жюссак шикував своїх солдатів, Атос, Портос і Араміс миттю стали поруч.

Д'Артаньян ураз прийняв рішення. Це був один із тих моментів, які визначають усю подальшу долю людини, – він мав зробити вибір між королем та кардиналом і, раз вибравши, вже завжди триматися обраного шляху. Битись – означало не підкоритися закону, тобто важити головою, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Усе це блискавкою промайнуло в голові нашого юнака; на його честь, він не вагався ані хвилини. Обернувшись до Атоса та його друзів, він мовив:

– Панове, дозвольте мені додати дещо до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але мені здається, що нас четверо.

– Але ж ви не наш, – заперечив Портос.

– Так, – відповів Д'Артаньян, – я не маю мушкетерського вбрання, але я маю душу мушкетера. Серце моє – серце мушкетера, я щиро відчуваю це, панове, і керуюсь цим почуттям.

– Відійдіть, юначе! – закричав Жюссак, який з рухів і виразу обличчя Д'Артаньяна, певно, зрозумів його наміри. – Ви можете Йти, ми згодні. Рятуйте свою шкуру, та швидше!

Д'Артаньян не зрушив з місця.

– Ай справді, ви славний юнак! – обізвався Атос, стискаючи Д'Артаньянову руку.

– Так! – вигукнули Портос і Араміс – Треба на щось зважитися.

– Цей добродій напрочуд великодушний, – сказав Атос.

А втім, усіх трьох турбувала молодість і недосвідченість Д'Артаньяна.

– Нас буде тільки троє, до того ж серед нас один поранений і один хлопчик, – зауважив Атос – А скажуть, що нас було четверо.

– Хай так, але відступати! – вигукнув Портос.

– Це неможливо, – сказав Атос. Д'Артаньян зрозумів причину їхньої нерішучості.

– Панове, – мовив він до мушкетерів, – однаково випробуйте мене. Присягаюся честю: я не зійду з цього місця, якщо нас переможуть.

– Як вас звати, хоробрий юначе? – спитав Атос.

– Д'Артаньян, добродію.

– Ну що ж! Атосе, Портосе, Арамісе і Д'Артаньяне, вперед! – вигукнув Атос.

– То як, панове, ви вже надумали? – втретє вигукнув Жюссак.

– Авжеж, добродію, – відповів Атос.

– І що ви надумали? – спитав Жюссак.

– Ми матимемо честь напасти на вас, – відповів Араміс, торкнувшись капелюха однією рукою і витягаючи шпагу з піхов другою.

– А! То ви чините опір! – вигукнув Жюссак.

– Хай йому чорт! Це вас дивує?

І дев'ятеро бійців завзято кинулись у бій, кожен проти свого супротивника.

Атос узяв на себе Каюзака, улюбленця кардинала, Портос бився з Бікара, Араміс – з двома супротивниками водночас.

Що ж до Д'Артаньяна, то він напав на самого Жюссака.

Серце в молодого гасконця калатало так, що, здавалося, от-от вискочить з грудей, але, хвала Богові, не від страху – він і тіні страху не відчув, – а від збудження; Д'Артаньян бився, як розлючений тигр, наскакував на супротивника спереду і ззаду, раз у раз міняючи прийоми й місце бою. Жюссак любив, як тоді казали, «поласувати клинком» і був у цьому неабиякий мастак; проте він ледве встигав захищатись од свого спритного і легкого супротивника, який, нехтуючи всі правила, нападав зусібіч і водночас старанно відбивав чужі удари – як людина, що дуже високо цінує власне життя.

Ця боротьба вивела зрештою Жюссака з рівноваги. Розлючений тим, що не може нічого вдіяти із супротивником, якого мав за хлопчиська, він розпалився і став робити один за одним огріхи. Д'Артаньян, який брак практики компенсував досить глибоким знанням теорії, бився чимдалі проворніше. Вирішивши покінчити з юнаком одним ударом, Жюссак зробив різкий випад: Д'Артаньян спритно відбив удар і, поки Жюссак підводився, прослизнув, як змія, у нього під шпагою і встромив свою шпагу йому в груди.

Тут же Д'Артаньян кинув швидкий тривожний погляд на поле бою.

Араміс убив уже одного зі своїх супротивників, але другий уперто напосідав на нього. Та все-таки Араміс був іще в добрій позиції й міг захищатися.

Бікара і Портос поранили одне одного. Портос був поранений в руку, Бікара – в стегно. Проте жоден з них не вважав свою рану тяжкою, і обидва фехтували ще завзятіше.

Атос, якого Каюзак поранив іще раз, блід прямо-таки на очах, але не відступав ні на крок: він тільки переклав шпагу в ліву руку.

Згідно з тогочасними правилами дуелі, Д'Артаньян міг прийти на поміч будь-кому з товаришів; поки він шукав очима, хто з них якнайбільше цього потребує, його погляд раптом вловив погляд Атоса. Очі мушкетера були вельми красномовні. Атос швидше погодився б умерти, ніж покликати на допомогу; але він міг дивитись і, отже, поглядом просити підтримки. Д'Артаньян відгадав цей погляд, підхопився і збоку напав на Каюзака, вигукуючи: