Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 44 страниц)

VIII. Придворна інтрига

Тим часом сорок пістолів Людовіка XIII, як і все, що має на цьому світі початок, закінчилися, і четверо друзів опинились у великій скруті. Якийсь час їх утримував Атос на власні гроші. Його змінив Портос: спершу він кудись зник – це, правда, нікого вже не дивувало, – зате потім майже на два тижні забезпечив товариство грішми. Дійшла черга й до Араміса – той залюбки взявся виконувати цю місію і, як він сказав, продажем богословських книжок виручив кілька пістолів.

Зрештою, довелось, як і завжди в таких випадках, просити допомоги в пана де Тревіля, котрий дав друзям невеличкий аванс у рахунок належної їм платні; проте ці гроші не надовго виручили трьох мушкетерів, що мали чимало давніх боргів, і гвардійця, що не мав їх ще зовсім.

Коли стало ясно, що незабаром їм взагалі ні на що буде жити, вони ледве нашкрябали вісім чи десять пістолів і вирядили Портоса грати. На лихо, йому не пощастило, і він програв не тільки те, що мав у кишені, а й ще двадцять п'ять пістолів на слово.

Тоді безгрошів'я спричинилося до справжнього лиха: зголоднілі друзі вкупі зі своїми слугами шастали по набережних і кордегардіях [77]77
  Кордегардія (від франц. corps de garde – охоронний загін) – у XVII–XIX століттях – приміщення для військового караулу, вартівня.


[Закрыть], сподіваючись, що хоч хто-небудь з колишніх приятелів запросить їх на обід, бо, як казав Араміс, за добрих часів треба сіяти обіди праворуч і ліворуч, щоб у лиху годину пожати їх бодай кілька.

Атоса запросили чотири рази, і на кожен обід він брав із собою всіх друзів та їхніх слуг. Портос був запрошений шість разів і також водив із собою всіх. Араміс мав вісім запрошень. Як можна було помітити, цей молодик мало говорив, зате багато діяв.

Ну, а Д'Артаньянові, який ще нікого не знав у столиці, пощастило тільки раз випити шоколаду в земляка-священика та раз пообідати у гвардійського корнета. Він привів свою братію до священика, де вони строщили двомісячний запас харчів, і до корнета, який почастував їх дуже щедро; проте, як сказав Планше, хоч би скільки ти з'їв за раз, однаково скоро знову зголоднієш.

Отже, Д'Артаньян картався сумлінням, що у відповідь на люб'язність Атоса, Портоса та Араміса, які водили весь гурт на стільки розкішних бенкетів, він добув лише півтора частування, бо сніданок у священика можна було вважати хіба що половиною обіду. Забувши в своєму юнацькому самолюбстві, що він годував усе товариство протягом цілого місяця, Д'Артаньян вважав себе неоплатним боржником і невпинно обмірковував, як вийти зі скрути. Зрештою, він дійшов висновку, що четверо молодих, сміливих, заповзятливих і енергійних чоловіків повинні були б займатися ще чимось, крім тривалих прогулянок, фехтування та більш-менш веселих і дотепних розмов.

Справді-бо, четверо таких молодиків – відважних, ладних принести в жертву один для одного все – від гаманця до життя, – здатних завжди підтримати один одного, четверо бійців, котрі не знали, що таке відступати, і які – кожен окремо чи всі разом – взяли за правило доводити спільні справи до кінця; чотири кулаки, однаково грізні і для всього світу, і для кожного супротивника, – конче повинні були, потай чи відкрито, манівцями чи прямим шляхом, хитрістю чи силою, пробити собі дорогу до мети, що її поставили перед собою, хоч би як добре її захищали або хоч якою далекою вона здавалась би. Тому Д'Артаньяна дивувало, що його товариші й досі не задумувалися над цим.

Він саме поринув у свої міркування й сушив собі голову, куди найкраще спрямувати цю неповторну чотириєдину силу, за допомогою якої, немов важелем Архімеда [78]78
  Архімед (бл. 287–212 до н. е.) – видатний давньогрецький математик і механік. Відкрив закон важеля; йому приписують фразу: «Дайте мені точку опори, і я переверну світ».


[Закрыть], вони, безперечно, перевернуть світ, коли хтось легенько постукав у двері. Д'Артаньян розбудив Планше і звелів йому відчинити.

Проте хай читач зі слів «Д'Артаньян розбудив Планше» не робить висновку, ніби вже настала ніч або ще не благословлялося на світ. Зовсім ні. Щойно пробило четверту пополудні. Дві години тому Планше прийшов до свого пана й попросив дати йому пообідати, на що той відповів приказкою: «Хто спить, той обідає». І Планше вирішив пообідати уві сні.

До кімнати зайшов якийсь непоказний городянин.

Планше закортіло замість десерту послухати, про що йтиме мова, але гість сказав Д'Артаньянові, що хоче говорити з ним сам на сам, бо те, що він має сказати, – річ надзвичайно важлива і цілком таємна.

Д'Артаньян відпустив Планше і запросив гостя сісти.

Запала недовга мовчанка. Гість і господар пильно придивлялись один до одного, щоб у такий спосіб скласти собі хоч якесь уявлення про майбутнього співбесідника. Нарешті Д'Артаньян вклонився на знак того, що він слухає.

– Мені говорили про пана Д'Артаньяна як про мужнього юнака, – почав чоловік. – І ці відомості додали мені сміливості довірити йому таємницю.

– Кажіть, пане, кажіть, – мовив Д'Артаньян, інстинктивно відчувши, що справа може непогано обернутися.

Гість якусь мить помовчав, а тоді повів далі:

– Моя дружина, добродію, служить кастеляншею в королеви, до того ж, вона досить розумна і гарна особа. Ми одружені ось уже три роки; вона мала досить-таки мізерний посаг, але пан де Ля Порт, старший камердинер королеви, хрещений батько моєї дружини і її покровитель…

– То в чім же річ, пане? – спитав Д'Артаньян.

– А в тім, – відповів незнайомець, – що мою дружину викрали вчора вранці, коли вона виходила зі своєї робочої кімнати.

– Хто ж викрав вашу дружину?

– Я не знаю напевне, добродію, але одна людина здається мені підозрілою.

– Хто саме?

– Людина, яка вже досить давно переслідує мою дружину.

– Хай йому чорт!

– Мушу сказати, добродію, – вів далі гість, – що, як мені здається, в цій справі менше кохання, ніж політики.

– Менше кохання, ніж політики? – задумливо перепитав Д'Артаньян. – Та кого ж ви все-таки підозрюєте?

– Не знаю, чи маю я право поділитися з вами своїми здогадами…

– Пане, мушу звернути вашу увагу на те, що я у вас нічого не питаю. Ви самі прийшли сюди. Ви самі сказали, що хочете довірити мені якусь таємницю. Отже, робіть на власний розсуд, у вас ще є час відмовитись од свого наміру.

– Ні, добродію, ні, ви справляєте на мене враження чесного юнака, і я довіряю вам. Мені здається, що причина тут зовсім не в любовних справах моєї дружини, а в любовних справах іншої дами, яка стоїть багато вище.

– Он воно що! Чи не маєте ви на увазі любовні справи пані де Буа-Трасі? – вигукнув Д'Артаньян, аби показати гостеві, що він добре знає придворне життя.

– Вище, добродію, куди вище.

– Пані д'Егійон?

– Ще вище.

– Пані де Шеврез?

– Вище, багато вище.

– То, може… – Д'Артаньян затнувся.

– Так, добродію, – ледь чутно мовив зовсім переляканий гість.

– Але з ким?

– Та з ким же, як не з герцогом…

– З герцогом?

– Авжеж, добродію, – ще тихіше відповів гість.

– А звідки вам це відомо?

– О!.. Звідки відомо?

– Так, звідки вам це відомо? Або повна довіра, або… ви самі розумієте.

– Я знаю все це від моєї дружини, добродію, тільки від неї самої.

– А вона звідки знає?

– Від пана де Ля Порта. Хіба я вам не казав, що вона хрещениця пана де Ля Порта, довіреного камердинера королеви? Так от, пан де Ля Порт влаштував мою дружину біля її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритись у той час, як її кинув король, переслідує кардинал і зраджують усі.

– Так, так, нарешті справа починає прояснюватися, – сказав Д'Артаньян.

– Отже, чотири дні тому моя дружина прийшла до мене; в палаці було домовлено, що їй дозволятиметься приходити додому двічі на тиждень, бо, як я мав честь вам сказати, моя дружина дуже мене любить. Так от, вона прийшла і розповіла, що королева останнім часом виглядає дуже стурбованою.

– Справді?

– Так. Пан кардинал, сказала дружина, переслідує королеву і знущається з неї більше, ніж будь-коли. Він не може пробачити їй історію з сарабандою [79]79
  Сарабанда – старовинний іспанський танок.


[Закрыть]. Вам відома історія з сарабандою?

– Ще б пак! Чи відома мені ця історія! – вигукнув Д'Артаньян, який і слова не чув про неї, але хотів удати, що знає все.

– Виходить, тепер це вже не тільки ненависть, а й помста.

– Он воно як!

– І королева боїться…

– Так, так, чого вона боїться?

– Вона боїться, що герцогові Бекінгему підкинули листа від її імені.

– Від імені королеви?

– Авжеж, щоб примусити його приїхати до Парижа, а коли він сюди при'іде – заманити його в пастку.

– Хай йому чорт! Але, шановний пане, при чому тут ваша дружина?

– Всі знають про її відданість королеві, і тому її хочуть або віддалити від господині, або залякати, щоб вивідати таємниці її величності, або ж підкупити, щоб скористатися з неї як зі шпигунки.

– Що ж, цілком імовірно, – мовив Д'Артаньян. – Але чи знаєте ви викрадача своєї дружини?

– Я вже казав вам, що мені здається, ніби я його знаю.

– Його ім'я?

– Ім'я мені невідоме; я тільки знаю, що цей чоловік – улюбленець кардинала і безмежно відданий його високопреосвященству.

– Але ж ви його бачили?

– Так, дружина якось показувала його мені.

– Може, ви запам'ятали прикмети, за якими його легше було б упізнати?

– О, безперечно! Це поважний вельможа, чорнявий, засмаглий, з пронизливим поглядом чорних очей і білими зубами. На скроні в нього рубець.

– Рубець на скроні! – вигукнув Д'Артаньян. – До того ж, білі зуби, пронизливий погляд! Засмаглий, чорнявий, поважний! Та це ж мій незнайомець із Менга!

– Ви кажете – ваш незнайомець?

– Так, так, тільки це не має жодного стосунку до справи. Хоча, навпаки, я помилився: це дуже спрощує справу, бо якщо ваш незнайомець той самий, кого розшукую я, то одним ударом я помщуся за двох, тільки й того; але де ж знайти цього чоловіка?

– Не знаю.

– У вас немає відомостей про його домівку?

– Жодних; якось, коли я проводжав дружину до Дувру, він зустрівся нам біля воріт, і вона вказала на нього.

– Тисяча чортів! – прошепотів Д'Артаньян. – Все це дуже неясно… Хто сповістив вас про викрадення дружини?

– Пан де Ля Порт.

– Він розповідав подробиці?

– Він сам не знає їх.

– І ви ні про що не довідалися від інших людей?

– Чому ж, я дістав…

– Що?

– Не знаю, чи не буде це надто необачно…

– Знову ви про своє! Однак мушу вам сказати, що цього разу відступати вже пізно.

– Тому я й не відступаю, хай йому чорт! – вигукнув чоловік, сподіваючись хоч у такий спосіб підбадьорити себе. – І тому присягаюсь честю Бонасьє…

– Ваше прізвище – Бонасьє? – перебив Д'Артаньян.

– Так, це моє прізвище.

– Ви сказали: «Присягаюсь честю Бонасьє!» Вибачте, що перебив вас; але мені здається, що я десь чув це прізвище.

– Цілком можливо, добродію. Я хазяїн цього будинку.

– Он воно що! – мовив Д'Артаньян, трохи підводячись з місця і вклоняючись. – Ви – хазяїн цього будинку?

– Так, добродію, так. І оскільки, проживши в мене вже три місяці, ви, певно, через свою велику зайнятість справами, щоразу забували заплатити за квартиру, а я не хотів вас турбувати з цього приводу, то я й подумав, що ви візьмете до уваги мою делікатність…

– Аякже, мій любий пане Бонасьє! – підхопив Д'Артаньян. – Повірте, я дуже вдячний вам за вашу делікатність і коли, як я вже казав, зможу бути вам чимось корисним…

– Я вірю вам, добродію, вірю вам і присягаюсь честю Бонасьє, що саме це й хотів вам сказати.

– Тоді закінчуйте свою розповідь.

Бонасьє витяг з кишені аркуш паперу і простяг його Д'Артаньянові.

– Лист! – вигукнув той.

– Якого я дістав сьогодні вранці.

Д'Артаньян розгорнув листа і, оскільки вже починало сутеніти, підійшов до вікна. Бонасьє рушив за ним.

«Не шукайте вашу дружину, – прочитав Д'Артаньян. – Її вам повернуть, коли в ній не буде більше потреби. Якщо ж ви наважитесь почати розшуки, то загинете».

– Лист досить ясно написаний, – сказав Д'Артаньян. – Але, зрештою, це лише погроза.

– Так, але саме вона мене й лякає; адже я, добродію, не вмію вправлятися шпагою і, до того ж, боюсь Бастилії.

– Авжеж! – мовив Д'Артаньян. – Я теж цікавлюсь Бастйлією не більше, ніж ви. Що ж до шпаги – це зовсім інша річ.

– Я сподіваюся, добродію, що ви допоможете мені в цій справі.

– Як саме?

– Зустрічаючи вас завжди в товаристві таких блискучих мушкетерів і знаючи, що це мушкетери пана де Тревіля, тобто вороги кардинала, я подумав, що ви й ваші друзі, стаючи на захист нашої бідолашної королеви, охоче насмієтеся з його високопреосвященства.

– Безперечно.

– Крім того, я подумав, що, оскільки ви три місяці не платили мені за квартиру, а я жодного разу про це не нагадав…

– Так, так, ви мені вже наводили цей доказ, і я його вважаю блискучим.

– І обіцяючи вам і надалі не нагадувати про гроші, хоч би як довго ви робили мені честь жити в мене…

– Чудово!

– Я вирішив запропонувати вам з півсотні пістолів, якщо ви відчуваєте скруту в грошах.

– О! То ви справжній багач, мій любий пане Бонасьє! – Точніше було б сказати, що я живу в достатку, добродію; торгуючи галантереєю, я настарав трохи грошенят, які дають дві-три тисячі екю ренти [80]80
  Рента – прибуток з капіталу, майна або земельної ділянки, який не вимагає підприємницької діяльності.


[Закрыть]; крім того, я вклав певну суму в останню подорож славетного мореплавця Жана Моке [81]81
  Жан Моке (1575 – після 1617) – французький мандрівник, автор книги «Подорожі до Африки, Східної та Західної Індії».


[Закрыть]; отже, ви розумієте, добродію… Стривайте! Он там!.. – несподівано вигукнув Бонасьє.

– Що? – спитав Д'Артаньян.

– Я бачу…

– Де?

– На вулиці, навпроти ваших вікон, он у тій брамі: людина, закутана в плащ.

– Це він! – вигукнули водночас Д'Артаньян і Бонасьє, впізнавши кожен свого ворога.

– Ну, цього разу він уже не втече від мене! – закричав Д'Артаньян.

Він вихопив з піхов шпагу й вибіг з кімнати. На сходах юнак зустрів Атоса й Портоса, які йшли до нього. Вони відступили, і Д'Артаньян прожогом промчав повз них.

– Що таке? Куди ти біжиш? – гукнули мушкетери йому навздогін.

– Незнайомець із Менга! – відповів Д'Артаньян і зник. Д'Артаньян не раз розповідав друзям про історію з незнайомцем і про приїзд красуні-мандрівниці, котрій цей дворянин довірив якийсь важливий документ.

Атос вважав, що Д'Артаньян загубив листа в бійці. На його думку, дворянин, – а судячи з опису Д'Артаньяна, це мусив бути саме дворянин, – отож, дворянин не міг піти на таке паскудство, як викрадення листа.

Портос вбачав у цьому лише любовне побачення, призначене дамою кавалерові або кавалером дамі, побачення, якому перешкодив Д'Артаньян своєю появою на жовтому коні.

Араміс казав, що такі історії – завжди загадкові, і краще в них не заглиблюватися.

З тих кількох слів, що їх кинув Д'Артаньян, обидва мушкетери зрозуміли, про кого йдеться, і, вважаючи, що Д'Артаньян, наздогнавши незнайомця або не знайшовши його, однаково повернеться додому, пішли своєю дорогою.

В кімнаті Д'Артаньяна вони не застали нікого: хазяїн будинку, побоюючись наслідків зустрічі, яка, безперечно, мала відбутися між юнаком та незнайомцем, і завдяки тим особливостям своєї вдачі, що про них він сам за кілька хвилин до того казав, вирішив: буде краще, коли він своєчасно втече звідси.

IX. Вдача Д'Артаньяна вимальовується

Як і сподівалися Атос та Портос, Д'Артаньян повернувся за півгодини. І цього разу він не наздогнав незнайомця, що зник, наче крізь землю провалився. Д'Артаньян зі шпагою в руці оббігав усі навколишні вулиці, але, не зустрівши нікого, схожого на свого кривдника, закінчив тим, з чого йому, певно, слід було починати, – постукав до будинку, біля якого побачив незнайомця. Проте, скільки він не гатив молотком у двері, ніхто не відчиняв, а сусіди, які, почувши грюкіт, вибігали зі своїх домівок або визирали з вікон, сказали, що ось уже півроку в цьому будинку ніхто не живе і що навіть двері й вікна в ньому давно позабивані.

Поки Д'Артаньян гасав по вулицях і грюкав у всі двері, до двох мушкетерів приєднався Араміс, так що, повернувшись додому, юнак застав товариство в повному складі.

– Що нового? – спитали в один голос троє товаришів у Д'Артаньяна, якому піт заливав перекошене від гніву обличчя.

– Що нового! – вигукнув той, кидаючи шпагу на ліжко. – Це, мабуть, не людина, а справжнісінький диявол. Він зник, як привид, як тінь, як примара.

– Ви вірите в привиди? – спитав Атос у Портоса.

– Я вірю тільки в те, що бачив на власні очі, а раз я ніколи не бачив привидів, то й не вірю в них.

– Біблія, – зауважив Араміс, – наказує нам вірити в привиди: тінь Самуїла з'явилася до Саула [82]82
  Саул (жив у XI столітті до н. е.) – перший правитель іудеїв; біблійна легенда розповідає, що перед вирішальною битвою з філістимлянами – давнім народом, який жив на східному узбережжі Середземного моря, – Саул попросив чародійку Аендору викликати дух свого вчителя Самуїла; з'явившись, той провістив поразку Ізраїля, смерть Саула та його синів.


[Закрыть]– це догмат [83]83
  Догмат – положення в церковній літературі, яке вважають незаперечною, Богом даною істиною, що повинна прийматися на віру.


[Закрыть]віри, і мене дуже дратує, коли такі речі ставлять під сумнів, Портосе.

– Зрештою, хто б не був цей незнайомець – людина чи диявол, жива істота чи тінь, ілюзія чи дійсність, – але він з'явився на світ мені на погибель, бо його втеча змушує нас відмовитися від однієї дуже важливої справи, від такої справи, друзі, на якій можна було б заробити сотню, а може, й більше пістолів.

– Яким чином? – в один голос спитали Портос і Араміс. Атос, вірний своїй звичці мовчати, лише запитально глянув на Д'Артаньяна.

– Планше, – мовив Д'Артаньян до свого слуги, який саме відчинив двері й просунув у щілину голову, щоб послухати бодай уривок розмови, – підіть до пана Бонасьє, хазяїна цього будинку, і попросіть, щоб він прислав нам півдюжини божансійського вина, бо саме воно смакує мені найдужче.

– Ого! Ви що, користуєтесь необмеженим кредитом у вашого хазяїна? – спитав Портос.

– Авжеж, починаючи з сьогоднішнього дня, – відповів Д'Артаньян. – І можете бути певні, якщо вино виявиться поганим, хазяїн пришле нам іншого.

– Треба вживати, але не зловживати, – повчально мовив Араміс.

– Я завжди казав, що Д'Артаньян – найрозумніший серед нас чотирьох, – обізвався Атос і, висловивши цю думку, на яку Д'Артаньян чемно вклонився, одразу ж, своїм звичаєм, замовк.

– То що ж усе-таки сталося? – спитав Портос.

– Авжеж, – вигукнув Араміс, – розкажіть нам усе, любий друже, якщо тільки від вашої розповіді не постраждає честь дами; в такому разі краще бережіть свою таємницю.

– Не бійтеся, – відповів Д'Артаньян, – нічия честь не постраждає від того, про що я вам розповім.

І він слово за словом переказав друзям розмову з хазяїном, додавши, що той, хто викрав дружину шановного домовласника, є також і незнайомцем, з яким Д'Артаньян зустрівся в Менгу біля корчми «Вільний Мірошник».

– Не так уже все й погано, – сказав Атос після того, як з виглядом знавця покуштував вино й кивнув головою на знак того, що воно йому смакує, – і з цього славного молодця можна буде витягти п'ятдесят-шістдесят пістолів. Тепер тільки треба дізнатись, чи варті ці п'ятдесят чи шістдесят пістолів того, щоб четверо людей важили за них головами.

– Але ж подумайте, – палко мовив Д'Артаньян, – що в цій історії йдеться про жінку, яку викрали; про жінку, якій, безперечно, загрожують, а можливо, й знущаються з неї, і все це тільки тому, що вона щиро віддана своїй господині.

– Не гарячкуйте так, Д'Артаньяне, – сказав Араміс, – по-моєму, ви надто близько берете до серця долю пані Бонасьє. Жінка створена нам на погибель, і саме через неї всі наші прикрощі [84]84
  За біблійною легендою, Бог, створивши перших людей – Адама і Єву, – оселив їх у райському (едемському) саду й дозволив їсти плоди з усіх дерев, крім дерева пізнання. Порушивши цей наказ, Єва зірвала заборонений плід – яблуко – і почастувала ним Адама; тоді Бог вигнав їх обох з раю.


[Закрыть].

Почувши ці слова, Атос насупив брови і прикусив губу.

– Я хвилююся зовсім не за пані Бонасьє, а за королеву! – вигукнув Д'Артаньян. – Її залишив напризволяще король, її переслідує кардинал, і крім того, одна по одній падають голови всіх її друзів.

– Чому вона любить тих, кого ми ненавидимо більше за всіх на світі – іспанців та англійців?

– Іспанія – Її батьківщина, – відповів Д'Артаньян, – тож природно, що вона любить іспанців, дітей рідної їй землі. Що ж до вашого другого докору, то мені переказували, ніби вона любить не англійців узагалі, а тільки одного англійця.

– Слово честі, – сказав Атос, – цей англієць цілком гідний того, щоб його кохали. Мені ніколи не доводилось бачити людину шляхетнішого вигляду, ніж він.

– Ще й одягається він, як ніхто інший, – додав Портос – Я був у Луврі того дня, коли він розсипав там свої перлини, і, хай йому біс, підібрав-таки дві, продавши їх потім по десять пістолів за штуку. А ти, Арамісе, знаєш його?

– Так само добре, як і ви, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам'єнському лісі, куди мене провів пан де Пютанж, конюший королеви. Тоді я ще вчився в семінарії, і ця історія здалася мені образливою для короля.

– І все-таки це не завадило б мені, – сказав Д'Артаньян, – коли б я знав, де можна знайти герцога Бекінгема, взяти його під руку й привести до королеви, аби тільки допекти панові кардиналу. Адже наш справжній, наш єдиний, наш споконвічний ворог, панове, – це кардинал, і коли б нам трапилась нагода зле насміятися з нього, то я був би ладен заставити власну голову.

– Отже, – зауважив Атос, – Бонасьє сказав вам, Д'Артаньяне, що королева побоюється, чи не викликали Бекінгема фальшивим листом?

– Так, саме цього вона й побоюється.

– Стривайте! – скрикнув Араміс.

– Що таке? – спитав Портос.

– Нічого, кажіть далі, я просто хочу пригадати деякі обставини.

– Тепер я переконаний, – вів далі Д'Артаньян, – що викрадення служниці королеви пов'язане з подіями, про які ми говорили і, можливо, з перебуванням пана Бекінгема в Парижі.

– Цей гасконець таки має голову на плечах! – у захваті вигукнув Портос.

– Я дуже люблю його слухати, – мовив Атос – Мене тішить його говірка.

– Панове, – знову обізвався Араміс, – послухайте, що я скажу.

– Послухаємо Араміса, – вигукнули всі троє друзів.

– Учора я був у одного вченого богослова, до якого іноді ходжу консультуватися…

Атос усміхнувся.

– Він живе в безлюдному кварталі, – вів далі Араміс, – як цього вимагають його смаки та його фах. Отже, в ту мить, коли я виходив од нього…

Араміс замовк.

– Ну, а що далі? – спитали друзі. – В ту мить, коли ви виходили від нього?

Здавалось, Араміс силкується знайти раду, як людина, що, сказавши неправду, раптом наразилася на непередбачену перешкоду; але погляди трьох товаришів були прикуті до нього – Їм дуже кортіло почути, що він скаже. Відступати вже було ніяк.

– У цього богослова є племінниця, – мовив Араміс.

– Он воно що! У нього є племінниця! – повторив Портос.

– Дуже поважна дама, – додав Араміс. Троє друзів зареготали.

– А! Якщо вам смішно і ви сумніваєтеся в моїх словах, – ображено сказав Араміс, – то більше ні про що не дізнаєтесь.

– Ми віримо, як магометани, і німі, як катафалки, – запевнив Атос.

– Тоді слухайте далі, – знову заговорив Араміс – Ця племінниця іноді приходить до свого дядька; вчора вона випадково теж була там, і я мусив провести її до карети…

– Оце так! У племінниці богослова є карета? – знову перебив Портос, який так і не навчився тримати язика на припоні. – Чудове знайомство, мій друже.

– Портосе, – сказав Араміс, – я вам уже не раз зауважував, що ви надто багато балакаєте і що це шкодить вашим успіхам у жінок.

– Панове, панове, – вигукнув Д'Артаньян, який починав розуміти суть пригоди, – справа серйозна! Тож облишмо жарти! Дачі, Арамісе, далі.

– Раптом якийсь незнайомець – високий, чорнявий, з манерами дворянина… зважте, дуже схожий на вашого, Д'Артаньяне…

– Ймовірно, що це саме він, – мовив юнак.

– Атож, – погодився Араміс – Так от, в супроводі п'ятьох чи шістьох чоловіків, що йшли за десяток кроків од нього, незнайомець підступився до мене і якнайввічливіше промовив: «Пане герцогу», – а потім: «І ви, пані», – звертаючися вже до дами, яку я тримав під руку…

– До племінниці богослова?

– Та замовкніть, Портосе! – обізвався Атос – Ви нестерпні.

– «Прошу вас сісти в карету, і не намагайтеся чинити опір чи здіймати шум», – ось що сказав цей незнайомець.

– Він вирішив, що ви – Бекінгем! – вигукнув Д'Артаньян.

– Я теж так гадаю, – відповів Араміс.

– Але ця дама? – не відступався Портос.

– Він подумав, що то королева! – сказав Д'Артаньян.

– Саме так, – ствердив Араміс.

– Цей гасконець – справжнісінький диявол! – вигукнув Атос – Від нього нічого не приховаєш.

– Ай справді, – зауважив Портос, – Араміс скидається на красеня-герцога поставою й манерами; та все-таки, мені здається, що одяг мушкетера…

– Я був у широчезному плащі, – сказав Араміс.

– У липні місяці? Хай йому чорт! – загорлав Портос – Чи, може, богослов боявся, щоб тебе не впізнали?

– Я припускаю, – мовив Атос, – що шпигуна могли ввести в оману манери; але ж обличчя…

– Я був у капелюсі з широкими крисами, – відповів Араміс.

– О Боже! – вигукнув Портос – Скільки завбачливості, щоб вивчати теологію!

– Панове, панове, – перебив їх Д'Артаньян, – не треба марнувати час на жарти; ми маємо розійтись і кожен окремо почати розшуки пані Бонасьє. Це ключ до інтриги.

– Жінка такого низького роду! Невже ви вірите у все це, Д'Артаньяне? – спитав Портос, зневажливо відкопиливши губу.

– Вона хрещениця де Ля Порта, довіреного камердинера королеви. Хіба я вам не сказав про це, панове? Крім того, цілком імовірно, що її величність тепер шукає підтримки саме так низько. Голови високих людей видно здалеку, а в кардинала гостре око.

– Гаразд! – сказав Портос – Домовтеся спершу з галантерейником, і не продешевіть.

– Це не потрібно, – відповів Д'Артаньян. – Якщо він нам і не заплатить, то нам добре заплатять інші.

В цю мить на сходах почулися чиїсь квапливі кроки, потім двері з грюкотом відчинились і до кімнати бомбою влетів нещасний галантерейник.

– Добродії! – вигукнув він. – Врятуйте мене, благаю вас, врятуйте мене! Четверо солдатів прийшли мене арештувати. Врятуйте мене, врятуйте!

Портос і Араміс підвелися.

– Хвилинку! – сказав Д'Артаньян, знаком прохаючи їх вкласти в піхви шпаги, які вони були вже наполовину витягли. – Хвилинку, тут потрібна не хоробрість, а обережність.

– Але ж, – вигукнув Портос, – ми не дозволимо…

– Ви дозволите діяти Д'Артаньянові, – сказав Атос, – а він, повторюю, найрозумніший з усіх нас, і я оце при всіх кажу, що підкоряюсь йому. Дій на свій розсуд, Д'Артаньяне.

Аж тут у дверях передпокою з'явилися четверо озброєних людей. Та, побачивши чотирьох мушкетерів, що стояли зі шпагами при боці, не наважилися рушити далі.

– Заходьте, панове, заходьте! – вигукнув Д'Артаньян. – Ви – мої гості, а всі ми – вірні слуги короля і пана кардинала.

– В такому разі, панове, сподіваюсь, ви не матимете нічого проти, щоб ми могли виконати наказ? – спитав той, хто, здавалося, був начальником загону.

– Навпаки, панове, ми навіть допоможемо вам, якщо в цьому буде потреба.

– Що це він каже? – пробурмотів Портос.

– Ти дурень, – прошепотів Атос – Помовч!

– Ви ж мені обіцяли… – ледве чутно мовив бідолашний галантерейник.

– Ми зможемо вас урятувати, тільки лишаючись на волі, – тихо відповів Д'Артаньян. – А якщо ми спробуємо стати на ваш захист, то нас арештують разом з вами.

– Мені здається, одначе…

– Заходьте, панове, заходьте, – голосно запросив Д'Артаньян. – У мене немає підстав для захисту цього добродія. Я його побачив сьогодні вперше, та ще – хай сам скаже вам, – коли він прийшов вимагати гроші за квартиру. Це правда, пане Бонасьє? Відповідайте!

– Щира правда! – вигукнув галантерейник. – Але ж добродій вам не розповів…

– Мовчіть про мене, мовчіть про моїх друзів і особливо мовчіть про королеву, бо ви загубите всіх, не добившись порятунку для себе!.. Швидше, швидше, панове, забирайте цю людину!

І Д'Артаньян підштовхнув ошелешеного галантерейника до солдатів, примовляючи:

– Ви здирник, мій любий; ви приходите по гроші до мене, до мушкетера! У в'язницю! Панове, кажу вам, відведіть його у в'язницю і тримайте якомога довше – це дасть мені час зібрати гроші.

Солдати якнайлюб'язніше подякували й повели свою жертву. В ту мить, коли вони виходили на сходи, Д'Артаньян ляснув начальника по плечу.

– Чи не випити мені за ваше здоров'я, а вам за моє? – сказав він, наливаючи два келихи божансійського вина, яке дістав завдяки щедрості пана Бонасьє.

– Надто багато честі для мене, – відповів начальник, – але я приймаю ваше запрошення з щирою вдячністю.

– Отже, за ваше здоров'я, пане… як ваше ім'я?

– Пан Буаренар.

– Буаренар!

– За ваше здоров'я, високий добродію!.. А як ваше ім'я, дозвольте тепер спитати у вас?

– Д'Артаньян.

– За ваше здоров'я, добродію!

– Але найголовніше, – немов піддаючись мимовільному пориву, вигукнув Д'Артаньян, – за здоров'я короля і кардинала!

Можливо, якби вино було погане, начальник і не повірив би в Д'Артаньянову щирість, але вино було чудове, і це його переконало.

– Ну й паскудство ви тільки що вчинили! – сказав Портос, коли начальник пішов наздоганяти своїх солдатів і друзі лишилися самі. – Яка гидота! Четверо мушкетерів дозволяють арештувати у них на очах нещасного, який благає про допомогу! Дворянин п'є з поліцейським!

– Портосе, – мовив Араміс, – Атос уже сказав, що ти дурень, і я приєднуюсь до нього. Д'Артаньяне, ти велика людина, і коли ти станеш на місце пана де Тревіля, я проситиму в тебе протекції, щоб дістати абатство.

– Отакої! Нічого не розумію! – вигукнув Портос – Ви схвалюєте те, що зараз вчинив Д'Артаньян?

– Ще б пак, тисяча чортів! – обізвався Атос – Не тільки схвалюю, а й поздоровляю його з цим.

– А тепер, панове, – звернувся Д'Артаньян до всіх, не обтяжуючи себе поясненням своєї поведінки перед Портосом, – усі за одного, один за всіх – ось наше гасло, чи не так?

– Одначе… – пробурмотів Портос.

– Давай твою руку й присягайся! – в один голос вигукнули Атос і Араміс.

Переможений їхнім прикладом, але все-таки лаючись подумки, Портос простягнув руку і четверо друзів повторили за Д'Артаньяном слова:

– Всі за одного, один за всіх!

– Чудово! А тепер хай кожен іде додому, – сказав Д'Артаньян так, ніби все життя тільки те й робив, що командував. – Але будьте обережні, бо з цієї хвилини ми починаємо боротися проти кардинала.