Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 44 страниц)

XVII. Рада мушкетерів

Як і сподівався Атос, на бастіоні не було нікого. Лежали тільки тіла вбитих французів та ла-рошельців.

– Панове, – сказав Атос, узявши на себе командування експедицією, – поки Грімо накриватиме на стіл, зберімо всі рушниці та набої. Водночас ми зможемо й поговорити про те, задля чого сюди прийшли. Ці добродії нас не почують, – додав він, показуючи на вбитих.

– Ми могли б скинути їх у рівчак, – зауважив Портос, – оглянувши, звичайно, спершу їхні кишені.

– Авжеж, – мовив Атос, – це справа Грімо.

– То нехай Грімо обшукає їх та перекине через стіни, – сказав Д'Артаньян.

– Ні в якому разі, – відповів Атос, – вони можуть нам придатися.

– Ці небіжчики можуть нам придатися? – здивувався Портос – Та ти з'їхав з глузду, любий друже!

– «Не судіть нерозважливо!» – застерігають нас Євангеліє та пан кардинал, – сказав Атос – Скільки мушкетів, панове?

– Дванадцять, – відповів Араміс

– Скільки можна зробити пострілів?

– Десь із сотню.

– Це більш, ніж нам потрібно. Зарядімо мушкети.

Друзі взялися до справи. Коли вони скінчили заряджати, Грімо знаками доповів, що сніданок готовий.

Атос зробив схвальний жест і показав на сторожову вежу, де, як зрозумів Грімо, він мав нести варту. А щоб Грімо було не так нудно там стояти, Атос дозволив йому взяти з собою хлібець, пару котлет і пляшку вина.

– А тепер – до столу, – запросив Атос.

Усі посідали на землю, схрестивши ноги, наче турки або кравці.

– Отже, Атосе, – сказав Д'Артаньян, – тобі вже нічого боятися, що нас підслухають. Сподіваюсь, ти нарешті розповіси нам про свою таємницю.

– Гадаю, панове, вам не бракуватиме ні втіхи, ні слави, – мовив Атос – Я влаштував для вас чудову прогулянку; перед вами смачний сніданок, а он там – ви самі можете це побачити крізь бійниці – п'ятсот душ глядачів, які вважають нас безумцями або героями, так чи інакше – дурнями, які дуже схожі один на одного.

– Ну, а таємниця? – спитав Д'Артаньян.

– Таємниця полягає в тому, – відповів Атос, – що вчора ввечері я бачив міледі.

Д'Артаньян саме підносив до рота склянку, але коли почув слово «міледі», рука його затремтіла так, що він мусив поставити склянку на землю, аби не розлити вино.

– Ти бачив свою друж…

– Тсс! – перебив його Атос – Ви забуваєте, мій любий, що ці добродії не знають, як ви, моїх сімейних справ. Так, я бачив міледі.

– Де саме? – спитав Д'Артаньян.

– Приблизно за два льє звідси, в корчмі «Червоний Голубник».

– О, тоді я загинув! – мовив Д'Артаньян.

– Ну, я б цього не сказав, – заперечив Атос – Зараз міледі вже має залишити береги Франції.

Д'Артаньян полегшено зітхнув.

– Зрештою, хто вона така, ця міледі? – спитав Портос

– Чарівна жінка, – відповів Атос, пригублюючи пінисте вино. – Сто чортів! – вигукнув він. – Цей паскудник-корчмар підсунув нам анжуйське вино замість шампанського, гадаючи, що нас можна обдурити!.. Авжеж, – повів Атос далі, – чарівна жінка, яка була дуже прихильна до нашого друга Д'Артаньяна. Та він чимось її образив, і от вона вирішила помститися йому: місяць тому підіслала до нього вбивць, тиждень тому спробувала його отруїти, а вчора ввечері випросила в кардинала його голову.

– Як! Випросила в кардинала мою голову? – вигукнув Д'Артаньян, збліднувши.

– Свята правда, – ствердив Портос – Я чув це на власні вуха.

– Я також, – додав Араміс.

– Коли це так, – пригнічено мовив Д'Артаньян, – то марно боротися далі. Краще вже я пущу собі кулю в лоб і відразу покінчу з усім.

– Цю дурницю ти завжди встигнеш зробити, – зауважив Атос – Та не забувай: вона – непоправна.

– Але мені не минути загибелі, маючи таких могутніх ворогів, – відповів Д'Артаньян. – По-перше, незнайомець із Менга; далі – де Вард, якого я тричі поранив шпагою; потім – міледі, таємницю якої я випадково розкрив; і, нарешті, кардинал, якому я став на перешкоді в його помсті.

– І що з того? – мовив Атос. – Кінець кінцем їх лише четверо, і нас також четверо, отже – один проти одного. Тисяча чортів! Якщо вірити знакам, що їх подає Грімо, ми зараз матимемо справу з набагато більшою кількістю ворогів. Що там сталося, Грімо? – гукнув Атос – Зважаючи на серйозність становища, я дозволяю вам говорити, мій друже, але прошу бути небагатослівним. Що ви побачили?

– Загін.

– Скільки чоловік?

– Двадцять.

– Хто вони?

– Шістнадцять саперів і чотири солдати.

– За скільки кроків?

– Кроків за п'ятсот.

– То ми ще встигнемо доїсти курку й випити по склянці вина за твоє здоров'я, Д'Артаньяне!

– За твоє здоров'я! – підхопили Портос і Араміс.

– Гаразд, за моє здоров'я! Хоч я й не певен, що ваші побажання принесуть мені велику користь.

– Стривай! – сказав Атос – Аллах великий, як кажуть послідовники Магомета [204]204
  Магомет – поширена в Європі вимова імені Мухаммеда, який у VII столітті заснував Іслам (мусульманство); аллах – бог у мусульманській релігії.


[Закрыть], і майбутнє в його руках.

Вихиливши склянку й поставивши її біля себе, Атос неквапливо підвівся, взяв перший-ліпший мушкет і підійшов до бійниці.

Портос, Араміс і Д'Артаньян зробили те саме. Що ж до Грімо, то він отримав наказ стати позаду чотирьох друзів і перезаряджати мушкети.

За хвилину з'явився гурт людей. Вони йшли вздовж вузької траншеї, що правила за хід сполучення між бастіоном і містом.

– Хай йому грець! – вигукнув Атос – Бракувало ще нам мати клопіт через якихось городян, озброєних кирками, заступами й лопатами! Досить було Грімо подати їм знак, і вони забралися б геть. Я певен: ці небораки дали б нам спокій.

– А я маю щодо цього сумнів, – сказав Д'Артаньян, – бо щось вони прямують до нас аж надто рішуче. До того ж, там не тільки городяни; з ними йдуть бригадир і четверо солдатів, озброєних мушкетами.

– Це тому вони такі рішучі, що не бачать нас, – зауважив Атос.

– Правду кажучи, – вигукнув Араміс, – мені просто гидко стріляти в цих бідолашних городян.

– Поганий той священик, – мовив Портос, – який жаліє єретиків [205]205
  Єретик – людина, що відступила від догм (понять, ідей, які вважаються істинними за будь-яких умов і приймаються без доказів) пануючої церкви; послідовник єресі.


[Закрыть].

– Справді, – погодився Атос – Араміс має слушність. Я піду й попереджу їх.

– Якого біса ви надумали? – вигукнув Д'Артаньян. – Вас уб'ють, мій любий Атосе.

Та Атос, пустивши повз вуха ці слова й ставши в проломі з мушкетом в одній руці та капелюхом у другій, гукнув до солдатів і землекопів. Ті, вражені його появою, зупинилися за півсотні кроків од бастіону.

Атос шанобливо вклонився й крикнув:

– Панове! Я й мої друзі снідаємо зараз на бастіоні. А що ви самі знаєте, як неприємно, коли вам перебивають сніданок, то ми просимо вас, якщо вже вам і справді конче треба побувати тут, зачекати, поки ми доснідаємо, або прийти сюди трохи пізніше, коли, звичайно, вам просто не спаде на думку рятівна ідея покинути бунтівників і разом з нами підняти келих за здоров'я французького короля.

– Стережись, Атосе! – вигукнув Д'Артаньян. – Хіба ти не бачиш, що вони ціляться в тебе?

– Ta бачу, бачу, – відповів Атос – Але ці городяни так погано стріляють, що не влучать у мене.

Тої ж самої миті пролунало чотири постріли. Але кулі, пролетівши повз Атоса, розплющились об каміння навколо нього.

Чотири постріли одразу ж прогриміло у відповідь. Проте вони були набагато влучніші, ніж постріли нападаючих: троє солдатів упали мертвими, а одного землекопа було поранено.

– Грімо, другий мушкет! – наказав Атос, усе ще стоячи в проломі.

Грімо негайно виконав наказ. Портос, Араміс і Д'Артаньян знову зарядили свої рушниці. За першим залпом пролунав другий: бригадир і два землекопи лягли на місці, решта кинулися навтьоки.

– Вперед, панове! – скомандував Атос.

Вискочивши з-за стін форту, четверо друзів побігли до поля бою, підібрали чотири мушкети та спис бригадира і, певні, що втікачі тепер не спиняться аж до самого міста, повернулися на бастіон з трофеями.

– Перезарядіть мушкети, Грімо, – наказав Атос – А ми, панове, сідаймо доснідувати й кінчати розмову. На чому ми зупинились?

– Я пригадую, – сказав Д'Артаньян, дуже зацікавлений тим, куди саме має вирушити міледі, – ти казав, що міледі залишила береги Франції.

– Вона поїхала до Англії, – пояснив Атос.

– Навіщо?

– Вона має намір або сама вбити Бекінгема, або підіслати до нього вбивцю.

Д'Артаньян не міг стримати обурення.

– Та це ж підлість! – вигукнув він.

– О, щодо підлості, – мовив Атос, – то це мало мене обходить. Тепер, Грімо, коли ви знову зарядили мушкети, – вів мушкетер далі, – візьміть спис бригадира, прив'яжіть до нього серветку й приладнайте його на вежі нашого бастіону, аби ці бунтівники ла-рошельці бачили, що вони мають справу з хоробрими й вірними солдатами короля.

Грімо мовчки виконав наказ. За хвилину над головами друзів замайорів білий прапор. Грім оплесків привітав його появу: на валу вже юрмилася сила-силенна солдатів – не менше половини табору.

– Як! – знову озвався Д'Артаньян. – Тебе анітрохи не бентежить, що вона вб'є Бекінгема або підішле когось іншого вбити його? Але ж герцог – наш друг.

– Герцог – англієць, герцог воює проти нас. Хай вона робить з герцогом, що хоче, мене це не цікавить.

– Ні, – заперечив Д'Артаньян, – я не покину напризволяще Бекінгема. Хоч би вже й тому, що він подарував нам чудових коней…

– А головне, чудові сідла, – докинув Портос, в якого на плащі вже давно був нашитий галун від його сідла.

– До того ж Бог завжди хоче каяття грішника, а не його смерті, – мовив Араміс.

– Амінь, – сказав Атос – Ми повернемось до цього згодом, якщо вам буде завгодно. Але в ту хвилину мене понад усе турбувало – і я певен, Д'Артаньяне, що ти зрозумієш мене, – як би відібрати в цієї жінки листа, що його вона випросила в кардинала й за допомогою якого збиралася любесенько знищити тебе, а можливо, і всіх нас.

– Та що вона, й справді якийсь демон? – вигукнув Портос, передаючи свою тарілку Арамісові, що саме розкладав смаженю.

– А цей лист, – спитав Д'Артаньян, – цей підписаний кардиналом лист лишився в неї?

– Ні, тепер він у мене; але, повірте, дістався він мені нелегко.

– Мій любий Атосе, – мовив Д'Артаньян, – я вже й справді не знаю, скільки разів маю завдячувати вам життям.

– То ти залишив нас для того, щоб зустрітися з нею? – сказав Араміс.

– Авжеж.

– І цей лист кардинала в тебе? – спитав Д'Артаньян.

– Ось він, – відповів Атос.

І він витяг з кишені плаща дорогоцінний лист. Д'Артаньян тремтячою рукою розгорнув його, навіть не намагаючись приховати свого хвилювання, й прочитав:

«Пред'явник цього діє згідно з моїм наказом і на користь держави. 5 грудня 1627 року.

Рішельє».

– О, це відпущення гріхів складено за всіма правилами, – сказав Араміс.

– Треба негайно порвати цей папір, – мовив Д'Артаньян, якому здалося, що він прочитав свій смертний вирок.

– Навпаки, – відповів Атос, – його треба берегти, як зіницю ока; я не віддам цього листа, хай навіть мене обсиплють золотом.

– А що тепер робитиме міледі? – спитав юнак.

– Можливо, – відповів Атос байдужим тоном, – вона напише кардиналові, що один клятий мушкетер на ймення Атос силоміць заібрав у неї охоронну грамоту; можливо, в цьому ж листі вона порадить кардиналові позбутися й двох друзів цього мушкетера, Портоса та Араміса; кардинал пригадає, що це саме ті люди, які завжди ставали йому на шляху; отож, одного чудового ранку він накаже арештувати Д'Артаньяна, а щоб він сам не нудився, то й запроторить нас гуртом до Бастилії.

– Хай йому чорт! – вигукнув Портос – Чогось ти надто похмуро жартуєш, мій любий друже.

– Я зовсім не жартую, – відповів Атос.

– А чи знаєш ти, – вів далі Портос, – що скрутити шию цій клятій міледі – гріх куди менший, ніж убивати бідолашних гугенотів, злочин яких полягає тільки в тому, що вони співають по-фран-цузьки ті самі псалми, які ми співаємо по-латині?

– А якої про це думки наш абат? – спокійно спитав Атос.

– Я поділяю думку Портоса, – відповів Араміс.

– А я й поготів! – сказав Д'Артаньян.

– На щастя, міледі тепер далеко, – зауважив Портос – Бо, правду кажучи, вона дуже непокоїла б мене тут.

– А мене і в Англії вона непокоїть не менше, ніж у Франції, – докинув Атос.

– Вона непокоїть мене всюди, – сказав Д'Артаньян.

– Атосе, якщо вона потрапила тобі до рук, то чому ти не втопив її, не задушив, не повісив? – спитав Портос – Адже мертві не повертаються назад.

– Ви так гадаєте? – відповів Атос із похмурою посмішкою, яку зрозумів тільки Д'Артаньян.

– Мені сяйнула одна думка, – мовив Д'Артаньян.

– Ми слухаємо тебе, – відповіли мушкетери.

– До зброї! – раптом вигукнув Грімо. Друзі скочили й схопили мушкети.

Цього разу в загоні було не менше двадцяти – двадцяти п'яти душ. Але це вже були не землекопи, а солдати гарнізону.

– Чи не повернутися нам до табору? – мовив Портос – По-моєму, сили явно не рівні.

– Це неможливо з трьох причин, – сказав Атос – По-перше, ми ще не доснідали. По-друге, не скінчили розмови про важливі справи. І по-третє, нам треба побути тут іще десять хвилин, щоб виграти заклад.

– Тоді ми маємо скласти план бою, – зауважив Араміс.

– Він дуже простий, – відповів Атос – Коли ворог підійде на відстань мушкетного пострілу, ми відкриємо вогонь; якщо ла-рошельці продовжуватимуть наступ, ми будемо стріляти знову і стрілятимемо доти, поки матимемо чим заряджати рушниці. А коли ті, що вціліють, вирішать іти на приступ, ми дамо їм спуститися до рову, а тоді скинемо на голови уламок стіни, який тільки чудом тримається на місці.

– Браво! – вигукнув Портос – Ти й справді народжений бути полководцем, Атосе! Сам кардинал, хоч і вважає себе військовим генієм, ніщо порівняно з тобою.

– Панове, – застеріг Атос, – не стріляйте двоє в одну ціль, прошу вас. Хай кожен цілиться в свого супротивника.

– Я взяв на мушку свого, – сказав Д'Артаньян.

– Я – свого, – мовив Портос.

– Я теж, – відгукнувся Араміс.

– Тоді вогонь! – скомандував Атос.

Чотири постріли злилися в один, і четверо солдатів упало на землю.

Одразу ж забив барабан, і загін пішов у наступ.

Постріли лунали один за одним, такі ж само влучні. Але ла-рошельці, ніби знаючи, що наших друзів усього четверо, все наближалися, тепер уже врозсип.

Від трьох пострілів упало ще двоє; і все-таки ті, хто вцілів, не уповільнювали кроку.

До бастіону добігло чоловік дванадцять, а то й п'ятнадцять; їх зустріли ще одним залпом, але це їх не зупинило: вони скочили до рову, щоб звідти вдертися в пролом.

– Ну, друзі, – сказав Атос, – покінчимо з ними одним ударом. До стіни! До стіни!

Четверо друзів разом з Грімо, який допомагав їм, мушкетами заходилися підважувати величезний уламок стіни. За хвилину він нахилився, ніби під подувом вітру, і, зірвавшись зі своєї опори, з оглушливим гуркотом упав у рів. Розлігся жахливий зойк, хмара пилу знялася до неба – і все було скінчено.

– Здається, ми знищили їх усіх до одного, – мовив Атос.

– Слово честі, так воно і є, – сказав Д'Артаньян.

– Ні, – заперечив Портос, – он двоє чи троє тікають, зовсім покалічені.

І справді, кілька нещасних людей, перемазаних землею і кров'ю, тікало по ходу сполучення до міста. Тільки вони залишилися від загону.

Атос глянув на годинник.

– Панове, – сказав він, – минула рівно година, як ми прийшли сюди; отже, ми виграли заклад. Але граймо вже до кінця! До того ж, Д'Артаньян не встиг розповісти, що йому спало на думку.

І мушкетер спокійнісінько собі сів.

– Що мені спало на думку? – перепитав Д'Артаньян.

– Авжеж, ви сказали, що вам сяйнула одна думка, – відповів Атос.

– А-а, так, – згадав Д'Артаньян. – Ось що мені сяйнуло. Я знову поїду до Англії й розшукаю герцога Бекінгема.

– Ви цього не зробите, Д'Артаньяне, – холодно мовив Атос.

– Чому? Хіба я вже раз не зробив цього?

– Так; але тоді не було війни. Тоді Бекінгем був нашим союзником, а не ворогом. Те, що ви хочете зробити зараз, можна буде розцінити як зраду.

Д'Артаньянові цей доказ здався переконливим; він не знайшов, що заперечити.

– Я теж щось надумав, – сказав Портос.

– Послухаємо, що надумав Портос! – озвався Араміс.

– Я попрошу в пана де Тревіля відпустку з якогось приводу. Привід ви мені підкажете: у мене бракує хисту, щоб вигадати його. Міледі не знає мене; я розшукаю її, не викликаючи підозри, а вже коли знайду цю кралю, то задушу її.

– Ну, – сказав Атос, – я не проти, щоб пристати на Портосову пропозицію.

– Панове, як можна! – заперечив Араміс – Убити жінку! Стривайте, ось мені таки сяйнула ідея!

– Кажіть, Арамісе! – мовив Атос, який завжди ставився з повагою до молодого мушкетера.

– Треба попередити королеву.

– Ай справді, треба! – вигукнули в один голос Портос і Д'Артаньян.

І Д'Артаньян додав:

– По-моєму, ви знайшли правильний спосіб.

– Попередити королеву! – повторив Атос – Але як це зробити? Хіба у нас є зв'язки при дворі? Хіба ми можемо послати когось до Парижа, щоб про це одразу не дізнався весь табір? Звідси до Парижа сто сорок льє; ваш лист не встигне дійти до Анжера, а ми вже всі сидітимемо у в'язниці.

– Щодо того, як надійно передати листа її величності, – сказав Араміс, зашарівшись, – то я беру це на себе; я знаю в Турі одну спритну особу…

Араміс замовк, побачивши, що Атос усміхнувся.

– От тобі й маєш! Ви проти цієї пропозиції, Атосе? – спитав Д'Артаньян.

– Я її не відхиляю взагалі, – відповів Атос – Я лише хотів сказати Арамісові, що він не може виїхати з табору; що ми маємо право покладатися тільки на самих себе; що через дві години по від'їзді нашого гінця всі капуцини, всі шпигуни, всі кардиналові поплічники знатимуть кожне слово нашого листа напам'ять, і тоді арештують і нас, і вашу спритну особу.

– До того ж, – докинув слово Портос, – королева врятує пана Бекінгема, але навряд чи захоче рятувати нас.

– Панове, – зауважив Д'Артаньян, – Портос має слушність.

– Стривайте! Що це діється в місті? – перебив Атос.

– Б'ють тривогу.

Друзі прислухалися; справді, до них долинув барабанний бій.

– Ось побачите, вони вирядять проти нас цілий полк, – сказав Атос.

– То чи не збираєтесь ви часом виступити проти цілого полку? – спитав Портос.

– Чом би й ні? – відповів мушкетер. – Я б не відмовився виступити й проти цілої армії, якби тільки ми здогадалися взяти з собою на дюжину пляшок більше.

– Слово честі, барабанний бій наближається! – вигукнув Д'Артаньян.

– Хай собі наближається, – сказав Атос – Звідси до міста не менше чверті години ходи – отже, з міста сюди рівно стільки ж. Цього часу більше, ніж досить, щоб дійти якогось рішення. Коли ми підемо звідси, то ніде більше не знайдемо такого зручного місця для розмови. І знаєте, панове, мені саме зараз сяйнула одна чудова думка.

– Кажіть.

– Дозвольте мені спершу віддати Грімо кілька необхідних розпоряджень.

Атос зробив знак своєму слузі підійти.

– Грімо, – сказав він, показуючи на тіла забитих, що лежали біля бастіону, – візьміть цих панів, притуліть їх до стіни, вдягніть їм на голови капелюхи і вкладіть у руки мушкети.

– Оце голова! – вигукнув Д'Артаньян. – Я тебе розумію.

– Ви розумієте? – спитав Портос.

– А ти, Грімо, розумієш? – звернувся Араміс до слуги.

Грімо знаком показав, що розуміє.

– Це все, що нам треба, – вів далі Атос – Тож повернімося до моєї думки.

– Я все-таки хотів би знати, в чому тут річ, – не відступався Портос.

– Це зовсім ні до чого.

– Авжеж, послухаємо Атоса, – сказали разом Д'Артаньян і Араміс.

– Ця міледі, ця жінка, це мерзенне створіння, цей демон має, як ви, Д'Артаньяне, здається, мені говорили, дівера.

– Так, і я його добре знаю. Як на мене, він не дуже любить свою невістку.

– Це не так уже й погано, – зауважив Атос – Коли б він її ненавидів, було б іще краще.

– В такому разі обставини цілком відповідають вашим бажанням.

– Одначе, – знову озвався Портос, – я хотів би знати, навіщо Грімо притуляє до стіни забитих…

– Замовкни, Портосе! – урвав його Араміс.

– Як звати її дівера?

– Лорд Вінтер.

– Де він тепер?

– Коли почалася війна, він одразу ж поїхав до Лондона.

– Чудово! Саме така людина нам і потрібна, – вів далі Атос – Ми повідомимо його заздалегідь, що його невістка хоче когось убити, й попросимо не спускати її з ока. В Лондоні, я гадаю, є який-небудь благодійний заклад на зразок притулку святої Магдалини [206]206
  Марія Магдалина – за біблійними легендами, одна з найвідданіших послідовниць Ісуса Христа. Замолоду Марія Магдалина вела розпутне життя, але під впливом проповідей Христа щиро розкаялась, спокутувала гріхи і навернулась до його віри. Образ Марії Магдалини – символ розкаяної грішниці.


[Закрыть]або обителі розкаяних грішниць. Лорд Вінтер накаже помістити туди міледі, і ми будемо спокійні.

– Еге ж, – мовив Д'Артаньян, – поки вона звідти не втече.

– Ну, ви вже й справді надто багато хочете, Д'Артаньяне, – заперечив Атос – Я сказав усе, що тільки міг надумати. Більш нічого вигадати не можу.

– А я вважаю, – стояв на своєму Араміс, – що найкраще буде попередити і королеву, і лорда Вінтера.

– Гаразд. А хто повезе листи до Тура й до Лондона?

– Я ручуся за Базена, – сказав Араміс.

– А я за Планше, – мовив Д'Артаньян.

– Справді, – підхопив Портос, – коли ми самі не можемо виїхати з табору, то нашим слугам не так уже й важко це зробити.

– Безперечно, – погодився Араміс – Ми сьогодні ж напишемо листи, дамо їм грошей, і вони рушать у дорогу.

– Дамо грошей? – перепитав Атос – А хіба у вас є гроші? Друзі перезирнулися, і їхні прояснілі на мить обличчя знову затьмарилися.

– Увага! – раптом вигукнув Д'Артаньян. – Я бачу чорні й червоні цятки, що рухаються вдалині. А ви ще казали про полк, Атосе! Та це ж ціле військо!

– Ага, – мовив Атос, – от і вони. Ах, які хитруни, йдуть тихцем, без барабанів та сурм. Грімо, ти вже скінчив свою справу?

Грімо кивнув головою й показав ряд забитих, яких він розставив під стіною в наймальовничіших позах: ті стояли з мушкетами на плечі, ті наче цілилися, ті тримали в руках шпаги.

– Браво, Грімо! – похвалив Атос – Це робить честь твоїй фантазії.

– І все-таки, – правив своєї Портос, – я дуже хотів би знати, в чому тут річ.

– Спершу виберемося звідси, – сказав Д'Артаньян, – а потім ти про все дізнаєшся.

– Хвилиночку, панове, хвилиночку! Хай Грімо прибере зі столу.

– Ого! – вигукнув Араміс – Чорні й червоні цятки помітно більшають, і я приєднуюсь до Д'Артаньянової думки. Як на мене, нам нема чого гаяти час. Треба якнайшвидше вертатися до табору.

– Я теж не проти, – мовив Атос, – щоб відступити. Ми билися об заклад, що пробудемо тут одну годину, а протрималися півтори. Тепер ніхто нам не дорікне. Ходімо, панове, ходімо.

Грімо вже помчав уперед з кошиком і залишками сніданку. Друзі рушили слідом за ним. Та за якусь мить Атос вигукнув:

– Хай йому чорт! Що ж це ми робимо, панове?

– Ти щось забув? – спитав Араміс.

– Прапор! Не можна залишати прапор ворогові, навіть коли це звичайна серветка.

Атос бігом кинувся назад до бастіону, видерся на вежу й зняв прапор.

Ла-рошельці, які вже наблизились на відстань мушкетного пострілу, відкрили шалений вогонь по людині, яка, наче їм на втіху, підставляла себе під кулі.

Проте Атос був ніби заворожений: кулі свистіли навколо, але жодна не зачепила його.

Атос обернувся спиною до захисників міста й помахав прапором, вітаючи захисників табору. У відповідь розляглися голосні вигуки: з одного боку – люта лайка, з другого – гомін захоплення.

За першим залпом пролунав другий. Три кулі, пробивши серветку, перетворили її на справжній прапор. З французького табору лунало:

– Злазьте, злазьте!

Атос зліз униз; товариші, які нетерпляче чекали на нього, зустріли свого друга із щирою радістю.

– Ходімо, Атосе, ходімо! – квапив Д'Артаньян. – Хутчій, хутчій! Тепер, коли нам ясно все, крім того, де дістати грошей, було б непростимою дурницею дозволити себе вбити.

Та Атос не слухав умовлянь своїх товаришів і йшов так само повільно; ті, зрозумівши, що його нічим не переконаєш, мусили рівнятися на його крок.

Грімо зі своїм кошиком значно випередив їх, і кулі вже до нього не долітали.

Раптом друзі почули шалену стрілянину.

– Що таке? – спитав Портос – В кого вони стріляють? Я не чую свисту куль і нікого не бачу.

– Вони стріляють в забитих, поставлених попід стіною, – відповів Атос.

– Але ж ті не можуть їм відповісти.

– Безперечно. Тоді вони подумають, що це якась засідка, й почнуть радитися; потім пошлють парламентера. Коли ж нарешті зрозуміють, що їх обдурили, вони в нас уже не поцілять. Тож нам нема чого квапитися й наживати собі кольки в боці.

– О, тепер мені все ясно! – в захваті вигукнув Портос.

– Нарешті! – сказав Атос, знизуючи плечима.

Французи, побачивши, що друзі повертаються неквапним кроком до табору, зустріли їх радісними вигуками.

Знову гримнули постріли, але тепер кулі розплющувалися об придорожні камені навколо наших героїв і зловісно свистіли їм повз вуха. Певно, ла-рошельці заволоділи бастіоном.

– На диво невправні стрільці, – мовив Атос – Скількох ми поклали? Дванадцятьох?

– Якщо не п'ятнадцятьох.

– А скількох задавили?

– Ще вісьмох чи десятьох.

– А в нас – жодної подряпини? Ні, стривайте! Що це у вас на руці, Д'Артаньяне? Чи не кров часом? – Нічого, дрібниця, – відповів Д'Артаньян.

– Сліпа куля?

– Навіть і не куля.

– Що ж тоді?

Ми вже казали, що Атос любив Д'Артаньяна, як рідного сина; цей суворий мушкетер мав до юнака майже батьківське почуття.

– Подряпина, – сказав Д'Артаньян. – Я прищемив пальця в кладці стіни й подряпався каменем персня.

– От що значить носити діаманти, шановний добродію! – зневажливо мовив Атос.

– Оце так! – вигукнув Портос – У нас є діамант, а ми, хай йому грець, нарікаємо, що сидимо без грошей?

– Ай справді! – підхопив Араміс.

– Молодець, Портосе; ось коли тобі сяйнула справді щаслива думка.

– Авжеж, – сказав Портос, запишавшися од похвали Атоса, – якщо є діамант, то його можна продати.

– Але це подарунок королеви, – заперечив Д'Артаньян.

– Тим більше підстав пустити його в діло, – відповів Атос – Те, що подарунок королеви врятує пана Бекінгема, її коханого, буде якнайсправедливіше; те, що він врятує нас, її друзів, буде якнайдоброчесніше. Отже, ми конче мусимо продати діамант. Що думає про це пан абат? Я не питаю Портосової думки – вона нам відома.

– Я гадаю так, – сказав Араміс, зашарівшися. – Раз цей перстень – не подарунок коханої жінки, тобто не запорука кохання, – то Д'Артаньян має право продати його.

– Мій любий друже, вашими устами промовляє свята істина. Отже, на вашу думку?..

– Нам слід продати діамант, – відповів Араміс.

– Гаразд! – весело вигукнув Д'Артаньян. – Продамо діамант, і не варто більше говорити про це.

Стрілянина тривала, але наші друзі були вже на відстані, недосяжній для пострілів, і ла-рошельці ціляли в них тільки для годиться.

– Слово честі, ця думка сяйнула Портосові дуже вчасно; от ми вже й прийшли. Панове, жодного слова про цю справу! На нас дивляться, до нас ідуть і зараз влаштують урочисту зустріч.

Справді, як ми вже казали, весь табір був збурений до краю; понад дві тисячі чоловік були, наче під час спектаклю, свідками сміливої витівки чотирьох друзів, яка так щасливо закінчилась і про справжню мету якої ніхто, ясна річ, і гадки не мав.

– Хай живуть гвардійці! Хай живуть мушкетери! – лунало звідусіль.

Пан де Бюзиньї підійшов першим – потиснути руку Атосові й сказати, що заклад він програв. За де Бюзиньї з'явилися драгун та швейцарець. Слідом за ними кинулись і всі їхні товариші. Дружнім вітанням, рукостисканням, обіймам та насмішкам з ла-рошель-ців не було кінця-краю. Знявся такий галас, що пан кардинал стурбувався, чи не починається часом бунт, і вирядив капітана своєї гвардії Ля Удиньєра дізнатись, що сталося в таборі.

Посланцеві охоче все розповіли.

– Ну, що там таке? – спитав кардинал, коли Ля Удиньєр повернувся для доповіді.

– А те, ваша світлосте, – сказав капітан, – що троє мушкетерів і один гвардієць побились об заклад з паном де Бюзиньї, запевнивши його, що поснідають на бастіоні Сен-Жерве, і за цим сніданком не тільки протрималися дві години проти ворога, а ще й поклали цілу купу ла-рошельців.

– Ви спитали, як звуть цих трьох мушкетерів?

– Так, ваша світлосте.

– То як же?

– Це добродії Атос, Портос і Араміс.

– Знову ті самі троє сміливців! – прошепотів кардинал. – А гвардієць?

– Пан Д'Артаньян.

– Знову той самий молодий хитрюга! Конче треба, щоб ці четверо стали моїми…

Ввечері того ж дня кардинал завів з паном де Тревілем розмову про подвиг відчайдушної четвірки, який жваво обговорювався в усьому таборі. Пан де Тревіль уже чув про цю пригоду з уст самих учасників, тож і переказав її з усіма подробицями його високопреосвященству, не забувши й про епізод із серветкою.

– Чудово, пане де Тревілю, – мовив кардинал, – Хай мені надішлють цю серветку. Я накажу вигаптувати на ній три золоті лілії [207]207
  Три золоті лілії на білому полі – основний елемент герба французьких королів.


[Закрыть]і вручу її як прапор вашій роті.

– Ваша світлосте, – відповів пан де Тревіль, – це буде несправедливо щодо гвардійців: адже пан Д'Артаньян перебуває не під моєю орудою – він служить у пана Дезессара.

– То візьміть його до себе, – сказав кардинал. – Навіщо чотирьом сміливцям, які так люблять один одного, служити в різних ротах?

Того ж вечора пан де Тревіль сповістив цю приємну новину трьом мушкетерам і Д'Артаньянові, запросивши всіх чотирьох наступного дня до себе на сніданок.

Д'Артаньян був на сьомому небі. Як ми вже знаємо, він давно мріяв про те, щоб стати мушкетером.

Троє його друзів теж були дуже щасливі.

– Слово честі, – мовив Д'Артаньян до Атоса, – тобі сяйнула геніальна ідея. Як ти й казав, ми не тільки здобули там славу, а й обмінялися думками про дуже важливі для нас обставини.

– І цю розмову ми можемо продовжити тут, не збуджуючи ні в кого підозри: відтепер, з Божою допомогою, нас усі вважатимуть кардиналістами.

Д'Артаньян одразу пішов до пана Дезессара висловити йому свою повагу й повідомити про перехід до роти мушкетерів.

Пан Дезессар, що дуже любив гасконця, запропонував йому свої послуги: перехід до іншого полку був пов'язаний з великими витратами на спорядження.

Д'Артаньян подякував за увагу й відмовився від допомоги; але, скориставшися з нагоди, попросив пана Дезессара, щоб той наказав оцінити діамант, і віддав йому перстень, сказавши, що хотів би обернути його на гроші.

Наступного ранку, рівно о восьмій годині, слуга пана Дезессара приніс Д'Артаньянові гаман із золотом, в якому було сім тисяч ліврів.

То була вартість діаманта королеви.