Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 44 страниц)

VIII. Як Атос без жодних клопотів знайшов своє спорядження

Поки Д'Артаньян утікав, міледі сварилася йому вслід стиснутими кулаками. Та тільки-но він зник за ворітьми, вона впала непритомна.

Д'Артаньян був такий збурений, що, навіть не думаючи про Кетті, пробіг пів-Парижа й зупинився лише біля дверей Атоса. Розгубленість, жах, що підганяли його, вигуки патрулів, які намагалися наздогнати страхополоха, свист перехожих, яких, попри ранню годину, вже чимало було на вулицях, спонукали юнака припустити ще швидше. Він проминув подвір'я, піднявся на третій поверх і загрюкав у двері Атоса.

Йому відчинив Грімо із запухлими від сну очима. Д'Артаньян увірвався до кімнати, мало не збивши його з ніг.

Всупереч своїй звичній німоті, цього разу бідолаха заговорив.

– Стривайте! – вигукнув він. – Чого вам треба, соромітнице? Куди ви лізете?

Д'Артаньян зсунув набік чепець і вивільнив руки з-під накидки. Побачивши вуса й шпагу, бідолашний Грімо збагнув, що має справу з чоловіком.

Тоді він вирішив, що це грабіжник або вбивця.

– На допомогу! Рятуйте! На допомогу! – заволав він.

– Замовкни, дурню! – сказав юнак. – Я – Д'Артаньян, чи ти не впізнав мене? Де твій пан?

– Це ви, пане Д'Артаньяне? – вигукнув Грімо. – Не може цього бути!

– Грімо, – мовив Атос, виходячи в халаті зі спальні, – здається, ви дозволили собі заговорити.

– О, пане, якби ви…

– Замовкніть!

Покірливий Грімо мовчки тицьнув пальцем на Д'Артаньяна.

Атос упізнав товариша і, всупереч своїй звичній стриманості, зайшовся сміхом. Та й справді, годі було не засміятися, побачивши цей чудернацький маскарад: чепець набакир, спідниця, що волочилася по підлозі, засукані рукава – й вуса, що кумедно стирчали на розгубленому обличчі.

– Не смійтесь, мій друже! – вигукнув Д'Артаньян. – Небом благаю, не смійтеся, бо, присягаюсь душею, тут нема з чого сміятися.

Він мовив це так серйозно і з таким непідробним страхом, що Атос схопив його за обидві руки й стурбовано спитав:

– Чи не поранені ви, мій друже? Ви так змінилися на обличчі.

– Ні, але я вскочив у жахливу халепу. Ви самі, Атосе?

– Хай йому чорт! Хто може бути в мене о такій порі?

– Це добре, дуже добре.

І Д'Артаньян хутко ввійшов до Атосової спальні.

– Ну, розповідайте! – сказав Атос, зачинивши двері й замкнувши їх на засув, щоб ніхто не перешкодив розмові. – Може, помер король? Чи ви вбили кардинала? Ви як не при собі; кажіть-бо швидше, що з вами трапилося, бо я й справді страшенно хвилююся.

– Атосе, – мовив Д'Артаньян, скинувши з себе жіноче вбрання й лишаючись у самій сорочці, – приготуйтесь вислухати неймовірну, нечувану історію.

– Вдягніть спочатку цей халат, – запропонував мушкетер. Д'Артаньян був ще й досі такий схвильований, що, вдягаючи халат, не одразу попав у рукава.

– Отже? – спитав Атос.

– Отже, – відповів Д'Артаньян, нахиляючись до Атоса й притишуючи голос, – отже, в міледі на плечі тавро – квітка лілії.

– Ах! – вигукнув мушкетер, ніби вражений в серце кулею.

– Послухайте, – сказав Д'Артаньян, – ви певні, що та жінкасправді померла?

– Та жінка? —перепитав Атос таким глухим голосом, що юнак ледве почув його.

– Авжеж, та сама, про яку ви мені розповідали в Ам'єні. Атос застогнав і схилив голову на руки.

– Цій жінці, – вів далі Д'Артаньян, – років двадцять шість – двадцять сім.

– У неї біляве волосся? – спитав Атос.

– Так.

– Ясні, напрочуд ясні блакитні очі, чорні брови й чорні вії?

– Так.

– Висока на зріст, ставна? Зліва у неї немає зуба поряд з очним?

– Так.

– Квітка лілії невеличка, рудувата й ніби напівстерта?

– Так.

– Але ж ви казали, що вона англійка.

– Її називають міледі, але цілком імовірно, що вона француженка. До того ж лорд Вінтер – Її дівер, а не брат.

– Д'Артаньяне, я хочу її побачити!

– Стережіться, Атосе, стережіться! Ви намагались убити її, а це така жінка, яка здатна відплатити вам тим самим і не схибити.

– Вона не насмілиться нічого зробити, бо це її викаже.

– Вона зугарна на все! Ви хоч раз бачили її розлюченою?

– Ні, – відповів Атос.

– Це тигриця, пантера! Ах, мій любий Атосе! Я дуже боюсь, що накликав страхітливу помсту на нас обох!

І Д'Артаньян розповів про безтямний гнів міледі та про погрози вбити його.

– Ви маєте слушність, і, присягаюсь душею, я не дав би зараз за своє життя жодного су, – сказав Атос – На щастя, післязавтра ми виїздимо з Парижа. Скоріше за все, нас пошлють до Ла-Рошелі, а коли вже ми поїдемо…

– Вона подасться за вами на край світу, Атосе, якщо тільки вас упізнає. То хай уже краще її гнів окошиться на мені.

– Ах, мій друже! Та мені байдуже, коли вона й уб'є мене! – заперечив Атос – Невже ви гадаєте, що я дорожу життям?

– За всім цим ховається якась жахлива таємниця, Атосе! Ця жінка – шпигун кардинала, я певен цього.

– В такому разі – стережіться! Якщо тільки кардинал не в захваті від вашої лондонської історії, то він напевно зненавидів вас за неї. Але оскільки він не може звинуватити вас відкрито, а ненависть неодмінно має знайти вихід – надто якщо це ненависть кардинала, – то стережіться! Коли ви йтимете у справах, не виходьте з дому самі; коли їстимете, будьте обережні. Одне слово, не довіряйте нікому, навіть власній тіні!

– На щастя, – сказав Д'Артаньян, – нам треба дотягти тільки до післязавтрашнього вечора. Сподіваюсь, у поході не доведеться стерегтися нікого, крім ворожих солдатів.

– А тим часом, – мовив Атос, – я зрікаюся свого затворництва й скрізь супроводитиму вас. Вам зараз треба повернутися додому, на вулицю Могильників; я йду з вами.

– Хоч це й зовсім близько, – відповів Д'Артаньян, – однаково я не можу йти по вулиці в такому вигляді.

– Авжеж, – погодився Атос. І він подзвонив. Увійшов Грімо.

Атос знаком наказав йому піти до Д'Артаньяна й принести одяг. Грімо так само знаком відповів, що все чудово розуміє, й вийшов.

– Мушу сказати, мій любий друже: все це аж ніяк не допомагає нам у справі зі спорядженням, – зауважив Атос – Коли не помиляюсь, усе ваше вбрання залишилося в міледі, а вона навряд чи буде такою люб'язною, щоб віддати його. На щастя, у вас є сапфір.

– Сапфір належить вам, Атосе! Ви самі сказали, що це родинний перстень.

– Так, це родинна дорогоцінність. Перстень справді чудовий. Мати подарувала перстень мені, а я, несосвітенний дурень, замість берегти сапфір як святиню, подарував його цій мерзенній жінці.

– В такому разі, мій любий, візьміть перстень назад; я добре розумію, як ви маєте ним дорожити.

– Забрати перстень після того, як він побував у безчесних руках! Ніколи; цей перстень заплямований, Д'Артаньяне! – Тоді продайте його.

– Продати сапфір, подарований мені матір'ю? Признаюсь, я вважав би це святотатством.

– Ну, тоді заставте його, і ви напевно матимете не менше тисячі екю. Цієї суми вистачить на всі ваші потреби, а потім, коли у вас будуть гроші, ви викупите перстень, і він, пройшовши через руки лихварів, повернеться до вас очищеним од усіх своїх плям.

Атос усміхнувся.

– Ви чудовий товариш, Д'Артаньяне, – сказав він. – Своєю незмінною веселістю ви здатні розвіяти будь-яку тугу. Гаразд! Заставимо перстень, але за однієї умови!

– Якої?

– П'ятсот екю берете ви, п'ятсот – я.

– Та що ви, Атосе! Мені не треба й четвертої частини цієї суми, адже я – тільки гвардієць; продавши сідло, я матиму саме стільки, скільки потрібно. Що мені треба? Коня для Планше – от і все. До того ж, ви забули: і в мене є перстень.

– Який ви, мабуть, бережете ще більше, ніж я свій; принаймні так мені здалося.

– Авжеж, бо, в крайньому разі, завдяки йому ми можемо не тільки вийти зі скрути, а й врятуватися від серйозної небезпеки; це не тільки коштовний діамант – це також і чарівний талісман.

– Я не дуже вас розумію, але вірю вам. Та поговорімо краще про мій перстень, або, точніше, про ваш. Ви візьмете половину тих грошей, які нам за нього дадуть, або я викину його в Сену, а я не певен того, чи знайдеться знову рибина, яка буде настільки люб'язна, що принесе його нам, неначе Полікратові [182]182
  Полікрат (пом. 522 до н. е.) – правитель Самосу, держави-острова в Егейському морі. Давньогрецький історик Геродот (бл. 484 – бл. 425 до н. е.) переказує легенду про те, що на схилі літ, бажаючи уникнути нещастя в майбутньому, Полікрат вирішив одкупитися від долі малою жертвою і кинув у море свій коштовний перстень, але незабаром йому принесли рибу, що, як виявилось, проковтнула цей перстень. Згодом Самос захопили вороги, а самого Полікрата убили.


[Закрыть].

– Що з вами вдієш! Згоден! – сказав Д'Артаньян.

Аж тут до кімнати ввійшов Грімо, а з ним – Планше. Турбуючись за свого пана й прагнучи дізнатися, що з ним сталося, він скористався з нагоди й приніс одежу сам.

Д'Артаньян одягнувся, Атос зробив те саме. Перш ніж вийти на вулицю, Атос знаком показав Грімо, що прицілюється; Грімо зняв зі стіни мушкет і приготувався супроводити свого пана.

Вони щасливо дісталися до вулиці Могильників. Бонасьє, який стояв біля дверей, насмішкувато глянув на Д'Артаньяна.

– Не гайте часу, шановний пожильцю, – сказав він, – на вас чекає гарненька дівчина, а жінки, як вам відомо, не люблять, щоб їх примушували чекати.

– Це Кетті! – вигукнув Д'Артаньян. І він кинувся нагору.

Справді, в передпокої, біля його кімнати, притулившись до одвірка, стояла бліда й тремтяча Кетті. Побачивши Д'Артаньяна, вона вигукнула:

– Ви обіцяли захистити мене, ви обіцяли врятувати мене від її гніву! Згадайте – адже ви винні в моїй біді!

– Гаразд, люба Кетті, не хвилюйся, – сказав Д'Артаньян. – Розкажи краще, що сталося після того, як я пішов.

– Я й сама до пуття не знаю, – відповіла Кетті. – На крик міледі збіглися слуги. Вона нетямилася з люті. Які прокляття вивергала вона на вас! Я злякалась, як би вона не згадала, що ви потрапили до її спальні через мою, і не запідозрила, що я – ваша спільниця. Тож я взяла весь свій злиденний скарб і втекла.

– Бідолашна дівчинко! Що ж я можу зробити для тебе? Післязавтра я вирушаю в похід.

– Все, що завгодно, добродію! Допоможіть мені виїхати з Парижа, допоможіть виїхати з Франції!

– Та не брати ж тебе на облогу Ла-Рошелі! – заперечив Д'Артаньян.

– Звичайно, ні; проте ви можете влаштувати мене десь у провінції, наприклад, у якої-небудь знайомої дами на вашій батьківщині.

– Люба моя дівчинко, в мене на батьківщині дами не тримають покоївок. Проте стривай: я знаю, що ми зробимо! Планше, біжи по Араміса, хай негайно йде сюди. У нас є до нього дуже серйозна розмова.

– Розумію, – сказав Атос – Але чому не до Портоса? Мені здається, що його маркіза…

– Портосова маркіза вдягається за допомогою писарчуків свого чоловіка, – сміючись, мовив Д'Артаньян. – До того ж, Кетті не схоче жити на Ведмежій вулиці, чи не так, моя люба?

– Я житиму де завгодно, – відповіла Кетті, – аби тільки мене як слід сховали і ніхто не знав, де я.

– А тепер, Кетті, коли ми розлучаємося з тобою і, отже, ти більше не ревнуєш мене…

– Добродію, – відказала Кетті, – хоч би де я була, далеко чи близько, я завжди кохатиму вас!

– Ось де, хай йому грець, звила гніздо вірність! – прошепотів Атос.

– Я теж, – мовив Д'Артаньян, – я теж завжди кохатиму тебе, будь певна. А тепер скажи мені щиро: чи не чула ти про молоду жінку, котру викрали якось вночі? Мені дуже важливо це знати.

– Стривайте… О Боже, добродію, невже ви кохаєте ще й цю жінку?

– Ні, її кохає один з моїх друзів. Та ось і він, поглянь, це – Атос.

– Я! – вигукнув Атос з таким жахом, ніби він наступив на змію.

– Ну звичайно ж, ти! – сказав Д'Артаньян, стискаючи Атосові руку. – Ти чудово знаєш, як ми всі прихильні до бідолашної пані Бонасьє. До того ж, Кетті нікому не пробовкається, чи не так, Кетті? Розумієш, дівчинко, – вів далі гасконець, – це дружина того бридкого гладуна, якого ти, мабуть, помітила біля дверей, коли входила до мене.

– О Боже! – вигукнула Кетті. – Не нагадуйте мені про нього. Я так боюсь його; тільки б він не впізнав мене!

– Тобто як – не впізнав? Хіба ти раніше його бачила?

– Він двічі приходив до міледі.

– Он воно що! Коли?

– Тижнів зо два – зо три тому.

– Так, так…

– І вчора ввечері він приходив.

– Вчора ввечері?

– Авжеж, саме перед тим, як прийшли ви.

– Атосе, ми оточені шпигунами!.. І ти гадаєш, що він упізнав тебе, Кетті?

– Помітивши його, я насунула на обличчя чепець, але, може, було вже пізно…

– Зійдіть униз, – Атосе, до вас він ставиться не так підозріливо, як до мене, – й гляньте, чи й досі він стоїть біля дверей.

Атос зійшов униз і незабаром вернувся.

– Його немає, – сказав він, – і двері замкнені.

– Він пішов доповісти, що всі голуби злетілися до голубника.

– Тоді розлітаймося, – мовив Атос, – і залишмо тут самого Планше; він розповість нам про подальші події.

– Хвилинку! Але ж ми послали по Араміса!

– Авжеж, – похопився Атос – Зачекаймо Араміса. Тут до кімнати ввійшов Араміс.

Йому про все розповіли й пояснили, чому конче треба знайти у когось із його вельможних знайомих місце для Кетті. Араміс на хвилину замислився й спитав, зашарівшися:

– Я справді прислужуся вам цим, Д'Артаньяне?

– Буду вам вдячний на все життя.

– Так от, пані де Буа-Трасі просила мене знайти для однієї з її приятельок, яка, здається, живе десь у провінції, надійну покоївку; коли ви, Д'Артаньяне, можете поручитися за дівчину…

– О добродію! – вигукнула Кетті. – Запевняю вас: я буду безмежно віддана тій особі, що дасть мені можливість виїхати з Парижа.

– Все буде гаразд, – сказав Араміс.

Він сів до столу, написав записку, запечатав її своїм перснем і віддав Кетті.

– А тепер, моя люба, – мовив Д'Артаньян, – ти сама знаєш, що залишатися тут небезпечно – і нам, і тобі. Тому ми мусимо розлучитись. Ми зустрінемося з тобою в кращі часи.

– Хоч би коли, хоч би де ми зустрілися, – відповіла Кетті, – я завжди кохатиму вас так само, як кохаю зараз!

За хвилину троє молодих людей розійшлися в різні боки, домовившись зустрітися о четвертій годині в Атоса й доручивши Планше стерегти квартиру.

Араміс рушив додому; Атос із Д'Артаньяном подалися заставляти сапфір.

Як і передбачав наш гасконець, їм дали під заставу триста пістолів. Більше того, лихвар сказав, що, коли б вони побажали продати йому перстень, він дав би за нього п'ятсот пістолів, бо цей сапфір чудово підходить до однієї пари сережок.

Атосові й Д'Артаньянові, як добрим солдатам і неабияким знавцям, вистачило трьох годин, щоб придбати все мушкетерське спорядження. До того ж Атос, як несперечлива людина й широка натура, не торгуючись, платив ті гроші, які правили за ту чи іншу річ, аби тільки вона йому подобалась. Д'Артаньян спробував зауважити другові, проте Атос, лагідно усміхнувшись, поклав йому руку на плече, і Д'Артаньян зрозумів: коли йому, бідному гасконському дворянинові, й годиться торгуватись, то це аж ніяк не личить людині, котра поводиться, як принц крові.

Мушкетер нагледів чудового андалузького коня шести років, чорного, як агат, з яскраво-червоними ніздрями, з тонкими й стрункими ногами. Він пильно оглянув його, але не знайшов жодної вади. За коня заправили тисячу ліврів.

Може, його віддали б і дешевше; але поки Д'Артаньян сперечався з баришником, Атос поклав на стіл гроші.

Для Грімо купили пікардійську конячину, коренасту й сильну, яка коштувала триста ліврів.

Купивши сідло для цієї конячини та зброю для Грімо, Атос побачив, що від його ста п'ятдесяти пістолів не лишилося нічого. Д'Артаньян запропонував другові частину своїх грошей, а той, мовляв, згодом оддасть борг.

Атос знизав плечима.

– Скільки пропонував лихвар за сапфір?

– П'ятсот пістолів.

– Тобто на двісті пістолів більше; сто – вам, сто – мені. Друже мій, та це ж ціла спадщина; йдіть до лихваря.

– Як, ви хочете…

– Цей перстень справді навіював би мені надто сумні спогади; до того ж, у нас ніколи не буде трьохсот пістолів, щоб викупити його; отже, ми марно втратимо на цій справі дві тисячі ліврів. Скажіть йому, Д'Артаньяне, що він може забрати собі перстень назавжди, і вертайтеся з двома сотнями пістолів.

– Подумайте як слід, Атосе.

– Дзвінка монета дорого коштує в наш час; крім того, треба вміти приносити жертви. Йдіть, Д'Артаньяне, йдіть. Грімо супроводитиме вас зі своїм мушкетом.

За півгодини Д'Артаньян вернувся з двома тисячами ліврів, не зазнавши ніяких пригод.

Отак Атос знайшов гроші на спорядження, яких зовсім не сподівався.

IX. Видіння

Отож о четвертій годині четверо друзів зібралися в Атоса. З турботами про спорядження було покінчено, і тепер на обличчі кожного відбивалися тільки власні потаємні турботи. Адже кожна хвилина здобутого сьогодні щастя таїть у собі тривогу за майбутнє.

Несподівано прийшов Планше з двома листами, адресованими Д'Артаньянові.

Один являв собою маленьку записочку, вишукано згорнену впродовж аркуша й запечатану гарною печаткою зеленого воску із зображенням голуба, що несе в дзьобі зелену гілочку.

Другий був великий, чотирикутний; на ньому виблискував грізний герб його високопреосвященства герцога-кардинала.

Коли Д'Артаньян побачив маленького листа, серце в нього радісно закалатало: він упізнав почерк, який запам'ятав на все життя, дарма що бачив його лише раз.

Юнак схопив цей лист і розпечатав його.

«Найближчої середи, – писалося в листі, – між шостою і сьомою годиною вечора будьте на Шайотській дорозі й пильно придивляйтесь до карет, що проїздитимуть повз вас; але коли вам дороге ваше життя й життя тих, хто вас кохає, не кажіть жодного слова, не робіть жодного руху, щоб ніхто не здогадався, ніби ви впізнали особу, яка не зупиняється ні перед чим, аби тільки побачити вас хоч на мить».

Підпису не було.

– Це пастка, Д'Артаньяне, – сказав Атос, – не ходіть туди.

– Але мені здається, що я впізнаю почерк, – відповів Д'Артаньян.

– Почерк можна й підробити, – вів далі Атос – О шостій чи о сьомій годині вечора в таку пору року Шайотська дорога зовсім безлюдна; їхати туди однаково, що піти на прогулянку до лісу Бонді.

– А що, як ми поїдемо разом? – спитав Д'Артаньян. – Хай йому біс! Адже не проковтнуть нас усіх чотирьох одразу; та ще з чотирма слугами, та з кіньми, та зі зброєю…

– До того ж це була б слушна нагода показати наше спорядження, – докинув Портос.

– Якщо це справді пише жінка, – заперечив Араміс, – і якщо ця жінка не хоче, аби її бачили, ви скомпрометуєте її, Д'Артаньяне, затямте собі. Такий вчинок не гідний дворянина.

– Ми залишимось позаду, – сказав Портос, – а Д'Артаньян поїде до карети сам.

– Так-то воно так, але з карети, яка мчить на повному ходу, дуже легко вистрілити з пістолета.

– Ба! – мовив Д'Артаньян. – Куля може не влучити. А ми тим часом наздоженемо карету й переб'ємо всіх, хто в ній сидітиме. Все-таки кількома ворогами буде менше.

– Він каже правду, – погодився Портос – Я за бійку: треба, зрештою, випробувати нашу зброю.

– Що ж, дозволимо собі таку втіху, – озвався Араміс своїм звичним лагідним і недбалим тоном.

– Як хочете, – сказав Атос.

– Панове, вже пів на п'яту, – зауважив Д'Артаньян. – Ми ледве встигнемо до шостої години на Шайотську дорогу.

– Крім того, якщо ми виїдемо надто пізно, – докинув Портос, – нас ніхто не побачить, а це було б дуже прикро. Отож лаштуймося в путь, панове!

– А ви ж забули про другий лист, – спинив їх Атос – Судячи з печатки, він, здається мені, заслуговує на те, щоб його розпечатали: признаюся, мій любий Д'Артаньяне, мене він турбує куди більше, ніж та записка, яку ви непомітно сховали в себе на грудях.

Д'Артаньян зашарівся.

– Гаразд, панове, – сказав юнак, – подивімося, чого хоче від мене його високопреосвященство.

Д'Артаньян розкрив листа й прочитав:

«Пана Д'Артаньяна, королівського гвардійця роти Дезессара, запрошують сьогодні на восьму годину вечора до палацу кардинала.

Ля Удиньєр, капітан гвардії».

– Ти ба! – мовив Атос – Оце побачення далеко небезпечніше, ніж перше.

– Я піду на друге, побувавши на першому, – відповів Д'Артаньян. – Одне призначено на сьому годину, друге на восьму; часу вистачить на обидва.

– Гм… А я б не пішов, – озвався Араміс – Вихований кавалер не може не піти на побачення, призначене дамою; але завбачливий дворянин завжди може знайти виправдання, щоб не з'явитися до його високопреосвященства, надто коли в нього є підстави вважати, що його запрошено зовсім не з люб'язності.

– Я згоден з Арамісом, – кивнув головою Портос.

– Панове, – відповів Д'Артаньян, – я вже одного разу дістав через пана де Кавуа таке запрошення від його високопреосвященства. Я знехтував його – і наступного дня зі мною скоїлося велике нещастя! Зникла Констанція. То ж хай буде, що буде, але я піду.

– Якщо ви так твердо вирішили – йдіть, – сказав Атос

– А Бастилія? – спитав Араміс.

– Байдуже! Ви визволите мене звідти, – зауважив Д'Артаньян.

– Безперечно, – відповіли Араміс і Портос так упевнено, наче це було само собою зрозуміло. – Звичайно, ми визволимо вас звідти.

Але післязавтра нам треба вирушати в похід, отже, було б краще, якби ви не лізли в Бастилію.

– Зробімо краще так, – мовив Атос – Не спускатимемо з нього очей весь вечір, і коли він піде в палац до кардинала, кожен з нас, узявши ще троє мушкетерів на підмогу, стане біля кожного виходу й чатуватиме. Якщо звідти виїде підозріла карета із заґратованими віконцями, ми нападемо на неї. Давненько ми вже не скубли пір'ячка гвардійцям пана кардинала, і пан де Тревіль, мабуть, гадає, що ми мертві.

– Їй-же право, Атосе, ви створені бути полководцем! – вигукнув Араміс – Що ви скажете про цей план, панове?

– Він просто чудовий! – разом відповіли молоді люди.

– Отже, – сказав Портос, – я біжу до казарм попередити товаришів, щоб вони були готові на восьму годину. Ми зустрінемося з ними всіма на площі перед палацом кардинала. Тим часом ви накажете слугам осідлати наших коней.

– Але в мене немає коня, – зауважив Д'Артаньян. – Правда, я міг би послати по коня до пана де Тревіля.

– Це ні до чого, – мовив Араміс, – ви можете взяти якогось з моїх.

– Скільки ж їх у вас? – спитав Д'Артаньян.

– Троє, – усміхаючись, відповів Араміс.

– Друже мій! – обізвався Атос – Я певен – кіньми ви забезпечені краще, ніж усі поети Франції та Наварри.

– Любий Арамісе, вам, мабуть, і самому невтямки, що робити з' трьома кіньми. Я просто не розумію, навіщо ви купили відразу трьох.

– Ні, третього коня мені привів сьогодні вранці якийсь слуга без лівреї. Він не схотів сказати, в кого служить, а тільки торочив, що має наказ од свого пана…

– Або від своєї пані, – перебив Д'Артаньян.

– Це однаковісінько, – сказав Араміс, зашарівшися. – Отже, слуга торочив, що має наказ од своєї пані привести мені коня й не казати, від кого саме.

– Такі речі трапляються тільки з поетами, – поважно мовив Атос.

– Ну, то давайте вирішувати. Якого коня берете ви: купленого чи подарованого? – спитав Д'Артаньян.

– Звичайно, подарованого; ви самі розумієте, Д'Артаньяне, що я не можу образити…

– Невідомого дарувальника, – підхопив Д'Артаньян.

– Або таємничу дарувальницю, – докинув слівце Атос.

– То куплений кінь вам уже не потрібен?

– Авжеж.

– Ви самі його вибирали?

– І до того ж якнайстаранніше; хто не знає, що безпека вершника майже завжди залежить від його коня!

– Так відступіть його мені за ту ціну, яку заплатили за нього.

– Я й сам збирався запропонувати його вам, любий Д'Артаньяне, і ви зможете віддати мені цей дріб'язок у будь-який зручний для вас час.

– Скільки ви заплатили за коня?

– Вісімсот ліврів.

– Ось вам сорок подвійних пістолів, любий друже, – сказав Д'Артаньян, виймаючи з кишені гроші. – Я знаю: саме такою монетою вам платять за ваші поеми.

– То ви багаті? – здивовано спитав Араміс.

– Багатий, дуже багатий, мій друже!

І Д'Артаньян забряжчав у кишені пістолями.

– Нехай Планше віднесе ваше сідло до мушкетерських казарм, і вам приведуть вашого коня разом з нашими.

– Чудово. Тільки незабаром уже п'ята година, і нам треба поспішати.

За чверть години в кінці вулиці Феру показався Портос на розкішному іспанському огирі. Слідом за ним їхав Мушкетон верхи на овернській конячині, меншій на зріст, але теж дуже гарній. Портос, здавалося, випромінював радість і пиху.

Через хвилину з другого кінця вулиці виїхав Араміс на чудовому англійському скакуні; за ним на руанській кобилі їхав Базен, ведучи на поводу могутнього мекленбурзького коня: то був кінь для Д'Артаньяна.

Мушкетери з'їхалися біля дверей; Атос і Д'Артаньян побачили їх з вікна.

– Хай йому чорт! – сказав Араміс – У вас чудовий кінь, мій любий Портосе!

– Авжеж, – відповів Портос – Це саме той, якого мені мали прислати з самого початку. Чоловік вирішив пожартувати й замінити його іншим, але, зрештою, дістав добрячого прочухана від своєї дружини. Тепер я цілком задоволений.

Тут з'явився Планше, а з ним і Грімо, який вів коня для свого пана.

Д'Артаньян і Атос вийшли з дому, скочили в сідла, і всі четверо рушили в путь: Атос на коні, яким він мав завдячувати своїй дружині, Араміс – коханці, Портос – дружині прокурора, а Д'Артаньян – своєму щастю, найкращій коханці в світі.

Як і передбачав Портос, кавалькада [183]183
  Кавалькада – група вершників, що їдуть разом.


[Закрыть]справляла на перехожих неабияке враження, і коли б пані Кокнар зустріла зараз Портоса й побачила, як велично він сидить на своєму чудовому іспанському огирі, то, певно, не пошкодувала б про кровопускання, що його вона мусила зробити грошовій шафі свого чоловіка.

Поблизу Лувру друзі здибали пана де Тревіля; той повертався із Сен-Жермена. Він зупинив мушкетерів, щоб похвалити їхнє спорядження, і за якусь мить навколо них зібралася юрба цікавих.

Д'Артаньян скористався з нагоди й розповів панові де Тревілю про лист з великою червоною печаткою та герцогським гербом; про другий лист він, звичайно, не сказав жодного слова.

Пан де Тревіль схвалив прийняте друзями рішення і запевнив, що, коли Д'Артаньян не прийде до нього завтра, він сам знайде можливість його розшукати, хоч би де той був.

Аж тут годинник на Самаритянці вибив шосту. Пославшись на термінове побачення, четверо друзів перепросили пана де Тревіля й попрощалися з ним. Вони пустили коней чвалом і виїхали на Шайотську дорогу. Вже сутеніло, але карети ще проїздили повз них. Д'Артаньян тримався попереду, друзі, охороняючи його, відступили на кілька кроків назад. Юнак вдивлявся у кожну карету, проте не бачив жодного знайомого обличчя.

Так минуло чверть години. Вже зовсім смеркло. Раптом на дорозі з'явилася карета, яка швидко наближалася з боку Севра. Передчуття підказало Д'Артаньянові, що саме у цій кареті іде особа, яка призначила йому побачення: юнак і сам здивувався, відчувши, як закалатало в нього серце. Тої ж миті з віконця карети висунулася жіноча голівка; два пальчики, прикладені до губів, чи то вимагали мовчанки, чи то посилали йому поцілунок. Д'Артаньян не міг стримати радісного вигуку: ця жінка, або, точніше, це видіння, – бо карета промчала зі швидкістю блискавки, – була пані Бонасьє.

Не в силі опанувати себе і всупереч одержаному застереженню, Д'Артаньян пустив коня навскач і за якихось кілька секунд наздогнав карету. Але віконце було вже щільно завішене; видіння зникло.

Тільки тоді Д'Артаньян згадав про пересторогу: «Коли вам дороге ваше життя й життя тих, хто вас кохає, не рушайте з місця, наче ви нічого не бачили».

Він зупинився, пойнятий тривогою – не за себе, а за бідолашну жінку: це побачення, безперечно, загрожувало їй неабиякою небезпекою.

Тим часом карета швидко помчала далі; трохи згодом вона влетіла в Париж і зникла з очей.

Збентежений Д'Артаньян не знав, що подумати. Якщо він бачив пані Бонасьє і якщо вона повертається до Парижа – для чого це хвилинне побачення, цей миттєвий обмін поглядами, цей потаємний поцілунок? Коли ж він бачив не її – а це цілком імовірно, бо в сутінках легко помилитися, – тож коли він бачив не її, може, це початок чиєїсь помсти? Може, хтось хоче принадити юнака жінкою, яку він кохає? Адже свого кохання він ні від кого не приховував…

До Д'Артаньяна під'їхали друзі. Всі троє чудово бачили, як з віконця карети визирнула жіноча голівка, але ніхто, крім Атоса, не знав пані Бонасьє в обличчя. На думку Атоса, то, безперечно, була вона. Проте, на відміну від Д'Артаньяна, Атос помітив не тільки її гарненьке личко, а ще й чоловічу голову в глибині карети.

– Коли це так, – сказав Д'Артаньян, – то, певно, вони перевозять її з однієї в'язниці до іншої. Але що хочуть вони зробити з цією бідолашною жінкою? Чи зустрінусь я з нею ще коли-небудь?

– Затямте, друже, – серйозно мовив Атос, – тільки з мертвими не можна зустрітися тут, на землі. Ми з вами дещо знаємо про це, чи не так? Отож, коли ваша кохана не вмерла, коли ми бачили в кареті самі її, то ви її знайдете – рано чи пізно. І можливо, – додав він з властивою йому похмурістю, – можливо, це буде навіть раніше, ніж ви самі хотіли б.

Годинник вибив пів на восьму. Карета спізнилася хвилин на двадцять проти часу, зазначеного в листі. Друзі нагадали Д'Артаньянові: на нього чекає ще одне побачення, зауваживши, що ще не пізно від нього відмовитись.

Але Д'Артаньян був упертий і допитливий водночас. Він твердо вирішив піти в палац до кардинала й дізнатися, що хоче сказати його високопреосвященство. Ніяка сила не могла примусити його змінити це рішення.

Друзі поскакали на вулицю Сент-Оноре й на площі Кардинальського Палацу зустріли дванадцятьох мушкетерів, які вже чекали на них. Тільки тепер їм пояснили, що вони повинні робити.

Д'Артаньяна добре знали в славному полку королівських мушкетерів, де було відомо також, що незабаром він одягне мушкетерську форму; отож його вважали тут своїм товаришем.

Кожен охоче погодився прилучитися до справи, для якої його запросили. До того ж, ішлося, як можна було здогадатися, про те, щоб допекти кардиналові та його людям, а ці гідні дворяни завжди радо приставали на такі пропозиції.

Атос поділив усіх на три загони, взяв на себе командування одним з них, другий віддав Арамісові, третій – Портосові. Всі три загони засіли навпроти кожних воріт кардинальського палацу.

Що ж до Д'Артаньяна, то він хоробро попрямував до головного входу.

Дарма що юнак відчував за собою сильну підтримку – він усе-таки хвилювався, піднімаючись широкими сходами. Історію з міледі могли витлумачити тут як зраду; Д'Артаньян не мав жодного сумніву, що між цією жінкою і кардиналом існують якісь стосунки політичного характеру. До того ж, де Вард, з яким він так жорстоко повівся, теж був одним із прибічників його високопреосвященства, а Д'Артаньян знав: наскільки його високопреосвященство був нещадний до ворогів, настільки прихильний і щирий до своїх друзів.

«Якщо де Вард розповів кардиналові про всю нашу історію – а це, до речі, не підлягає сумніву, – і якщо він довідався, хто я, – бо й це теж цілком імовірно, – можна бути певним: покарання мені вже визначене, – міркував Д'Артаньян, похитуючи головою. – Але чому тоді кардинал зволікав до сьогоднішнього дня? Та дуже просто – міледі поскаржилась йому на мене з тим святенницьки-сумним виглядом, який так їй личить, і це було останньою краплею, яка переповнила чашу його терпіння… На щастя, – подумки додав Д'Артаньян, – мої щирі добрі друзі стоять за ворітьми й не дозволять арештувати мене, не спробувавши відбити в охорони. А втім, навіть уся рота мушкетерів пана де Тревіля навряд чи зможе виграти війну з кардиналом, який має під своєю орудою всі війська Франції і перед яким безпорадна сама королева й часто безвладний навіть король. Д'Артаньяне, друже мій, ти юнак хоробрий та удатний, але жінки занапастять тебе!»