Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 44 страниц)

Ось із якими сумними думками увійшов наш герой до передпокою палацу. Він подав листа служителю, і той, провівши молодого гвардійця до прийомної зали, зник у глибині приміщення.

У залі було п'ятеро чи шестеро гвардійців кардинала, які, помітивши Д'Артаньяна, котрий – вони це знали – поранив Жюссака, поглядали на нього, якось дивно посміхаючись. Їхні посмішки здалися Д'Артаньянові поганою ознакою; але оскільки залякати нашого гасконця було нелегко, або, точніше, оскільки завдяки надзвичайно розвиненому почуттю гордості, властивому гасконцям, він не любив виставляти напоказ те, що було в нього на душі, особливо коли це нагадувало страх, то він з незалежним виглядом проминув панів гвардійців і, спершись рукою на ефес шпаги, зупинився у позі, не позбавленій величі.

Тут увійшов служитель і знаком запросив Д'Артаньяна йти за ним. Юнакові здалося, ніби гвардійці перешіптуються за його спиною.

Він пройшов коридор, перетнув велику залу, вступив до бібліотеки й зупинився перед людиною, яка сиділа біля письмового стола й щось писала.

Служитель вийшов, не промовивши жодного слова.

Д'Артаньян стояв, уважно роздивляючись хазяїна бібліотеки.

Спершу юнак подумав, що перед ним суддя, який вивчає чиюсь справу, але незабаром помітив, що, сидячи за столом, незнайомець пише, або, точніше, виправляє рядки неоднакової довжини, відлічуючи склади по пальцях. Д'Артаньян збагнув, що перед ним поет.

За хвилину поет склав свій рукопис, на обкладинці якого було написано: «Мірам, трагедія на п'ять дій» [184]184
  Рішельє надавав великого значення театрові й прагнув поставити його на службу своїй політиці. З цією метою він виділяв субсидії для утримання авторів, які під його керівництвом готували п'єси для постановок, а також, вважаючи себе письменником, сам намагався писати трагедії. «Мірам» – одна з трагедій Рішельє.


[Закрыть], і підвів голову.

Д'Артаньян упізнав кардинала.

X. Грізний привид

Кардинал сперся ліктем на рукопис, а щокою на руку і якусь мить дивився на юнака. Ні в кого не було такого пронизливого й допитливого погляду, як у кардинала Рішельє, і Д'Артаньян відчув, що його пойняло жаром. Одначе він стримав хвилювання і, держачи капелюх у руці, чекав без зайвої пихи, але й без зайвої покірливості, поки його високопреосвященство матиме ласку заговорити з ним.

– Добродію, – нарешті озвався кардинал, – це ви Д'Артаньян з Беарна?

– Так, ваша світлосте, – відповів Д'Артаньян.

– У Тарбі та в його околицях є кілька родин Д'Артаньянів, – вів далі кардинал. – До якої з них належите ви?

– Я син того Д'Артаньяна, який брав участь у війнах за віру разом з великим королем Генріхом, батьком його величності короля.

– Зрозуміло. Отже, це саме ви сім чи вісім місяців тому залишили свою батьківщину й поїхали шукати щастя в столиці?

– Так, ваша світлосте.

– Ви проїхали через Менг, де з вами скоїлась якась історія, не пригадую вже, яка саме, але щось-таки там сталося.

– Ваша світлосте, – сказав Д'Артаньян, – зі мною трапилось…

– Не треба, не треба, – урвав кардинал з посмішкою, яка ясно промовляла, що він знає цю історію не гірше за того, хто збирається її розповісти. – Ви мали рекомендаційного листа до пана де Тревіля, чи не так?

– Так, ваша світлосте; але саме під час цієї нещасливої пригоди в Менгу…

– Лист зник, – докінчив кардинал. – Авжеж, я знаю про це; але пан де Тревіль – чудовий фізіономіст. Він розпізнає людей з першого погляду. Тож він влаштував вас до роти свого зятя Дезессара, пообіцявши, що з часом ви вступите й до лав мушкетерів.

– Ви прекрасно поінформовані, ваша світлосте, – зауважив Д'Артаньян.

– Відтоді з вами сталося чимало різних пригод. Ви були на прогулянці за картезіанським монастирем того дня, коли вам би годилося бути в іншому місці. Потім ви разом зі своїми друзями вирушили на води до Форжа; друзі затрималися в дорозі, але ви подалися далі. І це так природно – адже у вас були справи в Англії.

– Ваша світлосте, – спантеличено мовив Д'Артаньян, – я їхав…

– На полювання до Віндзора або ще кудись – це байдуже. Коли я знаю про це, то тільки тому, що моє становище змушує мене все знати. Повернувшися з Англії, ви були прийняті однією коронованою особою, і мені приємно бачити, що ви зберегли її подарунок.

Д'Артаньян схопився за подарований королевою перстень і квапливо повернув його каменем усередину; але було вже пізно.

– Наступного дня вас одвідав Кавуа, – провадив кардинал. – Він передав вам запрошення з'явитися до мого палацу; ви не прийшли – й припустилися помилки.

– Ваша світлосте, я боявся накликати на себе немилість вашого високопреосвященства.

– Чому б то, добродію? Тому, що виконали наказ свого начальства спритніше й відважніше, ніж це зробив би хтось інший на вашому місці? Ба ні, ви заслужили тільки похвалу! Я караю лише непокірних і не збираюся карати тих, хто, подібно до вас, виконує накази… аж надто ретельно… На доказ цього пригадайте той день, коли я посилав по вас, і ту подію, яка сталась увечері того самого дня.

Саме того вечора було викрадено пані Бонасьє. Д'Артаньян здригнувся; він пригадав, що півгодини тому бідолашна жінка промчала повз нього, перебуваючи, безперечно, в руках у тих, хто організував її викрадення.

– Зрештою, – вів далі кардинал, – оскільки протягом тривалого часу я нічого про вас не чув, то мені спало на думку дізнатися, що ви робите тепер. До речі, ви все-таки маєте бути мені вдячні: мабуть, ви й самі помітили, як вас щоразу оберігали від неприємностей.

Д'Артаньян шанобливо вклонився.

– Це не тільки з природного почуття справедливості, – сказав кардинал. – Я мав щодо вас певний план.

Д'Артаньян дивувався чимдалі дужче.

– Я хотів розповісти вам про цей план того дня, коли ви одержали моє перше запрошення; але ви не прийшли. На щастя, це запізнення нічого не змінило, і ви дізнаєтеся про мій план сьогодні. Сідайте тут, навпроти мене, пане Д'Артаньяне; ви дворянин надто шляхетний, щоб слухати мене стоячи.

І кардинал показав юнакові на стілець. Але Д'Артаньяна все це так вразило, що його співрозмовникові довелося повторити запрошення.

– Ви хоробрий юнак, пане Д'Артаньяне, – провадив кардинал, – і обережний, що ще важливіше. Я люблю людей розсудливих і запальних водночас. Не лякайтеся, – усміхнувся кардинал, – говорячи про людей запальних, я маю на увазі сміливців. Проте, незважаючи на вашу молодість і на те, що ви тільки-но починаєте своє життя у світі, ви вже маєте ворогів. Якщо ви не стерегтиметесь їх, вони вас згублять.

– Авжеж, ваша світлосте, – відповів юнак, – і, на жаль, їм буде дуже легко це зробити. Вони сильні й мають могутню підтримку, а я сам один.

– Це правда; та хоч ви й один, а вже встигли багато чого зробити й зробите ще більше – не маю в цьому жодного сумніву. А втім, на мій погляд, ви потребуєте керівництва на тому сповненому випадковостей шляху, який собі обрали; адже, коли я не помиляюсь, ви приїхали до Парижа з честолюбним наміром зробити кар'єру.

– Мій вік, ваша світлосте, – це вік безумних надій, – сказав Д'Артаньян.

– Безумні надії існують лише для дурнів, добродію, а ви – розумний юнак. Слухайте, а що б ви сказали про чин лейтенанта в моїй гвардії та про командування ротою після кампанії?

– О, ваша світлосте!

– Ви згодні, чи не так?

– Ваша світлосте… – розгублено повторив Д'Артаньян.

– Невже ви відмовляєтесь? – здивовано вигукнув кардинал.

– Я служу в гвардії його величності, ваша світлосте, і не маю жодних причин бути невдоволеним.

– Але мені здається, – відповів кардинал, – що мої гвардійці – це водночас і гвардійці його величності, і що хоч в яких частинах французької армії ви служитимете, ви однаково служитимете королю.

– Ви не так зрозуміли мої слова, ваша світлосте.

– Вам потрібен привід, чи не так? Розумію. Гаразд, у вас буде такий привід. Підвищення, кампанія, що починається, вигідні умови, які я вам пропоную, – так можна це пояснити стороннім людям. А для вас самих – необхідність мати надійний захист; бо не завадить вам знати, пане Д'Артаньяне, що мені дуже серйозно скаржаться на вас. Не всі свої дні та ночі віддаєте ви королівській службі.

Д'Артаньян почервонів.

– До речі, – кардинал поклав руку на стос паперів, – мені приготували цілу справу на вас. Та, перш ніж прочитати її, я хотів поговорити з вами. Я знаю – ви людина рішуча, і служба, якби її належним чином спрямувати, могла б, замість шкоди, принести вам велику користь. Тож подумайте і вирішуйте.

– Ваша доброта бентежить мене, ваша світлосте, – мовив Д'Артаньян, – і перед душевною величчю вашого високопреосвященства я відчуваю себе нікчемним хробаком. Але якщо ваша світлість дозволить мені говорити щиро…

Д'Артаньян замовк.

– Кажіть, я слухаю.

– Тоді я скажу вашому високопреосвященству, що всі мої друзі належать до мушкетерів і до гвардійців короля, а всі вороги, з незбагненної для мене фатальної випадковості, служать вашому високопреосвященству. Отож, мене погано зустріли б тут і зовсім не зрозуміли б там, якби я пристав на пропозицію вашої світлості.

– Чи не зайшла ваша зарозумілість так далеко, що ви вирішили, ніби я пропоную вам менше того, чого ви варті? – спитав кардинал, зневажливо посміхаючись.

– Ваше високопреосвященство в стократ добріші до мене, ніж я на те заслуговую, і я, навпаки, вважаю, що дуже мало зробив для того, аби бути гідним вашої ласки. Незабаром почнеться облога Ла-Рошелі, ваша світлосте. Ваше високопреосвященство зможе пересвідчитися в тому, як я служитиму. Якщо я матиму щастя діяти під час цієї облоги так, що заслужу вашу прихильність, тоді принаймні за мною буде хоч якийсь подвиг, що пояснив би ваше заступництво, коли ви матимете ласку здійснити його. Всьому свій час, ваша світлосте: можливо, в майбутньому я дістану право безкорисливо віддати себе вам, тоді як зараз можуть подумати, ніби я вам продався.

– Інакше кажучи, ви відмовляєтесь служити мені, добродію, – сказав кардинал з досадою, за якою, проте, вгадувалося щось схоже на повагу. – В такому разі залишайтеся вільним і тримайте при собі ваші симпатії та антипатії.

– Ваша світлосте…

– Гаразд, гаразд, – урвав кардинал, – я не маю на вас зла. Але ви самі розумієте: коли ми захищаємо й винагороджуємо своїх друзів, то це зовсім не означає, що ми хоч чимось зобов'язані своїм ворогам. І все-таки я дам вам одну пораду: стережіться, пане Д'Артаньяне, бо з тієї хвилини, як ви позбудетесь мого заступництва, я не дам за ваше життя й мідного шеляга.

– Постараюся, ваша світлосте, – відповів Д'Артаньян з благородною певністю.

– Якщо з вами колись скоїться нещастя, – багатозначно мовив Рішельє, – згадайте тоді, що я сам посилав по вас і зробив усе, що міг, аби лихо вас не спіткало.

– Хоч би що сталося зі мною в майбутньому, – вигукнув Д'Артаньян, притискаючи руку до серця і вклоняючись, – я завжди буду вдячний вашому високопреосвященству за те, що ви зробили для мене в цю хвилину!

– Отже, пане Д'Артаньяне, як ви й самі сказали, побачимося після кампанії; я стежитиму за вами, бо теж буду там, – додав кардинал, показуючи Д'Артаньянові розкішну зброю, яку йому приготували для походу, – і коли ми повернемось… що ж, тоді й поквитаємось! – О ваша світлосте, зніміть з мене тягар вашої немилості! – сказав Д'Артаньян. – Будьте неупереджені, ваша світлосте; адже ви певні, що я вчинив так, як годиться порядній людині.

– Юначе, – мовив Рішельє, – як тільки я зможу колись сказати вам ще раз те, що сказав сьогодні, обіцяю це зробити.

В останніх словах кардинала вчувався страхітливий сумнів; вони жахнули Д'Артаньяна більше, ніж пряма погроза, бо він зрозумів, що це – пересторога. Отже, Рішельє застерігав юнака від нещастя, яке чатувало на нього. Наш герой відкрив було рота для відповіді, але кардинал гордовитим жестом дав йому зрозуміти: аудієнцію закінчено.

Д'Артаньян вийшов. Та коли він переступив поріг, мужність мало не зрадила його, – ще трохи, і він повернувся б до кабінету. Але в ту ж мить перед його очима несподівано постало серйозне й строге обличчя Атоса: якби він згодився на пропозицію кардинала, Атос більше не подав би йому руки, Атос назавжди зрікся б його.

Тільки ця думка й стримала Д'Артаньяна – отакий вплив справляє по-справжньому благородна людина на все, що її оточує.

Наш гасконець спустився вниз і побачив біля виходу Атоса та чотирьох мушкетерів, які чекали його повернення і вже турбувалися. Д'Артаньян заспокоїв їх, і Планше побіг до інших постів сказати, що все гаразд і що його пан вийшов від кардинала цілим і здоровим.

На квартирі в Атоса Араміс і Портос стали розпитувати про причини цього незвичайного побачення. Але Д'Артаньян сказав тільки, що пан Рішельє пропонував йому вступити лейтенантом до кардинальської гвардії і що він одмовився.

– І добре зробили! – в один голос вигукнули Портос та Араміс. Атос глибоко замислився й нічого не відповів. Та коли вони лишилися з Д'Артаньяном самі, він сказав другові:

– Ви вчинили так, як повинні були вчинити, Д'Артаньяне, проте, можливо, ви припустилися помилки.

Д'Артаньян зітхнув. Атосові слова дивовижно відповідали потаємному голосові його власного серця, який підказував, що на нього чекають великі нещастя.

Наступного дня всі лаштувалися до від'їзду. Д'Артаньян пішов попрощатися з паном де Тревілем. Всі вважали, що розлука гвардійців з мушкетерами буде дуже недовгою, бо в цей день король засідав у парламенті й збирався виїхати завтра вранці. І пан де Тревіль обмежився тим, що спитав у Д'Артаньяна, чи не потребує він чого-небудь. Д'Артаньян з гордістю відповів, що в нього є все необхідне.

Пізно ввечері гвардійці роти пана Дезессара зібралися разом з мушкетерами роти пана де Тревіля – вони вже давно щиро товаришували між собою. Друзі розлучалися, аби зустрітися знову, коли це буде завгодно Богові і якщо це взагалі буде йому завгодно. Всю ніч вони бенкетували, наче намагалися здолати свою тугу веселощами й безтурботністю.

Почувши вранці звуки сурм, друзі попрощалися: мушкетери побігли до казарм пана де Тревіля, гвардійці – до казарм пана Дезессара. Обидва капітани одразу ж повели свої роти до Дувру, де король призначив огляд військові.

Людовік XIII був чимось засмучений і здавався хворим, що трохи пом'якшувало пихатий вираз його обличчя. Справді, напередодні, під час засідання парламенту, його схопила пропасниця. І все-таки він не відклав походу й хотів виступити того ж вечора, хоч як його вмовляли не робити цього. Він наказав шикувати військо для огляду, сподіваючись, що зусиллям волі переборе хворобу.

Після огляду гвардійці рушили в похід самі, бо мушкетери мали виїхати з Парижа тільки зкоролем, і це дозволило Портосові показатися в своїй блискучій вирядці на Ведмежій вулиці.

Він проїхав під вікнами дружини прокурора в новому мундирі, верхи на чудовому коні.

Пані Кокнар надто кохала Портоса, щоб відпустити його просто так: вона знаком запросила його спішитись і завітати до неї.

Портос був просто розкішний; його остроги видзвонювали, кіраса виблискувала, шпага нещадно била його по литках. Цього разу він мав такий пишний і грізний вигляд, що писарям і на думку не спало сміятися з нього.

Мушкетера ввели до кабінету метра Кокнара. Сірі очиці прокурора гнівно блиснули, коли він побачив кузена в нових пишних шатах. Проте він потай плекав надію, що Портоса вб'ють, бо всі казали, що похід буде небезпечний. Це трохи втішало метра Кокнара.

Портос сказав прокуророві кілька люб'язних слів і попрощався з ним. Метр Кокнар побажав йому всього найкращого. Що ж до пані Кокнар, то вона не змогла стримати сліз; але ніхто погано не подумав про її тугу, бо всі знали про її палку любов до своїх родичів, через яких вона без угаву сварилася з чоловіком.

Проте справжнє прощання відбулося в кімнаті у пані Кокнар: це було несамовите прощання.

Потім дружина прокурора, вихилившися з вікна так, ніби збиралася вистрибнути з нього, довго махала хусточкою вслід Портосові.

Мушкетер приймав знаки прихильності з виглядом людини, яка звикла до таких сцен. І тільки завертаючи за ріг, він зняв капелюха й помахав ним на прощання.

Араміс того дня писав довгого листа. До кого? Цього ніхто не знав. Кетті, яка мала ввечері виїхати до Тура, чекала в сусідній кімнаті.

Атос маленькими ковтками допивав останню пляшку іспанського вина.

А тим часом Д'Артаньян уже вирушив у похід зі своєю ротою.

Коли вони під'їхали до Сент-Антуанського передмістя, наш герой озирнувся й весело глянув на Бастилію. А що він дивився тільки на Бастилію, то й не помітив міледі, яка, сидячи верхи на буланому коні, показувала на нього двом підозрілим з вигляду чолов'ягам, котрі одразу ж підступилися ближче до гвардійських лав, аби краще роздивитися юнака. На їхні запитальні погляди міледі знаком відповіла, що це саме той, кого вона має на увазі. Певна, що тепер їй нема чого турбуватися за виконання своїх наказів, вона стьобнула коня й зникла з очей.

Двоє незнайомців разом з юрбою цікавих подалися слідом за ротою і біля Сент-Антуанської застави сіли на коней, яких тримав напоготові слуга без лівреї, що чекав на них.

XI. Облога Ла-Рошелі

Облога Ла-Рошелі була великою політичною подією часів владарювання Людовіка XIII і одним з найбільших воєнних заходів кардинала. Тому буде цікаво і навіть необхідно сказати про неї кілька слів. До того ж, чимало обставин цієї облоги так тісно пов'язані з історією, яку ми розповідаємо, що нам просто неможливо обійти їх мовчанкою.

Розпочати облогу кардинала примусили досить поважні політичні міркування. Ми спершу змалюємо саме їх, а вже тоді перейдемо й до мотивів особистих, які, либонь, мали для його високопреосвященства значення не менше, ніж причини політичні.

З усіх великих міст, відданих Генріхом IV гугенотам для гарантії їхньої безпеки, на той час у них лишалась тільки Ла-Рошель. Тож ішлося, по суті, про зруйнування останнього оплоту кальвінізму, цього небезпечного зародку, з якого безнастанно проростало сім'я внутрішнього народного обурення та зовнішніх воєн.

Невдоволені іспанці, англійці, італійці, авантюристи з усього світу, колишні солдати з найрізноманітніших сект на перший-ліпший заклик гуртувалися під прапорами протестантів у своєрідне широке об'єднання, що невпинно розгалужувалося в усі боки й охоплювало часом мало не всю Європу.

Отож Ла-Рошель, яка набула особливого значення після ліквідації інших міст, що належали кальвіністам, стала осередком розбрату й честолюбних замірів. Більше того, порт Ла-Рошелі був останнім морським портом, що відкривав англійцям вхід до французького королівства, і, закриваючи його для Англії, цього споконвічного ворога Франції, кардинал мав завершити справу Жанни д'Арк [185]185
  Жанна д'Арк, або Орлеанська діва (бл. 1412–1431) – героїня французького народу. Під час Столітньої війни 1337–1453 років очолила визвольну боротьбу французького народу проти англійських загарбників.


[Закрыть]і герцога де Гіза [186]186
  Згадується герцог Генріх де Гіз.


[Закрыть].

Ось чому Бассомп'єр, який водночас був і протестантом, і католиком – протестантом за переконаннями і католиком як командор ордена Святого Духа, – Бассомп'єр, який був німцем по крові й французом у душі, – словом, той самий Бассомп'єр, котрий під час облоги Ла-Рошелі командував окремим загоном, примовляв, стріляючи в голови таких самих протестантських дворян, як і він сам:

– Ось побачите, панове, ми будемо такі дурні, що й справді захопимо Ла-Рошель!

І Бассомп'єр мав-таки слушність: обстріл острова Ре провістив настання Севеннських драгонад [187]187
  Драгонади (від франц. dragon– драгун) – постої солдатів, які розквартировувалися серед протестантів з метою навернення їх до католицької віри. Запроваджені під час владарювання Людовіка XIV, драгонади стали особливо нестерпними після т. зв. Севеннської війни 1685 року між королівським військом та гугенотами, яка відзначалася фанатичним бузувірством щодо кальвіністів.


[Закрыть], а взяття Ла-Рошелі стало прелюдією до відміни Нантського едикту [188]188
  У 1629 році Рішельє видав т. зв. «Едикт милості», який скасовував політичні привілеї гугенотів і остаточно припиняв дію Нантського едикту.


[Закрыть].

Але, як ми вже сказали, поряд з цими ясними й широкими планами міністра, що належали історії, літописець мусить визнати й існування дрібних, себелюбних замірів закоханої людини та заздрісного суперника.

Адже відомо, що Рішельє кохав королеву. Чи диктувалося це кохання звичайнісіньким політичним розрахунком, чи воно й справді було тим глибоким почуттям, що його Анна Австрійська навіювала всім, хто її оточував, – сказати важко.

Та ми вже бачили з розвитку подій, що Бекінгем переміг кардинала і в двох чи трьох випадках (надто в історії з підвісками) зумів, завдяки відданості трьох мушкетерів та мужності Д'Артаньяна, жорстоко насміятися з нього.

Тому Рішельє мав намір не тільки захистити Францію від ворога, а й помститися суперникові; до того ж, ця помста мала бути разючою й беззаперечною, цілком гідною людини, яка тримала в своїх руках військові сили цілого королівства.

Рішельє знав, що, перемігши Англію, він цим самим переможе Бекінгема; що, тріумфуючи над Англією, він тріумфуватиме й над Бекінгемом; що, нарешті, принизивши Англію в очах Європи, він принизить Бекінгема в очах королеви.

Зі свого боку й Бекінгем – хоч він над усе ставив честь Англії, – також діяв під впливом тих самих міркувань, які керували кардиналом. Герцог і собі прагнув вдовольнити почуття особистої помсти: ніщо не могло змусити його повернутися до Франції послом – він хотів увійти туди тільки переможцем.

Отож, можна зробити висновок: справжньою ставкою в цій партії, яку два наймогутніші королівства грали з примхи двох закоханих, був один-однісінький прихильний погляд Анни Австрійської.

Першу перемогу здобув герцог Бекінгем: несподівано підійшовши до острова Ре з дев'ятьма десятками кораблів та тисячами двадцятьма солдатів, він зненацька напав на розгубленого графа де Туара [189]189
  Жан дю Кайяр де Сен-Бонне, маркіз де Туара (1585–1636) – маршал Франції, який керував обороною форту Сен-Мартен де Ре; згодом, на вимогу Рішельє, потрапив в опалу.


[Закрыть], який командував тут од імені короля; після кровопролитного бою герцог висів на острові.

Зауважимо принагідно, що в цьому бою загинув барон де Шанталь – той самий барон де Шанталь, котрий залишив після себе маленьку сирітку, півторарічну дівчинку.

Ця дівчинка стала згодом пані де Севіньє [190]190
  Марі де Рабютен-Шанталь, маркіза де Севіньє (1626–1696), стала широко відомою після посмертної публікації в 1726 році її листів до дочки, які вона писала протягом двадцяти п'яти років, – блискучих за стилем і надзвичайно цікавих за змістом достовірних свідчень епохи Людовіка XIV.


[Закрыть].

Граф де Туара відступив з гарнізоном у фортецю Сен-Мартен і залишив сотню чоловік у маленькому форті де Ля Пре.

Це змусило кардинала поквапитися з відповідними заходами; не чекаючи, поки король і він сам зможуть виїхати під Ла-Рошель, щоб очолити її облогу (що було вже вирішено), Рішельє послав туди герцога Орлеанського для керівництва першими операціями й наказав зібрати на театрі воєнних дій усі війська, які були в його розпорядженні.

До цього передового загону й потрапив наш друг Д'Артаньян.

Король, як ми вже казали, мав вирушити в похід одразу після закінчення засідання в парламенті; але на цьому засіданні, 23 червня, його схопила лихоманка. Він усе-таки наважився виїхати, але в дорозі занедужав ще більше й змушений був затриматися в Віллеруа.

А там, де зупинявся король, зупинялися й мушкетери; отже, Д'Артаньянові, який служив лише в гвардії, довелося, принаймні тимчасово, розлучитися зі своїми вірними друзями Атосом, Портосом та Арамісом. Зрозуміло, ця розлука, що здавалася йому просто прикрою недоречністю, стурбувала б його набагато дужче, коли б він міг наперед знати, яка небезпека і які непередбачені випробування чигають на нього з усіх боків.

І все-таки 10 вересня 1627 року наш гасконець щасливо прибув до табору, розташованого під Ла-Рошеллю.

Тут усе лишалося по-старому; герцог Бекінгем та його англійці, захопивши острів Ре, засіли на ньому й оточили фортецю Сен-Тартен та форт де Ля Пре; сутички з ла-рошельцями почалися тільки два-три дні тому, коли герцог Ангулемський збудував новий форт поблизу самого міста.

Гвардійці на чолі з паном Дезессаром отаборились у францисканському монастирі.

Проте, як нам відомо, Д'Артаньян, охоплений честолюбною мрією стати мушкетером, мало дружив зі своїми товаришами по гвардійській роті; тож він опинився на самоті з власними думками.

Думки ці були не дуже веселі. Відтоді, як наш юнак приїхав до Парижа, він багато разів прилучався до політичних інтриг; але в своїх особистих справах – і в коханні, і в кар'єрі – успіху так і не досяг.

Коли говорити про кохання, то єдиною жінкою, яку Д'Артаньян справді кохав, була пані Бонасьє; але пані Бонасьє зникла, а він і досі не довідався, що з нею сталося.

Коли ж говорити про кар'єру, то тут він, дарма що був незначною, малопомітною людиною, зумів нажити ворога в особі кардинала, – а перед кардиналом тремтіли всі в королівстві, починаючи з самого короля.

Рішельє міг розчавити його, але чомусь не зробив цього. Проникливий і розумний Д'Артаньян вважав таку поблажливість просвітком, у якому вбачав краще майбутнє.

Крім того, юнак нажив ще одного ворога, менш небезпечного (так принаймні він думав), але якого – він підсвідомо відчував це, – годі було нехтувати; цим ворогом була міледі.

Щоправда, Д'Артаньян дістав прихильність і заступництво королеви. Але прихильність королеви була в ті часи тільки ще одним приводом для переслідувань, а її заступництво, як відомо, дуже непевно захищало від лиха: доказом цього були Шале та пані Бонасьє.

Отже, єдиним безперечним надбанням за весь цей час був діамантовий перстень вартістю п'ять чи шість тисяч ліврів, який Д'Артаньян носив на пальці; і все-таки навіть цей діамант – коли мати на увазі, що Д'Артаньян задля своїх честолюбних задумів хотів зберегти його, аби коли-небудь по цьому персню його впізнала королева, – отож, повторюємо, навіть цей діамант, оскільки наш герой не міг його продати або заставити, становив не більшу цінність, ніж ті камінці, що по них він ступав ногами.

Ми згадали про камінці в нього під ногами, бо, замислившись над усім цим, Д'Артаньян саме брів по мальовничій кам'янистій стежці, що вела від табору до села Ангутен. За цими своїми думками юнак не помітив, як зайшов далі, ніж передбачав. День хилився до вечора. Раптом Д'Артаньянові здалося, що в промінні призахідного сонця за живоплотом блиснуло дуло мушкета.

У Д'Артаньяна було зірке око й меткий розум; він одразу збагнув, що мушкет не прийшов сюди сам і що той, хто тримає його в руках, ховається за живоплотом аж ніяк не з дружніми намірами. Отож він вирішив тікати.

Аж тут з другого боку дороги, за великим каменем, блиснуло дуло другого мушкета.

Це була засідка.

Юнак глянув на перший мушкет і не без тривоги помітив, що він опускається, – хтось цілився просто в нього. Тільки-но дуло мушкета застигло, Д'Артаньян ницьма упав на землю. Майже водночас пролунав постріл, і юнак почув, як куля просвистіла над самісінькою його головою.

Не можна було гаяти жодної хвилини. Д'Артаньян схопився на рівні ноги, – і в ту саму мить куля з другого мушкета розкидала камінці на тому місці стежки, де він тільки що лежав.

Д'Артаньян був не з тих відчайдухів, які шукають дурної смерті, аби тільки про них сказали, що вони не відступили ні на крок; до того ж, тут взагалі не йшлося про хоробрість: адже наш гасконець попав у звичайнісіньку пастку.

«Якщо буде третій постріл, – подумав він, – мені кінець!»

І він дременув до табору так, як уміють бігати тільки гасконці, що славляться своєю спритністю. Та хоч як він мчав, перший стрілець устиг перезарядити свій мушкет і вистрілив удруге, та ще й так влучно, що куля пробила Д'Артаньянів капелюх, відкинувши його кроків на десять уперед.

Д'Артаньян, не маючи іншого капелюха, на ходу підхопив його. Захеканий, блідий, він прибіг до себе в кімнату, сів на ослін і, нікому нічого не сказавши, почав обмірковувати становище.

Ця подія могла мати три пояснення.

Перше й найприродніше: це була засідка ла-рошельців, які охоче вбили б одного з гвардійців його величності перш за все тому, щоб мати на одного ворога менше, й сподіваючись на те, що в цього ворога знайдеться в кишені тугий гаманець.

Д'Артаньян узяв капелюх, оглянув дірку від кулі й похитав головою. Куля була пущена не з мушкета, а з аркебузи [191]191
  Аркебуза – ґнотова рушниця, яку заряджали з дула; була особливо поширена в Західній Європі у XV–XVI століттях.


[Закрыть]. Влучність пострілу з самого початку навела юнака на думку, що це – незвичайна зброя: куля була не каліберна; отже, то була не військова засідка ла-рошельців.

Це могло бути також люб'язне нагадування пана кардинала. Читач пам'ятає, що саме в ту хвилину, коли завдяки благословенним променям сонця Д'Артаньян помітив дуло аркебузи, він дивувався з довготерпіння його високопреосвященства.

Тут Д'Артаньян знову заперечливо похитав головою. Маючи справу з людьми, яких він легко знищив би одним пальцем, Рішельє рідко вдавався до таких заходів.

Це могла бути помста міледі.

Так, це найвірогідніше.

Д'Артаньян марно силкувався пригадати обличчя або одяг убивць; він утік од них так швидко, що не встиг нічого розгледіти.

– О мої любі друзі! – прошепотів гасконець. – Де ви? Як шкода, що вас зараз немає зі мною!

Д'Артаньянові кепсько спалося цієї ночі. Три чи чотири рази він прокидався, бо йому ввижалося, що хтось підкрадається до ліжка, щоб заколоти його кинджалом.

А втім, ніч минула спокійно.

Настав ранок.

І все-таки Д'Артаньян був майже певен, що це тільки початок, що на цьому справа не скінчиться.

Весь день юнак просидів удома. Він шукав собі виправдання в тому, що була погана погода.

Ще через день, о дев'ятій ранку, засурмили збір. Герцог Орлеанський об'їздив пости. Гвардійці вишикувалися в лави, і Д'Артаньян став на своє місце.

Його високість оглянув військо; потім усі старші офіцери, і серед них капітан гвардії пан Дезессар, підійшли до герцога, щоб привітати його.

За хвилину Д'Артаньянові здалося, що пан Дезессар знаком кличе його до себе; аби переконатися, що це й справді так, він почекав повторного сигналу, а коли пан Дезессар вдруге подав йому знак, Д'Артаньян вийшов зі строю і хутко підбіг до свого командира.

– Зараз його високість викликатиме добровольців для небезпечного доручення, яке уславить тих, хто його виконає, і я хочу попередити вас, щоб ви були напоготові.

– Дякую, мій капітане! – відповів гасконець, зрадівши з нагоди відзначитися перед конетаблем.

Вночі ла-рошельці зробили вилазку й відбили бастіон, що його захопило королівське військо за два дні до того. Тож ішлося про те, щоб послати туди кілька чоловік на дуже небезпечну рекогносцировку [192]192
  Рекогносцировка – розвідка, що її провадить командир перед боєм для виявлення характеру місцевості й розташування сил ворога.


[Закрыть], аби дізнатися, як охороняється бастіон.

Справді, за кілька хвилин герцог Орлеанський голосно сказав:

– Мені потрібні для цієї справи троє або четверо охочих під керівництвом надійної людини.

– Я маю таку надійну людину, ваша світлосте, – сказав пан Дезессар, показуючи на Д'Артаньяна, – Що ж до чотирьох або п'яти охочих, то варто вашій високості сказати слово – і їх буде вдосталь.

– Чи знайдеться четверо сміливців, ладних піти зі мною на смерть? – вигукнув Д'Артаньян, піднімаючи шпагу.

Двоє його товаришів-гвардійців одразу ж виступили наперед, до них приєдналося ще два солдати. Потрібну кількість добровольців було набрано; щоб не ображати тих, хто зголосився перший, решті Д'Артаньян відмовив.

Було невідомо, чи евакуювали ла-рошельці бастіон після того, як захопили його, чи залишили там гарнізон. Щоб дізнатися про це, треба було пильно оглянути укріплення з досить близької відстані.

Д'Артаньян разом зі своїми чотирма помічниками рушив у розвідку вздовж траншеї; гвардійці крокували поруч, солдати йшли трохи позаду.

Ховаючись за бруствером [193]193
  Бруствер (від нім. Brustwehr) – земляний насип, вал для захисту віл ворожих пострілів.


[Закрыть], вони незабаром підступилися до бастіону й зупинились кроків за сто від нього. Д'Артаньян озирнувся й побачив – солдатів немає.

Він подумав, що, злякавшися, вони зупинились на півдорозі, й вирішив не чекати на них.

Повернувши разом з гвардійцями за ріг траншеї, юнак опинився кроків за шістдесят од бастіону.

Там не було видно жодної людини. Бастіон здавався покинутим.

Троє сміливців стали радитися, чи варто йти далі. Раптом цю кам'яну брилу оперезало кільце диму. Навколо Д'Артаньяна та його супутників засвистіли кулі.