Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 44 страниц)

– Замовкніть, добродійко! – вигукнув Фелтон. – Не кажіть цього! Я прийшов сюди просити вас: дайте мені слово честі, присягніться всім для вас святим, що не позбавите себе життя.

– Я нічого не обіцятиму вам, – відповіла міледі, – бо ніхто так не поважає клятви, як я, і вже коли я обіцяю, то мушу дотримати слова.

– Гаразд! – мовив Фелтон. – Тож пообіцяйте принаймні зачекати, поки ми побачимося знову. А коли після того, як ми побачимося, ви все-таки наполягатимете на своєму, ну що ж, тоді нічого не вдієш. Ви будете вільні чинити на свій розсуд, і я сам дам вам до рук зброю, яку ви в мене просили.

– Що ж, – сказала міледі, – задля вас я почекаю.

– Присягніться.

– Присягаюсь вам Богом. Чи задоволені ви?

– В такому разі, до ночі! – відповів Фелтон.

По цих словах він кинувся з кімнати, зачинив за собою двері й, зі списом в руці, став у коридорі, ніби замінюючи вартового.

Коли солдат повернувся, Фелтон оддав йому зброю. Підійшовши до дверей, міледі крізь заґратоване віконце помітила, з якою несамовитістю Фелтон перехрестився і в якій безтямній радості побіг по коридору.

Що ж до полонянки, то, скрививши губи у злій і зневажливій усмішці, вона знову вмостилася в кріслі, з блюзнірським зухвальством повторюючи грізне ім'я Бога, яким вона щойно присягалася, хоч так і не навчилась його шанувати.

– Мій Бог! – казала вона. – Божевільний фанатик! Мій Бог – це я, я та ще той, хто допоможе мені помститися за себе.

XXVI. П'ятий день ув'язнення

І все-таки міледі вже наполовину могла святкувати перемогу. Успіх, якого вона досягла, додавав їй сили.

Досі їй легко було перемагати людей, які не могли встояти перед спокусою і яких галантне придворне виховання робило безпорадними перед її тенетами. Міледі була досить вродлива, щоб підкоряти чоловіків у своїх світських пригодах, і досить спритна, щоб долати всі перепони, які виникали в боротьбі духовній.

Але цього разу вона вступила в двобій з людиною, яка за довгі роки самокатування виховала в собі непохитну твердість, замкненість, нечутливість. Релігія й суворий послух зробили Фелтона неприступним для житейських спокус. У його голові роїлися такі широкі плани й такі бентежні задуми, які не лишали місця для випадкового кохання, що породжується пристрастю, живиться неробством і зростає під впливом моральної розбещеності. Правда, міледі досягла неабиякого успіху, удаваною доброчесністю похитнувши уявлення про себе людини, страхітливо упередженої проти неї, а вродою підкоривши серце людини, цнотливої й чистої душею. Нарешті вона, яка й сама досі не знала цього за собою, показала, на що здатна, змагаючись з найупертішою істотою, яку тільки природа й релігія могли поставити їй на шляху.

Однак не раз і не двічі за вечір міледі зневірялась і в своїй долі, і в самій собі. Ми вже знаємо, що вона не зверталася до Бога; але вона покладалась на владу зла, цю могутню силу, яка панує над кожним проявом людського життя і якій, немов в арабській казці, досить одного-єдиного гранатового зернятка, щоб відродити з руїни Всесвіт.

Міледі добре підготувалась до приходу Фелтона; вона була готова до наступного двобою. Адже в неї лишалося всього два дні: тільки-но Бекінгем підпише наказ (а Бекінгем неодмінно підпише його, бо ж у наказі проставлене вигадане ім'я, отже, він не знатиме, про яку жінку йдеться), – отож, повторюємо, тільки-но наказ буде підписаний, як лорд Вінтер одвезе її на корабель. Крім того, вона знала, що засудженим на заслання жінкам куди важче спокусити будь-кого, ніж тим, яких вважають доброчесними, якими захоплюються в придворних салонах, чию вроду осяває блиск вищого світу і чия принадність відзолочує чарівними променями аристократичного походження. Бути засудженою до принизливого, ганебного покарання – ще не означає для жінки втратити вроду; але це стає нездоланною перешкодою для досягнення могутності знову. Як усі по-справжньому обдаровані люди, міледі чудово розуміла, в якому оточенні найкраще розкриваються особливості її вдачі, її природного хисту. Злидні викликали в неї огиду, моральне убозтво віднімало дві третини її могутності. Міледі була королевою тільки між королевами; вона прагнула влади для того, щоб удовольнити свою пиху. Наказувати слабшим було для неї скоріше приниженням, ніж утіхою.

Безперечно, вона зуміла б повернутися з заслання, – в цьому вона не мала жодного сумніву; але скільки часу триватиме це заслання? Для діяльної та властолюбної натури міледі дні, що їх вона не використала для досягнення високих честолюбних замірів, були фатально втраченими днями. Як же знайти слово, щоб ним назвати дні, загублені в животінні на самому дні суспільства! Втратити рік, два роки, три роки, тобто цілу вічність; вернутись, коли щасливий і тріумфуючий Д 'Артаньян разом зі своїми друзями вже дістане від королеви нагороду, на яку вони цілком заслуговують за свою службу! Ці думки були нестерпні для такої жінки, як міледі. А втім, буря, що лютувала в ній, додавала їй снаги, і вона відчувала, що здатна розтрощити стіни своєї в'язниці, аби тільки її фізичні сили могли б хоч на мить зрівнятися з незламністю її духу.

До того ж, попри все це, серце її краяли спогади про кардинала. Що мусив думати, як собі пояснював її мовчанку недовірливий, неспокійний, підозріливий кардинал, той самий кардинал, який був не тільки її єдиною опорою, єдиною підтримкою і єдиним заступником тепер, а й головним знаряддям її щастя та помсти в майбутньому? Вона знала його й розуміла, що після її невдалої подорожі, хоч як переконливо посилалася б вона на несподіване ув'язнення, хоч як красномовно розповідала б про свої страждання, – кардинал однаково сказав би їй у відповідь з глузливим спокоєм скептика, сильного своєю владою і своїм розумом: «Не треба було попадатися!»

Міледі збирала в кулак всю свою енергію, подумки повторюючи ім'я Фелтона, що було для неї єдиним променем світла на дні того пекла, в якому вона опинилася; і як змія, випробовуючи сили, звиває й розвиває свої кільця, так і вона наперед обвивала Фелтона вигинами своєї винахідливої уяви.

Але час минав, години одна за одною немов будили дзвін, і кожен удар мідного била відлунював у серці полонянки. О дев'ятій годині прийшов, своїм звичаєм, лорд Вінтер, оглянув вікно та грати, перевірив підлогу й стіни, зазирнув у камін і за двері. Поки тривав цей довгий і ретельний огляд, ні він, ні міледі не мовили жодного слова.

Безперечно, вони розуміли, що становище аж надто серйозне, аби марнувати час на непотрібні розмови й безплідний гнів.

– Сподіваюся, – сказав барон, виходячи з кімнати, – сьогодні вночі вам іще не пощастить утекти!

О десятій годині Фелтон прийшов поставити вартового; міледі впізнала його кроки. Вона вгадувала їх тепер, як коханка вгадує кроки свого коханого, – а тим часом міледі ненавиділа й зневажала цього слабкодухого фанатика.

Та умовлений час іще не настав, і Фелтон не зайшов до її кімнати.

Через дві години, коли пробило північ, знову змінилася варта.

Тепер було саме впору. Міледі стала нетерпеливо чекати побачення.

Новий вартовий ходив по коридору.

За десять хвилин прийшов Фелтон.

Міледі прислухалась.

– Ні в якому разі не відходь од цих дверей, – сказав Фелтон вартовому. – Ти ж знаєш – минулої ночі мілорд покарав одного з солдатів за те, що той на хвилину залишив пост, хоч я сам вартував за нього під час його недовгої відсутності.

– Так, я це знаю, – відповів солдат.

– Тому я наказую тобі стежити якнайретельніше. Ну, а я, – додав Фелтон, – зайду ще раз оглянути кімнату цієї жінки, бо мені здалося, що вона збирається накласти на себе руки, а я маю наказ стежити за нею.

– Чудово, – прошепотіла міледі. – Суворий пуританин уже почав брехати!

Що ж до солдата, то він тільки всміхнувся.

– Лихо йому в печінку, пане лейтенанте! – мовив він. – Навряд чи ви можете поскаржитись на таке доручення, особливо якщо мілорд уповноважив вас оглянути також і її ліжко.

Фелтон зашарівся; за будь-яких інших обставин він суворо вичитав би солдатові, який дозволив собі такий жарт. Але сумління говорило в ньому надто голосно, щоб уста наважились що-небудь мовити.

– Якщо я покличу тебе, – сказав він, – заходь до кімнати; а якщо хтось з'явиться в коридорі, негайно поклич мене.

– Слухаюсь, пане лейтенанте, – відповів солдат.

Фелтон увійшов до міледі. Міледі підвелася.

– Це ви? – спитала вона.

– Я обіцяв прийти, – відповів Фелтон, – і от я тут.

– Ви обіцяли мені ще й щось інше.

– Що саме? Боже мій! – мовив молодий офіцер, який, попри все своє самовладання, відчув, що коліна в нього затремтіли, а чоло зросилося потом.

– Ви обіцяли принести ніж і залишити його мені після нашої розмови.

– Не згадуйте про це, добродійко, – сказав Фелтон. – Немає такого становища, хоч яке б воно було жахливе, що давало б право Божому створінню позбавити себе життя. Я вже міркував про це й вирішив, що ніколи не візьму на свою душу такого гріха.

– Ах, ви міркували! – зневажливо усміхаючись, сказала полонянка й сіла в крісло. – Я теж міркувала й теж дійшла рішення.

– Якого?

– Я вирішила, що мені нічого сказати людині, яка не дотримує слова.

– О Боже мій! – прошепотів Фелтон.

– Ви можете йти, – мовила міледі, – я нічого вам не скажу.

– Ось ніж! – сказав молодий офіцер, виймаючи з кишені зброю, що її він приніс, як і обіцяв, але не наважився віддати полонянці відразу.

– Дайте мені глянути на нього, – зажадала міледі.

– Навіщо?

– Присягаюсь честю, я вам негайно поверну його; ви покладете ніж на стіл і станете між ним і мною.

Фелтон простяг ножа. Міледі ретельно оглянула лезо й випробувала вістря на кінчику пальця.

– Добре, – сказала вона, віддаючи ніж молодому офіцерові, – цей ніж з чудової твердої сталі; ви вірний друг, Фелтоне.

Фелтон узяв ніж і, як було домовлено, поклав його на стіл. Міледі простежила за Фелтоном поглядом і вдоволено кивнула головою.

– А тепер, – сказала вона, – вислухайте мене.

Це запрошення було зайве: молодий офіцер стояв перед нею, нетерпляче чекаючи її слів.

– Фелтоне, – почала міледі з меланхолійною урочистістю. – Фелтоне, уявіть собі, що ваша сестра, дочка вашого батька, сказала вам: коли я була ще зовсім молода й, на лихо, надто вродлива, мене заманили до пастки. Але я вистояла. Зі мною повелися ще підступніше й жорстокіше – я теж вистояла. Стали паплюжити віру, яку я сповідаю, й Бога, якому я молюсь, бо я кликала на допомогу свого Бога і цю мою віру. Але й тут я вистояла. Вдалися до найдошкульніших образ – проте занапастити мою душу було не під силу. Тоді вирішили назавжди заплямувати моє тіло. Кінець кінцем… Міледі замовкла; гірка усмішка майнула на її губах.

– Кінець кінцем, – повторив Фелтон, – що ж зробили кінець кінцем?

– Кінець кінцем надумали паралізувати мою впертість, яку не спромоглися подолати силою. Отож, якось увечері мені у воду підсипали снодійний порошок. Повечерявши, я відчула, що впадаю в якесь дивовижне заціпеніння. Хоч я нічого й не підозрювала, а втім, мною оволодів страх, і я спробувала перебороти сон. Я підвелася, хотіла підбігти до вікна, щоб покликати на допомогу, але ноги угнулися піді мною. Мені здалося, ніби стеля опускається і от-от впаде на мене. Я простягла руки, силкуючись заговорити, але не змогла вимовити жодного слова. Я вхопилась за крісло, щоб не впасти, але за якусь мить цієї опори стало для моїх знесилених рук уже не досить. Я опустилась на одне коліно, потім на обидва. Я хотіла помолитися, але язик мені занімів; Бог, безперечно, не бачив і не чув мене, і я впала на підлогу, знеможена сном, що майже нічим не відрізнявся од смерті.

Про те, що сталося, поки я спала, і про те, скільки часу тривав мій сон, я не зберегла жодного спогаду. Прокинулась я, лежачи в ліжку в якійсь круглій, пишно вмебльованій кімнаті, до якої світло потрапляло крізь отвір у стелі. Крім цього отвору, я не помітила жодних дверей; можна було подумати, що мене кинули до розкішної в'язниці.

Я довго не в силі була збагнути, де я. Мій розум марно боровся з пітьмою цього химерного сну. Я неясно пригадувала якийсь рух, що скидався на їзду в кареті, і якесь страхітливе сновидіння, що забрало в мене всі сили. Але все це уявлялося мені так плутано й так непевно, ніби відбувалося не зі мною, а з кимось іншим, хоч, внаслідок незбагненного роздвоєння єства, і вплелося в моє життя.

Певний час стан, в якому я перебувала, здавався мені таким неймовірним, що я вирішила, ніби бачу все це уві сні. Я підвелася, похитуючись. Мій одяг лежав на стільці біля мене; я не пам'ятала, ні як роздягалась, ні як лягала в ліжко. Та помалу дійсність відкрилася мені з усією страхітливою й ганебною ясністю. Я зрозуміла, що перебуваю не вдома; наскільки я могла судити з сонячного світла, день уже хилився до вечора. Я заснула напередодні ввечері. Отже, я проспала близько доби. Що ж відбувалося тут протягом такого довгого сну?

Я вдяглася так швидко, як тільки дозволяли мої сили. Всі мої рухи, кволі й повільні, свідчили про те, що снодійний порошок і досі мав силу. Ця кімната, судячи з її умеблювання, призначалася для прийому жінки; найвередливіша кокетка, оглянувши помешкання, переконалася б, що всі її примхи передбачено наперед. Звичайно, я була не першою полонянкою, замкненою в цій розкішній в'язниці. Та ви самі розумієте, Фелтоне: чим вишуканішою була в'язниця, тим більший жах мене охоплював.

Так, це була й справді в'язниця, бо я марно намагалася вийти з неї. Щоб знайти двері, я обстукала всі стіни, але вони відлунювали однаковим глухим звуком.

Я, мабуть, разів з двадцять обійшла кімнату, шукаючи виходу. Дверей не було. Виснажена страхом і втомою, я впала в крісло.

Настала ніч, а з нею побільшав і мій страх. Я не знала, куди сховатись. Мені здавалося, що звідусюди на мене чигає небезпека і що варто мені ступити бодай один крок, як я загину. Хоч я нічого не їла з учорашнього дня, страх брав гору над голодом.

Жодного звуку, який дозволив би визначити час, не долинало знадвору. Проте я вирішила, що вже повернуло на восьму годину вечора, бо все це відбувалося в жовтні, і вже зовсім споночіло.

Раптом заскреготіли дверні засуви. Я здригнулася; над заскленим отвором стелі повисла лампа у вигляді вогняної кулі. Вона яскраво освітила кімнату, і я з жахом побачила: за кілька кроків од мене стоїть чоловік.

Ніби за помахом чарівної палички, посеред кімнати з'явився стіл, накритий для вечері на дві персони.

Це був саме той, хто переслідував мене вже цілий рік і хто заприсягся збезчестити мене. З перших же його слів я зрозуміла, що минулої ночі він здійснив свою присягу.

– Негідник! – прошепотів Фелтон.

– Так, негідник! – вигукнула міледі, побачивши, з якою увагою слухає молодий офіцер цю страхітливу розповідь. – Так, він негідник! Він гадав, що коли силою взяв мене, то всьому й край, усе вирішено. Він прийшов, сподіваючись, що я погоджусь визнати свою ганьбу, коли вже ця ганьба спіткала мене. Він з'явився запропонувати мені своє багатство замість мого кохання.

Я вилила на нього всю зневагу й усе презирство, яке тільки може вмістити серце жінки. Мабуть, він звик до таких докорів, бо вислухав мене, усміхаючись.

Вирішивши, що я сказала все, він ступив крок до мене; я кинулась до столу, схопила ніж і приставила його собі до грудей.

– Ще один крок, – сказала я, – і вам доведеться спокутувати не тільки моє безчестя, а й мою смерть.

У моєму погляді, голосі, в усій моїй постаті було, мабуть, стільки щирої промовистості, що вона переконала б навіть найрозбещеніших людей. Тож він зупинився.

– Вашу смерть? – перепитав він. – О ні! Ви надто чарівна жінка, щоб я погодився так просто втратити вас. Прощавайте, моя красуне! Я зачекаю, коли ви будете в кращому гуморі, і тоді знову навідаю вас.

Сказавши це, він свиснув у сюрчок; вогняна куля, що освітлювала кімнату, піднялася вгору й зникла. Стало зовсім темно. За якусь мить я почула скрегіт дверей, що відчинились і тут же зачинились. Вогненна куля знову опустилася, і я залишилась сама.

Це була жахлива мить; якщо досі я ще сумнівалася в своєму нещасті, то тепер страхітлива дійсність розвіяла останні сумніви: я потрапила до рук людини, яку не тільки ненавиділа, а й зневажала, до рук людини, здатної на все, – до негідника, який уже так фатально довів мені, що він може вчинити.

– Хто ж це був? – спитав Фелтон.

– Я просиділа всю ніч на стільці, здригаючись від найменшого шереху, бо близько півночі лампа погасла і я знову опинилась у темряві. Проте ніч минула, а мій переслідувач більше не з'являвся. Настав день; стіл зник, і тільки ніж я й досі стискала в руці.

Цей ніж був моєю надією.

Я знемагала від утоми; очі мені пекли від безсоння. Я не наважувалася заснути ні на хвилину. Денне світло трохи заспокоїло мене, я кинулась у ліжко й сховала свій рятівний ніж під подушку.

Прокинувшись, я знову побачила в кімнаті накритий стіл.

Цього разу, хоч яка я була перелякана, хоч яка знеможена, голод нагадав мені про себе: вже дві доби я не мала й ріски в роті. Я з'їла трохи хліба та фруктів; потім, згадавши про снодійний порошок, підмішаний до води, яку мені дали напередодні, я не стала пити тієї, що стояла на столі, й наповнила свою склянку водою з мармурового фонтана, вмурованого в стіну над умивальником.

Та, незважаючи на цю пересторогу, я все-таки дуже турбувалася. Але цього разу мої побоювання були марні: день минув, і я не відчула нічого схожого на те, чого чекала з таким страхом.

Щоб ніхто не здогадався про мою недовірливість, я передбачливо наполовину вилила воду з карафки.

Настав вечір, а з ним спустилися й сутінки; проте, хоч яка темрява огорнула все навкруги, мої очі потроху почали звикати до неї. Я побачила в мороці, як стіл зник в отворі, що відкрився в паркеті; за чверть години стіл знову піднявся, накритий для вечері; ще за мить вгорі з'явилась та сама лампа й освітила кімнату.

Я вирішила їсти тільки те, у що не можна було домішати снодійного порошку. Двоє яєць і трохи фруктів складали мою вечерю. Потім я налила склянку води з мого рятівного фонтана й стала пити.

Зробивши кілька ковтків, я відчула, що вода не така на смак, як уранці. В мені збудилася підозра, і я зупинилась. Але я вже відпила півсклянки.

Я вилила решту води й з жахом чекала, що буде далі.

Якийсь невидимий свідок, безперечно, бачив, що я брала воду з фонтана, і вирішив скористатися з моєї простодушності, щоб остаточно занапастити мене. Він усе холоднокровно обміркував і прагнув цього досягти зі страхітливою жорстокістю.

Через півгодини з'явилися ті ж ознаки, що й першого разу. Але тепер я випила лише півсклянки, отож довше, ніж напередодні, боролася зі сном і таки не заснула, а наче тільки задрімала. Я чула й відчувала все, що діялося навколо, проте зовсім не мала сили ні для опору, ні для втечі.

Я спробувала доповзти до ліжка, щоб дістати з-під подушки єдиний засіб захисту – мій рятівний ніж. Та, ледве дотягшися рукою до подушки, я впала на коліна й зрозуміла, що загинула.

Фелтон зблід; його охопило нервове тремтіння.

– Та найстрашніше було те, – схвильовано вела далі міледі, немов і досі не могла перебороти тривоги, яка охопила її в ту жахливу хвилину, – що цього разу я ясно усвідомлювала небезпеку; що душа моя не спала, хоч тіло й було безвільне; що я все бачила і все чула. Це й справді було схоже на сон; але від того моє становище було ще нестерпніше.

Я бачила, як лампа піднялася вгору, і я знову опинилась у темряві. Потім я почула вже добре знайомий скрегіт дверей, хоч досі вони відчинялися при мені тільки двічі.

Я інстинктивно відчула: до мене хтось наближається. Кажуть, що нещасні бідолахи, заблукавши в безлюдних просторах Америки, саме так відчувають наближення змії.

Я намагалась перебороти свою немічність і закричати; неймовірним зусиллям волі я навіть підвелася, але тільки для того, щоб одразу ж і впасти… впасти в обійми мого ката.

– Та скажіть же мені: хто це був? – вигукнув молодий офіцер. Міледі бачила й розуміла, яких страждань вона завдає Фелтонові, зупиняючись на всіх подробицях цієї історії. Але вона аж ніяк не хотіла позбавити його мук. Чим глибше вона вразить серце молодого офіцера, тим більше буде певна, що він помститься за неї. Тож вона розповідала далі, наче й не почувши його вигуку, або, скоріше, вирішивши, що час відповісти на Фелтонове запитання ще не наспів.

– Проте цього разу негідник мав справу не з безвільною й нерухомою подобою трупа. Я вже казала вам: неспроможна цілком опанувати свої фізичні й душевні сили, я все-таки усвідомлювала небезпеку, що загрожувала мені. Певно, я відчайдушно пручалася і, хоч яка була знесилена, чинила впертий опір, бо почула – мій кат вигукнув:

– Ці кляті пуританки! Я знав, що вони доводять до знемоги катів, але гадав, що вони менш стійкі з тими, хто їх кохає.

Гай-гай! Мій опір не міг тривати довго, я відчувала, що втрачаю останні сили. За хвилину я знепритомніла…

Фелтон слухав і час од часу приглушено стогнав. Холодний піт струменів йому по блідому чолу, рука судорожно притискалася до грудей.

– Опритомнівши, я спробувала знайти під подушкою ніж; коли він не прислужився мені для захисту, то принаймні міг послужити моїй спокуті.

Та коли я взяла ніж, Фелтоне, страхітлива думка сяйнула мені в голові. Я заприсяглася сказати вам усе і скажу все; я обіцяла відкрити вам правду й відкрию її – хай навіть занапащу себе цим.

– Вам спало на думку помститися за себе своєму мучителеві, чи не так? – вигукнув Фелтон.

– Авжеж! – відповіла міледі. – Я знаю, що така думка не личить християнці. Безперечно, її навіяв цей споконвічний ворог душі нашої, ця потвора, що безнастанно рикає навколо нас. Що вам сказати, Фелтоне? – вела далі міледі тоном жінки, яка сама себе звинувачує в злочині. – Ця думка сяйнула мені і вже не виходила з голови. І цей гріховний замір я мушу тепер спокутувати.

– Кажіть, кажіть далі! – вигукнув Фелтон. – Я не дочекаюсь, коли ви розповісте про свою помсту.

– О! Я вирішила помститись якомога швидше, я була певна, що він прийде наступної ночі. Вдень мені нічого було боятися.

Тому, коли настав час снідати, я не вагаючись з'їла й випила те, що подали до столу. За вечерею я вирішила тільки вдати, що їм, а насправді ні до чого не торкатись, тож мені треба було вранці добре підживитися.

А що за ті дві доби, протягом яких мені довелося пробути без їжі й питва, я найбільше страждала від спраги, то вирішила сховати склянку води від сніданку.

Все, що я передумала за день, ще більше утвердило мене в прийнятому рішенні. Я тільки пильнувала, щоб моє обличчя не виказало того, що було в мене на серці, бо й на мить не сумнівалася: за мною наглядають. Я навіть кілька разів упіймала себе на тому, що мимоволі усміхаюся. Фелтоне, я не зважуюсь признатися вам, якій думці я всміхалася, бо ви відчули б до мене огиду.

– Кажіть, кажіть далі! – знову вигукнув Фелтон. – Ви самі бачите, як уважно я слухаю вас і як хочу довідатись, чим усе кінчилося.

– Настав вечір. Усе відбувалось у тому ж порядку. Як звичайно, мені в темряві подали вечерю; потім засвітилася лампа, і я сіла до столу.

Я попоїла самих тільки фруктів; вдала, що налила собі води з карафки, але випила тільки ту, яку залишила в склянці після сніданку. Цю підміну я зробила так добре, що мої шпигуни, якби вони й справді у мене були, нічого не запідозрили б.

Після вечері я вдала, що впадаю в заціпеніння. Але цього разу, прикинувшись, що знемагаю від утоми та що взагалі звикла до небезпеки, я дочвалала до ліжка, роздяглася й лягла в постіль.

Я намацала під подушкою ніж і, заплющивши очі, немов зморена сном, гарячково вп'ялася пальцями в його рукоятку.

Минуло дві години, але нічого не змінилося. І я – Боже мій, чи могла б я цьому повірити ще напередодні! – я почала непокоїтись, що він не прийде.

Аж ось лампа повільно піднялася й зникла. Темрява огорнула кімнату. Зусиллям волі я примусила себе прозирнути крізь цей морок.

Минуло не більше десяти хвилин. Я не чула нічого, крім ударів власного серця. Я благала небо, щоб він прийшов.

Нарешті я почула такий знайомий скрегіт дверей і кроки, під якими, незважаючи на товщину килима, зарипіла підлога. Хоч як було темно, я розгледіла постать, що підступалася до мого ліжка.

– Кажіть, кажіть швидше! – вигукнув Фелтон. – Хіба ви не бачите, що кожне ваше слово спопеляє мене, немов розплавлений свинець!

– Тоді, – вела міледі далі, – я зібрала всі сили; я сказала собі, що година помсти, або, точніше, година правосуддя, настала; я вважала себе новою Юдиф'ю; я міцно стиснула в руці ніж і, побачивши свого кривдника перед собою із простягненими до мене руками, вдарила його в самісінькі груди. Негідник! Він усе передбачив. Його груди захищала кольчуга; мій ніж зламався.

– Ага! – вигукнув він, схопивши мене за руку й віднявши зброю, що так погано прислужилася мені. – Ви вирішили позбавити мене життя, моя чарівна пуританко! Але ж це більше, ніж просто ненависть, – це невдячність! Годі вам, вгамуйтеся, моя чарівна дитино! Я сподівався, що ви станете лагіднішою. Я не належу до тих тиранів, які утримують жінку силою: ви не кохаєте мене. Я не вірив у це через властиву мені самовпевненість; тепер я в цьому переконався. Завтра ви будете вільні.

Я бажала тільки одного – щоб він убив мене.

– Стережіться, – сказала я, – бо моє звільнення загрожує вам безчестям.

– Поясніть свої слова, моя чарівна сивіло [237]237
  Сивіла – у давніх греків та римлян – легендарна жінка-пророчиця.


[Закрыть].

– Тільки-но я вийду звідси, як розповім про все: про насильство, що ви його наді мною вчинили, про мій полон. Я розповім про цей палац, в якому чиняться бридкі речі. Ви високо поставлені, але дарма, мілорде, тремтіть! Над вами є король, а над королем – Бог.

Хоч як добре володів собою мій кат – він не міг приховати своєї люті. Я не розгледіла виразу його обличчя, але відчула: під моєю рукою затремтіла його рука.

– То ви не вийдете звідси! – сказав він.

– Чудово! – вигукнула я. – В такому разі місце мого катування стане мені й могилою. Чудово! Я помру тут, і ви ще переконаєтесь, що звинувачення померлої бувають часом страшніші за погрози живої людини.

– У вас немає ніякої зброї.

– У мене лишається та єдина зброя, яку безнадія дарує кожній істоті, аби тільки вона не побоялась скористатися з неї. Я замордую себе голодом.

– Послухайте, – сказав негідник, – чи не краще мир, ніж така війна? Я повертаю вам свободу, засвідчую вашу доброчесність і проголошую вас Лукрецією [238]238
  Лукреція – знатна римлянка; позбавила себе життя після того, як її обезчестив Секст, син царя Тарквінія Гордого; за переказом римського історика Тита Лівія (59 до н. е. – 17 н. е.), це спричинилося до повстання 509 року н. е., яке закінчилося падінням у Римі царської влади й встановленням республіки.


[Закрыть]Англії.

– А я скажу, що ви її Секст, я викрию вас перед людьми, як уже викрила перед Богом. Коли треба буде скріпити, як це зробила Лукреція, своє звинувачення кров'ю, я й перед цим не зупинюся.

– Он воно що! – глузливо відказав мій ворог. – Тоді це інша справа. Слово честі, вам, зрештою, тут не так уже й погано; ви маєте все, що вам потрібно, отже, коли й замордуєте себе голодом, то самі будете в цьому винні.

З цими словами він вийшов. Я почула, як відчинилися й знову зачинилися двері, і залишилась сама, розчавлена не стільки горем, як, мушу признатися, соромом, що так і не помстилася за себе.

Він дотримав слова. Я не бачила його цілу добу. А втім, я теж дотримувала слова й нічого не їла та не пила; я таки вирішила замордувати себе голодом.

Весь день і всю ніч я молилася, бо все ще сподівалась, що Бог пробачить мені самогубство.

Наступної ночі двері знову відчинилися. Я лежала долі – сили почали зраджувати мене.

Почувши скрегіт дверей, я підвелась, спираючись на руку.

– Ну гаразд! – долинув до мене голос, який так страшно відлунював мені у вухах, що я не могла впізнати його. – Гаразд! Може, ми все-таки хоч трохи пом'якшали й погодимось купити собі свободу ціною однієї лише обіцянки мовчати? Послухайте, я людина добра, – додав він, – і, дарма що не люблю пуритан, оддаю їм належне, особливо – гарненьким пуританкам. Та ну ж бо, тільки присягніться на розп'ятті, і я більше нічого від вас не вимагатиму.

– Присягнутися на розп'ятті! – вигукнула я, підводячись і відчуваючи, що при звуках цього ненависного голосу до мене повернулися сили. – На розп'ятті! Присягаюсь, що ніякі обіцянки, ніякі погрози, ніякі тортури не примусять мене мовчати. На розп'ятті! Присягаюсь, що я скрізь викриватиму вас як убивцю, як ґвалтівника, як мерзенного боягуза.

На розп'ятті! Присягаюсь, що коли тільки мені пощастить вирватися звідси, я благатиму весь рід людський помститися вам.

– Стережіться! – сказав він таким суворим голосом, якого я ще ніколи не чула від нього. – На крайній випадок я маю надійний засіб заткнути вам пельку або принаймні не дозволити людям повірити бодай одному вашому слову.

Я зібрала решту сил і засміялась йому в обличчя. Він зрозумів, що відтепер між нами – вічна війна не на життя, а на смерть.

– Послухайте, – сказав він, – я даю вам решту цієї ночі й завтрашній день. Подумайте як слід: коли ви пообіцяєте мовчати, на вас чекатиме багатство, пошана й навіть почесті. Коли ж ви погрожуватимете викриттям, я піддам вас безчестю.

– Ви! – вигукнула я. – Ви!

– Вічному, незгладимому безчестю!

– Ви! – повторила я.

О, запевняю вас, Фелтоне, я вважала його божевільним.

– Авжеж, я! – відповів він.

– Ах, залиште мене! – сказала я. – Йдіть геть, коли не хочете, щоб я у вас на очах розбила собі голову об стінку!

– Гаразд, – мовив він, – як вам буде завгодно! До завтрашнього вечора!

– До завтрашнього вечора! – відповіла я, падаючи на підлогу й кусаючи килим од люті…

Фелтон спирався на крісло, і міледі з демонічною радістю бачила, що йому навряд чи стане сили дослухати до кінця її розповідь.