Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 44 страниц)

– Але хто вона?

– О, це не моя таємниця.

– Люба пані Бонасьє, ви чарівна жінка; але водночас ви й надзвичайно таємнича…

– Може, я щось втрачаю від цього?

– Ні, навпаки, – ви стаєте ще чарівнішою.

– Тоді дайте мені руку.

– Охоче. А тепер?

– Тепер проведіть мене.

– Куди?

– Туди, куди я йду.

– А куди ви йдете?

– Ви це побачите, бо залишите мене біля дверей.

– Чи можна буде вас зачекати?

– Це буде марною справою.

– Але ж ви повертатиметесь самі?

– Може, так, а може, й ні.

– А хто вас буде супроводити – чоловік чи жінка?

– Я ще не знаю.

– Але ж я дізнаюся!

– В який спосіб?

– Зачекаю вас і побачу, з ким ви вийдете.

– В такому разі до побачення!

– Чому?

– Ви мені не потрібні.

– Але ж ви просили…

– Допомоги дворянина, а не нагляду шпигуна.

– Це слово здається мені надто суворим!

– А як називають тих, хто стежить за людьми всупереч їхньому бажанню?

– Нескромними.

– Це слово здається мені надто м'яким.

– Гаразд, добродійко, я зрозумів: я мушу робити все, що ви накажете.

– Чому ви позбавили себе заслуги зробити це відразу?

– А хіба немає заслуги в каятті?

– І ви справді каєтесь?

– Я й сам не знаю. Знаю тільки – я ладен зробити все, що ви накажете, коли тільки дозволите відвести вас туди, куди ви поспішаєте.

– А тоді ви мене залишите?

– Так.

– І не підстерігатимете, поки я вийду?

– Ні.

– Слово честі?

– Слово дворянина!

– Тоді дайте мені руку й ходімо далі.

Д'Артаньян запропонував руку пані Бонасьє, яка, так і не знаючи, сміятися їй чи плакати, сперлася на неї, і обоє пішли вгору по вулиці Лягарп. Тут молода жінка знову збентежилась, як і там, на вулиці Вожирар. Проте за якусь мить усе-таки впізнала потрібні їй двері.

– А тепер, добродію, – сказала вона, підходячи до дверей, – у мене тут справи. Тисячу разів дякую за вашу благородну допомогу, що позбавила мене всіх небезпек, на які я могла наразитись. Але наспів час виконати ваше слово: я прийшла туди, куди мені було потрібно.

– І вам нічого буде боятися по дорозі назад?

– Хіба що злодіїв.

– Невже цього замало?

– А що вони зможуть у мене взяти? Я не маю при собі жодного деньє [87]87
  Деньє – старовинна французька дрібна монета.


[Закрыть].

– Ви забуваєте про чудову гаптовану хусточку з гербом.

– Яку?

– Ту, яку я знайшов біля ваших ніг і поклав вам у кишеню.

– Замовкніть, замовкніть, нещасний! – вигукнула молода жінка. – Невже ви хочете моєї смерті?

– Ви самі добре розумієте, що небезпека не минула, якщо одне-однісіньке слово примусило вас затремтіти. До того ж, ви самі сказали: коли хтось почує це слово, то ви загинете. Послухайте мене, добродійко, – вигукнув Д'Артаньян, схопивши пані Бонасьє за руку і палко глянувши на неї, – послухайте мене, будьте сміливішою, довіртеся мені; невже ви ще й досі не прочитали в моїх очах, що моє серце палає до вас тільки відданістю й прихильністю!

– Так, – відповіла пані Бонасьє. – Тому ви й можете розпитувати мене про мої таємниці, і я вам щиро розповім про них, але чужі таємниці – це інша річ.

– Гаразд, – мовив Д'Артаньян, – я сам їх розкрию. Адже від цих таємниць залежить ваше життя; тож хай вони стануть також і моїми таємницями.

– Остерігайтеся цього, – вигукнула молода жінка так схвильовано, що Д'Артаньян мимоволі здригнувся. – О, не втручайтеся в те, що стосується мене! Не намагайтеся більше допомагати мені в тому, що я мушу виконати; прошу вас про це в ім'я того почуття, яке ви маєте до мене, в ім'я послуги, яку ви мені зробили і якої я не забуду, доки житиму на світі. Повірте моїм словам. Не думайте більше про мене – я більше не існую для вас; хай усе буде так, ніби ви ніколи мене й не бачили.

– Араміс теж має вчинити так само, пані? – понуро спитав Д'Артаньян.

– Ось уже вдруге чи втретє ви називаєте це ім'я, добродію, хоч я вам і сказала, шо не знаю його.

– Вам незнайома людина, у віконницю якої ви стукали? Авжеж, пані! Ви вважаєте мене надто легковірним!

– Признайтеся – ви всю цю історію вигадали і створили цей персонаж тільки для того, щоб примусити мене говорити.

– Я нічого не вигадував, пані, я нікого не створював, я говорив щиру правду.

– І ви кажете, що один з ваших друзів мешкає в тому будинку?

– Я це кажу і повторюю втретє: в тому будинку мешкає мій друг, і звуть його Араміс.

– Усе це з'ясується з часом, – прошепотіла молода жінка. – А поки що, добродію, мовчіть.

– Якби ви могли читати в моєму серці, відкритому перед вами, – сказав Д'Артаньян, – ви побачили б там стільки цікавості, що пожаліли б мене, і стільки кохання, що відразу задовольнили б мою цікавість. Не треба боятися тих, хто вас кохає.

– Ви надто швидко заговорили про кохання, пане! – мовила молода жінка, похитавши головою.

– Це тому, що кохання прийшло до мене швидко й уперше і що мені не минуло ще й двадцяти років.

Молода жінка крадькома глянула на нього.

132 – Послухайте, я вже напав на слід, – вів Д'Артаньян далі. – Три місяці тому я мало не бився на дуелі з Арамісом через таку саму хусточку, яку ви показали жінці, що була в нього; через хусточку з таким самим гербом – я цього певен.

– Пане, ви мене дуже стомлюєте своїми запитаннями, присягаюся вам, – зауважила молода жінка.

– Але ж ви, пані, ви – така обережна, подумайте, що було б, якби під час арешту у вас знайшли цю хусточку. Хіба це не скомпрометувало б вас?

– Чому б то? Хіба ініціали не мої: «К. Б.» – «Констанція Бонасьє»?

– Або Камілла де Буа-Трасі.

– Замовкніть, пане, ще раз благаю, замовкніть! І коли небезпека, що чигає на мене, не зупиняє вас, то подумайте про небезпеку, на яку можете наразитися ви!

– Я?

– Авжеж, ви. Якщо довідаються, що ви знаєте мене, на вас чекає в'язниця, а то й смерть.

– В такому разі я взагалі не залишу вас.

– Добродію, – сказала молода жінка, благально складаючи руки, – добродію, в ім'я неба, в ім'я честі військового, в ім'я ввічливості дворянина залиште мене; послухайте: вже б'є північ, а на мене чекають саме о цій порі.

– Пані, – сказав юнак, уклоняючись, – я не можу відмовити вам, раз ви так мене просите; заспокойтесь, я залишаю вас.

– Але ж ви не підете за мною, не стежитимете за мною?

– Я зараз же піду додому.

– Я знала, що ви чесний юнак! – вигукнула пані Бонасьє, простягаючи йому руку, а другою взявшись за молоток біля невеличких дверей у кам'яній стіні.

Д'Артаньян схопив простягнену руку й палко поцілував її.

– Краще б я ніколи вас не бачив! – вигукнув він з тією грубою наївністю, яка часто подобається жінкам більше, ніж удавана ввічливість, бо вона відкриває глибину думок і доводить, що почуття перемагають розум.

– Ба ні, – лагідно відповіла пані Бонасьє і стиснула руку Д'Артаньяна, який усе ще не відпускав її руки, – ба ні, я не скажу так, як ви: те, що втрачено сьогодні, можна знайти в майбутньому. Хто-зна, якщо я буду коли-небудь вільна, чи не задовольню я вашу цікавість? – Може, ви пообіцяєте те ж саме й моєму коханню? – радісно вигукнув Д'Артаньян.

– О, тут я не хочу себе зв'язувати. Це буде залежати від почуттів, на які ви заслужите.

– Отже, зараз, пані…

– Зараз, пане, я відчуваю до вас тільки почуття вдячності.

– Ви надто чарівні, – сумно сказав Д'Артаньян, – і зловживаєте моїм коханням.

– Ні, я користуюся вашим благородством – тільки й того. Але будьте певні, є люди, які вміють пам'ятати все.

– О, ви робите мене найщасливішим зі смертних. Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обіцянку!

– Не сумнівайтеся: коли буде треба, я згадаю про все. А тепер залиште мене, йдіть, в ім'я неба! На мене чекали рівно опівночі; я вже запізнююсь.

– На п'ять хвилин.

– Так, але за певних обставин п'ять хвилин можуть дорівнювати п'яти століттям.

– Коли люблять.

– Гаразд! А хто вам сказав, що я прийшла не до закоханого?

– На вас чекає не жінка? – вигукнув Д'Артаньян. – Чоловік?

– Ну от, ми знову починаємо сперечатися, – мовила пані Бонасьє з ледь помітною усмішкою, в якій можна було відчути нетерплячість.

– Ні, ні, я залишаю вас, я йду; я вірю вам, я хочу, щоб ви поставили мені в заслугу мою відданість, навіть коли ця відданість і межує з безумством. До побачення, пані, до побачення!

І, ніби не в силі відірватись од руки, яку тримав, Д'Артаньян рвучко обернувся й кинувся бігти, а пані Бонасьє постукала в двері так само, як і в віконницю, тричі – неквапом і через рівні проміжки часу.

Добігши до рогу, Д'Артаньян озирнувся: двері відчинилися й зачинились; гарненька галантерейниця зникла за ними.

Д'Артаньян рушив далі – він дав слово не стежити за пані Бонасьє, і навіть якби його життя залежало тепер від того, куди саме вона піде або хто проводжатиме її, юнак однаково повернувся б додому, бо пообіцяв, що зробить саме так.

За п'ять хвилин він був уже на вулиці Могильників.

– Бідолашний Атос! – промовляв він сам до себе. – Він не зрозуміє, що все це означає. Він засне, чекаючи на мене, або ж піде додому й довідається, що його навідувала жінка.

Жінка в Атоса! Зрештою, – міркував далі Д'Артаньян, – в Араміса ж була жінка. Все це надто дивно, і мені страх як хотілося б знати, чим усе це скінчиться…

– Кепсько, пане, кепсько, – відповів голос, в якому юнак упізнав голос Планше; бо, розмовляючи сам із собою, як це роблять дуже заклопотані люди, Д'Артаньян увійшов до під'їзду свого будинку, в глибині якого були сходи, що вели в його кімнату.

– Чому кепсько? Що ти хочеш сказати цим, дурню? – спитав Д'Артаньян. – Що сталося?

– Безліч прикростей.

– Яких?

– Перш за все, арештували Атоса.

– Арештували! Атоса! Арештували! За що?

– Його застали у вас; вирішили, що це ви.

– Хто його арештував?

– Сторожа, яку привели ті самі люди в чорному, що їх ви прогнали.

– Чому ж він не назвав свого імені? Чому не сказав, що зовсім непричетний до цієї справи?

– Він не хотів цього робити, пане; навпаки, він підійшов до мене й мовив: «Зараз треба бути на волі саме твоєму панові, а не мені, бо йому відомо все, а мені нічого. Вони гадають, що арештували Д'Артаньяна, а він тим часом скористається з нагоди й діятиме; через три дні я скажу, хто я такий, і їм доведеться мене звільнити».

– Молодець, Атос! Благородне серце, – прошепотів Д'Артаньян. – Впізнаю тебе в цьому вчинкові!.. То що зробили поліцейські?

– Четверо повели пана Атоса невідомо куди – до Бастилії чи до Фор-Левека [88]88
  Фор-Левек – паризька в'язниця для боржників, солдатів та людей вільних професій; зруйнована під час французької буржуазної революції в 1780 році.


[Закрыть]; двоє залишилися з людьми в чорному, які все перевернули й забрали всі папери. Нарешті, ще двоє чатували біля дверей; потім, коли все скінчилося, вони пішли, залишивши будинок порожнім, а двері незамкненими.

– А Портос і Араміс?

– Я їх не застав; вони ще не приходили.

– Але вони можуть з'явитися з хвилини на хвилину! Сподіваюсь, ти переказав, що я на них чекаю?

– Звичайно, добродію.

– Ну, то лишайся тут; якщо вони прийдуть, розкажи їм усе, і хай вони зачекають на мене в шинку «Соснова Шишка». Тут для них буде небезпечно – за будинком можуть стежити. А я біжу до пана де Тревіля, розповім йому все і прийду до них у шинок.

– Слухаю, пане, – сказав Планше.

– Ти не боїшся тут залишатись? – запитав Д'Артаньян, повертаючись назад, щоб підбадьорити слугу.

– Будьте певні, добродію, – відповів Планше, – ви ще не знаєте мене; я вмію бути хоробрим, коли схочу, головне – це захотіти. До того ж, я пікардієць.

– Отож, вирішено, – мовив Д'Артаньян, – ти радше даси себе вбити, ніж залишиш свій пост.

– Так, добродію, бо немає на світі нічого, чого б я не зробив, щоб довести вам свою відданість.

«Гаразд, – подумав Д'Артаньян. – Здається, метод, шо його я вжив до цього лобуряки, справді підходящий; треба буде принагідно користуватися ним час від часу».

І з усією швидкістю, на яку були здатні його стомлені за день ноги, Д'Артаньян подався на вулицю Старого Голубника.

Пана де Тревіля не було вдома. Його рота відбувала варту в Дуврі; він був там разом зі своїми мушкетерами.

Пана де Тревіля треба було побачити обов'язково; слід було повідомити його про те, що сталося. Д'Артаньян вирішив спробувати пройти в Дувр. За перепустку йому мала правити форма гвардійця роти пана Дезессара.

Він спустився вниз по вулиці Птіз-Опостен, вийшов на набережну й попрямував до Нового мосту. Він хотів було переплисти річку на поромі, але, підійшовши до берега й сунувши руку в кишеню, переконався, що йому нічим буде заплатити.

Простуючи вулицею Генего, Д'Артаньян раптом побачив, як з вулиці Дофіна хутко вийшло двійко перехожих, і зупинився, вражений.

Це були чоловік і жінка.

Жінка статурою нагадувала пані Бонасьє, чоловік дуже скидався на Араміса.

Крім того, жінка була закутана в довгий чорний плащ, обрис якого Д'Артаньян добре запам'ятав біля віконниці на вулиці Вожирар та біля дверей на вулиці Лягарп.

Більш того – чоловік був вбраний у мушкетерську форму.

Каптур на голові жінки був опущений, чоловік тримав перед обличчям хусточку; така подвійна завбачливість свідчила про те, що обоє були зацікавлені, аби їх не впізнали.

Вони зійшли на міст; Д'Артаньян теж мав іти мостом, оскільки поспішав до Лувру; отже, юнак рушив за ними.

Не ступив Д'Артаньян і двадцяти кроків, як остаточно переконався, що перед ним – пані Бонасьє та Араміс.

В його серці знову спалахнули ревнощі.

Він був двічі обдурений – і другом, і жінкою, яку вже палко любив. Пані Бонасьє присягалась йому всіма святими, що не знає Араміса, і от за чверть години він бачить її під руку саме з Арамісом.

Д'Артаньянові й на думку не спало, що він знайомий з гарненькою галантерейницею лише якихось три години, що вона нічим йому не зобов'язана, хіба що подякою за порятунок од людей у чорному, які хотіли забрати її з собою, і що вона нічого йому не обіцяла. Юнак почувався ображеним, обдуреним, осміяним; він почервонів як жар і вирішив усе з'ясувати.

Чоловік і жінка помітили, що їх хтось переслідує, і наддали ходи. Д'Артаньян обігнав і перестрів їх тої миті, коли вони вже підійшли до мосту, перед яким стояла яскраво освітлена ліхтарем статуя Самаритянки [89]89
  Йдеться про скульптурне зображення біблійного епізоду (див. прим. 2 на стор. 63); ця статуя була прикрасою для гідравлічного насоса, встановленого в Парижі у 1606–1608 роках.


[Закрыть].

Д'Артаньян заступив їм дорогу, і вони зупинилися.

– Що вам потрібно, добродію? – спитав, відступивши на крок, мушкетер, з іноземного акценту якого Д'Артаньян збагнув, що принаймні в одній частині своїх припущень він помилився.

– Це не Араміс! – вигукнув він.

– Ні, добродію, не Араміс, і, судячи з ваших слів, я бачу, що ви маєте мене за іншого, а тому дарую вам.

– Ви мені даруєте? – спитав Д'Артаньян.

– Так, – відповів незнайомець. – І коли у вас немає до мене справи, дозвольте нам пройти.

– Ви маєте рацію, добродію, – сказав Д'Артаньян, – у мене немає справи до вас, але у мене є справа до пані.

– До пані!? Але ви її не знаєте, – заперечив незнайомець.

– Ні, добродію, я її знаю.

– О! – вигукнула з докором пані Бонасьє. – О, добродію! Ви присягалися честю військового й дворянина; я сподівалась, що вам можна довіряти.

– А ви, пані, – знічено відказав Д'Артаньян, – ви мені обіцяли…

– Ось моя рука, добродійко, – сказав іноземець, – і ходімо далі. Але оглушений, розгублений, вражений усім тим, шо сталося, Д'Артаньян, схрестивши руки на грудях, так і стояв перед мушкетером та пані Бонасьє.

Мушкетер ступив на два кроки вперед і рукою відсторонив Д'Артаньяна.

Д'Артаньян відскочив назад і вихопив шпагу.

В ту ж мить незнайомець вихопив свою.

– В ім'я неба, мілорде! – вигукнула пані Бонасьє, кидаючись між бійцями й голими руками хапаючи їхні шпаги.

– Мілорд? – і собі вигукнув Д'Артаньян, у якого сяйнув несподіваний здогад. – Мілорд? Пробачте, добродію, невже ви…

– Мілорд герцог Бекінгем, – ледве чутно мовила пані Бонасьє. – Тож тепер ви можете занапастити нас усіх…

– Мілорде й ви, пані, пробачте мені, благаю вас! Але я кохаю її, мілорде, і тому ревнував; ви знаєте, мілорде, що таке кохання! Пробачте мені і скажіть, чи можу я покласти життя за вашу світлість.

– Ви чесний юнак, – відказав Бекінгем, простягаючи Д'Артаньянові руку, яку той шанобливо потиснув. – Ви пропонуєте мені свої послуги – я їх приймаю; ідіть слідом за нами, кроків за двадцять, аж до Лувру; коли помітите, що хтось стежить за нами, вбийте його.

Д'Артаньян узяв шпагу в руку, пропустив пані Бонасьє й герцога на двадцять кроків уперед і пішов за ними, ладен точно виконати наказ благородного й вишуканого міністра Карла І.

Та, на щастя, нашому юному героєві не довелося доводити герцогу свою відданість, і молода жінка разом з показним мушкетером, так ніким і не помічені, пройшли до Лувру через хвіртку з боку вулиці Ешель.

Що ж до Д'Артаньяна, то він одразу повернувся в шинок «Соснова Шишка», де на нього вже чекали Портос і Араміс.

Вирішивши не пояснювати, що з ним сталося, молодий гасконець сказав лише, що сам уладнав справу, для якої, здавалося йому, могла знадобитися їхня допомога.

А тепер, продовжуючи нашу розповідь, дамо трьом друзям змогу розійтися по домівках і подамося по заплутаних переходах Лувру слідом за герцогом Бекінгемом та його супутницею.

XII. Джордж Вільєрс, герцог Бекінгем

Пані Бонасьє і герцог без усяких перешкод увійшли в Лувр; усі знали, що пані Бонасьє – кастелянша королеви; на герцогові була форма мушкетера пана де Тревіля, котрі, як ми вже казали, того дня ввечері стояли в Луврі на варті.

Крім того, Жермен, воротар, був усім серцем відданий її величності, і якби щось і трапилося, пані Бонасьє звинуватили б тільки в тому, що вона провела до Дувру свого коханця. Вона ладна була взяти на себе цей гріх: її репутація, правда, загинула б, але що важить у вищому світі репутація якоїсь там галантерейниці?

Вступивши на подвір'я, герцог і молода жінка пройшли кроків з двадцять п'ять уздовж муру. Потім пані Бонасьє штовхнула маленькі двері службового входу; вони завжди були відчинені вдень, але здебільшого замикалися на ніч; двері прочинилися; обоє ввійшли й одразу ж поринули в темряву, проте, оскільки ця частина Лувру була призначена для двірських людей, пані Бонасьє знала тут усі ходи й виходи. Вона замкнула за собою двері, взяла герцога за руку, навпомацки ступила вперед, торкнулася поручнів і, відшукавши ногою першу сходинку, почала підійматись; у такий спосіб герцог невдовзі опинився на третьому поверсі. Аж тоді молода жінка повернула праворуч, пройшла довгим коридором, спустилася поверхом нижче, зробила ще кілька кроків, одімкнула ключем двері, завела герцога до кімнати, освітленої тільки нічником, і сказала:

– Зачекайте тут, мілорде герцогу, зараз до вас прийдуть.

Вона вийшла в ті самі двері й знову замкнула їх на ключ, так що герцог і справді став в'язнем.

Слід проте сказати, що, опинившися наче під арештом, герцог Бекінгем і на мить не відчув страху; однією з найвизначніших рис його вдачі був нестримний потяг до пригод і любов до всього романтичного. Хоробрий, мужній, заповзятливий, він не вперше у своєму житті йшов на ризик за подібних обставин; його вже встигли попередити, що гадане послання Анни Австрійської, через яке він приїхав до Парижа, було пасткою; і все-таки, замість вернутися до себе в Англію, герцог вирішив скористатися з нагоди й передав королеві, що не поїде, поки не побачить її. Королева спершу рішуче відмовилась, але згодом занепокоїлася, чи доведений до нестями герцог не скоїть якогось безумства. Вона вже вирішила прийняти його й просити негайно виїхати з країни, коли того самого вечора довідалась про викрадення пані Бонасьє, якій було доручено розшукати герцога й привести його до Дувру. Перші два дні ніхто не міг відповісти, шо сталося з кастеляншею, і королева навіть почала вагатись. Але досить було пані Бонасьє вирватися на волю та зв'язатися з Ля Портом – і все знову ввійшло в колію; молода жінка довела до кінця небезпечний задум, який, коли б її не арештували, вона здійснила б на три дні раніше.

Отож, лишившися на самоті, Бекінгем підійшов до дзеркала. Мушкетерське вбрання личило йому надзвичайно.

У свої тридцять п'ять років він був і справді найвродливішим вельможею і найелегантнішим кавалером Франції та Англії.

Фаворит двох королів, мільйонер, що користувався всією повнотою влади в королівстві, яке він з власної примхи то збурював, то заспокоював, Джордж Вільєрс, герцог Бекінгем, жив таким багатим на дивовижні пригоди життям, яке довго вражало наступні покоління.

Впевнений у собі, переконаний у своїй могутності та в тому, що закони, які керують іншими людьми, писані не для нього, він завжди йшов просто до мети, хоч би ця мета й була такою високою та сліпучою, що для когось іншого могло здатися безумством бодай подумати про неї. Саме тому він досить довго шукав зустрічі з неприступною красунею Анною Австрійською і зрештою засліпив-таки її своїм блиском.

Як ми вже казали, Джордж Вільєрс зупинився перед дзеркалом, поправив розкішне біляве волосся, що трохи скуйовдилося під капелюхом, підкрутив вуса і з серцем, сповненим щастя й гордості від того, що наближається хвилина, якої він так довго чекав, усміхнувся до себе усмішкою, крізь яку проглядала пиха і надія.

В ту ж мить сховані за килимом двері відчинилися, і до кімнати ввійшла жінка. Бекінгем побачив її в дзеркалі; він не міг стримати радісного вигуку – це була королева!

Анні Австрійській минуло двадцять шість чи двадцять сім років – це був час розквіту її вроди. Її хода і справді була ходою королеви, ба навіть богині; очі, що промінилися смарагдом, можна було назвати взірцем краси – вони були сповнені водночас і ніжності, і величі.

Рот був маленький, ніжно-рожевий; і хоч нижня губа, як і в усіх представників австрійського королівського дому, трохи випиналася вперед, усмішка королеви була чарівна.

Шкіра в неї була ніжна, мов оксамит, руки та плечі зачаровували дивовижною красою. Всі тогочасні поети оспівували їх у своїх віршах. Її біляве в дитинстві волосся, що набуло з роками каштанового відтінку, припудрене й гарно зачесане, ще більше відтіняло обличчя, якому найсуворіший критик міг побажати хіба що трохи менше рум'янцю, а найвимогливіший скульптор – ледь витонченішої лінії носа.

Бекінгем занімів, засліплений її красою; ніколи ще – ні на балах, ні під час свят і розваг на каруселях – Анна Австрійська не здавалася йому такою красунею, як тепер, коли, вбрана в скромну шовкову сукню білого кольору, вона з'явилась перед ним у супроводі доньї Естефанії, єдиної її іспанської покоївки, котра ще не стала жертвою ревнощів короля та переслідувань Рішельє.

Анна Австрійська підійшла до герцога; Бекінгем упав їй до ніг і, перш ніж королева встигла йому перешкодити, поцілував край сукні.

– Герцогу, ви вже знаєте, що не я надсилала вам листа.

– О так, вельможна пані, так, ваша величносте! – вигукнув герцог. – Я знаю, що був божевільним, безрозсудним, коли повірив, ніби сніг може сам собою розтопитись, а мармур – ожити; але що вдієш – коли кохаєш, так хочеться вірити у взаємне кохання. До того ж, моя подорож виявилася зовсім не марною – адже я все-таки побачив вас.

– Гаразд, – відповіла Анна, – але вам добре відомо, чому і як я погодилась на цю зустріч; безжальний до мого лиха, ви вперто не хочете виїхати з міста, де, самі ризикуючи життям, ви й мене змушуєте ризикувати честю; я зустрілася з вами, щоб сказати: нас роз'єднує все – глибочінь моря, ворожнеча королівств, святість шлюбної клятви. Боротися проти всього цього – злочин, мілорде. Отож я зустрілася з вами, щоб сказати: нам не слід більше зустрічатися.

– Говоріть, вельможна пані, говоріть, моя королево! – мовив Бекінгем. – Ніжність вашого голосу скрадає суворість ваших слів. Ви кажете про злочин! Але найбільший злочин – розлучити два серця, які Бог створив одне для одного.

– Мілорде, – вигукнула королева, – ви забуваєте, що я ніколи не говорила вам про своє кохання!

– Але ви ніколи не говорили також і про те, що не кохаєте мене, бо й справді, вимовивши такі слова, ви були б надто несправедливі до мене. Скажіть, де знайдете ви таке кохання, яке ні час, ні розлука, ні безнадія не можуть згасити; кохання, що вдовольняється загубленою стрічкою, задумливим поглядом, випадково почутим словом? Минуло три роки, вельможна пані, відколи я побачив вас уперше, і от уже три роки я вас безмежно кохаю. Нагадати, як ви були вдягнені тоді, коли я побачив вас уперше? Хочете, щоб я змалював усі прикраси вашого туалету? Я бачу вас, наче зараз: за іспанським звичаєм, ви сиділи на подушках, на вас була зелена, гаптована золотом і сріблом шовкова сукня, широкі, прикрашені великими діамантами рукава вільно спадали на ваші прекрасні руки, ось на ці чарівні руки; круглий мереживний комір, малесенький капелюшок того ж кольору, що й сукня, на капелюшку – перо чаплі. Повірте, заплющивши очі, я бачу вас такою, якою ви були тоді; розплющивши, бачу такою, якою ви стали тепер, тобто незрівнянно прекраснішою!

– Яке божевілля! – прошепотіла Анна Австрійська, не в силі сердитися на герцога, що так вірно зберіг її образ у своєму серці. – Яке божевілля ятрити марні почуття такими спогадами!

– Чим же я маю жити інакше? Адже мені лишилися самі спогади. Це моє щастя, моє багатство, моя надія. Кожна зустріч з вами – осяйний діамант, який я лелію в скарбниці свого серця. Ця зустріч – четвертий діамант, що ви його впустили, а я підняв; адже за три роки, вельможна пані, я вас бачив лише чотири рази: про першу зустріч я щойно розповів, удруге я бачив вас у пані де Шеврез, утретє – в Ам'єнських садах.

– Герцогу, – відказала королева, зашарівшись, – не згадуйте про той вечір.

– О ні, навпаки, ваша величносте, згадаймо про нього! То був найшасливіший і найрадісніший вечір у моєму житті. Пригадуєте, яка була чудова ніч? Яке ніжне й пахуче повітря, яке синє небо, всипане зорями! О вельможна пані, мені на якусь мить пощастило залишитися з вами на самоті; того разу ви ладні були розповісти мені про все – і про вашу самотність, і про смуток вашого серця. Ви сперлися на мою руку, ось на цю руку. Нахиляючи голову, я відчував, як ваше ніжне волосся ледь торкалося мого обличчя, і від кожного такого дотику я тремтів з голови до ніг. О королево, королево! Ви не знаєте, якого небесного щастя, якого раювання можна зазнати в таку мить! Все своє багатство, славу, решту днів, що їх мені судилося прожити, я ладен віддати за таку мить і за таку ніч! Бо тієї ночі, ваша величносте, ви покохали мене, присягаюсь вам у цьому.

– Можливо, мілорде, що принадність місцевості, чарівність того вечора, блиск ваших очей, усі ті тисячі дрібниць, які часом об'єднуються, аби занапастити жінку, і вплинули на мене того фатального вечора; але ж ви бачили, мілорде, що королева в мені взяла гору над слабкою жінкою; тільки-но я почула перше необачне слово, тільки-но ви дозволили собі першу вільність, на яку я мусила відповісти, я покликала служницю.

– О, все це правда! І чиєсь інше кохання не витримало б такого випробування; але моє кохання стало від цього ще палкішим, ще незгаснішим. Ви сподівалися, що, повернувшись до Парижа, втекли від мене, гадали, що я не насмілюсь покинути той скарб, який мій володар доручив мені охороняти. Але що для мене всі скарби світу і всі королі земної кулі! Вже за тиждень я знову був тут, вельможна пані. Цього разу ви не могли дорікнути мені: я важив прихильністю свого короля, власним життям, аби тільки побачити вас хоч на мить; я навіть не торкнувся вашої руки, і ви пробачили мені, відчувши мою покірливість та каяття.

– Так, але всі ці безумства породили безліч пліток, хоч я й була ні в чому не винна, і ви це чудово знаєте, мілорде. Король, підбурюваний паном кардиналом, страшенно розлютився: він заборонив з'являтися при дворі пані де Верне, загнав на заслання Пютанжа, піддав переслідуванням пані де Шеврез, а коли ви надумали приїхати до Франції як посол, сам король – згадайте, мілорде, – сам король не схотів бачити вас.

– Це так, і Франція заплатить війною за відмову короля. Нехай я не зможу більше бачити вас, вельможна пані; але я хочу, щоб ви щодня чули про мене. В чому, ви гадаєте, полягає мета експедиції на острів Ре [90]90
  Ре – острів у Біскайській затоці, розташований поблизу західного узбережжя Франції, недалеко від міста Ла-Рошель.


[Закрыть]і союз із протестантами Ла-Рошелі, який я замислив? Лише в приємній можливості бачити вас. Я зовсім не сподіваюсь зі зброєю в руках оволодіти Парижем, мені ясно, що це не так просто; але війна приведе до примирення, а примирення вимагатиме переговорів, які вестиму я. Тоді вже мені не наважаться стати на перешкоді, я знову прищу в Париж, знову побачу вас, і це буде найщасливіша мить мого життя. Правда, за моє щастя тисячі людей заплатять своїм життям: але хіба це зможе затьмарити радість знову побачити вас! Усе це, можливо, й божевілля, але скажіть мені, яка жінка мала палкішого закоханого? В якої королеви був відданіший слуга?

– Щоб виправдати себе, мілорде, ви говорите про речі, які ще більше звинувачують вас; адже всі ці докази вашого кохання прямо-таки злочинні.

– Це тому, що ви не кохаєте мене, вельможна пані. Якби ви мене кохали, то зовсім інакше дивилися б на мої наміри. Якби ви мене кохали… о, якби ви мене кохали, це було б для мене таким щастям, що я збожеволів би! О, пані де Шеврез, про яку ви оце згадали, пані де Шеврез не була такою жорстокою; Голланд кохав її, і вона відповідала на його кохання.

– Пані де Шеврез не була королевою, – прошепотіла Анна Австрійська, мимоволі переможена силою такої палкої й глибокої пристрасті.

– То якби ви не були королевою, ви покохали б мене, вельможна пані? Скажіть, ви покохали б мене? Чи можу я сподіватися, що тільки недосяжність вашого сану змушує вас бути такою жорстокою? Чи можу я сподіватися, що, коли б ви були пані де Шеврез, бідолашний Бекінгем мав би на що надіятись? Я вдячний вам за це чарівне визнання, о моя прекрасна королево, без міри вдячний!

– Мілорде, ви не так зрозуміли, не так витлумачили мої слова; я не хотіла сказати…

– Замовкніть! Замовкніть! – вигукнув герцог. – Якщо я щасливий тому, що помилився, однаково не віднімайте мого щастя, це жорстоко. Ви сказали, що мене заманили в пастку, де я можу накласти головою. Та зважте – хоч як це дивно, але я й сам уже давно передчуваю близьку смерть. – І на вустах герцога майнула усмішка, сумна й зворушлива водночас.

– О Боже! – прошепотіла Анна Австрійська з жахом, не в силі приховати свого почуття.

– Я згадав про це зовсім не для того, аби збентежити вас, вельможна пані; все це просто безглуздо, і повірте, що я не надаю ваги своїм передчуттям. Але слово, яке ви щойно зронили, надія, яку ви мені майже подарували, і справді варті всього мого життя.

– Стривайте, – відказала Анна Австрійська. – Мене також переслідують лихі передчуття й недобрі сни. Мені снилося, ніби вас поранили і ви впали, спливаючи кров'ю…

– Поранили в лівий бік, ножем, чи не так? – урвав герцог.

– Авжеж, мілорде, саме в лівий бік, ножем. Звідки вам відомо про цей мій сон? Я довірила його лише Богові, та й то в молитві.

– Цього досить, вельможна пані, ви кохаєте мене, це чудово.

– Я вас кохаю? Я?!

– Так, ви. Хіба Бог послав би вам ті ж самі сни, що й мені, якби ви не кохали мене? Чи мали б ми однакові передчуття, якби наші серця не з'єдналися в одне? Ви кохаєте мене, королево, тільки чи побиватиметесь ви за мною?