Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 44 страниц)

– Дай її нам і вертайся в хату; ось тобі екю за турботи. Тільки затям: коли прохопишся бодай словом про те, що побачиш і почуєш (а ти, я певен, хоч як погрожуй, однаково підглядатимеш і підслуховуватимеш), тобі кінець.

З цими словами він кинув мені екю, який я підняв, і взяв драбину.

Зачинивши за ним хвіртку, я вдав, ніби вертаюся до хати, а сам вийшов через задні двері, і, скрадаючись у темряві, добрався он до тих кущів бузини, звідки міг непомітно стежити за всім, що відбувалося.

Троє незнайомців наказали підкотити карету ближче; з неї вийшов опецькуватий сивий товстун, одягнений в пошарпаний темний костюм. Товстун обережно виліз по драбині, нишком зазирнув у вікно, тихенько зліз і сказав пошепки:

– Це вона!

Той, що розмовляв зі мною, підскочив до дверей павільйону, відімкнув їх ключем, який був при ньому, й зачинив за собою; решта двоє вилізли по драбині до вікна. Товстун стояв біля дверцят карети, кучер притримував запряг, а слуга – верхових коней.

Раптом з павільйону долинули зойки, якась жінка підбігла до вікна й відчинила його, наче хотіла кинутися вниз. Та, побачивши двох незнайомців, відскочила назад. Чоловіки через вікно вдерлися в кімнату.

Більше я нічого не бачив, але чув, як тріщали розламувані меблі. Жінка кричала й кликала на допомогу. Незабаром її крики затихли.

Троє незнайомців підійшли до вікна, несучи жінку на руках. Двоє спустилися з нею по драбині і внесли її до карети, куди сів і товстун. Той, що залишився в павільйоні, зачинив вікно, за хвилину вийшов через двері й зазирнув до карети, щоб пересвідчитись, чи жінка там. Двоє чекали на нього, вже посідавши на коней. За якусь мить він теж був у сідлі; слуга сів поруч з кучером, і карета помчала в супроводі трьох вершників. Усе було скінчено. Більше я нічого не бачив і не чув.

Приголомшений цією страхітливою звісткою, Д'Артаньян занімів на місці; гнів і ревнощі краяли йому серце.

– Вельможний пане, – сказав дідусь, на якого цей німий відчай справив більше враження, ніж справили б рясні сльози й ридання, – не журіться, адже вони не вбили її, а це головне.

– Чи не знаєте ви хоч приблизно, – спитав Д'Артаньян, – хто очолював цю пекельну експедицію?

– Ні, я його не знаю.

– Але ви могли його роздивитися, поки він розмовляв з вами.

– А, то ви питаєте про його прикмети?

– Авжеж.

– Високий, худорлявий, смаглявий, чорні вуса, чорні очі, має вигляд дворянина.

– Це він! – вигукнув Д'Артаньян. – Знову він! Весь час він! Мабуть, це мій злий дух! А другий?

– Котрий?

– Миршавий.

– О, він не високого роду, ручуся; до того ж при ньому не було шпаги, і всі мали його за ніщо.

– Може, це слуга, – пробурмотів Д'Артаньян. – О бідолашна жінка! Нещасна жінка! Що вони з нею зробили?

– Ви обіцяли не виказувати мене, – мовив дідусь.

– І повторюю свою обіцянку – адже я дворянин. У дворянина є тільки одне слово, і я вже вам дав його.

Глибоко засмучений, Д'Артаньян подався до порому. Він то потішав себе думкою, що це не пані Бонасьє і завтра він побачить її в Дуврі; то боявся, що в неї інтрига з кимось іншим, і цей другий, ревнивець, застав її тут та викрав. Юнак не знав, що думати, й мучився невідомістю; він то впадав у розпач, то проймався надією.

– О, якби мої друзі були зі мною! – вигукнув він. – Принаймні, була б хоч якась надія знайти її; але хто знає, що сталося з ними самими! Було вже близько дванадцятої; треба було розшукати Планше. Д'Артаньян обійшов один по одному всі шинки, де горіло чи бодай блимало світло, але не побачив Планше в жодному з них.

У шостому шинку Д'Артаньянові спало на думку, що він шукає марно. Адже юнак наказав слузі чекати на нього лише о шостій ранку, і хоч би де той був нині, він мав на те право.

До того ж, йому сяйнуло, що, залишаючись поблизу місця події, він дістане якісь додаткові відомості про цю таємничу історію. Отож, як ми вже казали, в шостому шинку Д'Артаньян затримався. Він сів у найтемніший куток, замовив пляшку вина й вирішив дочекатися ранку. Але й на цей раз його сподівання були марні, і хоч як пильно він дослухався, проте, крім лайок, образ і прокльонів ремісників, слуг та візників, звичних гостей цього шинку, не почув нічого, що б навело його на слід бідолашної полонянки. Тож йому не лишалося нічого іншого, як, допивши знічев'я, а може, й для того, щоб не викликати підозри у відвідувачів, вино, зручніше вмоститись у своєму кутку й спробувати заснути. Д'Артаньянові, як ми пам'ятаємо, ледве минуло двадцять років, а в цьому віці люди, хоч яке з ними трапляється горе, завжди сплять міцним сном.

Близько шостої години Д'Артаньян прокинувся розбитий і втомлений, як здебільшого буває після погано проведеної ночі. Збирався він недовго; обмацав себе, щоб переконатися, чи ніхто не обікрав його під час сну, і, знайшовши перстень на пальці, гаманець у кишені й пістолети за поясом, підвівся, заплатив за вино і вийшов, сподіваючись, що вранці легше знайде свого слугу. І справді, перше, що він розгледів крізь вогкий сіруватий туман, – це постать вірного Планше, який чекав на свого хазяїна з двома кіньми на поводу біля дверей злиденної корчми, яку Д'Артаньян вночі проминув, навіть не підозрюючи про її існування.

XXV. Портос

Замість їхати додому, Д'Артаньян зіскочив з коня біля дверей пана де Тревіля і хутко піднявся по сходах. Цього разу юнак вирішив розповісти капітанові мушкетерів про все, що сталося. Безперечно, пан де Тревіль дасть йому добру пораду з приводу цієї історії, до того ж, він майже щодня бачить королеву, і, можливо, йому пощастить довідатись у її величності бодай щось про бідолашну жінку, якій, певно, довелося тепер заплатити за відданість своїй володарці.

Пан де Тревіль вислухав юнака з увагою, яка свідчила, що він вбачає у цій пригоді дещо більше, ніж любовну інтригу.

– Еге, – мовив він, коли Д'Артаньян скінчив свою розповідь. – Ясно, що тут не обійшлося без його високопреосвященства.

– Що ж тепер робити? – спитав Д'Артаньян.

– Нічого, тим часом анічогісінько, крім єдиного, – якомога швидше виїхати з Парижа, як уже я вам казав. Я побачу королеву, розповім їй про подробиці викрадення бідолашної жінки, чого вона, звичайно, не знає; це допоможе їй у розшуках, і коли ви повернетесь, я поділюся з вами приємними новинами. Покладіться на мене.

Д'Артаньян знав, що пан де Тревіль, хоч і гасконець, а не любить давати обіцянки; та вже коли він щось комусь обіцяв, то робив більше, ніж обіцяв. Отож Д'Артаньян уклонився йому з вдячністю за все минуле й за майбутнє, а шановний капітан, який теж вельми прихильно ставився до цього хороброго й рішучого юнака, щиро потис йому руку й побажав щасливої дороги.

Д'Артаньян послухався поради пана де Тревіля й поспішив додому, на вулицю Могильників, – складатися в дорогу. Підійшовши до будинку, він побачив пана Бонасьє, який у халаті стояв на порозі. Все, що вчора обачливий Планше казав про підступність їхнього хазяїна, враз пригадалося Д'Артаньянові, і він глянув на Бонасьє уважніше, ніж раніше. Справді, крім жовтавої хворобливої блідості, яка свідчила про розлиття жовчі в крові і, можливо, таки мала свою причину, Д'Артаньян помітив у його обличчі щось відразливе, гидке. Шахрай сміється не так, як чесна людина, облудник плаче не тими слізьми, якими плаче людина щира. Всяка нещирість – маска, і хоч як добре вона буде зроблена, але, придивившися уважно, її завжди можна відрізнити від справжнього обличчя.

Отож Д'Артаньянові здалося, що пан Бонасьє носить маску, до того ж найвідразливішу маску.

Відчуваючи огиду до галантерейника, він хотів пройти до себе, навіть не привітавшися з ним, але, як і напередодні, пан Бонасьє сам озвався до юнака.

– Он як, молодий чоловіче, – сказав він, – ми, здається, бенкетуємо вже до ранку? Вибило сьому годину, хай йому чорт! Схоже на те, що ви вирішили вертатись додому тоді, коли всі добрі люди йдуть з дому.

– А вам не закинеш того самого, добродію Бонасьє, – відповів юнак. – Ви – справжнісінький взірець статечності. Правда, коли маєш молоду та гарну дружину, то не побіжиш за щастям: воно само приходить у дім. Чи не так, пане Бонасьє?

Бонасьє зблід, як смерть, і криво посміхнувся.

– Ха-ха, ви дуже веселий співрозмовник, – сказав він. – Але де це ви в біса вешталися вночі, мій юний пане? Певно, путівці не такі вже й зручні для прогулянок?

Д'Артаньян глянув на свої заболочені чоботи, потім його погляд ненароком ковзнув по черевиках і панчохах галантерейника. Вони, схоже, побували в одній калюжі: і ті, й ті були забрьохані однаково.

Раптом Д'Артаньянові сяйнуло. Той низенький сивий гладун, той одягнений у темне вбрання, схожий на слугу підтоптаний чоловічок, з яким так зневажливо поводилися вершники, що супроводили карету, був не хто інший, як Бонасьє.

Чоловік керував викраденням своєї дружини!

Д'Артаньян ледве стримався, щоб не схопити галантерейника за горло й не задушити його. Але, як ми вже казали, він був розважливий і обережний, тож миттю опанував себе. Г все ж юнак так змінився на обличчі, що Бонасьє перелякався на смерть і мимоволі позадкував; але він стояв біля зачиненої стулки дверей, і ця перешкода змусила його залишитись на місці.

– Ти ба! Ви – жартівник, голубе, – сказав Д'Артаньян, – бо мені здається, що коли мої чоботи треба почистити, то й ваші панчохи з черевиками ждуть-не діждуться щітки. Невже й ви, добродію Бонасьє, десь тинялися, шукаючи пригод? їй-право, навряд чи це можна пробачити людині вашого віку, яка ще й має молоду та гарненьку дружину.

– О ні, боронь Боже! – відповів Бонасьє. – Це я вчора їздив до Сен-Манде розпитати про служницю, яка мені дуже потрібна; а що дороги нині погані, то я й привіз на ногах усе це болото і ще не встиг почиститися.

Те, що Бонасьє назвав саме цю місцевість, підтвердило Д'Артаньянові підозри: адже на Сен-Манде їхати зовсім в інший бік, ніж на Сен-Клу.

Це припущення враз заспокоїло юнака. Якщо Бонасьє знає, де дружина, то можна, вдавшися до крайніх заходів, змусити його розв'язати язика й виказати таємницю. Треба тільки зробити так, щоб це припущення перетворилося на певність.

– Даруйте, любий пане Бонасьє, мою безцеремонність, – сказав Д'Артаньян, – але я страшенно хочу пити. Знаєте, ніщо так не викликає спраги, як безсонні ночі. Дозвольте мені випити у вас склянку води; певно, ви не відмовите своєму сусідові в такій дрібничці.

І, не чекаючи дозволу хазяїна, Д'Артаньян хутко ввійшов до кімнати й глянув на ліжко. Постіль була не зім'ята. Бонасьє не лягав. Отож, він вернувся додому недавно – годину, щонайбільше дві тому; він супроводив свою дружину до того місця, куди її відвезли, або принаймні до першої поштової станції.

– Дякую, добродію Бонасьє, – мовив юнак, випивши склянку. – Це все, що мені треба було від вас. Тепер я піду до себе й накажу Планше почистити свої чоботи, а коли він упорається з цим, то, якщо хочете, виряджу його до вас – хай він наваксує й ваші черевики.

Д'Артаньян пішов, а галантерейник залишився стояти, ошелешений цим дивним прощанням. Він навіть подумав, чи, бува, не заплутався у власній брехні.

Біля своїх дверей на сходах Д'Артаньян зустрів стурбованого Планше.

– Ах, добродію! – вигукнув слуга, побачивши хазяїна. – Знову новина, і я нетерпляче на вас чекаю.

– Що сталося? – спитав Д'Артаньян.

– Я ладен поставити сто, навіть тисячу проти одного, пане, що ви не вгадаєте, хто приходив сюди, поки вас не було.

– Коли саме?

– Півгодини тому, поки ви були в пана де Тревіля.

– То хто ж приходив? Кажи швидше.

– Пан де Кавуа.

– Пан де Кавуа?

– Власною персоною.

– Капітан гвардії його високопреосвященства?

– Він самий.

– Він приходив арештувати мене?

– Мені здалося, що так, хоч він і всміхався дуже улесливо.

– Ти кажеш, що він улесливо всміхався?

– Знаєте, пане, це була просто медова усмішка.

– Справді?

– Він сказав, що його високопреосвященство зичить вам добра і просить завітати до Пале-Руаялю [118]118
  Пале-Руаяль (франц. Palais-Royal – королівський палац) – сучасна назва палацу, що його Рішельє збудував спочатку для себе, але згодом відписав Людовікові XIII.


[Закрыть].

– Що ж ти йому відповів?

– Що це неможливо – адже вас немає вдома, в чому він може пересвідчитися сам.

– А що він сказав на це?

– Щоб ви неодмінно зайшли до кардинала вдень; потім він додав пошепки: «Скажи своєму хазяїнові, що його високопреосвященство прихильно ставиться до нього і що, можливо, від цього побачення залежить його майбутнє».

– Як на кардинала, це досить примітивна пастка, – зауважив юнак, усміхаючись.

– Отож і я подумав, що це пастка, і відповів, що ви будете страшенно засмучені, дізнавшись про все після повернення.

– Куди ж поїхав твій хазяїн? – спитав пан де Кавуа.

– До Труа, в Шампань, – відповів я.

– А коли саме?

– Учора ввечері.

– Планше, друже мій, – вигукнув Д'Артаньян, – ти й справді неоціненний хлопець!

– Розумієте, пане, я вирішив, що коли ви схочете зустрітися з паном де Кавуа, то завжди зможете всупереч мені сказати, що нікуди не їздили; тоді з'ясується, що збрехав я, а що я не дворянин, то мені брехати дозволено.

– Заспокойся, Планше, репутація правдивої людини лишиться за тобою: за чверть години ми рушаємо в дорогу.

– Я хотів порадити вам те саме, пане. А куди ми їдемо, дозвольте спитати?

– Хай йому чорт! Звичайно ж, у бік, протилежний від того, який ти назвав панові де Кавуа. Адже й ти, мабуть, так само нетерпеливишся дізнатись про Грімо, Мушкетона й Базена, як і я про Атоса, Портоса й Араміса?

– Авжеж, пане, – відказав Планше. – І я готовий рушати, коли ви накажете; я певен, що повітря провінції для нас зараз набагато корисніше, ніж повітря Парижа. Атому…

– А тому збирайся, Планше, і рушаймо; я піду вперед пішки, з порожніми руками, щоб ніхто не міг запідозрити нас. Ми зустрінемось у гвардійських казармах. До речі, Планше, ти, здається, маєш слушність щодо нашого хазяїна: це й справді мерзотник із мерзотників.

– Отож-то! Вірте мені, пане, коли я кажу про когось; я впізнаю людину з її обличчя.

Як і було домовлено, Д'Артаньян вийшов з будинку перший; по дорозі він для годиться востаннє навідав квартири трьох своїх друзів. Од них не було жодної звістки, тільки на ім'я Араміса надійшов напахчений лист, написаний дрібним і вишуканим почерком. Д'Артаньян узявся передати його за призначенням.

Через десять хвилин Планше прийшов на стайню гвардійських казарм. Д'Артаньян, який не любив гаяти час, уже осідлав свого коня.

– Ну, – сказав він Планше, коли той прив'язав до сідла багаж, – тепер загнуздай решту трьох, і їдьмо.

– Ви гадаєте, що коли в кожного з нас буде по двоє коней, то ми їхатимемо швидше? – спитав Планше не без лукавства.

– Ні, пане насмішнику, – відповів Д'Артаньян. – Але з чотирма кіньми ми зможемо привезти назад трьох наших друзів, якщо тільки застанемо їх живими.

– Так, це було б велике щастя, – зауважив Планше. – А втім, ніколи не треба зневірятися в Божому милосерді.

– Амінь! – сказав Д'Артаньян, сідаючи на коня. Вибравшися з казарм, вони рушили в різні боки, домовившись, що один виїде з Парижа через заставу Лявільєт, а другий – через заставу Монмартр і що обоє зустрінуться аж за Сен-Дені; цей стратегічний маневр вони виконали точно й успішно. Д'Артаньян і Планше разом прибули до П'єрфіта.

Слід зазначити, що вдень Планше був куди хоробріший, ніж уночі.

І все-таки обачність не полишала його ні на мить. Добре пам'ятаючи прикрощі першої подорожі, Планше в кожному, хто зустрічався йому по дорозі, вбачав ворога. Вітаючись, він безперестанку знімав перед ними капелюха, за що дістав доброї прочуханки від Д'Артаньяна, який не хотів, аби через цю запопадливість подумали, ніби Планше – слуга якоїсь незначної особи.

Однак чи то всі перехожі були зворушені вихованістю Планше, чи на цей раз нікого не підіслали перепинити Д'Артаньяна, наші подорожні щасливо добулися до Шантильї й під'їхали до корчми «Гран-Сен-Мартен», де зупинялись під час своєї першої подорожі.

Вгледівши юнака, за яким їхав слуга з двома запасними скакунами, хазяїн шанобливо зустрів його на порозі. Д'Артаньян, що проскакав уже одинадцять льє, вирішив зупинитися – байдуже, є тут Портос чи нема. До того ж, він гадав, що необачно відразу розпитувати про мушкетера. Ось чому Д'Артаньян без зайвих балачок спішився, лишив коней під наглядом Планше, зайшов до невеличкої кімнати, призначеної для гостей, які хотіли побути самі, й замовив пляшку найкращого вина та наивишуканіших страв на сніданок. Це переконало корчмаря, що його гість – особа, гідна поваги. Отож замовлення Д'Артаньяна було виконано напрочуд швидко.

До гвардійського полку набирали дворян з кращих родин королівства, і Д'Артаньян, який подорожував у супроводі слуги та ше й з четвіркою чудових коней, незважаючи на простоту мундира, справив тут неабияке враження. Хазяїн виявив бажання слугувати йому сам.

Д'Артаньян наказав принести дві склянки, налив їх і почав розмову.

– Так от, любий мій хазяїне, – сказав він, – я попросив у вас найкращого вина, і якщо ви мене обдурили, то самі себе покараєте, бо я не люблю пити сам, і вам доведеться зробити це разом зі мною. Тож беріть склянку і давайте вип'ємо. Стривайте, а за що ж ми вип'ємо, аби нікого не образити? Давайте вип'ємо за процвітання вашого закладу.

– Ваша милість робить мені честь, – відповів хазяїн, – і я красно дякую за добре побажання.

– Не дуже тіштеся моїми словами, – вів далі Д'Артаньян. – В моєму тості, можливо, ховається куди більше себелюбства, ніж ви гадаєте: добре зустрічають подорожніх тільки в тих заїздах, які процвітають, а там, де корчмар не може звести кінців з кінцями, панує безладдя, і гість мимоволі стає жертвою злиднів свого хазяїна. Я багато подорожую і здебільшого по цій дорозі. Тим-то я й хочу, щоб усі корчмарі процвітали.

– Ай справді, добродію, – сказав хазяїн, – здається, я вже не вперше маю честь вас бачити.

– Ще б пак! Я разів з десять проїздив через Шантильї і з цих десяти разів принаймні три або чотири рази зупинявся у вас. Стривайте, востаннє я був тут днів десять чи дванадцять тому; я проводжав своїх друзів, мушкетерів, і навіть можу нагадати вам, що один із них не помирився з якимось незнайомцем, котрий, до речі, перший почав з ним сварку.

– Авжеж, – відповів хазяїн, – я чудово це пам'ятаю. Ваша милість каже про пана Портоса?

– Саме так звати мого супутника. Боже мій! Чи не скоїлося з ним якоїсь біди? – Але ж ви, ваша милосте, мали змогу й самі помітити, що він не поїхав далі.

– Справді, він обіцяв наздогнати нас, але ми його не дочекалися.

– Він зробив нам честь, залишившись тут.

– Як! Він зробив вам честь, залишившись у вас?

– Так, добродію; і, правду кажучи, ми дуже занепокоєні.

– Чим саме?

– Його боргами.

– Отакої! Він сплатить усі свої борги.

– О добродію, ви проливаєте бальзам на мої рани! Ми надали йому великий кредит, а сьогодні вранці лікар знову сказав, що коли пан Портос не заплатить йому за візити, то він візьметься за мене, бо саме я посилав по лікаря.

– Хіба Портос поранений?

– Не можу вам цього сказати, добродію.

– Як це не можете сказати? Ви повинні знати це краще за будь-кого іншого.

– Авжеж. Проте в нашому становищі, добродію, ми не кажемо всього, що знаємо, надто коли нас попереджають, що за свій язик ми можемо поквитатися вухами.

– Чи можу я побачити Портоса?

– Звичайно, добродію. Підніміться на другий поверх і постукайте в двері кімнати номер один. Тільки скажіть, що це ви.

– Сказати, що це я?

– Так, бо з вами може скоїтися лихо.

– Яке ж лихо може, по-вашому, зі мною скоїтись?

– Пан Портос подумає, що це хтось із моїх слуг, і в гніві проштрикне вас шпагою або прострелить вам голову з пістолета.

– Що ж ви йому такого зробили?

– Попросили у нього грошей.

– Хай йому чорт! Тепер я розумію: пан Портос дуже не любить таких прохань, коли в нього порожньо в кишенях, але, наскільки я знаю, гроші в нього є.

– Ми теж так гадали, добродію. А що ми ретельно стежимо за порядком у нашому закладі й кожного тижня підбиваємо рахунки, то й попросили його розплатитися з нами. Однак ми, певно, прийшли до нього в непідходящий час, бо тільки-но заговорили про гроші, як він послав нас до дідька. Правда, напередодні він грав.

– Грав? Із ким? – О Боже! Хіба я знаю? З якимось приїжджим паном; запропонував йому партію в ландскнехт [119]119
  Ландскнехт – у цьому контексті: картярська гра.


[Закрыть].

– Он воно що! Бідолаха, мабуть, усе програв.

– Навіть свого коня, добродію, бо коли незнайомець збирався в дорогу, ми помітили, що його слуга сідлає коня пана Портоса. Ми звернули на це його увагу, але пан гримнув, що ми пхаємо носа не в свої справи і що кінь належить йому. Ми одразу сказали про це панові Портосу, але він відповів, що тільки зухвальці можуть сумніватися в слові дворянина: коли той говорить, що кінь належить йому, то так воно і є.

– Впізнаю Портоса, – пробурмотів Д'Артаньян.

– Тоді, – вів хазяїн далі, – я звелів йому передати, що оскільки ми не можемо порозумітися з ним відносно сплати боргу, то я сподіваюсь, що він принаймні ласкаво згодиться перебратися до мого сусіди, хазяїна «Золотого Орла»; але пан Портос відповів, що мій заїзд кращий і що він залишиться тут. Це дуже зворушило мене, і я не став наполягати на його від'їзді. Я тільки попросив звільнити кімнату, в якій він мешкав, найкращу, до речі, в усьому домі, й перебратися до невеличкої затишної кімнати на четвертому поверсі. Але пан Портос відповів, що от-от чекає свою добру знайому, одну з найшляхетніших дам королівського двору, тож я мушу зрозуміти – навіть та кімната, яку він удостоює своєю присутністю, надто вбога для такої особи. І все-таки, цілком визнаючи справедливість його слів, я зважився наполягати на своєму; але тут, навіть не зводивши заперечити мені бодай словом, він узяв пістолет, поклав його на нічний столик і сказав, що при першому ж натяці на переїзд будь-куди – в іншу кімнату або до іншого хазяїна – він прострелить голову кожному, хто насмілиться втручатися в його справи. Відтоді, добродію, ніхто, крім його слуги, до нього не заходить.

– То й Мушкетон тут?

– Атож, добродію. Через п'ять днів після свого від'їзду він повернувся, і теж у дуже поганому гуморі; схоже, у нього теж були якісь прикрощі в дорозі. На жаль, він набагато меткіший за свого хазяїна, задля якого перевертає в корчмі все догори дном, і, не бажаючи, щоб йому відмовляли в тому, чого він просить, сам бере все потрібне, не питаючись.

– Впізнаю Мушкетона, – відповів Д'Артаньян, – я завжди примічав дивовижну його відданість і спритність.

– Цілком можливо, добродію. Але уявіть лишень: варто мені бодай чотири рази на рік здибатися з такою спритністю та відданістю, і я піду по світу з торбами.

– Ба ні, Портос вам заплатить.

– М-м…

– До нього дуже прихильна одна шляхетна дама, яка не залишить свого друга у скруті, надто коли йдеться про ту дрібницю, що він її вам завинив.

– Якби мені було дозволено сказати, що я думаю про це…

– Що ж ви думаєте?

– Навіть більше – що знаю…

– Що ви знаєте?

– І навіть ще більше – в чому я впевнений.

– У чому ж ви впевнені? Кажіть.

– Я сказав би – мені відомо, хто ця шляхетна дама.

– Вам?

– Авжеж, мені.

– Як же ви довідались про це?

– О добродію, коли б я міг сподіватися на вашу скромність…

– Кажіть. Слово дворянина – ви не будете жалкувати за своє довір'я.

– Так от, добродію, ви розумієте: турботи змушують часом робити таке…

– І що ж ви зробили?

– О, нічого такого, що перевищувало б право кредитора.

– Тобто?

– Пан Портос дав нам листа, адресованого цій герцогині, й наказав однести його на пошту. Його слуги тоді ще не було. Пан Портос ще не виходив з кімнати й мусив, хоч-не-хоч, доручити це нам.

– Далі.

– Я не поніс листа на пошту – це ніколи не буває цілком надійно, а, скориставшися з того, що мій слуга мав їхати до Парижа, доручив йому листа й наказав одвезти його герцогині. Тож я виконав бажання пана Портоса, який дуже турбувався про свій лист, чи не так?

– Приблизно…

– І знаєте, добродію, хто ця шляхетна дама?

– Ні. Я чув про неї від Портоса, тільки й того.

– Чи відомо вам, хто ця удавана герцогиня?

– Кажу ж вам, що не знаю.

– Це підстаркувата дружина прокурора з Шатле [120]120
  Шатле – назва двох фортець у старому Парижі, в одній з яких містилась кримінальна поліція, а в другій була в'язниця.


[Закрыть], добродію, пані Кокнар, якій щонайменше п'ятдесят років і яка ще намагається удавати ревниву жінку. Мені й то здалося дивним, що герцогиня мешкає на Ведмежій вулиці.

– Звідки вам про це відомо?

– Та звідти, що, отримавши листа, вона дуже розсердилась і сказала, що пан Портос – вітрогон і що його, мабуть, штрикнули шпагою через якусь жінку.

– То його штрикнули шпагою?

– О Боже! Що я сказав!..

– Ви сказали, що Портоса штрикнули шпагою.

– Так, але він якнайсуворіше заборонив мені розповідати про це!

– Чому?

– Чому! Та тому, добродію, що хоч він і нахвалявся проштрикнути незнайомця, з яким тоді посварився, сталося так, що цей незнайомець сам поклав пана Портоса, попри всю його похвальбу. А що пан Портос дуже чваньковито поводиться з усіма, крім цієї герцогині, яку сподівався розчулити розповіддю про свою пригоду, то й не хоче признаватися, що дістав удар шпагою.

– Отже, через цей удар шпагою він і лежить у ліжку?

– Ще й добрячий удар, можете мені повірити. Мабуть, у вашого друга душа цвяхами прибита до тіла.

– Ви були при цьому?

– Пішовши слідом за ними з цікавості, я бачив бій, але так, що бійці не бачили мене.

– І як розгорталися події?

– О, це було недовго, мушу вам сказати. Супротивники стали в позицію; незнайомець зробив випад, і так спритно, що коли пан Портос хотів його відбити, у нього в грудях уже сиділо три дюйми заліза. Він упав горілиць. Незнайомець приставив йому до горла вістря шпаги, і пан Портос, побачивши, що його життя залежить од волі супротивника, визнав себе переможеним. Тоді незнайомець спитав, як його звати, і, довідавшись, що він Портос, а не Д'Артаньян, запропонував своєму недавньому супротивникові руку, довів його до корчми, скочив на коня і зник з очей.

– Отже, незнайомець шукав сварки саме з Д'Артаньяном?

– Певно, що так.

– І ви не знаєте, що з ним сталося потім?

– Ні. Я ніколи не бачив його ні до того, ні опісля.

– Чудово, я дізнався про все, що мені потрібно. То ви кажете, що Портосова кімната на другому поверсі? Номер один?

– Атож, добродію. Це найкраще помешкання в моєму закладі; кімната, яку я вже десять разів міг би здати за грубі гроші.

– Та заспокойтеся ви нарешті! – сказав, усміхаючись Д'Артаньян. – Портос заплатить вам грішми герцогині Кокнар.

– О добродію, хай вона буде ким завгодно, – дружиною прокурора або герцогинею, – аби тільки вона розв'язала свою калитку! Так ні ж бо: вона відповіла, що домагання пана Портоса і його невірність їй остогидли і що вона не надішле йому жодного деньє.

– І ви переказали її відповідь вашому постояльцю?

– Ба ні, адже він міг би здогадатися, в який спосіб ми виконали його доручення.

– То він і досі чекає на гроші?

– О Господи! Звісно, що чекає! Вчора він знову написав їй листа; але цього разу листа відніс на пошту його слуга.

– То ви кажете, що дружина прокурора – стара й негарна?

– Їй щонайменше п'ятдесят років, добродію, і вона ніколи не була красунею, судячи з того, що розповів Пато.

– Тоді будьте певні: вона неодмінно подобрішає. До того ж, Портос не міг заборгувати надто багато грошей.

– Як це не міг? Пістолів із двадцять, коли не брати до уваги лікаря. Еге! Він ні в чому собі не відмовляє, ви ж знаєте його; одразу видко, що людина звикла широко жити.

– Гаразд! Якщо навіть герцогиня Кокнар покине його, в Портоса завжди знайдуться друзі, присягаюся вам. Отож, мій любий хазяїне, не хвилюйтесь і слугуйте йому з тією повагою, якої вимагає його становище.

– Добродію, ви обіцяли не згадувати про дружину прокурора й мовчати про його поранення.

– Зайве нагадувати про це; я дав вам слово.

– О, він уб'є мене, от побачите!

– Не бійтеся; він не такий страшний, як здається.

З цими словами Д'Артаньян піднявся по сходах, певний, що йому пощастило хоч трохи заспокоїти хазяїна, принаймні стосовно двох речей, якими той, безперечно, найбільше дорожив: стосовно гаманця й життя.

На найпримітніших в усьому коридорі дверях чорним чорнилом була виведена величезна цифра «1»; Д'Артаньян постукав і, почувши пропозицію іти своїм шляхом, увійшов до кімнати.

Портос лежав у ліжку і, щоб набити руку, грав у ландскнехт з Мушкетоном. Над вогнищем обертався рожен з куріпкою, а обабіч кипіли на жаровнях дві каструлі, з яких смачно пахло кролячим фрікасе й рибою у винному соусі. Конторка й мармурова дошка комода були заставлені порожніми пляшками.

Побачивши друга, Портос радісно привітав його, а Мушкетон, шанобливо підвівшись, запропонував своє місце Д'Артаньянові й пішов глянути на каструлі, які, слід гадати, перебували під його особливою опікою.

– Тисяча чортів! Це ви! – вигукнув Портос – Прошу ласкаво й даруйте, що не встаю. До речі, – додав він, занепокоєно глянувши на свого друга, – чи знаєте ви, що зі мною сталося?

– Ні.

– Хазяїн вам нічого не казав?

– Я спитав у нього, де ви, й одразу ж подався нагору. Портос полегшено зітхнув.

– А що ж таке з вами сталося, мій любий Портосе? – спитав Д'Артаньян.

– Сталося таке, що, наступаючи на свого супротивника, якого я вже встиг пригостити трьома ударами шпаги, і збираючись покінчити з ним четвертим, я спіткнувся об камінь і звихнув собі ногу в коліні.

– Справді?

– Присягаюся честю! Пощастило цьому злодіяці, бо я прошив би його на місці, ручуся!

– А куди він подівся?

– Не знаю; він дістав по заслузі й утік, не прохаючи здачі. Але ви, мій любий Д'Артаньяне, – що було з вами?

– Отже, мій любий Портосе, – правив своєї Д'Артаньян, не відповідаючи на запитання, – саме через вивих у коліні ви й лежите в ліжку?

– Нічого не вдієш! А втім, хвала Богові, за кілька днів я вже буду на ногах.

– Чому ж ви не звеліли перевезти себе до Парижа? Адже тут так нудно.

– Саме це я і збирався зробити; однак, мій любий друже, мушу вам де в чому признатися.

– У чому саме? – Я й справді дуже нудився. А що в кишені у мене, як ви знаєте, лежали сімдесят п'ять пістолів, то я, аби хоч трохи розважитись, запросив до себе одного дворянина, який зупинився тут проїздом, і запропонував йому партію в кості. Він погодився – і мої сімдесят п'ять пістолів перейшли з моєї кишені до нього, не кажучи про коня, якого він забрав на додачу. Ну, а ви, мій любий Д'Артаньяне?

– Що вдієш, друже, не можна скрізь мати самий тільки успіх, – сказав Д'Артаньян. – Знаєте приказку: «Кому не щастить у грі, тому щастить у коханні». Ви надто подобаєтесь жінкам, щоб гра не метилася вам за це. А втім, яке вам діло до примхливості долі, негідний ви щасливчику! Хіба у вас немає вашої герцогині, яка, безперечно, поквапиться вам на допомогу?

– Саме тому, що я такий нещасливий гравець, – недбало відповів Портос, – я й написав їй, щоб вона надіслала луїдорів з п'ятдесят, які мені тепер украй необхідні.

– І що ж?

– Що ж! Мабуть, вона поїхала до якогось зі своїх маєтків, бо я не отримав відповіді.