Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 44 страниц)

XXIII. Побачення

Д'Артаньян щодуху помчав додому і, хоч була вже дуже пізня година, а йому треба було проминути найнебезпечніші квартали Парижа, він не мав жодної неприємної зустрічі. Всім-бо відомо, що у гультіпак і в закоханих є свій ангел-охоронець.

Двері його будинку були прочинені; він злетів по сходах нагору й тихенько постукав умовним стуком, відомим тільки йому та слузі. Планше, якого Д'Артаньян вирядив з ратуші за дві години до того, звелівши чекати на нього вдома, відімкнув двері.

– Мені хто-небудь приносив листа? – нетерпляче спитав Д'Артаньян.

– Ні, пане, листа ніхто не приносив, – відповів Планше. – Але є лист, який прийшов сам.

– Що ти хочеш цим сказати, дурню?

– Я хочу сказати, що, повернувшись додому, знайшов на столі у вашій спальні листа, хоч ключ од квартири весь час був у мене і я й на мить не виймав його з кишені.

– Де ж цей лист?

– Я лишив його там, де він був, пане. Чи ж видано це, щоб листи потрапляли до людей у такий спосіб? Коли б іще вікно було відчинене або хоч прочинене, тоді б я, може, й нічого не сказав. Так ні ж бо – воно було зачинене на всі засуви. Стережіться, пане, тут, напевно, не обійшлося без нечистої сили.

Юнак убіг до кімнати, схопив листа й розпечатав його. Лист справді був од пані Бонасьє. Ось що вона писала:

«Вам хочуть палко подякувати від свого імені, а також від імені ще однієї особи. Будьте завтра ввечері о десятій годині в Сен-Клу, навпроти павільйону, що стоїть поряд з будинком пана Д'Естре.

К. Б.»

Читаючи листа, Д'Артаньян відчував, як його серце то немов ширшає, то стискається в солодкім шалі, що мучить і пестить серця закоханих воднораз.

Це ж уперше він отримав листа, в якому йому призначали побачення!

Сповнене радісного сп'яніння, серце юнака ладне було зупинитись на порозі земного раю, що зветься коханням.

– Ну що, пане? – спитав Планше, побачивши, що його хазяїн то червоніє, то блідне. – Певно, я таки вгадав. Якась кепська справа?

– Ти помиляєшся, Планше, – відповів Д'Артаньян, – а на доказ візьми ось цей екю і випий за моє здоров'я.

– Дякую вам, пане, за екю і твердо обіцяю якнайретельніше виконати ваше доручення; та все ж таки листи, які потрапляють в такий спосіб у замкнені квартири…

– Падають з неба, мій друже, падають з неба!..

– Отже, пане, ви задоволені? – спитав Планше.

– Любий Планше, я найщасливіший з усіх людей!

– Чи не дозволите тоді на радощах мені піти спати?

– А чого ж, іди.

– Хай благословить вас небо, пане; однак цей лист…

І Планше вийшов, недовірливо й непевно похитуючи головою. Навіть щедрість Д'Артаньяна не розвіяла його сумнівів.

А Д'Артаньян читав і перечитував листа. Потім, разів двадцять поцілувавши рядки, написані рукою його коханої, він ліг спати й поринув у золоті сни.

О сьомій ранку Д'Артаньян прокинувся й покликав Планше, який, так і не оговтавшись після вчорашніх тривог, одчинив двері лиш на другий поклик свого хозяїна.

– Планше, – мовив Д'Артаньян, – мене не буде, можливо, весь день, отже, до сьомої години вечора ти вільний; але о сьомій годині будь готовий і запряжи двох коней.

– От тобі й маєш! – пробурмотів Планше. – Схоже, що нам знову перепаде на горіхи!

– Візьми мушкет і пістолети.

– Ну от! Що я казав? – вигукнув Планше. – Так і є! Клятий лист!

– Заспокойся, дурню, йдеться про звичайнісіньку прогулянку.

– Еге ж, про таку саму, як оце недавно, коли згори замість дощу нас засипало градом куль, а замість бруньок на кущах розкривалися пастки.

– Пане Планше, – відповів Д'Артаньян, – якщо ви боїтеся, я поїду сам; це краще, ніж подорожувати з боягузом.

– Ви ображаєте мене, пане, – заперечив Планше. – По-моєму, ви бачили мене в ділі.

– Бачив, але, здається мені, ти витратив за той раз усю свою хоробрість.

– При нагоді, пане, ви зможете переконатися, що в мене ще трохи її лишилося; та коли ви хочете, щоб цієї хоробрості стало надовше, то, будь ласка, не зловживайте нею.

– А на сьогоднішній вечір у тебе ще її стане?

– Та стане…

– Гаразд! Покладаю на тебе надії.

– Я буду готовий о сьомій; правда, я гадав, пане, що в гвардійській стайні у вас стоїть тільки один кінь…

– Можливо, зараз там справді тільки один; але ввечері їх буде чотири.

– То, виходить, ми їздили купувати скакунів?

– Атож! – засміявся Д'Артаньян.

І, жартома посварившись на Планше пальцем, він вийшов на вулицю.

Пан Бонасьє стояв на порозі своїх дверей. Д'Артаньян хотів мовчки проминути шановного галантерейника, але той вклонився так приязно й лагідно, що пожильцю довелося не тільки відповісти на привітання, а й заговорити до хазяїна будинку.

Та й як не виявити бодай трохи поблажливості до чоловіка, чия дружина призначила вам побачення на цей самий вечір у Сен-Клу, навпроти павільйону пана Д'Естре!

Д'Артаньян підійшов до Бонасьє з якнайлюб'язнішим виглядом.

Розмова, природно, зайшла про перебування бідолахи у в'язниці. Не знаючи, що Д'Артаньян чув його бесіду з незнайомцем із Менга, пан Бонасьє розповів про знущання цього чудовиська пана де Ляффема, якого він називав не інакше, як катом кардинала, і докладно змалював Бастилію, її засуви, душники, заґратовані вікна та знаряддя тортур.

Д'Артаньян вислухав його, вдаючи, що дуже зацікавлений, і, коли Бонасьє закінчив свою розповідь, спитав:

– То ви так і не довідались, хто викрав пані Бонасьє? Якщо пам'ять не зраджує мене, саме цій прикрій обставині я завдячую щастям познайомитися з вами.

– О, – відповів галантерейник, – цього вони мені, звичайно, не сказали, та й дружина моя присягалася всіма святими, що не знає.

Ну, а ви, – провадив пан Бонасьє найпростодушнішим тоном, – де ж це ви пропадали всі ці дні? Я не бачив ні вас, ні ваших друзів, і, певно, не на паризьких вулицях ви запорошили свої чоботи так, що Планше вчора ледве їх одчистив.

– Ваша правда, любий пане Бонасьє! Ми з друзями зробили невеличку подорож.

– Далеко?

– О ні, боронь Боже, якихось сорок миль: ми супроводили пана Атоса на води у Форж, де мої друзі й залишилися.

– Ну, а ви, ясна річ, повернулися додому, – вів далі пан Бонасьє, лукаво глянувши на Д'Артаньяна. – Таким красеням, як ви, жінки не дають тривалих відпусток, і на вас нетерпеливо чекали в Парижі, чи не так?

– Так, любий пане Бонасьє, – сказав юнак, засміявшись, – признаюся вам у цьому, бо від вас і справді, мабуть, нічого не сховаєш. Авжеж, на мене чекали і, можете бути певні, вельми нетерпляче.

По обличчю Бонасьє перебігла хмарка, але така легенька, що Д'Артаньян її не помітив.

– І ми будемо винагороджені за нашу спритність? – спитав галантерейник; голос його ледь затремтів, але Д'Артаньян цього теж не помітив, як і тієї миттєвої тіні, що спершу затьмарила чоло шановного городянина.

– Ти ба, який ви святобливий! – весело вигукнув Д'Артаньян.

– Я кажу це тільки для того, – відповів Бонасьє, – щоб дізнатися, чи пізно ви сьогодні повернетеся.

– А навіщо вам це знати, мій любий хазяїне? – запитав Д'Артаньян. – Чи, може, ви збираєтесь мене дожидати?

– Ні. Але після мого арешту й крадіжки, що сталася в нашому домі, я не можу без страху чути, як відчиняються двері, надто вночі. Що вдієш! Я – не солдат!..

– Ну, так не лякайтесь, коли я повернуся о першій, о другій, а то й о третій годині запівніч; навіть коли я й зовсім не повернуся, то й тоді не лякайтесь.

Бонасьє зблід так, що Д'Артаньян уже не міг цього не помітити й спитав, що з ним.

– Нічого, – відповів галантерейник, – нічого. Відтоді, як скоїлися всі мої лиха, в мене почалися раптові напади слабості. От і зараз затрусило. Не звертайте на мене уваги – поклопочіться краще про своє щастя.

– О, в такому разі я дуже заклопотаний, бо я й справді щасливий.

– Не кваптеся – адже ви сказали, що це буде ввечері.

– Ну, хвала Богові, вечір не забариться! І, може, ви чекаєте на нього так само нетерпляче, як і я. Пані Бонасьє, либонь, навідає ввечері свого чоловіка?

– Ввечері пані Бонасьє не прийде, – поважно відповів галантерейник. – Її затримують у Дуврі службові справи.

– Тим гірше для вас, мій любий хазяїне, тим гірше; коли я щасливий, то хочу, щоб і всі навколо мене були щасливі, але, мабуть, це неможливо.

1 Д'Артаньян пішов, регочучи з жарту, який, на його думку, був зрозумілий тільки йому.

– Щасливого вам вечора! – відповів Бонасьє могильним голосом.

Але Д'Артаньян уже не чув цих слів; до того ж, він був такий щасливий, що якби й почув, то, певно, однаково не звернув би на них ніякої уваги.

Він подався до будинку пана де Тревіля; його вчорашній візит був, як ми пам'ятаємо, дуже короткий, і він ні про що не розповів до пуття.

Пана де Тревіля він застав у чудовому настрої. На балі король і королева були з ним надзвичайно люб'язні. Зате кардинал аж нетямився з люті.

О першій годині запівніч, пославшися на втому, пан де Тревіль поїхав з балу. Що ж до їх величностей, то вони повернулися до Лувру лише о шостій ранку.

– А тепер, – сказав капітан мушкетерів, стишивши голос і оглядаючись довкола, щоб переконатись, чи вони справді лишилися самі, – а тепер, мій юний друже, поговорімо про вас, бо мені ясно: ваше щасливе повернення має якийсь зв'язок з радістю короля, тріумфом королеви та приниженням його високопреосвященства. Тож вам треба бути особливо обережним.

– Та чого мені боятись, поки я матиму щастя користуватися прихильністю їх величностей? – спитав Д'Артаньян.

– Усього, повірте мені. Кардинал – не така людина, щоб забути про злий жарт, не поквитавшись з жартівником, а я підозрюю, що цей жартівник – один мій знайомий гасконець.

– Невже ви гадаєте, що кардинал так само добре поінформований, як і ви? Невже йому відомо, що це саме я їздив до Лондона?

– Хай вам чорт! Ви були в Лондоні? То чи не з Лондона часом привезли цей чудовий діамант, який сяє у вас на пальці? Стережіться, мій любий Д'Артаньяне, подарунок ворога – кепська річ; про це навіть є один латинський вірш… Стривайте…

– Авжеж, – відповів Д'Артаньян, який так і не зміг вивчити бодай основ латини і своїм неуцтвом доводив до розпачу свого вчителя, – безперечно, мусить бути якийсь вірш…

– Звичайно, є, – мовив пан де Тревіль, що знав латину все-таки трохи краще за Д'Артаньяна. – Нещодавно пан де Бенсерад [115]115
  Ісаак де Бенсерад (1612–1691) – французький поет манірного стилю, відомий також як автор байок, лібретто придворних балетів та епіграм.


[Закрыть]читав мені його… Стривайте… Ага! Ось він:

 
Timeo Danaos et dona ferentes [116]116
  «Timeo Danaos et dona ferentes» – «Боюсь данайців, які навіть приходять з дарами» ( лат.) – вірш з поеми «Ене'іда» великого римського поета Публія Вергілія Марона (70–19 до н. е.); вираз виник на підставі давньогрецьких легенд про Троянську війну. Воїни давньогрецького племені данайців після безуспішної облоги Трої вдалися до хитрощів: вони спорудили біля стін Трої величезного дерев'яного коня й сховалися в його череві. Троянці, не слухаючи застережень жерця Лаокоона та пророчиці Кассандри, втягли коня в місто; вночі данайці вилізли з нього, перебили охорону й відчинили браму своєму військові. Трою було взято й зруйновано.


[Закрыть].
 

Це означає: «Стережіться ворога, який робить вам подарунки».

– Цей діамант подарував мені не ворог, добродію, – відповів Д'Артаньян, – його подарувала мені королева.

– Королева! Ого! – мовив пан де Тревіль. – Оце справді королівський подарунок, який коштує принаймні тисячу пістолів. Через кого королева передала вам перстень?

– Вона дала мені його сама.

– Де це сталося?

– В кабінеті поряд з кімнатою, де вона перевдягалася.

– Яким чином?

– Вона простягла мені руку для поцілунку. Пан де Тревіль захоплено глянув на Д'Артаньяна.

– Ви цілували руку королеви!

– Її величність удостоїла мене такої честі.

– І це було при свідках? О необережна, тричі необережна!

– Ні, добродію, заспокойтеся, ніхто цього не бачив, – відповів Д'Артаньян.

І він розповів панові де Тревілю все, як було.

– О жінки, жінки! – вигукнув старий солдат. – Романтичні душі: все таємниче зачаровує їх… Отож, ви бачили тільки руку… Ви зустрінете королеву й не впізнаєте її, вона зустріне вас і не знатиме, хто ви.

– Авжеж; та завдяки цьому діамантові… – заперечив юнак.

– Послухайте, – перебив Д'Артаньяна пан де Тревіль, – хочете, я дам вам пораду, добру дружню пораду?

– Ви зробите мені честь, добродію, – відповів Д'Артаньян.

– Так от. Ідіть до першого-ліпшого ювеліра й продайте цей діамант за будь-яку суму, що він її вам запропонує; хоч би який скупий був ювелір, ви однаково матимете за перстень не менше восьмисот пістолів. У пістолів, юначе, немає імені, а в цього персня воно є – страшне ім'я, яке може занапастити того, хто носитиме його на пальці.

– Продати перстень! Перстень, подарований моєю володаркою! Ніколи! – вигукнув Д'Артаньян.

– То хоч поверніть його діамантом всередину, нещасний безумцю, бо хто ж повірить, що бідний гасконець знайшов таку безцінну річ у скриньці своєї матері?..

– То ви гадаєте, що я в небезпеці? – спитав Д'Артаньян.

– Як на мене, той, хто заснув на міні із запаленим гнітом, може вважати себе в цілковитій безпеці порівняно з вами.

– Хай йому чорт! – мовив Д'Артаньян, якого почав непокоїти впевнений тон пана де Тревіля. – Хай йому чорт, що ж мені робити?

– Бути насторожі скрізь і завжди. В кардинала чудова пам'ять і довгі руки; повірте мені, він ще поквитається з вами.

– Як саме?

– Аби я знав! Хіба мало в його арсеналі диявольських хитрощів? Найменше, що він може з вами зробити, це – арештувати вас.

– Як! Вони наважаться арештувати солдата, що перебуває на службі в його величності?

– Тисяча чортів! А хіба вони церемонилися з Атосом? У всякому разі, юначе, послухайтеся людини, яка вже тридцять років перебуває при дворі: не будьте надто безтурботним – а то загинете. Ви повинні скрізь вбачати ворогів. Якщо хтось затіє з вами сварку, не встрявайте в неї, хай навіть вам доведеться поступитися десятирічній дитині; якщо на вас нападуть зі зброєю в руках, удень чи вночі – не соромтеся, відступайте; якщо ви переходитимете міст, дивіться собі під ноги, щоб, бува, якась із дощок не провалилася; якщо побачите нову будову, гляньте вгору, щоб вам на голову не впав камінь; якщо вам доведеться пізно вертатися додому, хай за вами назирці йде ваш слуга і хай він буде добре озброєний, коли тільки, звичайно, ви беззастережно довіряєте йому. Стережіться всіх – друга, брата, коханої жінки, особливо коханої жінки…

Д'Артаньян почервонів.

– Коханої жінки? – машинально повторив він. – А чому, власне, я маю стерегтися її більше за будь-кого?

– Бо жінка – одне з найулюбленіших і найдійовіших знарядь кардинала: жінка продасть вас за десять пістолів, свідченням чого є хоч би Даліла. Адже ви знаєте Святе Письмо?

Д'Артаньян згадав про побачення, яке йому призначила пані Бонасьє на вечір; але, до честі нашого героя, мусимо засвідчити: все те погане, що сказав пан де Тревіль про жінок, аж ніяк не похитнуло довіри юнака до його гарненької хазяйки.

– До речі, що сталося з вашими трьома супутниками? – спитав пан де Тревіль.

– Я саме збирався спитати у вас, чи не маєте ви якихось відомостей про них.

– Ніяких.

– Я залишив їх по дорозі: Портоса – в Шантильї, де він бився на дуелі, від якої не міг одмовитись, Араміса – в Кревкері, де він мусив зупинитися, бо дістав перед тим кулю в плече, й Атоса – в Ам'єні, де його звинуватили у збуті фальшивих грошей.

– От бачите! – мовив пан де Тревіль. – Як же ви самі вціліли в цій подорожі?

– Чудом, добродію, як по правді, тільки чудом. Мене поранили шпагою в груди, зате я пришпилив графа де Варда до дороги, яка веде до Кале, наче метелика до стіни.

– Цього ще бракувало! Де Варда, улюбленця кардинала, родича де Рошфора! Послухайте, любий друже, мені сяйнула одна ідея.

– Кажіть, добродію.

– На вашому місці я зробив би одну річ. – Яку?

– Поки його високопреосвященство розшукував би мене в Парижі, я знову б – тихесенько й любесенько – вирушив до Пікардії й довідався б, що сталося з моїми супутниками. Вони, слово честі, заслужили на цю увагу з вашого боку.

– Ви добре радите мені, добродію, і я завтра ж туди подамся.

– Завтра! А чому не сьогодні ввечері?

– Бо сьогодні ввечері мене затримує в Парижі невідкладна справа.

– Ах, юначе, юначе! Певно, якесь побачення? Кажу вам ще раз – стережіться: жінка занапастила всіх нас у минулому, вона ж занапастить нас і в майбутньому. Послухайтеся мене – вирушайте сьогодні ввечері.

– Це неможливо, добродію.

– Отже, ви дали комусь обіцянку?

– Так, добродію.

– Тоді інша річ; але обіцяйте й мені: якщо сьогодні вночі вас не уб'ють, то завтра ви поїдете.

– Обіцяю.

– Вам потрібні гроші?

– У мене є ще п'ятдесят пістолів. Гадаю, їх вистачить.

– А у ваших супутників?

– Певно, в них теж повинні бути гроші. Коли ми виїхали з Парижа, в кожного з нас у кишені лежало по сімдесят п'ять пістолів.

– Чи побачимося ми до вашого від'їзду?

– Мабуть, ні, добродію, хіба тільки трапиться щось несподіване.

– В такому разі щасливої дороги!

– Дякую, добродію.

І Д'Артаньян попрощався з паном де Тревілем, до краю зворушений його батьківським піклуванням про мушкетерів.

Він зайшов до Атоса, потім до Портоса, тоді до Араміса. Жоден з них не повернувся, їхні слуги також не приїздили. Ні про тих, ні про тих не було ні чутки, ні вістки.

Д'Артаньян міг би розпитати про своїх товаришів у їхніх подруг, але ні Портос, ні Араміс його з ними не знайомили, і він не знав, де їх шукати; що ж до Атоса, то в нього взагалі не було подруги.

Проминаючи гвардійські казарми, юнак звернув до стайні: троє з чотирьох коней уже стояли в стійлах. Планше чистив скреблом останнього з них. Він мав ошелешений вигляд.

– Ах, пане, – мовив Планше, угледівши Д'Артаньяна, – як добре, що я вас побачив!

– А що таке, Планше?

– Чи довіряєте ви панові Бонасьє, нашому хазяїну?

– Аніскілечки.

– От і добре, пане.

– А чому ти в мене про це питаєш?

– Коли ви розмовляли з ним, я стежив за вами, хоч і не чув ваших слів, добродію. Він кілька разів мінився на обличчі.

– Ну то й що?

– Ви цього не помітили, пане, бо все ще думали про той лист; а я, стурбований дивним способом, в який цей лист потрапив до нашої квартири, й на мить не спускав очей з обличчя пана Бонасьє.

– І що ж ти побачив? – Зраду, пане.

– Справді?

– До того ж, тільки-но ви попрощалися з ним і зникли за рогом, пан Бонасьє схопив капелюха, замкнув двері й побіг по вулиці в протилежний бік.

– Твоя правда, Планше, мені це теж здається підозрілим; можеш бути певен – ми не заплатимо йому за квартиру, аж поки не дізнаємося, що до чого.

– Ви все жартуєте, пане, але заждіть – ви самі побачите.

– Що вдієш, Планше: чому бути, того не минути!

– То ви таки підете ввечері на свою прогулянку?

– О, Планше, що більше я сердитимусь на пана Бонасьє, то з більшою охотою піду на побачення, призначене мені в листі, який так тебе бентежить.

– Ну, пане, раз ви так вирішили…

– Непохитно, мій друже! Рівно о дев'ятій годині чекай на мене тут, у казармі, я зайду по тебе.

Планше, зрозумівши, що він не переконає свого хазяїна і той не відмовиться від задуманої поїздки, глибоко зітхнув і знову взявся чистити коня.

Що ж до Д'Артаньяна, який, по суті, був розсудливою людиною, – то він, не заходячи додому, подався обідати до гасконського священика, який у скрутний для чотирьох друзів час пригостив їх на сніданок шоколадом.

XXIV. Павільйон

О дев'ятій годині Д'Артаньян був біля гвардійських казарм; він застав Планше у повній готовності. Четвертий кінь уже стояв у стійлі.

Планше мав із собою мушкет і пістолет. Д'Артаньян причепив шпагу й засунув за пояс два пістолети. Він та Планше посідали на коней і неквапно рушили в дорогу. Було так темно, що їх ніхто не помітив. Планше їхав позаду, за десять кроків од хазяїна. Проминувши набережні й виїхавши з міста через ворота Конферанс, Д'Артаньян повернув на дорогу, яка вела до Сен-Клу і була в ті часи куди гарнішою, ніж тепер.

Поки вони їхали містом, Планше шанобливо тримався на відстані. Але що безлюднішою ставала дорога, що густішою темрява, то ближче він під'їздив до Д'Артаньяна, тож коли подорожні дісталися до Булонського лісу, Планше вже трюхикав поруч з хазяїном. Ніде правди діти – гомін буйних верховіть і химерне мерехтіння місячного сяйва в похмурій гущавині не додавали хоробрості Планше. Д'Артаньян помітив, що з його слугою коїться щось дивне.

– Егей, пане Планше! – вигукнув юнак. – Що це з вами?

– Чи не здається вам, пане, що ліс дуже скидається на церкву?

– Чим саме, Планше?

– Тим, що й тут, і там не смієш заговорити на повен голос.

– Чому ж це ти не насмілюєшся говорити на повен голос, Планше? Може, ти боїшся?

– Авжеж, пане, боюсь, що нас почують.

– Боїшся, що нас почують! Але наша розмова цілком пристойна, мій любий Планше, і нас за неї ніхто не огудить.

– Ах, пане, – вів далі Планше, знову повернувшися до того, що його непокоїло. – Чи помітили ви, як пан Бонасьє супить брови й огидно плямкає губами?

– Якого біса ти згадав про Бонасьє?

– Пане, людина думає й згадує про те, про що може, а не про те, про що хоче.

– Бо ти страхополох, Планше.

– Не треба плутати обачливість з боягузтвом, пане; обачливість – одна з найбільших чеснот.

– І ти доброчесний – адже так, Планше?

– Що це там блиснуло, пане, чи, бува, не дуло мушкета? Може, нам краще нахилити голови?

– Ай справді, – пробурмотів Д'Артаньян, згадавши поради пана де Тревіля. – А й справді, цей бовдур нагонить страху й на мене.

І він пустив коня клусом.

Планше вмить зробив те саме й одразу наздогнав Д'Артаньяна.

– Отак ми й будемо скакати всю ніч, пане? – спитав він.

– Ні, Планше. Ти вже приїхав.

– Як це – я приїхав? А ви, пане?

– Я пройду ще кілька кроків.

– І покинете мене тут самого?

– Ти боїшся, Планше?

– Ні, пане, я тільки хочу сказати, що вночі може бути холодно, що в таку погоду легко дістати ревматизм і що хворий на ревматизм слуга – кепський помічник своєму хазяїнові, надто коли його хазяїн – такий спритний пан, як ви, добродію.

– Ну що ж, Планше, як ти й справді змерзнеш, то зайдеш до корчми – ген там, бачиш? А завтра о шостій ранку чекатимеш на мене біля дверей.

– Пане, я з усією можливою шанобливістю проїв і пропив той екю, який ви дали мені вранці; так що в моїх кишенях не лишилося нічогісінько на випадок, коли б мені заманулося погрітись.

– Ось тобі півпістоля. До завтра.

Д'Артаньян скочив з коня, кинув поводи Планше й швидко пішов, загорнувшись у плащ.

– Боже, як мені холодно! – вигукнув Планше, тільки-но його хазяїн зник у пітьмі.

І, щоб швидше зігрітися, він притьмом кинувся до будиночка, що, за всіма ознаками, був приміською корчмою.

Тим часом Д'Артаньян звернув на вузеньку польову стежку й незабаром вийшов до Сен-Клу, але, замість попрямувати по головній вулиці, він обминув замок, пройшов бічним завулком і аж тоді опинився перед згаданим у листі павільйоном.

Павільйон стояв у зовсім безлюдному місці. З одного боку завулка височів мур, біля якого притулився павільйон, з другого – густий живопліт захищав од перехожих садочок, у глибині якого видніла стара хатина.

Д'Артаньян прийшов на місце побачення і, не знаючи, як повідомити про свою появу, став чекати.

Жоден звук не порушував тиші; здавалося, все це відбувається за сотню миль [117]117
  Миля – міра віддалі, яка в різних країнах становить від півкілометра до понад 11 кілометрів.


[Закрыть]від столиці. Д'Артаньян прихилився до живоплоту й озирнувся довкола. За живоплотом, за садочком, ген за хатиною похмурий туман пасмами огортав неозоре безмежжя, де спав Париж, ця величезна спустошена й розверста прірва, в якій виблискувало лише кілька світлих цяток – сумних зірок земного пекла.

Але Д'Артаньянові все надзвичайно подобалося, все начебто всміхалося; для нього навіть ніч просвічувала вранішньою зорею. Адже незабаром він мав зустрітися з коханою!

Справді, за кілька хвилин із роззявленої пащі дзвона на вежі Сен-Клу долинуло десять повільних гучних ударів.

Щось зловісне вчувалося в цьому бронзовому бамканні, що глухим стогоном відлунювало серед ночі.

Д'Артаньян прикипів очима до павільйону. Всі його вікна були щільно затулені віконницями; світилося тільки одне – на другому поверсі.

З цього вікна лилося м'яке світло, яке сріблило тріпотливе листя купи лип, що росли під стіною. Було ясно – саме за цим затишним віконцем на нього чекає чарівна пані Бонасьє.

Заколисаний солодкими мріями, Д'Артаньян спокійно простояв з півгодини, терпляче поглядаючи на привітне гніздечко; частина стелі з позолоченим карнизом, що її було видно знадвору, свідчила про вишуканість оздоблення всього павільйону.

Дзвін на вежі Сен-Клу вибив пів на одинадцяту.

Д'Артаньян відчув, як по жилах його пробіг неприємний холодок. А втім, може, він просто змерз і суто зовнішні неприємні відчуття сприйняв як внутрішній неспокій.

Потім йому спало на думку, що він неуважно прочитав записку й що побачення призначено на одинадцяту годину.

Він підійшов до вікна, став під світло, витяг листа й перечитав його; ні, він не помилився, побачення призначено таки на десяту.

Юнак вернувся на своє місце, відчуваючи, що тиша й самотність чимдалі більше непокоять його.

Вибило одинадцяту годину.

Д'Артаньян почав турбуватися, чи не скоїлося якогось лиха з пані Бонасьє.

Він тричі ляснув у долоні – звичайний сигнал закоханих; проте ніхто йому не відповів, навіть луна. Тоді, не без досади, він подумав, що, може, чекаючи на нього, молода жінка заснула.

Він підійшов до стіни й спробував вилізти на неї, але стіна була свіжо побілена, і Д'Артаньян тільки поламав собі нігті.

Тоді він звернув увагу на липи, листя яких було, як і раніше, посріблене світлом; одна з них виступала над дорогою, і Д'Артаньян подумав, що з неї легко можна роздивитися павільйон всередині.

Липа була розлога. До того ж, Д'Артаньянові ледве минуло двадцять років – він іще не забув своїх школярських витівок. За якусь мить юнак опинився серед гілля і глянув у вікно.

Д'Артаньян побачив страшне видовище, від якого затремтів з голови до п'ят: це м'яке світло, ця затишна лампа осявала картину жахливої розрухи. Шибка була розбита, двері виламані, стулки висіли на завісах; стіл, накритий, певно, для вишуканої вечері, лежав перекинутий; розбиті пляшки, розчавлені фрукти валялись на паркеті; все в кімнаті свідчило про жорстоку й відчайдушну боротьбу.

Д'Артаньянові навіть здалося, що серед цього страхітливого безладдя він помітив клапті одежі й кілька кривавих плям на скатертині та на портьєрах.

Відчуваючи, як закалатало в нього серце, юнак квапливо спустився на землю, щоб пересвідчитись, чи немає довкола ще якихось слідів боротьби.

Лагідне світло, як і раніше, сяяло серед нічної пітьми. І тоді Д'Артаньян помітив те, на що досі, не маючи підстав уважно придивлятися до місцевості, просто не звернув уваги: земля була порита колесами, втоптана ногами людей і покопана кінськими копитами. Крім того, слід коліс од екіпажу, який приїздив, певно, з Парижа, за кілька кроків до павільйону знову повертав у бік міста.

Д'Артаньян шукав далі й нарешті знайшов під стіною подерту дамську рукавичку. Там, де вона не була замазана землею, рукавичка зберігала бездоганну чистоту і свіжість. Такі напахчені рукавички закохані радо зривають з чарівних ручок своїх обраниць.

Д'Артаньян знову заходився оглядати землю. Холодний піт чимраз рясніше кропив йому чоло, дихання ставало дедалі уривчастішим, серце стискалося тугою.

Щоб заспокоїтись хоч трохи, він намагався умовити себе, що, може, цей павільйон не має ніякого відношення до пані Бонасьє, що молода жінка призначила йому побачення біля павільйону, а не в ньому, що її затримали в Парижі справи чи навіть ревнощі чоловіка.

Але всі ці міркування розбивало, нищило, руйнувало те відчуття внутрішнього болю, яке часом охоплює все наше єство й волає до нас, попереджаючи про близьке нещастя.

Д'Артаньян, як навіжений, кинувся до шляху, звернув на стежку, якою прийшов сюди, добіг до порому й став розпитувати перевізника.

Перевізник розповів, що близько сьомої години вечора він переправив через річку жінку в довгій чорній накидці. Певно, жінка не хотіла, аби її впізнали, але саме через це перевізник звернув на неї увагу й роздивився, що його пасажирка молода та гарна.

Тоді, як і тепер, чимало молодих та гарних жінок їздило до Сен-Клу, не бажаючи, щоб їх упізнали. Однак Д'Артаньян не мав жодного сумніву: перевізник бачив саме пані Бонасьє.

При світлі лампи, що горіла в хатині перевізника, юнак ще раз перечитав записку пані Бонасьє; побачення було призначене таки в Сен-Клу, а не деінде, біля павільйону пана Д'Естре, а не на іншій вулиці.

Все сходилось докупи, аби довести Д'Артаньянові, що передчуття не обдурили його і що сталося страшне нещастя.

Він чимдуж побіг назад до замку; йому здавалося, що за час його відсутності в павільйоні сталися ще якісь події й що все ще повернеться на краще.

Завулок, як і раніше, був безлюдний, і те ж саме спокійне м'яке світло струменіло з вікна.

Раптом Д'Артаньян згадав про халупу в садочку. Сліпа й німа, вона, проте, мусила щось бачити й навіть могла дещо розповісти.

Хвіртка була зачинена, але юнак перестрибнув через живопліт і, не звертаючи уваги на гавкіт собаки, що рвався з цепу, підійшов до хатини.

Юнак постукав, але ніхто не відгукнувся. В хатині панувала така ж мертва тиша, як і в павільйоні; але ця хатина була останньою надією Д'Артаньяна, і він постукав іще раз.

Незабаром йому вчулося шарудіння – таке тихеньке й боязке, аж, здавалося, воно саме боїться, щоб його не почули.

Д'Артаньян перестав стукати й почав благати з такою тривогою та надією, з таким страхом і сподіванням у голосі, що міг би заспокоїти й послідущого боягуза. Нарешті трухлява віконниця відчинилась, або, точніше, прочинилась і враз зачинилася знову, коли вогник малесенького ґнотика, що блимав у кутку комірчини, освітив перев'язь, ефес шпаги й рукояті пістолетів Д'Артаньяна. А втім, хоч як швидко все це сталося, Д'Артаньян устиг розгледіти обличчя дідуся.

– Ради Бога, – скрикнув він, – вислухайте мене! Я мав зустрітися з однією особою, але її немає. Я страшенно хвилююся. Скажіть: чи не скоїлося тут якогось лиха?

Віконце знову поволі відчинилося, і те ж саме обличчя з'явилося в ньому, але тепер воно здавалося ще блідішим, ніж раніше.

Д'Артаньян розповів дідусеві все, не називаючи тільки імен: що біля цього павільйону йому призначила побачення молода жінка і що, не дочекавшися її, він виліз на липу й у вікно побачив у кімнаті розгром.

Дідусь слухав юнака уважно, не перебиваючи; коли Д'Артаньян скінчив свою розповідь, він похитав головою з виглядом, який не віщував нічого доброго.

– Що ви хочете цим сказати? – вигукнув Д'Артаньян. – Благаю, поясніть, що все це означає!

– Добродію, – сказав дідусь, – не питайте мене, бо коли я розповім усе, що бачив, мені не минути біди.

– О, ви все-таки щось бачили?.. Богом вас благаю, – мовив юнак, кидаючи старому пістоль, – розкажіть, що ви бачили! Даю слово дворянина: все, що я почую від вас, умре в моєму серці.

На Д'Артаньяновому обличчі відбивався такий щирий смуток, що дідусь кивнув головою й тихим голосом почав свою розповідь:

– Близько дев'ятої години я почув на вулиці якийсь гомін і підійшов до дверей глянути, що там скоїлось, коли раптом помітив – хтось хоче ввійти до мене в садок. Я бідняк, украсти в мене нема чого, тож я відчинив двері й побачив трьох незнайомців. За кілька кроків у затінку стояла запряжена карета й верхові коні. Коні, певно, належали цим трьом незнайомцям, що були вдягнені як дворяни.

– Що вам завгодно, шановні панове? – вигукнув я.

– В тебе, мабуть, є драбина, – сказав той, який, здавалося, був старшим над ними.

– Є, пане; я вилажу на неї, коли рву садовину.