Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 44 страниц)

– Авжеж, наполягаю.

– Тоді ходімте. Вельможні пані, – звернувся він до дам, – не хвилюйтеся. Я тільки уб'ю цього добродія й одразу ж повернуся, щоб доспівати вам останній куплет.

Ми вийшли. Я привів його на вулицю Пайєн, на те саме місце, де рівно за рік до того, хвилина в хвилину, він сказав мені вже відомі вам слова. Місяць освітлював усе довкола. Ми вихопили шпаги, і першим же ударом я поклав його на місці.

– Хай йому чорт! – вигукнув Д'Артаньян.

– А що дами, – вів далі Араміс, – не дочекалися повернення свого співака, а вранці його знайшли на вулиці Пайєн продірявленим ударом шпаги, то всі зрозуміли: це справа моїх рук, і пригода набула скандального характеру. Ось чому я змушений був на певний час відмовитись од сутани. Атос, з яким я саме тоді заприятелював, і Портос, який, на додачу до попередніх уроків фехтування, навчив мене ще кількох славних прийомів, умовили мене звернутися з проханням про мушкетерський плащ. Король дуже любив мого батька, вбитого під час облоги Арраса [145]145
  Аррас – місто на півночі Франції, за володіння яким протягом століть точилася запекла боротьба між Францією та Іспанією; лише в 1640 році Людовік XIII остаточно заволодів цим містом.


[Закрыть], і мені було даровано цей плащ. Ви чудово розумієте, що саме тепер для мене настав час повернутися в лоно церкви.

– Але чому саме тепер, а не раніше і не пізніше? Які події могли навернути вас на такі прикрі думки?

– Ця рана, мій любий Д'Артаньяне, стала для мене пересторогою неба.

– Ця рана? Що ви таке кажете! Вона майже загоїлась, і я певен – зараз ви більше страждаєте зовсім від іншої рани.

– Від якої? – спитав Араміс, зашарівшись.

– У вас рана в серці, Арамісе, більш болюча й кривава рана, причиною якої є жінка.

Очі Араміса мимоволі спалахнули.

– Та годі-бо вам! – вигукнув він, сподіваючись приховати хвилювання під машкарою байдужості. – Чи варто говорити про такі речі!

Щоб я сумував за любовними втіхами? Vanitas vanitatum [146]146
  «Vanitas vanitatum» – «Суєта суєт» (лат.).


[Закрыть]! Чи не гадаєте ви, що я збожеволів? Але чому б то? Через якусь гризетку, через якусь покоївку, до якої я залицявся, бувши в гарнізоні… Як ви могли таке подумати!

– Пробачте, любий Арамісе, але мені здавалось, що ви поціляли багато вище.

– Вище? Та хто я такий, щоб наважитися на щось подібне? Бідний мушкетер без грошей і без становища, людина, яка ненавидить залежність і почувається серед мирян не на своєму місці!

– Арамісе, Арамісе! – вигукнув Д'Артаньян, недовірливо глянувши на свого друга.

– Прах я є і на прах перетворюся. Життя сповнене зневаги й гіркоти, – вів далі Араміс, посмутнівши. – Нитки, що зв'язують його зі щастям, одна по одній рвуться в руці людини, і перш за все рвуться золоті нитки. О мій любий Д'Артаньяне, – сказав Араміс з ледь відчутною гіркотою в голосі, – послухайте мене: приховуйте свої рани, якщо тільки вони у вас будуть. Мовчанка – остання втіха знедолених; ніколи й нікому не звіряйтесь у своєму горі, бо людська цікавість так само живиться нашими сльозами, як мушва – кров'ю пораненої лані.

– На жаль, це так, мій любий Арамісе! – відповів Д'Артаньян, і собі глибоко зітхнувши. – Бо ви розповідаєте мені мою власну історію.

– Як?

– Авжеж, у мене щойно підступно викрали жінку, яку я кохав, навіть більше того – обожнював. Я не знаю, де вона, куди її відвезли; може, вона у в'язниці, а може, й померла.

– Але ви принаймні можете втішатися тим, що вона залишила вас проти своєї волі, ви знаєте, що, коли від неї немає звістки, це тому, що їй заборонений будь-який зв'язок з вами. А я…

– Ви…

– Ні, нічого, – мовив Араміс. – Нічого.

– Отже, ви назавжди відмовляєтесь од світських утіх, це вирішено остаточно і безповоротно?

– Назавжди. Сьогодні ви ще мій друг, а завтра вже будете тільки тінню або й зовсім перестанете існувати для мене. Бо світ – це могила й нічого більше.

– Хай йому чорт! Які сумні речі ви кажете.

– Що вдієш! Моє покликання веде мене за собою, воно захоплює мою душу.

Д'Артаньян усміхнувся і нічого не відповів. Араміс вів далі:

– І все-таки, поки я ще остаточно не порвав із земними втіхами, я хотів би поговорити про вас, про наших друзів.

– А я, – відповів Д'Артаньян, – хотів би поговорити про вас, хоч ваші думки вже так далеко від усього земного; кохання викликає у вас огиду, друзі стали тінями, а світ – могилою.

– На жаль, це так! І ви самі можете в цьому переконатись, – сказав Араміс, зітхаючи.

– Тоді облишмо цю розмову, – запропонував Д'Артаньян. – І спалімо листа, в якому напевно сповіщається про нову зраду вашої гризетки чи покоївки.

– Якого листа? – схвильовано вигукнув Араміс.

– Листа, що надійшов, коли вас не було в Парижі. Мене попросили передати його вам.

– Від кого ж цей лист?

– Хіба я знаю! Від якої-небудь зарюмсаної служниці або невтішної гризетки; може, від покоївки пані де Шеврез, якій довелося повернутися до Тура разом зі своєю господинею і яка з кокетства взяла напахчений папір та запечатала свій лист печаткою з герцогською короною.

– Що ви таке кажете?

– От лихо! Здається, я загубив його, – хитро мовив юнак, удаючи, ніби шукає листа. – Ще добре, шо світ – це могила, що люди, а отже, й жінки, – тіні, і що кохання – це почуття, здатне викликати саму лиш огиду.

– Ах, Д'Артаньяне, Д'Артаньяне! – вигукнув Араміс – Ти вбиваєш мене!

– Нарешті, ось він! – сказав Д'Артаньян. І він витяг з кишені листа.

Араміс рвучко підвівся, схопив листа, прочитав, або, точніше, проковтнув його; очі мушкетера виблискували радістю.

– Схоже, у служниці непоганий стиль, – недбало зауважив посланець.

– Дякую, Д'Артаньяне! – вигукнув Араміс у нестямі. – Їй довелося повернутись до Тура; вона не зрадила мене, вона все ще кохає мене. Йди сюди, мій друже, йди сюди, дозволь мені обняти тебе; я знемагаю від щастя!

І друзі пішли в танок навколо шановного Іоанна Златоуста, завзято тупаючи просто по аркушах дисертації, що розлетілися по підлозі.

Аж тут до кімнати ввійшов Базен, несучи тарелі зі шпинатом та яєчнею.

– Біжи, нещасний! – вигукнув Араміс, кидаючи слузі в обличчя свою скуфію. – Іди туди, звідки прийшов, неси геть ці мерзенні овочі й нікчемну яєчню! Накажи зашпигувати зайця, спекти жирного каплуна, засмажити баранину з часником і подати чотири пляшки старого бургундського.

Базен, який дивився на свого хазяїна, нічого не розуміючи в цій зміні, меланхолійно вивернув яєчню в шпинат, а блюдо зі шпинатом упустив додолу.

– Оце слушна хвилина, щоб присвятити ваше життя царю царів, – сказав Д'Артаньян, – якщо ви хочете зробити йому приємне: «Non inutile desiderium in oblatione».

– K бісу латину! Пиймо вино, мій любий Д'Артаньяне, пиймо за все найкраще, хай йому чорт, пиймо до дна! І розкажіть мені нарешті про те, що діється на білому світі.

XXVII. Дружина Атоса

Тепер нам треба дізнатись, що сталося з Атосом, – сказав Д'Артаньян Арамісові, який помітно повеселішав, коли гість розповів йому всі новини, що сталися в столиці з дня його від'їзду, і коли розкішний обід примусив одного забути свою дисертацію, а другого – втому.

– Невже ви гадаєте, що з ним могло скоїтися якесь нещастя? – спитав Араміс – Атос такий хоробрий, розважливий і так чудово орудує шпагою.

– Ваша правда, і я більше за будь-кого схиляюсь перед хоробрістю та спритністю Атоса; але, як на мене, краще захищатися шпагою від списа, ніж від палиці. Боюся, що Атоса пошарпали слуги, а цей народ б'ється завзято і не любить відступати, поки не доведе справу до кінця. Тому я й хотів би мерщій вирушити в дорогу.

– Я спробую поїхати з вами, – сказав Араміс, – хоч і відчуваю, що навряд чи зможу сісти на коня. Вчора я хотів повправлятися канчуком – он він висить на стіні, – але біль не дав мені продовжити що благочестиву справу.

– Це тому, мій любий друже, що ніколи ще ніхто не лікував вогнепальну рану батогом; але ви були хворі, а хвороба впливає на голову, так що я дарую вам вашу слабість.

– Коли ж ви їдете?

– Завтра на світанку; спробуйте добре виспатися за ніч, і, якщо зможете, завтра поїдемо разом.

– Тоді до завтра, – сказав Араміс – Бо хоч ви й залізний, але треба ж і вам відпочити.

Вранці, зайшовши в Арамісову кімнату, Д'Артаньян застав його біля вікна.

– Що ви там роздивляєтесь? – спитав юнак.

– Правду кажучи, милуюся отими трьома чудовими кіньми, яких конюхи тримають на поводу. Подорожувати на таких скакунах можуть собі дозволити тільки найбагатші вельможі.

– Любий мій Арамісе, ви теж матимете цю радість; один з коней – ваш.

– Та невже! Який саме?

– Той, який вам більше до вподоби: мені однаково.

– І розкішна попона на ньому теж моя?

– Авжеж.

– Ви смієтеся з мене, Д'Артаньяне?

– Відтоді, як ви знову заговорили по-французьки, я не сміюся.

– Ці позолочені кобури, оксамитовий чепрак, гаптоване сріблом сідло – все це моє?

– Ваше, як і он той кінь, що б'є копитом, мій, а той, що гарцює, Атосів.

– Хай йому чорт! Усі троє просто чудові.

– Мені дуже приємно, що вони вам подобаються.

– Отже, король зробив вам такий подарунок?

– Можете бути певні, що принаймні не кардинал; але хай вас не обходить, звідки взялися ці коні; пам'ятайте тільки – один із них ваш.

– Я беру того, якого тримає рудий слуга.

– Чудово!

– Присягаюсь Богом! – вигукнув Араміс – Це допоможе мені остаточно видужати; на такого коня я сів би навіть із тридцятьма кулями в тілі. А стремена які! Гей, Базене, йдіть-но сюди, та швидше!

Базен з'явився на порозі, сумний і понурий.

– Відполіруйте мою шпагу, почистіть капелюх, випрасуйте плащ і зарядіть пістолети, – сказав Араміс.

– Останній наказ зайвий, – урвав Д'Артаньян. – У вас в кобурах лежать заряджені пістолети.

Базен зітхнув.

– Та годі вам, Базене, заспокойтесь, – сказав Д'Артаньян. – Царство небесне можна заслужити у будь-якому званні.

– Мій пан був уже таким хорошим богословом! – відповів Базен, мало не плачучи. – Він міг би стати єпископом, а може, й кардиналом.

– Стривай, мій любий Базене, подумай гарненько й скажи: навіщо бути духовною особою? Адже це не позбавляє необхідності воювати; ось побачиш, кардинал обов'язково вирушить у перший же похід із шоломом на голові та протазаном [147]147
  Протазан – алебарда без сокири, з плоским лезом.


[Закрыть]у руці. А що ти скажеш про пана Ногаре де Лавалетга [148]148
  Луї Ногаре Д'Епернон, кардинал де Лавалетт (1593–1639), останні роки життя присвятив військовій кар'єрі й брав участь у війнах в Німеччині та Італії.


[Закрыть]? Він теж кардинал, а спитай-но в його слуги, скільки разів він щипав йому корпію [149]149
  Корпія – перев'язочний матеріал, який використовували замість вати; нитки, що їх щипали з бавовняного шмаття.


[Закрыть].

– На жаль, усе це так, – зітхнув Базен. – Я добре бачу, добродію, що світ нині перевернувся догори дном.

Отак розмовляючи, Д'Артаньян, Араміс і бідолашний слуга зійшли на подвір'я.

– Потримай стремено, Базене, – сказав Араміс.

І він легко й граціозно скочив у сідло. Але після кількох вольтів і курбетів [150]150
  Вольт – повільний коловий поворот коня під час їзди. Курбет – стрибок верхового коня з підігнутими передніми ногами.


[Закрыть]благородної тварини Араміс відчув такий нестерпний біль, що зблід і похитнувся. Обачний Д'Артаньян, який не спускав з нього ока, кинувся до друга, підтримав його, допоміг злізти з коня й одвів до кімнати.

– Мій любий Арамісе, вам треба іще підлікуватися, – сказав він. – Я поїду розшукувати Атоса сам.

– Ви й справді залізний! – вигукнув Араміс.

– Мені щастить – тільки й того. Ну, а як ви житимете тут без мене? Суперечок про персти й благословення більше не буде?

Араміс усміхнувся.

– Я писатиму вірші, – сказав він.

– Авжеж, вірші, напахчені такими самими парфумами, що й записка служниці пані де Шеврез. Навчіть Базена правилам віршування – це трохи втішить його. Що ж до коня, то їздіть на ньому щодня потроху, і ви знову звикнете до сідла.

– О, за це не турбуйтеся, – відповів Араміс – До вашого приїзду я зовсім одужаю.

Вони попрощались, і за десять хвилин Д'Артаньян, доручивши Араміса піклуванню Базена і хазяйки заїзду, вже скакав по Ам'єнській дорозі.

Яким він знайде Атоса, та й взагалі чи знайде його?

Адже Д'Артаньян залишив Атоса в дуже скрутних обставинах: можливо навіть, його друг загинув. Ця думка так засмутила юнака, що він тяжко зітхнув і сам собі присягнувся помститися за свого товариша.

З усіх Д'Артаньянових друзів Атос був найстаршим і, здавалось би, мав бути найменш близький йому за смаками й звичками.

І все-таки Д'Артаньян вирізняв його серед усіх. Шляхетна зовнішність Атоса, спалахи величі, що проривалися час од часу через тінь непомітності, якою він доброхіть себе оточив, врівноваженість, витриманість, щира товариськість, дошкульна веселість, нарешті, хоробрість, яку можна було б назвати сліпою, коли б її не зумовлювала дивовижна холоднокровність, – усе це викликало в Д'Артаньяна почуття куди сильніші за повагу або дружню прихильність; наш юнак захоплювався Атосом.

Атос, коли він був у гуморі, міг витримати порівняння з паном де Тревілем, цим вишуканим і благородним придворним. Він був середній на зріст, але такий стрункий і ставний, що не раз і не двічі, борючись із Портосом, перемагав цього велетня, фізична сила якого була приказкою серед мушкетерів; його обличчя з проникливими очима, прямим носом і чітко окресленим, як у Брута [151]151
  Марк Юній Б рут (85–42 до н. е.) – римський політичний діяч, прихильник аристократичної республіки; в 44 році до н. е. разом зі своїм другом Кассієм очолив змову проти Юлія Цезаря і взяв участь в його вбивстві.


[Закрыть], підборіддям, мало в міру владний і привітний вигляд; руки, за якими він зовсім не доглядав, доводили до відчаю Араміса, який не жалів на свої ні мигдального мила, ні ароматичної олії; голос його був глибокий і водночас мелодійний; та найсуттєвішою прикметою, яка здавалася зовсім незбагненною в Атосі, що завжди намагався бути ненав'язливим і непомітним серед інших, було те знання світу та звичаїв найвишуканішого товариства, ті сліди шляхетного виховання, які мимоволі вчувалися в кожному його вчинку.

Коли йшлося про званий обід, Атос влаштовував його краще за будь-кого з придворних, пропонуючи кожному гостю місце відповідно до того становища, яке він успадкував од предків або здобув сам. Коли йшлося про геральдику [152]152
  Геральдика – допоміжна історична дисципліна, що вивчає герби.


[Закрыть], Атос показував себе знавцем усіх дворянських ліній королівства, їх генеалогії [153]153
  Генеалогія – допоміжна історична дисципліна, що вивчає походження, родинні та інші зв'язки відомих (здебільшого дворянських) родів.


[Закрыть], сімейних зв'язків, гербів і походження цих гербів.

Він блискуче знав геть усе про старовинні звичаї та про спадкові права, які мають великі землевласники, й чудово розумівся на полюванні з псами та соколами; якось у розмові про це високе мистецтво Атос здивував навіть самого короля Людовіка XIII, якого усі вважали бездоганним знавцем цієї справи.

Як і всі вельможі того часу, Атос блискуче фехтував та їздив верхи. Понад те, він так знався навіть на схоластичних науках [154]154
  Схоластика – напрям релігійної філософії, що панував за Середньовіччя; система штучних, відірваних од життя умоглядних догматичних положень, покликаних обгрунтувати й захистити богослов'я.


[Закрыть], які нечасто вивчалися тоді військовими, що тільки поблажливо всміхався, дослухаючись до тих нечисленних латинських фраз, якими хизувався Араміс і які начебто розумів Портос. Кілька разів, коли Араміс припускався помилки в правилах граматики, Атос дозволяв собі, на превеликий подив друзів, поставити дієслово в потрібний час, а іменник – у належний відмінок. До того ж він був бездоганно чесним, і це в ту добу, коли військові так легко обходилися з вірою та совістю, коханці – з делікатністю, властивою для наших днів, а бідняки – із сьомою запозіддю Божою [155]155
  Сьома заповідь Божа – «не чини перелюбу». Одна з десяти біблійних заповідей, тобто морально-релігійних приписів, що їх власноручно накреслив Бог на кам'яних скрижалях (плитах) і вручив пророкові Мойсею на горі Синай.


[Закрыть]! Словом, Атос був незвичайною людиною.

Але траплялося й так, що часом цю витончену натуру, це прекрасне створіння, цей проникливий розум долала низька буденщина – подібно до того, як це буває зі старими людьми, що помалу підупадають на силах і втрачають глузд. Коли – справа цілком звична – Атос потрапляв у скруту, все світле, що було в ньому, згасало, і всі його достойності розвіювались, немов поглинуті темрявою ночі.

Напівбог зникав – але й людині майже не лишалося місця. Схиливши голову, ледве повертаючи язиком, Атос довгими годинами дивився згаслими очима то на пляшку і склянку, то на Грімо, який, звикши підкорятися кожному його знаку, читав у безтямному погляді свого хазяїна найменші його бажання й одразу ж виконував їх. Якщо четверо друзів збиралися саме в такий час, Атос за всю розмову прохоплювався одним-двома словами, та й то сказаними через силу. Натомість він пив за чотирьох; але це зовсім не впливало на нього, хіба що він трохи більше насуплював брови та ставав ще сумнішим, ніж звичайно.

Д'Артаньян, що, як ми знаємо, мав допитливий і проникливий розум, не годен був, попри всю свою цікавість, збагнути причин цієї глибокої байдужості або хоч визначити обставини, що породжували її. Атос ніколи не отримував листів, як ніколи й не робив чогось такого, про що було б не відомо його друзям.

Не можна було сказати, що в такий смуток його вкидало вино: навпаки, він пив саме для того, щоб побороти журбу, хоч, як ми вже казали, ці ліки тільки додавали Атосові печалі. Не можна було пояснити його чорну меланхолію й невдалою грою, бо, на відміну від Портоса, який, залежно від повороту обставин, то горлав пісень, то вибухав прокльонами, Атос, виграючи, лишався таким самим байдужим, як і тоді, коли програвав. Розповідали, що якось, сидячи в колі мушкетерів, він виграв за вечір тисячу пістолів, програв їх разом із гаптованою золотом святковою портупеєю, відіграв усе це і понад те виграв ще сто луїдорів, і при цьому його гарні чорні брови ні на мить не насупилися, руки не втратили своєї сніжної білості, а розмова, яка неквапно точилася в той вечір, була весь час спокійною і приємною.

Смуток, що затьмарював йому обличчя, аж ніяк не можна було пояснити також впливом змін погоди, як це трапляється з нашими сусідами-англійцями. Його туга збільшувалася саме в найкращу пору року – червень і липень були для Атоса найгіршими місяцями. Останнім часом ніхто не бачив його засмученим, і він тільки знизував плечима, коли з ним говорили про майбутнє; отож Атосова таємниця була пов'язана з минулим, і це підтверджували непевні чутки, які дійшли свого часу й до Д'Артаньяна.

Ця таємничість збуджувала тим більшу цікавість, що Атоса навіть у хвилини найсильнішого сп'яніння жодного разу не зрадили ні очі, ні язик, хоч які хитромудрі запитання ставили йому співбесідники.

– Лиха година! – міркував уголос Д'Артаньян. – Може, бідолашний Атос помер, і помер з моєї вини, бо саме заради мене він погодився взяти участь у цій справі, не цікавлячись ні причиною, ні метою нашої подорожі й не сподіваючись на будь-яку винагороду для себе.

– Як по правді, пане, – додав Планше, – то я певен, що ми зобов'язані йому життям. Пригадуєте, він закричав: «Не гай часу, Д'Артаньяне! Я в пастці!» А потім, вистреливши з двох пістолетів, відчайдушно кинувся на ворогів зі шпагою. Мені навіть здалося, що там було не менше двадцяти злодіяк, чи, радше, двадцяти розлючених чортів!

Ці слова подвоїли запал Д'Артаньяна, і він під острожив коня, який і без того ніс вершника чвалом.

Близько одинадцятої години ранку подорожні побачили Ам'єн; о пів на дванадцяту вони підскакали до дверей проклятої корчми.

Д'Артаньян уже не раз думав про те, яку найлютішу помсту обрати для підступного корчмаря. Отож він насунув капелюха на лоба, поклав ліву руку на ефес шпаги, у праву взяв канчук й переступив поріг.

– Чи впізнаєте ви мене? – спитав він хазяїна, який, вклоняючись, поспішив йому назустріч.

– Не маю честі, ваша світлосте, – відповів той, засліплений блискучим спорядженням Д'Артаньяна.

– То ви мене не впізнаєте?

– Ні, ваша світлосте.

– Гаразд! Я вам нагадаю. Що ви зробили із дворянином, якого близько двох тижнів тому насмілились звинуватити в збуті фальшивих грошей?

Побачивши, що Д'Артаньян войовничо насупив брови і що Планше зробив те саме, корчмар зблід, як стіна.

– Ах, ваша світлосте, не нагадуйте мені про це! – мовив він плаксивим голосом. – Як дорого я заплатив за свою помилку! Боже, який я нещасний!

– Ще раз питаю: що сталося з тим дворянином?

– Благаю вислухати мене, ваша світлосте, і змилостивитись наді мною! Прошу пробачення, сідайте, будьте ласкаві.

Німий од гніву й хвилювання, Д'Артаньян сів, грізний, немов судія. Планше гордовито став біля його крісла.

– Ось як усе сталося, ваша світлосте, – тремтячи, провадив корчмар. – Тепер я впізнав вас; адже це під час вашого від'їзду почалася та нещаслива суперечка із дворянином, про якого ви питаєте.

– Так, це я. Тож вам має бути ясно: коли ви не скажете мені правди, сподіватися на пощаду нічого.

– Ласкаво прошу вислухати мене, і я розповім усе, як було.

– Я слухаю.

– Начальство повідомило мене, що до моєї корчми має прибути відомий фальшивомонетник з кількома товаришами, перевдягнений в гвардійську або мушкетерську форму. Мені точно змалювали ваших коней, слуг і навіть прикмети ваших світлостей.

– Далі, далі! – сказав Д'Артаньян, який одразу збагнув, звідки походять такі точні відомості.

– Отож за наказом начальства, яке вирядило до мене шістьох чоловік на підмогу, я вжив усіх заходів, щоб затримати так званих фальшивомонетників.

– Знову! – сказав Д'Артаньян, якому слово «фальшивомонетник» різало слух.

– Даруйте, ваша світлосте, що я кажу про такі речі, але саме в них – моє виправдання. Начальство нагнало на мене страху, а ви ж знаєте, що корчмареві годиться підкорятися властям.

– Востаннє питаю: де дворянин? Що з ним сталося? Він помер? Чи живий?

– Потерпіть, ваша світлосте, ми вже майже підійшли до цього. Отже, сталося те, що ви знаєте і чим цілком можна пояснити вашу поспішність під час від'їзду, – додав хазяїн з лукавством, яке не пройшло повз Д'Артаньянову увагу. – Цей дворянин, ваш друг, одчайдушно захищався. Його слуга, який, на лихо, несподівано затіяв сварку із солдатами, перевдягненими в конюхів…

– Ага! Нещасний! – вигукнув Д'Артаньян. – Ви всі були у змові, і я просто не розумію, чому й досі не розтрощив вам голови!

– Ба ні, ваша світлосте, ми не всі були у змові, і незабаром ви пересвідчитеся в цьому. Ваш шановний друг (пробачте, що я не називаю його тим високим іменем, яке він, безперечно, носить, але ми просто не знаємо його), отже, ваш шановний друг, поклавши двох солдатів двома пострілами з пістолета, почав відступати і, захищаючись врукопаш, покалічив ще одного з моїх людей шпагою, а мене оглушив, ударивши нею наопаш.

– Та чи закінчиш ти нарешті, катюго? – вигукнув Д'Артаньян. – Де Атос? Що сталося з Атосом?

– Відступаючи, він, як уже я казав вашій світлості, опинився біля сходів, що вели до погреба. Двері до нього були не зачинені, ваш друг вихопив ключ і замкнувся зсередини. Певні, що він не втече, ми дали йому спокій.

– Авжеж, – сказав Д'Артаньян, – ви не збиралися його вбивати – вам треба було тільки ув'язнити його.

– Боже мій, ув'язнити! Та що ви таке кажете, ваша світлосте? Присягаюся – він сам себе ув'язнив. До того ж перед цим він накоїв таки чимало лиха: вбив одного солдата й тяжко поранив ще двох. Убитого та обох поранених віднесли їхні товариші, і більше я нічого не чув ні про кого з них. Ну, а я, опритомнівши, пішов до пана губернатора, все розповів йому і спитав, що маю робити з полоненим. Але пан губернатор наче з неба впав: сказав, що не розуміє моїх питань, що накази, які я одержав, віддавав не він і що коли я, на свою біду, бовкнув комусь, ніби він, губернатор, хоч трохи причетний до цієї відчайдушної витівки, то він накаже мене повісити. Мабуть, добродію, я помилився й затримав когось іншого, а той, кого слід було арештувати, зник.

– Але ж Атос! – вигукнув Д'Артаньян, обурення якого побільшало, коли він почув, що губернатор умив руки. – Що сталося з Атосом?

– Я хотів якнайшвидше спокутувати свою провину перед полоненим, – відповів корчмар, – тож і підійшов до погреба, щоб випустити його звідти. Ах, добродію, це вже була не людина, це вже був справжнісінький диявол! Почувши, що я запропонував йому вийти на волю, ваш друг сказав, що це пастка і що він не вийде, поки ми не виконаємо його умови. Розуміючи, в яке прикре становище я сам себе поставив, піднявши руку на мушкетера його величності, я покірно відповів, що наперед пристаю на будь-які умови.

– Перш за все, – сказав він, – я вимагаю, щоб мені повернули мого слугу разом з усією зброєю.

Цей наказ було виконано негайно; ви чудово розумієте, добродію, що ми були ладні зробити все, чого зажадає ваш друг. Пан Грімо (цей назвав своє ім'я, хоч він і не з говірких), незважаючи на свою рану, спустився в погріб. Тоді ваш друг знову замкнув двері, а нам гукнув, щоб ми забиралися геть.

– Та де він, нарешті? – вигукнув Д'Артаньян. – Де Атос?

– У погребі, добродію.

– Негіднику, ви й досі тримаєте його в погребі?

– Боронь Боже! Ні, добродію. Чого б це нам тримати його там? А чи знаєте, що він там робить у погребі? Ах, добродію, якби вам пощастило примусити його вийти звідти, я був би вам вдячний до кінця віку, я молився б на вас, як на свого ангела-заступника.

– То він таки там? І я зможу побачити його?

– Авжеж, добродію; він уперто не бажає виходити. Щодня ми просуваємо йому в душник хліб на вилах, а коли він вимагає, то й м'ясо. Та, на жаль, не хліб і не м'ясо основний його харч. Якось я з двома слугами спробував був злізти вниз, але він страх як розлютився. Я почув, як він заряджає пістолети, а його слуга готує до бою мушкети. Коли ми спитали про їхні наміри, ваш друг відповів, що в нього і в слуги є сорок набоїв і що вони розрядять їх до останнього, перш ніж дозволять бодай одному з нас увійти до погреба. Тоді, добродію, я вирішив поскаржитись губернаторові, але той відповів, що я дістав по заслугах і це навчить мене, як ображати шляхетних вельмож, котрі зупиняються в моїй корчмі.

– І з того часу?.. – спитав Д'Артаньян, не в силі стримати сміху, дивлячись на ошелешеного хазяїна.

– І з того часу, добродію, – відповів корчмар, – нам стало непереливки, як ви можете в цьому пересвідчитись. Бо, щоб ви знали, всі наші припаси зберігаються в погребі; вино в пляшках і вино в бочках, пиво, олія й прянощі, свиняче сало й ковбаси – все там. А що спускатися вниз нам категорично заборонено, то ми мусимо відмовляти в їжі і в питві всім подорожнім, які до нас приїздять. Наша корчма занепадає! Якщо ваш друг просидить у погребі ще тиждень, ми підемо з торбами.

– І це тобі по заслузі, негіднику! Хіба не було видно, що ми порядні люди, а не якісь фальшивомонетники?

– О добродію, ваша правда, – відповів хазяїн. – Але послухайте, ось він знову розходився.

– Мабуть, його потурбували, – сказав Д'Артаньян.

– Та ж ми не могли його не потурбувати! – вигукнув корчмар. – Щойно до нас приїхали двоє вельможних англійців.

– І що з того?

– Як це – що з того? Ви самі добре знаєте, добродію, що англійці люблять хороше вино, а ці зажадали найкращого. Моя дружина попросила в пана Атоса дозволу зайти в погріб, а він, за звичкою, відмовив. О Господи! Знову почався цей рейвах!

Д'Артаньян і справді почув сильний гамір. Він підвівся і, пропустивши вперед хазяїна, який розпачливо ламав руки, підступився до погреба. Слідом ішов Планше, тримаючи напоготові мушкет.

Англійці були дуже сердиті; стомившися після довгої дороги, вони вмирали від голоду і спраги.

– Це насильство! – кричали вони французькою мовою, правда, з помітним іноземним акцентом. – Якийсь зайдиголова не дозволяє чесним людям розпоряджатися своїм власним вином. Ми висадимо двері, а якщо він зовсім розшаленіє, ми вб'ємо його!

– Стривайте, панове! – сказав Д'Артаньян, витягаючи з-за пояса пістолети. – Ви, пробачайте, нікого не вб'єте.

– Гаразд, гаразд, – долинув з-за дверей спокійний голос Атоса, – впустіть сюди цих злодіяк, і ми ще побачимо, хто кого вб'є.

Хоч які безстрашні були англійці, вони нерішуче перезирнулись. Їм здалося, що в погребі сидить голодний людожер, якесь казкове чудовисько, і ніхто не може безкарно ввійти до його печери.

На якусь мить запала мовчанка. Та потім англійцям стало соромно за свою нерішучість; найбільш нетерплячий з них спустився на п'ять чи шість сходинок вниз і вдарив ногою в двері. Здавалося, таким ударом можна проламати й муровану стіну.

– Планше, – сказав Д'Артаньян, зводячи курки пістолетів, – я беру на себе того, що нагорі, а ти візьми нижнього. Гей, добродії! Ви хочете битися? Чудово! Нумо битись!

– О Боже! – глухо пролунав голос Атоса. – Невже я чую голос Д'Артаньяна?

– Авжеж, – голосно відповів Д'Артаньян, – це я, мій друже.

– От і чудово! – зауважив Атос – Тепер ми покажемо цим заводіякам, як висаджувати двері.

Англійці схопилися за шпаги, але тут же зрозуміли, що опинилися між двох вогнів. Хвилинку вони вагалися, проте, – як і вперше, самолюбство перемогло, і від другого удару двері погреба тріснули навпіл.

– Відійди, Д'Артаньяне, відійди! – гукнув Атос – Відійди, бо я зараз стрілятиму!

– Панове, – сказав Д'Артаньян, якого ніколи не зраджувала здатність тверезо міркувати. – Панове, подумайте про своє становище! Стривай, Атосе! Панове, ви затіваєте кепську справу й даремно підставляєте себе під кулі. Я й мій слуга почастуємо вас трьома пострілами, стільки ж ви дістанете з погреба; крім того, в нас є шпаги, якими, можете бути певні, я і мій друг непогано володіємо. Дайте мені владнати і ваші, і мої справи. Зараз ви матимете своє вино, обіцяю вам.

– Якщо тільки воно тут залишилося, – долинув глузливий голос Атоса.

В корчмаря аж мороз поза спиною пішов.

– Чому це – якщо тільки воно тут залишилося? – прошепотів він.

– Залишилося, хай йому чорт! – сказав Д'Артаньян. – Заспокойтесь, удвох вони не могли випити весь погріб. Панове, вкладіть ваші шпаги у піхви.

– Гаразд! Але ви теж заткніть пістолети за пояс.

– Залюбки.

І Д'Артаньян перший подав приклад. Потім, обернувшись до Планше, він знаком наказав йому розрядити мушкет.

Якусь мить повагавшися, англійці й собі вклали шпаги у піхви. Д'Артаньян розповів їм історію ув'язнення Атоса. А що вони були справжніми джентльменами, то в усьому звинуватили корчмаря.

– Тепер, панове, – сказав Д'Артаньян, – ідіть до себе і повірте моєму слову: за десять хвилин вам принесуть усе, чого ви забажаєте.

Англійці вклонились і пішли.

– Нарешті я лишився сам, мій любий Атосе, – гукнув Д'Артаньян, – і ви можете відчинити мені двері.

– Зачекайте хвилинку, – відповів Атос.

У погребі зашурхотіли оберемки хмизу й зарипіли колоди: то були бастіони й контрескарпи Атоса, що їх знищував сам обложений.

За хвилину двері прочинились, і в отворі з'явилося бліде обличчя Атоса. Він кинув меткий погляд праворуч і ліворуч.

Д'Артаньян підбіг до друга й ніжно обняв його; та коли він вирішив вивести Атоса з цього вогкого підземелля, то помітив, що той заточується.

– Ви поранені? – спитав Д'Артаньян.

– Ні! Просто я п'яний, як ніколи, тільки й того. Гей, хазяїне! Присягаюся Богом, мабуть, я випив не менше, ніж півтораста пляшок.

– Згляньтеся! – вигукнув корчмар. – Коли ще й слуга випив хоча б половину того, що випив його пан, я піду з торбами.

– Грімо надто добре вихований, він не дозволить собі пити те саме вино, що і я. Він пив тільки з барила. Правда, я не певен, що він не забув вставити чіп. Чуєте? Там щось тече!..

Д'Артаньян зареготав так голосно, що корчмаря наче жаром обсипало.

Аж тут слідом за Атосом з'явився Грімо з мушкетом на плечі. Голова в нього трусилася, і він був схожий на п'яного сатира, що зійшов з картини Рубенса [156]156
  Пітер-Пауль Рубенс (1577–1640) – великий фламандський живописець; на багатьох його картинах зображені сатири (персонажі давньогрецької міфології, неодмінні учасники свята збору винограду).


[Закрыть]. Грімо весь був заллятий масною рідиною, в якій хазяїн упізнав свою найкращу прованську олію.

Процесія проминула велику залу і ввійшла до найкращої кімнати заїзду, яку Д'Артаньян зайняв самохіть.

Тим часом хазяїн та його дружина, засвітивши лампи, поспішили в погріб, вхід до якого був їм так довго заборонений і де перед ними постало жахливе видовище.