Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 44 страниц)

II. Обід у прокурора

Хоч як блискуче бився Портос на дуелі, проте й на мить не забував, що запрошений на обід до дружини прокурора. Наступного дня, десь о першій годині, Мушкетон востаннє торкнувся щіткою вбрання свого хазяїна, і сяючий Портос попростував на Ведмежу вулицю впевненою ходою людини, якій у всьому щастить.

Його серце тьохкало, але не так, як у закоханого, сповненого юнацьким запалом Д'Артаньяна. Ні, його запалювало інше, більш приземлене почуття: він мав переступити нарешті той таємничий поріг і зійти тими самими сходами, якими піднімалися вгору потерті й потьмянілі екю метра Кокнара.

Він мав нарешті побачити ту заповітну скриню, яку не раз бачив у мріях; ту саму довгу та глибоку, замкнену на кілька замків, пригвинчену до підлоги скриню, про яку він стільки наслухався від дружини прокурора і яку тепер мали відчинити перед його палаючими очима її руки, вже, щоправда, досить худі й зморщені, але все ще досить граційні.

Крім того, він – людина, що все життя бурлакувала по світу, людина без великих коштів і без родичів, солдат, що звик до заїжджих дворів і шинків, до таверн і трактирів, хоч і ласун, але змушений їсти все, що трапиться, – він тепер мав нарешті покуштувати смачно зготованих домашніх страв у затишку гарно вмебльованої їдальні, відчути на собі вплив лагідних турбот господині, до яких чоловіка вабить тим більше, чим гірше йому доводиться в житті, як кажуть старі солдати-рубаки.

Приходити щодня на родинний обід, назвавшися двоюрідним братом, розгладжувати своїми дотепами блідий, поораний зморшками лоб старого прокурора, скубти потроху молодих писарчуків, навчаючи їх грати в бассет, гальбік [173]173
  Бассет, гальбік – картярські ігри.


[Закрыть]або ландскнехт, щоб після годинного навчання вигравати в них гроші, зібрані за цілий місяць, – усе це нестримно вабило Портоса.

Правда, мушкетерові пригадувалися погані чутки, що вже у ті часи ходили про прокурорів і пережили їх самих, – про їхню скнарість і дріб'язковість. Та коли не зважати на деякі ознаки ощадливості, що їх Портос вважав цілком доречними, дружина прокурора була досить щедра до нього – зрозуміло, як на дружину прокурора. Отож Портос сподівався побачити розкішний дім і поласувати розкішним обідом.

Однак уже біля дверей мушкетера охопили сумніви – підходи до помешкання були аж надто непривабливі: смердючий і брудний коридор, напівтемні сходи із заґратованим вікном, крізь яке ледве пробивалося світло з сусіднього подвір'я. На другому поверсі – низькі, ковані залізом двері з такими головками цвяхів, як на воротах в'язниці Гран-Шатле.

Портос постукав; довготелесий блідий писар з кучмою волосся, що звисало йому на очі, відчинив двері і вклонився з виглядом людини, яку привчили вважати кремезну статуру за ознаку сили, військовий мундир – за ознаку високого становища й рум'яне обличчя – за ознаку забезпеченого та безтурботного життя.

Другий писар, трохи нижчий на зріст, визирнув з-за спини першого, третій, трохи вищий – слідом за другим, і, нарешті, миршавий писарчук років дванадцяти виткнувся слідом за третім.

Аж три з половиною писарі! На ті часи це свідчило про неабияке процвітання контори.

Хоч мушкетер і мав прийти о першій годині, дружина прокурора чекала на нього вже з полудня, сподіваючись, що коли не серце, то хоч би шлунок її милого приведуть його раніше.

Пані Кокнар вийшла з дверей майже в ту саму мить, коли її гість опинився перед ними, і поява шановної господині виручила нашого мушкетера з великої скрути. Писарі втупилися в нього, і, не знаючи до пуття, що їм сказати, Портос стояв, проковтнувши язика.

– Це мій двоюрідний брат! – вигукнула дружина прокурора. – Заходьте ж, заходьте, пане Портосе!

Почувши ім'я «Портос», писарі засміялися. Але мушкетер обернувся до них, і їхні обличчя вмить споважніли.

Щоб потрапити до кабінету прокурора, треба було з передпокою, де зараз стояли писарі, пройти через контору, де їм належало сидіти. Контора являла собою брудну, захаращену паперами кімнату. Вийшовши з неї і лишивши кухню праворуч, гість і господиня вступили у приймальню.

Всі ці кімнати, що сполучалися між собою, зовсім не сподобалися Портосові. Крізь відчинені двері чути було кожне слово; крім того, мимохідь глянувши метким і досвідченим оком у кухню, мушкетер переконався – на сором дружині прокурора і на свій превеликий жаль, – що там не палало полум'я й не метушилися кухарі, як завжди буває перед смачним обідом у цьому олтарі обжерливості.

Прокурора, певно, попередили про візит, бо він анітрохи не здивувався, коли Портос невимушено підійшов до нього і ввічливо привітався.

– Ми, здається, родичі, пане Портосе? – спитав прокурор і, спираючись на бильця плетеного крісла, в якому сидів, трохи підвівся.

Одягнений у широчезний чорний камзол, що висів на ньому, мов на кілку, цей дідуган був сухий і зелений. Його сірі очиці блищали, наче два карбункули [174]174
  Карбункул – коштовний камінь.


[Закрыть]; здавалося, тільки в них та ще хіба в надто рухливому роті жевріло життя. На нещастя, ноги вже вгиналися під цим лантухом з кістками: відтоді, як півроку тому він зовсім заслаб, шановний прокурор, по суті, став рабом своєї дружини.

Що вдієш, – двоюрідного брата він сприймав як спокуту за свої хвороби. Якби метр Кокнар був здоровий, він ніколи не визнав би пана Портоса за свого родича.

– Так, добродію, ми й справді родичі, – не вагаючись відповів Портос, який ніколи, власне, й не сподівався на особливу його привітність.

– І, здається, з жіночого боку? – хитрувато спитав прокурор. Портос не зрозумів натяку й тільки посміхнувся в пишні вуса, подумавши, що прокурор – досить наївний чоловік. Пані Кокнар, добре знаючи, що наївний прокурор – явище дуже рідкісне, ніяково всміхнулася й зашарілась.

Відколи прийшов Портос, метр Кокнар неспокійно позирав на велику шафу, що стояла навпроти його дубової конторки. Портос зрозумів: оце і є заповітна скриня, хоч вона й не схожа на неї. Він подумки привітав себе з тим, що дійсність виявилася аж на шість футів [175]175
  Фут (від англ. foot– ступня) – приблизно 30 сантиметрів.


[Закрыть]вищою за мрію.

Не заглиблюючись більше в генеалогічні дослідження, метр Кокнар перевів неспокійний погляд з шафи на Портоса й сказав:

– Сподіваюсь, що, перш ніж рушати в похід, наш пан родич зробить ласку й пообідає разом з нами. Чи не так, пані Кокнар?

Тепер удар влучив просто в шлунок, і Портос не міг не відчути його. Схоже, цей самий удар відчула й пані Кокнар, бо відповіла:

– Мій двоюрідний брат більше не прийде, якщо йому в нас не сподобається; проте якщо сподобається, то ми будемо його просити навідувати нас якнайчастіше, хоч пан Портос пробуде в Парижі недовго й не зможе обідати в нас щодня.

– О мої ноги, мої бідні ніженьки, де ви? – пробурмотів Кокнар, силкуючись посміхнутися.

Допомога, яка наспіла саме в ту мить, коли гастрономічним сподіванням Портоса починала загрожувати небезпека, викликала в нього почуття глибокої вдячності до дружини прокурора.

Невдовзі настав час обідати. Всі перейшли до їдальні, великої темної кімнати навпроти кухні.

Писарі, які, здавалося, почули в оселі незвичні запахи, з військовою точністю з'явилися до їдальні з табуретками в руках і стали напоготові. Їхні щелепи заздалегідь ворушилися, що свідчило про рішучість їхніх намірів.

«Хай вам біс! – подумав Портос, дивлячись на три голодні обличчя, бо менший з писарчуків, ясна річ, не був удостоєний честі обідати за панським столом. – Хай вам біс! Бувши прокурором, я не тримав би в себе таких ненажер. Вони схожі на потерпілих корабельну катастрофу, які не їли принаймні шість тижнів».

З'явився метр Кокнар, якого везла в кріслі пані Кокнар, і Портос допоміг їй підкотити чоловіка до столу.

Щойно прокурор опинився в їдальні, його ніздрі й щелепи заворушилися точнісінько так, як у писарів.

– Ого-го! – сказав він. – Як смачно пахне суп!

«Що вони винюхали в цьому супі?» – подумав Портос, глянувши на поданий у великій мисці пісний бульйон, на блідій поверхні якого плавало, немов острівці архіпелагу серед безмежного моря, кілька грінок.

Пані Кокнар усміхнулася, і всі поквапилися за її сигналом сісти на свої місця.

Насамперед подали суп метрові Кокнару, далі – Портосові. Потім пані Кокнар налила собі тарілку й розділила самі тільки грінки без бульйону між зголоднілими писарчуками.

В цю мить двері до їдальні з рипінням прочинилися, й Портос угледів за стулками найменшого писарчука, який, не маючи змоги бенкетувати разом з усіма, їв свою скибку хліба, присмачуючи її запахами, які линули і з кухні, і з їдальні.

Після супу служниця принесла варену курку – розкішну страву, побачивши яку, всі мало не осліпли.

– О, видно, що ви любите своїх родичів, пані Кокнар! – сказав прокурор з майже трагічною посмішкою. – Немає сумніву – всім цим ми завдячуємо тільки вашому братові.

Бідолашна курка була така худа і вкрита такою товстою їжакуватою шкірою, що її неможливо було пробити ніякими кістками. Мабуть, господиня добре попошукала, перш ніж знайшла курку на сідалі, куди вона забилася, щоб спокійнісінько померти від старості.

«Хай йому чорт! – подумав Портос – Це й справді прикро; я поважаю старість, тільки не у вареному і не в смаженому вигляді».

І він почав роздивлятися навколо, щоб переконатися, чи всі такої самої думки. Де там! Мушкетер побачив тільки гарячково збуджені очі, які наперед пожирали цю чарівну курку, що викликала в нього таку зневагу.

Пані Кокнар присунула таріль до себе, відрізала дві великі почорнілі лапки й поклала їх своєму чоловікові; потім відрізала шийку й разом з головою поклала її на свою тарілку. Портосові вона поклала крильце й віддала курку служниці майже цілою, а та прибрала її зі столу раніше, ніж мушкетер устиг спостерегти, як мінилися обличчя всіх, хто сидів за столом, – від палкої надії до смиренної покори.

Тим часом на столі з'явилася величезна таріль з бобами, на якій лежало ще й кілька баранячих маслаків; з першого погляду могло здатися, що на них є м'ясо.

Але писарі не далися на облуду, і похмурий вираз на їхніх обличчях змінився виразом покірливості долі.

Пані Кокнар поділила між ними цю страву з поміркованістю ощадливої господині.

Дійшла черга до вина. Метр Кокнар налив з невеличкої фаянсової карафки по третині склянки кожному з писарів, стільки ж націдив собі – і карафка одразу перейшла до Портоса та пані Кокнар.

Писарі долили склянки водою, потім, випивши по півсклянки, знову долили їх; так що під кінець обіду вони вже пили напій, який замість кольору рубіна став нагадувати колір димчастого топаза.

Збентежений Портос з'їв куряче крильце і здригнувся, відчувши, що коліно дружини прокурора торкнулося під столом його коліна. Він теж випив півсклянки вина, до якого тут ставилися з такою ощадливістю і в якому він упізнав той поганющий монрейльський напій, що викликав огиду в людей, які бодай трохи зналися на винах.

Метр Кокнар, глянувши, як мушкетер ковтає нерозбавлене вино, важко зітхнув.

– Чи не покуштуєте ви цих бобів, кузене Портосе? – спитала пані Кокнар тоном, що ясно свідчив: «Краще не їжте їх».

– Чорти б мене взяли, коли б я хоч доторкнувся до цих бобів! – пробубонів Портос собі під ніс.

І голосно додав:

– Дякую, кузино, я вже ситий.

Запанувала мовчанка: Портос не знав, що робити далі. Прокурор кілька разів повторив:

– Ах, пані Кокнар, дякую вам, ви влаштували нам справжнісінький бенкет; Боже, як я наївся! Метр Кокнар з'їв тарілку супу, дві чорні лапки та баранячу кістку – єдину, на якій було хоч трохи м'яса.

Портос подумав, що з нього кепкують, і почав уже підкручувати вуса й супити брови; але коліно пані Кокнар нечутно порадило йому заспокоїтись.

Ця мовчанка і зникнення зі столу всіх страв, зовсім незрозумілі для Портоса, були сповнені грізного змісту для писарів. Підкоряючись поглядові прокурора й посмішці пані Кокнар, вони повільно підвелися з-за столу, ще повільніше склали серветки, вклонилися й пішли з їдальні.

– Йдіть, молоді люди, йдіть: після обіду корисно працювати, – поважно сказав прокурор.

Коли писарі зникли за дверима, пані Кокнар дістала з буфета кусень сиру, вазочку з айвовим варенням та мигдальний пиріг з медом, який вона власноручно спекла з такої нагоди.

Побачивши стільки страв, метр Кокнар насупився. Портос прикусив губу, зрозумівши, що лишився без обіду.

Він глянув, чи стоїть ще на столі таріль з бобами, але вона вже зникла.

– Оце бенкет! Справжній бенкет! – вигукнув метр Кокнар, засовавшись на кріслі. – Epulae epularum [176]176
  «Epulae epularum» – «Бенкет бенкетів» ( лат.).


[Закрыть]; Лукулл обідає у Лукулла [177]177
  Луцій Ліциній Лукулл (бл. 117 – бл. 57 до н. е.) – римський політичний діяч і полководець; збагатившись під час численних воєн, вражав сучасників марнотратством та пишністю бенкетів. Звідси вираз «лукуллів бенкет».


[Закрыть].

Портос глянув на карафку, яка стояла біля нього, сподіваючись, що дообідає вином, хлібом і сиром; але вина не лишилося – карафка була порожня. Пан і пані Кокнар удали, що не помічають цього.

«Ну що ж, – подумав Портос, – принаймні надалі знатиму, що й до чого».

Він з'їв ложечку варення й зав'яз зубами в глевкому тісті пані Кокнар.

«Отже, – сказав він собі, – жертву принесено. О, коли б я тільки не мав надії зазирнути разом з пані Кокнар до шафи її чоловіка!»

Після такого розкішного обіду метр Кокнар захотів поспати. Портос сподівався, що прокурор переспить тут же, в їдальні. Проте клятий хазяїн зажадав, щоб його відвезли назад до кабінету, й наполягав, голосячи, доти, аж поки опинився біля своєї шафи, та ще й, про всяк випадок, поставив під неї ноги.

Дружина прокурора відвела Портоса до сусідньої кімнати й почала наводити мости для примирення.

– Прошу обідати в нас тричі на тиждень, – сказала пані Кокнар.

– Дякую, – відповів Портос, – але я не люблю нікого обтяжувати своєю присутністю; крім того, мені треба клопотатися про спорядження.

– Авжеж, – жалібно зітхнула дружина прокурора. – Ще й це нещасне спорядження…

– На жаль, так, – мовив Портос, – саме спорядження.

– Що ж являє сюбою ваше спорядження, пане Портосе?

– О, чого тільки там нема! – вигукнув Портос – Як вам відомо, мушкетери – це найдобірніше військо, тож їм потрібно безліч таких речей, які зовсім ні до чого ні гвардійцям, ні швейцарцям.

– Яких же саме?

– Тут може йтися… – почав Портос, який волів сперечатися за ціле, а не за його частки.

Дружина прокурора з жахом чекала продовження фрази.

– Про скільки? – спитала вона. – Сподіваюсь, не більше, ніж… Вона замовкла, їй забракло слів.

– О ні, – відказав Портос, – не більше, ніж про дві з половиною тисячі ліврів. Сподіваюсь навіть, що за певної економії я вкладуся в дві тисячі ліврів.

– Дві тисячі ліврів! Боже мій! – вигукнула дружина прокурора. – Але ж це ціле багатство!

Портос гордо випростався, і пані Кокнар зрозуміла його.

– Я питаю про деталі через те, – пояснила вона, – що, маючи чимало родичів і клієнтів з-поміж комерсантів, майже певна: можна придбати потрібні вам речі вдвічі дешевше, ніж якби ви купували їх самі.

– А-а! – мовив Портос – Он ви про що!

– Аякже, любий пане Портосе! Тож, передусім, вам потрібен кінь?

– Авжеж, кінь.

– Чудово! В мене є саме те, що вам потрібно.

– Он як! – зраділо вигукнув Портос – Отже, з конем справу владнано; але мені потрібна ще повна амуніція для коня, яка складається з таких речей, що їх може купити тільки сам мушкетер. Вона коштуватиме не більше трьохсот ліврів.

– Трьохсот ліврів! Що ж, хай буде триста ліврів, – сказала дружина прокурора, зітхаючи.

Портос усміхнувся: ми добре пам'ятаємо, що в нього було вже сідло, подароване герцогом Бекінгемом, тож ці триста ліврів він просто збирався покласти нишком до своєї кишені.

– До того ж, – вів далі мушкетер, – треба буде ще купити коня для слуги та чемодан для мене; що ж до зброї, то вам нічого про неї турбуватись: вона в мене є.

– Коня для слуги? – нерішуче повторила дружина прокурора. – Знаєте, мій друже, це вже надто розкішно.

– Он як, добродійко! – згорда мовив Портос – Може, ви вважаєте мене жебраком?

– Та ні! Я тільки хотіла сказати, що гарний мул часто не гірший за коня, і мені здається, що, коли придбати для Мушкетона гарного мула…

– Хай буде гарний мул, – погодився Портос – Ви маєте слушність, я сам бачив дуже знатних іспанських вельмож, у яких весь почет їздив на мулах. Але тоді, як ви самі розумієте, пані Кокнар, мул має бути з китицями й бубонцями.

– О, звичайно! – відповіла дружина прокурора.

– Лишається чемодан, – вів далі Портос.

– Хай це вас не хвилює! – вигукнула пані Кокнар. – Мій чоловік має п'ять чи шість чемоданів – можете вибрати собі найкращий. Один з них він завжди брав із собою в подорожі, бо він такий великий, що туди можна упхати все, що завгодно.

– То цей чемодан порожній? – простодушно спитав Портос.

– Звичайно, порожній, – так само простодушно відповіла дружина прокурора.

– Але ж чемодан, потрібний мені, мусить бути повним, моя люба! – вигукнув Портос.

Пані Кокнар знову важко зітхнула. Мольєр ще не написав тоді свого «Скупого». Отже, пані Кокнар виявилась попередницею Гарпагона [178]178
  Йдеться про п'єсу великого французького драматурга, актора і режисера Жана-Батиста M ол ьєра (1622–1673) «Скупий», написану в 1668 році; її головна дійова особа – скупий багатій Гарпагон.


[Закрыть].

Кінець кінцем було домовлено і про решту спорядження. Дружина прокурора пообіцяла дати вісімсот ліврів грішми й придбати коня та мула, які мали б честь нести на собі Портоса та Мушкетона до слави.

Приставши на ці умови, Портос попрощався з пані Кокнар. Вона, правда, хотіла затримати його ніжним поглядом; але Портос послався на службові справи, і дружині прокурора довелося поступитися цим перед королем.

Мушкетер повернувся додому голодний і в дуже поганому настрої.

III. Покоївка та господиня

Тим часом, як ми вже казали, незважаючи на докори сумління й на мудрі поради Атоса, Д'Артаньян дедалі більше закохувався в міледі. Він щодня бував у неї. Заповзятливий гасконець упадав біля молодої жінки, певний, що рано чи пізно вона неодмінно відповість на його залицяння.

Якось увечері, підходячи до будинку міледі з переможним і щасливим виглядом людини, для якої немає нічого недосяжного, він зустрів під ворітьми покоївку. Цього разу гарненька Кетті не обмежилася тим, що мимохіть торкнулась його, а ніжно взяла за руку.

«Чудово! – подумав Д'Артаньян. – Певно, вона має передати якесь доручення від своєї господині. Зараз вона запросить мене на побачення, про яке міледі не наважується сказати сама». І він глянув на вродливу дівчину поглядом переможця.

– Я хотіла б сказати вам кілька слів, пане кавалере… – прошепотіла покоївка.

– Кажи, дівчинко, кажи, – відповів Д'Артаньян. – Я слухаю.

– Тільки не тут; те, що я маю вам сказати, – велика таємниця.

– Гаразд! То що ж нам робити?

– Якби пан погодився піти зі мною, – несміливо мовила Кетті.

– Куди ти скажеш, красуне.

– Тоді ходімо.

Не випускаючи Д'Артаньянової руки, Кетті повела його потаємними крутими сходами і, піднявшись на десять-п'ятнадцять сходинок, відімкнула двері.

– Заходьте, пане, – сказала вона. – Тут ми будемо самі й зможемо поговорити.

– А чия це кімната, моя чарівна красуне? – спитав Д'Артаньян.

– Моя, пане кавалере; ці двері відчиняються в спальню моєї господині. Але будьте певні, міледі не почує нас, бо ніколи не лягає раніше півночі.

Д'Артаньян оглядівся. Маленька затишна кімнатчина була опоряджена зі смаком і сяяла чистотою. Але очі його мимоволі зверталися до тих дверей, що, як сказала Кетті, вели до спальні міледі.

Кетті здогадалась, що діялося в душі юнака, і зітхнула.

– Ви дуже кохаєте мою господиню, добродію! – вигукнула вона.

– О, в мене немає слів, Кетті! Це просто якесь шаленство! Кетті знову зітхнула.

– Ну що ж, пане! – сказала вона. – Це дуже прикро.

– Чому ж це так прикро, хай йому чорт? – спитав Д'Артаньян.

– Тому, пане, – відповіла Кетті, – що моя господиня вас зовсім не кохає.

– Маєш! – мовив Д'Артаньян. – Ти мені це кажеш за її дорученням?

– О ні, пане, ні! Я сама, співчуваючи вам, вирішила це сказати.

– Дякую тобі, люба Кетті, але тільки за добрий намір. Бо ти й сама розумієш – не дуже приємно мені це чути.

– То ви не вірите тому, що я сказала?

– Завжди важко буває вірити таким речам, бодай із самолюбства, моя чарівна красуне.

– Так-таки не вірите?

– Поки ти не доведеш мені, що…

– А що ви скажете ось на це?

І Кетті витягла з-за корсажа записочку.

– Це мені? – спитав Д'Артаньян, вихоплюючи записку.

– Ні, іншому.

– Іншому?

– Так.

– Ім'я, його ім'я! – вигукнув Д'Артаньян.

– Гляньте на адресу.

– «Панові графу де Варду».

Спогад про випадок у Сен-Жермені миттю промайнув у голові самовпевненого гасконця; блискавичним рухом він розпечатав листа, не звертаючи анінаименшої уваги на дівчину, яка, збагнувши, що він збирається робити, або, точніше, побачивши, що він уже зробив, перелякано скрикнула:

– О Боже, пане кавалере! Що ви робите?

– Нічого особливого!

І Д'Артаньян прочитав:

«Ви не відповіли на мого першого листа: чи захворіли, чи вже забули про те, як дивились на мене на балі в пані де Пз? Ось вам слушна нагода, графе! Скористайтеся з неї».

Д'Артаньян зблід; його самолюбство було вражене; він вирішив, що скривджене також і його кохання.

– Мій бідолашний пане Д'Артаньяне! – співчутливо мовила Кетті, знову стискаючи юнакові руку.

– Ти жалієш мене, дівчинко? – спитав гасконець.

– О, від щирого серця! Бо я знаю, що таке кохання!

– Ти знаєш, що таке кохання? – вигукнув Д'Артаньян, уперше уважно глянувши на Кетті.

– На жаль, знаю!

– Тоді, замість жаліти мене, ти краще допомогла б мені помститися своїй господині.

– А як би ви хотіли їй помститися?

– Я залюбки зайняв би місце мого суперника.

– Ні, пане кавалере, я нізащо не буду допомагати вам у цьому! – миттю відповіла Кетті.

– Чому? – спитав Д'Артаньян.

– З двох причин.

– З яких саме?

– Перш за все тому, що моя господиня ніколи вас не покохає.

– Звідки ти це знаєш?

– Ви смертельно образили її.

– Я? Чим я міг образити її, коли відтоді, як ми познайомились, я схилявся їй до ніг, мов покірливий раб? Прошу тебе, поясни мені.

– Я відкрию це лише тій людині, яка зрозуміє мою душу! Д'Артаньян удруге глянув на Кетті. Дівчина була така свіжа та гарна, що не одна герцогиня згодилась би віддати за цю красу свою корону.

– Кетті! – сказав юнак. – Я зрозумію твою душу, коли ти так уже цього хочеш. Про це не турбуйся, люба моя дівчинко.

І Д'Артаньян поцілував її. Покоївка почервоніла, немов вишня.

– О ні! – вигукнула Кетті. – Ви не кохаєте мене! Ви кохаєте мою господиню, ви самі щойно сказали мені це.

– І це заважає тобі відкрити мені другу причину?

– Друга причина, пане кавалере, – вела далі Кетті, осмілівши після поцілунку й підбадьорена поглядом юнака, – друга причина та, що в коханні кожен дбає про себе.

Тільки тепер Д'Артаньян пригадав ніжні погляди Кетті, зустрічі з нею в передпокої, на сходах, у коридорі, дотики її рук і потаємні зітхання. Захоплений бажанням подобатися вельможній пані, він досі не звертав уваги на покоївку: полюючи за орлом, про горобців не думаєш…

Проте цього разу наш гасконець одразу збагнув усі переваги, що їх давало йому кохання Кетті, в якому вона так наївно, чи, скоріше, так щиро, йому освідчилась: змога перехоплювати листи, адресовані графові де Варду, дізнаватися про все, що діється в домі міледі, будь-коли користуватися кімнатою Кетті, суміжною зі спальнею господині… Як бачимо, віроломний юнак ладен був пожертвувати бідолашною дівчиною, аби тільки домогтися кохання міледі.

– Гаразд, – сказав він. – Люба Кетті, хочеш переконатися, що ти даремно сумніваєшся в моєму коханні?

– В якому коханні? – спитала Кетті.

– В тому, яке я відчуваю до тебе.

– Як же ви переконаєте мене в цьому?

– Хочеш, щоб я сьогодні був з тобою весь той час, який я проводжу з твоєю господинею?

– Авжеж! – Кетті заплескала в долоні. – Звичайно, хочу!

– Тоді, люба моя дівчинко, – сказав Д'Артаньян, зручно вмощуючись у кріслі, – ходи до мене, і я скажу тобі, що ти найгарніша покоївка, яку я будь-коли бачив.

І він розповів Кетті про це так красномовно, що бідолашна дівчина, якій і справді дуже хотілося повірити, повірила йому… Проте, на щирий подив Д'Артаньяна, гарненька Кетті виявила неабияку рішучість і не склала зброї.

В нападах і в захисті час минає швидко.

Пробило північ. Тієї ж миті зі спальні міледі пролунав дзвінок.

– Великий Боже! – вигукнула Кетті. – Мене кличе господиня! Йди, швидше йди звідси!

Д'Артаньян підвівся і взяв капелюх, наче збираючись вийти; та, замість цього, він хутко відчинив дверцята великої шафи, вскочив у неї й сховався між сукнями та пеньюарами міледі.

– Що ви робите? – зойкнула Кетті.

Д'Артаньян, який встиг схопити ключ, замкнувся зсередини і нічого не відповів.

– Кетті! – роздратовано гукнула міледі. – Ви що, заснули? Чому не йдете, коли я дзвоню?

І Д'Артаньян почув, як двері зі спальні міледі відчинилися.

– Йду, міледі, йду! – Кетті кинулась назустріч господині.

Вони пішли до спальні. А що двері лишилися відчинені, то Д'Артаньян чув, як міледі сварила покоївку. Нарешті вона заспокоїлась, і, поки Кетті прислужувала їй, розмова зайшла про нього.

– Послухай, – спитала міледі, – чому це сьогодні не було нашого гасконця?

– О пані! – здивовано сказала Кетті. – Він не приходив? Невже він може легковажити своїм щастям? – Ні, певно, його затримав пан де Тревіль або пан Дезессар. Я знаю свої сили, Кетті, і я тримаю його в руках, повір мені.

– Що ви збираєтеся з ним зробити, пані?

– Що я збираюся з ним зробити!.. Затям, Кетті, між ним і мною існує щось таке, про що він і сам не знає… Через нього його високопреосвященство мало не позбавив мене своєї прихильності… О; я помщуся йому!

– Я гадала, що пані кохає його.

– Кохаю його? Та я його ненавиджу! Дурень, який тримав життя лорда Вінтера в своїх руках і не вбив його! Негідник, через якого я втратила триста тисяч ліврів ренти!

– Це правда, – сказала Кетті, – адже ваш син – єдиний спадкоємець свого дядька, і до його повноліття ви могли б розпоряджатися його грошима.

Почувши, як ця чарівна істота дорікає йому тим, що він не вбив людину, яку вона в нього ж на очах осипала знаками дружньої приязні, почувши цей пронизливий голос, яким вона вміла так підступно зачаровувати в світській розмові, Д'Артаньян затремтів.

– Я б уже давно помстилася йому, – вела далі міледі, – коли б не кардинал. Не знати чому, він звелів щадити його.

– Авжеж! Зате пані не пощадила молоду жінку, яку він кохав.

– А, дружину галантерейника з вулиці Могильників! Хіба він ще не забув про її існування? Слово честі, славна помста!

Холодний піт зросив Д'Артаньянові чоло: ця жінка й справді була страховиськом.

Він знову почав дослухатися, та, на жаль, туалет було закінчено.

– А тепер ідіть до себе, – сказала міледі, – й завтра обов'язково дістаньте відповідь на листа, якого я вам дала.

– До пана де Варда? – спитала Кетті.

– Звичайно, до пана де Варда.

– По-моєму, ця людина – цілковита протилежність бідолашного пана Д'Артаньяна, – мовила Кетті.

– Ідіть, моя люба, – відповіла міледі, – я не люблю зайвих балачок. Д'Артаньян почув, як, зачиняючи двері, міледі клацнула двома замками у своїй спальні; Кетті теж замкнула двері на ключ зі своєї кімнати, але намагалася зробити це якнайтихіше. Д'Артаньян одчинив дверцята шафи.

– Боже! – ледь чутно вигукнула Кетті. – Що з вами? Який ви блідий!

– Тварюка! – прошепотів Д'Артаньян.

– Мовчіть! Мовчіть! Ідіть! – сказала Кетті. – Між моєю кімнатою й спальнею міледі – тільки тонка стіна; там чути кожне слово.

– Тому я й не піду нікуди, – відповів Д'Артаньян.

– Тобто як це не підете? – спитала Кетті, зашарівшись.

– Або піду, тільки… пізніше.

І він обійняв Кетті. Чинити опір не можна було – від опору завжди стільки шуму! Тому Кетті не стала боронитися.

То була помста, спрямована проти міледі. Д'Артаньян переконався, якою солодкою може бути така помста. І якби в ньому бодай жевріло справжнє почуття, він, безперечно, задовольнився б цією новою перемогою. Однак ним володіли тільки гордість і честолюбство.

Проте – і це слід сказати на користь Д'Артаньянові, – свій вплив на Кетті він використав передусім для того, аби дізнатися, що сталося з пані Бонасьє. Бідолашна дівчина поклялася на розп'ятті, що нічого не знає, бо її господиня ніколи й наполовину не звіряла їй своїх таємниць. Єдине, в чому вона не мала сумніву, було те, що пані Бонасьє жива.

Не знала Кетті й того, чому міледі мало не позбулася прихильності кардинала. Але тут уже Д'Артаньян був поінформований краще, ніж вона: адже він бачив міледі на одному із затриманих кораблів у ту хвилину, коли відпливав з Англії. Тож він не мав жодного сумніву, що йшлося про діамантові підвіски.

Але головне полягало в тому, що глибока затята ненависть міледі до Д'Артаньяна була викликана тим, що він не вбив лорда Вінтера.

Наступного дня Д'Артаньян знову прийшов до міледі. Міледі була в дуже поганому настрої, і Д'Артаньян пояснив це собі тим, що вона й досі не дістала відповіді від пана де Варда. Ввійшла Кетті; але міледі зустріла її дуже суворо. Покоївка глянула на Д'Артаньяна, ніби бажаючи сказати: «Бачите, скільки я терплю через вас!»

А втім, під кінець вечора прекрасна левиця пом'якшала; вона поблажливо слухала ніжні балачки Д'Артаньяна і навіть дозволила йому поцілувати руку на прощання.

Д'Артаньян вийшов од неї, не знаючи, що й думати. Проте наш юнак був не з тих, хто легко втрачає здоровий глузд. Залицяючись до міледі, він водночас склав маленький план.

Як і напередодні, біля дверей Д'Артаньян зустрів Кетті й піднявся до неї в кімнату. Кетті розповіла, що міледі дуже лаяла її й картала за недбалість. Міледі не знала, чому мовчить граф де Вард, і звеліла дівчині з'явитись до неї о дев'ятій годині ранку по новий лист – уже третій.

Д'Артаньян узяв з Кетті слово, що вранці вона принесе листа до нього. Бідолашна дівчина обіцяла все, чого вимагав од неї юнак: дона зовсім розгубилася.

Все сталося так само, як і напередодні: Д'Артаньян сховався в шафі, міледі покликала покоївку, перевдяглася, відіслала Кетті й замкнула двері. Як і вчора, Д'Артаньян пішов додому лише о п'ятій годині ранку.

Об одинадцятій до нього прибігла Кетті; в руках у неї був лист од міледі. Цього разу бідолашна слухняно віддала його Д'Артаньянові: дівчина ладна була зробити все, чого він зажадає. Вона й справді була щиро віддана красеню солдатові.

Д'Артаньян розпечатав листа й прочитав:

«Ось уже втретє я пишу вам про те, що кохаю вас. Стережіться, аби вчетверте я не написала, що ненавиджу вас.

Якщо ви каєтеся в своїй поведінці, дівчина, передавши вам цю записку, скаже, в який спосіб кавалер може здобути собі прощення».

Читаючи, Д'Артаньян то червонів, то блід.

– О, ви все ще кохаєте її! – вигукнула Кетті, яка ні на мить не відводила очей від Д'Артаньянового обличчя.

– Ні, Кетті, ти помиляєшся. Я більше не кохаю її; але я хочу помститися за зневагу.

– Я знаю, якою буде ваша помста; ви вже казали мені про неї.

– Кетті, та це ж байдуже! Адже ти знаєш – я кохаю тільки тебе.

– Хіба можна це знати?

– Знатимеш, коли побачиш, як я вчиню з нею. Кетті зітхнула.

Д'Артаньян узяв перо й написав:

«Добродійко, досі я не йняв віри, що два перші листи й справді призначалися мені, – я вважав себе не гідним такої честі. До того ж, я так нездужав, що однаково не зважився б вам відповісти.