Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 44 страниц)

XXVII. Засіб класичної трагедії

Якусь хвилину міледі крадькома спостерігала за молодим офіцером, а потім заговорила знову:

– Я вже майже три дні нічого не пила й не їла, тож відчувала нестерпні муки. Часом мені здавалося, наче якась хмара оповиває мені чоло й засліплює очі. Це була гарячка.

Увечері я мало не кожної хвилини непритомніла від слабкості; втрачаючи свідомість, я дякувала Богові в надії, що це вже смерть.

Раптом двері відчинились. Від страху я прийшла до тями. Він з'явився в супроводі людини, обличчя якої було сховане під маскою, та й сам він був у масці. Але я впізнала його кроки, впізнала його голос, впізнала цей величний вигляд, яким пекло наділило його на погибель людям.

– Чи згодні ви присягнутися в тому, про що я вас просив? – спитав він.

– Ви самі сказали, що пуритани вміють тримати слово; я присягнулась, і ви це чули, віддати вас на землі до суду людського, а на тому світі – до суду Божого.

– Отже, ви непохитні?

– Присягаюсь Богом, який мене чує: я шукатиму свідків вашого злочину доти, аж поки знайду того, хто помститься за мене!

– Ви безчесна жінка, – голосно сказав він, – тож і будете за це покарані! Затаврована в очах світу, на допомогу якого ви сподіваєтесь, спробуйте відтепер довести світові, що ви не злочинниця й не божевільна!

Обернувшись до свого супутника, він наказав:

– Кате, виконуй свій обов'язок!

– О! Його ім'я, його ім'я! – вигукнув Фелтон. – Назвіть його ім'я!

– Даремно я волала про допомогу й чинила відчайдушний опір, бо зрозуміла – на мене чекає щось набагато гірше, ніж смерть!.. Кат схопив мене, повалив на підлогу й здушив своїми свинцевими руками. Задихаючись від ридань, майже непритомна, сподіваючись лише на милість Бога, який не схотів почути мене, я нестямно закричала від болю й сорому: розпечене залізо, залізо ката вогненним жалом уп'ялося мені в плече!..

Фелтон застогнав.

– Погляньте, – мовила міледі, велично, немов королева, підводячись з крісла, – погляньте, Фелтоне, які нові муки вигадали для молодої безневинної дівчини за те, що вона стала жертвою лиходійського насильства. Навчіться пізнавати серця людей і надалі не ставайте сліпим знаряддям їхньої несправедливої помсти.

Міледі хутко розстебнула сукню, розірвала батист, що прикривав її груди, і, зашарівшись з удаваного гніву та сорому, показала молодому офіцерові незгладимий слід безчестя на своєму чарівному плечі.

– Але, – вигукнув Фелтон, – я бачу тут квітку лілії!

– В тім-то й річ! – відповіла міледі. – Якби це було англійське тавро!.. Треба було б іще довести, який суд засудив мене до такого покарання, і я могла б подати скаргу до всіх судів королівства. Але французьке тавро… О, ним, тільки ним і можна було мене надійно затаврувати.

Цього було занадто для Фелтона.

Блідий, непорушний, розчавлений страхітливим зізнанням міледі, засліплений її надлюдською вродою, вражений тим, як вона оголила своє плече з безсоромністю, яку він прийняв за особливу велич душі, Фелтон упав перед нею на коліна, як це робили перші християни перед непорочними святими мученицями, що їх переслідування імператорів приводили до цирків на глум кровожерливої черні. Тавро перестало існувати для нього – залишилась сама тільки врода.

– Пробачте, пробачте! – вигукнув Фелтон. – О, пробачте мені! Міледі прочитала в його очах: кохаю, кохаю вас!

– За що вас пробачити? – спитала вона.

– Пробачте, що я став спільником ваших переслідувачів. Міледі простягла до нього руку.

– Така вродлива, така молода! – вигукнув Фелтон, укриваючи цю руку поцілунками.

Міледі подарувала йому один з тих поглядів, які раба роблять королем.

Фелтон був пуританином: він випустив руку міледі й став цілувати її ноги.

Він уже не кохав – він обожнював її.

Коли цей порив душевного захоплення минув, коли міледі вдала, що опанувала себе, хоч насправді вона й на хвилину не втрачала самовладання; коли Фелтон побачив, що покров цнотливості знову приховав скарби кохання, які ця жінка так ретельно оберігала від його погляду для того, щоб іще більш роз'ятрити його бажання, – він сказав:

– О! Тепер мені лишається спитати у вас тільки про одне – про ім'я вашого справжнього ката, бо я вважаю, що він один був катом. Інший був його знаряддям, тільки й того.

– Брате мій! – вигукнула міледі. – Тобі треба, щоб я назвала його? Ти ще не здогадався?

– Як! – мовив Фелтон. – Це він?.. Знову він!.. Як і раніше, він!.. Як! Справжній винуватець…

– Справжній винуватець, – сказала міледі, – спустошитель Англії, гнобитель істинно віруючих, мерзенний крадій честі стількох жінок, той, хто з примхи свого розбещеного серця має намір залити кров'ю всю Англію, хто сьогодні захищає протестантів, а завтра зрадить їх…

– Бекінгем! То це Бекінгем! – люто вигукнув Фелтон. Міледі затулила обличчя руками, наче не могла перебороти сорому, що його викликало в неї це ім'я.

– Бекінгем – кат цього ангельського створіння! – вигукнув Фелтон. – І ти, Боже, не спопелив його! І ти дозволив йому лишатися вельможним, шановним, всевладним на погибель усім нам!

– Бог відступається від того, хто сам від себе відступається! – сказала міледі.

– Він хоче накликати на свою голову прокляття! – чимдалі схвильованіше говорив Фелтон. – Він хоче, щоб людська помста впала на нього перед карою небесною!

– Люди бояться його й потурають йому.

– О! – відповів Фелтон. – Я не побоюсь і не попущу!.. Душа міледі сповнилась пекельною радістю.

– Але як лорд Вінтер, мій заступник, мій батько, причетний до всього цього? – спитав Фелтон.

– Поряд з людьми підлими й вартими зневаги є ще й натури благородні та великодушні, – відповіла міледі. – Я мала нареченого, якого кохала і який кохав мене. Фелтоне, він був серцем і душею подібний до вас. Я прийшла до нього й розповіла йому все. Він знав мене, отож і не вагався. Це був вельможний пан, в усьому рівний Бекінгемові. Він не сказав нічого у відповідь, лише взяв шпагу, загорнувся у плащ і поспішив до Бекінгемського палацу.

– Так, так, – сказав Фелтон, – я розумію. Однак, коли маєш справу з такими людьми, треба брати не шпагу, а кинджал.

– Саме напередодні Бекінгем поїхав надзвичайним послом до Іспанії, де він мав просити руки інфанти для короля Карла І, який тоді ще був принцом Уельським. Мій наречений повернувся ні з чим.

– Послухайте, – сказав він мені, – герцог поїхав, і я тим часом не можу помститись; поки він повернеться, обвінчаймося, як ми це й вирішили зробити, а тоді вже покладіться на лорда Вінтера, який зуміє захистити й свою честь, і честь своєї дружини.

– Лорда Вінтера! – вигукнув Фелтон.

– Авжеж, – відповіла міледі, – лорда Вінтера. Тепер ви все зрозуміли, чи не так? Бекінгем не повертався до Англії близько року. За тиждень до його повернення лорд Вінтер несподівано помер, залишивши мене своєю єдиною спадкоємицею. Звідки цей удар? Єдиному Богові це відомо, я не звинувачую нікого…

– О, яка безодня, яка безодня! – жахнувся Фелтон.

– Лорд Вінтер помер, нічого не сказавши своєму братові. Страхітлива таємниця мала лишатися таємницею доти, поки вона, як громом, не вразила б винуватця. Ваш заступник не дуже втішався з того, що його старший брат одружився з молодою дівчиною без посагу. Я зрозуміла: мені важко сподіватися на підтримку людини, обманутої в своїх сподіваннях на спадщину. Отож я виїхала до Франції, вирішивши зостатися там до кінця мого життя. Але все моє майно лишилося в Англії; коли у зв'язку з війною сполучення між обома державами припинилось, я стала відчувати нестатки. Мимоволі довелося приїхати сюди; шість днів тому я висадилась у Портсмуті.

– А далі? – спитав Фелтон.

– Далі? Бекінгем, безперечно, довідався про моє повернення, сказав це лордові Вінтеру, вже й без того упередженому проти мене; сказав і те, що його невістка – безчесна жінка, затаврована злочинниця. Мій чоловік помер і не може підняти свого правдивого, шляхетного голосу на мій захист. Лорд Вінтер повірив усьому тим охо*-чіше, що це йому вигідно. Він наказав арештувати мене, привезти сюди й віддати під вашу охорону. Все інше вам відомо: післязавтра він висилає мене за межі Англії, відправляє на поселення; післязавтра він на все життя полишає мене в середовищі безчесних людей. О, повірте, змову добре підготовлено, тенета міцно сплетено, і честь моя загине! Ви самі добре бачите, Фелтоне: я мушу померти. Фелтоне, дайте мені ніж!

З цими словами міледі, ніби втративши останні сили, знеможена й млосна, впала на руки молодому офіцерові. Сп'янівши від кохання й гніву, Фелтон підхопив її й палко пригорнув до свого серця.

– Ні, ні! – мовив він. – Ти житимеш усіма шанованою й незаплямованою; ти житимеш для того, щоб перемогти своїх ворогів!

Міледі відсторонила його повільним рухом руки, хоч погляд її й вабив до себе. Та Фелтон знову обійняв її, гарячково звівши на полонянку очі, немов перед ним і справді було якесь божество.

– О смерть, смерть! – ледве чутно мовила міледі, млосно примружуючи вії. – О, краще смерть, ніж ганьба. Фелтоне, брате мій, друже мій, заклинаю тебе!

– Ні! – вигукнув Фелтон. – Ні, ти житимеш, і житимеш відомщеною.

– Фелтоне, я приношу нещастя всім, хто мене оточує! Залиш мене! Дай мені померти!

– Тоді ми помремо разом! – вигукнув Фелтон, цілуючи міледі в губи.

Аж тут у двері часто й гучно загрюкали. Міледі вже по-справжньому відштовхнула Фелтона.

– Чуєш? – сказала вона. – Нас підслухали, сюди йдуть! Усе скінчено, ми загинули! – Ні, – відповів Фелтон, – це вартовий попереджає, що підходить дозір.

– Тоді мерщій до дверей і відімкніть їх самі!

Фелтон підкорився; ця жінка оволоділа вже всіма його помислами, всією його душею.

Відчинивши двері, він побачив сержанта, який командував сторожовим патрулем.

– Що сталося? – спитав молодий лейтенант.

– Ви наказали мені відчинити двері, коли я почую, що ви кличете на допомогу. Проте ви забули залишити ключ, – відповів солдат. – Я почув крик, але не розібрав слів, штовхнув двері, та вони були замкнені зсередини. Отож я покликав сержанта.

– І от я тут, – доповів сержант.

Фелтон, розгублений до краю, застиг на місці, не знаючи, що сказати.

Міледі зрозуміла, що від неї тепер залежить, як розгорнуться далі події. Вона підбігла до столу, схопила ніж і вигукнула:

– А з якого права ви не дозволяєте мені померти?

– Боже мій! – жахнувся Фелтон, побачивши у неї в руці ніж. Аж тут у коридорі пролунав глузливий сміх. Почувши гомін, барон, як був у халаті, але зі шпагою під пахвою, непомітно підійшов і став на порозі.

– А-а! – мовив він. – От ми й дочекались останньої дії трагедії. Ви самі бачите, Фелтоне, що драма пройшла одну за одною всі фази, як я вам і казав. Однак будьте певні: кров не проллється.

Міледі збагнула, що загине, коли негайно не дасть Фелтонові незаперечного доказу своєї мужності.

– Ви помиляєтесь, мілорде! – вигукнула вона. – Кров проллється, і нехай ця кров впаде на тих, хто примусив її пролитися!

Фелтон скрикнув і кинувся до міледі. Але було пізно: полонянка вдарила ножем себе в груди.

А втім, певно, завдяки щасливому випадку, а ми скажемо – завдяки спритності міледі, ніж ковзнув по одній зі сталевих планшеток корсета, які за тих часів, подібно до панцира, захищали груди жінок; тож, ковзнувши по цій планшетці, він розірвав одяг і тільки кінчиком зачепив тіло біля ребер. І все-таки на сукні міледі з'явилася кров. Полонянка впала горілиць і, здавалося, знепритомніла.

Фелтон витяг ніж.

– Гляньте, мілорде, – похмуро сказав він. – Жінка, яка була під моєю охороною, позбавила себе життя! – Будьте певні, Фелтоне, – відповів лорд Вінтер, – вона не вмерла. Демони так легко не вмирають; заспокойтесь і почекайте мене в моїх покоях.

– Але, мілорде…

– Ідіть, я вам наказую.

Фелтон підкорився. Проте, виходячи з кімнати, він сховав ніж у себе на грудях.

Що ж до лорда Вінтера, то він покликав жінку, яка прислужувала міледі, а коли та з'явилася, доручив її турботам полонянку, й досі непритомну.

Проте, побоюючись, що рана все-таки серйозна, він негайно відрядив верхівця по лікаря.

XXVIII. Втеча

Як і передбачав лорд Вінтер, рана міледі була зовсім не тяжка. Залишившись на самоті зі служницею, яка почала її квапливо роздягати, міледі розплющила очі.

А втім, слід було прикинутися хворою і кволою. Це було легко для такої комедіантки, як міледі. Вона спритно обдурила служницю, й та вирішила просидіти біля її ліжка всю ніч, хоч міледі й заперечувала проти цього.

Проте присутність цієї жінки не завадила полонянці віддатися своїм думкам.

Поза всякими сумнівами, Фелтон беззастережно повірив їй. Фелтон був відданий їй усією душею; якби йому тепер з'явився ангел і став звинувачувати міледі, то молодий офіцер напевно вирішив би, що це посланець чорта.

Міледі всміхнулася такій своїй думці: віднині Фелтон став її єдиною надією, єдиним засобом порятунку.

Але лорд Вінтер міг його запідозрити, і за самим Фелтоном могли тепер встановити нагляд.

Лікар приїхав близько четвертої години ранку. Рана міледі майже закрилася: тож лікар навіть не міг сказати, чи глибока вона. Але з частоти пульсу він визначив, що стан хворої анітрохи не загрозливий.

Вранці міледі відпустила служницю, пославшись на те, що та не спала всю ніч і що їй теж потрібен відпочинок.

Вона сподівалася, що Фелтон прийде, коли їй принесуть сніданок. Але Фелтон не прийшов.

Невже її побоювання справдились? Невже барон запідозрив Фелтона, і молодий офіцер не допоможе їй у вирішальну хвилину? їй лишався тільки один день: лорд Вінтер повідомив, що відплиття призначене на двадцять третє число, а вже настав ранок двадцять другого.

І все-таки міледі досить терпляче чекала обіду.

Хоч уранці вона нічого не їла, обід принесли о звичайній порі. Міледі з жахом помітила, що солдати, які охороняли її тепер, одягнені в іншу форму.

Тоді вона наважилася спитати, що сталося з Фелтоном. Їй відповіли, що годину тому Фелтон сів на коня й кудись поїхав.

Вона поцікавилась, чи барон у замку; солдат відповів ствердно і додав, що лорд Вінтер наказав сповістити його, коли ув'язнена захоче з ним поговорити.

Міледі сказала, що зараз вона ще надто квола й що єдине її бажання – залишитися на самоті.

Солдат поставив обід і вийшов.

Фелтона відсторонили, солдатів морської піхоти замінили – отже, Фелтонові більше не довіряли.

Це був останній удар.

Лишившись сама, міледі встала; ліжко, в якому вона завбачливо пролежала весь ранок, щоб усі вважали, ніби вона тяжко поранена, палило її, немов розпечена жаровня. Вона глянула на двері: віконце було забите дошкою. Мабуть, лорд Вінтер боявся, щоб вона в якийсь демонський спосіб не спокусила через цей отвір вартових.

Міледі аж усміхнулася з радості; нарешті вона могла вільно виявляти свої почуття, не боячись, що за нею підглядають. В пориві несамовитої люті вона заметалася по кімнаті, наче тигриця, яку замкнули в залізну клітку. Мабуть, якби їй залишили ніж, вона мріяла б про те, щоб убити цього разу не себе, а барона.

О шостій годині прийшов лорд Вінтер; він був озброєний по самісінькі вуха. Барон, про якого міледі досі думала, що він лише не вельми розумний придворний кавалер, став чудовим тюремником: здавалося, він усе передбачав, про все здогадувався, все попереджав.

З одного кинутого на міледі погляду він зрозумів усе, що відбувається у неї в душі.

– Хай так, – сказав він, – але принаймні сьогодні ви мене ще не вб'єте; у вас немає зброї, до того ж, я насторожі. Ви почали розбещувати мого бідолашного Фелтона: він став уже піддаватися вашому пекельному впливові. Але я хочу врятувати його. Він вас більше не побачить, усе скінчено. Зберіть свої речі: завтра ви рушаєте в дорогу. Я був призначив відплиття на двадцять четверте число, але потім подумав: чим швидше справу буде владнано, тим усе це буде певніше. Завтра опівдні я матиму наказ про ваше заслання, підписаний Бекінгемом. Якщо ви, перш ніж сісти на корабель, скажете хоч комусь бодай одне слово, мій сержант всадить вам кулю в лоб – він має такий наказ. Якщо на кораблі ви без дозволу капітана скажете хоч комусь бодай одне слово, капітан накаже викинути вас у море – він має таке розпорядження. До побачення; це все, що я хотів вам сказати. Завтра я ще раз прийду сюди – попрощатися з вами!

Барон вийшов з кімнати.

Міледі вислухала погрозливу тираду із зневажливою усмішкою на губах, але з шаленою люттю в душі.

Принесли вечерю; полонянка відчула, що їй треба підживитися, – адже вона не знала, що станеться цієї ночі, яка вже наближалась, похмура й грізна, бо по небу клубочились важкі хмари, й далекі спалахи блискавок віщували грозу.

Гроза почалася близько десятої години. Міледі з радістю бачила, що природа поділяє сум'яття, яке панувало у неї в душі. Грім гримів у небі, мов гнів у її серці; їй здавалось, що пориви вітру куйовдять її волосся точнісінько так, як гнуть віти дерев і зривають з них листя. Вона голосила, наче ураган, і її голос зливався з могутнім голосом природи, яка немовби теж несамовито стогнала в розпуці.

Раптом міледі почула – хтось стукає в шибку. В спалаху блискавки вона помітила за ґратами людське обличчя.

Вона підбігла до вікна й відчинила його.

– Фелтоне! – вигукнула вона. – Я врятована!

– Так, – відповів Фелтон, – але тихше, тихше! Мені треба ще підпиляти прути на ґратах. Стережіться, щоб вони не побачили вас у віконечко дверей.

– Оце вже вам доказ того, що Бог за нас, Фелтоне, – сказала міледі. – Вони забили віконце дошкою.

– Це добре – Бог позбавив їх розуму! – відповів Фелтон.

– Що я маю робити? – спитала міледі.

– Нічого. Тільки зачиніть вікно. Спробуйте заснути або принаймні лягайте в ліжко не роздягаючись; коли я скінчу роботу, то постукаю в шибку. Але чи зможете ви йти за мною?

– Авжеж!

– А ваша рана?

– Завдає мені страждань, але не заважає ходити.

– Тоді будьте напоготові; чекайте мого знаку.

Міледі зачинила вікно, погасила лампу й лягла, скрутившись калачиком у ліжку. Серед стогону бурі вона чула скрегіт ножівки по ґратах і за кожним спалахом блискавки бачила Фелтонову тінь за шибкою.

Цілу годину вона пролежала, затамувавши подих, дослухаючись, вкриваючись холодним потом і відчуваючи, як серце в неї заходиться від моторошного страху при найменшому шурхоті, що долинав з коридора.

Бувають години, довші за роки.

Нарешті Фелтон знову постукав у шибку.

Міледі скочила з ліжка й відчинила вікно. Два прути ґрат були перепиляні, і в отвір могла вільно пролізти людина.

– Ви готові? – спитав Фелтон.

– Так. Що мені взяти з собою?

– Золото, коли воно у вас є.

– Так, на щастя, мені залишили те золото, яке я мала при собі.

– Тим краще, бо я витратив усі свої гроші, щоб найняти корабель.

– Візьміть, – сказала міледі, віддаючи Фелтонові мішечок з луїдорами.

Фелтон узяв його й кинув униз, до підніжжя стіни.

– А тепер, – мовив він, – спускаймося.

– Гаразд.

Міледі стала на крісло і висунулась у вікно. Вона побачила, що молодий офіцер висить над безоднею на мотузяній драбині.

Вперше в житті її охопив жах: адже вона все-таки була жінка. Вона мало не заточилась.

– Саме цього я й боявся, – мовив Фелтон.

– Дрібниці, дрібниці, – відповіла міледі. – Я заплющу очі.

– Ви довіряєте мені? – спитав Фелтон.

– Ще б пак!

– Простягніть мені руки; схрестіть їх. Ось так.

Фелтон зв'язав їй зап'ястя своєю хусткою, а поверх хустки ще й мотузкою.

– Що ви робите? – здивовано спитала міледі.

– Покладіть мені руки на шию й нічого не бійтеся.

– Але ж ви можете втратити рівновагу, і ми обоє розіб'ємось.

– Будьте спокійні – я моряк.

Не можна було гаяти ні хвилини. Міледі обхопила руками шию Фелтона і з його допомогою прослизнула у вікно.

Фелтон почав повільно спускатися зі сходинки на сходинку. Незважаючи на вагу двох тіл, драбина хиталася в повітрі від лютих поривів бурі.

Раптом Фелтон зупинився.

– Що сталося? – спитала міледі.

– Тихше, – сказав Фелтон, – я чую кроки.

– Нас помітили?

Вони замовкли, прислухаючись.

– Ні, – мовив нарешті Фелтон, – нічого страшного.

– Чиї це кроки?

– Це вартові обходять замок.

– А де вони мають пройти?

– Саме під нами.

– Вони нас помітять.

– Ні, якщо не спалахне блискавка.

– Вони зачеплять за кінець драбини.

– На щастя, вона на шість футів не дістає до землі.

– Ось вони, Боже мій!

– Тихше!

Затамувавши подих, втікачі нерухомо висіли в двадцяти футах над землею.

Саме в цю мить під ними, сміючись і розмовляючи, проходили солдати.

Для втікачів настала страшна хвилина.

Патруль пройшов; кроки подаленіли, й голоси мало-помалу затихли.

– Тепер, – сказав Фелтон, – ми врятовані. Міледі зітхнула й знепритомніла.

Фелтон знову почав спускатися. Діставшись до кінця драбини й не відчуваючи далі опори під ногами, він став чіплятися за сходинки руками. Вхопившись нарешті за останню сходинку, молодий офіцер повис на ній і торкнувся ногами землі. Фелтон нахилився, підібрав мішечок із золотом і взяв його в зуби.

Потім він схопив міледі на руки й хутко подався в бік, протилежний тому, куди пішов патруль. Незабаром він звернув з дозорного шляху, спустився поміж стрімчаків до моря і, діставшись до берега, свиснув.

У відповідь долинув такий самий свист, і за п'ять хвилин неподалік з'явився човен з чотирма веслувальниками.

Човен підплив так близько, як тільки було можливо, але недостатня глибина все-таки не дозволяла йому пристати до берега.

Фелтон увійшов по пояс у воду, нікому не довіряючи свою дорогоцінну ношу.

На щастя, буря почала вщухати. Тільки море ще лютувало. Маленький човен стрибав на хвилях, неначе горіхова шкаралупа.

– До шхуни! – наказав Фелтон. – Веслуйте швидше. Матроси почали гребти. Але море так вирувало, що весла ледве розтинали воду.

І все-таки втікачі віддалялись од замку; це було найважливіше. Ніч була така темна, що з човна майже неможливо було розрізнити берег, а про те, щоб з берега хтось побачив човен, годі було й думати.

На воді похитувалась чорна цятка.

Це була шхуна.

Поки матроси веслували до неї, Фелтон розплутав спочатку мотузку, а потім і хустку, якою були зв'язані руки міледі.

Вивільнивши їй руки, він зачерпнув морської води і збризнув утікачці обличчя.

Міледі глибоко зітхнула й розплющила очі.

– Де я? – спитала вона.

– Ви врятовані, – відповів молодий офіцер.

– Врятована! Врятована! – вигукнула міледі, – Так, ось небо, ось море! Повітря, яким я дихаю, повітря волі. Ах!.. Дякую вам, Фелтоне, дякую!

Молодий офіцер пригорнув її до серця.

– А що з моїми руками? – мовила міледі. – Мені їх наче здушили в лещатах!

Міледі звела руки: її зап'ястя й справді заніміли й посиніли.

– Бідолашна! – зітхнув Фелтон, дивлячись на ці гарні руки й сумно схиливши голову.

– О, це дрібниці, дрібниці! – вигукнула міледі. – Тепер я пригадала!

Вона кинула оком довкола себе.

– Він тут, – сказав Фелтон, ногою підсунувши до неї гаманець із золотом.

Втікачі підпливли до шхуни. Вахтовий гукнув до них; з човна відповіли.

– Що це за корабель? – спитала міледі.

– Шхуна, яку я найняв для вас.

– Куди вона мене довезе?

– Куди вам буде завгодно, аби тільки ви висадили мене в Портсмуті.

– Що ви збираєтесь робити в Портсмуті? – спитала міледі.

– Виконати наказ лорда Вінтера, – відповів Фелтон з похмурою усмішкою.

– Який наказ? – спитала міледі.

– Невже ви не розумієте? – сказав Фелтон.

– Ні; поясніть, прошу вас.

– Не довіряючи мені більше, він вирішив стерегти вас сам, а мені звелів одвезти на підпис Бекінгемові наказ про ваше заслання.

– Коли він вам не довіряє, як же він не побоявся доручити вам цей наказ?

– Хіба мені треба знати, що я везу?

– Ваша правда. І ви їдете до Портсмута?

– Я не можу гаяти часу: завтра двадцять третє число, і Бекінгем відпливає з флотом.

– Куди ж він рушає?

– До Ла-Рошелі.

– Він не повинен туди поїхати! – вигукнула міледі, забувши про своє звичне самовладання.

– Будьте певні, – відповів Фелтон, – він не поїде.

Міледі затремтіла з радості. Вона прочитала в найпотаємнішій глибині серця молодого офіцера: там була написана смерть Бекінгема.

– Фелтоне, – сказала вона, – ви великий, як Іуда Маккавей [239]239
  Чуда Маккавей – вождь іудейського повстання проти сирійського царя Антіоха IV Єпіфана, який одержав кілька перемог над сирійськими військами й загинув у бою 160 року до н. е.


[Закрыть]! Якщо ви помрете, я помру разом з вами. Це все, що я можу вам сказати.

– Тихше! – зупинив її Фелтон. – Ми підходимо.

Справді, човен підпливав до шхуни. Фелтон перший вибрався по трапу й подав міледі руку. Матроси підтримали її, бо море ще хвилювалося. За хвилину втікачі ступили на палубу.

– Капітане, – сказав Фелтон, – ось особа, про яку я вам казав і яку треба цілою та здоровою доправити до Франції.

– За тисячу пістолів, – відповів капітан.

– Я вже дав вам п'ятсот.

– Це правда, – мовив капітан.

– А ось решта п'ятсот, – озвалася міледі, взявши в руки мішечок із золотом.

– Ні, – відповів капітан, – я людина слова, і я вже дав його молодому офіцерові. Решта п'ятсот пістолів я маю дістати, коли прибудемо до Булоні.

– А чи доберемося ми туди?

– Авжеж! – відказав капітан. – Це така самісінька правда, як і те, що мене звуть Джек Бутлер.

– Ну що ж, – мовила міледі, – коли ви дотримаєте слова, я дам вам не п'ятсот, а тисячу пістолів.

– Ура вам, чарівна дамо! – вигукнув капітан. – І дай мені Боже частіше мати таких пасажирів, як ваша милість!

– А тим часом, – сказав Фелтон, – довезіть нас до бухти… Адже ми з вами домовились, що ви приставите нас саме туди.

Капітан наказав узяти належний курс, і близько сьомої години ранку невеличкий корабель кинув якір у вказаній Фелтоном бухті.

Під час цього переїзду Фелтон усе розповів міледі: як, замість поїхати до Лондона, він найняв корабель, як повернувся назад, як видерся на стіну, забиваючи залізні гаки між камінням і стаючи на них, і як, нарешті, добравшись до заґратованого вікна, прив'язав мотузяну драбину. Все інше міледі було відомо.

Зі свого боку, міледі намагалася зміцнити Фелтона в його замірах; але вже з перших сказаних ним слів вона зрозуміла: молодого фанатика треба скоріше стримувати, ніж заохочувати.

Вони домовились, що міледі чекатиме на Фелтона до десятої години і що коли о десятій годині він не з'явиться до неї, вона рушить у дорогу сама.

Тоді, якщо він буде на волі, вони зустрінуться у Франції в монастирі кармеліток у Бетюні.