Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 44 страниц)

XVIII. Сімейна справа

Атос знайшов назву: сімейна справа.В сімейні справи кардинал не мав права втручатися; сімейні справи не обходили нікого; врешті-решт, сімейними справами можна було займатися у всіх на очах.

Отже, Атос знайшов назву: сімейна справа.

Араміс знайшов засіб: слуги.

Портос знайшов гроші: діамант.

І тільки Д'Артаньян, який мало не завжди був найзаповзятливішим з усіх чотирьох, нічого не знайшов. А втім, слід сказати, що цього разу саме ім'я міледі паралізувало всі його думки.

Ба ні, ми таки помилилися: він знайшов покупця на діамант.

На сніданку в пана де Тревіля всі були дуже веселі. Д'Артаньян з'явився в новій мушкетерській формі. Оскільки він був майже такий самий на зріст, як Араміс, а сам Араміс, діставши, як пригадує читач, од видавця небувало щедру винагороду за свою поему, справив необхідне обмундирування в подвійній кількості, то він і відступив Д'Артаньянові один комплект.

Д'Артаньян вважав би себе найщасливішим зі смертних, якби не міледі, що, немов чорна хмара, невідступно стояла на його обрії.

Після сніданку друзі домовились зібратися ввечері в Атоса й остаточно обговорити свої справи.

Д'Артаньян цілий день ходив по табору, красуючись у своїй мушкетерській формі.

Увечері, рівно о призначеній годині, четверо друзів зібралися разом. Вони мали вирішити три питання: що написати брату міледі; що написати спритній особі в Тур; хто зі слуг повезе листи.

Кожен пропонував свого. Атос посилався на скромність і мовчазність Грімо, який говорить тільки тоді, коли його хазяїн дозволяє йому розтулити рота; Портос вихваляв силу Мушкетона, який з його могутньою статурою легко може подужати чотирьох чоловіків середнього зросту; Араміс, захоплюючись спритністю Базена, розсипався в пишних похвалах своєму кандидатові; нарешті, Д'Артаньян, який цілком покладався на хоробрість Планше, звичайно ж, згадав про його поведінку в делікатній булонській справі.

Всі ці чотири чесноти запекло змагалися між собою, даючи поживу для виголошення блискучих промов, яких ми не наводимо тут тільки тому, що вони видадуться трохи задовгими.

– На жаль, – сказав Атос, – треба було б, щоб наш посланець поєднував у собі всі ці чотири якості.

– А де ви знайдете такого?

– Ніде, звичайно! – погодився Атос – Я й сам це знаю. А тому візьміть Грімо.

– Візьміть Мушкетона.

– Візьміть Базена.

– Візьміть Планше. Планше хоробрий і спритний; це вже дві чесноти з чотирьох.

– Панове, – мовив Араміс – Головне полягає не в тому, щоб знати, хто з наших чотирьох слуг найскромніший, найдужчий, найспритніший або найхоробріший; головне полягає в тому, щоб знати, хто з них найбільше любить гроші.

– Дуже розумна думка, – сказав Атос – Завжди годиться пам'ятати про людські вади, а не тільки про їхні чесноти. Пане абате, ви й справді великий мораліст!

– Так, це головне, – вів далі Араміс – Адже нам потрібні надійні виконавці наших доручень не лише для того, щоб досягти успіху, а й для того, щоб не зазнати невдачі. Бо в разі невдачі важитиме своєю головою не слуга…

– Тихше, Арамісе! – застережливо кинув Атос.

– Ви маєте слушність, – погодився Араміс – Тож я кажу: не слуга, а його пан і навіть усі ми, панове! Чи віддані нам наші слуги настільки, щоб заради нас ризикувати життям? Ні.

– Слово честі, – сказав Д'Артаньян, – я майже ладен поручитися за Планше.

– Так от, мій любий друже, додайте до безкорисливої відданості вашого Планше чималу суму грошей, яка забезпечила б йому певний достаток, і тоді ви зможете ручитися за нього цілком.

– Отакої! Вас однаково обдурять, – обізвався Атос, який був оптимістом, коли йшлося про речі, і песимістом, коли йшлося про людей. – Вони пообіцяють усе, аби тільки одержати гроші, а в дорозі від страху забудуть навіть рідного батька. Коли їх спіймають, то негайно притиснуть; а притиснуті, вони в усьому признаються. Якого чорта! Ми не діти! Щоб дістатись до Англії (Атос стишив голос), треба проїхати всю Францію, всіяну кардиналовими шпигунами та поплічниками; щоб сісти на корабель, треба мати перепустку; щоб знайти дорогу до Лондона, треба знати англійську мову. Як на мене, справа аж надто складна.

– Та ні, – відповів Д'Артаньян, якому дуже хотілося, щоб їхня справа вдалася. – Навпаки, я вважаю, що вона дуже легка. Ну, звичайно, хай йому чорт, коли написати лордові Вінтеру про двірцеві справи, про лихі заміри кардинала…

– Тихше! – знову застеріг Атос.

– Про всі інтриги й державні таємниці, – вів далі Д'Артаньян, мимоволі стишуючи голос, – то, звичайно, нас усіх колесують живцем. Однак, ради Бога, Атосе, не забувайте, що ми йому напишемо, як ви самі сказали, про сімейну справу, ми напишемо тільки для того, аби після приїзду міледі до Лондона він позбавив її змоги шкодити нам. Я б написав йому приблизно так…

– Послухаймо, – сказав Араміс, заздалегідь прибираючи невдоволеного вигляду.

– «Шановний добродію і любий друже…» – Еге ж, писати «любий друже» англійцеві! – урвав Атос – Оце так початок! Браво, Д'Артаньяне! За саме це звертання вас не колесують, а четвертують.

– Гаразд! Хай буде по-вашому. Я напишу коротко: «Шановний добродію».

– Можете навіть написати «мілорде», – зауважив Атос, який завжди вважав за потрібне дотримуватися звичних форм ввічливості.

– «Мілорде, чи пам'ятаєте ви невеличку галявину за Люксембургом, де паслися кози?»

– Отакої! Тепер іще й Люксембург! Подумають, що ви натякаєте на королеву-матір. Нічого не скажеш, дотепна вигадка! – всміхнувся Атос.

– Ну, тоді напишемо так: «Мілорде, чи пам'ятаєте ви ту невеличку галявину, де вам урятували життя?»

– Мій любий Д'Артаньяне, – сказав Атос, – ви ніколи не навчитеся писати листи. «Де вам урятували життя»! Яка ганьба! Це не гідно шляхетної людини. Про такі послуги порядним людям не нагадують. Докоряти благодіянням – значить ображати.

– Ах, мій друже, – заперечив Д'Артаньян, – ви нестерпні. Якщо треба писати під вашою цензурою, то я відмовляюся від цього.

– І правильно робите, любий. Орудуйте мушкетом і шпагою – ви маєте до цього неабиякий хист. Перо ж віддайте панові абатові – це йому більше до снаги.

– Справді, – сказав Портос, – віддайте перо Арамісові, адже він навіть пише дисертації латиною.

– Про мене! – здався Д'Артаньян. – Тож напишіть нам цю записку, Арамісе. Тільки благаю вас ім'ям найсвятішого отця нашого – папи, – будьте обачливі, бо попереджаю, що я теж не подарую вам жодної невдалої фрази.

– Прошу вас, – відповів Араміс із простодушною самовпевненістю, властивою всім поетам. – Але ознайомте мене з деталями. Правда, я не раз чув розмови про те, що невістка лорда Вінтера велика негідниця, і навіть сам у цьому переконався, підслухавши її розмову з кардиналом…

– Та тихше-бо, хай йому чорт! – мовив Атос.

– Але, – закінчив свою думку Араміс, – мені не відомі подробиці.

– І мені також, – докинув Портос.

Д'Артаньян та Атос якийсь час мовчки дивились один на одного. Нарешті Атос, зібравшись з думками й збліднувши більше, ніж звичайно, кивнув головою, і Д'Артаньян зрозумів: можна говорити.

– Гаразд! Ось як треба написати, – почав він. – «Мілорде, ваша невістка – безчесна лиходійка, яка намагалась підіслати до вас убивць, щоб успадкувати ваші гроші. Але вона не мала права одружитися з вашим братом, бо вже була заміжня у Франції, і…»

Тут Д'Артаньян зупинився, ніби шукаючи потрібного слова, і глянув на Атоса.

– «І чоловік вигнав її», – підказав Атос.

– «Бо вона затаврована», – повів далі Д'Артаньян.

– Та годі вам! – вигукнув Портос – Бути цього не може! Вона хотіла підіслати вбивцю до свого дівера?

– Так.

– Вона була вже заміжня?

– Так.

– І її чоловік побачив у неї на плечі лілію? – спитав Портос.

– Так.

Ці три «так» вимовив Атос, і кожне наступне звучало похмуріше за попереднє.

– А хто бачив на ній це тавро? – спитав Араміс.

– Д'Артаньян і я, або, точніше, щоб зберегти хронологічний порядок, я і Д'Артаньян, – відповів Атос.

– А чоловік цієї страхітливої почвари ще живий? – поцікавився Араміс.

– Живий.

– Ви певні цього?

– Авжеж, певен.

На якусь мить запала напружена тиша – кожен перебував під враженням почутого.

– Цього разу, – обізвався Атос, перший порушуючи мовчанку, – Д'Артаньян дав нам блискучий начерк, і саме з нього й слід починати листа.

– Хай йому чорт! Ви таки маєте слушність, Атосе, – сказав Араміс – Скласти такого листа – річ дуже делікатна. Навіть сам пан канцлер добряче впрів би, перш ніж написати таке хитромудре послання, хоч він і знається на редагуванні протоколів. А втім, байдуже! Помовчте хвилину, я спробую щось придумати.

Араміс узяв перо, на якусь мить замислився, потім написав дрібним і гарним, майже жіночим почерком десяток рядків, а тоді неголосно й повільно, зважуючи кожне слово, прочитав: «Мілорде! Той, хто пише вам ці кілька рядків, мав честь схрестити з вами шпаги на невеличкій галявині на вулиці Пекла. Ви після того не раз були такі ласкаві, що називали себе другом цієї особи; тож і ваш знайомий вважає своїм обов'язком засвідчити свою дружбу до вас доброю порадою. Двічі ви мало не стали жертвою вашої близької родички, яку вважаєте своєю спадкоємицею, оскільки вам невідомо, що вона одружилася в Англії, бувши вже заміжньою у Франції. Але втретє, тобто тепер, ви можете загинути. Ваша родичка цієї ночі виїхала з Ла-Рошелі до Англії. Простежте за її прибуттям, бо вона має дуже далекосяжні й страхітливі заміри. Коли ви хочете знати, на що вона здатна, прочитайте минуле цієї жінки на її лівому плечі».

– О, це просто чудово! – сказав Атос – Ви пишете як державний секретар, мій любий Арамісе. Тепер лорд Вінтер неодмінно затримає свою невістку, якщо, звичайно, одержить нашого листа. А якщо він і попав би до рук його високопреосвященства, то однаково не зашкодив би нам. Проте слуга, якого ми відрядимо з листом, може доїхати лише до Шательро, а нам збрехати, що був у Лондоні. Тож ми дамо йому разом з листом тільки половину грошей, пообіцявши віддати другу половину, коли він привезе відповідь. Діамант у вас? – обернувся він до Д'Артаньяна.

– Я маю щось краще, ніж діамант. Я маю гроші.

І Д'Артаньян кинув на стіл гаман. Почувши дзенькіт золота, Араміс підвів очі, Портос здригнувся, і тільки Атос лишався так само незворушний.

– Скільки в цій торбинці? – спитав він.

– Сім тисяч ліврів луїдорами по двадцять франків.

– Сім тисяч ліврів! – вигукнув Портос – Оцей маленький діамант коштував сім тисяч ліврів?

– Схоже на те, – сказав Атос, – коли вже вони на столі. Навряд чи наш друг Д'Артаньян додав до них свої гроші.

– Панове, – зауважив Д'Артаньян, – але ж ми зовсім забули про королеву. Подумаймо хоч якось про здоров'я любого її серцю Бекінгема. Це найменше, що ми повинні для неї зробити.

– Правильно, – кивнув головою Атос – А втім, це вже прямо стосується Араміса.

– Гаразд! – відповів Араміс, зашарівшися. – Що я маю робити?

– Абищицю, – мовив Атос – Скласти ще одного листа – цього разу до тієї спритної особи, що мешкає в Турі.

Араміс знову взяв перо, знову трохи подумав і написав такі рядки, які одразу ж віддав на суд своїм друзям: «Люба кузино…»

– Ага, ця спритна особа – ваша родичка! – вигукнув Атос.

– Двоюрідна сестра, – сказав Араміс.

– Що ж, хай буде двоюрідна сестра! Араміс читав далі:

«Люба кузино, його високопреосвященство кардинал – хай Бог береже його на благо Франції та на поталу ворогам королівства – вже майже покінчив з бунтівними єретиками з Ла-Рошелі; цілком імовірно, що англійський флот, який іде до них на допомогу, навіть близько не підступиться до фортеці. Насмілюся навіть висловити певність, що яка-небудь важлива подія неодмінно стане на заваді від'їздові Бекінгема з Англії. Його високопреосвященство – найуславленіший державний діяч минулого, теперішнього, а можливо, й майбутнього. Він затьмарив би сонце, якби воно йому заважало. Повідомте про ці радісні новини вашу сестру, люба кузино. Мені приснилося, що цей клятий англієць помер. Не пригадую вже, чи то від удару кинджалом, чи то від отрути. Єдине можу сказати напевне – мені приснилося, ніби він помер, а ви знаєте, що мої сни ніколи мене не обманюють. Сподівайтеся скоро мене побачити».

– Чудово! – вигукнув Атос – Ви король поетів; мій любий Арамісе, ви говорите, як Апокаліпсис [208]208
  Апокаліпсис – остання книга Нового Заповіту (заключної частини Біблії), написана в 69 році і сповнена моторошних пророцтв про кінець світу.


[Закрыть], і прорікаєте істину, як Євангеліє. Тепер вам лишається тільки написати на цьому листі адресу.

– Це дуже просто, – мовив Араміс. Він кокетливо склав листа й надписав: «Мадемуазель Мішон, білошвейці з Тура».

Троє друзів, сміючись, перезирнулися: вони піймали облизня.

– Тепер ви розумієте, панове, – сказав Араміс, – що тільки Базен може відвезти цього листа до Тура. Моя кузина знає лише Базена й довіряє йому одному: будь-хто інший зіпсує всю справу. До того ж, Базен марнославний і в науках тямить. Базен читав історичні книги, панове, він знає, що Сикст П'ятий [209]209
  Сикст V – папа з 1585 по 1590 рік, відомий своєю реформаторською діяльністю та участю в релігійних чварах у Франції.


[Закрыть], перш ніж стати папою, був свинопасом. А що Базен має намір прийняти духовний сан водночас зі мною, то він не втрачає також надії стати колись і папою або, принаймні, кардиналом.

Ви самі розумієте: людина, яка плекає такі плани, не дасть себе схопити, а вже коли її і впіймають, вона скорше помре під тортурами, ніж мовить бодай слово.

– Ну, гаразд, – погодився Д'Артаньян. – Базен – так Базен. Але віддайте мені мого Планше! Міледі якось наказала відшмагати його канчуком і вигнати зі свого дому. Планше має добру пам'ять, і я ручуся, що, коли йому випаде нагода помститися, він радше дасть себе вбити, ніж відмовиться від цієї втіхи. Якщо справи в Турі стосуються вас, Арамісе, то справи в Лондоні стосуються особисто мене. Тому я прошу вас зупинити свій вибір на Планше. До того ж, він уже був зі мною в Лондоні й уміє цілком пристойно сказати: «London, sir, if you please?» [210]210
  «London, sir, if you please?» – «Будь ласка, сер, як проїхати до Лондона?» ( англ.).


[Закрыть]та «My master lord D'Artagnan» [211]211
  «Му master lord D'Artagnan» – «Мій пан, лорд Д'Артаньян» ( англ.).


[Закрыть]. Будьте певні – з такими знаннями він чудово дістанеться до Англії й повернеться назад.

– В такому разі, – мовив Атос, – дамо Планше сімсот ліврів до від'їзду й сімсот після повернення, а Базенові – триста ліврів, коли він від'їздитиме, і триста ліврів, коли повернеться. Це зменшить наше багатство до п'яти тисяч ліврів; кожен з нас візьме собі по тисячі ліврів і використає їх на свій розсуд, а останню тисячу ми відкладемо про чорний день, на випадок непередбачених витрат або для спільних потреб, доручивши зберігати гроші абатові. Чи згодні ви на це?

– Любий мій Атосе, – відповів Араміс, – ви говорите як Нестор [212]212
  Нестор – один із персонажів Гомерової «Іліади», що славився своїм розумом та мудрими порадами.


[Закрыть], який – це ж бо всім відомо! – був найбільшим мудрецем у Греції.

– Отже, вирішено, – підсумував Атос – Поїдуть Планше та Базен. Правду кажучи, я зовсім не проти, щоб залишити Грімо при собі: він звик до мого обходження, і я ціную його. Вчорашній день, напевно, виснажив, а ця подорож просто доконала б мого слугу.

Друзі покликали Планше і пояснили, що він має робити. Д'Артаньян, який уже попередив його про все, пообіцяв передусім славу, потім гроші й тільки під кінець згадав про небезпеку.

– Я сховаю лист за підкладку рукава, – сказав Планше, – і проковтну його, якщо мене схоплять.

– Але ж тоді ти не виконаєш доручення, – заперечив Д'Артаньян.

– Дайте мені ввечері копію листа, і завтра я знатиму його напам'ять.

Д'Артаньян глянув на друзів, ніби хотів сказати: «Ну як? Що я вам говорив?»

– Планше, – повів Д'Артаньян далі, – ти маєш вісім діб на те, щоб добратися до лорда Вінтера, і вісім діб на повернення – всього шістнадцять діб. Якщо на шістнадцятий день після від'їзду, о восьмій годині вечора, ти не повернешся, то не одержиш решти грошей, навіть коли ти з'явишся на п'ять хвилин пізніше.

– В такому разі, пане, – сказав Планше, – купіть мені годинника.

– Візьми мій, – мовив Атос, простягаючи Планше із властивою йому безтурботною щедрістю годинника, – і постарайся виконати доручення якнайкраще. Затям, що, коли ти довіришся кому-небудь, прохопишся необережним словом чи будеш десь вештатися, ти занапастиш свого пана, який так довіряє твоїй відданості, що поручився нам за тебе. Але затям також і те, що, коли з твоєї вини Д'Артаньянові скоїться щось лихе, я знайду тебе скрізь, хоч би де ти був, і тоді – прощайся з життям!

– О пане! – мовив Планше, ображений підозрою, а ще більше наляканий незворушним виглядом мушкетера.

– А я, – сказав Портос, люто обертаючи очима, – злуплю з тебе живого шкіру.

– Ах, пане!

– А я, – обізвався Араміс своїм лагідним, мелодійним голосом, – спалю тебе на повільному вогні, як це роблять дикуни.

– Ох, пане!

Планше заплакав. Та ми не зважимось сказати, чи від страху він плакав, чи від замилування такою непорушною одностайністю чотирьох друзів. Д'Артаньян потиснув Планше руку й обійняв його.

– Розумієш, Планше, – сказав він, – добродії кажуть тобі все це тільки з прихильності до мене, а насправді вони тебе щиро люблять.

– О пане! – вигукнув Планше. – Або я виконаю доручення, або хай мене четвертують. Але навіть якщо мене четвертуватимуть, то будьте певні, що жоден шматочок мого тіла не викаже вас.

Вирішили: Планше іде завтра о восьмій ранку, щоб за ніч він міг вивчити листа напам'ять. Хитрий слуга виграв на цій умові рівно дванадцять годин – адже він мав повернутися на шістнадцятий день о восьмій вечора.

Вранці, коли Планше сідав на коня, Д'Артаньян, який у душі відчував прихильність до герцога Бекінгема, відвів свого слугу вбік і промовив:

– Слухай, коли ти передаси листа лордові Вінтеру й він прочитає його, то скажи: «Пильнуйте його світлість лорда Бекінгема, бо його хочуть убити». Але розумієш, Планше, це така серйозна й важлива таємниця! В тому, що довіряю її тобі, я не признався навіть своїм друзям. І не написав би про це в листі, хоч би мені пообіцяли чин капітана.

– Будьте певні, пане, – відповів Планше, – ви самі побачите, чи можна покластися на мене.

Планше скочив на чудового коня, якого він мав замінити за двадцять льє від табору на поштових, і поскакав чвалом. Серце його, ніде правди діти, трохи щеміло від спогадів про погрози трьох мушкетерів, та все ж він був у прегарному настрої.

Базен виїхав наступного ранку до Тура, маючи вісім діб для виконання покладеного на нього доручення.

Тим часом, поки їхні посланці були відсутні, четверо друзів з цілком зрозумілих причин були як ніколи обережні й до всього придивлялися та прислухалися. Вони намагались дізнатися, про шо гомонять у таборі, стежили за кожним кроком кардинала й рознюхували, чи не прибув часом до Рішельє який-небудь новий посланець. Не раз і не двічі вони жахалися, коли їх несподівано викликали до начальства. Крім того, їм треба було дбати й про власну безпеку: міледі, як страхітливий привид, повсякчас стояла перед їхніми очима й не давала їм спати спокійно.

На ранок восьмого дня Базен, як завжди бадьорий і, своїм звичаєм, усміхнений, увійшов до корчми «Гугенот», де саме снідали четверо друзів, і сказав, як було домовлено:

– Пане Арамісе, ось відповідь од вашої кузини.

Друзі радісно перезирнулися: половину справи зроблено! Щоправда, ця половина була куди простіша й вимагала значно менше часу.

Почервонівши, Араміс узяв листа, написаного незграбним почерком і з орфографічними помилками.

– Боже мій! – сміючись, вигукнув він. – Це таки безнадійно! Ніколи бідолашна Мішон не навчиться писати, як пан де Вуатюр.

– Що теє за отна, тея бітна Мішон? – спитав швейцарець, який теж снідав у «Гугеноті».

– Це всього-на-всього чарівна юна білошвейка, яку я колись кохав. Тож я попросив її написати мені на пам'ять кілька рядків, – відповів Араміс.

– Хай йому шорт! Якщо фона така ш фелика сама, як і її літери, ви туше щасливий, тофаришу! – сказав швейцарець.

Араміс прочитав листа й віддав Атосові.

– Погляньте, що вона написала, Атосе, – сказав він.

Атос пробіг очима послання й, щоб остаточно розвіяти підозри швейцарця, прочитав уголос:

– «Любий кузене, моя сестра і я дуже добре відгадуємо сни й страшенно боїмося їх. Але про ваш, сподіваюся, можна сказати – не вір у сни, омана вони. Прощавайте! Залишайтесь здорові й час од часу нагадуйте про себе.

Аглая Мішон».

– Про який це сон вона пише? – спитав драгун, що й собі підійшов до гурту.

– Авшеш, про який сон? – підхопив швейцарець.

– Хай йому чорт! – відповів Араміс – Якось мені приснився страшний сон, і я розповів його кузині.

– О так, Боше мій! Це душе просто росповісти свій сон, але я шотного расу не пачив сніф.

– Ви дуже щасливі, – мовив Атос, підводячись з-за столу. – Я був би радий, якби міг сказати те саме про себе!

– Шотного расу! – повторив швейцарець, запишавшися з того, що така людина, як Атос, бодай у чомусь йому заздрить. – Шотного расу!

Тільки-но Атос підвівся, Д'Артаньян теж устав з-за столу, взяв друга під руку й вийшов разом з ним.

Портос і Араміс мусили залишитись, щоб відповідати на грубуваті жарти драгуна та швейцарця.

Базен одразу пішов спати, підмостивши собі під голову жмут соломи. А що він мав жвавішу уяву, ніж швейцарець, то йому приснилося, ніби пан Араміс, ставши папою, одягає йому на голову кардинальську шапку.

Проте, як ми вже казали, своїм щасливим поверненням Базен тільки трохи розвіяв ту тривогу, яка огорнула наших друзів. Дні чекання тягнуться довго, і Д'Артаньян ладен був побитися об заклад, що доба мала тепер сорок вісім годин. Він забував про вимушену довготривалість подорожі по морю, він перебільшував всемогутність міледі. Д'Артаньян гадав, що в цієї жінки, яка здавалася йому втіленням демонічної сили, є такі самі надприродні спільники. Почувши ледь уловимий шурхіт, він думав, що це вже прийшли по нього або привели назад Планше для очної ставки з ним та його друзями. Більше того, його довіра до шановного пікардійця меншала з кожним днем. Тривога Д'Артаньяна, яку він уже не міг приховати, передалася Портосові й Арамісові. Тільки Атос був, як завжди, незворушний, наче на нього не чатувала небезпека й життя, як і раніше, минало спокійно та буденно.

На шістнадцятий день Д'Артаньян та двоє його друзів хвилювалися так, що не могли всидіти на місці. Ніби привиди, тинялись вони по дорозі, якою мав приїхати Планше.

– Їй-же право, – казав їм Атос, – ви не чоловіки, а діти. Отак боятися жінки! По суті, що нам загрожує? В'язниця? Нас звідти визволять: адже визволили пані Бонасьє. Нам відрубають голови? Щодня в траншеях ми наражаємось на більшу небезпеку, бо ядро може розтрощити нам ногу, і я певен, що хірург завдасть нам куди більших страждань, відрізаючи ногу, ніж кат, відрубуючи голову. Отож, чекайте спокійно; за дві години, за чотири, найпізніше, за шість годин Планше буде тут. Він обіцяв вернутися вчасно, а я дуже довіряю обіцянкам Планше і вважаю його хоробрим хлопцем.

– А якщо він не приїде? – спитав Д'Артаньян.

– Якщо не приїде – значить, запізниться, тільки й того. Він може впасти з коня, може звалитися з мосту, від швидкої їзди може схопити запалення легенів. Ех, панове! Треба брати до уваги всі ймовірні випадковості. Життя – це безнастанний ланцюжок дрібних прикростей, які філософ, сміючись, перебирає замість чоток. Будьмо ж, подібно до мене, філософами!..

– Так-то воно так, – відповів Д'Артаньян. – Але мені набридло, відкорковуючи нову пляшку, щоразу остерігатися, чи вона, бува, не з погреба міледі.

– Ви надто затятий, Д'Артаньяне, – сказав Атос – Адже міледі така чарівна жінка!

– Жінка, позначена міткою найвищої якості! – мовив Портос і, своїм звичаєм, голосно зареготав.

Атос здригнувся, провів рукою по чолу, ніби витираючи піт, і підвівся, не в силі приховати нервового збудження.

Тим часом день минув, і хоч вечір спускався повільніше, ніж друзям хотілось би, але, зрештою, він усе-таки настав. До шинків посунули завсідники. Атос, діставши свою частку від вартості діаманта, частенько зазирав до «Гугенота». В панові де Бюзиньї, який, до речі, влаштував нашим друзям чудовий обід, він знайшов цілком гідного партнера. Отож вони, за звичкою, фали вдвох у кості, коли пробило сьому годину; повз вікна пройшли патрулі, які мали посилити сторожові пости. О пів на восьму просурмили вечірню зорю.

– Ми пропали! – прошепотів Д'Артаньян на вухо Атосові.

– Ви хочете сказати, що пропали наші гроші? – спокійно заперечив Атос, виймаючи з кишені чотири пістолі й кидаючи їх на стіл. – Ну, панове, – вів він далі, – б'ють зорю, ходімо спати.

Атос і Д'Артаньян вийшли з «Гугенота». Слідом за ними вийшли й Араміс з Портосом під руку. Араміс понуро бурмотів якісь вірші, а Портос у розпачі виривав волосинки з вусів.

Аж тут із темряви виступила постать, обриси якої здалися Д'Артаньянові дивно знайомими, і звичний його слуху голос сказав:

– Я приніс вам плащ, добродію; сьогодні надто холодний вечір.

– Планше! – радісно вигукнув Д'Артаньян.

– Планше! – підхопили Портос і Араміс.

– Авжеж, Планше, – мовив Атос – Що в цьому дивного? Він обіцяв приїхати о восьмій годині – а зараз саме б'є восьму. Молодець, Планше, ви вмієте дотримувати слова. Якщо вам коли-небудь схочеться піти від свого пана, я візьму вас до себе.

– О ні, – відповів Планше. – Я ніколи не піду від пана Д'Артаньяна.

Тої ж миті Д'Артаньян відчув, як Планше тицьнув йому в руку записку.

Д'Артаньянові дуже кортіло обійняти Планше, як це він зробив при його від'їзді; але юнак боявся, що така прихильність до слуги може видатися кому-небудь з перехожих підозрілою, і стримався.

– Записка у мене, – сказав він Атосові й решті друзів.

– Добре, – відповів Атос – Ходімо додому й прочитаємо. Записка пекла Д'Артаньянові пальці. Він хотів наддати ходи, та Атос узяв його під руку, і юнакові мимоволі довелося йти в ногу з другом.

Нарешті вони ввійшли до намету. Засвітили лампу; Планше став біля дверей, щоб ніхто не заскочив друзів зненацька, і Д'Артаньян тремтячою рукою зламав печатку й розгорнув листа.

В ньому було всього піврядка, написаного суто британським почерком за формою і в абсолютно спартанських виразах за змістом:

«Thank you, be easy», – тобто: «Дякую, будьте певні».

Атос узяв у Д'Артаньяна записку, підніс її до лампи, запалив і не випускав з рук доти, аж поки вона не перетворилася на попіл.

Потім він покликав Планше й сказав:

– А тепер, мій любий хлопче, можеш правити з нас свої сімсот ліврів, хоч ти й мало чим ризикував з такою запискою.

– Проте це не завадило мені відчайдушно хитрувати, аби тільки щасливо довезти її, – відповів Планше.

– То розкажи нам про свої пригоди! – мовив Д'Артаньян.

– О, моя розповідь була б дуже довгою, пане.

– Ти маєш слушність, Планше, – сказав Атос – До того ж, уже пробили зорю, і якщо наша лампа горітиме довше, ніж в інших, це помітять.

– Гаразд, лягаймо спати, – погодився Д'Артаньян. – Спи спокійно, Планше!

– Слово честі, пане, вперше за шістнадцять днів я засну спокійно!

– Я також! – вигукнув Д'Артаньян.

– Я також! – вигукнув Портос.

– Я також! – вигукнув Араміс.

– Ну що ж! Відкрити вам правду? Я також! – сказав Атос.