Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 44 страниц)

За барикадою, крізь проломину якої вийшов Атос, – оберемками хмизу, дошками й порожніми бочками, складеними за всіма правилами фортифікаційного мистецтва, – лежали в калюжах олії та вина обгризені кістки й недоїдки окостів. У кутку видніла купа битих пляшок і перекинуте барило з відіткнутим чопом, звідки витікали останні краплі вина. Із п'ятдесяти ковбас, підвішених до крокв, лишилося не більше десятка. Як казав стародавній поет, спустошення і смерть панували тут, ніби на полі бою.

Зойки корчмаря та його дружини, що долинули з погреба, зворушили Д'Артаньяна. Атос навіть не озирнувся.

А втім, скорботу дуже скоро заступила лють. Не тямлячи себе звідчаю, хазяїн схопив рожен і ввірвався до кімнати, де розмовляли наші друзі.

– Вина! – сказав Атос, побачивши корчмаря.

– Вина! – вигукнув приголомшений хазяїн. – Вина! Та ви випили більше, ніж на сто пістолів. Я пограбований, приречений, знищений!

– Дурниці! – мовив Атос – Ми навіть не впилися як слід.

– Якби ви тільки пили, це було б іще з півбіди, але ж ви побили всі пляшки.

– Ви самі штовхнули мене на цю купу, от вона й розвалилася. То ви й винні.

– Вся моя олія пропала!

– Олія – чудові ліки для ран, а бідолашному Грімо треба було їх гоїти – адже ви його поранили.

– Всі мої ковбаси з'їдені.

– У вашому погребі сила щурів.

– Ви заплатите мені за все! – розпачливо вигукнув хазяїн.

– Ну й негідник! – підводячись, сказав Атос.

Але він одразу ж поточився і знову впав на стілець: сили зрадили його. Д'Артаньян прийшов товаришеві на допомогу й посварився канчуком на хазяїна.

Той позадкував і несподівано залився слізьми.

– Це навчить вас, – сказав Д'Артаньян, – шанобливіше ставитися до гостей, яких посилає вам Бог.

– Бог! Скажіть краще – чорт!

– Мій любий друже, – вів далі Д'Артаньян, – якщо ви й далі будете набридати нам, ми всі четверо поліземо у ваш погріб, і тоді побачимо, чи й справді збитки такі великі, як ви кажете.

– Панове, ну гаразд, я винен, – мовив переляканий корчмар, – але ж немає такого гріха, якого не можна простити. Ви вельможні пани, а я бідний корчмар; згляньтеся наді мною.

– Оце зовсім інша розмова! – сказав Атос – Чого доброго, ти ще розчулиш мені серце, і з моїх очей поллються сльози, як вино з твоїх бочок. Ми не такі страшні, як тобі здається. Підходь ближче – поговоримо.

Хазяїн з острахом підійшов до мушкетера.

– Ближче, кажу тобі, не бійся, – провадив Атос – Збираючись розплатитися з тобою, я поклав гаманець на стіл.

– Щира правда, ваша світлосте.

– В гаманці було шістдесят пістолів; де вони?

– Я віддав їх до канцелярії суду, ваша світлосте. Адже мені сказали, що це фальшиві гроші.

– То візьми гаманець назад і залиш ці шістдесят пістолів собі.

– Але ж ваша світлість добре знає, що суддівські чиновники не повертають того, що потрапило їм до рук. Якби це були фальшиві гроші, тоді можна б мати хоч якусь надію; та, на жаль, гроші були справжні.

– Домовляйся із судочинцями, як знаєш, чоловіче, мені це байдуже, тим більше, що в мене немає жодного лівра.

– Стривай, – обізвався Д'Артаньян до корчмаря, – куди ти подів Атосового коня?

– Він у стайні.

– Скільки він коштує?

– П'ятдесят пістолів, не більше.

– Ну, він коштує всі вісімдесят; так от, бери його собі, й по тому.

– Як! Ти продаєш мого коня? – здивувався Атос – Мого Баязета? На чому ж я рушу в похід? На Грімо?

– Я привів тобі іншого, – відповів Д'Артаньян.

– Іншого?

– Пречудового! – вигукнув хазяїн.

– Ну, якщо є інший, кращий і молодший, тоді бери собі старого й принеси вина.

– Якого? – спитав корчмар уже спокійно.

– Того, що в глибині погреба, біля ґрат; там ще стоїть двадцять п'ять пляшок – решта розбилася, коли я впав. Принеси шість.

– Це справжнісіньке барило, а не людина! – пробурмотів хазяїн заїзду. – Якби він пробув тут хоча б два тижні й заплатив за все, що вип'є, я владнав би свої справи.

– І не забудь подати чотири пляшки того самого вина панам англійцям, – докинув Д'Артаньян.

– А тепер, – сказав Атос, – поки нам принесуть вина, скажи мені, Д'Артаньяне, що з нашими друзями.

Д'Артаньян розповів, як він застав Портоса в ліжку з вивихнутим коліном, а Араміса – за столом у товаристві двох богословів.

Тільки-но він скінчив свою розповідь, як до кімнати зайшов хазяїн з пляшками й окостом, що висів у погребі й, на щастя, вцілів.

– Чудово, – мовив Атос, наливаючи собі й Д'Артаньянові вина, – але ви розповіли мені тільки про Портоса й Араміса. А що сталося за цей час з вами, мій друже? Чомусь ви дуже смутні.

– На жаль, так, – відповів Д'Артаньян. – І це тому, що я – найнещасливіший серед усіх вас.

– Ти нещасний, Д'Артаньяне! – вигукнув Атос – Що ж сталося? Розкажи мені.

– Потім, – відповів Д'Артаньян.

– Потім! Але чому потім? Ти гадаєш, що я п'яний, Д'Артаньяне? Затям назавжди: ніколи моя голова не буває такою ясною, як після пляшки вина. Ну, то розказуй, я уважно слухаю.

Д'Артаньян розповів історію з пані Бонасьє. Вислухавши його, Атос спокійно сказав:

– Це дрібниці, звичайнісінькі дрібниці. «Дрібниці» було його улюбленим слівцем.

– Вам усе дрібниці, мій любий Атосе! – відповів Д'Артаньян. – В устах людини, яка ніколи не кохала, це слово здається вельми непереконливим.

Згаслі очі Атоса раптом спалахнули; та за мить вони знову стали каламутними і тьмяними.

– Авжеж, – мовив він так само спокійно, – я не кохав ніколи.

– Тож ви, кам'яне серце, маєте розуміти, що помиляєтесь, так суворо ставлячись до нас, людей з ніжним серцем.

– Ніжне серце – розбите серце, – зауважив Атос.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я хочу сказати, що кохання – це лотерея, в якій тому, хто виграв, дістається смерть! Повірте мені, любий мій Д'Артаньяне, вам дуже пощастило, що ви програли. І коли дозволите дати вам пораду, то от вона – програвайте завжди.

– Мені здавалося, що вона так мене кохає!

– Це вам тільки здавалося.

– О ні, вона й справді кохала мене.

– Хлопче! Немає на світі чоловіка, котрий не вірив би, як і ви, що його кохана кохає його. Так само – немає людей, яких їхні кохані не дурили б.

– Окрім вас, Атосе! Адже ви ніколи нікого не кохали.

– Авжеж, – сказав Атос, хвилинку помовчавши, – нікого… Ну, то вип'ємо!

– Але коли так, філософе, навчіть мене, підтримайте мене; мені, як ніколи, потрібні зараз порада й співчуття.

– Співчуття? В чому?

– В моєму нещасті.

– Ваше нещастя – сміхота, – відповів Атос, знизуючи плечима. – Хотів би я знати, що б ви сказали, коли б я розповів вам одну любовну історію.

– Що сталася з вами?

– Або з одним із моїх друзів – байдуже!

– Розкажіть, Атосе, розкажіть.

– Вип'ємо – це буде краще.

– Пийте й розповідайте.

– Справді – це можна робити водночас, – сказав Атос, вихилив свою склянку і знову налив її.

– Я слухаю, – сказав Д'Артаньян.

Атос замислився; що довше він мовчав, то дужче блід. Він так багато випив, що будь-хто інший на його місці впав би й заснув. Але він тільки марив наяву. В цьому сомнамбулізмі [157]157
  Сомнабулізм – особливий вид розладу свідомості, порушення сну.


[Закрыть]сп'яніння було щось моторошне.

– Ви неодмінно цього хочете? – спитав Атос.

– Дуже прошу вас, – відповів Д'Артаньян.

– Гаразд, хай буде по-вашому. Один із моїх друзів, слухайте уважно – один із моїх друзів, а не я, – сказав Атос, похмуро всміхаючись, – один граф, родом з тієї ж провінції, що й я, тобто з Беррі, знатний, як Дандоло [158]158
  Дандоло – венеціанський рід доби середніх віків і Відродження; багато представників цього роду стали дожами (довічними виборними правителями) Венеції – міста на північному сході Італії, яке, приєднавши в середні віки ряд територій, стало великою морською державою.


[Закрыть]або Монморансі [159]159
  Монморансі – один із найзнатніших герцогських родів Франції, що вів свій родовід з X століття.


[Закрыть], закохався, коли йому було двадцять п'ять років, у шістнадцятилітню дівчину, чарівну, як саме кохання. Крізь властиву її вікові наївність просвічував кипучий розум – не жіночий розум, розум поета; вона не просто подобалась – вона чарувала. Жила вона в маленькому містечку разом з братом, парафіяльним священиком. Обоє були не з цих країв; ніхто не знав, звідки вони приїхали, але завдяки надзвичайній красі дівчини та високому благочестю брата нікому й на думку не спадало розпитувати їх про це.

А втім, усе свідчило, що вони хорошого роду. Мій друг, знатний вельможа, міг би легко звабити її або взяти силою – він був повновладним господарем у тому краї; та й хто став би оступатися за чужих, нікому не відомих людей? На жаль, він був чесною людиною. Він одружився з нею. Дурень, віслюк, бовдур!

– Чому? Адже він кохав її! – спитав Д'Артаньян.

– Почекайте трохи, – сказав Атос – Він одвіз її до свого замку й зробив з неї першу даму в усій провінції. Треба віддати їй належне – вона чудово грала свою роль.

– І що ж далі?

– Що далі! Якось, коли вона разом зі своїм чоловіком була на полюванні, – Атос говорив тихо, але дуже збуджено, – графиня впала з коня й знепритомніла. Граф кинувся на допомогу. Комір її сукні був надто тісний і заважав дихати. Граф розпоров його кинджалом і ненароком оголив плече. Вгадайте, Д'Артаньяне, що було в неї на плечі? – спитав Атос, голосно зареготавши.

– Звідки мені знати? – відповів Д'Артаньян.

– Квітка лілії, – сказав Атос – Вона була затаврована. І Атос воднодух вихилив склянку вина.

– Який жах! – вигукнув Д'Артаньян. – Не може бути!

– Я кажу правду. Ангел виявився чортом, мій любий. Доброчесна дівчина була злодійкою.

– Що ж зробив граф?

– Граф був повновладним господарем на своїй землі, він мав право карати на смерть і милувати своїх підданців. Він зірвав з графині одежу, зв'язав їй руки й повісив на гіллі дерева.

– О небо! Атосе! Це ж душогубство! – вигукнув Д'Артаньян.

– Усього лише вбивство, не більше, – сказав Атос, блідий, як мрець.

Він схилив голову на руки. Д'Артаньян, переляканий, стояв над ним.

– Це назавжди вилікувало мене від охоти мати справу з вродливими, поетичними й чарівними жінками, – трохи згодом сказав Атос, випростуючись і, певно, не збираючись доводити до кінця розповідь про графа. – Воронь Боже й вас од такої спокуси. Вип'ємо!

– То вона померла? – пробурмотів Д'Артаньян.

– Тисяча чортів! Давайте вашу склянку!.. Шинки, блазню! – гукнув Атос до корчмаря. – Ми не можемо так пити.

– А брат? – боязко спитав Д'Артаньян.

– Брат? – повторив Атос.

– Так, священик.

– А-а! Я хотів, щоб його теж повісили; але він встиг утекти зі своєї парафії.

– І ви дізналися потім, хто був цей негідник?

– Мабуть, перший коханець і співучасник цієї красуні, цілком порядний чолов'яга, який, либонь, і священиком прикинувся, щоб тільки одружити свою коханку та влаштувати її долю. Сподіваюсь, його вже четвертували.

– Боже мій, Боже мій! – вигукнув Д'Артаньян, вражений страшною розповіддю.

– Пригощайтеся шинкою, Д'Артаньяне, вона чудова, – сказав Атос, одрізаючи шматок і кладучи його на тарілку юнака. – А й справді, шкода, що в погребі не було хоч би чотирьох таких окостів! Я б випив на п'ятдесят пляшок більше.

Д'Артаньян не міг більше підтримувати цієї розмови: голова йшла йому обертом. Він упав головою на руки і вдав, ніби заснув.

– Розучилася пити молодь, – сказав Атос, з жалем дивлячись на свого друга. – А цей же ще з кращих!..

XXVIII. Повернення

Д'Артаньян був приголомшений страшною таємницею Атоса. І все-таки він не все зрозумів з його напівсповіді. Дарма що наш гасконець трохи випив звечора, – прокинувшись уранці, він пам'ятав учорашню Атосову розповідь так точно, наче кожне слово було вкарбоване в його свідомість. Недомовки друга тільки зміцнили бажання юнака з'ясувати загадку до кінця.

Уранці Д'Артаньян пішов до Атоса з твердим наміром продовжити розмову.

Атос уже заспокоївся й був, як завжди, стриманий, вишуканий і непроникний.

А втім, потиснувши Д'Артаньянові руку, мушкетер перший обізвався до нашого гасконця.

– Я був учора дуже п'яний, мій любий друже, – сказав Атос, – і збагнув це тільки сьогодні з того, що ледве можу повертати язиком, а серце й досі калатає, як дзвін. Ладен побитися об заклад, що ввечері я наверз вам цілу купу нісенітниць.

І він утупився в друга таким пильним поглядом, що той не зміг побороти ніяковість.

– Ні, – відповів Д'Артаньян, – наскільки я пригадую, ви не казали нічого особливого.

– Правда? Дивно! А мені здалося, ніби я розповідав одну дуже сумну історію.

І він глянув на юнака так, наче хотів прочитати найглибші таємниці його серця.

– Мабуть, – сказав Д'Артаньян, – я був іще п'яніший, ніж ви, бо я й справді нічого не пам'ятаю.

На Атоса ці слова не справили ніякого враження, і він повів далі:

– Ви, безперечно, помітили, мій любий друже, що кожен буває п'яний по-своєму: одні сумують, інші веселяться. Я, наприклад, коли вип'ю, стаю сумним і починаю розповідати страшні історії, які колись втовкмачила мені в голову моя дурна нянька. Це моя вада, і, ніде правди діти, неабияка вада. А втім, якщо не брати цього до уваги, я вмію пити.

Атос говорив так природно, що Д'Артаньян ладен був йому повірити.

– О, безперечно! – мовив юнак, намагаючись упіймати істину, яка знову вислизала йому з рук. – Я, наче крізь сон, пригадую, ніби ви говорили про вішальників.

– От бачите, – сказав Атос, збліднувши і все-таки намагаючись усміхнутися, – я так і знав. Вішальники – мій споконвічний кошмар.

– Авжеж, – вів далі Д'Артаньян, – тепер я пригадую: йшлося… стривайте… Авжеж, ішлося про жінку.

– Бачите, – відповів Атос, білий, мов стіна, – це моя улюблена історія. Коли я починаю розповідати про біляву жінку, значить, я вже п'яний, як чіп.

– Атож! – вигукнув Д'Артаньян. – Ви розповідали про біляву жінку, струнку та вродливу, з блакитними очима.

– Так, і до того ж, повішену…

– Своїм чоловіком, вельможним паном, одним із ваших знайомих, – закінчив Д'Артаньян, пильно глянувши на Атоса.

– Ну от! Тепер ви самі бачите, як легко можна скомпрометувати людину, коли й сам не знаєш, що верзеш, – сказав Атос, знизуючи плечима, ніби з досади на самого себе. – Мені й справді не варто більше напиватись – надто погана це звичка.

Д'Артаньян промовчав.

– До речі, – провадив Атос, несподівано міняючи тему розмови, – дякую вам за коня, якого ви привели для мене.

– Він вам сподобався? – спитав Д'Артаньян.

– Так, але він не дуже витривалий.

– Ви помиляєтесь; я проскакав на ньому десять льє менше ніж за півтори години, і після цього він стомився не більше, ніж коли б прогарцював площею Сен-Сюльпіс.

– Он як! Ви мене засмутили.

– Засмутив?

– Авжеж. Я його позбувся.

– Яким чином?

– Ось як це сталося. Я прокинувся о шостій годині ранку, ви спали, як мертвий, і я не знав, куди себе подіти, бо все ще не оговтався після вчорашньої гульні. Я спустився в залу, де побачив одного з наших англійців. Він торгував у лихваря коня, бо загнав свого скакуна вчора по дорозі. Я підійшов ближче і, почувши, що він пропонує сотню пістолів за темно-рудого мерина, сказав:

– Пробачте, пане, в мене теж є кінь на продаж.

– Чудовий кінь! – відповів він. – Я бачив його вчора, коли слуга вашого друга тримав його на поводу.

– Як ви гадаєте, коштує він сотню пістолів?

– Авжеж. І ви віддасте мені його за таку ціну?

– Ні, але я зіграю з вами на нього.

– Зіграєте на нього?

– Так.

– У що?

– В кості.

Сказано – зроблено; і я програв коня. Зате потім я відіграв сідло, – докінчив свою розповідь Атос. Д'Артаньян скривився.

– Ви засмучені цим? – спитав Атос.

– Щиро кажучи, так, – відповів Д'Артаньян. – По цих конях нас мали впізнати в день бою; це був дарунок, знак поваги. Ви були дуже необачні, Атосе.

– Та годі вам, мій любий друже! Поставте-но себе на моє місце, – мовив мушкетер. – Я так нудився! Крім того, повірте, я не люблю англійських скакунів. А коли йдеться тільки про те, щоб хтось упізнав нас, то, їй же право, цілком вистачить і сідла: адже воно досить-таки помітне. Що ж до коня, то ми знайдемо, чим виправдати його пропажу. Хай йому чорт! Коні, зрештою, смертні; припустімо, що мій загинув од сапу або від корости. Д'Артаньян насупив брови.

– Мені дуже прикро, – вів далі Атос, – бо вам, певно, були надто дорогі ці коні. Та я ще не скінчив розповідати.

– Що ж ви ще накоїли?

– Коли я програв свого коня – дев'ять проти десяти, як вам це сподобається? – мені спало на думку пограти на вашого.

– Але я сподіваюсь – ви не зробили цього?

– Навпаки, я це зробив.

– І що ж? – схвильовано вигукнув Д'Артаньян.

– Я програв його.

– Мого коня?

– Вашого коня; сім проти восьми, не вистачило одного очка… Знаєте приказку?

– Атосе, ви з глузду з'їхали, присягаюся!

– Друже, було б сказати мені це вчора, коли я патякав казна-що, а не сьогодні. Я програв вашого коня разом з усім спорядженням.

– Це жахливо!

– Стривайте, ви ще не все знаєте, – я був би блискучим гравцем, якби не захоплювався; але я надто захоплююсь, як і тоді, коли п'ю. Тож я захопився, і от…

– На що ж ви ще могли грати, коли у вас більше нічого не лишалось?

– Ні, друже, в нас лишався ще цей діамант, що сяє на вашому пальці. Я його помітив…

– Мій діамант! – вигукнув Д'Артаньян, затуляючи перстень долонею.

– А що в мене були колись свої діаманти і я знаюся на них, то я оцінив ваш у тисячу пістолів.

Д'Артаньян похолов.

– Сподіваюсь, – сказав він з притиском, – ви не мали серйозних намірів щодо мого діаманта?

– Навпаки, мій любий друже; ви самі розумієте, що цей діамант був останньою нашою надією. Я міг відіграти на нього нашу збрую, коней і, до того ж, виграти гроші на дорогу.

– Атосе, ви мене лякаєте! – вигукнув Д'Артаньян.

– Отже, я сказав своєму партнерові про ваш діамант, що його він теж, до речі, помітив. Хай йому чорт! Мій любий, ви носите на пальці зірку з неба й хочете, щоб ніхто не звертав на неї уваги! Це неможливо!

– Далі, Атосе; швидше кажіть далі! – схвильовано мовив Д'Артаньян. – Бо, слово честі, ваша холоднокровність уб'є мене!

– Ми розділили ваш діамант на десять ставок по сотні пістолів кожна.

– Ви глузуєте з мене, випробовуючи моє терпіння? – вигукнув Д'Артаньян, якого гнів уже вхопив за чуба, як Мінерва Ахілла в «Іліаді» [160]160
  Мінерва – в римській міфології дочка Юпітера, богиня мудрості, покровителька ремесел і мистецтв; Мінерву ототожнювали з Афіною Палладою (переможницею), однією з головних богинь грецької міфології.


[Закрыть].

– Не глузую, тисяча чортів! Хотів би я знати, що б ви вчинили на моєму місці! Адже я два тижні не бачив жодної людської подоби й геть здичавів, розмовляючи з самими пляшками.

– І все-таки це не причина, щоб грати на мій діамант! – суворо відповів Д'Артаньян, заперечливо махнувши рукою.

– Вислухайте мене нарешті. Десять ставок по сотні пістолів кожна, за десять ходів, без права відіграватися. На тринадцятому ході я програв усе. На тринадцятому ході! Число тринадцять завжди було для мене фатальним, бо саме тринадцятого липня…

– Хай йому чорт! – вилаявся Д'Артаньян, підводячись з-за столу; сьогоднішня історія змусила його забути про вчорашню.

– Терпіння, – сказав Атос, – у мене був свій план. Англієць – дивак, я бачив уранці, як він розмовляв із Грімо, і Грімо признався, що той запропонував йому піти до нього на службу. І от я граю з ним на Грімо, на мовчазного Грімо, поділеного на десять ставок.

– Ото чудасія! – вигукнув Д'Артаньян й мимоволі засміявся.

– На Грімо, авжеж, на самого Грімо, уявіть собі! І завдяки поділеному на десять ставок Грімо, – а він не вартий одного-однісінького дукатона [161]161
  Дукатон – старовинна дрібна монета, одна шістдесята частина дуката (від пізньолатинського ducatus – герцогство) – срібної, пізніше золотої монети, вперше випущеної в Італії в 1140 році і згодом поширеної в західноєвропейських країнах як грошова одиниця найвищої проби.


[Закрыть], – я відіграю діамант! Скажіть після цього, що наполегливість – не чеснота.

– Слово честі, все це дуже смішно! – з полегшенням вигукнув Д'Артаньян, заходячись з реготу.

– Ну, то ви ж розумієте, що, збадьорений цією удачею, я тут же знову поставив діамант.

– Ах, чорт! – сказав Д'Артаньян, одразу насупившись.

– Я відіграв ваше сідло, потім вашого коня, потім своє сідло, потім свого коня, потім знову програв. Коротше, кажучи, я знову виграв ваше спорядження, потім своє. Ось які тепер наші справи. Це був блискучий хід, тому я й зупинився на ньому.

Д'Артаньян зітхнув так, наче йому звалилася з плечей уся корчма.

– Отже, діамант лишається у мене? – нерішуче спитав він.

– Авжеж, мій любий друже! Ще й сідла наших буцефалів [162]162
  Буцефал – кінь Александра Македонського (356–323 до н. е.), видатного полководця й державного діяча стародавнього світу.


[Закрыть].

– Та навіщо нам сідла без коней?

– Я маю щодо цього одну ідею.

– Атосе, ви мене лякаєте.

– Послухайте, Д'Артаньяне, ви, здається мені, давно не грали.

– І не маю анінайменшої охоти.

– Не зарікайтесь. Я кажу: коли ви давно не грали, то вам мусить тепер щастити.

– Припустимо. Що далі?

– Стривайте! Англієць зі своїм супутником іще тут. Я помітив – йому дуже шкода сідел. Як на мене, ви й справді дорожите своїм конем. На вашому місці я поставив би ваше сідло проти вашого коня.

– Але він не згодиться грати на одне сідло.

– Поставте обидва, біс би їх узяв! Я не такий егоїст, як ви.

– А ви пішли б на це? – нерішуче спитав Д'Артаньян, мимоволі проймаючись вірою Атоса.

– Слово честі, на один-однісінький хід.

– Але затямте, що, втративши коней, я дуже хотів би зберегти хоча б спорядження.

– Тоді поставте свій діамант.

– Овва! Ніколи в житті!..

– Хай йому чорт! – вилаявся Атос – Я б запропонував вам зіграти на Планше, та англієць, мабуть, не згодиться – адже я вже ставив на слугу.

– Знаєте, мій любий Атосе, – сказав Д'Артаньян, – я волів би не ризикувати.

– Шкода, – відповів Атос холодно, – англієць набитий пістолями. Та Боже ти мій! Наважтеся тільки на один хід – це хвилинна справа.

– А якщо я програю?

– Ви виграєте.

– Але якщо все-таки програю?

– Що ж, оддасте сідла.

– Гаразд, хай буде один хід, – сказав Д'Артаньян.

Атос пішов по англійця і знайшов його у стайні, де той захоплено розглядав сідла. Кращої нагоди нічого було й сподіватися. Атос запропонував умови: двоє сідел – проти одного коня або сотні пістолів.

Англієць швидко підрахував: два сідла коштували разом триста пістолів.

Він охоче погодився.

Тремтячи, мов у лихоманці, Д'Артаньян кинув кості й побачив, що випало три очка.

Його блідість злякала Атоса, але мушкетер обмежився тим, що сказав:

– Кепський хід, друже; ви матимете коней у повному спорядженні, пане.

Англієць з радості навіть не став змішувати кості й, упевнений в перемозі, кинув їх на стіл не дивлячись. Д'Артаньян одвернувся, щоб приховати досаду.

– Оце так штука, – як завжди, спокійно мовив Атос. – Такий незвичайний хід я бачив лише чотири рази за все своє життя: два очка!

Англієць глянув – і занімів од здивування; Д'Артаньян глянув – і занімів од радості.

– Авжеж, – вів далі Атос, – лише чотири рази: вперше – у пана де Крекі; вдруге – у мене в замку в… одне слово, ще тоді, коли у мене був замок; утретє – в пана де Тревіля, коли він зчудував нас усіх; і, нарешті, вчетверте – в одному шинку. Я кидав сам і програв сто луїдорів та вечерю на додачу.

– Отже, пан забирає свого коня назад? – спитав англієць.

– Звичайно, – відповів Д'Артаньян.

– І відігратись я не можу?

– Ми ж домовились не відіграватися.

– Це правда; коня негайно віддадуть вашому слузі.

– Одну хвилинку, – мовив Атос – 3 вашого дозволу, пане, я хочу сказати моєму другові кілька слів.

– Прошу вас.

Атос одвів Д'Артаньяна вбік.

– Ну, спокуснику, – сказав Д'Артаньян, – чого ти ще хочеш од мене – щоб я продовжував гру, чи не так? – Ні, я хочу, щоб ви подумали.

– Про що?

– Адже ви вирішили забрати коня?

– Безперечно.

– Даремно, я взяв би сотню пістолів; адже ви не заперечуватимете, що ставили сідла проти коня або сотні пістолів на вибір.

– Так.

– Я взяв би сотню пістолів.

– Ну, а я візьму коня.

– І даремно, кажу вам іще раз. Що ми робитимемо з одним конем на двох? Не можу ж я сісти позаду вас, аби ми скидались на двох синів Емона, які загубили свого брата [163]163
  Згадується епізод із популярної французької середньовічної рицарської поеми «Чотири сини Емона» (або «Рено де Монтобан»), в якій розповідається про чотирьох братів, непокірливих васалів Карла Великого.


[Закрыть]; до того ж, ви не схочете принизити мене, гарцюючи поруч зі мною на цьому чудовому бойовому коні. Я, не вагаючись, узяв би сотню пістолів, бо для того, щоб дістатися до Парижа, нам потрібні гроші.

– Я дорожу цим конем, Атосе.

– І даремно, мій друже; кінь може спіткнутись і вивихнути ногу, кінь може облисіти на колінах, він може поїсти з ясел, з яких їв сапний кінь, і от уже ваш кінь пропав, а точніше, пропала сотня пістолів. Хазяїн мусить годувати свого коня, тоді як пістолі, навпаки, годують свого хазяїна.

– А на чому ми рушимо в дорогу?

– На конях наших слуг, тисяча чортів! Глянувши на нас, кожен і так зрозуміє, що ми не прості люди.

– Гарний вигляд ми матимемо на цих шкапинах поряд з Арамісом і Портосом, які красуватимуться на своїх скакунах!

– З Арамісом! З Портосом! – вигукнув Атос і засміявся.

– Що таке? – спитав Д'Артаньян, не розуміючи, чому Атосові так весело.

– Ні, нічого, продовжимо розмову, – сказав Атос.

– Отже, по-вашому?..

– Треба взяти гроші, Д'Артаньяне; на сотню пістолів ми зможемо бенкетувати до кінця місяця – всі ми дуже стомилися, й нам не завадило б хоч трохи відпочити.

– Мені – відпочити? О ні, Атосе! Тільки-но я повернуся до Парижа – почну розшукувати бідолашну пані Бонасьє.

– Ну і що з того? Невже ви гадаєте, що кінь згодиться вам у цій справі більше, ніж дзвінкі золоті монети? Беріть гроші, мій друже, беріть гроші.

Д'Артаньянові бракувало лише одного доказу, щоб пристати на пораду друга. Остання думка здалася йому дуже переконливою. До того ж, він боявся, щоб Атос не розцінив його впертість як прояв егоїзму. Отож він поступився й вирішив узяти сотню пістолів, які англієць одразу й віддав.

Ніщо більше не заважало друзям лаштуватися в дорогу. Мир із хазяїном коштував їм, крім колишнього коня Атоса, ще шістьох пістолів. Д'Артаньян і Атос сіли на коней Планше та Грімо, а слуги рушили пішки, несучи сідла на голові.

Хоч які погані були коні, все-таки обоє друзів швидко перегнали своїх слуг і першими прибули до Кревкера. Ще здалеку вони побачили Араміса, який сумно сидів біля розчиненого вікна і, немов славнозвісна сестриця Анна з казки [164]164
  Згадується персонаж казки відомого французького письменника Шарля Перро (1628–1703) «Синя борода».


[Закрыть], дивився, як клубочиться курява над дорогою.

– Гей, Арамісе! Якого дідька ви тут робите? – вигукнули Атос і Д'Артаньян.

– А-а, це ви, Д'Артаньяне, і ви, Атосе, – сказав Араміс. – Я міркував про те, які скороминущі всі блага цього світу, і мій англійський кінь, котрий щойно зник у хмарах куряви, став для мене живим свідченням марності всього земного. Наше життя можна вмістити в три слова: Erat, est, fuit [165]165
  «Erat, est, fuit» – «Було, є, буде» ( лат.).


[Закрыть].

– Себто?.. – спитав Д'Артаньян, який починав здогадуватися, що тут сталось.

– Себто, мене обдурили: шістдесят луїдорів за коня, який, судячи з його ходи, може клусом пробігти п'ять льє за годину.

Д'Артаньян і Атос зареготали.

– Мій любий Д'Артаньяне, – сказав Араміс, – не сердьтеся на мене, прошу вас. Нестаток не визнає закону; до того ж, я постраждав більше за всіх, бо цей клятий гендляр украв у мене щонайменше п'ятдесят луїдорів. От ви – бережливі хазяї! їдете на конях слуг, а своїх чудових скакунів наказали вести на поводу, потихеньку, невеликими переходами.

Саме в цю мить якийсь фургон, що за кілька хвилин до того з'явився на Ам'єнській дорозі, зупинився біля корчми, і з нього вилізли Планше та Грімо із сідлами на голові.

Фургон повертався до Парижа порожнем, і слуги домовилися з візником, що він підвезе їх, пообіцявши всю дорогу поїти його вином.

– Що це таке? – здивувався Араміс – Самі тільки сідла?

– Тепер ви розумієте? – спитав Атос.

– Друзі мої, я зробив так само. Я теж залишив сідло, сам не знаю чому. Гей, Базене! Візьміть моє сідло й покладіть його поряд із сідлами цих панів.

– А як ви поквиталися з вашими священиками? – спитав Д'Артаньян.

– Любий мій, наступного дня я запросив їх на обід, – відповів Араміс – Тут, до речі, є чудове вино, і я напоїв їх по саму зав'язку. Після цього кюре заборонив мені й думати про відмову од військового мундира, а єзуїт став благати, щоб я виклопотав для нього мушкетерський плащ.

– Тільки без дисертацій! – вигукнув Д'Артаньян. – Без дисертацій! Я вимагаю відміни дисертацій!

– Відтоді, – вів далі Араміс, – я дуже приємно збавляю час. Я почав писати поему односкладовими віршами; це досить важко, але головна якість кожної речі полягає саме в її складності. Зміст любовний; я прочитаю вам першу пісню – в ній чотириста рядків, а звучить вона лише хвилину.

– Знаєте, мій любий Арамісе, – сказав Д'Артаньян, що ненавидів вірші майже так само, як латину, – додайте до складності ще й стислість – і ви можете бути певні: ваша поема матиме принаймні дві позитивні якості.

– До того ж, – вів далі Араміс, – вона сповнена благородних пристрастей, ви самі переконаєтеся в цьому. Отже, друзі, ми повертаємось до Парижа? Браво! Я готовий їхати; ми знову побачимо нашого славного Портоса – це чудово. Ви не можете собі уявити, як мені бракувало цього простодушного велетня! Він не продасть свого коня, навіть коли б йому пропонували за нього ціле королівство. Хотів би я побачити, як він красуватиметься на своєму скакуні, та ще й у новому сідлі. Я певен – це буде справжній Великий Могол [166]166
  Великий Могол – титул правителя імперії Великих Моголів в Індії в 1526–1858 роках, початок якій поклав Захітеддін Мухаммед Бабур (1485–1530), ферганський феодал-мусульманин, класик староузбецької літератури, нащадок Тимура (1336–1405), середньоазіатського правителя й полководця, відомого в Європі під іменем Тамерлан.


[Закрыть].

Друзі перечекали годину, щоб дати відпочинок коням; потім Араміс розрахувався з хазяїном, посадовив Базена в фургон до його товаришів, і всі рушили в дорогу, сподіваючись дуже скоро побачити Портоса.

Вони застали його в доброму гуморі й далеко не такого змарнілого, як під час перших відвідин Д'Артаньяна. Портос сидів за столом, на якому стояли чотири прибори, дарма що мушкетер був сам; на обід були приготовані найрізноманітніші м'ясні страви, добірні вина й розкішні фрукти.

– Який я радий! – сказав Портос, підводячись з-за столу. – Ви приїхали саме вчасно, бо я тільки-но сів їсти. Пообідаймо разом.

– Ти диви! – вигукнув Д'Артаньян. – Навряд чи Мушкетон міг виловити такі пляшки своїм зашморгом; до того ж, я бачу тут шпиговане фрикандо й філе з яловичини.

– Я набираюся сил, – сказав Портос, – авжеж, я мушу набиратися сил, бо ніщо так не виснажує людину, як ці кляті вивихи суглобів; чи доводилось вам коли-небудь вивихнути ногу, Атосе?

– Ніколи. Але я пригадую: якось в одній із сутичок на вулиці Феру мене поранили шпагою, і днів через п'ятнадцять-двадцять після того я почувався точнісінько так, як ви тепер.

– Але ж цей обід призначався не тільки для вас, мій любий Портосе? – спитав Араміс.

– А так, – відповів Портос – Я чекав у гості кількох дворян, які живуть по сусідству, але вони просили вибачення, що не зможуть приїхати. Ви пообідаєте за них, і я нічого не втрачу від цієї заміни. Гей, Мушкетоне! Принеси стільці й ще кілька пляшок.

– Чи знаєте ви, що ми зараз їмо? – спитав Атос через кілька хвилин.

– Ще б пак не знати! – відповів Д'Артаньян. – Я, наприклад, їм телятину, шпиговану артишоками й мозком.

– А я – бараняче філе, – обізвався Портос.

– А я – курячу грудинку, – відгукнувся Араміс.

– Ви помиляєтесь, панове, – статечно зауважив Атос, – ви їсте конятину.

– Та годі вам! – сказав Д'Артаньян.

– Конятину! – повторив Араміс, скривившись од відрази. Портос мовчав.

– Авжеж, конятину! Портосе, адже ми їмо конятину? Може, ще й разом з сідлом?

– Ні, панове, спорядження я зберіг, – мовив Портос.

– Ми всі варті один одного, – сказав Араміс – Можна подумати, що ми змовилися.

– Що вдієш, – зітхнув Портос – Мої гості так заздро позирали на цього коня, що я просто не хотів їх принижувати.

– До того ж, ваша герцогиня й досі на водах, чи не так? – спитав Д'Артаньян.

– На водах, – відповів Портос – Крім того, мій кінь так сподобався губернаторові, до речі, одному з тих добродіїв, яких я запросив сьогодні на обід, що я віддав йому цю благородну тварину.

– Віддав! – вигукнув Д'Артаньян.

– Боже! Авжеж віддав, саме віддав! – сказав Портос – Бо кінь коштував принаймні сто п'ятдесят луїдорів, а цей скнара ніяк не погоджувався заплатити мені за нього більше вісімдесяти.