Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 44 страниц)

Проте сьогодні я не можу не повірити вашій прихильності, бо не тільки ваш лист, а й ваша служниця стверджують, що ви ощасливили мене своїм коханням.

Їй зовсім ні до чого вчити мене, як чемна людина може здобути прощення. Сьогодні об одинадцятій годині вечора я сам прийду благати у вас пробачення. Відкласти візит бодай на день, на моє переконання, буде новою образою для вас.

Той, кого ви зробили найщасливішою людиною на землі.

Граф де Вард».

Цей лист, мало того, що був фальшивий, був нечемний; понад те, як на сучасні звичаї, він був ще й образливий. Але за тих часів люди церемонилися куди менше. До того ж, Д'Артаньян од самої міледі знав, що вона здатна зрадити у справах багато серйозніших, тож і не надто поважав її. І все-таки якесь божевільне почуття палало в ньому до цієї жінки. То була п'янка пристрасть, змішана з презирством; пристрасть чи навіть шал – це вже як кому буде завгодно.

Д'Артаньянів задум був дуже простий: з кімнати Кетті увійти до спальні її хазяйки. Скористатися з першої миті здивування, сорому, страху, щоб досягти свого; може, йому й не пощастить, але він мусить спробувати. Через тиждень йому треба буде вирушати в похід; Д'Артаньян просто не мав часу для того, щоб розігрувати любовну ідилію.

– Ось, – сказав юнак, передаючи Кетті запечатаного листа, – віддай його міледі. Це відповідь пана де Варда.

Здогадавшись про зміст записки, бідолашна Кетті зблідла, як стіна.

– Слухай, люба дівчинко, – мовив Д'Артаньян, – ти сама розумієш: все це повинно рано чи пізно скінчитися. Міледі може дізнатись, що ти передала першого листа не графському, а моєму слузі, що це я розпечатав і всі інші записки, які мав розпечатати граф де Вард. Тоді міледі прожене тебе, а ти ж її знаєш – вона не з тих жінок, які обмежують цим свою помсту.

– Авжеж! – відповіла Кетті. – І через кого доведеться мені це терпіти?

– Через мене, я добре це знаю, моя люба, – сказав юнак, – і, слово честі, я дуже тобі вдячний за твою відданість.

– А що написано у вашому листі?

– Міледі тобі скаже.

– О, ви не кохаєте мене! – вигукнула Кетті. – Я така нещасна! На ці слова існує відповідь, якою завжди обманювали жінок; Д'Артаньян відповів саме так, і Кетті опинилась дуже далеко від істини.

Дівчина все-таки поплакала, перш ніж наважилася віддати листа міледі; але зрештою наважилась, і це було саме те, чого хотів Д'Артаньян.

До того ж, він обіцяв Кетті, що сьогодні піде від міледі рано й неодмінно завітає до неї.

Ця обіцянка остаточно заспокоїла бідолашну Кетті.

IV. Про спорядження Араміса та Портоса

Відтоді, як четверо друзів кинулися полювати за спорядженням, вони бачилися рідко. Обідали кожен окремо, де трапиться, або, точніше, де перепаде. Служба теж забирала чимало дорогоцінного й швидкоплинного часу. Отож вони домовилися неодмінно збиратися раз на тиждень, близько першої години дня, в Атоса, бо, вірний своїй клятві, він не виходив на поріг будинку.

Того дня, коли Кетті була в Д'Артаньяна, друзі саме мали зібратися разом.

Д'Артаньян попрощався з Кетті й подався на вулицю Феру. Він застав Атоса та Араміса за філософською бесідою. Араміс говорив про те, що має намір знову прийняти духовне звання. Атос, як завжди, не перечив, але й не схвалював його наміру. Він стояв на думці: хай кожен робить те, що вважає за потрібне. Він давав поради лише тоді, коли його про це просили. До того ж – тільки тоді, коли дуже просили.

– Здебільшого люди питають поради для того, щоб не послухатись її, – казав Атос – А коли хтось і слухається, то теж тільки для того, щоб у разі невдачі було кому дорікати.

Слідом за Д'Артаньяном нагодився Портос. Отже, зібралися всі четверо друзів.

На чотирьох обличчях відбивалися різні почуття. Обличчя Портоса було спокійне, обличчя Д'Артаньяна – осяяне надією, обличчя Араміса – затуманене тривогою, обличчя Атоса – безтурботне.

Після короткої розмови, під час якої Портос натякнув, що одна висока особа висловила бажання допомогти йому в скруті, з'явився Мушкетон.

Він прийшов до свого господаря, сказавши з отетерілим виглядом, що його присутність конче необхідна вдома.

– Це з приводу мого спорядження? – спитав Портос.

– І так, і ні, – відповів слуга.

– Ти що, не можеш сказати?..

– Ходімте, пане, ходімте!

Портос попрощався з друзями й вийшов з Мушкетоном. За хвилину на порозі став Базен.

– Чого вам треба, мій друже? – спитав Араміс тим солодкавим голосом, яким він говорив щоразу, коли подумки вертався до церкви.

– На вас чекає незнайомець, – відповів Базен.

– Незнайомець? Який незнайомець?

– Якийсь жебрак.

– Подайте йому милостиню, Базене, і скажіть, щоб він помолився за бідолашного грішника.

– Він конче хоче вас бачити й запевняє, що ви будете раді з ним зустрітися.

– Чи не просив він що-небудь переказати особисто?

– Авжеж. «Коли пан Араміс не захоче побачитися зі мною, – сказав він, – перекажіть, що я прибув з Тура».

– З Тура? – вигукнув Араміс – Тисяча пробачень, панове, але цей незнайомець, безперечно, привіз мені новини, на які я чекав.

Зірвавшися з місця, він квапливо вийшов з кімнати. Атос і Д'Артаньян лишилися удвох.

– Мені здається, що ці хлопці владнали свої справи. Що ви думаєте з цього приводу, Д'Артаньяне? – спитав Атос.

– В Портоса, я знаю, все йде гаразд, – відповів Д'Артаньян. – Про Араміса я, правду кажучи, ніколи й не турбувався по-справжньому. А от ви, мій любий Атосе, ви, хто так щедро роздав пістолі англійця, які належали вам по праву, що ви збираєтесь робити?

– Я дуже задоволений з того, що вбив цього бевзя, любий Д'Артаньяне. Вбити англійця – свята справа; однак я ніколи не пробачив би собі, якби поклав до кишені його пістолі.

– Та годі вам, Атосе! У вас і справді якісь незбагненні звички.

– Годі – то й годі!.. До речі, пан де Тревіль, який виявив мені вчора честь своїм візитом, сказав, що ви часто навідуєте якихось підозрілих англійців, котрим протегує кардинал.

– Тобто я навідую одну англійку, ту саму, про яку я вже вам казав.

– Авжеж, ви казали про біляву жінку. Саме з цього приводу я дав вам кілька порад і, безперечно, даремно: вам і на думку не спало їх послухатись.

– Я навів вам свої докази.

– Так, так: здається, ви ще сказали, що це допоможе вам придбати спорядження.

– Та ні! Я дістав докази того, що ця жінка причетна до викрадення пані Бонасьє.

– Ясно! Щоб розшукати одну жінку, ви залицяєтесь до другої: цей шлях найдовший, але й найприємніший.

Д'Артаньян ледве стримався, щоб не розповісти Атосові про все; його зупинило одне міркування – Атос був украй делікатний в питаннях честі, а в тому маленькому плані, який замислив палкий юнак щодо міледі, були такі деталі, що їх, на глибоке переконання Д'Артаньяна, відразу б одхилив цей пуританин [179]179
  Пуритани – прихильники кальвінізму в Англії та Шотландії XVI–XVII століть; те саме, що гугеноти у Франції. Представники Торгової буржуазії та заможних землеробів, пуритани були ворогами абсолютизму; в побуті проповідували фанатизм, нетерпимість до розкошів, аскетизм. У переносному значенні – люди суворих моральних приписів.


[Закрыть]. Ось чому Д'Артаньян вважав за краще промовчати. А що Атос ніколи ні про що не допитувався, то розмова на цьому й урвалася.

Отож, лишімо наших друзів, у яких вже нічого важливого не лишилося розповісти одне одному, й підемо за Арамісом.

Ми бачили, як поквапливо кинувся він наздоганяти, або, точніше, переганяти, Базена, почувши, що той, хто хоче з ним говорити, прибув з Тура. Одним духом він промчав із вулиці Феру до вулиці Вожирар.

Араміс увійшов до кімнати й побачив невеличкого на зріст чоловіка з розумними очима, вдягненого в лахміття.

– Це ви мене питали? – сказав мушкетер.

– Тобто я питав пана Араміса: це ваше ім'я?

– Моє; ви маєте щось мені переказати?

– Так, якщо ви покажете відому вам гаптовану хусточку.

– Ось вона, – мовив Араміс, дістаючи з внутрішньої кишені ключик і відмикаючи скриньку чорного дерева з перламутровою інкрустацією. – Ось вона, дивіться.

– Гаразд, – сказав жебрак. – Відішліть вашого слугу. Справді, Базен, якому дуже кортіло довідатись про діла, що їх жебрак мав до його пана, поспішив слідом за Арамісом і прибіг додому майже водночас із ним. Однак марно він поспішав: мушкетер жестом наказав йому вийти, і Базен мусив підкоритися.

Тільки-но він вийшов, жебрак кинув швидкий погляд навколо і, переконавшись, що його ніхто не побачить і не почує, розстебнув недбало підперезаний шкіряним поясом подертий камзол, підпоров комір і витяг листа.

Вгледівши печатку, Араміс, не в силі стримати радості, поцілував підпис і побожно розкрив записку, в якій повідомлялося:

«Друже, нам судилося ще якийсь час бути в розлуці.

Але прекрасна молодість не втрачена безповоротно. Виконуйте свій обов'язок у поході; я виконуватиму його в іншому місці. Прийміть же те, що вам передасть пред'явник цього листа; воюйте так, як личить благородному та хороброму дворянинові, й думайте про ту, хто ніжно цілує ваші чорні очі.

Прощавайте, або, точніше, до побачення!»

Тим часом жебрак поров і поров свій камзол. Потім він неквапно витяг з-під брудного лахміття сто п'ятдесят подвійних іспанських пістолів і поклав їх на стіл; тоді одчинив двері, вклонився і зник, перше ніж вражений мушкетер встиг сказати йому бодай слово.

Араміс ще раз прочитав листа й помітив приписку:

«P. S. Прийміть пред'явника листа з повагою – це граф й іспанський гранд».

– О золоті мрії! – вигукнув Араміс – О чарівна мить! Так, ми молоді! Для нас іще настануть щасливі дні! Тобі, тобі єдиній – моє кохання, моя кров, моє життя! Все, все тобі, моя кохана красуне!

І він ще раз палко поцілував лист, навіть не глянувши на золото, що виблискувало на столі.

Базен тихенько постукав у двері. В Араміса більше не було причин тримати його за порогом; він дозволив слузі зайти до кімнати.

Вгледівши стільки грошей, Базен отетерів і вмить забув, що прийшов сказати про Д'Артаньяна, який по дорозі від Атоса завітав до Араміса дізнатися, хто ж усе-таки був цей жебрак.

Та побачивши, що Базен забув доповісти про нього, то, не дуже церемонячись з Арамісом, наш гасконець доповів про себе сам.

– Хай йому чорт! Мій любий Арамісе, – мовив Д'Артаньян, – коли ці сливи надіслали вам з Тура, то я прошу передати моє щире захоплення садівникові, який їх виростив.

– Помиляєтесь, мій друже, – як завжди стримано заперечив Араміс – Це мій видавець надіслав гонорар за ту поему, яку я почав писати односкладовими віршами ще під час нашої подорожі.

– Он воно що! – сказав Д'Артаньян. – Ваш видавець – дуже щедра людина, мій любий Арамісе, це все, що я можу вам сказати.

– Пане! Невже за поеми платять стільки грошей? – вигукнув Базен. – Це просто неймовірно! О пане! Ви можете зробити все, що схочете, ви можете стати нарівні з паном де Вуатюром або з паном де Бенсерадом. Це мені теж до вподоби. Поет – це майже те саме, що й абат. О пане Арамісе, будьте поетом, я вас дуже прошу!

– Базене, друже мій, – сказав Араміс, – мені здається, ви втручаєтесь у розмову.

Базен схаменувся й, похнюпившись, вийшов з кімнати.

– Отже, – мовив Д'Артаньян усміхаючись, – ви продаєте свої хвори на вагу золота. Вам дуже щастить, мій друже; тільки будьте обережні й не загубіть листа, який видніє у вас із кишені, бо він теж, певно, від вашого видавця.

Араміс почервонів по самісінькі вуха, глибше засунув лист і застебнув камзол.

– Мій любий Д'Артаньяне, – сказав він, – коли ви не маєте нічого проти, ходімте до наших друзів. А що я забагатів, то ми знову будемо обідати разом, аж поки прийде черга забагатіти вам.

– Як по правді, – відповів Д'Артаньян, – з превеликим задоволенням. У нас вже давно не було пристойних обідів; до того ж, сьогодні ввечері я маю досить-таки ризиковану зустріч і, признаюсь, зовсім не проти, щоб трохи підігріти себе старим бургундським.

– Згоден і на старе бургундське; я теж не відмовлюся від нього, – зауважив Араміс, який, побачивши золото, враз забув про повернення в лоно церкви.

Поклавши в кишеню кілька подвійних пістолів, мушкетер замкнув решту в скриньку чорного дерева з перламутровою інкрустацією, де вже лежала та сама хусточка, що правила йому за талісман.

Отож, друзі подалися до Атоса, який, вірний своїй клятві нікуди не виходити, взявся замовити обід до себе додому. Д'Артаньян та Араміс, вважаючи його найкращим знавцем гастрономії та кулінарії, охоче пристали на пропозицію довірити цю важливу справу його турботам.

Друзі пішли до Портоса. Аж тут на розі вулиці Бак вони зустріли Мушкетона, який, похнюпившись, гнав перед собою мула й коня.

Радісний вигук вихопився з Д'Артаньянових грудей.

– Ти ба! Та це ж мій жовтогарячий кінь! – пояснив він. – Арамісе, ви тільки гляньте на цього коня!

– Ну й шкапина! – сказав Араміс.

– Так от, мій любий, – вів далі Д'Артаньян, – це той самий кінь, на якому я приїхав до Парижа.

– Як, пане, ви знаєте цього коня? – здивовано спитав Мушкетон.

– Ну й дивна масть! – мовив Араміс – Вперше бачу.

– Ще б пак! – підхопив Д'Артаньян. – Якщо я продав цього Мерина за три екю, то саме завдяки його масті, бо за решту мені, звичайно, не дали б і вісімнадцяти ліврів… Мушкетоне, яким побитом ця шкапина опинилася в тебе?

– Ах, – відповів слуга, – краще не питайте, добродію! Цей паскудний жарт зіграв з нами чоловік нашої герцогині.

– Який саме, Мушкетоне?

– Бачите, до нас дуже ласкава одна вельможна дама, герцогиня де… А втім, прошу вибачити, мій пан просив мене не бовкати зайвого… Так от, вона примусила нас прийняти невеличкий подарунок – чудового іспанського коня й андалузького мула, які просто вбирали очі. А чоловік герцогині, довідавшись про це, перехопив по дорозі і коня, і мула та й надіслав замість них цих здохляк.

– І ти ведеш їх назад? – спитав Д'Артаньян.

– Авжеж, – відповів Мушкетон. – Ви самі розумієте, що ми аж ніяк не можемо прийняти цих шкапин замість тих, яких нам пообіцяли.

– Звичайно, хоч я й хотів би побачити Портоса верхи на моєму жовтогарячому коні, чорт забирай! Отоді б я уявив собі, на кого був схожий сам, коли вперше приїхав до Парижа… Ну, ми не затримуватимемо тебе, Мушкетоне; йди, виконуй доручення свого пана. Він удома?

– Так, пане, – відповів Мушкетон. – Але він дуже сердитий, самі розумієте!

І поки друзі стали дзвонити в двері безталанного Портоса, Мушкетон подався далі, до набережної Великих Августинців.

Помітивши Д'Артаньяна та Араміса під дверима, Портос вирішив не відчиняти. Отож дзвонили вони марно.

А тим часом Мушкетон, поганяючи худобу, чвалав далі й, проминувши Новий міст, дістався до Ведмежої вулиці. Тут, виконуючи наказ свого пана, він прив'язав коня й мула до молотка на дверях прокурорського будинку; потім, не турбуючись про їхню дальшу долю, повернувся додому й сказав Портосові, що його доручення виконано.

Незабаром кінь і мул, не годовані з самого ранку, зняли такий грюкіт, смикаючи за припони, прив'язані до молотка на дверях, що прокурор звелів писарчуку вийти на вулицю й спитати в сусідів, чия це худоба.

Пані Кокнар, упізнавши свій подарунок, спершу не збагнула, що означає це повернення. Та незагайний візит Портоса пояснив їй усе. Гнів, що, незважаючи на все бажання мушкетера стримати себе, палахкотів у його очах, настрахав дружину прокурора. Бо Мушкетон, не ховаючись, розповів своєму хазяїнові, що зустрів Д'Артаньяна з Арамісом і що Д'Артаньян упізнав у жовтогарячій шкапині свого беарнського коня, на якому приїхав до Парижа і якого продав за три екю.

Портос призначив дружині прокурора побачення біля монастиря Сен-Маглуар і попрощався. Побачивши, що гість збирається йти, прокурор запросив його пообідати, але мушкетер величним жестом відхилив запрошення.

Пані Кокнар прийшла до монастиря Сен-Маглуар і, тремтячи, стала чекати на цілком заслужені докори; але світські манери Портоса просто зачарували її.

Всі прокляття й докори, які тільки ображена в своєму самолюбстві людина може вилити на голову винного, Портос вилив на низько схилену голову дружини прокурора.

– О, я. ж хотіла зробити як краще! – виправдовувалась вона. – Один наш клієнт торгує кіньми, він був винен конторі гроші й не Хотів платити. Я взяла мула й коня в рахунок боргу; він обіцяв коней, гідних самого короля.

– Так знайте, пані, – відповів Портос, – що коли цей баришник завинив вам більше, ніж п'ять екю, то він просто злодій.

– Нікому не забороняється шукати те, що дешевше, пане Портосе, – пробелькотіла дружина прокурора.

– Авжеж, пані, але той, хто шукає дешевизни, повинен дозволити іншим шукати щедріших друзів.

І Портос, повернувшись на підборах, хотів піти геть.

– Пане Портосе! Пане Портосе! – скрикнула дружина прокурора. – Я винна, я признаюся в цьому. Мені не треба було торгуватися, коли йшлося про спорядження для такого кавалера, як ви!

Портос мовчки ступив іще один крок.

Дружині прокурора раптом здалося, що навколо мушкетера хмарами в'ються герцогині та маркізи й кидають торбинки з золотом йому до ніг.

– Благаю вас, зупиніться, пане Портосе! – вигукнула вона. – Зупиніться, нам треба поговорити.

– Розмови з вами приносять мені нещастя, – відказав Портос.

– Та скажіть же: чого ви вимагаєте?

– Нічого, бо вимагати від вас чогось чи не вимагати – це байдуже.

Дружина прокурора повисла на руці в Портоса і з розпачем зойкнула:

– Пане Портосе, я зовсім на цьому не розуміюсь! Хіба я знаю, Що таке кінь? Хіба я знаю, що таке збруя?

– Треба було покластися на мене, пані, адже я з'їв на цьому зуби. Але ви схотіли заощадити і, отже, вдалися до лихварства.

– Я винна, пане Портосе. І я все поправлю, слово честі!

– Яким побитом? – спитав мушкетер.

– Ось послухайте. Сьогодні ввечері пан Кокнар іде до герцога де Шона, який викликав його до себе. Їхня розмова триватиме щонайменше дві години. Ви прийдете до мене, ми будемо самі, і я певна – ми порозуміємось.

– Оце інша справа, моя люба!

– То ви пробачаєте мені?

– Побачимо, – велично відповів Портос.

І, сказавши одне одному: «До вечора», вони розійшлися. «Хай йому чорт, – думав Портос, ідучи своєю дорогою, – здається, цього разу я таки доберусь нарешті до скрині метра Кокнара».

V. Уночі всі коти сірі

Вечір, якого так нетерпляче ждали Портос і Д'Артаньян, нарешті настав.

Д'Артаньян, як завжди, прийшов до міледі близько дев'ятої години. Він застав її в чудовому настрої; ніколи ще вона не приймала його так ласкаво. Наш гасконець одразу збагнув, що його листа передано і що він справив належне враження.

Ввійшла Кетті й подала шербет [180]180
  Шербет – східний прохолодний напій із фруктових соків.


[Закрыть]. Господиня ласкаво глянула на неї й усміхнулася найчарівнішою усмішкою, але дівчина була така сумна, що навіть не помітила прихильності міледі.

Д'Артаньян спостерігав за обома жінками й змушений був визнати, що, створюючи їх, природа припустилася помилки: вельможній дамі вона дала продажну й низьку душу, а покоївці – серце герцогині.

О десятій годині міледі почала нервувати, і Д'Артаньян зрозумів, що це означає. Вона поглядала на годинник, підводилася з місця, знову сідала і всміхалася до Д'Артаньяна з таким виглядом, який ясно промовляв: «Ви, безперечно, дуже люб'язні, але будете просто чарівні, якщо підете геть!»

Д'Артаньян підвівся і взяв капелюх, міледі простягла йому руку для поцілунку. Юнак відчув, як вона стиснула його руку, і зрозумів: це було зроблено не з кокетства, а з почуття вдячності за те, що він іде.

– Вона нестямно його кохає, – прошепотів він і пішов.

Цього разу Кетті не перестріла його ні в передпокої, ні в коридорі, ні біля воріт. Д'Артаньянові довелося самому шукати сходи до маленької кімнатки.

Кетті сиділа, затуливши руками обличчя, і плакала.

Вона почула, як Д'Артаньян увійшов до кімнати, але голови не підвела; юнак підступився до неї, взяв її руки в свої, і тоді вона розридалася.

Як і сподівався Д'Артаньян, міледі, одержавши листа, в пориві радості розповіла все служниці; потім, у подяку за те, що Кетті виконала доручення, вона подарувала їй гаманець з грошима.

Увійшовши до своєї кімнатки, Кетті шпурнула гаманець у куток, і з нього на килим викотилося кілька золотих монет.

Почувши, як Д'Артаньян ніжно торкнув її за плечі, бідолашна дівчина підвела голову. Вираз її обличчя злякав навіть Д'Артаньяна; вона благально простягла руки, але не могла вимовити жодного слова.

Хоч яким малочутливим було Д'Артаньянове серце, але й він був зворушений цією німою скорботою. Проте юнак вирішив не відступати від своїх планів і ні в чому не змінювати заздалегідь наміченого порядку дій. Тому він не подав Кетті жодної надії на те, що їй пощастить умовити його, а став доводити, що тільки помста спонукає його до цього кроку.

Ця помста полегшувалась для нього тією обставиною, що міледі, сподіваючись, певно, приховати від графа де Варда рум'яна на обличчі, звеліла Кетті погасити лампи в усіх кімнатах і навіть у себе в спальні. Граф мав піти до світанку, поночі.

Невдовзі вони почули, як міледі ввійшла до спальні. Д'Артаньян прожогом кинувся в шафу. Ледве він там сховався, як пролунав дзвінок.

Кетті пішла до господині й зачинила за собою двері; але перегородка була така тонка, що чути було майже всю розмову жінок.

Міледі наче сп'яніла від радості. Вона примусила Кетті повторити подробиці вигаданого побачення її з де Вардом, розпитувала, як він узяв листа, як писав відповідь, який вираз мало його обличчя, чи здавався він по-справжньому закоханим. На всі ці запитання бідолашна Кетті, силкуючись зберігати спокій, відповідала уривчастим голосом, сумного відтінку якого не помічала її господиня, – адже щастя завжди егоїстичне.

Час побачення з графом наближався. Міледі наказала Кетті погасити світло в спальні і йти до себе в кімнату, а як прийде де Вард, привести його до неї.

Кетті не довелося довго чекати. Ледве Д'Артаньян побачив у щілину, що кімнати поринули в морок, він вискочив зі своєї засідки, навіть не давши Кетті замкнути двері до спальні господині.

– Що там за гомін? – спитала міледі.

– Це я, – півголосом відповів Д'Артаньян, – я, граф де Вард.

– О Боже, Боже! – прошепотіла Кетті. – Він навіть не може діждатися того часу, який сам призначив.

– Ну, то чому ж він не входить? – схвильовано вигукнула міледі. – Графе, графе, – додала вона, – адже ви знаєте, що я чекаю на вас.

Почувши ці слова, Д'Артаньян лагідно відсторонив Кетті й кинувся до спальні.

Немає більшої люті й несамовитішого болю, ніж лють і біль, що крають душу коханця, який видає себе за іншого й приймає кохання та пестощі, адресовані його щасливому супернику.

Д'Артаньян опинився в такому нестерпному становищі, якого сам не сподівався. Ревнощі терзали його серце, і він страждав майже так само, як бідолашна Кетті, що плакала в цю мить у сусідній кімнаті.

– Авжеж, графе, – ніжно говорила міледі, стискаючи його руку, – я щаслива коханням, яке ваші очі й ваші слова виказували мені щоразу, коли ми зустрічалися. Я теж кохаю вас. О, завтра я хочу дістати од вас доказ того, що ви думаєте про мене. А щоб ви не забули мене – ось, візьміть це.

Вона зняла з пальця перстень і наділа його на палець Д'Артаньяна.

Юнак пригадав – він уже бачив цей перстень на руці в міледі: це був чудовий сапфір в оправі з діамантів.

Першим поривом Д'Артаньяна було віддати міледі перстень, але вона заперечила:

– Ні, ні, залиште його собі на знак кохання до мене. До того ж, приймаючи цей перстень, – тут голос міледі дивно затремтів, – ви, самі того не відаючи, зробите мені величезну послугу.

«Скільки таємниць у цієї жінки!» – подумав Д'Артаньян. Йому нестерпно закортіло сказати міледі всю правду. Він уже розкрив рота, щоб признатися, хто він і з яким мстивим наміром з'явився сюди, та міледі озвалася перша:

– Бідолашний мій друже, це страховисько, цей гасконець мало не вбив вас.

Страховиськом був він, Д'Артаньян.

– Ваші рани й досі болять? – спитала міледі.

– Дуже болять, – відповів Д'Артаньян, аби тільки щось сказати.

– Будьте певні, – прошепотіла міледі, – я помщуся за вас! І помста моя буде жорстокою!

«Хай йому чорт! – подумки вилаявся Д'Артаньян. – Мить одвертості між нами ще не настала».

Він не одразу отямився після цього короткого діалогу, але всі його помисли про помсту зникли без вороття. Ця жінка мала над ним дивовижну владу, він ненавидів і водночас обожнював її; він Ніколи не думав раніше, що два такі протилежні почуття можуть Існувати в одному серці і, з'єднавшись разом, перетворитися на якесь химерне, просто-таки диявольське кохання…

Аж тут долинув бій дзиґарів; настав час прощатися. Д'Артаньян відчував пекучий жаль від того, що треба розстатися з міледі. Палко попрощавшися, вони призначили побачення на наступний тиждень. І Бідолашна Кетті сподівалася, що їй пощастить сказати Д'Артаньянові бодай кілька слів, коли він проходитиме через її кімнату; але міледі сама провела його в темряві й розсталася з ним тільки на сходах.

Уранці Д'Артаньян помчав до Атоса. Він потрапив у таку дивну історію, що потребував поради. Юнак усе розповів мушкетерові. Атос невдоволено насупив брови.

– Як на мене, ваша міледі – мерзенне створіння, – сказав він. – І все-таки, обдуривши її, ви зробили помилку: так чи інакше, ви нажили собі страшного ворога.

Промовляючи ці слова, Атос пильно дивився на сапфір в оправі з діамантів, який палав тепер на пальці Д'Артаньяна замість персня королеви, дбайливо схованого в скриньку.

– Ви дивитесь на цю каблучку? – спитав гасконець, радий з можливості похизуватися перед другом таким коштовним подарунком.

– Еге ж, – мовив Атос, – вона нагадує мені одну фамільну дорогоцінність.

– Гарна каблучка, чи не так?

– Чудова! Я не сподівався, що на світі може бути два сапфіри такої чистої води. Ви, певно, виміняли її на свій діамант?

– Ні, – відповів Д'Артаньян, – це подарунок моєї чарівної англійки, або, точніше, моєї чарівної француженки, бо я переконаний, Що вона народилась у Франції, хоч і не питав цього в неї.

– Ви дістали каблучку від міледі? – схвильовано вигукнув Атос.

– Від неї; вона подарувала мені її сьогодні вночі.

– Покажіть мені цей перстень.

– Прошу, – мовив Д'Артаньян, знімаючи його з пальця.

Роздивившись перстень, Атос зблід, потім приміряв його на підмізинний палець лівої руки. Він прийшовся впору, ніби був замовлений саме для нього.

Гнівний і мстивий вираз затьмарив спокійне обличчя Атоса.

– Не може бути, що це той самий перстень! – мовив він. – Як би він потрапив до рук леді Кларік? І водночас годі уявити, щоб два персні були такі схожі.

– Вам знайома ця каблучка? – спитав Д'Артаньян.

– Мені здалося, що я впізнав її, – відповів Атос, – але, мабуть, я помилився.

І він оддав перстень Д'Артаньянові, не відводячи від нього погляду.

– От що, Д'Артаньяне, – обізвався Атос за хвилину, – зніміть з пальця каблучку або поверніть її каменем всередину; вона викликає в мене болючі спогади; я навіть не можу спокійно розмовляти з вами. Здається, ви хотіли про щось порадитися зі мною, казали, що ви в скруті… Стривайте… покажіть мені ще раз цей сапфір: на тому, про який я згадував, збоку має бути подряпина… внаслідок одного випадку…

Д'Артаньян знову зняв з пальця перстень і віддав його Атосові. Атос здригнувся.

– Гляньте, ось подряпина! – вигукнув він. – Хіба це не дивно? І він показав подряпину Д'Артаньянові.

– Від кого ви отримали цей сапфір, Атосе?

– Від моєї матері, яка свого часу одержала його від своєї. Як я вам уже казав, це старовинна фамільна дорогоцінність… що ніколи не повинна була залишати нашу сім'ю.

– І ви… ви продали сапфір? – нерішуче спитав Д'Артаньян.

– Ні, – відповів Атос з дивною усмішкою. – Я подарував його в ніч кохання, так само, як сьогодні його подарували вам.

Д'Артаньян замислився. В цю мить душа міледі уявилася йому бездонною й похмурою прірвою. Він поклав перстень до кишені.

– Д'Артаньяне, – сказав Атос, узявши юнака за руку, – ви знаєте, що я люблю вас; якби в мене був син, я не любив би його більше, ніж вас. Послухайте мене – відмовтесь од цієї жінки. Я не знаю її, але якийсь внутрішній голос каже мені: це пропаща істота, в ній є щось фатальне.

– Ваша правда, – відповів Д'Артаньян. – Так, я розстануся з нею, бо, признаюся вам, ця жінка лякає й мене.

– Чи вистачить у вас рішучості? – спитав Атос.

– Вистачить, – мовив Д'Артаньян. – І я зроблю це не відкладаючи.

– Ну що ж, юначе, ви правильно вирішили, – сказав Атос, стискаючи руку гасконця з майже батьківською ніжністю. – Дай Боже, щоб ця жінка не залишила в вашому житті страхітливого сліду!

Атос кивнув Д'Артаньянові, даючи зрозуміти, що хоче побути на сгеноті зі своїми думками.

Вдома на Д'Артаньяна чекала Кетті. Після місяця гарячки бідолашна дівчина не змінилася б більше, ніж після однієї цієї безсонної ночі.

Господиня послала її до уявного де Варда. Міледі сп'яніла від Іщастя. Їй хотілося знати, коли милий подарує їй другу ніч.

Нещасна Кетті, бліда й тремтяча, чекала від Д'Артаньяна відповіді.

Атос мав на юнака великий вплив: тепер, коли його самолюбство й жадоба помсти були вдоволені, поради друга, поєднавшися з голосом власного серця, дали Д'Артаньянові силу зважитися на розрив з міледі. Отож він узяв перо й написав такого листа:

«Не сподівайтесь, добродійко, на побачення зі мною в ближчі дні: після одужання я маю стільки подібних запрошень, що мушу навести в них якийсь лад. Коли надійде ваша черга, я матиму честь повідомити вас про це.

Цілую ваші ручки.

Граф де Вард».

Про сапфір у листі не було й слова. Може, наш гасконець хотів зберегти його як зброю проти міледі, а може – будьмо щирі, – вирішив залишити перстень у себе як останній засіб заплатити за спорядження.

Не запечатуючи листа, Д'Артаньян оддав його Кетті. Прочитавши записку, дівчина спершу нічого не зрозуміла; та коли прочитала її вдруге, невимовно зраділа.

Кетті не вірила своєму щастю: Д'Артаньян мусив переповісти їй те, про що йшлося в листі. Незважаючи на небезпеку, яку таїла для бідолашної дівчини запальна вдача міледі, Кетті побігла на Королівську площу, щоб якнайшвидше віддати листа своїй господині.

Серце навіть найкращої жінки безжальне до страждань суперниці.

Міледі розгорнула листа так само квапливо, як покоївка принесла його, та, прочитавши перші слова, зблідла, мов смерть. Зібгавши папір, міледі обернулась до Кетті, і очі її люто заблищали.

– Що це за лист? – спитала вона.

– Це відповідь на вашу записку, пані, – тремтячи, відповіла Кетті.

– Не може бути! – вигукнула міледі. – Не може бути, щоб дворянин зважився написати жінці такого листа! Раптом вона здригнулася.

– Боже мій! Невже він дізнався… – Міледі замовкла на півслові. Вона зціпила зуби, обличчя в неї стало сірим, мов попіл. Вона хотіла підійти до вікна, щоб вдихнути повітря, але спромоглася тільки простягти руку; ноги їй підігнулися, і вона впала у крісло.

Кетті, думаючи, що господиня знепритомніла, підбігла, щоб розстебнути корсаж. Але міледі враз випросталася.

– Чого вам треба? – спитала вона. – Як ви насмілились доторкнутися до мене?

– Я гадала, пані, що ви знепритомніли, і хотіла допомогти вам, – відповіла покоївка, жахнувшись страшного виразу обличчя своєї господині.

– Я знепритомніла! Я! Я! Ви, певно, маєте мене за слабодуху жіночку! Коли мене ображають, я не втрачаю тями – я мщуся за себе, чуєте?