Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 44 страниц)

XXIX. Що сталось у Портсмуті 23 серпня 1628 року

Поцілувавши міледі руку, Фелтон попрощався з нею так, як прощається брат із сестрою, коли збирається на звичайну прогулянку.

Зовні він, як і завжди, здавався спокійним; але його очі блищали незвичним, якимось наче гарячковим блиском, обличчя було блідіше, ніж звичайно; він зціпив зуби, і слова, що їх промовляв коротко й уривчасто, виказували ті пекельні почуття, які лютували в його душі.

Поки Фелтон плив човном назад до берега, він не відводив очей від міледі, яка, стоячи на палубі, проводжала його поглядом. Вони вже майже не боялися погоні: до кімнати міледі ніхто не заходив раніше дев'ятої години, а щоб дістатися від замку до Лондона, потрібно не менше трьох годин їзди.

Фелтон зійшов на берег, видерся на стрімчак, востаннє помахав міледі рукою й подався в місто.

Дорога спускалася вниз, і коли він, одійшовши кроків на сто від берега, озирнувся, то побачив саму тільки щоглу шхуни.

Молодий офіцер поспішив до Портсмута, вежі й будинки якого, огорнуті вранішнім туманом, видніли перед ним за півмилі.

Прямо за Портсмутом на воді похитувалися під вітром кораблі, чиї щогли скидалися на тополиний ліс, оголений зимовими вітрами.

Швидко крокуючи вперед, Фелтон перебирав у пам'яті всі ті звинувачення, справжні чи вигадані, що за два роки пильних спостережень на службі та за ще довший час перебування серед пуритан він зібрав проти Бекінгема, фаворита Якова І та Карла І.

Порівнюючи публічні злочини цього міністра, злочини незаперечні й, сказати б, європейські, з нікому не відомими злочинами в приватному житті, які привинювала герцогові міледі, Фелтон вважав, що з двох злочинців, які уживалися в Бекінгемові, більше винен той, чиї вчинки невідомі широкому загалу. Кохання цього фанатика, таке химерне, несподіване й жагуче, малювало йому безчесні й брехливі звинувачення міледі ще страхітливішими, ніж вони були насправді, подібно до того, як невловима для неозброєного ока, дрібніша за найменшу мурашку порошинка здається нам крізь збільшувальне скло жахливим чудовиськом.

Швидка хода ще більше розпалила його. Думка про те, що там, позаду, лишилася, наражаючись на небезпеку страхітливої помсти, жінка, яку він кохає, або, скоріше, обожнює, немов святу, нервова втома після недавніх переживань – усе це збуджувало його майже до нестями.

Він увійшов до Портсмута близько восьмої години ранку. Все місто було вже на ногах. На вулицях і в гавані били в барабани; військо, що мало відпливати з флотом, спускалося до моря.

Фелтон підбіг до адміралтейства, спітнілий та запорошений, червоний, як жар, від швидкої ходи й гніву. Вартовий не хотів його пропускати. Але Фелтон покликав начальника караулу і, вийнявши з кишені наказ, який йому доручено було передати, мовив:

– Терміновий пакет од лорда Вінтера.

Почувши ім'я лорда Вінтера, що його всі знали як одного з найближчих друзів його світлості, начальник караулу звелів пропустити Фелтона, який до того ж був вдягнений у форму морського офіцера.

Фелтон майже вбіг до палацу.

В ту мить, коли він входив до вестибюля, туди ж убіг незнайомець, теж увесь запорошений і захеканий до знемоги; він залишив на подвір'ї поштового коня, що, доскакавши до ґанку, тут же впав на коліна.

Обидва посланці водночас звернулися до Патріка, довіреного камердинера герцога. Фелтон послався на лорда Вінтера, незнайомець відмовився назвати будь-кого, сказавши, що пояснить, хто він такий, тільки герцогові. Кожен наполягав на тому, щоб його пропустити першим.

Патрік, знаючи, що лорда Вінтера зв'язують з герцогом не тільки службові справи, а й давня дружба, віддав перевагу тому, хто з'явився від його імені. Другому гінцеві довелось поступитися, і було тяжко дивитись, як він проклинає цю затримку.

Камердинер провів Фелтона через велику залу, в якій чекала прийому депутація мешканців Ла-Рошелі на чолі з принцом Субізом [240]240
  Бенжамен де Роан, принц де Субіз (1583–1642) – військовий діяч французьких протестантів, який при підтримці Англії керував захистом Ла-Рошелі під час її облоги Людовіком XIII.


[Закрыть], і підступився до дверей кімнати, де Бекінгем, щойно прийнявши ванну, зі звичною ретельністю закінчував свій туалет.

– Лейтенант Фелтон, – доповів Патрік. – З'явився за дорученням лорда Вінтера.

– За дорученням лорда Вінтера? – повторив Бекінгем. – Впустіть його.

Фелтон увійшов до кабінету. Саме в цю хвилину Бекінгем кинув на канапу розкішний гаптований золотом халат і став одягати синій оксамитовий камзол, розшитий перлинами.

– Чому барон не приїхав до мене сам? – спитав Бекінгем. – Я чекав на нього сьогодні вранці.

– Він доручив передати вашій світлості, що дуже сумує з неможливості скористатися такою щасливою нагодою, але змушений лишитися на варті в замку, – відповів Фелтон.

– Так, так, – сказав Бекінгем, – я знаю, в нього там арештантка.

– Саме про цю арештантку я й хотів би поговорити з вашою світлістю.

– Кажіть.

– Цього не повинен чути ніхто, крім вас, мілорде.

– Залиште нас самих, Патріку, – звелів Бекінгем, – але будьте поблизу, щоб одразу ж з'явитись на мій дзвоник; дуже скоро я вас покличу.

Патрік вийшов.

– Ми самі, добродію, – мовив Бекінгем. – Кажіть.

– Мілорде, кілька днів тому барон Вінтер звернувся до вас з листом, в якому просив підписати наказ про заслання однієї молодої жінки на ймення Шарлотта Баксон.

– Так, добродію, і я йому відповів, щоб він привіз сам або надіслав до мене цей наказ, який я негайно підпишу.

– Ось він, мілорде.

– Давайте, – сказав герцог.

І, взявши з рук Фелтона папір, він швидко пробіг його очима. Переконавшись, що це саме той наказ, про який попереджав лорд Вінтер, Бекінгем поклав його на стіл і взяв перо, збираючись поставити підпис.

– Пробачте, мілорде, – мовив Фелтон, зупиняючи герцога, – але чи знає ваша світлість, що Шарлотта Баксон – не справжнє ім'я цієї молодої жінки?

– Так, добродію, мені це відомо, – відповів герцог і вмочив перо в чорнило.

– Отже, ваша світлість знає її справжнє ім'я? – спитав Фелтон уривчастим голосом.

– Знаю.

Герцог підніс перо до паперу. Фелтон зблід.

– І знаючи це справжнє ім'я, – повів він далі, – ваша світлість усе-таки підпише наказ?

– Безперечно, – відповів Бекінгем, – і навіть з особливою охотою.

– Я не можу повірити, – різким і уривчастим голосом сказав Фелтон, – що вашій світлості відомо – йдеться-бо про леді Вінтер…

– Мені це чудово відомо, хоч я й здивований з того, що це знаєте також і ви!

– І ваша світлість підпише цей наказ без докорів сумління? Бекінгем спогорда глянув на молодого офіцера.

– Добродію, – сказав він, – чи не здається вам, що ви ставите мені дивні запитання і що я виявляю до вас надмірну поблажливість, відповідаючи на них?

– Відповідайте, ваша світлосте! – вигукнув Фелтон. – Становище куди серйозніше, ніж ви, можливо, гадаєте.

Бекінгем вирішив, що молодий офіцер, з'явившись за дорученням лорда Вінтера, говорить від його імені, і пом'якшав.

– Без жодних докорів сумління, – повторив він, – бо баронові, так само, як і мені, добре відомо: леді Вінтер – велика злочинниця.

Обмежити її покарання засланням – майже те саме, що помилувати її.

Герцог пером торкнувся паперу.

– Ви не підпишете цього наказу, мілорде! – вигукнув Фелтон, ступивши крок до герцога.

– Я не підпишу цього наказу? – перепитав Бекінгем. – Чому?

– Тому що ви звіритесь зі своїм сумлінням і вчините з міледі по справедливості.

– Справедливість вимагала б вирядити її до Тайберна, – сказав Бекінгем. – Міледі – безчесна жінка.

– Ваша світлосте, міледі – ангел, ви це добре знаєте, і я прошу вас звільнити її!

– Оце так! – вигукнув Бекінгем. – Чи не збожеволіли ви часом, що розмовляєте зі мною в такому тоні?

– Пробачте мені, мілорде! Я розмовляю так, як умію; я намагаюсь стримувати себе. Мілорде, подумайте про те, що ви збираєтесь вчинити, і стережіться переступити міру!

– Хай пробачить мені Бог! – вигукнув Бекінгем. – Ви, здається, насмілюєтесь погрожувати!

– Ні, мілорде, я все ще прошу вас і кажу вам: однієї краплини досить, щоб вона перелилась через вінця чаші; одна незначна похибка може накликати кару на голову того, кого доля берегла, незважаючи на його злочини.

– Пане Фелтоне, будьте ласкаві вийти звідси й передати, що я звелів арештувати вас! – наказав Бекінгем.

– Будьте ласкаві вислухати мене до кінця, мілорде! Ви спокусили цю молоду дівчину, ви її жорстоко образили, заплямували її честь. Спокутуйте свою провину, дайте їй без перешкод виїхати звідси, і я нічого більше не вимагатиму від вас.

– Нічого більше не вимагатимете! – мовив Бекінгем, здивовано глянувши на Фелтона й роблячи наголос на кожному слові.

– Мілорде, – вів далі Фелтон, чимраз дужче запалюючись, – стережіться, мілорде! Вся Англія втомилась од ваших беззаконних діянь. Мілорде, ви зловживали королівською владою, яку ви майже узурпували. Мілорде, ви ненависні людям і Богові. Бог покарає вас згодом, але я покараю вас сьогодні.

– Ну, це вже занадто! – вигукнув Бекінгем, зробивши крок до дверей. Фелтон заступив йому дорогу.

– Уклінно прошу вас, – сказав він, – підписати наказ про звільнення леді Вінтер. Згадайте, що це та сама жінка, яку ви збезчестили.

– Забирайтеся геть, добродію, – відповів Бекінгем, – або я покличу варту й накажу закувати вас у кайдани.

– Ви нікого не покличете, – сказав Фелтон, кинувшись між герцогом і дзвіночком, що стояв на столику із срібними інкрустаціями. – Стережіться, мілорде, ви тепер у руках Божих.

– В руках чорта, хочете ви сказати! – вигукнув Бекінгем, підвищуючи голос, щоб привернути увагу людей у сусідній кімнаті, але ще прямо не кличучи на допомогу.

– Підпишіть, мілорде, підпишіть наказ про звільнення леді Вінтер! – мовив Фелтон, простягаючи до герцога папір.

– Ви погрожуєте мені силою? Ви глузуєте з мене?.. Гей, Патріку!

– Підпишіть, мілорде!

– Ніколи!

– Ніколи?

– До мене! – гукнув герцог і схопився за шпагу. Але Фелтон не дав йому часу вихопити її з піхов. На грудях він тримав напоготові ніж, яким міледі поранила себе.

Одним стрибком він опинився біля герцога. Тут до кабінету ввійшов Патрік.

– Мілорде, вам лист із Франції! – голосно мовив він.

– З Франції? – вигукнув Бекінгем, забувши про все на світі й думаючи тільки про те, від кого лист.

Скориставшися з цієї миті, Фелтон встромив герцогові в бік ножа по самісіньку рукоятку.

– А-а, зрадник! – зойкнув Бекінгем. – Ти вбив мене…

– Убивство! – крикнув Патрік.

Фелтон озирнувся навкруги й, побачивши, що двері прочинені, кинувся тікати. Він убіг до сусідньої зали, де, як ми вже казали, чекала прийому депутація Ла-Рошелі, хутко проминув її й поспішив до сходів. Аж тут він зустрів лорда Вінтера, який, угледівши бліде обличчя Фелтона, його нестямний погляд і плями крові на руках, схопив його за горло й закричав:

– Я так і знав! Я здогадувався про це, але запізнився лише на одну хвилину! О, я нещасний, нещасний!..

Фелтон і не пробував захищатися. Лорд Вінтер передав його до рук варти, яка, чекаючи на дальші розпорядження, відвела молодого офіцера на невеличку терасу, що виходила на море, а сам квапливо подався до кабінету Бекінгема.

На зойк герцога, на крик Патріка незнайомець, з яким Фелтон зустрівся в передпокої, вбіг до кабінету.

Герцог лежав на канапі, судорожно притискаючи рукою рану.

– Ля Порте! – мовив Бекінгем кволим голосом. – Ля Порте, ти від неї?

– Так, ваша світлосте, – відповів вірний слуга Анни Австрійської, – але, здається, я запізнився.

– Тихше, Ля Порте! Вас можуть почути. Патріку, не впускайте нікого: о, я так і не дізнаюсь, що вона наказала мені передати! Боже мій, я вмираю!

І герцог знепритомнів.

Тим часом лорд Вінтер, посланці Ла-Рошелі, начальник експедиційних військ та офіцери почту Бекінгема поспішили до його кімнати. Звідусюди лунали розпачливі зойки, голосний плач. Незабаром сумна звістка рознеслася по всьому місту. Гарматний постріл сповістив: сталося щось важливе й несподіване.

Лорд Вінтер рвав на собі волосся.

– Запізнився на одну хвилину! – стогнав він. – На одну лиш хвилину! О Боже, Боже, яке нещастя!

Справді, о сьомій годині ранку йому доповіли, що під одним з вікон замку висить мотузяна драбина. Він кинувся до кімнати міледі й побачив, що вона порожня, вікно розчинене, а прути ґрат перепиляні. Пригадавши застереження Д'Артаньяна, передане його гінцем, лорд Вінтер затремтів од страху за герцога, побіг до стайні, скочив на незасідланого коня, щодуху помчав до адміралтейства, кинув коня на подвір'ї, пробіг сходами і, як ми вже казали, зустрівся на верхній сходинці з Фелтоном.

А втім, герцог був іще живий: він прийшов до тями, розплющив очі, і серця всіх, хто оточував його, сповнилися надією.

– Панове, – сказав Бекінгем, – залиште мене з Патріком і Ля Портом… А, це ви, Вінтере! Сьогодні вранці ви прислали до мене якогось дивного шаленця. Гляньте, що він зі мною зробив!

– О мілорде! – вигукнув барон. – Я ніколи собі цього не пробачу…

– І зробиш помилку, мій любий Вінтере, – мовив Бекінгем, простягаючи йому руку. – Я не знаю жодної людини, яка заслуговувала б на те, щоб хтось оплакував її все життя. А тепер залиш нас, прошу тебе.

Барон, ридаючи, вийшов.

У кімнаті лишилися тільки герцог, Ля Порт і Патрік.

Лікар іще не прибув, хоч по нього давно вже послали.

– Ви житимете, мілорде, ви житимете, – повторював, стоячи на колінах перед канапою, вірний слуга Анни Австрійської.

– Що вона мені пише? – ледве чутно спитав Бекінгем. Стікаючи кров'ю, він тамував нестерпний біль, аби тільки говорити про ту, кого він кохав. – Що вона мені пише? Прочитай мені її листа.

– О мілорде! – вигукнув Ля Порт.

– Слухай мене, Ля Порте; хіба ти не бачиш, що я не можу гаяти часу?

Ля Порт зламав печатку й підніс листа до очей герцога. Та марно Бекінгем силкувався розібрати написане.

– Читай-бо, – наказав він, – читай! Я вже не бачу нічого. Читай! За хвилину я, може, нічого вже не чутиму й помру, не дізнавшись, що вона мені написала.

Ля Порт підкорився. Він прочитав:

«Мілорде,

я стільки вистраждала через Вас і задля Вас відтоді, як знаю Вас, що в ім'я цього благаю: припиніть Ваші військові приготування проти Франції й покладіть край війні, про яку вголос говорять, що релігія – Її видима причина, а пошепки твердять, що справжня її причина – Ваше кохання до мене. Ця війна може спричинитися до катастрофічних наслідків не тільки для Франції та Англії, а й принести велике нещастя Вам, мілорде, що зробить мене навіки невтішною.

Бережіть своє життя, якому загрожує небезпека і яке стане для мене ще дорожчим з тієї хвилини, коли я не буду примушена бачити в Вас ворога.

Прихильна до Вас

Анна».

Бекінгем зібрався на силах, щоб вислухати лист до кінця. Потім, коли лист був прочитаний, герцог спитав тоном гіркого розчарування:

– Невже вам нічого передати мені на словах, Ля Порте?

– Ваша світлосте, королева доручила сказати, щоб ви стереглися, бо її попередили – вас хочуть убити.

– І це все, це все? – нетерпеливо мовив Бекінгем.

– Вона ще доручила мені сказати, що, як і раніше, кохає вас.

– О, слава Богові! – вигукнув Бекінгем. – Отже, моя смерть не буде для неї байдужою!..

Ля Порт заливався сльозами.

– Патріку, – сказав герцог, – принесіть скриньку, в якій лежали діамантові підвіски.

Патрік приніс скриньку, і Ля Порт упізнав її – це була скринька королеви.

– А тепер білий атласний мішечок, на якому перлами вигаптуваний її вензель.

Патрік виконав і цей наказ.

– Візьміть, Ля Порте, – мовив Бекінгем, – ось єдині знаки прихильності, які я мав од неї: скринька і ці два листи. Ви віддасте їх її величності; і, як останню згадку про мене… – він очима пошукав навколо себе якусь коштовну річ, – приєднайте до них…

Він знову став шукати щось поглядом, але його затьмарені близькою смертю очі розгледіли тільки закривавлений ніж, який випав з рук Фелтона.

– Приєднайте цей ніж, – сказав герцог, стискаючи руку Ля Порта.

В Бекінгема ще стало сили покласти в скриньку мішечок і ніж: але він знаком показав Ля Портові, що не може більше говорити. Потім він судорожно затремтів і впав з канапи на паркет.

Патрік закричав.

Бекінгем ще хотів осміхнутися, але смерть зупинила його думку. На обличчі його застиг вираз останнього прощання.

Тут до кімнати вбіг лікар герцога. Він був уже на адміральському кораблі, і по нього довелося посилати аж туди.

Лікар підійшов до герцога, взяв його руку, подержав і опустив.

– Усе марно, – сказав він, – герцог помер.

– Помер, помер! – відчайдушно закричав Патрік.

На цей крик усі знову збіглися до кімнати, розгублені та збуджені.

Лорд Вінтер кинувся до Фелтона, якого солдати стерегли на терасі палацу.

– Негіднику! – сказав він молодому офіцерові, до якого після смерті Бекінгема повернулися звичний його спокій і рівновага. – Негіднику! Що ти наробив?

– Я помстився за себе, – відповів Фелтон.

– За себе! – повторив барон. – Скажи краще, що ти прислужився знаряддям цієї проклятої жінки! Та присягаюсь тобі: цей її злочин буде останнім.

– Я вас не розумію, – спокійно відповів Фелтон, – і не знаю, про кого ви кажете, мілорде. Я вбив пана Бекінгема за те, що він двічі відхилив ваше прохання призначити мене капітаном; я покарав його за несправедливість – тільки й того.

Вінтер приголомшено дивився на солдатів, які зв'язували Фелтона, і не знав, що й подумати про таку душевну черствість.

Одна тільки думка тьмарила незворушне чоло Фелтона. Щоразу, коли до нього долинав якийсь гомін, наївному пуританинові здавалося, що це кроки й голос міледі, яка прибігла кинутися до нього в обійми, визнати свою провину й загинути разом з ним.

Та ось, звернувши погляд на море, він побачив удалині ледь помітну цятку й здригнувся. Орлиним зором моряка молодий офіцер розгледів те, що комусь іншому здалося б із такої відстані чайкою на бурхливих хвилях: вітрило шхуни, яка пливла до берегів Франції.

Фелтон зблід і підніс руку до серця: він збагнув усю глибину зрадництва міледі.

– Прошу вас про останню ласку, мілорде! – мовив він до барона.

– Про яку? – спитав лорд Вінтер.

– Скажіть, котра година. Барон глянув на годинника.

– За десять хвилин дев'ята, – відповів він.

Міледі на півтори години прискорила свій від'їзд; почувши гарматний постріл, що сповіщав про фатальну подію, вона одразу ж наказала підняти якір.

Шхуна пливла під ясним блакитним небом уже далеко від берега.

– Така була воля Божа, – мовив Фелтон з покірливістю фанатика, не в силі проте відвести очей від суденця, на борту якого, здавалося йому, він бачить білу постать тієї, задля кого мав тепер піти на смерть.

Вінтер простежив за поглядом Фелтона, допитливо глянув на його страдницьке обличчя і все зрозумів.

– Спочатку тебе скарають самого, негіднику, – сказав він Фелтонові, який, не відриваючи погляду від моря, покірливо рушив за солдатами. – Але присягаюсь пам'яттю мого брата, якого я так щиро любив, що твоїй спільниці теж не врятуватися!

Фелтон похнюпився, не обізвавшись і словом. Що ж до лорда Вінтера, то він бігцем спустився по сходах і квапливо подався до гавані.

XXX. У Франції

Коли англійському королю Карлові І доповіли про смерть Бекінгема, він передусім подумав, як би зарадити тому, щоб ця страшна звістка зовсім не збентежила ла-рошель-ців. Отож він спробував, як пише в своїх «Мемуарах» Рішельє, приховувати від них новину якомога довше: наказав закрити всі гавані свого королівства й ретельно стежити за тим, щоб жоден корабель не вийшов у море, аж поки військо, яке споряджав Бекінгем, не вирушить під Ла-Рошель. За відправкою війська король узявся наглядати сам.

Він довів суворість цієї заборони до того, що навіть затримав в Англії данських послів, які вже відбули прощальну аудієнцію, і постійного представника Голландії, який мав супроводити до Фліссингена ост-індські кораблі [241]241
  Ост-індські кораблі, або кораблі ост-індських компаній – судна, що належали привілейованим монопольним торговельним об'єднанням західноєвропейських купців, які відігравали велику роль у здійсненні колоніальної політики в країнах Південної Азії в XVII–XIX століттях.


[Закрыть], що їх Карл І повернув Сполученим Нідерландам [242]242
  Тобто Голландській республіці.


[Закрыть].

Та оскільки цей наказ він оддав тільки через п'ять годин після трагічної події, тобто о другій годині пополудні, то два кораблі встигли все-таки вийти з гавані. На одному з них, як ми знаємо, пливла міледі, котра вже здогадувалась про те, що сталося, і остаточно переконалась у справедливості своїх припущень, побачивши, як на щоглі адміральського корабля затріпотів чорний прапор.

Що ж до другого корабля, то про те, як він відплив і хто був на ньому, ми розповімо трохи згодом.

А втім, у таборі під Ла-Рошеллю за цей час не сталося нічого нового. Тільки король, який завжди страшенно нудьгував, а в таборі, слід гадати, нудьгував іще більше, вирішив поїхати інкогніто до Сен-Жермена на день святого Людовіка й доручив кардиналові спорядити йому ескорт [243]243
  Ескорт – військовий конвой, охорона, супровід.


[Закрыть]лише з двадцятьох мушкетерів. Кардинал, якому іноді також передавалась нудьга короля, залюбки надав цю відпустку своєму можновладному помічникові; той обіцяв повернутися не пізніше п'ятнадцятого вересня.

Поставлений до відома його високопреосвященством, пан де Тревіль негайно зібрався в дорогу і, знаючи, що його друзям, з невідомих йому причин, дуже хочеться, а точніше, конче треба побувати в Парижі, включив їх до королівського ескорту.

Наші мушкетери дізналися про цю новину за чверть години після пана де Тревіля, бо він саме їм першим сповістив про неї. Ось коли Д'Артаньян зміг нарешті повною мірою оцінити милість кардинала, який таки дозволив йому надіти мушкетерський плащ. Якби не ця обставина, юнакові довелося б залишатися в таборі, і друзі поїхали б без нього.

Нема чого й казати, що цю нетерплячку повернутись до Парижа викликала в них небезпека, яка загрожувала пані Бонасьє, коли б вона зустрілася в Бетюнському монастирі зі своїм смертельним ворогом – міледі. Тому, як ми вже знаємо, Араміс негайно написав листа до Тура тій самій білошвейці Марі Мішон, що мала такі впливові знайомства, й попросив її дістати в королеви дозвіл на звільнення пані Бонасьє з монастиря та на її від'їзд до Лотарингії або до Бельгії. Відповідь не примусила себе довго чекати, і за півтора тижня Араміс одержав такого листа:

«Мій любий кузене,

ось вам дозвіл моєї сестри забрати нашу юну служницю з Естонського монастиря, повітря якого, на вашу думку, шкідливе для неї. Моя сестра надсилає вам свій дозвіл тим охочіше, що вона дуже любить славну дівчину й сподівається стати їй у пригоді згодом.

Обіймаю вас.

Марі Мішон».

До цього листа було додано дозвіл такого змісту:

«Абатисі [244]244
  Абатиса – ігуменя (начальниця) жіночого католицького монастиря.


[Закрыть]Бетюнського монастиря належить передати під опіку тієї особи, що привезе їй цього листа, черницю, яка перебуває у неї в монастирі за моєю рекомендацією й користується моїм заступництвом.

У Луврі, 10 серпня 1628 року. Анна».

Можна собі уявити, яку зливу дотепів викликали в наших друзів ці родинні стосунки Араміса з білошвейкою, що називала королеву своєю сестрою. А втім, двічі чи тричі зашарівшися по самісінькі вуха від досить-таки брутальних жартів Портоса, Араміс попросив більше про це не згадувати й сказав, що коли хтось із друзів прохопиться бодай єдиним словом, він більше ніколи не звернеться в таких справах по допомогу до своєї кузини.

Отож, вони більше не говорили про Марі Мішон, тим паче що четверо мушкетерів досягли своєї мети: вони дістали дозвіл забрати пані Бонасьє з Бетюнського монастиря кармеліток. Правда, від цього дозволу, поки друзі перебували в таборі під Ла-Рошеллю, тобто на другому кінці Франції, їм було мало користі, а тому Д'Артаньян уже збирався прямо сказати панові де Тревілю, яка важлива для нього ця поїздка, й попросити у свого капітана відпустку. Аж тут молодого гасконця та його товаришів повідомили, що король вирушає до Парижа в супроводі ескорту з двадцяти мушкетерів і що вони призначені в цей ескорт.

Друзі невимовно зраділи. Вони послали слуг уперед з вантажем, а на ранок виїхали самі.

Кардинал супроводив його величність від Сюржера до Мозе, і там король та його міністр побажали одне одному всього найкращого, наче найщиріші друзі.

Хоч король хотів прибути до Парижа двадцять третього числа, тож прагнув їхати якомога швидше, проте він щоразу зупинявся, тільки-но бачив сороку, і пильно стежив за її летом, а потім починав полювати на неї. Цю розвагу, до якої привчив його герцог де Люїн [245]245
  Шарль Д'Альбер, герцог де Люїн (1578–1621) – конетабль Франції. Навчаючи молодого Людовіка XIII прийомів соколиного полювання, заслужив його особливу прихильність. У 1617 році після убивства Кончіні став ініціатором приєднання до Франції Беарну та запровадження там католицтва як державної релігії, що спричинилося до народних заворушень, внаслідок чого де Люїн потрапив в опалу.


[Закрыть], Людовік XIII дуже любив. Коли таке траплялось, шістнадцять мушкетерів з двадцяти дуже раділи з нагоди збавити час; але четверо наших друзів проклинали все на світі. Особливо нервував Д'Артаньян, в якого з досади аж у вухах дзвеніло, що Портос пояснював такими словами:

– Одна дуже вельможна дама казала мені: це ознака того, що про вас десь згадують.

Нарешті в ніч проти двадцять третього ескорт прибув до Парижа. Король подякував панові де Тревілю й дозволив йому розподілити між мушкетерами чотириденні відпустки з умовою, щоб ніхто із щасливців, під страхом ув'язнення в Бастилії, не показувався в людних місцях.

Перші чотири відпустки, як легко здогадатися, дістали наші друзі. Більше того – Атос домігся в пана де Тревіля шістьох днів замість чотирьох; приєднавши до них ще й дві ночі, бо вони виїхали двадцять четвертого о п'ятій годині вечора, а пан де Тревіль милостиво позначив відпускне свідоцтво ранком двадцять п'ятого.

– Ет, по-моєму, ми самі вигадуємо складності з приводу найпростіших речей, – сказав Д'Артаньян, що, як відомо, ніколи ні в чому не сумнівався. – За два дні, загнавши двох чи трьох коней (мені це байдуже, гроші я маю), я домчу до Бетюна, віддам абатисі листа королеви й відвезу мою кохану Констанцію не до Лотарингії й не до Бельгії, а до Парижа, де вона знайде ще надійніший притулок, особливо поки кардинал лишатиметься під Ла-Рошеллю.

А тоді, повернувшись з походу, ми вже зуміємо добитися від королеви – почасти з допомогою її кузини, почасти за послуги, зроблені нами самими, – всього, чого попросимо. Тож сидіть собі тут і не витрачайте марно сил. Ми вдвох – я і Планше – впораємося з цією нескладною справою.

Вислухавши Д'Артаньяна, Атос спокійно сказав:

– Ми теж маємо гроші, бо я ще не встиг пропити всього того, що одержав за діамант, а Портос з Арамісом не встигли проїсти свою частку. Отож ми так само легко можемо загнати чотирьох коней, як і одного. Тільки не забувайте, Д'Артаньяне, – додав він таким зловісним тоном, що юнак мимоволі здригнувся, – не забувайте, що Бетюн – те саме місто, де кардинал призначив побачення жінці, яка скрізь, де тільки вона з'являється, приносить із собою нещастя. Якби ви мали справу лише з чотирма чоловіками, Д'Артаньяне, я б не вагаючись відпустив вас самого, але ви маєте справу з цією жінкою, тож їдьмо вчотирьох, і дай Боже, щоб усіх нас разом з чотирма слугами було не замало!

– Ви мене лякаєте, Атосе! – вигукнув Д'Артаньян. – Чого ви боїтеся?

– Усього! – відповів Атос.

Д'Артаньян пильно глянув на своїх товаришів; як і Атос, вони були стурбовані.

Не мовивши більше жодного слова, всі щодуху помчали вперед.

Двадцять п'ятого числа надвечір, коли при в'їзді до Арраса Д'Артаньян зіскочив з коня біля корчми «Золота Борона», щоб випити склянку вина, якийсь вершник, змінивши на поштовому дворі коня, виїхав на дорогу й промчав у бік Парижа. В ту мить, коли незнайомець виїздив з воріт, вітер шарпонув плащ, в який він був закутаний, дарма що надворі тільки кінчався серпень, і мало не зірвав йому з голови капелюха. Подорожній спритно схопив його за криси й, впіймавши на льоту, хутко насунув на очі.

Д'Артаньян, який не зводив погляду з цього вершника, зблід і впустив з рук склянку.

– Що з вами, пане? – спитав Планше. – Гей, панове, мерщій сюди, моєму панові недобре!

Друзі підбігли й побачили, що Д'Артаньян, живий і здоровий, кинувся до свого коня. Вони заступили йому дорогу.

– Стривай! Ти куди? – вигукнув Атос.

– Це він! – блідий од люті, з холодним потом на чолі, крикнув Д'Артаньян. – Це він! Пустіть! Дайте мені наздогнати його!

– Хто – він? – спитав Атос.

– Він, цей незнайомець!

– Який незнайомець?

– Той клятий незнайомець, мій злий геній, що трапляє мені на очі щоразу перед якимось нещастям! Той, хто супроводив цю страхітливу жінку, коли я вперше її зустрів; той, кого я шукав, коли викликав на дуель нашого друга Атоса; той, кого я бачив ранком того самого дня, коли викрали пані Бонасьє! Я добре розгледів – це він! Я впізнав його, коли вітер мало не зірвав з нього плаща!

– Хай йому чорт! – задумливо мовив Атос.

– На коней, панове, на коней! Поскачемо за ним і наздоженемо його.

– Мій любий друже, – сказав Араміс, – зважте на те, що він їде у бік, протилежний тому, куди ідемо ми; що він має свіжого коня, а наші коні втомилися; що ми заженемо їх без жодної надії наздогнати його. Облишмо незнайомця, Д'Артаньяне, рятуймо жінку!

– Гей, добродію! – вигукнув у цей час конюх, вибігаючи з воріт і кидаючись слідом за незнайомцем. – Гей, добродію! Ось папірець, що випав з вашого капелюха! Гей, добродію! Гей!

– Друже, – зупинив його Д'Артаньян, – ось тобі півпістоля за цей папірець!

– О, добродію, з превеликим задоволенням, звичайно! Прошу вас!

І конюх, у захопленні від такої щасливої операції, подався назад до корчми.

Д'Артаньян розгорнув папірець.

– Ну, що там? – спитали мушкетери, підходячи до друга.

– Тільки одне слово! – відповів Д'Артаньян.

– Так, – сказав Араміс, – але це слово – назва міста або села.

– «Армантьєр», – прочитав Портос – Армантьєр… Не знаю такої назви!

– А втім, ця назва міста або села написана її рукою! – вигукнув Атос.

– Коли так, сховаймо цей папірець якнайретельніше, – мовив Д'Артаньян. – Хтозна, може, не даремно віддав я за нього останні гроші. На коней, друзі, на коней!

І четверо друзів чвалом поскакали по дорозі на Бетюн.