Текст книги "Три мушкетери"
Автор книги: Александр Дюма
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 44 страниц)
XXIV. Третій день ув'язнення
Фелтон усе-таки прийшов. Але міледі треба було зробити ще одне зусилля: затримати його, або, точніше, домогтися того, щоб він сам затримався. Як це зробити, міледі поки що не знала.
А втім, вона мала добитися ще більшого: примусити Фелтона розмовляти, щоб і самій говорити з ним. Міледі добре знала: чи не найбільша її звабність таїться у голосі. Як тонко, як майстерно вміла вона орудувати своїм голосом, надаючи йому найрозмаїтіших відтінків – аж до ангельського співу!
І все-таки, попри всі свої чари, міледі побоювалась, що зазнає поразки. Адже Фелтон був попереджений і навіть упереджений проти неї. Ось чому вона пильно стежила за кожним його вчинком, за кожним словом, за найнепомітнішим поглядом і жестом, ба навіть за подихом – бо подих можна було витлумачити як зітхання. Інакше кажучи, вона ретельно вивчала все, як досвідчений актор, котрому щойно дали нову й незвичну для нього роль.
Як поводитися з лордом Вінтером, міледі вирішила ще напередодні. Вона поклала бути мовчазною й сповненою гідності, час од часу дратувати дівера підкресленою зневагою, яким-небудь зухвалим словом провокуючи його на погрози й насильства, що ще дужче підкреслювало б її покірливість. Фелтон бачитиме все це; можливо, він нічого не скаже, але він усе бачитиме.
Вранці Фелтон з'явився як звичайно, але міледі за весь час, поки він був у кімнаті, не обізвалася до нього жодним словом. Зате коли він уже збирався вийти, в неї блиснула надія: міледі здалося, що Фелтон хоче заговорити сам. Губи його ворухнулися, проте він одразу ж опанував себе. Затаївши в серці слова, які мало не вихопилися йому з уст, він вийшов.
Близько полудня нагодився лорд Вінтер.
Був досить погожий зимовий день, і промінь тьмяного англійського сонця, що тільки світить, але не гріє, зазирнув крізь грати до в'язниці міледі. Вона саме дивилась у вікно і вдала, що не чує, як відчиняються двері.
– Он як! – усміхнувся лорд Вінтер. – Розігравши спочатку комедію, а потім трагедію, ми захопились тепер меланхолією.
Полонянка не відповіла.
– Так, так, розумію, – вів далі лорд Вінтер. – Ви були б не проти опинитися на волі на цьому березі; вам хотілося б сісти на добрий корабель, який поніс би вас по смарагдових хвилях цього моря; ви радо влаштували б мені – на суходолі чи в океані – одну з тих спритних засідок, до яких ви такі охочі. Потерпіть! Потерпіть ще трохи! За чотири дні берег стане для вас приступним, а море відкритим, і навіть більш відкритим, ніж ви того бажаєте, бо за чотири дні Англія нарешті позбудеться вас.
Міледі благально склала руки й, підвівши свої чарівні очі до неба, мовила з ангельською лагідністю:
– Боже, Боже! Пробач йому, як я йому пробачаю.
– Авжеж, молись, клята! – вигукнув барон. – Твоя молитва тим більш великодушна, що, присягаюся, ти перебуваєш в руках людини, яка тобі ніколи не пробачить!
І він вийшов з кімнати.
У той момент, коли він переступав поріг, міледі помітила Фелтона, який рвонувся в темний куток, щоб вона його не побачила. Тоді вона впала навколішки й почала голосно молитися.
– Боже мій! Боже мій! – примовляла вона. – Ти знаєш, за яку святу справу я страждаю! Дай же мені сили витерпіти ці страждання до кінця!
Двері тихо відчинились. Чарівна богомолка, здавалось, не чула рипіння і зі слізьми в голосі вела далі:
– Боже караючий! Боже милосердний! Невже ти дозволиш, щоб справдилися жахливі заміри цієї людини?
І аж тепер міледі вдала, що почула кроки Фелтона. Вона миттю скочила на ноги й зашарілася, ніби засоромившись, що до неї ввійшли в ту мить, коли вона стояла навколішках і молилася.
– Я не люблю заважати тим, хто молиться, добродійко, – серйозно сказав Фелтон, – а тому хай моя присутність вас не бентежить.
– Чому ви вирішили, що я молюся, добродію? – спитала міледі, ледве стримуючи сльози. – Ви помиляєтесь, я не молилася.
– Невже ви вважаєте, добродійко, – відповів Фелтон так само серйозно, хоч і трохи лагіднішим голосом, – що я маю право не дозволити впасти на коліна перед Творцем? Боронь Боже! До того ж, каяття – природна річ для тих, хто завинив. Хоч би який страшний був злочин, грішник святий для мене, якщо він припадає до ніг Всевишнього.
– Завинила, я завинила! – мовила міледі з усмішкою, яка обеззброїла б навіть ангела на страшному суді. – Боже, ти єдиний знаєш, так це чи ні! Скажіть, що мене засуджено, – це буде правда, але вам відомо, що Бог любить мучеників і що він іноді дозволяє засуджувати невинних.
– Засуджена ви чи мучениця, – відповів Фелтон, – вам однаково треба молитися, і я теж молитимусь за вас.
– О, ви праведник! – вигукнула міледі й упала йому до ніг. – Вислухайте, я не можу більше таїтися перед вами; я боюсь, що мені забракне сил у ту мить, коли я муситиму витримати боротьбу й відкрито сповідати свою віру. Вислухайте ж благання доведеної до відчаю жінки. Вас обманюють, добродію, але не в цьому річ. Я прошу у вас тільки однієї милості, і якщо ви мені її зробите, я благословлятиму вас на цьому й на тому світі.
– Поговоріть про це з моїм начальником, добродійко, – відповів Фелтон, – я, на щастя, не маю права ні милувати, ні карати; цю відповідальність Бог поклав на того, хто вищий за мене.
– Ні, на вас, на вас одного! Вислухайте мене, перш ніж сприяти моїй загибелі або безчестю.
– Якщо ви заслужили цю ганьбу, добродійко, якщо ви накликали на себе це безчестя, треба витерпіти все, підкорившись волі Божій.
– Що ви таке кажете? О, ви не зрозуміли мене! Ви, мабуть, вважаєте, що, говорячи про безчестя, я маю на увазі якесь покарання, в'язницю або смерть! Дай Боже, щоб це було так! Що мені смерть або в'язниця!
– Я не розумію вас, добродійко.
– Або вдаєте, що не розумієте, – відповіла полонянка, недовірливо усміхаючись.
– Ні, добродійко, присягаюся честю солдата, присягаюсь вірою християнина!
– Як! Вам невідомі наміри лорда Вінтера щодо мене?
– Невідомі.
– Це неможливо – адже ви його повірений!
– Я ніколи не брешу, добродійко.
– О, він майже не приховує своїх намірів! їх легко відгадати.
– Я не намагаюсь нічого відгадувати, добродійко; я чекаю, аби мені довірились, а лорд Вінтер, крім того, що він казав при вас, нічого більше мені не довіряв.
– То ви не його спільник, ви не знаєте, що він готує мені ганьбу, порівняно з якою всі земні покарання не варті й згадки? – вигукнула міледі з невимовною щирістю в голосі.
– Ви помиляєтесь, добродійко, – червоніючи, відповів Фелтон. – Лорд Вінтер не здатен на такий злочин.
«Чудово! – подумала міледі. – Ще не знаючи, про що йдеться, він називає це злочином!» І додала вголос:
– Друг підлої людини здатен на все.
– Кого ви називаєте підлою людиною? – спитав Фелтон.
– Хіба є в Англії інша людина, яку можна було б назвати таким ім'ям? – Ви говорите про Джона Вільєрса? – перепитав Фелтон, і очі в нього заблищали.
– Якого язичники та віровідступники називають герцогом Бекінгемом, – додала міледі. – Я не сподівалась, що в Англії знайдеться бодай один англієць, якому треба так довго пояснювати, про кого я кажу!
– Десниця Господня простерта над ним, – сказав Фелтон, – і він не мине заслуженої кари.
Фелтон висловлював лише те почуття огиди, що його всі англійці відчували до герцога, якого навіть католики називали шантажистом, хабарником і розпусником, а пуритани – просто сатаною.
– О Боже мій! Боже мій! – вигукнула міледі. – Коли я молю тебе наслати на цю людину заслужену кару, ти знаєш, що я роблю це не з почуття особистої помсти, а заклинаючи про визволення цілого народу.
– То ви знаєте його? – спитав Фелтон.
«Нарешті він звернувся до мене із запитанням», – подумала міледі, не в силі стримати радості від того, що так швидко досягла успіху.
– О! Чи знаю я його? Звичайно ж, я його знаю! На моє нещастя, на моє вічне нещастя!…
І міледі заламала руки, немов у пориві скорботи. Фелтон, певно, відчув, що стійкість залишає його, і ступив кілька кроків до дверей. Полонянка, яка не зводила з нього очей, кинулась за ним і зупинила його.
– Добродію! Будьте добросердим, будьте милостивим – вислухайте моє прохання: цей ніж, що його барон з фатальної перестороги забрав у мене, знаючи, для чого я хочу ним скористатись… О, вислухайте мене до кінця! Дайте мені цей ніж лише на одну хвилину, зробіть це з вашої ласки, з жалості до мене! Ось я біля ваших ніг! Повірте, це вас не стосувалося, я й на гадці не мала зазіхати на ваше життя. Боже! Замірятися на вас, на єдину справедливу, добру та співчутливу людину, яку я зустріла! На вас, мого рятівника, можливо! На одну тільки хвилину, на одну-єдину хвилину дайте мені цей ніж, і я поверну його вам через віконце дверей; лише на одну хвилину, пане Фелтоне, і ви врятуєте мою честь!
– Ви хочете вбити себе! – з жахом вигукнув Фелтон, забувши вивільнити свої руки з рук полонянки. – Ви хочете вбити себе!
– Я прохопилася, добродію, – ледь чутно прошепотіла міледі, безсило опускаючись на підлогу. – Я виказала свою таємницю! Тепер він знає все! Боже мій, я загинула!
Фелтон стояв нерухомо, не знаючи, на що наважитись.
«Він ще сумнівається, – подумала міледі, – я говорила не досить переконливо».
Аж тут вони почули, що хтось іде по коридору. Міледі впізнала кроки лорда Вінтера. Фелтон теж упізнав їх і рушив до дверей.
Міледі кинулась до нього.
– О, мовчіть, – пошепки мовила вона, – жодного слова цій людині! Інакше я загину, і це ви, ви…
Кроки чимраз наближалися, і міледі замовкла, боячись, що її голос почують. З виразом безмежного жаху приклала вона свої чарівні пальчики до губів Фелтона. Фелтон м'яко відсторонив міледі, і вона впала у крісло.
Лорд Вінтер не зупиняючись проминув двері, і його кроки почали віддалятися.
Фелтон, блідий, мов стіна, ще кілька секунд напружено прислухався, а потім, коли кроки затихли, зітхнув, як людина, що прокинулась од сну, і кинувся геть з кімнати.
– А-а! – сказала міледі, й собі прислухаючись до кроків Фелтона, що віддалялись у бік, протилежний тому, куди пішов лорд Вінтер. – Нарешті ти мій!
Раптом обличчя їй знову затьмарилось.
«Якщо він скаже все баронові, – подумала вона, – я загинула, бо барон, який знає, що я не вб'ю себе, при ньому дасть мені ножа, і Фелтон одразу ж переконається, що мій страхітливий відчай був тільки грою».
Міледі сіла біля дзеркала й глянула на себе. Ніколи ще вона не була така гарна.
– Ні! – мовила вона, всміхнувшись, – Фелтон не скаже йому нічого.
Увечері, коли принесли вечерю, прийшов і лорд Вінтер.
– Добродію, – озвалась до нього міледі, – невже ваша присутність – необхідна умова мого ув'язнення? Чи не могли б ви позбавити мене тих нестерпних мук, що їх завдає мені ваш прихід?
– Оце так, люба сестро! – сказав Вінтер. – Чи не ви ж самі з усією можливою зворушливістю, вашими чарівними устами, з яких я зараз чую ці жорстокі слова, сказали, що приїхали до Англії тільки для того, щоб мати втіху бачитися зі мною? Адже відсутність цієї втіхи, за вашими власними словами, ви так болісно відчували, що зважились на все: на морську хворобу, на бурю, на полон! Так от, я перед вами; ви мусите бути задоволені. До того ж, цього разу я маю особливі підстави навідати вас.
Міледі здригнулась, подумавши, що Фелтон виказав її; мабуть, іще ніколи серце цієї жінки, яка зазнала в своєму житті стільки гострих і різноманітних переживань, не калатало так сильно, як у цей момент.
Міледі сиділа. Лорд Вінтер присунув до неї своє крісло, сів поруч, вийняв з кишені якийсь папірець і неквапно розгорнув його.
– Гляньте! – сказав він. – Цей складений мною документ відтепер правитиме вам за посвідку на проживання, оскільки я згоден зберегти вам життя.
Він перевів погляд з міледі на папір і прочитав уголос:
– «Наказ відвезти до…». Назву ми проставимо згодом, – пояснив Вінтер. – Якщо вам до вподоби якесь певне місце, можете назвати його, аби тільки воно було не ближче, ніж за тисячу миль [229]229
Миля (морська) – довжина однієї мінути дуги земного меридіана.
[Закрыть]від Лондона; я обіцяю виконати ваше прохання. Отже, читаю далі: «Наказ відвезти до… названу Шарлотту Баксон, затавровану судом французького королівства, але звільнену після покарання; вона має жити у вказаному місці, ніколи не виїжджаючи з нього далі, ніж за три милі. На випадок спроби втекти вона має бути покарана на смерть. Їй видаватиметься по п'ять шилінгів [230]230
Шилінг – англійська монета; дорівнює п'яти пенсам (пенні), 1/20 частина фунта стерлінгів.
[Закрыть]на день для витрат на житло та їжу».
– Цей наказ стосується не мене, – холодно відповіла міледі, – в ньому проставлене не моє ім'я.
– Ім'я! Хіба у вас є ім'я?
– Я ношу ім'я вашого брата.
– Ви помиляєтесь: мій брат був вашим другим чоловіком, а перший живий і досі. Назвіть мені ім'я вашого першого чоловіка, і я поставлю його замість імені Шарлотти Баксон… Ні? Ви не хочете?.. Мовчите? Гаразд. Вас буде внесено до арештантського списку під ім'ям Шарлотти Баксон.
Міледі заклякла й заніміла. Цього разу вона вже не вдавала розпачу, а таки й справді перелякалася. Вона подумала, що наказ має бути виконаний негайно, що лорд Вінтер прискорив її від'їзд і що її повезуть у заслання сьогодні ж увечері. На якусь мить їй здалося, що все вже втрачено. Аж тут вона помітила, що під наказом немає підпису.
Радість від цього відкриття була така велика, що міледі не зуміла її приховати.
– Авжеж, – сказав лорд Вінтер, який це помітив, – авжеж, ви шукаєте підпису й кажете собі: «Не все ще втрачено, бо на документі немає підпису. Мені показують його, щоб налякати, тільки й того». Ви помиляєтесь: завтра ж цей наказ буде надіслано до лорда Бекінгема. Післязавтра, підписаний ним власноручно і скріплений його печаткою, він повернеться до мене, а ще через добу, можете мені повірити, буде виконаний. Прощавайте, добродійко; це все, що я хотів вам сказати.
– А я відповім вам, добродію, що це зловживання владою і що заслання під вигаданим ім'ям – підлість.
– Чи не хотіли б ви бути повішеною під своїм справжнім ім'ям, міледі? Адже вам відомо, що англійські закони безжально карають за злочини проти шлюбу. Будьмо відверті: дарма, що моє ім'я, або, точніше, ім'я мого брата, вплутано у цю ганебну історію, – я зважусь на публічний скандал, аби тільки мати цілковиту певність, що раз і назавжди позбувся вас.
Міледі нічого не відповіла, але зблідла як смерть.
– А-а! Бачу – вам більше подобається далека подорож? Чудово, добродійко! Недарма в старовинному прислів'ї мовиться, що подорожі виховують молодих людей. Слово честі, ви не помилились, бо життя – прекрасна річ. Ось чому я роблю все для того, щоб ви його в мене не відняли… Нам лишається домовитися щодо п'яти шилінгів. Я, либонь, здаюся вам трохи дріб'язковим? Це пояснюється моїм піклуванням про те, щоб ви не підкуповували вартових. А втім, при вас залишаються ваші чари. Скористайтеся з них, коли невдача з Фелтоном не відбила вам охоти до спроб такого роду.
«Фелтон не зрадив мене, – подумала міледі. – Отже, нічого ще не втрачено».
– А тепер, добродійко, до побачення. Завтра я повідомлю вас про від'їзд мого гінця.
Лорд Вінтер підвівся, глузливо вклонився міледі й вийшов з кімнати.
Міледі полегшено зітхнула: вона мала ще чотири дні попереду. Цих днів досить, щоб остаточно спокусити Фелтона.
Та враз їй сяйнула страхітлива думка: а що, як лорд Вінтер відрядить до Бекінгема саме Фелтона? Тоді Фелтон вислизне з її рук, а для повного успіху їй треба було весь час тримати в руках свою жертву.
І все-таки, як ми вже казали, одна обставина втішила міледі: Фелтон не зрадив її.
Не бажаючи показати, що погрози лорда Вінтера злякали її, міледі сіла до столу й повечеряла.
Потім, як і напередодні, вона впала навколішки й прочитала молитви. Як і напередодні, солдат перестав ходити за дверима й зупинився, дослухаючись.
Незабаром вона почула: хтось, ступаючи легше, ніж вартовий, підійшов до дверей і зупинився.
«Це він», – подумала міледі.
І вона заспівала той самий гімн, який учора так зворушив Фелтона.
Та хоч як мелодійно й проникливо бринів цього разу її чистий, глибокий і дзвінкий голос, двері не відчинилися. Міледі крадькома глянула на заґратоване віконце, і їй здалося, що вона бачить блискучі очі молодого офіцера. Чи це було насправді, чи тільки привиділося їй, вона не могла сказати напевне. Проте цього разу Фелтонові вистачило самовладання не зайти до кімнати.
І тільки за хвилину по тому, як міледі доспівала гімн, їй вчулося неначе глибоке зітхання. Легкі кроки, що незадовго до цього наблизились до дверей, повільно й наче нехотя віддалились.
XXV. Четвертий день ув'язнення
Коли наступного дня Фелтон зайшов до міледі, вона стояла на кріслі й тримала в руках мотузку, звиту з батистових хусточок, розірваних на вузькі смужки, заплетених джгутами і зв'язаних одна з одною. Почувши рипіння дверей, міледі хутко скочила з крісла і вдала, що ховає мотузку за спиною. Молодий офіцер був блідіший, ніж звичайно; його почервонілі від безсоння очі свідчили, що він провів тривожну ніч. А втім, обличчя його було ще суворіше, ніж завжди. Фелтон неквапно підійшов до міледі, яка сіла в крісло, і, взявши саморобний смертоносний зашморг, що його вона ненароком, а може, й навмисне покинула на видноті, холодно спитав:
– Що це таке, добродійко?
– Нічого, – відповіла міледі зі скорботною усмішкою. – Нудьга – пекельний ворог в'язнів. Нудьгуючи, я розважалася тим, що сплела цю мотузку.
Фелтон глянув угору й побачив над кріслом, над самісінькою головою міледі, вбитий у стіну позолочений цвях, що правив чи то за вішалку для вбрання, чи то за гак для зброї.
Він здригнувся. Полонянка це помітила, бо хоч вона й опустила очі, ніщо не проходило повз її увагу.
– А що ви робили, стоячи на цьому кріслі? – спитав Фелтон.
– Хіба вам не однаково? – відповіла міледі.
– Але, – наполягав Фелтон, – я все-таки хотів би знати.
– Не питайте мене, – мовила полонянка. – Ви знаєте, що нам, справжнім християнам, заборонено брехати.
– Гаразд! – мовив Фелтон. – Тоді я сам скажу, що ви робили, або, точніше, що хотіли зробити. Ви хотіли здійснити фатальний намір, який плекаєте в душі. Подумайте, добродійко! Якщо наш Бог забороняє брехати, то ще суворіше він забороняє чинити самогубство.
– Коли Бог бачить, що одне з його творінь несправедливо піддають переслідуванням і що цьому творінню доводиться вибирати між самогубством та безчестям, то, повірте мені, добродію, Бог пробачить самогубство, – заперечила міледі тоном глибокого переконання. – Бо це, власне, не самогубство, а смерть мученика.
– Або ви перебільшуєте, або не договорюєте. Поясніть мені все, добродійко. В ім'я неба, відкрийтеся мені.
– Розповісти вам про свої нещастя? Ви подумаєте, що це вигадка. Звірити вам свої задуми? Ви їх викажете моєму гнобителю. Ні, добродію! До того ж, що для вас життя або смерть нещасної приреченої жертви? Адже ви відповідаєте тільки за моє тіло, чи не так? І коли ви покажете мій труп, аби тільки в ньому впізнали мене, з вас більше нічого не спитають, а може, навіть і винагородять.
– Мене, добродійко, мене? – вигукнув Фелтон. – Ви припускаєте, що я можу взяти винагороду за ваше життя? О! Ви й самі не вірите в те, що кажете.
– Дайте мені докінчити мою справу, Фелтоне, не стійте мені на дорозі! – й собі вигукнула міледі. – Кожен солдат має бути честолюбним, адже так? Ви лейтенант – тож за моєю труною ви йтимете вже в чині капітана.
– Чим я завинив перед вами, – мовив уражений її словами Фелтон, – що ви покладаєте на мене таку відповідальність перед людьми і перед Богом? За кілька днів ви поїдете з цього замку, добродійко, мені не треба буде більше охороняти ваше життя, і тоді, – додав він зітхаючи, – робіть з ним усе, що вам заманеться.
– Отже, – вигукнула міледі, наче не в силі стримати священного гніву, – ви, побожна людина, ви, кого вважають праведником, хочете тільки одного: щоб вас не звинуватили в моїй смерті, щоб моя загибель не заподіяла вам ніяких турбот! – Мені наказано оберігати ваше життя, добродійко, і я зумію це зробити.
– Але чи розумієте ви, який на вас покладено обов'язок? Те, що ви чините, було б жорстоко, навіть коли б я й справді завинила. Як же ви назвете свою поведінку, як назве її Бог, коли я не винна?
– Я солдат, добродійко, і виконую накази.
– Може, ви сподіваєтесь, що в день страшного суду Бог розділить катів, які сліпо підкорялися наказам, і неправедних суддів? Ви не хочете, щоб я вбила своє тіло, але ж ви допомагаєте тому, хто мріє занапастити мою душу!
– Повторюю, – нерішуче сказав Фелтон, – жодна небезпека вам не загрожує, і я відповідаю за лорда Вінтера, як за самого себе.
– Безумець! – вигукнула міледі. – Нещасний безумець той, хто насмілюється ручитися за іншого, коли навіть наймудріші та найугодніші Богові люди не насмілюються ручитися за самих себе. Безумець той, хто стає на бік сильного і щасливого, щоб приборкати недужого і нещасного!
– Неможливо, добродійко, неможливо, – прошепотів Фелтон, серцем відчуваючи справедливість цих слів. – Поки ви перебуваєте в ув'язненні, я не дозволю вам вийти на свободу; поки ви живі, я не дам вам позбутися життя.
– Але тоді, – вигукнула міледі, – я позбудуся того, що мені дорожче за життя! Я позбудуся честі, Фелтоне. І саме вас я змушена буду назвати відповідальним перед Богом та людьми за мій сором і за мою ганьбу.
Фелтон, хоч який безпристрасний він був або хоч як намагався вдавати такого, відчув, що не може більше опиратися. Бачити цю чарівну й чисту, як непорочне видіння, жінку то безутішною, а то розлюченою, відчувати повсякчасний вплив її скорботи та вроди – це було занадто для розуму мрійника, забагато для духу, розпаленого пристрастями фанатичної віри, надміру для серця, що його сповнювала спопеляюча любов до Бога й безтямна ненависть до людей.
Міледі помітила його розгубленість і збагнула, яке бурхливе полум'я протилежних пристрастей палає в душі молодого фанатика. Подібно до того, як досвідчений полководець, побачивши, що ворог ось-ось тікатиме, кидає на нього полки з переможним кличем, так і вона, чарівна, немов антична жриця, натхненна, як християнська діва, підвелася із простертою вперед рукою, з розстебнутим коміром, з розпущеним волоссям, з очима, що горіли вогнем, який уже встиг збурити почуття пуританина. Сором'язливо притримуючи на грудях сукню, міледі ступила крок до Фелтона і в нестримному пориві заспівала своїм знадливим голосом, якому, коли треба було, вміла надавати такого грізного виразу:
Почувши це химерне звертання, Фелтон скам'янів з несподіванки.
– Хто ви така, хто ви така? – вигукнув він, благально стискаючи руки. – Провісниця неба чи служниця пекла; ангел чи демон; Еола [232]232
Еол – давньогрецький бог, повелитель бур і вітрів.
[Закрыть]чи Астарта [233]233
Астарта – грецька назва фінікійської богині родючості, материнства та кохання Аштарти.
[Закрыть]?
– Хіба ти не впізнав мене, Фелтоне? Я не ангел і не демон, я дочка землі, я твоя сестра по вірі – тільки й того.
– Авжеж, авжеж! – мовив Фелтон. – Ще зовсім недавно я сумнівався в цьому, але тепер я вірю вам.
– Ти кажеш, що віриш, а тим часом ти – спільник цього виродка Веліала [234]234
Веліал – ім'я, яким у Старому заповіті (першій частині Біблії) названий верховода демонів.
[Закрыть], якого звуть лордом Вінтером! Ти кажеш, що віриш, а тим часом лишаєш мене в руках моїх ворогів, ворога Англії, ворога Бога! Ти кажеш, що віриш, а тим часом віддаєш мене тому, хто наповнює й оскверняє світ єрессю та розбещеністю, цьому мерзенному Сарданапалові [235]235
Сарданапал – легендарний ассірійський правитель, втілення жорстокості й розпусти.
[Закрыть], якого сліпці звуть герцогом Бекінгемом, а віруючі – антихристом!
– Я віддаю вас Бекінгемові? Я? Та що ви таке кажете?
– Хто має очі, не побачить! – вигукнула міледі. – Хто має вуха, не почує [236]236
Перефразована біблійна формула: «Хто має очі, побачить, хто має вуха, почує».
[Закрыть]!
– Так, так, – сказав Фелтон, провівши рукою по зрошеному рясним потом чолі, наче для того, щоб розвіяти останні сумніви. – Авжеж, я впізнаю голос, що з'явився до мене уві сні; я впізнаю риси ангела, який з'являється до мене щоночі, промовляючи до моєї душі: «Вбий його, врятуй Англію, врятуй самого себе, бо ти помреш, так і не впокоривши гніву Божого!» Кажіть далі, кажіть! – вигукнув Фелтон. – Нарешті я почав вас розуміти.
Бісівська радість, миттєва, мов спалах думки, сяйнула в очах міледі.
Та хоч який скороминущий був цей пломінь, Фелтон уловив його й здригнувся, наче він і справді освітив усю безодню серця цієї жінки.
Фелтонові враз пригадалися застереження лорда Вінтера й перші спроби міледі спокусити його. Він одійшов на крок і схилив голову. Проте, наче й справді заворожений цим дивовижним створінням, він усе ще не міг одвести від міледі погляду.
Вона добре розуміла причину його нерішучості. Непорушна холоднокровність, що таїлася за удаваним хвилюванням міледі, ні на хвилину не зрадила цю жінку. Перш ніж Фелтон знову заговорив і тим примусив би міледі продовжити розмову в тому збудженому тоні, що так уже стомив її, вона опустила руки, ніби жіноча слабкість узяла гору над фанатичним піднесенням, і сказала:
– Дарма, мені не бути Юдиф'ю, яка визволить Ветулію від Олоферна. Меч Всевишнього надто важкий для моєї руки. Тож дозвольте мені померти, щоб уникнути безчестя, дозвольте мені знайти порятунок в смерті мучениці. Я не прошу у вас ні свободи, як зробила б злочинниця, ні помсти, як зробила б язичниця. Дайте мені померти – тільки й того. Я благаю вас, навколішках прошу вас: дозвольте мені померти, і своїм останнім зітханням я благословлю свого рятівника.
Почувши цей лагідний благальний голос, зустрівши цей сумний і несміливий погляд, Фелтон знову підійшов до міледі. Мало-помалу спокусниця знову постала перед ним у тому магічному уборі, що його вона з власної примхи то виставляла напоказ, то ховала і який складали врода, лагідність, сльози й особливо невідпорна привабливість містичного любострастя – найзгубніша з усіх пристрастей.
– Дарма! – сказав Фелтон. – Єдине, що я можу зробити, коли ви доведете, що ви й справді жертва, – це пожаліти вас. Але лорд Вінтер звинувачує вас у тяжких гріхах. Ви християнка, моя сестра по вірі; ви мимоволі вабите мене – мене, який ніколи нікого не любив, крім свого благодійника; який не зустрічав у житті нікого, крім зрадників та безбожників. Але ви, добродійко, ви, така чарівна на вигляд і, безперечно, така ж чиста душею, – ви, певно, й справді мали вчинити якусь несправедливість, коли вже навіть лорд Вінтер переслідує вас.
– Хто має очі, не побачить, – повторила міледі зі щирим смутком у голосі, – хто має вуха, не почує.
– Якщо це так, – вигукнув молодий офіцер, – то кажіть далі, довіртеся мені!
– Довірити вам свою ганьбу! – мовила міледі, зашарівшися, наче від сорому. – Адже дуже часто злочин однієї людини спричиняється до ганьби іншої. Мені, жінці, довірити свою ганьбу вам, чоловікові! О, – вела вона далі, сором'язливо затуляючи рукою свої чарівні очі, – о, ніколи, ніколи я не зможу розповісти вам цього!
– Мені, своєму братові? – спитав Фелтон.
Міледі довго дивилась на нього з виразом, який молодий офіцер мав за вагання, але який скоріше свідчив про те, що молода жінка пильно вивчає його, наче й справді хоче зачарувати.
Фелтон благально склав руки.
– Ну гаразд, – мовила міледі, – я довірюся своєму братові, я наважусь!
Аж тут залунали кроки лорда Вінтера. Але цього разу грізний дівер міледі не пройшов повз двері, як учора, а зупинився біля вартових, обмінявся з ними кількома словами, а тоді відчинив двері й увійшов до кімнати.
Поки тривала ця коротка розмова за дверима, Фелтон устиг відскочити від міледі, і коли лорд Вінтер став на порозі, молодий офіцер був уже за кілька кроків од полонянки.
Перевівши допитливий погляд з міледі на молодого офіцера, барон сказав:
– Щось ви давненько тут, Джоне. Чи не розповідає вам часом ця жінка про свої злочини? Тоді мене не дивує тривалість вашої бесіди.
Фелтон здригнувся, і міледі збагнула: вона загине, якщо негайно не прийде на допомогу розгубленому пуританинові.
– Ага! Ви боїтесь, щоб полонянка не вислизнула вам з рук! – озвалася вона. – Ну що ж! Спитайте у вашого шановного тюремника, про яку милість я зараз його благала.
– Ви просили про милість? – підозріливо спитав барон.
– Так, мілорде, – збентежено мовив молодий офіцер.
– Про яку саме?
– Вона просила у мене ніж, обіцяючи віддати його за хвилину у віконце дверей, – відповів Фелтон.
– А хіба тут хто-небудь переховується, кого ця чарівна особа хоче зарізати? – глузливо спитав лорд Вінтер.
– Тут єя, – відповіла міледі.
– Я запропонував вам Америку або Тайберн на вибір, – зауважив лорд Вінтер. – Оберіть Тайберн, міледі: мотузка, повірте, надійніша за ніж.
Фелтон зблід і ступив крок уперед, згадавши, що в ту хвилину, коли він увійшов до кімнати, міледі тримала в руках мотузку.
– Ви маєте слушність, – сказала полонянка, – я вже думала про це. – І додала приглушеним голосом: – І ще подумаю.
Фелтон здригнувся. Лорд Вінтер, певно, це помітив.
– Не вір їй, Джоне, – сказав він. – Джоне, друже мій, я поклався на тебе, будь обережний! Я застеріг тебе! А втім, не втрачай надії: за три дні ми позбудемося цієї жінки, і там, куди я виряджу її, вона нікому не зможе завдати шкоди.
– Ти чуєш це! – голосно вигукнула міледі з таким розрахунком, щоб барон подумав, ніби вона звертається до Бога, а Фелтон – що вона мовить до нього.
Барон узяв Фелтона під руку й пішов з ним до дверей, повернувши голову через плече й не зводячи з міледі очей, аж поки обоє не опинилися в коридорі.
– Еге, – сказала полонянка, коли двері за ними зачинилися. – Виявляється, я не так багато досягла, як сподівалась. Вінтер змінив свою звичну дурість на неабияку обачливість. От що значить жадоба помсти і як вона формує людську вдачу! Ну, а Фелтон усе ще вагається! Ах, далеко йому до того клятого Д'Артаньяна! Пуританин любить тільки непорочних дів, і до того ж, він любить їх, молитовно стискаючи руки. А мушкетер любить реальних жінок, і любить їх, стискаючи в обіймах.
І все-таки міледі чекала Фелтона нетерпляче. Вона була певна, що він обов'язково прийде до неї до настання ночі. Нарешті, через годину після змальованої нами сцени, вона почула за дверима тиху розмову; потім двері відчинилися, й перед нею з'явився Фелтон.
Молодий офіцер швидко увійшов до кімнати, залишивши двері напівпрочиненими, і зробив міледі знак, щоб вона мовчала. Обличчя його було стурбоване.
– Чого вам треба? – спитала міледі.
– Слухайте, – пошепки мовив Фелтон, – я відіслав вартового, щоб мій прихід лишився для всіх таємницею і щоб ніхто не підслухав нашої розмови. Барон розповів мені страхітливу історію.
Міледі усміхнулася з виразом покірливої жертви.
– Або ви демон, – вів далі Фелтон, – або барон, мій благодійник, мій батько – чудовисько. Я знаю вас лише чотири дні, а його я люблю вже два роки. Я не зважуюся зупинити на комусь із вас свій вибір. Не лякайтесь моїх слів: я мушу переконатися, що ви кажете правду. Сьогодні після півночі я прийду до вас, і ви мене переконаєте.
– Ні, Фелтоне, ні, брате мій, – відповіла міледі, – ваша жертва надто велика, і я розумію, чого вона вам варта. Ні, я загинула! Тож не губіть і себе разом зі мною. Моя смерть буде значно красномовніша за моє життя, і мовчазність трупа переконає вас куди краще, ніж слова полонянки.
