Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 44 страниц)

– Його величності відомо, що вдень ви писали якогось листа; його величність знає, що цього листа ще не надіслано адресатові. Цього листа немає ні у вашому столі, ні в бюро. І все-таки він мусить бути десь тут.

– Ви смієте підняти руку на свою королеву? – мовила Анна Австрійська, випроставшись і звертаючи на канцлера погляд, в якому спалахнула погроза.

– Я вірний слуга короля і мушу виконувати всі накази його величності.

– Так, це правда, – сказала Анна Австрійська. – Шпигуни пана кардинала вірно послужили йому. Я й справді написала сьогодні листа і ще не відправила його. Він тут.

І королева поклала свою прекрасну руку на груди.

– В такому разі прошу віддати мені листа, ваша величносте, – сказав канцлер.

– Я віддам його тільки королю, добродію, – відповіла Анна.

– Якби король хотів особисто одержати цього листа від вашої величності, він сам узяв би його у вас. Але повторюю: він доручив мені, щоб я попросив у вас цього листа, інакше…

– Інакше що?

– Мені доручено силою взяти його у вас. – Як?!

– Мушу признатися, що я маю широкі повноваження і що для того, аби знайти ці папери, мені дозволено вдатися навіть до особистого обшуку вашої величності.

– Який жах! – вигукнула королева.

– Тому прошу вас, ваша величносте, бути обачливою.

– Ви надто зухвалі; вам ясно це, добродію?

– Такий наказ короля, ваша величносте, даруйте мені.

– Я цього не потерплю! Ні, ні, краще смерть! – вигукнула королева, відчуваючи, як у ній закипає кров володарів Іспанії та Австрії.

Низько вклонившися й даючи зрозуміти, що він і на крок не відступить од виконання покладеного на нього завдання, як це, можливо, зробив би кат у катівні, Сег'є підійшов впритул до Анни Австрійської, що не змогла стримати сліз.

Королева, як ми вже казали, була напрочуд вродлива.

Отож делікатність такого доручення ні в кого не могла викликати сумніву, хоч король, знетямлений ревнощами до герцога Бекінгема, нікого іншого до неї вже не ревнував.

Безперечно, канцлер Сег'є волів би цієї миті вхопитися за мотузку відомого нам дзвону; але, не знайшовши мотузки, він простяг руку до того місця, де, за власним визнанням королеви, вона тримала лист.

Анна Австрійська відступила на крок і смертельно зблідла; мало не поточившися й спершись лівою рукою на стіл, вона правою витягла з-за корсажа лист і віддала його канцлерові.

– Візьміть, добродію, цього листа, – вигукнула королева голосом, що тремтів од хвилювання. – Візьміть його і звільніть мене від вашої огидної присутності.

Канцлер, який також не міг угамувати хвилювання, взяв листа і, вклонившись до землі, вийшов.

Тільки-но двері за ним зачинились, як королева майже непритомна впала на руки своїх дам.

Навіть не розгорнувши листа, канцлер одніс його королю. Той узяв листа непевною рукою, не зміг знайти адресу, сполотнів, поволі розгорнув аркуш і, зрозумівши з перших слів, що лист адресований іспанському королю, квапливо став його читати.

Це був розгорнутий план нападу на кардинала. Королева просила свого брата й австрійського імператора [102]102
  Йдеться про Філіппа IV (1605–1665), іспанського короля з 1621 по 1665 рік, та Фердинанда II (1578–1637), імператора т. зв. Священної Римської імперії з 1619 по 1637 рік, яким Анна Австрійська доводилась сестрою.


[Закрыть], які були дуже невдоволені з політики Рішельє, що повсякчас намагався принизити австрійський королівський дім, пригрозити Франції війною й умовою миру виставити вимогу скинути кардинала; про кохання в цьому листі не було й мови.

Король одразу повеселішав і спитав, чи не поїхав кардинал з Дувру. Йому доповіли, що його високопреосвященство чекає наказів його величності в робочому кабінеті.

Король негайно пішов до кардинала.

– Уявіть собі, герцогу, – сказав Людовік XIII, – ви таки мали рацію, а я помилявся; це й справді інтрига суто політичного характеру, і про кохання в цьому листі навіть не згадується. Навпаки, в ньому дуже часто згадуєтеся ви.

Кардинал узяв листа й уважно прочитав його; потім прочитав іще раз.

– Що ж, ваша величносте! – сказав він. – Ви самі бачите, до чого доходять мої вороги: вам погрожують двома війнами, аби тільки ви позбулися мене. На вашому місці, ваша величносте, я й справді поступився б перед такою нездоланною наполегливістю, а я буду незмірно щасливий, коли відійду від справ.

– Що ви хочете цим сказати, герцогу?

– Я хочу сказати, ваша величносте, що моє здоров'я підупадає від цієї виснажливої боротьби й безнастанної роботи. Я хочу сказати, що, мабуть, не зможу витримати тягаря облоги Ла-Рошелі, і краще буде, коли ви призначите туди пана де Конде [103]103
  Йдеться про Генріха Конде, який згодом став одним із прибічників Рішельє.


[Закрыть], пана де Бассомп'єра або ще кого з-поміж тих доблесних людей, котрі добре знаються на військовій справі, а не мене, служителя церкви, якому не дозволяють віддатися його покликанню, а змушують займатися справами, до яких у нього немає ніякого хисту. Це принесе щастя вашій сім'ї і, безперечно, піднесе ще більше вашу славу за кордоном.

– Я все розумію, пане герцогу, – відповів король. – Будьте певні, всі, кого згадано в цьому листі, дістануть заслужену кару, королева так само.

– Що ви таке кажете, ваша величносте? Боронь Боже, щоб через мене королеві довелося зазнати бодай найменших прикрощів! Королева здавна вважає мене своїм ворогом, хоч ваша величність самі можете засвідчити, як палко я завжди заступаюсь за неї навіть перед вами.

О, якби йшлося про зраду честі вашої величності, це була б інша річ; я б перший тоді сказав: «Немає пощади, королю, немає пощади винуватиці!» На щастя, про це не може бути й мови, і ваша величність самі в цьому ще раз пересвідчились.

– Авжеж, пане кардинале, – мовив король, – як завжди, ваша правда; проте королева однаково заслуговує на осуд.

– Ви самі, ваша величносте, накликали на себе її гнів; цілком природно, що вона розсердилась на вас: ваша величність надто суворо поставилися до неї.

– Так я завжди ставитимусь до своїх і до ваших ворогів, хоч би яке високе становище вони посідали і хоч би на яку велику небезпеку я наражався через цю суворість.

– Королева ненавидить мене, але не вас, ваша величносте; навпаки, вам вона віддана, покірлива, бездоганна дружина, тож дозвольте мені заступитися за неї перед вашою величністю.

– Нехай же вона упокориться, нехай знайде привід для примирення.

– Навпаки, ваша величносте, подайте приклад; ви перший образили її, запідозривши у зраді.

– Я маю шукати привід? – вигукнув король. – Ніколи!

– Ваша величносте, благаю вас!

– До того ж, як його знайти?

– Зробіть їй щось приємне.

– Що саме?

– Влаштуйте бал; адже ви знаєте, як любить королева танцювати. Запевняю вас – Її гнів не встоїть перед таким виявом уваги.

– Пане кардинале, ви добре знаєте, що я не прихильник усіх цих світських розваг.

– Але, знаючи, з якою відразою ви ставитесь до них, королева ще більше дякуватиме вам за чулість; крім того, вона матиме щасливу нагоду надіти чудові діамантові підвіски, які ви їй подарували до дня народження і з якими вона ще ніде не показувалась.

– Побачимо, пане кардинале, побачимо, – сказав король, радий з того, що королева винна в злочині, який мало його хвилював, і зовсім не винна в тому, чого він найдужче боявся, і тому вже ладен помиритися. – Побачимо, але, присягаюся честю, ви надто поблажливі.

– Ваша величносте, – відповів кардинал, – лишіть суворість міністрам, бо чеснотою королів завжди була поблажливість; будьте ж, як завжди, поблажливі, і ви переконаєтесь: це піде на користь.

Почувши, як годинник пробив одинадцяту ночі, кардинал низько вклонився й попросив дозволу залишити короля. На прощання він знову порадив його величності помиритися з королевою.

Анна Австрійська після того, як у неї відібрали листа, чекала докорів. Як же вона здивувалася, помітивши наступного дня, що король робить спроби примиритися. Спершу вона вирішила не помічати його домагань – гідність жінки і гідність королеви були в ній так глибоко ображені, що вона не могла отак зразу забути цього; але, піддавшись умовлянням придворних дам, вона зрештою вдала, ніби потроху забуває про те, що сталося. Король скористався з цієї переміни й сказав, що найближчим часом хоче влаштувати великий бал.

Нещасна Анна Австрійська так рідко бувала на святах, що коли вона почула про бал, то, як і передбачав Рішельє, від її образи не лишилося й сліду – якщо не в серці, то принаймні на обличчі. Вона спитала, на який день призначено свято, але король відповів, що про це ще треба буде порадитися з кардиналом.

І справді, він щодня питав кардинала, на коли ж нарешті призначити бал, та Рішельє щоразу знаходив привід, аби ухилитися від чіткої відповіді.

Так минув тиждень.

На восьмий день кардинал отримав листа з Лондона, в якому було всього кілька рядків:

«Вони в мене. Але я не можу виїхати з Лондона через брак грошей. Вишліть п'ятсот пістолів, і за чотири або п'ять днів після того, як я їх одержу, чекайте мене в Парижі».

Того ж дня король знову спитав у кардинала про бал.

Рішельє полічив на пальцях і замислився:

«Вона пише, що зможе приїхати через чотири або п'ять днів після того, як одержить гроші; потрібно ще чотири або п'ять днів, щоб гроші дійшли до Лондона, і стільки ж, щоб вона повернулася до Парижа; це становить десять діб; крім того, слід врахувати супротивний вітер, різні несподіванки, кволість жінки; значить, усього вийде дванадцять діб».

– То як, герцогу, – спитав король, – ви розрахували?

– Авжеж, ваша величносте: сьогодні ми маємо двадцяте вересня; міські старшини влаштовують третього жовтня свято. Все складається якнайкраще: нікому й на думку не спаде, що ви запобігаєте перед королевою.

По хвилині кардинал додав:

– До речі, ваша величносте, не забудьте напередодні свята нагадати королеві, що вам дуже хотілося б подивитись, чи личать їй діамантові підвіски – ваш подарунок.

XVII. Подружжя Бонасьє

Це вже вдруге кардинал згадував у розмові з королем про діамантові підвіски. Людовіка XIII здивувала така наполегливість, і він подумав, що за цією порадою криється якась таємниця.

Не раз і не двічі він бував прикро вражений тим, що кардинал, маючи чудових шпигунів, хоч вони, звичайно, аж ніяк не досягали досконалості шпигунів сучасних, був більш обізнаний у сімейних справах короля, ніж він сам. Тому Людовік XIII сподівався вивідати в розмові з Анною Австрійською щось нове і, прийшовши до кардинала, викласти йому ці – може, відомі, а може, й невідомі його високопреосвященству – таємниці, аби в такий спосіб будь-що піднести свій престиж в очах міністра.

Отож король пішов до королеви і, за своєю звичкою, почав розмову з погроз її прибічникам. Анна Австрійська мовчки схилила голову, сподіваючись, що зрештою словесна злива вщухне. Але не цього хотів Людовік XIII. Людовік XIII хотів суперечки, щоб дізнатися з неї бодай про якісь деталі. Король був певен: у кардинала є свій прихований намір, і він готує одну з тих страхітливих несподіванок, на які його високопреосвященство завжди був неперевершений майстер. Своїми неугавними погрозами король нарешті досяг мети.

– Ваша величносте, – вигукнула Анна Австрійська, змучена його непевними натяками, – ви не говорите того, що у вас на серці. Що я вчинила? Чим завинила? Не можу повірити, аби цю повінь погроз викликав мій лист до брата.

Вражений таким прямим запитанням, король не знав, що відповісти. Він подумав, що настала нагода попросити королеву про те, про що він мав нагадати тільки напередодні свята.

– Ваша величносте, – поважно мовив король, – дуже скоро в ратуші відбудеться бал; я хочу, щоб ви, з повага до наших шановних старшин, з'явилися на балі в парадному вбранні й неодмінно з діамантовими підвісками, які я вам подарував до дня народження. Ось моя відповідь.

Відповідь була жахлива. Анна Австрійська вирішила, що король знає все і що це кардинал, скориставшися з потайності його вдачі, ще тиждень тому порадив йому не розкривати карт. Королева зблідла, сперлася на невеличкий столик своєю прекрасною рукою, яка здавалась у цю мить виліпленою з воску, і, не в силі вимовити й слова, дивилася на короля переляканими очима.

– Ви зрозуміли мене, ваша величносте? – спитав король, тішачись її замішанням, хоча й не здогадуючись про причину. – Ви зрозуміли мене?

– Так, ваша величносте, зрозуміла, – прошепотіла королева.

– Ви прийдете на бал?

– Так.

– З діамантовими підвісками?

– Так.

Королева зблідла ще дужче; король помітив це й не зміг стримати радості від її скрути.

– Отже, справу вирішено, – мовив він з тією холодною жорстокістю, яка являла одну з найгірших прикмет його вдачі. – Це, власне, все, що я хотів вам сказати.

– На який саме день призначено бал? – спитала Анна Австрійська.

З голосу королеви, який скидався на голос тяжко хворої людини, Людовік XIII інстинктивно відчув, що не повинен відповідати на її запитання.

– Дуже скоро, ваша величносте. На жаль, я не пригадую точної дати, але я обов'язково спитаю про це в кардинала.

– То це кардинал порадив вам влаштувати свято? – вигукнула королева.

– Так, ваша величносте, – збентежено відповів король. – Але чому ви про це питаєте?

– І це він порадив вам сказати, щоб я наділа діамантові підвіски?

– Тобто, ваша величносте…

– Це він, ваша величносте, це він!

– А хіба неоднаково – він чи я? Може, ви вважаєте це прохання злочинним?

– Ні, королю.

– Отже, ви будете на святі?

– Так, ваша величносте.

– Чудово, – сказав король, повертаючись до дверей. – Сподіваюсь, ви дотримаєте свого слова.

Королева зробила реверанс – не стільки за вимогами етикету, як через те, що під нею підгиналися коліна. Дуже задоволений, король вийшов.

– Я загинула! – прошепотіла королева. – Загинула, бо кардинал знає все; це він нацьковує на мене короля, який іще не знає нічого, але незабаром довідається про все. Я загинула! Боже мій! Боже!

Вона впала на коліна і, затуливши обличчя тремтячими руками, почала молитися.

Становище й справді було жахливе. Бекінгем повернувся до Лондона, пані де Шеврез була в Турі. Знаючи, що за нею стежать пильніше, ніж будь-коли, королева не мала сумніву, що зраджує її одна з придворних дам, але не знала, котра саме. Ля Порт не міг залишити Лувру; їй не було кому довіритись у цілому світі.

Згадавши про свою самотність і подумавши, яке лихо чигає на неї, королева заридала.

– Чи не можу я чимось зарадити вашій величності? – зненацька пролунав ніжний і співчутливий голос.

Королева рвучко обернулась; годі було помилитися, почувши цей голос: так міг говорити тільки друг.

Справді, біля дверей, що вели до покоїв королеви, стояла чарівна пані Бонасьє. Вона складала сукні й білизну в гардеробній; коли з'явився король, молода жінка не встигла вийти, тож усе чула.

Від несподіванки королева голосно скрикнула: розгубившись, вона не одразу впізнала кастеляншу, яку їй рекомендував Ля Порт.

– Не бійтесь, ваша величносте! – вигукнула пані Бонасьє, простягаючи до королеви руки й не в силі стримати сліз співчуття. – Я віддана вашій величності душею і тілом, і хоч яка відстань лежить між нами, хоч яке нікчемне моє звання, мені здається, що я знайшла спосіб допомогти вашій величності в біді.

– Ви! О небо! Ви! – прошепотіла королева. – Стривайте, гляньте мені в очі. Мене оточують зрадники; чи можу я вам довіритись?

– Ваша величносте, – вигукнула молода жінка, падаючи на коліна, – душею присягаюся: я ладна вмерти за свою королеву.

Щирості цих слів, що вихопилися з самої глибини серця, не можна було не повірити.

– Так, – повела далі пані Бонасьє, – так, тут є зрадники; але клянуся святою Дівою Марією: немає більш відданої вам людини, ніж я. Підвіски, про які питав король, ви віддали герцогові Бекінгему, адже так? Вони були в скриньці рожевого дерева, яку він забрав із собою? Чи я помиляюсь? Чи не про те мова?

– О Боже, Боже! – простогнала королева, в якої зуби цокотіли від страху.

– Так от, – мовила пані Бонасьє, – ці підвіски треба забрати назад.

– Авжеж, треба забрати! – вигукнула королева. – Але як це зробити?

– Треба, щоб хтось поїхав до герцога.

– Але хто? Хто?.. Кому довіришся?

– Довіртесь мені, ваша величносте; зробіть мені таку честь, моя королево, і я знайду гінця.

– Але ж доведеться написати листа!

– Так. Це необхідно. Два слова, написані рукою вашої величності, і ваша особиста печатка.

– Але ці два слова – мій вирок, моє розлучення, моє заслання…

– Так, якщо вони потраплять до безчесних рук! Проте я ручуся: ваш лист передадуть за адресою.

– О Боже! Тож я мушу довірити вам своє життя, свою честь, своє ім'я!

– Так, ваша величносте, довіртеся мені, і я вас врятую!

– Як? Поясніть мені, принаймні.

– Мого чоловіка днів зо два-зо три тому випустили із в'язниці; я ще навіть не бачилася з ним. Це добра й гідна людина, яка не має ні до кого ні ненависті, ні любові. Він зробить усе, що я йому звелю: поїде, не знаючи, що везе з собою, і передасть листа вашої величності, не знаючи, що його написали ви, за вказаною адресою.

Не в силі стримати почуттів, королева схопила обидві руки молодої жінки й глянула на неї так пильно, наче хотіла прочитати все, що таїлося в її серці; побачивши в очах пані Бонасьє щирість і співчуття, вона ніжно поцілувала її.

– Зроби це, – вигукнула королева, – і ти врятуєш моє життя, врятуєш мою честь!

– О, не перебільшуйте послуги, яку я маю щастя зробити вам. Мені нема чого рятувати вашу величність – адже ви просто жертва підступної змови.

– Це правда, моя дитино, – сказала королева.

– Дайте ж мені цього листа, ваша величносте, не можна гаяти часу.

Королева підбігла до маленького столика, на якому стояла чорнильниця й лежали папір та пера. Вона написала два рядки, запечатала листа своєю печаткою й віддала пані Бонасьє.

– Проте, – мовила королева, – ми забули про одну дуже важливу річ.

– Про яку?

– Про гроші.

Пані Бонасьє зашарілася.

– Атож, – відповіла вона. – Мушу признатися вашій величності, що в мого чоловіка…

– Що в твого чоловіка немає грошей, хочеш ти сказати?

– Ні, гроші в нього є, але він дуже скупий, і це його головна вада. А втім, хай ваша величність не хвилюється, ми знайдемо спосіб…

– Річ у тім, що в мене теж зовсім немає грошей, – призналася королева. (Тих, хто прочитає спогади пані де Моттвіль [104]104
  Франсуаза Бертрана де Моттвіль (1621–1689) з 1643 по 1666 рік була придворною дамою Анни Австрійської. Вона написала «Спогади з історії життя Анни Австрійської від 1615 до 1666 року»; видані в 1723 році, вони стали безцінним документальним свідченням звичаїв тієї епохи.


[Закрыть], ця відповідь не здивує.) – Але стривай.

Анна Австрійська підійшла до своєї скриньки.

– Слухай, – сказала вона, – ось перстень. Мені казали, йому немає ціни; це подарунок мого брата, іспанського короля, отже, він належить особисто мені і я можу розпоряджатися ним, як сама схочу. Візьми цей перстень, продай його – і хай твій чоловік рушає в дорогу.

– За годину ваш наказ буде виконано.

– Ось адреса, – додала королева так тихо, що її ледве можна було розчути: – мілордові герцогові Бекінгему, Лондон.

– Лист передадуть йому у власні руки.

– Великодушна дитино! – вигукнула Анна Австрійська.

Пані Бонасьє поцілувала королеві руку, сховала листа за корсаж і, як пташка, випурхнула з кімнати.

За десять хвилин молода жінка була вже вдома. Як вона й сказала королеві, пані Бонасьє не бачила свого чоловіка, відколи його випустили з Бастилії, тож і не знала про зміну в його почуттях до кардинала. Ця зміна стала особливо помітною після двох чи трьох відвідин графа де Рошфора, який, підкреслюючи свою прихильність до Бонасьє, без особливих зусиль зумів переконати галантерейника, що викрадення його дружини було тільки заходом політичної передбачливості.

Молода жінка застала пана Бонасьє самого: бідолаха наводив лад у квартирі, де майже всі меблі були поламані, а шафи порожні, і думав, що правосуддя таки напевно не належить до тих трьох речей, про які цар Соломон сказав, ніби вони не залишають після себе й сліду [105]105
  Цар Соломон у «Книзі притч» говорить про три незрозумілі йому речі, які не залишають після себе сліду: шлях орла в небі, шлях змії на скелі та шлях корабля серед моря.


[Закрыть]. Що ж до служниці – вона втекла відразу після арешту хазяїна. Бідолашна дівчина так перелякалася, що пройшла не зупиняючись од Парижа аж до своєї рідної Бургундії.

Опинившись удома, шановний галантерейник негайно повідомив дружину про своє щасливе повернення, і пані Бонасьє, поздоровивши його, передала, що скористається з першої ж вільної хвилини, щоб побачитися з ним.

Цієї хвилини довелося чекати аж п'ять днів. За інших обставин це здалося б панові Бонасьє надто довгим строком; проте розмова з кардиналом і відвідини Рошфора давали йому багату поживу для роздумів, а, як відомо, саме за роздумами найшвидше минає час.

До того ж думки Бонасьє були якнайутішніші. Рошфор називав його своїм другом, своїм любим Бонасьє і раз у раз повторював, що кардинал дуже високої думки про нього. Галантерейник уже бачив себе на шляху до щастя й багатства.

Пані Бонасьє теж багато думала за цей час, але її думки аж ніяк не були честолюбні; у своїх мріях вона мимоволі зверталася до гарного й сміливого юнака, очевидно, палко закоханого в неї. Одружившись у вісімнадцять років з паном Бонасьє й опинившися в оточенні чоловікових приятелів, зовсім не здатних викликати почуття в молодої жінки із серцем вразливішим, ніж у більшості людей її стану, пані Бонасьє лишалася байдужою до звичайних зальотів. Але дворянське звання, особливо в ті роки, справляло неабияке враження на городян, а Д'Артаньян був дворянином; до того ж, він носив форму гвардійця, яка, після форми мушкетера, мала найбільший успіх у дам. Він був, повторюємо, гарний, молодий і заповзятливий; він говорив про свої почуття з палкістю юнака, який щиро прагне завоювати серце коханої жінки. Усього цього було досить, щоб порушити душевну рівновагу городянки у двадцять три роки – а пані Бонасьє саме досягла цієї щасливої пори життя.

Отож, коли пан та пані Бонасьє побачились – а не бачилися вони цілий тиждень, протягом якого сталися досить-таки важливі події, – і він, і вона думали про своє. А втім, пан Бонасьє пішов назустріч дружині, розкривши обійми й не приховуючи щирої радості. Пані Бонасьє підставила чоло для поцілунку.

– Нам треба поговорити, – мовила вона.

– Про що? – здивовано спитав Бонасьє.

– Я маю сказати вам щось дуже важливе.

– Я теж маю спитати у вас про досить серйозні речі. Поясніть мені, будь ласка, чому вас викрали.

– Не про це зараз мова, – відповіла пані Бонасьє.

– А про що ж мова? Про моє ув'язнення?

– Я дізналася про нього того самого дня; але ж ви не були винні ні в якому злочині, не брали участі ні в якій інтризі, не знали, зрештою, нічого такого, що могло б скомпрометувати вас або когось іншого, і я не надала цій події особливого значення.

– Вам легко так говорити, пані! – вигукнув Бонасьє, вражений її байдужістю. – Та чи знаєте ви, що я цілу добу просидів у Бастилії?

– Доба минає швидко… Облишмо розмови про ув'язнення й повернімось до того, що привело мене до вас.

– Як це – що привело вас до мене? Хіба ви не хотіли побачити чоловіка, з яким вас розлучили на цілий тиждень? – ображено спитав галантерейник.

– Звичайно, перш за все – це; але, крім того, й інше.

– Кажіть!

– Одна надзвичайно важлива справа, від якої, можливо, залежить уся наша майбутня доля.

– Наша доля дуже змінилася за той час, що я не бачив вас, пані Бонасьє, і мене анітрохи не здивує, якщо за кілька місяців нам почнуть заздрити.

– Авжеж, особливо коли ви зробите те, що я вам накажу.

– Мені?

– Так, вам. Треба зробити одну добру, святу справу; водночас можна буде заробити добрі гроші.

Пані Бонасьє знала: згадкою про гроші вона влучить у самісіньке серце свого чоловіка.

Та хоч би хто то був – навіть галантерейник, – поговоривши десять хвилин з кардиналом Рішельє, він уже ставав зовсім іншою людиною.

– Заробити добрі гроші? – перепитав Бонасьє, закопиливши губу.

– Так, добрі гроші.

– Скільки?

– Тисячу пістолів.

– Отже, те, про що ви хочете мене попросити, дуже важливо?

– Так.

– Що ж треба зробити?

– Ви негайно вирушите в путь; я дам вам листа, якого ви мусите берегти як зіницю ока й передати у власні руки тому, кому його адресовано.

– Куди я маю їхати?

– До Лондона.

– До Лондона?! Та ви жартуєте! Я не маю ніяких справ у Лондоні.

– Але іншим треба, щоб ви туди поїхали.

– Хто ці інші? Попереджаю: я нічого більше не робитиму наосліп, тож не тільки бажаю знати, чим ризикую сам, а й заради кого маю наражатися на небезпеку.

– Вельможна особа виряджає вас у подорож і така ж вельможна особа чекає на вас у себе: нагорода перевершить усі ваші сподівання. Це все, що я можу вам пообіцяти.

– Знову інтрига! Безнастанні інтриги! Даруйте, але тепер мене не обдуриш, пан кардинал мені багато чого пояснив.

– Кардинал! – вигукнула пані Бонасьє. – Ви бачилися з кардиналом?

– Він сам запросив мене до себе, – гордо відповів галантерейник.

– І ви пішли до нього, необачний?

– Мушу зауважити, що в мене не було вибору – йти або не йти: мене вели двоє охоронців. Мушу також додати, що, оскільки я тоді ще не був знайомий з його високопреосвященством, то, якби мені дозволили відмовитись од цих відвідин, я залюбки б це зробив.

– Він погано повівся з вами? Погрожував вам?

– Він подав мені руку й назвав своїм другом. Своїм другом! Ви чуєте, пані? Я – друг великого кардинала!

– Великого кардинала?

– Чи не хочете ви поставити під сумнів його титул?

– Я нічого не ставлю під сумнів, я лише кажу, що прихильність міністра – річ вельми химерна і що тільки божевільний наважиться зв'язати свого долю з міністром; є влада, що стоїть набагато вище за його силу, влада, що спирається не на примху людини або на збіг обставин; саме такій владі ми мусимо служити.

– Мені дуже прикро, пані, але я не знаю іншої влади, крім влади великої людини, якій я маю честь служити.

– Ви служите кардиналові?

– Так, пані, і, як його слуга, я не дозволю, щоб ви вплутувались у змови проти безпеки держави і щоб ви, саме ви допомагали інтригам жінки, яка є ворогом французів, бо серцем належить Іспанії. На щастя, в нас є великий кардинал, чиє невсипуще око бачить усе, зазирає в самісінькі серця.

Бонасьє повторив слова графа де Рошфора.

Бідолашна жінка, яка сподівалася на допомогу чоловіка й поручилася за нього перед королевою, затремтіла від передчуття небезпеки, що її мало не накликала на себе, і від усвідомлення власної безпорадності. А втім, знаючи, що скнарість – найбільша вада пана Бонасьє, вона сподівалася все-таки підкорити його своїй волі.

– То ви кардиналіст, пане! – вигукнула вона. – Ви служите тим, хто знущається з вашої дружини й зневажає вашу королеву?

– Інтереси однієї людини – ніщо в порівнянні з загальним благом. Я за тих, хто рятує державу, – урочисто проказав Бонасьє.

Це теж були слова графа де Рошфора, що їх Бонасьє запам'ятав і визнав за доцільне повторити.

– Та чи знаєте ви, що таке держава, про яку говорите? – спитала пані Бонасьє, знизавши плечима. – Будьте краще простим та щирим городянином і станьте прибічником тих, хто вам добре заплатить.

– Ну, – пробурмотів Бонасьє, ляскаючи по туго набитому гаману, який задзвенів срібним дзвоном, – а що ви скажете на це, пані моралістко?

– Звідки ці гроші?

– Ви не здогадуєтеся?

– Від кардинала?

– Від нього і від мого друга графа де Рошфора.

– Від графа де Рошфора? Але ж саме він мене викрав!

– Цілком можливо, пані.

– І ви берете гроші від нього?

– Чи не казали ви самі, що ваше викрадення мало причину суто політичну?

– Так; але його метою було примусити мене зрадити мою володарку, під тортурами вирвати в мене зізнання, які загрожували б честі, а можливо, й життю моєї королеви.

– Пані, – зауважив Бонасьє, – ваша королева – підступна іспанка; все, що робить кардинал, чиниться по праву.

– Пане, – сказала молода жінка, – я знала, що ви боягуз, скнара і дурень, але не знала, що ви ще й негідник!

– Пані, – промимрив Бонасьє, який ще ніколи не бачив дружину в такому гніві й злякався сімейного скандалу, – пані, що ви таке кажете?

– Я кажу, що ви негідник! – вела далі пані Бонасьє, побачивши, що знов бере гору над чоловіком. – Де ж пак – ви захопилися політикою та ще й стали прибічником кардинала! Ви душею і тілом продалися чортові за гроші? – Не чортові, а кардиналу.

– То байдуже! – вигукнула молода жінка. – Хто каже «Рішельє», той каже «сатана».

– Замовкніть, пані, замовкніть, нас можуть почути!

– Авжеж! І мені буде соромно за вашу ницість.

– Чого ви, власне, вимагаєте? Скажіть по щирості!

– Я вже сказала: ви маєте зараз же вирушити в путь і чесно виконати моє доручення, після чого я згодна все забути й пробачити вашу провину; більш того, – додала вона, простягаючи чоловікові руку, – я знову поверну вам свою дружбу.

Бонасьє був боягузом і скнарою, але він кохав дружину; її слова розчулили його. П'ятдесятирічному чоловікові важко довго гніватися на дружину, якій ледве минуло двадцять три роки…

Пані Бонасьє зрозуміла, що він вагається.

– Яким буде ваше рішення? – спитала вона.

– Але ж, моя люба, подумайте самі, чого ви вимагаєте від мене! Лондон далеко, дуже далеко від Парижа, до того ж це доручення може бути й небезпечне.

– А ви зумійте уникнути небезпеки!

– Повірте, пані Бонасьє, – сказав галантерейник, – повірте, я не можу погодитися: інтриги мене лякають. Я побував у Бастилії! Бр-р-р! Який це жах – Бастилія! Досить згадати про неї – і мороз проймає мене до кісток. Мені погрожували тортурами. Чи знаєте ви, що таке тортури? Дерев'яні клинці заганяють між пальці ноги, аж поки тріснуть кістки! Повірте, я не можу поїхати… А втім, хай йому чорт, чому б вам самій цього не зробити? Бо й справді, мені починає здаватися, що досі я взагалі помилявся в вас. Тепер я певен: ви народилися, щоб бути мужчиною, до того ж – найвідчайдушнішим!

– А ви… ви – баба, нікчемна баба, дурна й тупа! Ага! Ви злякалися! Гаразд! Якщо відмовляєтесь виконати моє доручення, я накажу вас арештувати ім'ям королеви, і вас кинуть до тієї самої Бастилії, якої ви так страхаєтесь.

Бонасьє знову глибоко замислився; він намагався з'ясувати, з якого боку йому загрожує більша небезпека – з боку кардинала чи з боку королеви.

Гнів кардинала видався йому куди страшнішим.

– Ви накажете арештувати мене ім'ям королеви, – мовив він нарешті, – а я пошлюся на його високопреосвященство.

Тільки тепер пані Бонасьє збагнула, як далеко вона зайшла, і перелякалась. Вона з жахом вдивлялася в це тупе обличчя, на якому не можна було прочитати нічого – хіба що затятість одурілого від страху телепня.

– Що ж, ви, може, й маєте рацію, – сказала вона. – Чоловіки взагалі краще розуміються на політиці; а що ж казати про вас, пане Бонасьє, коли вже вам пощастило розмовляти з кардиналом!.. І все-таки мені дуже прикро, – додала вона, – що мій чоловік, на прихильність якого я, здавалося, завжди могла важити, не схотів задовольнити моєї примхи.

– Ваші примхи, либонь, надто далеко вас заведуть, – переможно глянувши на дружину, мовив Бонасьє. – Я їх боюсь.

– І тому я відмовляюся від них, – сказала молода жінка, зітхнувши. – Ну, годі про це.

– Якби ви хоч пояснили, що я мушу робити в Лондоні, – озвався після короткої мовчанки Бонасьє, надто пізно згадавши, що Рошфор наказав йому вивідувати в дружини всі її таємниці.

– Вам це знати ні до чого, – відповіла молода жінка, не довіряючи більше чоловікові. – Йшлося про звичайну дрібничку, про яку іноді мріє жінка: про крам, на якому можна було б добре заробити.