Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 44 страниц)

– Пробачити вам, ваша світлосте! – сказав Бонасьє, не наважуючись взяти гаманець і боячись, щоб цей несподіваний подарунок не обернувся, бува, на жарт. – Але ж ви маєте право арештувати мене, взяти на тортури, навіть скарати на смерть: ви наш володар, і я не насмілився б сказати жодного слова у відповідь. Пробачити вам, ваша світлосте! Навіть подумати страшно!

– О мій любий пане Бонасьє! Я щиро вдячний вам за вашу великодушність. Отож, узявши цей гаманець, ви більше не будете сердитись на мене?

– Я буду в захопленні, ваша світлосте.

– Тоді прощавайте, або, краще, до побачення, бо я сподіваюсь – ми ще обов'язково побачимось.

– Коли буде завгодно вашій світлості. Я завжди готовий служити вашому високопреосвященству.

– Повірте, що ми ще не раз зустрінемось, бо, мушу признатися, мені було дуже приємно обмінятися з вами думками.

– О ваша світлосте!

– До побачення, пане Бонасьє, до побачення.

І кардинал відпустив його помахом руки; у відповідь Бонасьє вклонився до самої землі. Потім він вийшов, задкуючи, і кардинал почув з передпокою, як Бонасьє, не в силі стримати своїх почуттів, закричав на повен голос: «Хай живе його світлість! Хай живе його високопреосвященство! Хай живе великий кардинал!» Усміхнувшись, кардинал прислухався до цього нестримного виявлення почуттів галантерейника; згодом, коли вигуки Бонасьє стихли вдалині, він мовив сам до себе:

– Ось людина, яка віднині дасть себе вбити за мене.

Після цього кардинал схилився над планом Ла-Рошелі, розгорнутим, як ми вже казали, на його столі, уважно роздивився його і став креслити олівцем лінію славнозвісної дамби, яка через півтора року перекрила вхід до гавані оточеного міста.

Він саме поринув у свої стратегічні задуми, аж тут двері відчинилися, і на порозі став Рошфор.

– Ну що? – спитав кардинал і випростався з поквапливістю, яка свідчила про гострий інтерес до того доручення, що його мав виконати граф.

– Я дістав відомості, – відповів Рошфор. – Молода жінка двадцяти шести – двадцяти восьми років і чоловік тридцяти п'яти – сорока років справді мешкали одна чотири, а другий п'ять днів у будинках, вказаних вашим високопреосвященством; проте жінка виїхала вночі, а чоловік – сьогодні вранці.

– Це вони! – вигукнув кардинал і, глянувши на стінний годинник, додав: – Але ми запізнилися з погонею: герцогиня вже в Турі, а герцог – у Булоні. Тепер уже тільки в Лондоні можна його наздогнати.

– Які будуть накази вашого високопреосвященства?

– Жодного слова про те, що сталося; хай королева вірить, що вона в цілковитій безпеці; хай думає, що нам не відома її таємниця; хай вважає, що ми заклопотані розкриттям якоїсь змови. Викличте до мене канцлера Сег'є [94]94
  Канцлер – в часи Середньовіччя в Західній Європі особа, яка займала при дворі монарха високі посади (начальника канцелярії, охоронця державної печатки тощо). П'єр Сег'є (1588–1672) – охоронець печатки Франції при королях Людовіку XIII та Людовіку XIV.


[Закрыть].

– А що ваше високопреосвященство зробили з тим чоловіком?

– З яким чоловіком? – спитав кардинал.

– З Бонасьє.

– Я зробив із нього все, що можна було зробити. Я зробив з нього шпигуна, який стежитиме за власною дружиною.

Граф Рошфор вклонився як людина, що визнає недосяжну зверхність свого володаря, і вийшов.

Залишившись сам, кардинал знову сів до столу, написав листа, запечатав його своєю особистою печаткою і подзвонив. Черговий офіцер увійшов учетверте.

– Покличте Вітре, – звелів Рішельє, – і скажіть, щоб він ладнався в далеку дорогу.

За хвилину, взутий у високі чоботи зі шпорами, Вітре стояв перед кардиналом.

– Вітре, – мовив Рішельє, – ви негайно виїдете до Лондона. В дорозі не затримуйтесь – ніде й ні на мить. Передасте цього листа міледі. Ось чек на двісті пістолів – ідіть до мого скарбника і хай він їх вам виплатить. Ви матимете ще стільки ж, якщо повернетесь через шість днів і добре виконаєте моє доручення.

Гонець мовчки вклонився, взяв листа, чек на двісті пістолів і вийшов.

Ось що було написано в листі:

«Міледі!

Будьте на першому ж балі, де з'явиться герцог Бекінгем. На його камзолі ви побачите дванадцять діамантових підвісок. Підійдіть до нього й відріжте дві з них.

Як тільки ви здобудете ці підвіски, негайно сповістіть мене».

XV. Судочинство та військові

Наступного дня Д'Артаньян і Портос, пересвідчившись, що Атос не ночував удома, сповістили пана де Тревіля про його зникнення.

Щодо Араміса, то він узяв відпустку на п'ять днів і, як переказували, поїхав до Руана в сімейних справах.

Пан де Тревіль був батьком своїм солдатам. Як тільки нікому ще не відомий і нічим не примітний юнак одягав форму його роти, він уже міг сподіватися на щиру допомогу й підтримку свого капітана.

Отож, не гаючи часу, Тревіль подався до головного кримінального судді.

Той викликав офіцера, що командував постом біля Червоного Хреста; розпитавши його, вони з'ясували, що Атос ув'язнений у Фор-Левеку.

Атос пройшов через ті самі випробування, що їх, як ми знаємо, зазнав і Бонасьє.

Ми були присутні на очній ставці, влаштованій обом в'язням. Атос, який досі мовчав, щоб необачним словом не зашкодити Д'Артаньянові, котрому була конче необхідна свобода дій, заявив нарешті, що він таки Атос, а не Д'Артаньян.

Крім того, він сказав, що не знає ні пана, ні пані Бонасьє, що ніколи з ними не розмовляв і що близько десятої години вечора завітав до пана Д'Артаньяна, свого друга, але той був у пана де Тревіля на обіді; він додав, що все це можуть засвідчити не менше двадцяти чоловік, і назвав кілька відомих імен, і зокрема – ім'я герцога де Ля Тремуйля.

Другого комісара, який був зовсім не проти, щоб показати свою владу судочинця над військовими, так само, як і першого, вразили прості і ясні свідчення мушкетера; до того ж, імена пана де Тревіля та пана герцога де Ля Тремуйля спонукали бути обережними.

Атоса також повезли до кардинала, але, на лихо, його високопреосвященство був у Луврі в короля.

Саме в цей час пан де Тревіль, вийшовши після марних пошуків невловимого Атоса від головного кримінального судді та коменданта Фор-Левека, також прибув до його величності.

Як капітан мушкетерів, пан де Тревіль мав право повсякчас входити до кабінету короля.

Ми знаємо, якою хворобливою була упередженість короля проти королеви: цю упередженість старанно розпалював кардинал, котрий в інтригах куди більше боявся жінок, ніж чоловіків.

Однією з головних причин цієї упередженості була дружба Анни Австрійської з пані де Шеврез. Ці дві жінки турбували кардинала дужче, ніж війни з Іспанією, суперечки з Англією та фінансові труднощі в самій Франції. На думку кардинала, ба навіть на його глибоке переконання, пані де Шеврез допомагала королеві не тільки в політичних інтригах, але, що непокоїло його набагато більше, в інтригах любовних.

Почувши від кардинала, що пані де Шеврез, заслана в Тур, таємно приїхала до Парижа і, пробувши тут п'ять днів, збила зі сліду поліцію, Людовік XIII дуже розгнівався. Примхливий і віроломний, король хотів, щоб його називали Людовіком Справедливим і Людовіком Цнотливим. Нащадкам буде дуже нелегко збагнути його вдачу, яку історія намагатиметься пояснити, наводячи окремі факти, але не бажаючи робити з них висновки.

Та коли кардинал додав, що пані де Шеврез приїжджала в Париж не просто так, що королева відновила з нею зв'язок за допомогою шифру, який у ті часи називали кабалістичним [95]95
  Мається на увазі символічне пояснення чисел, яким надавали містичного значення.


[Закрыть], коли він сказав, що саме в той час, як йому, кардиналові, вже майже пощастило розплутати найтонші нитки змови й він, озброївшись доказами, мав спіймати емісара королеви і вигнаницю на гарячому, якийсь мушкетер зі шпагою в руках напав на доброчесних суддівських чиновників, що мали безсторонньо розслідувати справу, аби про все доповісти королю, і в такий спосіб наважився втрутитись у хід судочинства, – Людовік ХНІ знетямився з люті. Скочивши з місця, блідий і мовчазний, він пішов до дверей, що вели в апартаменти королеви; вираз його обличчя свідчив про те, що він зараз здатен на яку завгодно жорстокість.

А втім, кардинал ще й словом не прохопився про герцога Бекінгема.

Аж тут до кабінету ввійшов пан де Тревіль, незворушно стриманий, ввічливий, бездоганно вдягнений.

Здогадавшись з присутності кардинала і розлюченого обличчя короля, про що вони говорили, пан де Тревіль не розгубився, а навпаки, відчув себе сильним, як Самсон перед філістимлянами [96]96
  Самсон – біблійний персонаж, що мав надзвичайну силу, джерелом якої, згідно з переказами, було його волосся. Підступна філістимлянка Даліла, яку кохав Самсон, під час сну обстригла його і видала своїм співвітчизникам. Ув'язнений у храмі, Самсон відростив волосся і, знову ставши сильним, зруйнував храм і загинув під його руїнами разом з трьома тисячами ворожих воїнів.


[Закрыть].

Людовік XIII уже взявся за ручку дверей; почувши кроки пана де Тревіля, він обернувся.

– Ви прийшли саме вчасно, добродію, – сказав король, не в силі стримати почуттів, що бушували в його душі. – Цікаві новини чую я про ваших мушкетерів.

– А я, – незворушно відповів пан де Тревіль, – прийшов розповісти вашій величності такі ж цікаві новини про його судочинців.

– Як це розуміти? – суворо спитав король.

– Маю за честь доповісти вашій величності, – так само холодно провадив пан де Тревіль, – що ціла група прокурорів, комісарів і поліцейських, людей вельми поважних, але, як мені здається, надміру озлоблених проти військових, дозволила собі арештувати на приватній квартирі, привселюдно провести по вулицях і кинути до Фор-Левека – і все це посилаючись на наказ, який не захотіли показати, – одного з моїх мушкетерів, а точніше, ваших мушкетерів, ваша величносте, людину бездоганної поведінки й виняткової гідності, яку ваша величність знає з найкращого боку: пана Атоса.

– Атоса? – перепитав король. – Так, мені й справді відоме це ім'я.

– Пригадайте, ваша величносте, – сказав пан де Тревіль. – Пан Атос – той самий мушкетер, який під час відомої вам прикрої дуелі мав нещастя тяжко поранити пана де Каюзака… До речі, ваша світлосте, – мовив Тревіль до кардинала, – пан Каюзак уже зовсім одужав, чи не так?

– Авжеж, дякую, – відповів кардинал, гнівно прикусивши губу.

– Отож, пан Атос вирішив навідати одного зі своїх друзів, – вів далі пан де Тревіль, – молодого беарнця, кадета гвардії вашої величності ності з роти Дезессара, але не застав його вдома; та тільки-но він зайшов до помешкання і взяв у руки книгу, щоб скоротати час до приходу господаря, як ціла зграя поліцейських і солдатів оточила будинок, висадила двері…

Кардинал знаком дав королю зрозуміти: «Йдеться про ту саму справу, про яку я вам казав».

– Нам це відомо, – мовив король, – бо все це було зроблено в наших інтересах.

– Отже, – відказав Тревіль, – це в інтересах вашої величності схопили безневинного мушкетера і, як найгіршого злодія, в оточенні двох охоронців провели серед знахабнілого вуличного натовпу, дарма що цей шляхетний добродій не раз проливав свою кров за вашу величність і готовий знову пролити її?

– Он воно що! – вигукнув збентежено король. – Невже це було саме так?

– Пан де Тревіль забув сказати, – якнайлагідніше зауважив кардинал, – що цей безневинний мушкетер, цей шляхетний добродій за годину до того зі шпагою в руках напав на чотирьох поліцейських комісарів, яким я доручив розслідувати цю важливу справу.

– Хай ваше високопреосвященство доведе, що це було саме так! – вигукнув пан де Тревіль з простодушністю гасконця і запальністю військового. – Бо за годину до того пан Атос, який, можу запевнити вашу величність, є людиною дуже високого походження, зробив мені честь обідати в мене й розмовляв у моїй вітальні з паном герцогом де Ля Тремуйлем та паном графом де Шалю, яких я теж запросив на обід.

Король глянув на кардинала.

– У складеному потерпілими протоколі, – зауважив його високопреосвященство, відповідаючи на німе запитання короля, – засвідчено те саме, про що я мав честь доповісти вашій величності.

– Невже протокол судочинця вартий слова честі військового? – запально вигукнув Тревіль.

– Стривайте, Тревілю, помовчіть, – перебив його король.

– Якщо його високопреосвященство підозрює когось із моїх мушкетерів, – сказав Тревіль, – то, добре знаючи справедливість пана кардинала, я сам вимагаю розслідування.

– В будинку, куди прийшли для вивчення справи слідчі, – так само незворушно вів далі кардинал, – мешкає, якщо я не помиляюсь, один беарнець, друг цього мушкетера.

– Ваше високопреосвященство говорить про пана Д'Артаньяна? – Я говорю про юнака, якому ви протегуєте, пане де Тревілю.

– Так, ваше високопреосвященство, він там мешкає.

– Чи не здається вам, що цей юнак міг вплинути…

– На пана Атоса, людину, вдвічі старшу за нього? – перебив кардинала пан де Тревіль. – Ні, ваша світлосте! І зважте: пан Д'Артаньян був того вечора в мене.

– От тобі й маєш! – вигукнув Рішельє. – Невже справді весь Париж зібрався в цей день у вас?

– Може, ваше високопреосвященство не вірить моєму слову? – спитав Тревіль, почервонівши од гніву.

– Та що ви, боронь Боже! – відповів кардинал. – Скажіть лише, о котрій годині він прийшов до вас?

– О, це я можу сказати вашому високопреосвященству напевне, бо, зустрівши Д'Артаньяна, я помітив, що мій стінний годинник показував пів на десяту, хоч мені й здавалося, що було вже значно пізніше.

– А коли він попрощався з вами?

– О пів на одинадцяту, через годину після всіх цих подій.

– Зрештою, – мовив кардинал, який не мав жодного сумніву, що Тревіль каже правду, і відчував, що перемога вислизає йому з рук, – зрештою, Атоса затримали все-таки в будинку на вулиці Могильників.

– А хіба друзям заборонено навідувати один одного? Хіба мушкетерові моєї роти заборонено товаришувати з гвардійцями роти пана Дезессара?

– Авжеж, коли будинок, де вони зустрічаються, підозрілий.

– Річ у тім, що цей будинок підозрілий, Тревілю, – зауважив король. – Може, ви про це не знали?

– Так, ваша світлосте, не знав. У всякому разі, хоч який він підозрілий, це аж ніяк не стосується тієї частини будинку, де мешкає пан Д'Артаньян; бо, запевняю вас, мій королю: я не знаю відданішого слуги вашої величності й щирішого прихильника пана кардинала, ніж цей юнак.

– Чи не той це Д'Артаньян, що поранив Жюссака під час прикрої зустрічі неподалік од монастиря кармеліток? – спитав король, глянувши на кардинала, який почервонів з досади.

– А наступного дня – Бернажу. Авжеж, ваша величносте, це саме він, у вас чудова пам'ять.

– Яке ж буде наше рішення? – звернувся до обох присутніх король.

– Це скоріше залежатиме від вашої величності, ніж від мене, – сказав кардинал. – Моя думка – Атос винен.

– А я це заперечую, – відповів Тревіль. – Проте у вашої величності є судді – Їм і належить вирішувати такі справи.

– Гаразд, передамо справу суддям, – погодився король. – Судити – Їхнє діло, отож хай вони й судять.

– І все-таки, – зауважив Тревіль, – як прикро, що нам доводиться жити в такий нещасливий час, коли навіть найсвітліше ім'я і найчистіша доброчесність не можуть захистити людину від неслави й переслідувань. Крім того, армія буде не дуже задоволена з того, що правитиме за об'єкт для жорстокого поводження у зв'язку з якимись поліцейськими справами.

Ці слова були необережні; але пан де Тревіль знав, що робив. Він хотів викликати вибух, бо розумів, що кожен вибух супроводжується полум'ям, а полум'я освітлює все навкруги.

– З поліцейськими справами! – вигукнув король, обурений останніми словами пана де Тревіля. – З поліцейськими справами! Та що ви про них знаєте, добродію? Ідіть краще до своїх мушкетерів і не морочте голови. По-вашому, виходить, що, арештувавши якогось там мушкетера, ми вже занапастили всю Францію. Подумаєш – один мушкетер! Та я накажу арештувати їх цілий десяток, хай йому чорт! Ба навіть сотню, всю роту! І нікому не дозволю й писнути.

– Відтоді, як ваша величність стали підозрювати своїх мушкетерів, – сказав Тревіль, – Їх позбавлено довіри, і тому я готовий віддати вам свою шпагу; звинувативши моїх солдатів, пан кардинал, безперечно, звинуватить зрештою й мене самого, так що краще вже я сам визнаю себе в'язнем разом з паном Атосом, арештованим раніше, і з паном Д'Артаньяном, якого, напевно, арештують не сьогодні-завтра.

– Лукавий гасконцю, чи замовкнете ви нарешті? – вигукнув король.

– Ваша величносте, – відповів Тревіль, анітрохи не стишуючи голосу, – накажіть звільнити мого мушкетера з-під варти – або хай його судять.

– Його судитимуть, – сказав кардинал.

– Що ж! Тим краще, бо принаймні я проситиму його величність дозволити мені захищати Атоса.

Король злякався спалаху.

– Якби його високопреосвященство, – мовив він, – не мав особисто…

Рішельє збагнув, чого прагне король, і вирішив випередити його.

– Пробачте, – сказав він, – але якщо ваша величність вважає мене за упередженого суддю, то я не братиму участі в процесі.

– Слухайте-но, – звернувся король до Тревіля, – присягніть ім'ям мого батька, що пан Атос справді був у вас під час усіх цих подій і що він не міг брати в них участі.

– Присягаюсь ім'ям вашого славного батька і вашим ім'ям, які шаную над усе на світі!

– Подумайте, ваша величносте, – зауважив кардинал. – Бо, звільнивши в'язня, ми не дізнаємося правди.

– Пан Атос нікуди не втече, – відповів пан де Тревіль. – Він буде готовий відповісти судочинцям у будь-який час. Атос не втече, пане кардинале; не сумнівайтесь, я сам відповідатиму за нього.

– Ай справді, він нікуди не втече, – сказав король. – Його завжди можна буде знайти, як запевняє пан де Тревіль. До того ж, – додав він, стишивши голос і благально глянувши на його високопреосвященство, – хай вони вважають, що небезпека минула: саме в цьому полягає справжня політика.

Ця політика Людовіка XIII змусила Рішельє всміхнутися.

– Наказуйте, ваша величносте, – сказав він. – Ви маєте право помилувати.

– Право помилування застосовується лише до злочинців, – зауважив Тревіль, який хотів, щоб останнє слово лишилося за ним, – а мій мушкетер – не злочинець. Отже, ваша величносте, вам зовсім не треба його милувати, вам просто слід вирішити справу по справедливості.

– Він у Фор-Левеку? – спитав король.

– Так, ваша величносте, до того ж у карцері, як найзапекліший ворог.

– Хай йому чорт! – прошепотів король. – Що ж його робити?

– Підписати наказ про звільнення з-під варти, тільки й того, – відповів кардинал. – Як і ваша величність, я певен: гарантії пана де Тревіля більш ніж досить.

Тревіль шанобливо вклонився, відчуваючи, що до його радості домішується тривога: він волів би, щоб кардинал затявся, а не так несподівано й легко відступив.

Король підписав наказ про звільнення, і Тревіль одразу ж узяв його.

Коли капітан мушкетерів виходив з кімнати, кардинал приязно всміхнувся до нього й сказав королю: – Яка згуртованість панує між командирами і солдатами у ваших мушкетерів, ваша величносте! Це дуже корисно для служби й робить честь усій роті.

«Незабаром він спробує відігратися на мені, – подумав Тревіль. – Ніколи не вгадаєш, що він утне в останню мить. Але треба поспішати, бо король може враз змінити своє рішення; до того ж, куди важче знову кинути до Бастилії або до Фор-Левека людину, яка вже вийшла звідти, ніж не випустити з-під варти в'язня, що вже сидить там».

Пан де Тревіль переможно ввійшов до Фор-Левека й звільнив свого мушкетера, спокійного та незворушного, як завжди.

Згодом, зустрівшись з Д'Артаньяном, Тревіль сказав йому:

– Вам справді пощастило; це розплата за рану Жюссака. Невід – плаченою лишилася рана Бернажу, так що будьте обачні.

Пан де Тревіль таки мав слушність, не довіряючи кардиналові й думаючи, що не все ще скінчено. Бо тільки-но капітан мушкетерів зачинив за собою двері, як його високопреосвященство мовив до короля:

– Тепер, коли ми залишилися самі, поговоримо серйозно, якщо буде на те ласка вашої величності. Мій королю, пан Бекінгем пробув у Парижі п'ять днів і виїхав лише сьогодні вранці.

XVI. Про те, як канцлер Сег’є шукав дзвін, щоб, за старою звичкою, вдарити в нього

Годі собі уявити враження, яке ці слова справили на Людовіка XIII. Він почервонів, потім зблід. Кардинал зрозумів, що одним ударом відвоював утрачені позиції. – Пан Бекінгем у Парижі! – вигукнув король. – Чого він сюди приїжджав?

– Мабуть, щоб змовитися з вашими ворогами – гугенотами та іспанцями.

– Ні, хай йому чорт, ні! Щоб зазіхнути на мою честь у змові з пані де Шеврез, пані де Лонгвіль та всіма Конде [97]97
  Давній французький аристократичний рід Конде з XVI століття перебував у далеких родинних зв'язках з династією Бурбонів. Луї І де Конде (1530–1569) став першим визнаним ватажком кальвіністів. Генріх II, принц де Конде (1588–1646), людина нестримної, запальної вдачі, не хотів підкорятися батькові Людовіка XIII Генріхові IV, а після його смерті відкрито виступав проти Марії Медичі. Анна Женев'єва де Бурбон, герцогиня де Лонгвіль (1619–1679) – дочка Генріха Конде, в майбутньому діяльна учасниця Фронди.


[Закрыть]!

– О ваша величносте, як ви можете навіть подумати про це! Королева така розсудлива і так безмежно кохає вашу величність!

– Жінки слабкі духом, пане кардинале, – мовив король. – Ну, а щодо її палкого кохання, то в мене є власна думка з цього приводу.

– І все-таки я вважаю, – відповів кардинал, – що герцог Бекінгем приїздив до Парижа в суто політичних справах.

– А я певен – він був тут із зовсім іншою метою, пане кардинале. Але якщо королева завинила, то горе їй!

– Ай справді, – мовив Рішельє, – хоч як прикро мені думати про можливість такої зради, але ваша величність нагадали про одну річ: пані де Ланнуа, яку згідно наказу вашої величності я кілька разів допитував, сказала сьогодні вранці, що позавчора її величність довго не лягала спати, що сьогодні вранці королева багато плакала і що весь день вона писала.

– Все ясно, – сказав король. – Безперечно, вона писала до нього. Кардинале, мені потрібні папери королеви.

– Але як їх дістати, ваша величносте? Гадаю, ні мені, ні вашій величності не личить братися за таку справу.

– А як вчинили з дружиною маршала д'Анкра [98]98
  Йдеться про Леонору Дорі, звану Галагаї (1576–1617), флорентійську дворянку, яка, бувши з дитинства близькою подругою Марії Медичі й зберігши в зрілому віці величезний вплив на неї, отримала зрештою в 1602 році звання придворної дами. 1601 року одружилася з італійським авантюристом, сином флорентійського нотаря Кончіні (рік народження невідомий – 1617), який завдяки протекції Марії Медичі дістав титул маркіза д'Анкра і звання маршала Франції, хоч жодного разу не брав участі у військових походах. Після смерті Кончіні, вбитого під час арешту капітаном гвардійців Людовіка XIII Вітрі, її, на підставі знайдених під час обшуку листів, звинуватили в образі його величності та чаклунстві й стратили.


[Закрыть]? – нестямно вигукнув король. – Спершу обшукали її шухляди, а потім обшукали її саму.

– Дружина маршала д'Анкра все-таки лишається дружиною маршала д'Анкра – флорентійською авантюристкою, ваша величносте, не більше. А можновладна дружина вашої величності є Анна Австрійська, королева Франції, тобто одна з найбільших володарок світу.

– Але від цього вона не стає менш винуватою, пане герцогу! Що легше вона забула про висоту свого сану, то глибше вона впала. До того ж, я вже давно вирішив покінчити з усіма цими дріб'язковими політичними й любовними інтригами. Їй служить Ля Порт…

– Якого я, признаюсь, вважаю головним важелем у цій справі, – зауважив кардинал.

– То ви теж гадаєте, що вона мене обманює? – спитав король.

– Я гадаю і повторюю вашій величності, що королева організувала змову проти могутності свого короля. Проте я не говорив, ніби вона зазіхає на його честь.

– А я вам кажу – і те, й те! Я стверджую, що королева не кохає мене; я повторюю, що вона кохає іншого; я певен, що вона кохає цього безчесного Бекінгема! Чому ви не наказали арештувати його в Парижі?

– Арештувати герцога! Першого міністра короля Карла Першого! Хіба можна, ваша величносте? Який скандал! А коли б підозри вашої величності – підозри, що в них я сумніваюся, – дістали підтвердження, який страхітливий розголос пішов би по всій країні! Який неймовірний скандал!

– Але ж він сам, мов останній волоцюга чи злодій, не побоявся наразитися на небезпеку. То хіба не слід було…

Людовік XIII замовк на півслові, сам злякався того, що хотів сказати, а Рішельє, витягши шию, марно чекав закінчення фрази.

– Слід було?..

– Нічого, – мовив король, – нічого. Поки він був у Парижі, ви, сподіваюсь, не спускали його з очей?

– Ні, ваша величносте.

– Де він мешкав?

– На вулиці Лягарп, номер сімдесят п'ять.

– Де це?

– Біля Люксембурзького палацу.

– І ви певні, що королева не бачилася з ним?

– Я вважаю королеву надто відданою своєму обов'язку, ваша величносте.

– Але ж вони листувалися; це до нього королева писала цілий день. Пане герцогу, мені потрібні ці листи!

– Але ж, ваша величносте…

– Пане герцогу, я мушу будь-що мати ці листи!

– Я хотів би зауважити вашій величності…

– Отже, ви теж вирішили зрадити мене, пане кардинале, щоразу заперечуючи проти моєї волі? Може, й ви перебуваєте в змові з іспанцями й англійцями, з пані де Шеврез і королевою?

– Ваша величносте, – зітхнув кардинал, – я гадав, що можу вважати себе поза підозрами.

– Пане кардинале, ви чули, що я сказав? Я хочу мати ці листи.

– Є тільки один спосіб.

– Який?

– Доручити цю місію канцлерові Сег'є. Така справа має пряме відношення до його обов'язків.

– Розшукайте його негайно!

– Він має бути в мене, ваша величносте; я запросив його до себе і, збираючись в Лувр, наказав зачекати мене.

– То хай він негайно з'явиться сюди!

– Наказ вашої величності буде виконано, але…

– Що «але»?

– Але королева може не підкоритися.

– Моїм наказам?

– Так, якщо вона не знатиме, що ці накази походять від короля.

– Гаразд! Тоді я негайно сам повідомлю її про своє рішення.

– Сподіваюсь, ваша величність не забуде, що я зробив усе можливе, аби запобігти розриву.

– Так, герцогу, я знаю вашу поблажливість до королеви, навіть, сказати б, надмірну поблажливість; ми ще повернемось до цієї розмови, майте на увазі.

– Коли буде завгодно вашій величності; але я завжди буду щасливий і гордий принести себе в жертву заради тієї прекрасної згоди, яка, на моє глибоке переконання, завжди пануватиме між вами й королевою Франції, ваша величносте.

– Гаразд, кардинале, гаразд; а тим часом пошліть по пана канцлера, бо я йду до королеви.

Відчинивши внутрішні двері, Людовік XIII вийшов до коридора, що з'єднував його половину з половиною Анни Австрійської.

Королева сиділа серед придворних дам – пані де Гіто, пані де Сабле, пані де Монбазон і пані де Гемене. В кутку сиділа іспанська камеристка, донья Естефанія, яка супроводила королеву з самого Мадрида. Пані де Гемене читала вголос, усі уважно слухали, і лише королева, яка затіяла це читання лише для того, щоб мати змогу зосередитись на власних думках, тільки вдавала, ніби слухає. Її думки, хоч і позолочені останніми відблисками кохання, однаково були сумними. Анна Австрійська, позбавлена довір'я чоловіка, переслідувана ненавистю кардинала, який не міг їй пробачити того, що вона не відповіла на його ніжні почуття, маючи перед очима приклад королеви-матері, котру ця ненависть мучила все життя, – хоч Марія Медичі, коли вірити тогочасним мемуарам, почала з того, що віддала кардиналові ті почуття, в яких Анна Австрійська зрештою йому відмовила, – тож, повторюємо, Анна Австрійська бачила, як падають навколо неї найвідданіші слуги, найближчі прихильники, найдорожчі друзі. Вона й справді була наділена якимось згубним даром, що приносив нещастя всім, з ким зводила її доля; дружба з нею неминуче спричинялася до переслідувань. Пані де Шеврез і пані де Верне потрапили в заслання; навіть Ля Порт не раз казав своїй господині, що з хвилини на хвилину чекає арешту.

Королева поринула в найглибші, найсумніші свої думки, коли це двері відчинилися й на порозі став король.

Пані де Гемене вмить замовкла, дами шанобливо підвелися зі своїх місць; запала гнітюча мовчанка.

Король не глянув ні на кого; підійшовши до королеви, він сказав схвильованим, уривчастим голосом:

– Мадам, зараз сюди прийде пан канцлер; він од мого імені має до вас деякі справи.

Нещасна королева, якій повсякчас загрожували розлукою, засланням і навіть судом, смертельно зблідла, що було видно навіть під рум'янами, і, не в силі стримати хвилювання, спитала:

– Чого він прийде до мене, ваша величносте? Що скаже мені пан канцлер такого, чого не могли б сказати ви самі?

Король мовчки повернувся на підборах; саме в цю мить черговий гвардійський капітан пан Гіто сповістив про прихід пана канцлера.

Коли канцлер увійшов, короля вже не було в кімнаті – він вийшов у другі двері.

Червоний від хвилювання, Сег'є намагався приховати ніяковість за люб'язною усмішкою. А що в ході нашої розповіді ми, цілком можливо, ще зустрінемося з канцлером, доречно вже з самого початку докладно познайомити з ним наших читачів.

Канцлер був досить своєрідною людиною. Де Рош ле Маль, канонік [99]99
  Канонік – член колегії духовних осіб кафедрального собору, які складають раду при єпископі (вищий духовний сан у християнській церкві).


[Закрыть]собору Паризької Богоматері, колишній камердинер його високопреосвященства, порекомендував його кардиналові як особу, гідну цілковитої довіри. Кардинал повірив цій рекомендації і не помилився.

Про Сег'є розповідали багато чого, між іншим, і таке.

Після вельми бурхливої молодості він постригся в ченці, щоб замолити в монастирі юнацькі гріхи.

Але, вступаючи до цього святого місця, бідолашний грішник не зумів швидко зачинити двері, і всі ті спокуси, від яких він тікав, увірвалися слідом за ним. Як і раніше, вони безнастанно напосідали на Сег'є, і абат [100]100
  Абат – у цьому контексті глава громадян католицьких ченців, настоятель монастиря (абатства).


[Закрыть], якому той розповів про своє нещастя, порадив, аби не піддаватись бісові, хапатися в такі хвилини за мотузку дзвона і дзвонити якнайгучніше. Почувши дзвін, ченці зрозуміють, що спокуси опосідають їхнього брата, і почнуть молитися за нього.

Ця порада припала майбутньому канцлерові до смаку. Він заклинав злого духа за допомогою цілої зливи молитв, що їх творили інші ченці. Але не так легко було вибити чорта із захоплених ним позицій: молитви ставали чимраз голоснішими, але й спокуси – чимраз непереборнішими. Отож дзвін калатав удень і вночі, сповіщаючи про непохитне прагнення послушника змагатися з бісом.

Ченці не мали жодної хвилини спокою. Вдень вони знай бігали вгору та вниз по сходах, які вели до каплиці; вночі ж у перервах між звичайними молитвами їм доводилось раз у раз схоплюватися з постелей і падати долілиць на кам'яні плити келій.

Ніхто не знає, чи то біс відступився, чи то ченцям усе це набридло, але не минуло й трьох місяців, як послушник знову з'явився у світі, де за ним остаточно закріпилася репутація найвідчайдушнішого зайдиголови.

Сег'є купив суддівське звання, посів місце свого дядька, ставши президентом у парламенті, й перейшов на бік Рішельє, що свідчило про його дивовижну прозорливість, після чого був призначений канцлером; він став безвідмовним знаряддям кардинала в його ненависті до королеви-матері та мстивості до Анни Австрійської, підбурюючи суддів під час розгляду справи Шале та підтримуючи великого економа Франції пана де Ляффема [101]101
  Бартелемі Ляффема (1545–1612) – генеральний контролер комерції (міністр фінансів) Франції; протегував багатьом галузям французької промисловості, що починала зароджуватись.


[Закрыть]в усіх його починаннях, і, нарешті, остаточно завоював довір'я його високопреосвященства – довір'я, якого він так наполегливо домагався, – взявши на себе те незвичайне доручення, виконувати яке оце й з'явився до королеви.

Коли канцлер увійшов, Анна Австрійська стояла посеред кімнати, але, побачивши його, сіла в крісло і, давши дамам знак також сідати, зневажливо спитала:

– Що вам потрібно, добродію? З якою метою ви прийшли сюди?

– Щоб за дорученням короля і попри всю мою найглибшу повагу до вашої величності якнайстаранніше дослідити ваші папери.

– Як, добродію! Дослідити мої папери… У мене?.. Яка ганьба!

– Пробачте ласкаво, ваша величносте, але зараз я – лише знаряддя в руках короля. Хіба його величність не приходив сюди й не просив вас приготуватися до мого візиту?

– Шукайте, добродію, мабуть, я й справді злочинниця… Естефаніє, дайте ключі від усіх моїх столів і бюро.

Канцлер для годиться переглянув шухляди, хоч і був певен, що зовсім не там слід шукати написаного вдень важливого листа.

Відчинивши й зачинивши разів зо двадцять усі шухляди бюро, канцлер, подолавши нерішучість, наважився зробити останній крок у цій справі, – інакше кажучи, він наважився обшукати саму королеву. Отож він підійшов до Анни Австрійської і, переборюючи розгубленість та ніяковість, мовив:

– Тепер я мушу виконати головну частину обшуку.

– Яку саме? – спитала королева, не розуміючи або вдаючи, що не розуміє канцлерових слів.