Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 44 страниц)

– Хай їм чорт, цим гасконцям! – пробурмотів він усе-таки. – Посадіть його знову на цього жовтогарячого мерина, і хай він забирається геть.

– Не раніше, ніж я вб'ю тебе, боягузе! – крикнув Д'Артаньян, відбиваючись од ударів трьох супротивників, але не відступаючи ні на крок.

– Гасконські хвастощі, – прошепотів дворянин. – Ці мені гасконці! Дайте йому добрячого прочухана, якщо це йому так до вподоби. Коли він утомиться, то сам скаже, що з нього досить.

Але незнайомець не знав, з яким упертюхом має справу; Д'Артаньян був з тих людей, котрі ніколи не просять пощади. Бій тривав ще кілька секунд; нарешті знеможений Д'Артаньян випустив з рук шпагу, яка переламалася навпіл від удару кийка. Мало не в ту ж мить другий удар прийшовся йому по лобі, і юнак, скривавлений, майже непритомний, упав на землю.

До місця події збігалися люди. Боячись скандалу, корчмар разом зі слугами вніс пораненого до кухні, де йому надали першу допомогу.

Тим часом дворянин знову підійшов до вікна й нетерпляче, ба навіть трохи невдоволено, став спостерігати за натовпом.

– Ну, що там з цим божевільним? – спитав він, почувши, як рипнули двері, та обернувшись до корчмаря, що зайшов довідатись, як почувається його гість.

– Ваша світлість цілі й здорові? – й собі спитав хазяїн заїзду.

– Авжеж, цілий і здоровий, любий мій хазяїне, і навіть цікавлюсь, що сталося з нашим юнаком.

– Йому краще, – відповів корчмар. – Він таки справді знепритомнів.

– Справді? – перепитав дворянин.

– Але, перш ніж знепритомніти, він зібрав усі сили, щоб назвати вас і послати вам виклик.

– Це не хлопець, а диявол! – вигукнув незнайомець.

– Ба ні, ваша світлосте, це зовсім не диявол, – заперечив хазяїн, зневажливо усміхнувшись. – Поки він був без тями, ми обшукали його і знайшли в його клуночку одну-єдину зміну білизни, а в гаманці – всього-на-всього одинадцять екю. Проте це не завадило йому сказати, непритомніючи, що, коли б щось подібне сталося з ним у Парижі, ви пожалкували б одразу, хоч і тут пожалкуєте, тільки трохи згодом.

– Тоді, – холодно зауважив незнайомець, – це якийсь перевдягнений принц крові.

– Я вам сказав це, ваша світлосте, – відповів хазяїн, – щоб ви були насторожі.

– А він нікого не згадував у нестямі?

– Ще б пак! Він ляскав по кишені й промовляв: «Побачимо, що скаже пан де Тревіль про образу, якої завдали його улюбленцю».

– Пан де Тревіль? – мовив незнайомець, стаючи уважнішим. – Він ляскав по кишені, вимовляючи ім'я пана де Тревіля?.. Я певен, мій любий хазяїне: поки ваш юнак лежав нестямний, не обійшлося без того, щоб ви не обшукали й цю кишеню. Що там було?

– Лист до пана де Тревіля, капітана мушкетерів.

– Справді?

– Щира правда, як те, що я з вами маю честь говорити, ваша світлосте.

Не дуже спостережливий корчмар не помітив, яке враження справили його слова на незнайомця. Той відійшов од вікна, на яке досі спирався ліктем, і стурбовано насупив брови.

– Хай йому чорт! – пробурмотів він крізь зуби. – Чи не підіслав Тревіль до мене цього гасконця? Щоправда, він надто молодий! Але удар шпагою – це удар шпагою, хоч би скільки років було тому, хто його завдає, і до того ж завжди менше остерігаєшся хлопчиська, ніж когось іншого. Іноді досить дрібної перешкоди, щоб зіпсувати велику справу.

І незнайомець глибоко й надовго замислився.

– Послухайте, хазяїне, – спитав він нарешті, – чи не могли б ви звільнити мене від цього шаленого хлопця? Чесно кажучи, я не можу його вбити, і все-таки, – додав він з холодною погрозою, – він мені заважає. Де він?

– У кімнаті моєї дружини, на другому поверсі, де йому роблять перев'язку.

– Його речі та клунок з ним? Чи не скидав він камзола?

– Все лишилося внизу, на кухні. Але якщо цей шибайголова заважає вам…

– Авжеж! Він зчинив у вашому заїзді веремію, яка не може бути до вподоби чесним людям. Підніміться до себе, приготуйте рахунок і попередьте мого слугу.

– Як! Ваша світлість уже залишає нас?

– Ви це добре знаєте, бо я вже раніше наказав осідлати коня. Хіба мій наказ не виконано?

– Виконано, і, як ваша світлість може в цьому переконатися, кінь стоїть біля воріт, готовий рушити в дорогу.

– Гаразд, робіть те, що я вам наказав.

«Матінко моя! – подумав корчмар. – Невже він злякався цього хлопчиська?»

Але владний погляд незнайомця тут же зупинив його думки. Хазяїн покірливо вклонився і вийшов.

«Бракує тільки, щоб цей негідник побачив міледі, – подумав незнайомець. – Вона от-от має проїхати; незрозуміло, чому вона запізнюється. Ану ж бо сяду я на коня й поскачу їй назустріч… Коли б тільки дізнатися, що написано в цьому листі до Тревіля!»

І, пошепки щось промовляючи, незнайомець попрямував до кухні.

Тим часом корчмар, який жодної миті не сумнівався, що незнайомець тікає з його заїзду саме через присутність юнака, піднявся до кімнати дружини, де Д'Артаньян уже прийшов до тями. І от хазяїн, натякнувши на те, що в цю справу може втрутитися поліція, – а він був цілком певен, що Д'Артаньян розпочав сварку зі знатним вельможею, – почав умовляти юнака, аби той, незважаючи на свою слабкість, негайно вирушив у дорогу. Напівоглушений, напівроздягнений, із замотаною ганчір'ям головою, Д'Артаньян підвівся, і хазяїн допоміг йому спуститися вниз. Та, опинившись на кухні, юнак знову побачив свого кривдника: стоячи біля підніжки дорожньої карети, запряженої двома здоровими нормандськими кіньми, той спокійно з кимось розмовляв.

Його співбесідницею, чию голівку можна було побачити у віконечку карети, була молода жінка років двадцяти – двадцяти двох. Ми вже казали, з якою швидкістю Д'Артаньян схоплював усі деталі незнайомого обличчя; тож із першого погляду він побачив: жінка була молода та вродлива. Її краса вразила Д'Артаньяна тим більше, що то була краса, зовсім незвична для південних країв, де юнак жив донедавна. Жінка була бліда; довгі біляві кучері падали їй на плечі; в неї були великі млосні голубі очі, рожеві вуста й сніжно-білі руки.

Жінка дуже жваво розмовляла з незнайомцем.

– Отже, його високопреосвященство наказує мені… – говорила вона.

– Негайно повернутися до Англії й відразу повідомити, якщо герцог виїде з Лондона.

– Інших розпоряджень не буде? – спитала красуня.

– Вони у цій скриньці, яку ви маєте відкрити лише по той бік Ла-Маншу.

– Гаразд; а що робитимете ви?

– Я повертаюсь до Парижа.

– Не покаравши цього зухвалого хлопчиська? Незнайомець зібрався відповісти; аж у ту мить, коли він одкрив рота, Д'Артаньян, який усе чув, вибіг на поріг.

– Цей зухвалий хлопчисько сам карає інших! – вигукнув він. – І я сподіваюсь, що тепер той, кого він мав покарати, не втече від нього.

– Не втече? – перепитав незнайомець, насупивши брови.

– Ні, бо я певен, що перед дамою ви не наважитесь тікати.

– Пам'ятайте, – вигукнула міледі, побачивши, що її співрозмовник схопився за шпагу, – пам'ятайте: найменше запізнення може звести все нанівець!

– Ваша правда, – відповів незнайомець. – Рушайте своєю дорогою, а я поїду своєю.

І, схиливши на знак вітання голову, він скочив у сідло; кучер карети й собі щосили стьобнув коней. Обоє чвалом помчали в різні боки.

– А гроші? – обурено крикнув хазяїн заїзду, чия шанобливість змінилася найглибшою зневагою, коли він побачив, що гість утікає, так і не розрахувавшися.

– Заплати, шалапуте! – гукнув на ходу незнайомець до свого слуги, і той, кинувши до ніг корчмаря кілька срібних монет, поскакав слідом за своїм господарем.

– Боягуз! Мерзотник! Самозванець! – закричав Д'Артаньян, кидаючись за слугою.

Але він був іще надто слабкий, щоб витримати таке потрясіння. Ледве юнак зробив десяток кроків, як у вухах в нього задзвеніло, голова запаморочилась, очі заслала кривава пелена і він упав посеред вулиці, все ще вигукуючи:

– Боягуз! Боягуз! Боягуз!

– А він і справді боягуз, – пробурмотів корчмар, підходячи до Д'Артаньяна й сподіваючись лестощами заслужити довіру бідолашного юнака, а потім обдурити його, як чапля в байці обдурює слимака [29]29
  Йдеться про байку видатного французького поета Жана де Лафонтена (1621–1695) «Чапля».


[Закрыть].

– Авжеж, жалюгідний боягуз, – прошепотів Д'Артаньян. – Але ж яка вона чарівна!

– Хто – вона? – спитав хазяїн заїзду.

– Міледі, – ледь чутно мовив Д'Артаньян. І знову знепритомнів.

– Що ж, – сказав сам до себе корчмар, – я втратив двох постояльців, але мені лишився третій – він, сподіваюсь, пробуде в мене кілька днів. Свої одинадцять екю я однаково зароблю.

А нам відомо, що саме одинадцять екю лишалося в гаманці Д'Артаньяна.

Хазяїн заїзду розраховував, що його гість хворітиме одинадцять днів, і сподівався заправити з нього по одному екю за день. Але він не взяв до уваги вдачі гостя. Наступного дня, рівно о п'ятій годині, Д'Артаньян прокинувся й сам зійшов до кухні. Тут він зажадав, крім різного зілля, список якого до нас не дійшов, вина, олії та розмарину. Зазираючи в рецепт, який дала йому мати, він приготував бальзам і намастив ним свої рани, час од часу змінюючи пов'язки й не допускаючи до себе ніяких лікарів. І от, дякуючи цьому циганському бальзамові, а може, й тому, що він обійшовся без лікаря, Д'Артаньян уже ввечері зміг встати з ліжка, а на ранок майже зовсім оклигав.

Та коли Д'Артаньян став розплачуватися за розмарин, олію й вино – єдине, на що витратився хазяїн заїзду, бо постоялець дотримувався дієти, на відміну від свого жовтого коня, який, за твердженням корчмаря, з'їв щонайменше втричі більше, ніж можна було уявити, дивлячись на цю шкапину, – він знайшов у кишені лише потертий оксамитовий гаманець з одинадцятьма екю. Листа до пана де Тревіля не було – він зник.

Юнак заходився шукати листа, вивернув разів із двадцять свої кишені, торбинку, витрусив гаманець. Переконавшись, що листа немає, він утретє впав у лють, і це знову змусило його скористатися з вина й ароматичної олії. Побачивши, що примхливий гість не на жарт розпалився й погрожує побити та потрощити все в заїзді, коли не знайдуть листа, хазяїн знову вхопив рогача, дружина – мітлу, а слуги – ті ж самі кийки, які прислужилися їм раніше.

– Мій рекомендаційний лист! – вигукував Д'Артаньян. – Віддайте мого рекомендаційного листа! Хай вам чорт! Або я вас насаджу на рожен, як рябчиків!

На жаль, єдина обставина заважала юнакові здійснити свою погрозу. Ми вже казали: його шпага була зламана навпіл ще в першому бою, про що він зовсім забув. Тому, вихопивши її, Д'Артаньян добачив лише уламок дюймів [30]30
  Дюйм – дорівнює приблизно 2,5 сантиметра.


[Закрыть]десять завдовжки, що його хазяїн дбайливо знову вклав у піхви. Решту шпаги корчмар завбачливо Іприховав, щоб зробити з неї шпигувальну голку.

Та ця прикрість не зупинила б, мабуть, нашого невгамовного юнака, якби хазяїн заїзду не збагнув, що претензії його гостя цілком справедливі.

– Ай справді, – сказав він, опускаючи рогача, – де ж цей лист?

– Так, де лист? – закричав Д'Артаньян. – Я вас попереджаю: це лист до пана де Тревіля, і треба, щоб його знайшли! Якщо ж не знайдете, пан де Тревіль зуміє примусити знайти!

Ця погроза остаточно перелякала хазяїна. Пан де Тревіль був людиною, чиє ім'я, після імен короля та кардинала, мабуть, найчастіше згадувалось і серед військових, і серед мирних городян. Був ще, правда, панотець Жозеф [31]31
  Панотець Жозеф – Франсуа Ле Клер дю Трамбле (1577–1638), відомий під іменем «панотця Жозефа» або «сірого кардинала». Був довіреною особою і радником кардинала Рішельє; енергійний, честолюбний і жорстокий, панотець Жозеф, дарма що в нього не було офіційного звання, мав великий вплив і владу.


[Закрыть], але його ім'я вимовлялося тільки пошепки, – таким великим був страх, навіюваний «сірим преосвященством», як називали цього близького друга кардинала.

Отож, відкинувши рогача й наказавши дружині зробити те саме з мітлою, а слугам – з кийками, корчмар сам подав приклад і заходився шукати загублений лист.

– Може, в цей лист були вкладені якісь цінності? – спитав він після кількох хвилин марних пошуків.

– Сто чортів! Ще б пак! – вигукнув гасконець, який сподівався, що лист допоможе йому прокласти шлях до королівського двору. – В ньому було все моє багатство.

– Іспанські бони [32]32
  Бони – кредитні документи на право одержаної суми грошей або інших Цінностей.


[Закрыть]? – заклопотано перепитав хазяїн.

– Бони на одержання грошей в особистій скарбниці його величності!

Сподіваючись завдяки цьому листу потрапити до почту короля, Д'Артаньян вирішив, що може, не збрехавши, дати таку трохи неточну відповідь.

– Хай йому чорт! – розпачливо зойкнув корчмар.

– Але це дрібниці, – провадив Д'Артаньян з притаманним гасконцям апломбом, – це дрібниці, і гроші не варті уваги. Все вирішував сам лист. Я б скоріше погодився втратити тисячу пістолів [33]33
  Пістоль – старовинна золота монета, впроваджена в обіг наприкінці XVI століття в Іспанії; в XVII столітті під різними назвами (наприклад, луїдор) пістоль був в обігу у Франції та інших західноєвропейських країнах.


[Закрыть], ніж загубити цей лист.

Він нічим не ризикував, сказавши б і «двадцять тисяч»; тільки юнача сором'язливість втримала його від цього.

Раптом хазяїна, розлюченого марними пошуками, ніби світлом осяяло.

– Цей лист не загублений! – скрикнув він.

– Як? – вигукнув Д'Артаньян.

– А так; його у вас викрали.

– Викрали? Хто?

– Вчорашній дворянин. Він заходив на кухню, де лежав ваш камзол. Він лишався там сам. Я ладен побитися об заклад, що це він викрав листа.

– Ви так вважаєте? – невпевнено перепитав Д'Артаньян. Юнак краще за будь-кого знав, що лист має вагу тільки для нього самого, і не розумів, нащо він комусь іншому. Безперечно, нікому зі слуг або постояльців лист не потрібен.

– Ви сказали, – вів далі Д'Артаньян, – що підозрюєте цього зухвалого дворянина.

– Я певен цього, – відповів корчмар, – бо коли я йому зауважив, що ваша вельможність – улюбленець пана де Тревіля і що у вас є лист до цього іменитого добродія, він дуже стурбувався, спитав у мене, де лист і відразу ж спустився на кухню, де, як йому було відомо, лежав ваш камзол.

– Це він мене обікрав! – вигукнув Д'Артаньян. – Я поскаржусь панові де Тревілю, а пан де Тревіль поскаржиться королю.

По тому він з поважним виглядом витяг з кишені два екю і дав їх хазяїнові. Той, знявши шапку, провів гостя аж до воріт. Тут Д'Артаньян сів верхи на свого жовтого коня, який і довіз його – вже без усяких пригод – до Сент-Антуанської застави Парижа, де юнак продав шкапину за три екю; це була добра ціна, коли врахувати, що Д'Артаньян здорово загнав тварину на останньому перегоні. Баришник, якому молодий гасконець продав коня, сказав, що дає такі великі гроші – дев'ять ліврів – тільки з огляду на незвичайну масть худобини.

Отож Д'Артаньян увійшов до Парижа пішки, з клуночком під пахвою, і блукав доти, аж поки винайняв невеличку кімнатку по своїх мізерних грошах. Це була мансарда в будинку на вулиці Могильників, неподалік од Люксембурга [34]34
  Люксембург – тобто Люксембурзький палац у Парижі; збудований у 1615–1620 роках для Марії Медичі (1573–1642), французької королеви, дружини Генріха IV та матері Людовіка XIII.


[Закрыть].

Сплативши завдаток, Д'Артаньян зачинився в своїй комірчині й решту дня пришивав до камзола та штанів галуни, які його мати нишком одпорола від майже нового камзола пана Д'Артаньяна-батька. Потім він подався на набережну Брухту, де йому поміняли клинок поламаної шпаги, а звідти пішов до Лувру [35]35
  Лувр – середньовічний замок у Парижі, закладений наприкінці XII – на початку XIII століття. У XVI–XV1II століттях, наново збудований, став резиденцією французьких королів.


[Закрыть], щоб довідатись у першого-ліпшого мушкетера, де міститься будинок пана де Тревіля, котрий, як виявилося, стояв на вулиці Старого Голубника, тобто майже поряд з новою оселею Д'Артаньяна, – обставина, яку юнак вирішив вважати щасливою прикметою успішного завершення подорожі.

Нарешті, задоволений своєю поведінкою в Менгу, не докоряючи собі за минуле, впевнений у теперішньому й сподіваючись на щасливе майбутнє, юнак ліг і заснув богатирським сном.

За звичкою провінціала, він проспав до дев'ятої години ранку, вдягнувся й пішов до славнозвісного пана де Тревіля – третьої особи в королівстві, як казав пан Д'Артаньян-батько.

II. Передпокій пана де Тревіля

Пан де Труавіль, як досі називають його рід у Гасконі, або пан де Тревіль, як, зрештою, він сам назвав себе в Парижі, – і справді починав однаково з Д'Артаньяном, тобто не маючи жодного су [36]36
  Су – дрібна французька монета; шістдесят су дорівнювали одному екю.


[Закрыть]в кишені, але з тим запасом завзяття, дотепності й здорового глузду, завдяки якому найбідніший гасконський дворянчик, що живе лише сподіванками на батьківську спадщину, досягає більшого, ніж найбагатший перигорський або беррійський дворянин з його наявними скарбами. Зухвала сміливість і ще зухваліше щастя за часів, коли удари шпаги сипалися градом, піднесли де Тревіля аж на вершину крутих сходів, які звуться придворним успіхом і які він долав з дивовижною спритністю.

Він був другом короля, котрий (це всім відомо) свято беріг пам'ять про свого батька Генріха IV. Батько пана де Тревіля так віддано служив старому королю у війнах проти Ліги [37]37
  Ліга, або Свята Ліга, – назва католицької конфедерації, створеної у 1576 році під час релігійних воєн одним із претендентів на французьку корону герцогом Генріхом де Гізом (1550–1588) для підтримки католицької релігії й боротьби проти гугенотів.


[Закрыть], що, за браком грошей, – а грошей усе життя не вистачало беарнцю, котрий свої борги сплачував дотепами, єдиним, чого він ніколи не мав потреби позичати, – що, повторюємо, за браком грошей, старий король після взяття Парижа дарував своєму помічникові право намалювати на гербі лева з девізом на золотому тлі: fidelis et fortis [38]38
  «Fidelis et fortis» – «Вірний і сильний» (лат.).


[Закрыть]. Це була велика честь, але цього було замало для достатку. Тому після смерті уславленого співборця великого Генріха синові в спадщину залишилися тільки його шпага та девіз. Дякуючи цьому подвійному подарунку і, на додачу, незаплямованому імені, пана де Тревіля прийняли до почту молодого принца, де він так спритно вправлявся своєю шпагою і був такий вірний своєму девізові, що Людовік XIII, один з найкращих фехтувальників королівства, якось навіть сказав: коли б комусь з його друзів треба було битися на дуелі, то він порадив би взяти за секунданта спочатку його самого, а потім – Тревіля, або, можливо, й навпаки.

Отже, Людовік ХНІ дуже прихильно ставився до Тревіля, і, дарма що це була королівська, тобто егоїстична прихильність, – вона однаково лишалась прихильністю. За тих важких часів кожен прагнув оточити себе людьми міцного гарту, а де Тревіль був саме такий. Багато хто міг узяти собі за девіз епітет «сильний», який становив другу частину напису на гербі де Тревілів; але мало хто міг претендувати на епітет «вірний», що складав його першу частину. Тревіль був серед останніх.

Він був справді рідкісним чоловіком: мав несперечливу, мов у вірного пса, вдачу, метке око, міцну руку, до того ж відзначався одчайдушною хоробрістю. Око служило йому для того, щоб стежити, чи не гнівається король на когось, а рука – щоб бити його ворогів, хоч би хто вони були, – Бем, Моревер, Польтро де Мере або Вітрі [39]39
  Бем, Моревер, Польтро де Мере, Вітрі – учасники релігійних воєн у Франції та придворних політичних інтриг. Зокрема, Шарль Бем убив вождя гугенотів адмірала Жаспара де Коліньї (1519–1572) під час Варфоломіївської ночі – масового винищення гугенотів католиками в ніч проти 24 серпня 1572 року (день святого Варфоломія), а Жан Польтро де Мере у 1563 році смертельно поранив одного з ватажків католицької партії герцога Франсуа де Гіза (1519–1563).


[Закрыть]. Спершу Тревілю бракувало щасливої нагоди, щоб показати себе; але він терпляче вичікував, твердо поклавши схопити свій шанс за чуба, якщо тільки він колись йому трапиться. Зрештою Людовік XIII зробив де Тревіля капітаном своїх мушкетерів, котрі, з їхньою відданістю, ба навіть фанатизмом, стали для цього короля тим самим, чим була ординарна сторожа для Генріха III [40]40
  Генріх III (1551–1589) – король Франції з 1574 по 1589 рік, останній представник династії Валуа; боровся і з гугенотами, і з католиками, зокрема, з убитим за його наказом герцогом Генріхом де Гізом, одним з організаторів Варфоломіївської ночі. Погодившись у боротьбі за владу на угоду з Генріхом Наваррським, у 1589 році взяв в облогу Париж; під час облоги був убитий підісланим Лігою домініканським ченцем Жаном Клеманом (1567–1589). Ординарною (або постійною) сторожею називали особисту варту Генріха III.


[Закрыть]або шотландська гвардія для Людовіка XI [41]41
  Людовік XI (1423–1483) – король Франції з 1461 по 1483 рік, який, проводячи політику зміцнення королівської влади, жорстоко розправлявся з великими феодалами і нещадно придушував народні повстання; для особистої охорони набирав гвардію із шотландських найманців.


[Закрыть].

Кардинал і собі намагався не відставати від короля. Побачивши, якою грізною когортою вибраних оточив себе Людовік XIII, другий, чи то пак, перший король Франції також захотів мати свою гвардію. Треба було бачити, з якою старанністю ці два можновладці-суперники відбирали в усіх провінціях Франції й навіть в іноземних краях сміливців, котрі по-справжньому вміли володіти шпагою. Коли ввечері Рішельє та Людовік XIII сідали за шахівницю, вони часто сперечалися, хто з їхніх гвардійців кращий. Кожен вихваляв виправку й відвагу своїх охоронців. Прилюдно виступаючи проти дуелей та бійок, вони самі ж непомітно підбурювали їх на сварки, відчуваючи щирий смуток або невимовну радість з приводу поразок чи перемог своїх улюбленців. Так принаймні про це мовиться в спогадах однієї особи, яка зазнала в цих боях кілька поразок і безліч разів виходила переможцем.

Тревіль зумів скористатися зі слабинки свого можновладця й завдяки цьому на довгі роки завоював щиру прихильність короля, котрий аж ніяк не відзначався вірністю в дружбі. Він влаштовував паради мушкетерів перед палацом кардинала Армана дю Плессі й глузливо спостерігав, як стовбурчаться від люті сиві вуса його високопреосвященства. Тревіль дуже добре знав усі тонкощі військової справи того часу, коли солдати жили або за рахунок ворога, або ж за рахунок своїх співвітчизників; солдати Тревіля були справжнісінькими шибайголовами й підкорялися тільки йому.

Розхристані, завжди напідпитку, подряпані королівські мушкетери, або, точніше, мушкетери пана де Тревіля, вештались по шинках, по вулицях і гульбищах, горлали, підкручуючи вуса, дзвеніли шпагами, зухвало зачіпали гвардійців пана кардинала; потім просто посеред вулиці вихоплювали з піхов шпаги, засипаючи супротивника градом насмішок. Іноді королівських мушкетерів убивали, але вони були певні, що їх не забудуть і за них помстяться; частіше вбивали вони, твердо переконані, що не засидяться у в'язниці, – пан де Тревіль завжди знайде спосіб визволити їх. Ці люди на всі лади вихваляли пана де Тревіля, справді палко любили його і, дарма що були зайдиголовами, тремтіли перед ним, як школярі перед учителем; вони беззастережно йому підкорялись і ладні були піти на смерть, аби тільки змити з себе найменший його докір.

Пан де Тревіль повертав цей могутній важіль передусім на користь королю і друзям короля, а потім – на користь собі і своїм друзям. Проте в жодному спогаді того багатого на мемуари часу немає й натяку на те, що цього дворянина звинуватили в якомусь негідному вчинку навіть його вороги, – а їх у нього було чимало і поміж людей, що володіли пером, і поміж тих, що хвацько орудували шпагою. Ніхто, повторюємо, ніколи не чув, щоб цей гідний дворянин брав хабарі за допомогу своїх вірних солдатів. Навдивовижу тонко вміючи плести придворні інтриги, що рівняло його з найпідступнішими придворними, він залишався чесною людиною. До того ж, незважаючи на участь у численних походах та важкі обов'язки солдата, він був чи не найгалантнішим кавалером, найвитонченішим франтом і найхитромудрішим оповідачем мадригалів [42]42
  Мадригал – поетичний або музичний твір любовно-ліричного змісту, особливо поширений у добу Відродження.


[Закрыть]свого часу; про його успіхи в жінок говорили так само багато, як за двадцять років до того розповідали про любовні пригоди Бассомп'єра [43]43
  Франсуа де Бассом п'єр (1579–1646) – маршал Франції та дипломат; вступивши в 1598 році на службу до Генріха IV, став одним з його найближчих прибічників і провів життя, сповнене військових походів, політичних інтриг та любовних пригод. З 1631 по 1643 рік, тобто аж до смерті Рішельє, за участь у двірцевій інтризі проти кардинала був ув'язнений у Бастилії.


[Закрыть], а це немало важило.

Отже, капітаном мушкетерів захоплювалися, його любили й боялися, переконані, що він і справді досяг апогею людського щастя.

Людовік XIV затьмарив власним сяйвом усі малі зірки свого двору; його ж батько, сонце pluribus impar [44]44
  «Pluribus impar» – «Багатьом не рівне» (лат.).


[Закрыть], давав змогу зберегти власний блиск і вагу кожному зі своїх улюбленців та придворних. Тому, крім ранкового прийому в короля і кардинала, у Парижі на той час влаштовувалося ще понад двісті малих ранкових прийомів, які також мали великий успіх. Серед цих двохсот малих прийомів ранковий прийом де Тревіля збирав чи не найбільше відвідувачів.

Подвір'я його будинку, що стояв на вулиці Старого Голубника, влітку вже з шостої, а взимку з восьмої години нагадувало похідний табір. П'ятдесят, а то й шістдесят мушкетерів, озброєних, як на війну, і готових на все, прогулювалися перед будинком, і вигляд цей натовп, що безперервно поповнювався новими людьми, мав досить солідний. По сходах – таких широких, що на їхньому місці в наш цивілізований час можна було б звести цілий будинок, – вгору і вниз сунули парижани, які приходили просити якоїсь милості, провінційні дворяни, які чекали на зарахування в мушкетери, і слуги в строкатих лівреях з галунами, що приносили до пана де Тревіля листи від своїх господарів. У самому передпокої на довгих лавах відпочивали попід стінами вибрані – ті, хто був особисто запрошений господарем. З раннього ранку й до пізнього вечора тут не вгавав притишений гомін, а в кабінеті поряд з передпокоєм пан де Тревіль приймав гостей, слухав скарги відвідувачів, давав накази і, наслідуючи короля, робив огляди своїм солдатам, виходячи, правда, не на балкон Лувру, а з'являючись у вікні свого кабінету.

Опинившися вперше на цьому подвір'ї, Д'Артаньян був просто приголомшений розкішним виглядом відвідувачів; а слід сказати, що наш провінціал походив з Гасконі і що в ті часи співвітчизників Д'Артаньяна мали за людей, яких не так легко чимось збентежити. Бо й справді, відколи гість минав масивні, оббиті довгими цвяхами з чотирикутними головками ворота, він потрапляв у юрбу людей, котрі, озброєні довжелезними шпагами, походжали подвір'ям, перегукуючись, лаючись і жартуючи одне з одним. Тільки офіцер, шляхетний вельможа або красуня могли сподіватись пробити собі дорогу серед цього гомону людських хвиль.

Серце в нашого юнака калатало, і він намагався протовпитись крізь галасливу й неспокійну юрбу, притискаючи довгу шпагу до худих ніг, тримаючи руку біля крис капелюха й ніяково усміхаючись, як усякий провінціал, що хоче вдати, ніби він не втратив самовладання. Щоразу, коли Д'Артаньянові щастило обминути який-небудь гурт, він полегшено зітхав. Проте юнак чудово розумів, що всі погляди в цю мить звернені на нього, і вперше в своєму житті, хоч досі був досить високої думки про себе, відчув, що він смішний.

Але й перед самими сходами Д'Артаньянові не стало легше: четверо мушкетерів розважалися тут якоюсь дивною грою, а ще десять чи дванадцять чоловік чекали на терасі, поки настане їхня черга взяти участь у витівці.

Один з мушкетерів, стоячи на кілька сходинок вище, відбивався шпагою, не даючи або принаймні намагаючись не дати іншим піднятися.

Решта троє, також зі шпагами в руках, спритно нападали на нього. Д'Артаньян вирішив спочатку, що це фехтувальні рапіри із затупленим вістрям. Але незабаром з численних подряпин він зрозумів, що, навпаки, кожна шпага якнайкраще відточена; до того ж, при кожному вдалому ударі не тільки глядачі, а й учасники сміялись, як божевільні.

Той, що стояв зверху, чудово захищався. Навколо бійців утворилося коло; умови гри полягали в тому, що після пропущеного влучного удару поранений відмовлявся від своєї черги на аудієнцію [45]45
  Аудієнція (від лат. audientio – вислуховування) – офіційний прийом у можновладної особи.


[Закрыть], відступаючи її тому, хто переміг. За п'ять хвилин усі троє дістали подряпини: один – у руку, другий – у підборіддя, третій – у вухо, тим часом як їхній суперник не був зачеплений жодного разу; за встановленою умовою, це винагороджувалося тим, що переможець вигравав одразу три черги.

І хоч не так важко було здивувати нашого молодого мандрівника, як примусити його виявити свій подив, – ця гра справді вразила Д'Артаньяна. Він звик, що навіть у його провінції – краї, де так багато відчайдушних заводіяк, – для виклику на дуель потрібен хоч якийсь привід; божевільна витівка чотирьох гультіпак була, на його думку, найнеймовірнішим з усього, про що він досі чув навіть у Гасконі. Юнакові здалося, ніби він перенісся до тієї славнозвісної країни велетнів, куди згодом потрапив Гуллівер [46]46
  Гуллівер – герой роману «Мандри Гуллівера» видатного англійського письменника-сатирика Джонатана Свіфта (1667–1745).


[Закрыть]і де він натерпівся такого страху. Та навіть минувши фехтувальників, Д'Артаньян не дуже наблизився до мети: треба було пройти ще терасу й передпокій.

Тут, правда, вже не фехтували – на терасі розповідали любовні історії, а в передпокої гомоніли про двірцеві новини. На терасі Д'Артаньян зашарівся, у передпокої він затремтів. Дарма що юнак вдався меткий і непосидющий – в Гасконі бо він залицявся не тільки до юних покоївок, а й до молодих господинь, – бодай у кошмарному сні він не міг собі уявити й половини почутих тут подробиць любовних зустрічей, і четвертої частки гучних любовних подвигів, яким особливої ефектності надавали широковідомі імена й пікантні деталі. Але якщо на терасі була вражена його скромність, то в передпокої – його повага до кардинала. Тут, на свій превеликий подив, Д'Артаньян почув неприховану критику політики, від якої тремтіла вся Європа; тут висміювалось приватне життя кардинала, а наш юнак добре знав, що за найменшу спробу втрутитися в нього покарано багатьох високих і могутніх вельмож. З цієї великої особи, до якої так шанобливо ставився Д'Артаньян-батько, тут одверто сміялися мушкетери пана де Тревіля, котрі вголос глузували з його кривих ніг і згорбленої спини; дехто наспівував куплети про кардиналову любку пані Д'Егійон (його племінницю пані де Комбале [47]47
  Йдеться про Марі-Мадлен де Віньєро (1604–1675), племінницю кардинала Рішельє, яка з 1625 по 1630 рік перебувала в почті Марії Медичі. 1620 року Марі-Мадлен вийшла заміж за Антуана де Комбале, але невдовзі овдовіла; після тривалих намагань влаштувати її долю в 1638 році Рішельє зробив її герцогинею Д'Егійон.


[Закрыть]); інші домовлялися про чергову бійку з пажами та гвардійцями його світлості кардинала. Все це здавалося Д'Артаньянові страхітливим і неймовірним.

Проте, коли серед уїдливих жартів на адресу кардинала іноді лунало ім'я короля, всі вмить замовкали, – так, ніби чиясь невидима рука затуляла їм рота; співрозмовники нерішуче озиралися довкола, наче побоюючись, що їхні слова почують у кабінеті пана де Тревіля. Та незабаром хтось влучним натяком знову переводив розмову на його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, і жоден вчинок кардинала не лишався поза увагою.

«Всіх цих людей кинуть до Бастилії і повісять! – з жахом подумав Д'Артаньян. – І мене, безперечно, разом з ними, бо з тієї миті, як я почув ці розмови, я став їхнім спільником. Що сказав би мій батечко, який так палко радив поважати кардинала, коли б дізнався, Що я потрапив у товариство цих плетунів?»

Д'Артаньян, ясна річ, не наважувався взяти участь у розмові. Він тільки дивився в обидва ока, слухав в обидва вуха і щосили напружував усі п'ять своїх відчуттів, аби нічого не пропустити. Та хоч як поважав він батька, а все ж відчував, що власні смаки схиляють його до схвалення, а не до осуду всього, що відбувалося навколо.

Оскільки Д'Артаньяна ніхто серед цього натовпу улюбленців пана де Тревіля не знав і ніколи не бачив, до нього підійшов розпорядник, щоб довідатись про мету його візиту. Д'Артаньян ніяково назвав своє ім'я, послався на те, що він земляк пана де Тревіля, і попросив розпорядника, аби той поклопотався перед капітаном мушкетерів про коротку аудієнцію для нього. Розпорядник прихильно пообіцяв передати прохання.

Трохи заспокоївшись, Д'Артаньян почав уважніше роздивлятися вбрання та обличчя присутніх.

Посеред найгомінливішого гурту стояв високий і гордовитий мушкетер, чий не зовсім звичайний костюм привертав загальну увагу. На мушкетері був не мундир, носити який, до речі, за тих часів менших політичних свобод, але більшої особистої незалежності було зовсім не обов'язково, а досить вицвілий і потертий небесно-голу-бий камзол, на який він надів гаптовану золотом перев'язь, що виблискувала, немов сонячні лелітки на воді в ясний безхмарний день. Довгий плащ з темно-червоного оксамиту спадав з його плечей, даючи змогу лише спереду розгледіти розкішну перев'язь, на якій висіла величезна шпага.

Цей мушкетер, що тільки-но змінився з караулу, скаржився на нежить і час од часу навмисне кашляв. Він недбало пояснював співрозмовникам, що саме через застуду й надів плащ, а ті, поки він погордливо підкручував вус, милувалися з гаптованої золотом перев'язі, і Д'Артаньян – більше за всіх.

– Нічого не вдієш, – казав мушкетер, – це стає модним; я розумію, що вчинив безумство, але ж це модно. До того, треба ж кудись витрачати батьківську спадщину.

– Та годі тобі, Портосе! —вигукнув хтось. – Не намагайся нас переконати, ніби цією перев'яззю ти завдячуєш батьківській щедрості; признайся – тобі її подарувала дама під вуаллю, яку я зустрів із тобою в неділю біля застави Сент-Оноре.

– Ні, присягаюся честю й даю слово дворянина! Я купив її за власні гроші, – відповів той, кого назвали Портосом.

– Так само, як я купив оцей новий гаманець, – обізвався інший мушкетер, – за ті гроші, що їх моя любка поклала мені до старого.

– Ні, це правда, – заперечив Портос, – і доказом цього є те, що я заплатив за перев'язь дванадцять пістолів.