Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 44 страниц)

XXX. Міледі

Д'Артаньян пішов назирці за міледі. Він бачив, як вона сіла в карету, і чув, як наказала кучерові їхати в Сен-Жермен.

Марно було пішки переслідувати карету, яку помчала пара сильних коней. Тож Д'Артаньян поспішив на вулицю Феру.

На вулиці Сени він побачив Планше. Той стояв під вікном цукерні, втупивши захоплений погляд у пишний пиріг.

Д'Артаньян наказав йому осідлати двох коней зі стайні пана де Тревіля – одного для нього, Д'Артаньяна, а другого для Планше – й заїхати по нього до Атоса.

Пан де Тревіль раз і назавжди дозволив Д'Артаньянові розпоряджатися його кіньми, як той сам схоче.

Планше подався на вулицю Старого Голубника, а Д'Артаньян – на вулицю Феру. Атос сидів удома й сумно допивав одну з пляшок того чудового іспанського вина, яке привіз із Пікардії. Він знаком наказав Грімо принести склянку для Д'Артаньяна, і Грімо мовчки виконав його наказ.

Д'Артаньян розповів Атосові про все, що бачив і чув у церкві, додавши, що, на його переконання, Портос знайшов-таки спосіб придбати спорядження.

– А я спокійний, – відповів Атос, – бо знаю принаймні, що жодна жінка не буде клопотатися про спорядження для мене.

– Тим часом, любий мій Атосе, мало яка принцеса, а то й королева встояла б перед вашою красою, вихованістю й вельможним походженням.

– Який ще молодий цей Д'Артаньян! – знизав плечима Атос.

І він знаком наказав Грімо принести ще одну пляшку. Аж тут у прочинені двері просунув голову Планше й повідомив хазяїна, що коні готові.

– Які ще коні? – спитав Атос.

– Двоє коней, яких пан де Тревіль позичив мені для прогулянки і на яких я збираюся поїхати до Сен-Жермена.

– А що ви робитимете в Сен-Жермені? – знову спитав Атос. Д'Артаньян розповів про те, що зустрів у церкві ту жінку, котра, як і незнайомець у чорному плащі зі шрамом на скроні, повсякчас займає його думки.

– Інакше кажучи – тепер ви закохані в цю жінку, як колись були закохані в пані Бонасьє, – сказав Атос і зневажливо стенув плечима, наче підкреслюючи свій жаль з приводу людської слабості.

– Та ні! – вигукнув Д'Артаньян. – Мені цікаво з'ясувати пов'язану з нею таємницю – тільки й того. Не знаю чому, але я певен: ця не відома мені жінка, що, до речі, не знає й мене, має якийсь Вплив на моє життя.

– О, ви маєте слушність! – сказав Атос – Я не знаю жінки, яка була б варта того, щоб її розшукували, коли вона зникла. Пані Бонасьє зникла – тим гірше для неї, навіть якщо вона й знайдеться.

– Ні, Атосе, ви помиляєтесь, – відповів Д'Артаньян. – Я кохаю мою бідолашну Констанцію більше, ніж будь-коли, і якби я знав, де вона, хай це буде навіть на краю світу, то зробив би все, щоб вирвати її з рук ворогів. Але я не знаю цього, бо всі мої пошуки марні. Що вдієш, доводиться займатися іншими справами.

– Тоді займайтесь іншими справами з міледі, мій любий Д'Артаньяне; бажаю вам цієї втіхи від щирого серця, якщо тільки вона зможе вас розважити.

– Послухайте, Атосе, – запропонував Д'Артаньян, – замість сидіти вдома, наче ви й справді перебуваєте під арештом, сідаймо на коней і їдьмо разом до Сен-Жермена!

– Любий мій, – мовив Атос, – я їжджу верхи, коли в мене є коні, а коли їх у мене немає, я ходжу пішки.

– Ну, а я, – заперечив Д'Артаньян, кепкуючи з нетерпимості Атоса, яка в будь-кому іншому, звичайно, образила б його, – я не такий гордий, як ви, і їжджу, на чому доведеться. Тож до побачення, мій любий Атосе.

– До побачення, – сказав мушкетер, знаком наказуючи Грімо відкоркувати пляшку.

Д'Артаньян і Планше посідали на коней і рушили до Сен-Жермена.

Всю дорогу Атосові слова про пані Бонасьє не виходили Д'Артаньянові з голови. Гарненька дружина галантерейника залишила глибокий слід у його серці, дарма що наш гасконець аж ніяк не був сентиментальний. Щоб відшукати її, він, як ми вже казали, ладен був податися на край світу. Але земля має багато країв, тому вона й кругла; отож, Д'Артаньян і не знав, у який бік їхати.

А тим часом він вирішив будь-що дізнатися, хто ж усе-таки міледі. Міледі розмовляла з незнайомцем у чорному плащі – отже, вона знала його. Тому Д'Артаньян дійшов висновку, що саме цей незнайомець викрав пані Бонасьє вдруге так само, як викрав її вперше. І, кажучи, що розшуки міледі – це водночас і розшуки Констанци', Д'Артаньян брехав лише наполовину, а це вже майже зовсім не брехня.

Отак міркуючи і час од часу підострожуючи коня, Д'Артаньян незчувся, як приїхав до Сен-Жермена. Він уже оминув павільйон, у якому через десять років судилося побачити світ Людовікові XIV.

Д'Артаньян їхав по безлюдній вулиці, поглядаючи праворуч і ліворуч та шукаючи бодай якихось слідів гарної англійки, коли раптом побачив дивно знайомого паруб'ягу, що прогулювався по заквітчаній терасі біля долішнього поверху привітного будиночка, жодне вікно якого, за звичаєм того часу, не виходило на вулицю. Планше впізнав цього хлопця перший.

– Пане, – сказав він, – чи впізнаєте ви того бевзя, що ловить гав на терасі?

– Ні, – відповів Д'Артаньян, – але я певен, що десь уже його бачив.

– Ще б пак! Це бідолаха Любен, слуга графа де Варда, якого ви так добре втихомирили місяць тому в Кале, по дорозі до заміського будинку коменданта порту.

– Тепер упізнав! – вигукнув Д'Артаньян. – А як ти гадаєш, він тебе впізнає?

– Знаєте, пане, він був такий переляканий, що навряд чи щось бачив узагалі.

– То підійди й поговори з ним, – сказав Д'Артаньян. – Дізнайся, чи живий його хазяїн.

Планше зіскочив з коня, підійшов до Любена, який справді не впізнав його, і вони дуже скоро знайшли спільну мову. А Д'Артаньян повернув коней у завулок і, об'їхавши навколо будинку, принишк за кущами, щоб почути їхню розмову.

За якусь хвилину долинуло рипіння коліс, і Д'Артаньян побачив, що навпроти нього зупинилась карета міледі. Годі було помилитися: в кареті сиділа вона сама. Д'Артаньян пригнувся до шиї коня, щоб його не помітили, а він міг усе бачити.

Чарівна білява голівка міледі показалася у віконці карети, і молода жінка щось сказала служниці.

Служниця, вродлива дівчина років двадцяти – двадцяти двох, жвава й моторна, справжня субретка [171]171
  Субретка – у старовинних комедіях – спритна, пустотлива покоївка, втаємничена в усі секрети своєї пані.


[Закрыть]вельможної пані, зіскочила з підніжки, де вона, як було заведено за тих часів, сиділа, й попрямувала до тераси, де Д'Артаньян помітив Ліобена.

Юнак провів поглядом служницю й побачив, що вона підходить до тераси. Проте в цю мить хтось із кімнати покликав Любена, і на tepaci лишився сам Планше, який озиравсь навсібіч, намагаючись Вгадати, куди подівся його хазяїн.

Служниця підійшла до Планше і, вирішивши, що то Любен, подала записку.

– Вашому панові, – сказала вона.

– Моєму панові? – здивовано повторив Планше.

– Так, і дуже спішно. Беріть швидше.

Потім вона хутко підбігла до карети, яка вже повернула назад, скочила на підніжку, і за мить карета зникла з очей.

Планше покрутив записку в руках, потім, вірний своїй звичці підкорятися будь-якому наказові, зіскочив з тераси, побіг у завулок і кроків через двадцять зустрівся з Д'Артаньяном, який усе бачив і поїхав йому назустріч.

– Вам, пане, – сказав Планше, подаючи записку.

– Мені? – спитав Д'Артаньян. – Ти певен у цьому?

– Тисяча чортів! Чи певен я? Служниця сказала: «Твоєму панові». В мене немає іншого пана, крім вас, отже… Ну й запашна ж дівчина ця служниця!

Д'Артаньян розкрив листа й прочитав:

«Особа, що цікавиться вами більше, ніж може про це сказати, хотіла б знати, коли обставини дозволять вам супроводити її на прогулянку за місто. Завтра в готелі «Золоте Поле» слуга в чорно-червоній лівреї чекатиме на вашу відповідь''.

«Отакої! – подумав Д'Артаньян. – Дивний збіг обставин. Схоже, що і я, і міледі цікавимося здоров'ям однієї й тієї ж особи».

– Гей, Планше, як ся має шановний пан де Вард? Судячи з усього, він не вмер?

– Навпаки, пане, він почувається так дбре, як тільки можливо при чотирьох ранах, бо ж ви, нівроку, пригостили цього пестунчика саме чотирма ударами шпаги; він ще дуже Слабий, оскільки втратив багато крові. Як я вже казав панові, Любен мене не впізнав і розповів нашу пригоду від початку до кінця.

– Чудово, Планше, ти найкращий серед слуг! А тепер сідай на коня – і мерщій за каретою.

Це тривало недовго. За п'ять хвилин вони побачили карету, що зупинилася на узбіччі; розкішно вбраний вершник гарцював на коні біля дверцят.

Міледі й вершник були так захоплені розмовою, що коли Д'Артаньян зупинився з другого боку карети, ніхто, крім гарненької служниці, його не помітив.

Розмова точилася англійською мовою, якої Д'Артаньян не знав. Але з тону юнак зрозумів: чарівна англійка дуже розгнівана. Її жест, яким вона супроводила останню фразу, не залишав жодного сумніву щодо характеру розмови. Міледі так нервово стиснула своє віяло, що воно розлетілося на друзки.

Вершник голосно зареготав, і це, мабуть, ще дужче розлютило міледі.

Д'Артаньян вирішив – настав час втрутитися. Він під'їхав до других дверцят і шанобливо зняв капелюха.

– Добродійко, – сказав він, – чи дозволите ви запропонувати вам свої послуги? Мені здалося, що цей кавалер розсердив вас. Одне лише слово, добродійко, і я покараю його за недостатню поштивість.

Міледі здивовано обернулась до Д'Артаньяна.

– Добродію, – відповіла вона чудовою французькою мовою, – я б охоче віддала себе під ваш захист, якби пан, який сперечається зі мною, не був моїм братом.

– О, в такому разі пробачте мені, – мовив Д'Артаньян. – Ви розумієте, добродійко, що я цього не знав.

– Чого цей дурисвіт втручається не в свої справи? – вигукнув, нахиляючись до дверцят, вершник, якого міледі назвала своїм братом. – І чому він не їде своєю дорогою?

– Самі ви дурисвіт, – відповів Д'Артаньян, і собі нахилившись до шиї коня і глянувши на вершника крізь дверцята, біля яких він стояв. – Я не їду своєю дорогою тому, що мені хочеться зупинитися тут.

Вершник сказав сестрі кілька слів по-англійськи.

– Я розмовляю з вами по-французьки, – мовив Д'Артаньян, – тож будьте ласкаві відповідати мені тією самою мовою. Ви брат цієї дами – чудово! Але ви, на щастя, не мій брат.

Можна було сподіватися, що міледі, з властивою жінкам боязкістю, втрутиться в сварку, щоб не дати їй зайти надто далеко. Та вона, навпаки, відхилилася в глиб карети й спокійно наказала кучерові:

– Додому!

Гарненька служниця стурбовано глянула на Д'Артаньяна, зовнішність якого, мабуть, справила на неї враження.

Карета поїхала; вершники залишилися один проти одного. Тепер уже ніяка перешкода не розділяла їх.

Англієць хотів поскакати за каретою; але Д'Артаньян, який враз ще дужче розлютився, бо впізнав у незнайомцеві того самого англійця, що виграв у нього в Ам'єні коня і мало не виграв діамант в Атоса, рвонув за повід і зупинив його.

– Стривайте, пане, – сказав він, – ви, либонь, ще більший дурисвіт, ніж я, бо, здається мені, забули про невелику суперечку, яка сталася між нами.

– А-а, це ви, шановний, – відповів англієць. – Ви, певно, завжди граєте – то в ту, то в ту гру?

– Саме так. І ви нагадали мені, що я ще маю відігратися. Побачимо, шановний пане, чи ви так само вправно орудуєте шпагою, як ріжечком з костями.

– Ви ж бачите – при мені немає шпаги, – сказав англієць. – Чи, може, ви хочете похизуватися своєю хоробрістю перед неозброєною людиною?

– Сподіваюсь, вдома у вас є шпага, – відповів Д'Артаньян. – Принаймні в мене є дві, і коли хочете, я програю вам одну з них.

– Це зайве, – мовив англієць, – у мене вдосталь такого причандалля вдома.

– Чудово, шановний кавалере! – вигукнув Д'Артаньян. – Виберіть найдовшу й покажіть її мені сьогодні ввечері.

– Де вам буде завгодно глянути на неї?

– За Люксембурзьким палацом; це найкраще місце для таких прогулянок.

– Гаразд, я буду там.

– Коли?

– О шостій годині.

– До речі, у вас, мабуть, є один або двоє друзів?

– У мене їх троє, і всі вони вважатимуть за честь скласти мені партію.

– Троє? Дуже добре! Який збіг! – вигукнув Д'Артаньян. – Саме стільки ж і в мене.

– А тепер скажіть: хто ви? – спитав англієць.

– Я – Д'Артаньян, гасконський дворянин, гвардієць роти пана Дезессара. А ви?

– Я – лорд Вінтер, барон Шеффілд.

– Ну, то я – ваш покірний слуга, пане бароне, – сказав Д'Артаньян, – хоч у вас і дуже складне ім'я.

Давши остроги коню, він пустив його чвалом і поскакав назад до Парижа.

Як завжди в таких випадках, Д'Артаньян передусім заїхав до Атоса.

Атос лежав на широкій канапі й, за його власним висловом, чекав, поки до нього прийде спорядження.

Д'Артаньян розповів йому все, не згадавши лише про лист до пана де Варда.

Атос невимовно зрадів, дізнавшись, що має битися з англійцем. Ми вже згадували, що він весь час мріяв про це.

Друзі одразу ж послали слуг по Араміса та Портоса й розповіли їм новину.

Портос вихопив шпагу з піхов і почав фехтувати проти стінки, час од часу відскакуючи й роблячи пліє', немов справдешній танцюрист. Араміс, який ще не дописав своєї поеми, замкнувся в Атосовому кабінеті й попросив не турбувати його, поки не настане час їхати на дуель.

Атос знаком наказав Грімо принести пляшку вина.

А Д'Артаньян тим часом обмірковував невеличкий план, за здійсненням якого ми простежимо далі і який, певно, обіцяв йому вельми приємну пригоду, судячи з усмішки, що час од часу осявала його задумливе обличчя.

ЧАСТИНА ДРУГА

I. Англійці й французи

Призначеної години друзі разом зі своїми слугами прийшли до Люксембурзького палацу, на загороджений лужок, де паслися кози. Атос дав пастухові дрібну монету, і той подався геть. Слуг поставили на сторожі. Невдовзі на лужку з'явився мовчазний гурт людей, які підійшли до мушкетерів. За англійським звичаєм, перед дуеллю супротивники відрекомендувались одне одному.

Англійці були людьми найшляхетнішого походження; химерні імена супротивників не тільки здивували, а й збентежили їх.

– Панове, – зауважив лорд Вінтер, коли троє друзів назвали себе, – навіть почувши ваші імена, ми не знаємо, хто ви. Ми не можемо битися з людьми, які звуться так дивно, наче якісь пастухи.

– Ви, певно, здогадуєтесь, мілорде, що це вигадані імена, – сказав Атос.

– Тим більше ми хочемо знати ваші справжні, – відповів англієць.

– Проте ви ж грали з нами, не знаючи наших імен, – заперечив Атос, – і це навіть не завадило вам виграти коней.

– Тоді ми ризикували тільки своїми грішми, а тепер – своєю кров'ю і навіть життям. Грати можна з будь-ким, битися – тільки з рівним.

– Правда ваша, – мовив Атос.

І, відвівши вбік того з англійців, з яким мав битися, назвав йому пошепки своє ім'я.

Портос з Арамісом зробили те саме.

– Чи задовольнило це вас? – спитав Атос у свого супротивника. – І чи вважаєте ви мене досить вельможним, щоб зробити мені честь схрестити зі мною шпагу?

– Так, добродію, – відповів англієць, вклоняючись.

– Гаразд! Тоді дозвольте сказати вам ще про одне, – холодно мовив Атос.

– Про що саме?

– Було б краще, коли б ви не вимагали від мене, щоб я назвав своє ім'я.

– Чому?

– Мене вважають померлим, і я маю певні підстави бажати, щоб ніхто не знав, що я живий. Отже, я муситиму вас убити, щоб зберегти мою таємницю.

Англієць глянув на Атоса, думаючи, що той жартує; проте Атос не жартував.

– Ви готові, панове? – спитав він, звертаючись водночас і до товаришів, і до ворогів.

– Так, – відповіли англійці й французи разом.

– Тоді почнімо! – вигукнув мушкетер.

Вісім шпаг блиснуло в променях вечірнього сонця. Почався запеклий бій між людьми, що були подвійними ворогами.

Атос нападав так спокійно й відбивав удари суперника так методично, ніби був у фехтувальному залі.

Портос, якому пригода в Шантильї трохи збила пиху й самовпевненість, фехтував спритно та обережно.

Араміс, який мав іще закінчити третю пісню своєї поеми, поспішав, як людина, в котрої дуже мало часу.

Атос перший убив свого супротивника: він зробив лише один випад, але, як і попереджав, удар виявився смертельним – шпага поцілила в серце.

Портос другий поклав на траву свого ворога, проколовши йому стегно. Англієць оддав мушкетерові шпагу, і Портос на руках одніс його до карети.

Араміс так несамовито напосідав на свого супротивника, що, зрештою, відступивши кроків на п'ятдесят, той дременув з поля бою під свист і регіт слуг.

Що ж до Д'Артаньяна, то він якийсь час тільки оборонявся. Потім, побачивши, що супротивник зовсім знесилів, він одним спритним наскоком вибив шпагу йому з рук. Обеззброєний барон відступив на кілька кроків, але посковзнувся й впав навзнак.

Д'Артаньян підскочив до нього й, приставивши шпагу англійцеві до горла, сказав:

– Я міг би убити вас, добродію. Ваше життя у мене в руках, але я вам дарую його з любові до вашої сестри.

Д'Артаньян не тямився від радості: це було початком здійснення того, про що він мріяв, накреслюючи свій план, коли, як ми згадували, його обличчя осявала щаслива усмішка.

Англієць був у справжньому захваті від такої ґречної поведінки французького дворянина. Він стис Д'Артаньяна в обіймах і наговорив безліч люб'язних слів та компліментів йому і трьом його друзям. А що супротивник Портоса вже лежав у кареті, а супротивник Араміса втік, то всі гуртом заходилися коло вбитого.

Коли Портос з Арамісом, усе ж таки сподіваючись, що англієць поранений не смертельно, почали його роздягати, з-за пояса в нього випав туго набитий гаманець. Д'Артаньян підняв його і простяг лордові Вінтеру.

– Що я з ним робитиму? – спитав англієць.

– Віддасте рідним убитого, – відповів Д'Артаньян.

– Його родичі прекрасно обійдуться й без такого дріб'язку; їм дістанеться в спадщину п'ятдесят тисяч луїдорів ренти. Подаруйте цей гаманець вашим слугам.

Д'Артаньян поклав гаман у кишеню.

– А тепер, мій юний друже, бо я сподіваюсь, ви дозволите так називати вас, – сказав лорд Вінтер, – якщо не заперечуєте, я сьогодні ж увечері познайомлю вас із сестрою, леді Кларік; дуже мені хочеться, аби й вона подарувала вам свою прихильність. А що сестра має неабиякий вплив при дворі, то, можливо, при нагоді буде вам корисною.

Д'Артаньян зашарівся від утіхи і вклонився на знак згоди. Тут до нього підійшов Атос.

– Що ви збираєтеся робити з цим гаманом? – пошепки спитав він у юнака.

– Віддати його вам, мій любий Атосе.

– Мені? Чому саме мені?

– Тому, що ви вбили його хазяїна: це здобич переможця.

– Стати спадкоємцем ворога! – вигукнув Атос – За кого ви мене маєте?

– Такий військовий звичай, – заперечив Д'Артаньян. – Чому б не бути такому звичаю і в дуелях?

– Навіть на полі бою, – відповів Атос, – я ніколи не дозволяв собі нічого подібного.

Портос знизав плечима, Араміс схвально всміхнувся.

– Тоді, – сказав Д'Артаньян, – оддамо цей гаман слугам, як запропонував лорд Вінтер.

– Гаразд, – погодився Атос, – віддамо його слугам, але не нашим – англійським.

Він узяв гаман і кинув кучерові:

– Вам і вашим товаришам.

Ця великодушність людини, в якої не було жодного су в кишені, вразила навіть Портоса, а французька щедрість, про яку потім скрізь розповідав лорд Вінтер і його друзі, викликала шанобливе захоплення у всіх, крім хіба що панів Грімо, Мушкетона, Планше та Базена.

Прощаючись із Д'Артаньяном, лорд Вінтер дав йому адресу своєї сестри. Вона мешкала на Королівській площі, в модному на той час кварталі, в будинку номер шість. А втім, лорд Вінтер обіцяв заїхати по Д'Артаньяна сам, щоб познайомити його із сестрою. Д'Артаньян призначив йому побачення о восьмій годині вечора в Атоса.

Майбутнє знайомство з міледі дуже хвилювало нашого молодого гасконця. Він пригадував, яким химерним способом поява цієї жінки перепліталася з його долею. Юнак був певен: вона – одна з креатур [172]172
  Креатура – ставленик впливової особи, слухняний виконавець її волі.


[Закрыть]кардинала, і все-таки відчував до неї непереборний потяг, одне з тих почуттів, що непідвладні нашому розумові. Д'Артаньян побоювався тільки одного – аби міледі не впізнала в ньому подорожнього з Менга й не пригадала зустрічі в Дуврі. Тоді, знаючи, що він – друг пана де Тревіля, отже, тілом і душею відданий королю, міледі могла б відхилити Д'Артаньянові зальоти, тим часом як тепер, коли міледі знала його не більше, ніж він її, їхні шанси у грі були однакові. Що ж до прихильних стосунків, які намічались у міледі з графом де Бардом, то вони не дуже бентежили самовпевненого юнака, хоч граф таки був молодий, вродливий, багатий і, до того ж, користувався неабиякою ласкою в кардинала. В двадцять років усе здається простим, особливо коли ви народилися в Тарбі.

Передусім Д'Артаньян квапливо подався додому. Старанно одягнувшись, він знову пішов до Атоса і, як завжди в таких випадках, усе йому розповів. Вислухавши його плани, Атос скрушно похитав головою й порадив бути обережним.

– Дивно! – докинув він. – Ви тільки-но втратили жінку, яку вважали доброю, чарівною, найпрекраснішою в світі, і от ви вже в погоні за іншою!

Д'Артаньян відчув справедливість докору.

– Пані Бонасьє я кохаю серцем, – відповів він, – а міледі люблю розумом. І я хочу познайомитися з нею для того, щоб з'ясувати її роль при дворі.

– Її роль при дворі, тисяча чортів! Та це й так зрозуміло з ваших розповідей. Вона – таємний агент кардинала; ця жінка заманить вас до пастки, де ви позбудетеся голови, тільки й того.

– Хай йому чорт! Мій любий Атосе, мені здається, що ви бачите речі аж надто в похмурому світлі.

– Що вдієш, мій друже, я не довіряю жінкам. У мене є для цього підстави. І особливо я не довіряю ясноволосим жінкам. Адже ви казали, що міледі білява?

– В неї пречудові біляві кучері.

– Бідолашний хлопець! – зітхнув Атос.

– Збагніть, я хочу з'ясувати наші стосунки. Потім, довідавшись про те, що мені треба, я зникну.

– З'ясовуйте, – спокійно відповів Атос.

Лорд Вінтер з'явився точно о призначеній годині; Атос, який знав про це заздалегідь, перейшов до іншої кімнати. Тож англієць застав Д'Артаньяна самого і, оскільки було вже близько восьмої, відразу ж забрав його з собою.

Внизу на них чекала гарна карета, запряжена парою чудових коней, які миттю домчали Д'Артаньяна і лорда Вінтера до Королівської площі.

Леді Кларік зустріла Д'Артаньяна стримано. Її особняк був справді розкішний. Гнані війною, майже всі англійці вже покинули Францію або збиралися виїздити; міледі ж, навпаки, не шкодуючи грошей, переобладнала будинок. Це свідчило, що загальне розпорядження про вислання англійців її не обходило.

– Перед вами, – сказав лорд Вінтер, знайомлячи сестру з Д'Артаньяном, – молодий дворянин, який тримав моє життя в своїх руках, але не схотів скористатися з цього, хоч ми й були подвійними ворогами, бо я образив його перший і, крім того, я – англієць. Подякуйте ж йому, міледі, якщо у вас є до мене хоч трохи дружнього почуття.

Міледі ледь помітно насупилась. Майже невловима тінь затьмарила їй чоло, а на устах з'явилася така дивна посмішка, що юнака, який помітив ці зміни, враз аж морозом обсипало.

Брат нічого не побачив; він саме відвернувся, щоб погратися з улюбленою мавпочкою міледі, яка схопила його за камзол.

– Ласкаво прошу, добродію, – сказала міледі голосом, м'якість і ніжність якого дивно суперечили невдоволенню, що промайнуло в неї на обличчі. – Віднині ви здобули право на мою вдячність.

Барон Вінтер обернувся до них і почав докладно розповідати про дуель. Міледі слухала його дуже уважно, але, попри всі її зусилля приховати свої почуття, неважко було помітити, що ця розповідь їй дуже неприємна. Вона то червоніла, то блідла, а її маленька ніжка нервово постукувала об підлогу.

Та лорд Вінтер нічого не помічав. Закінчивши розповідь, він підійшов до столу, де на таці стояла пляшка іспанського вина й склянки. Наливши дві склянки, він знаком запропонував Д'Артаньянові випити разом з ним.

Д'Артаньян знав, що відмовитись – значить кревно образити англійця. Тож він підійшов до столу і взяв другу склянку. А втім, він не спускав ока з міледі й побачив у дзеркалі, як змінилося її обличчя. Тепер, коли вона думала, що на неї ніхто не дивиться, звіряча лють спотворила її риси. Вона запекло кусала носовичок.

В цю мить до кімнати ввійшла та сама молода й гарненька покоївка, яку Д'Артаньян уже бачив раніше; вона щось сказала по-англійському лордові Вінтеру, і той, пославшись на невідкладні справи, попросив у Д'Артаньяна дозволу залишити його, а сестрі доручив ще раз вибачитися за нього.

Д'Артаньян потис лордові Вінтеру руку й знову підійшов до міледі. Її обличчя враз прибрало найпривітнішого виразу, і лише кілька червоних цяток на носовичку свідчили про те, що міледі хвилину тому покусала собі губи до крові.

Губки у неї були чудові – червоні, немов коралі.

Розмова пожвавішала. Міледі опанувала себе. Вона розповіла, що лорд Вінтер їй не брат, а дівер: вона вийшла заміж за молодшого члена родини, який помер, залишивши її вдовою з дитиною. Якщо лорд Вінтер не одружиться, ця дитина буде єдиним спадкоємцем усіх його багатств. Слова міледі заронили Д'Артаньянові виразну підозру, Що тут приховується якась таємниця, але розгадати її він ще не міг.

Незабаром Д'Артаньян переконався, що міледі – його співвітчизниця: вона розмовляла французькою мовою так правильно й вишукано, що не лишалося жодних сумнівів щодо її походження.

Д'Артаньян наговорив співрозмовниці купу компліментів, запевняючи її в своїй відданості. Слухаючи теревені молодого гасконця, міледі Прихильно всміхалася. Нарешті наспів час прощатись. Д'Артаньян вклонився і вийшов з вітальні найщасливішим з людей.

На сходах він зустрів гарненьку покоївку, яка, проминаючи його, зачепила юнака краєчком сукні й, зашарівшись по самісінькі вуха, попросила вибачення таким ніжним голосом, що не вибачити її було просто неможливо.

Наступного дня Д'Артаньян прийшов знову. Його зустріли ще привітніше, ніж напередодні. Лорда Вінтера цього разу не було, і весь вечір гостя розважала сама міледі. Здавалось, господиня дуже зацікавилася ним – розпитувала, звідки він родом, хто його друзі і чи не має він наміру вступити на службу до пана кардинала.

Тут Д'Артаньян, що, як відомо, був дуже обачний у свої двадцять років, згадав про підозри щодо міледі. Він висловив велику прихильність до його високопреосвященства і сказав, що неодмінно вступив би замість гвардії короля до гвардії кардинала, коли б до знайомства з паном де Тревілем познайомився з паном де Кавуа.

Міледі змінила тему розмови й найневимушенішим тоном спитала Д'Артаньяна, чи бував він в Англії.

Д'Артаньян відповів, що пан де Тревіль посилав його туди закупити коней і що він навіть привіз чотирьох на зразок.

Міледі раз у раз кусала губи: цей гасконець вів спритну гру.

0 тій самій годині, що й напередодні, Д'Артаньян попрощався. В коридорі він знову зустрів гарненьку Кетті – так звали покоївку. Вона глянула на юнака з такою прихильністю, що годі було не зрозуміти її погляду. Але всі Д'Артаньянові помисли були звернені до її господині, і він не помічав нікого, крім неї.

Д'Артаньян став учащати до міледі; вона приймала його чимдалі люб'язніше.

І щоразу – то в передпокої, то в коридорі, а то й на сходах – юнак зустрічав гарненьку Кетті.

Однак, як ми вже казали, він не звертав ніякісінької уваги на цю наполегливість бідолашної дівчини.