Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 44 страниц)

– Ні, ваша величносте; але я кажу, що він помиляється; я кажу, Що йому подали неправдиві відомості; я кажу, що він поквапився несправедливо звинуватити мушкетерів вашої величності і що він черпав свої відомості з недобрих джерел.

– Звинувачення походить від пана де Ля Тремуйля, від самого герцога. Що ви скажете на це? – Ваша величносте, я міг би відповісти, що він надто зацікавлена особа, аби бути безстороннім суддею; але я далекий від цього, бо знаю герцога як чесного дворянина і тому готовий покластися на його слова, але за однієї умови.

– За якої?

– Що ваша величність викличе його до себе і вчинить йому допит, але зробить це сам, без свідків, і що я знову побачу вашу величність одразу після того, як ви закінчите розмову з герцогом.

– Гаразд! – вигукнув король. – І ви цілком довіритесь тому, що скаже пан де Ля Тремуйль?

– Так, ваша величносте.

– Ви підкоритесь його присудові?

– Беззастережно.

– І погодитесь на будь-яке відшкодування, якого він вимагатиме?

– Цілком.

– Ля Шене! – гукнув король. – Ля Шене!

Довірений камердинер Людовіка XIII, який завжди чергував за дверима, ввійшов до кабінету.

– Ля Шене, – сказав король, – зараз же відряди когось по пана де Ля Тремуйля; мені треба сьогодні ввечері поговорити з ним.

– Ваша величність дає мені слово честі, що нікого не прийме після розмови з паном де Ля Тремуйлем і аж до зустрічі зі мною?

– Нікого, слово честі.

– Тоді до завтра, ваша величносте.

– До завтра, добродію.

– О котрій годині накажете з'явитися, ваша величносте?

– Приходьте, коли самі вирішите.

– Але я боюсь з'явитися надто рано й розбудити вашу величність.

– Розбудити мене? Та хіба ж я сплю? Я більше не сплю, добродію; часом я, правда, дрімаю, оце і все. Приходьте, отже, так рано, як забажаєте, хоч і о сьомій ранку; але стережіться, коли ваші мушкетери винні.

– Коли мої мушкетери винні, їх буде негайно віддано до рук вашої величності, котрий і покарає злочинців на свій розсуд. Чи є у вашої величності ще якісь розпорядження? Я слухаю і готовий підкоритися.

– Ні, добродію, ні, адже мене недаремно звуть Людовіком Справедливим. Тож до завтра, добродію, до завтра.

– Хай Бог береже вашу величність! Хоч як погано спалося королю, але панові де Тревілю спалося ще гірше; він ще звечора попередив трьох мушкетерів і їхнього товариша, щоб вони прийшли до нього о пів на сьому ранку. Тревіль повів молодих людей із собою, нічого не розповідаючи й не обіцяючи, але й не приховуючи, що їхня доля, як і його власна, висить на волосинці.

Ввійшовши до палацу через малий під'їзд, він наказав зачекати. Якщо король і досі сердиться на них, вони зможуть піти непоміченими; якщо ж король схоче їх прийняти, їх лишиться тільки покликати.

В особистому передпокої короля пан де Тревіль побачив Ля Шене, який сказав, що вчора ввечері герцога де Ля Тремуйля не пощастило застати вдома, що він повернувся до себе надто пізно і тому не міг уже з'явитися до Лувру, що він тільки зараз прийшов на прийом і в цю хвилину перебуває в покоях у короля.

Це дуже втішило пана де Тревіля. Тепер він був певен, що за час між свідченнями пана де Ля Тремуйля і його власними на короля ніхто не вплине.

Справді, не минуло й десяти хвилин, як двері королівського кабінету відчинилися, і пан де Тревіль побачив на порозі герцога де Ля Тремуйля. Герцог підійшов до нього й мовив:

– Пане де Тревілю, його величність послав по мене, аби дізнатися, що трапилось учора вранці біля мого будинку. Я розповів щиру правду, тобто, що винні були мої люди і що я готовий просити у вас вибачення. Оскільки я вас зустрів, дозвольте мені зробити це зараз, і прошу вас вважати мене своїм другом.

– Пане герцогу, – відповів де Тревіль, – я так вірив у вашу чесність, що не просив у його величності іншого захисника, крім вас. Я бачу, що не помилився, і вдячний вам, що у Франції є людина, про яку, не помилившися, можна сказати все те, що я зараз сказав про вас.

– Чудово, чудово! – вигукнув король, який стояв у дверях і чув усі ці компліменти. – Тільки скажіть йому, Тревілю, коли вже він називає себе вашим другом, що я теж хотів би бути його другом, хоч він і залишає це без уваги; що минуло вже три роки, відколи я його бачив востаннє, і що я зумів його побачити знову лише тоді, коли послав по нього. Скажіть йому все це від мого імені, бо є такі речі, яких король не може говорити сам.

– Красно дякую, ваша величносте, – мовив герцог. – Але вірте – правда, це аж ніяк не стосується пана де Тревіля, – вірте, ваша величносте, що далеко не всі ті, кого ви бачите в себе повсякдень, вам найбільш віддані.

– То ви чули те, що я сказав? Тим краще, герцогу, тим краще! – вигукнув король, виходячи з кабінету. – А от і ви, Тревілю! Де ж ваші мушкетери? Я ще позавчора наказав вам привести їх до мене; чому ви цього не зробили?

– Вони внизу, ваша величносте, і з вашого дозволу Ля Шене може їх покликати.

– Так, так, хай заходять негайно; незабаром проб'є восьму годину, а о дев'ятій я чекаю на візит. Можете йти, герцогу, а головне – приходьте знову. Прошу вас, Тревілю.

Герцог уклонився і вийшов. У ту мить, як він одчиняв двері, троє мушкетерів і Д'Артаньян у супроводі Ля Шене з'явилися на верхньому майданчику сходів.

– Заходьте, забіяки, заходьте, – сказав король. – Я хочу вас полаяти. Мушкетери вклонились і ввійшли; Д'Артаньян ступив за ними.

– Тисяча чортів! – повів далі король. – Вас усього четверо, а ви за два дні перемогли в бою сімох гвардійців його високопреосвященства! Це занадто, панове, занадто. Якщо так триватиме й далі, то його високопреосвященство через три тижні змушений буде набрати наново всю свою роту, а мені доведеться пильнувати якнайсуворішого додержання едиктів. Одного, випадково – ще сяк-так; але сімох за два дні – це занадто. Навіть більше ніж занадто…

– І саме тому, як ваша величність може бачити, вони у відчаї, каються й просять їх вибачити.

– У відчаї й каються! Гм… – пробурмотів король. – Щось не дуже віриться – надто хитрі в них обличчя; особливо он у того, з гасконською фізіономією… Підійдіть-но сюди, добродію.

Д'Артаньян зрозумів, що король звертається до нього, і з найрозпачливішим виглядом ступив крок уперед.

– Ти ба! А мені казали, що це юнак. Та ж це хлопчина, пане де Тревілю, справжнісінький хлопчина! І саме він завдав Жюссакові отого страхітливого удару шпагою?

– Ще й два добрячих удари Бернажу.

– Справді?

– Не кажучи про те, – обізвався Атос, – що коли б він не врятував мене від рук Бікара, то я, певно, не мав би честі висловити найпокірніше шанування вашій величності.

– То цей беарнець, пане де Тревілю, справжнісінький демон, тисяча чортів йому в пельку, як сказав би мій батько! З таким завзяттям можна розідрати не один камзол і поламати не одну шпагу. Але ж гасконці й досі бідують, чи не так?

– Мушу зауважити, ваша величносте, що, хоча в їхніх горах і не знайдено досі покладів золота, Бог давно мав зробити для них це чудо в нагороду за ту підтримку, яку вони виявили його величності вашому батькові.

– А це значить, що гасконці зробили королем також і мене, чи не так, Тревілю, адже я – син свого батька?.. Гаразд! Хай буде по-вашому, я не заперечую. Ля Шене, підіть пошукайте в моїх кишенях – чи не знайдеться там сорок пістолів, і якщо знайдеться, принесіть їх сюди. А тепер, юначе, розкажіть по правді, як усе сталося.

Д'Артаньян розповів про вчорашні події, не минаючи жодної подробиці: як він, схвильований від радощів, що незабаром побачить його величність, не міг спати й прийшов до своїх друзів аж на три години раніше аудієнції; як вони разом подалися в гральний дім і як Бернажу, помітивши, що Д'Артаньян боїться, аби м'яч не влучив йому в обличчя, почав з нього глузувати і за це глузування мало не поплатився життям, а пан де Ля Тремуйль, який нічогісінько про це не знав, ледве не позбувся свого будинку.

– Саме так, – прошепотів король. – Саме так розповідав про це й герцог. Бідолашний кардинал! Семеро за два дні, ще й найдорожчих його серцю; але вже досить, панове, чуєте, досить: ви добре помстилися за поразку на вулиці Феру, і навіть більше того. Ви мусите бути задоволені.

– Якщо ваша величність задоволені, – сказав Тревіль, – то ми також.

– Так, я задоволений, – відповів король, беручи з рук Ля Шене пригорщу золотих і висипаючи їху долоню Д'Артаньянові. – Ось доказ того, що я задоволений, – додав він.

За тих часів уявлення про гордість було зовсім не таке, як за наших. Дворянин міг одержувати гроші з рук короля, не вважаючи це приниженням. Тож Д'Артаньян не вагаючись поклав у кишеню сорок пістолів і навіть палко подякував його величності.

– От і гаразд, – сказав король, глянувши на стінний годинник. – А тепер ідіть, бо вже пів на дев'яту; я вам казав, що чекаю на одну людину о дев'ятій. Дякую за вашу відданість, панове. Я й надалі можу покладатися на вас, чи не так?

– Ваша величносте! – вигукнули в один голос четверо товаришів. – Ми ладні дати себе порубати на шматки за нашого короля! – Добре, добре. Але лишайтеся цілими, так буде краще, і ви будете корисніші мені… Тревілю, – пошепки додав король, поки всі виходили, – оскільки у вас немає місця в полку мушкетерів, а крім того, ми вирішили не приймати в цей полк без певного випробування, то влаштуйте цього юнака в гвардійську роту вашого зятя пана Дезессара. Хай йому чорт, Тревілю, я наперед радію з гримаси кардинала: він розшаленіє! Але мені це байдуже; я маю на це право.

І король прихильно помахав панові де Тревілю рукою; капітан вийшов до своїх мушкетерів саме в ту мить, коли вони ділили між собою сорок пістолів, подарованих Д'Артаньянові.

А кардинал, як і передбачав король, так розлютився, що цілий тиждень не приходив грати в шахи, хоч це й не заважало королю при зустрічі вітати його найприязнішою усмішкою й питати найпривітнішим голосом:

– То як, пане кардинале, почуваються ваші бідолашні гвардійці Бернажу й Жюссак?

VII. Приватне життя мушкетерів

Коли всі вони вийшли з Дувру і Д'Артаньян спитав у друзів, що він має робити зі своєю часткою грошей, Атос порадив замовити розкішний обід у «Сосновій шишці», Портос – найняти слугу, а Араміс – познайомитися з гарненькою молодичкою.

Обід відбувся того ж таки дня, причому за столом слугував лакей. Страви замовив Атос, а слугу прислав Портос. То був пікардієць, якого славний мушкетер найняв саме для цього обіду на мості Ля Турнель, коли той плював через поручні, милуючись колами, що розбігалися по воді.

Портос вирішив, що таке заняття свідчить про схильність до глибокодумності та споглядання, і тому не вагаючись забрав паруб'ягу з собою. Поважний вигляд дворянина, до кого, як гадав Планше – так звали пікардійця, – він іде на службу, спокусив хлопця. Проте, дізнавшися, що його місце вже зайняте колегою на ймення Мушкетон, і почувши від Портоса, що хоч домашнє господарство мушкетера й дуже велике, але він не потребує, аби ним опікувалися двоє слуг, і тому Планше доведеться служити в Д'Артаньяна, він був помітно розчарований. Та, прислуговуючи за обідом, який давав його новий хазяїн, і побачивши, як, розплачуючись, той витяг з кишені пригорщу золотих, Планше вирішив, що знайшов своє щастя, і подякував долі за те, що потрапив на службу до такого креза [72]72
  Крез – останній цар ранньорабовласницької держави в західній частині Малої Азії – Лідії, який правив з 560 по 546 рік до н. е. і якого вважали найбагатшою людиною свого часу. В переносному значенні – надзвичайно багата людина.


[Закрыть]. Так думав він аж до кінця бенкету, поки залишками їжі не відшкодував собі тривалий піст. Але ввечері, коли Планшешочав стелити постіль хазяїнові, його мрії розвіялись. У квартирі, що складалася з передпокою та спальні, було єдине ліжко. Планше ліг спати долі в передпокої на ковдрі, знятій з ліжка Д'Артаньяна, якому відтоді довелось обходитися без неї.

Атос також мав слугу на ймення Грімо, якого він вимуштрував на особливий лад. Цей гідний вельможа був дуже мовчазний. Ми, зрозуміло, маємо на думці Атоса. За ті п'ять чи шість років, що їх він прожив у найщирішій дружбі зі своїми товаришами Портосом і Арамісом, ті частенько бачили його усміхненим, але ніколи не чули, щоб він сміявся. Слова він промовляв уривчасто, але виразно, говорячи завжди тільки те, що хотів сказати, й нічого більше: ніяких оздоб, ніякого мережива. Він розповідав лише про суть події, не торкаючись подробиць.

Хоч Атосові ледве минуло тридцять років і він був справді прекрасний тілом та душею, проте ніхто ніколи не бачив його з жінкою. Він ні з ким не говорив про жінок. А втім, нікому й не забороняв розмовляти на цю тему, хоч легко було помітити, що такі балачки, до яких він тільки зрідка докидав слівце – завжди гірке або розчароване, – йому були неприємні. Через свою стриманість, відлюдкуватість і мовчазність Атос здавався куди старшим за свої роки; тому, не вважаючи за потрібне порушувати свої звички, він привчив і Грімо слухатися його з самого лише жесту або з простого руху губів. Атос дозволяв собі розмовляти зі слугою тільки за виняткових обставин.

Кілька разів Грімо, який боявся свого хазяїна мов вогню – дарма що був йому безмежно відданий і щиро поважав за світлий розум, – вирішивши, що ясно зрозумів бажання Атоса, спішив виконувати його наказ і робив якраз прямо протилежне. Тоді Атос знизував плечима і без усякої злості духопелив Грімо. В такі дні він бував трохи балакучішим.

Портос, як це можна було помітити, мав цілком протилежну вдачу: він не тільки багато розмовляв, а й, крім того, розмовляв голосно. А втім, кажучи по справедливості, його мало бентежило, слухають його чи ні; він розмовляв задля втіхи порозмовляти і задля втіхи послухати самого себе; він говорив абсолютно про все, крім наук, посилаючись на давню ненависть, яку, за його словами, змалечку відчував до вчених. Вигляд він мав не такий величний, як Атос, і усвідомлення цієї вади викликало в нього на початку їхньої дружби почуття заздрості, тож Портос докладав усіх зусиль, щоб перевершити цього добродія хоч розкішним вбранням. Та варто було Атосові в своєму простому мушкетерському плащі ступити, велично підвівши голову, бодай крок, як він одразу ж займав належне йому місце, лишаючи пишного Портоса на другому. Портос тішив себе тим, що поширював у передпокої пана де Тревіля і в караульному приміщенні Лувру чутки про свої успіхи в жінок, чого ніколи не робив Атос; останнім часом, перейшовши від дружин відомих суддів до дружин уславлених військових, від чиновниць до баронес, Портос почав розповідати про одну іноземну герцогиню, яка безтямно закохалася в нього.

У давньому прислів'ї мовиться: «Який хазяїн, такий і слуга». Отож перейдімо від слуги Атоса до слуги Портоса, від Грімо до Мушкетона.

Мушкетон був нормандцем, чиє мирне ім'я Боніфацій [73]73
  Боніфацій – дослівно: «той, хто робить добро» (від лат. bonus – «хороший, добрий» та facere – «робити»).


[Закрыть]його хазяїн змінив на куди дзвінкіше – Мушкетон. Він найнявся до Портоса за самі харчі та одяг, але вони мали бути розкішні. Мушкетон тільки попросив собі дві вільні години на день для занять ремеслом, яке мало забезпечити всі інші його потреби. Портос пристав на ці умови, вони йому якнайкраще підходили. Він замовляв для Мушкетона камзоли, які викроювалися зі старого одягу та запасних плащів самого Портоса, і завдяки одному дуже обізнаному на своїй справі кравцю, котрий перешивав та перелицьовував його пожитки і дружина якого явно намагалася відвернути увагу Портоса від аристократичних звичок, Мушкетон, супроводжуючи хазяїна, мав дуже імпозантний вигляд.

Що ж до Араміса, про вдачу якого ми, здається, сказали вже цілком достатньо, хоч за її розвитком, як і за розвитком характерів його товаришів, ще матимемо змогу стежити далі, то його слугу звали Базен. У зв'язку з тим, що Базенів хазяїн збирався постригтися в ченці, сам Базен, як і належить слузі духовної особи, був завжди вбраний у чорне. Це був беррієць тридцяти п'яти – сорока років, тихий, сумирний і гладкий; на дозвіллі він читав духовні книжки і вмів приготувати обід, який хоч і складався з небагатьох страв, проте кожна була чудова. Щодо всього іншого, він був німим, сліпим і глухим: вірність його могла витримати будь-яке випробування.

Тепер, коли ми вже знаємо, хоч, може, й поверхово, і хазяїв, і їхніх слуг, перейдімо до помешкань, які займав кожен з них.

Атос жив на вулиці Феру, за два кроки від Люксембурзького палацу, в двох досить просто умебльованих кімнатах, які здавала хазяйка будинку, ще молода і досить вродлива жінка, що марно поглядала на мушкетера ніжними очима. Рештки колишніх розкошів де-не-де видніли на стінах цього скромного помешкання: наприклад, шпага дамаської сталі з багатим карбуванням епохи Франциска І, сам тільки ефес якої, інкрустований коштовними каменями, коштував не менше двохсот пістолів і яку, проте, навіть у хвилини найбільшої скрути Атос ні разу не погодився заставити або продати. Ця шпага була предметом тривалих зазіхань Портоса. Він ладен був віддати десять років життя, аби тільки стати її власником.

Якось, збираючись на побачення зі своєю герцогинею, Портос наважився попросити цю шпагу в Атоса. Атос мовчки вивернув кишені, зібрав усі свої коштовності, гаманці, пряжки й золоті ланцюжки і простяг усе це Портосові; що ж до шпаги, сказав він, то вона прикута до свого місця і залишить його тільки тоді, коли її хазяїн сам перейде в інше помешкання.

Крім шпаги, тут був ще портрет вельможі часів Генріха III, вбраного дуже вишукано і з орденом Святого Духа на грудях, причому портрет мав з Атосом певну схожість, спільні з ним родинні риси, які промовляли, що знатний вельможа, кавалер королівських орденів, був предком мушкетера.

Нарешті, на виступі каміна стояла скринька чудової ювелірної роботи з тим самим гербом, що й на шпазі та на портреті, яка своєю витонченістю дивно відрізнялася від усього вмеблювання квартири. Ключ од скриньки Атос завжди носив при собі. Якось він одчинив її при Портосові, і той міг переконатися, що там лежать тільки листи та папери: певно, вирішив Портос, любовне листування й сімейний архів.

Портос мешкав у дуже великому й розкішному на вигляд помешканні на вулиці Старого Голубника. Щоразу, проходячи з друзями повз свої вікна, в одному з яких завжди стояв Мушкетон у парадній лівреї, Портос підводив голову і пояснював, вказуючи рукою: «Ось моє помешкання». Але ніхто ніколи не бував у нього, він нікого не запрошував у гості, і тому ніхто не міг скласти уявлення про справжні багатства, приховані за цими зовнішніми розкошами.

Що ж до Араміса, то він займав три кімнати – будуар, їдальню та спальню; вікно від спальні, розташованої на першому поверсі, виходило в невеличкий свіжий, зелений і тінистий садочок, що зовсім ховав це вікно від людських очей.

Як улаштувався Д'Артаньян, нам уже відомо, і ми встигли також познайомитися з його шановним слугою Планше.

Д'Артаньянові, що був допитливим від природи, як, до речі, й усі люди, схильні до інтриг, не терпілося довідатись, ким усе-таки були насправді Атос, Портос та Араміс; він розумів, що за цими вигаданими солдатськими іменами кожен приховує своє справжнє дворянське ім'я, особливо Атос, в якому за версту можна було впізнати шляхетного вельможу. Тому він надумав звернутися до Портоса за роз'ясненнями щодо Атоса та Араміса, а в Араміса розпитати про Портоса.

На жаль, Портос знав про життя свого мовчазного товариша тільки те, що було відомо всім. Переказували, що Атоса спіткало тяжке горе, причиною якого було кохання, і що страхітлива зрада назавжди отруїла його життя. Що то була за зрада? Ніхто про неї нічого не відав.

Що ж до Портоса, то (крім його справжнього імені, котре, як і імена Атоса й Араміса, знав лише пан де Тревіль) про його життя довідатись було неважко. Хвалькуватий і нестриманий, він просвічувався наскрізь, немов кришталь. Однак, повіривши всьому, що Портос говорив про себе, можна було скласти собі оманливе уявлення про нього.

Зате Араміс, хоч і могло здатися, що в нього немає жодних секретів, був справді таємничою людиною; він майже не відповідав на запитання про інших і зовсім ухилявся од відповідей на запитання про себе.

Якось Д'Артаньян, настирливо розпитуючи Араміса про Портоса й почувши у відповідь посилання на чутки стосовно любовних успіхів цього мушкетера з його герцогинею, спробував дізнатися й про амурні пригоди свого співбесідника.

– Ну, а ви, мій любий друже, – сказав він, – ви, що так багато говорите про баронес, графинь та герцогинь інших, а ви самі?

– Вибачте, – урвав Араміс, – я говорю про це тому, що Портос не приховує своїх знайомств, і тому, що він при мені на повен голос розповідав про всі ці пригоди. Та повірте, любий пане Д'Артаньяне, що якби про ці історії я довідався з інших джерел або якби він довірив мені таємницю, важко було б знайти духівника, надійнішого за мене.

– Не маю щодо цього жодного сумніву, – відповів Д'Артаньян. – Але мені здається, що ви й самі досить добре обізнані з деякими гербами, і доказом цього може бути хоч би й одна вишивана хусточка, якій я зобов'язаний честю познайомитися з вами.

Цього разу Араміс не розсердився; скромно потупивши очі, він лагідно відповів:

– Мій любий, не забувайте, що я готуюся стати слугою церкви і тому уникаю будь-яких світських розваг. Хусточку, яку ви бачили, мені не подарували – Її просто забув у мене один приятель. Я змушений був її сховати, щоб не скомпрометувати і його, і даму, яку він кохає. Що ж до мене, то я не маю і не збираюсь мати ніяких приятельок, наслідуючи в цьому дуже мудрий приклад Атоса, в якого їх немає так само, як і в мене.

– Але, хай йому чорт, ви ж мушкетер, а не абат!

– Мушкетер лише тимчасово, мій любий; як каже кардинал, мушкетер проти волі і служитель церкви в серці, повірте мені. Атос і Портос утягли мене в цей полк, щоб знайти для мене хоч якесь діло: саме тоді, коли я мав прийняти сан, у мене трапилася невеличка неприємність із… Але це вам зовсім не цікаво, і я тільки забиратиму ваш дорогоцінний час.

– Навпаки, це дуже цікаво! – вигукнув Д'Артаньян. – До того ж, зараз мені зовсім-таки нічого робити.

– Так, але мені вже час читати молитви, – відповів Араміс – Потім я маю написати кілька віршів для пані Д'Егійон; нарешті, мені треба ще зайти на вулицю Сент-Оноре – купити рум'ян для пані де Шеврез. Тож самі бачите, мій любий друже, що коли у вас є час, то я-таки дуже поспішаю.

І Араміс дружньо потис руку своєму молодому товаришеві й попрощався з ним.

Хоч як намагався Д'Артаньян дізнатися про життя своїх нових друзів, проте йому це не вдалося. І він вирішив вірити всьому, що говорили про їхнє минуле, сподіваючись дістати більш певні та повні відомості в майбутньому. А тим часом він вважав Атоса Ахіллом [74]74
  Ахілл, Ахіллес – у давньогрецькій міфології наймогутніший і найхоробріший герой Троянської війни (початок XII століття до н. е.), головний персонаж «Іліади» – поеми напівлегендарного творця грецького героїчного епосу Гомера, що жив близько VIII століття до н. е.


[Закрыть], Портоса – Аяксом [75]75
  Аякс – у давньогрецькій міфології один із героїв Троянської війни, який прославився своєю силою і доблестю.


[Закрыть]і Араміса – Йосифом [76]76
  Йосиф – один з легендарних біблійних персонажів, ідеальний юнак.


[Закрыть].

В усьому іншому четверо друзів жили весело. Атос грав, і завжди нещасливо. Проте він ніколи не позичав у своїх друзів жодного су, хоч його гаманець був завжди до їхніх послуг; і якщо він грав на слово, то вже вранці о шостій годині посилав розбудити свого кредитора, щоб сплатити йому борг.

Портос грав зрідка: в дні, коли йому щастило виграти, він ставав зухвалим і блискучим; якщо ж програвав, то зникав на кілька днів безслідно, а тоді з'являвся зі схудлим і блідим, мов у мерця, обличчям, але з грішми в кишенях.

Що ж до Араміса, то він не грав ніколи. Це був найневправніший мушкетер і найнудніший гість, якого тільки можна було собі уявити. В нього завжди були якісь справи. Іноді, посеред обіду, коли гості збиралися посидіти з келихом вина за веселими розмовами ще дві-три години, Араміс несподівано позирав на годинник, підводився і, ввічливо усміхаючись, прощався з товаришами, поспішаючи, як він казав, до вченого богослова, з яким домовився про зустріч. Іншим разом він говорив, що змушений іти додому, аби написати якісь духовні тези, і просив друзів не заважати йому.

Атос на це всміхався своєю чарівною задумливою усмішкою, яка так пасувала його благородному обличчю, а Портос пив вино, присягаючись, що з Араміса вийде хіба що сільський абат.

Планше, Д'Артаньянів слуга, з гідністю ніс тягар свого щастя; він отримував свої тридцять су щодня, цілий місяць повертався додому веселий, як зяблик, і був дуже уважний до свого пана. Та коли злий вітер нагнав хмари над помешканням на вулиці Могильників, або, інакше кажучи, коли сорок пістолів Людовіка XIII були витрачені, Планше почав нарікати. Атос вважав ці нарікання нудними, Портос – непристойними, Араміс – смішними. Отож Атос порадив Д'Артаньянові вигнати негідника, Портос зажадав, щоб його спершу добряче відлупцювали києм, а Араміс сказав, що пан мусить слухати від свого слуги тільки похвали собі.

– Вам легко так говорити, – заперечив Д'Артаньян, – вам, Атосе, що забороняєте розмовляти вашому Грімо й тому ніколи не чуєте від нього лихого слова; вам, Портосе, що живете в розкошах і здаєтеся Мушкетонові справжнісіньким богом; нарешті, вам, Арамісе, що завжди заглиблені у своє богослов'я, – це викликає глибоку повагу вашого Базена, чоловіка сумирного й набожного. А що робити мені, коли я не маю ні становища в світі, ні грошей, коли я не мушкетер і навіть не гвардієць? Що мушу я робити для того, аби Планше любив, боявся чи поважав мене?

– Справа не з легких, – відповіли друзі. – До того ж, це питання суто внутрішнє; слуги – як жінки, їх треба одразу ставити на те місце, на якому хочеш їх бачити. Поміркуйте над цим.

Д'Артаньян поміркував і надумав про всяк випадок добряче віддухопелити Планше, що й виконав з ретельністю, яку він вкладав у кожну справу, за котру брався; а відлупцювавши, суворо заборонив залишати службу без його дозволу. «Бо, – пояснив він, – майбутнє не може обдурити мене; кращі часи настануть неминуче. Отже, якщо ти залишишся в мене, твоє життя буде влаштоване, а я надто дбайливий пан, щоб дозволити тобі проґавити багатство й відпустити тебе від себе, як ти цього просиш».

Цей вчинок Д'Артаньяна викликав у мушкетерів ще більше захоплення дипломатичними здібностями свого молодого товариша. Планше й собі відчув ще глибшу повагу до пана і більше вже не нагадував про своє бажання піти від Д'Артаньяна.

Четверо молодих людей стали жити спільним життям; Д'Артаньян, який досі взагалі не мав ніяких звичок, бо приїхав з провінції й потрапив у зовсім новий для нього світ, невдовзі перейняв звички своїх друзів.

Прокидалися всі близько восьмої ранку взимку, близько шостої влітку і йшли до пана де Тревіля довідатись про пароль та послухати нові плітки. Д'Артаньян, хоч і не був мушкетером, виконував службу зі зворушливою точністю: йому майже весь час доводилося бувати на варті, бо він завжди супроводив того з друзів, хто був призначений в караул. Його добре знали в казармі мушкетерів і вважали хорошим товаришем; пан де Тревіль, який оцінив Д'Артаньяна з першого погляду і ставився до юнака зі щирою приязню, без упину вихваляв його перед королем.

Троє мушкетерів і собі дуже любили молодого товариша. Дружба, що пов'язувала цю четвірку, і настійна потреба бачитися по три й по чотири рази на день – чи то з приводу дуелі, чи в справі, чи просто для якоїсь забавки, – змушували їх бігати один за одним, мов тіні. Мало не щодня можна було бачити, як котрийсь із цих нерозлучних біг, шукаючи решту, від Люксембурзького палацу до площі Сен-Сюльпіс або від вулиці Старого Голубника до Люксембурзького палацу.

Тим часом обіцянки пана де Тревіля почали поступово здійснюватися. Одного чудового дня король звелів пану кавалерові Дезесса-ру прийняти Д'Артаньяна як кадета до своєї гвардійської роти. Д'Артаньян з глибоким сумом надягав форму гвардійця – адже він ладен був оддати десять років життя за мушкетерський плащ. Пан де Тревіль обіцяв йому цю ласку не раніше, ніж через два роки учнівства – строк, який, проте, міг бути й коротшим, коли б випадок допоміг Д'Артаньянові стати в пригоді королю або звершити якийсь подвиг. Почувши цю обіцянку, Д'Артаньян упокорився і з наступного дня почав свою службу.

Тепер уже Атос, Портос і Араміс змушені були відбувати варту разом із Д'Артаньяном, коли той стояв на посту. Отже, рота пана кавалера Дезессара в день, коли туди вступив Д'Артаньян, прийняла до своїх лав чотирьох чоловік замість одного.