Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 44 страниц)

– Справді?

– Так. І вчора я надіслав їй ще одного листа, ще переконливішого за перший. Але ви тут, мій любий друже, тож поговорімо про ваші справи. Правду кажучи, я вже почав непокоїтися за вас.

– А втім, судячи з того, що я бачу, хазяїн добре дбає про вас, мій любий Портосе, – мовив Д'Артаньян, показуючи на повні каструлі й порожні пляшки.

– Овва! – відповів Портос – Кілька днів тому цей нахаба приніс мені рахунок, і я прогнав його разом з рахунком, тож тепер сиджу тут як переможець або як завойовник. Ось чому я й озброївся по самісінькі вуха, побоюючись нападу.

– Проте, здається мені, часом ви робите вилазки, – сміючись, заперечив Д'Артаньян.

– На жаль, це не я, – признався Портос – Кляте коліно й досі тримає мене в ліжку, але Мушкетон ходить на розвідку й забезпечує нас харчем. Мушкетоне, друже, – звернувся Портос до слуги, – ви бачите: до нас наспіло підкріплення, тож доведеться вам поповнити запаси продовольства.

– Мушкетоне, – сказав Д'Артаньян, – я хочу попросити вас про одну послугу.

– Про яку саме, пане? – Навчіть вашої премудрості мого Планше; я теж можу колись опинитися в облозі, і було б дуже добре, якби він зумів доглядати мене так, як ви свого пана.

– Немає нічого простішого, пане, – скромно сказав Мушкетон. – Треба бути спритним – тільки й того. Я виріс на селі, і мій батько на дозвіллі трохи браконьєрствував.

– А взагалі що він робив?

– Заробляв ремеслом, що його я завжди мав за досить вигідне, пане.

– Яким саме?

– Це було якраз під час безнастанних війн католиків з гугенотами. Батько бачив, як католики вбивають гугенотів, а гугеноти вбивають католиків, і все це в ім'я віри. І він винайшов для себе змішану релігію, яка дозволяла йому бути то католиком, то гугенотом раз по раз. Отож він гуляв із самопалом на плечі за живоплотами понад дорогою, і коли помічав самотнього католика, протестантська віра одразу ж брала гору в його душі. Він прицілювався в подорожнього; потім, коли той був кроків за десять од нього, батько починав з ним розмову, яка майже завжди кінчалася тим, що незнайомець оддавав гаманець, аби тільки врятувати життя. Ну, а коли батько зустрічав гугенота, в його душі враз спалахувала така сама любов до католицької церкви, і він не міг узяти втямки, як це за чверть години до того був прихильником протестантів і сумнівався в перевазі нашої святої віри. Бо треба вам сказати, пане, що я католик; а от старшого брата батько, вірний своїм принципам, зробив гугенотом.

– А як скінчив своє життя цей шановний добродій? – спитав Д'Артаньян.

– О пане, дуже погано. Одного чудового дня він зустрів на вузенькій стежині гугенота й католика, з якими вже мав справу і які його впізнали; отож вони об'єдналися проти нього й повісили бідолаху на дереві. Потім вони стали вихвалятися своєю зухвалою витівкою в першій-ліпшій корчмі, а ми з братом саме сиділи там.

– І що ви зробили? – спитав Д'Артаньян.

– Ми дали їм договорити, – відповів Мушкетон. – А коли, покинувши корчму, вони розійшлися в різні боки, мій брат подався слідом за католиком, а я – за гугенотом. Через дві години все було скінчено, і кожен з нас зробив свою справу, благословляючи нашого обачного бідолаху-батечка, який виховав своїх синів у різній вірі.

– Справді, Мушкетоне, ваш батько був розумакою і хвацьким хлопцем. То ви кажете, що на дозвіллі цей добродій браконьєрствував?

– Еге ж, пане. І він навчив мене ставити сильце та закидати вудочку. Тому, побачивши, що наш негідник-хазяїн годує нас твердою яловичиною, яка годиться хіба для мужви, я пригадав своє давнє ремесло. Блукаючи по лісах його високості, я ставив сильця на оленячих стежках, а коли виходив на береги ставків принца, то закидав вудки. Отож, хвалити Бога, у нас є куріпки та кролі, коропи та вугри – Їжа поживна й легка, придатна для хворих людей.

– Ну, а вино? – вів далі Д'Артаньян. – Хто постачає вам вино? Хазяїн?

– Як вам сказати? І так, і ні.

– Як це – «і так, і ні»?

– Він-то постачає нам вино, але сам не знає, що має таку честь.

– Поясніть докладніше, Мушкетоне, у ваших словах завжди безліч повчального.

– Будь ласка, пане. Якось під час своїх мандрів я здибався з одним іспанцем, що побував у багатьох країнах і серед них – у Новому Світі [121]121
  Новим Світом у XVI–XVI1 століттях називали Америку.


[Закрыть].

– Яке відношення має Новий Світ до пляшок, що стоять у вас на конторці й на комоді?

– Потерпіть, пане, всьому свій час.

– Ваша правда, Мушкетоне; я покладаюсь на вас і слухаю.

– Цей іспанець мав слугу, який супроводив його в подорожі до Мексики. Слуга був мій земляк, і ми заприятелювали з ним дуже швидко, бо дуже різнилися вдачею. Обоє ми над усе любили полювати, і він розповідав мені, що в пампасах [122]122
  Пампаси – рівнинні субтропічні степи в Америці.


[Закрыть]тубільці ловлять тигрів та диких биків за допомогою звичайнісінького зашморга, що його накидають на шию цим страшним хижакам. Спершу я не вірив, що, кинувши мотузку за двадцять, а то й тридцять кроків, можна поцілити зашморгом, куди схочеш, та незабаром на власні очі переконався в цьому. Мій приятель ставив за тридцять кроків од себе пляшку й щоразу накидав їй на шийку зашморг. Я й собі почав учитися цієї премудрості. А що я вдався меткий та вправний, то тепер кидаю зашморг не гірше за будь-якого мексиканця.

От і все, ви зрозуміли? Наш хазяїн має багатий винний погрібець, але з ключем од нього ніколи не розлучається. Однак у погребі є душник. Через нього я й кидаю зашморг. Тепер уже я знаю напевно, де стоїть краще вино, то звідти й черпаю свої припаси. Ось яке відношення, пане, має Новий Світ до пляшок, що стоять у нас на комоді й на конторці. А тепер чи не вип'єте склянку вина й не скажете, чи воно вам до смаку?

– Дякую, друже, дякую. На жаль, я щойно поснідав.

– Ну, Мушкетоне, – сказав Портос, – накривай на стіл. Поки ми з тобою снідатимемо, Д'Артаньян розповість, що сталося з ним за ті десять днів, протягом яких ми не бачилися.

– Охоче, – відповів Д'Артаньян.

Поки Портос і Мушкетон снідали з апетитом людей, що видужують після тяжкої хвороби, і з братерською згодою, що так зближує невдах у біді, Д'Артаньян розповів, як поранений Араміс мусив зупинитись у Кревкері, як Атос залишився в Ам'єні, відбиваючись од людей, що звинуватили його в збуті фальшивих грошей, і як він сам, Д'Артаньян, щоб дістатись Англії, проштрикнув живіт графові де Варду.

Проте на цьому відвертість Д'Артаньяна й скінчилася. Він розповів лише, що привіз із Англії чотирьох чудових скакунів – одного для себе, а решту для товаришів; потім він сказав Портосові, що його кінь уже стоїть у стайні корчмаря.

Аж тут до кімнати ввійшов Планше; він доповів хазяїнові, що коні відпочили й можна їхати далі, щоб заночувати в Клермоні.

Д'Артаньянові, вже майже спокійному за долю Портоса, не терпілося дізнатись про те, що сталося з двома іншими друзями. Тож він потиснув хворому руку й сказав, що їде далі їх шукати. Він мав намір вертатися цією самою дорогою і додав, що коли через тиждень Портос ще не виїде з корчми «Гран-Сен-Мартен», то він і його забере з собою.

Портос відповів, що хворе коліно навряд чи дозволить йому поїхати раніше. До того ж, він конче хотів дочекатися листа від своєї герцогині.

Д'Артаньян побажав йому діждатися швидкої та приємної відповіді; потім, загадавши Мушкетонові й далі опікуватися Портосом та розплатившися з корчмарем, він рушив у дорогу разом з Планше, який вів тепер вже не трьох, а двох коней.

XXVI. Арамісова дисертація

Артаньян нічого не сказав Портосові ні про його рану, ні про дружину прокурора. Попри свою молодість, наш гасконець був вельми розумним хлопцем. Тому він удав, ніби вірить усьому, що розповів хвалькуватий мушкетер, твердо переконаний, що ніяка дружба не встоїть перед розкритою таємницею, особливо коли ця таємниця вражає самолюбство; до того ж, ми завжди відчуваємо певну моральну перевагу над тими, про кого знаємо більше, ніж вони гадають. Ось чому, складаючи плани на майбутнє й сподіваючись, що троє друзів допоможуть йому досягти успіху, Д'Артаньян хотів заздалегідь зібрати докупи ті невидимі нитки, які дали б йому змогу впливати на мушкетерів.

Проте всю дорогу глибокий сум краяв йому серце; він думав про молоду й гарну пані Бонасьє, що мала винагородити юнака за його відданість; але, як по правді, то найдужче за все він боявся, що з бідолашною жінкою скоїлося лихо, і аж ніяк не сумував за своїм утраченим щастям. Д'Артаньян не мав жодного сумніву, що пані Бонасьє – жертва помсти кардинала, а, як відомо, помста його високопреосвященства завжди бувала жахливою. Яким побитом він сам заслужив прихильність міністра, Д'Артаньян, ясна річ, не знав і досі; певно, він міг би скласти собі про це уявлення тільки після розмови з капітаном гвардії паном де Кавуа, коли б той застав його вдома.

Ніщо так не вкорочує час і відстань, як невідступна, всепоглинаюча думка. Людина перестає помічати реальний світ, думка неначе переносить її у світ химерних уявлень. Час тоді втрачає лік, а простір – віддаленість. Людина вирушає з одного місця і приїздить до другого – тільки й усього. Від того, що було в дорозі, не лишається в пам'яті нічого, крім непевного туману, в якому бовваніють тисячі примарних образів – дерева, гори, долини. Так і Д'Артаньян незчувся, як, давши волю своєму коневі, проїхав у полоні непевних видінь шість чи вісім льє од Шантильї до Кревкера, а, прибувши в це село, відразу забув про все, що стрілося йому на шляху.

Тільки тут він прийшов до тями. Юнак похитав головою і, побачивши корчму, де залишив Араміса, пустив коня клусом.

Цього разу його зустрів не хазяїн, а хазяйка. Д'Артаньян був фізіономістом; тож, глянувши на її гладке, простодушне й веселе обличчя, він ураз відчув, що від цієї особи можна не критись і що боятися її нічого.

– Ласкава пані, чи не сказали б ви, де мені знайти одного з моїх друзів, якого ми залишили тут днів із десять тому? – спитав Д'Артаньян.

– Вродливого молодика двадцяти трьох – двадцяти чотирьох років, лагідного, люб'язного, ставного?

– І, до того ж, пораненого в плече.

– Саме так.

– Що так?

– А те, добродію, що він і досі тут.

– Ласкава пані, – вигукнув Д'Артаньян, зіскакуючи з коня й кидаючи поводи Планше, – ви даруєте мені життя. Де ж він, мій любий Араміс, якого я так хочу обійняти? Я й справді не діждусь, коли побачу його.

– Даруйте, пане, але навряд чи він зможе вас зараз прийняти.

– Чому б то? Невже у нього в гостях жінка?

– Святий Ісусе! Що ви таке кажете, юначе? Ні, пане, в нього не жінка.

– Хто ж тоді?

– Кюре [123]123
  Кюре – католицький парафіяльний священик у Франції.


[Закрыть]з Мондидьє та абат Ам'єнського монастиря єзуїтів.

– Боже! – вигукнув Д'Артаньян. – Йому погіршало?

– Ні, пане, навпаки; але після хвороби на нього впала благодать, і він вирішив рукоположитися.

– А й правда, – зауважив Д'Артаньян, – я зовсім забув, що він тільки тимчасово служить у мушкетерах.

– То ви, пане, неодмінно хочете його бачити?

– Більше, ніж будь-коли.

– Тоді зійдіть сходами в двері праворуч, на третій поверх, у кімнату номер п'ять.

Д'Артаньян мерщій подався в двір і побачив відкриті сходи, які ще й нині можна зустріти в старовинних заїздах. Але не так просто було потрапити до майбутнього абата: підступи до Арамісової кімнати охоронялися не менш суворо, ніж сади Арміди [124]124
  Арміда – одна з героїнь епічної поеми видатного італійського поета Торквато Тассо (1544–1595) «Визволений Єрусалим»; у своїх зачарованих садах Арміда утримувала вдалині від війська хрестоносців рицаря Рено.


[Закрыть]: в коридорі стояв Базен, який заступив Д'Артаньянові дорогу з тим більшою безстрашністю, що після багаторічних випробувань бідолаха був нарешті близький до омріяної мети.

Справді, Базен давно вже хотів стати слугою духовної особи й нетерпляче чекав тієї хвилини, коли Араміс скине похідний плащ і вдягне сутану. Тільки раз у раз повторювана молодим мушкетером обіцянка, що ця хвилина неодмінно настане, тримала Базена на службі в Араміса, де, за словами самого ж Базена, можна було лише занапастити душу.

Отож Базен просто нетямився з радості. Судячи з усього, тепер уже хазяїн не повинен був зректися свого слова. Поєднання фізичного болю з моральним призвело до давно очікуваного рішення: Араміс, який страждав душею і тілом водночас, вважав своє подвійне нещастя – несподіваний від'їзд коханої жінки та рану в плече – пересторогою неба й звернув нарешті свої помисли до релігії.

За таких обставин поява Д'Артаньяна прикро вразила Базена, бо він розумів, що той неодмінно наверне його хазяїна до світських справ, яким Араміс так довго віддавав перевагу. І Базен вирішив захищати двері до останку, а що хазяйка вже виказала його і він не міг послатися на відсутність Араміса, то й заходився доводити Д'Артаньянові, як неделікатно було б втручатися в благочестиву спасенну розмову, що почалася рано-вранці і, на його переконання, мала скінчитися тільки пізно ввечері.

Проте красномовна тирада добродія Базена не справила враження на Д'Артаньяна; не заходячи в суперечку зі слугою свого друга, він мовчки відсторонив його однією рукою, а другою повернув клямку в дверях кімнати номер п'ять.

Двері відчинилися, і юнак увійшов до кімнати.

Араміс у широкому чорному вбранні, в кругленькій і плоскій шапочці на голові, що дуже скидалася на скуфію [125]125
  Скуфія – м'яка шапка без крисів у ченців і священиків.


[Закрыть], сидів за довгим столом, захаращеним сувоями паперу й грубезними фоліантами; праворуч од нього сидів абат єзуїтського монастиря, а ліворуч – кюре з Мондидьє. Завіси були наполовину опушені, і в кімнаті панував таємничий присмерк, що навіював благочестиві думки.

Всі світські речі, які можна побачити в кімнаті молодого чоловіка, особливо коли цей молодий чоловік – мушкетер, зникли, немов за помахом чарівної палички, бо, побоюючись, щоб їх вигляд не навернув хазяїна до думок про цей світ, Базен якнайстаранніше заховав шпагу, пістолети, капелюх з пером, перев'язь і мереживо.

Замість усього цього на стіні, в найтемнішому кутку, висіла на цвяху якась дивна річ, що дуже скидалась на канчук для самокатування.

Почувши рипіння дверей, Араміс підвів голову й побачив свого друга. Але, на превеликий подив Д'Артаньяна, його прихід не справив на мушкетера ніякого враження, такі далекі від усього земного були його думки.

– Добрий день, любий Д'Артаньяне, – сказав Араміс – Повірте, я радий вас бачити.

– Я також, – мовив Д'Артаньян, – хоч, правду кажучи, й не певен, що переді мною Араміс.

– Це він, мій друже, це він; але чому у вас виник сумнів?

– Я подумав, чи, бува, не помилився кімнатою і чи не потрапив до помешкання якоїсь духовної особи; а коли я побачив вас у товаристві цих двох добродіїв, то й зовсім перелякався: мені здалося, що ви тяжко хворі.

Добродії в чорному, зрозумівши Д'Артаньянів натяк, погрозливо зиркнули на нього. Проте юнак не злякався.

– Чи не заважаю я вам, мій любий Арамісе? – спитав Д'Артаньян. – Судячи з усього, що я тут побачив, ви сповідаєтеся цим добродіям.

Араміс зашарівся.

– Заважаєте? О ні, навпаки, мій любий друже, присягаюся вам; і на доказ цього дозвольте висловити радість з приводу того, що я бачу вас цілим і здоровим.

«О! Нарешті здогадався, – подумав Д'Артаньян. – Що ж, могло бути й гірше».

– Цей пан, мій друг, чудом уникнув величезної небезпеки, – єлейно провадив Араміс, показуючи на Д'Артаньяна.

– Дякуйте Богові, пане, – відповіли духовні особи, вклоняючись.

– Я так і зробив, преподобні панотці, – мовив юнак, і собі вклоняючись.

– Ви приїхали дуже вчасно, любий Д'Артаньяне, – сказав Араміс, – і якщо прилучитеся до нашої дискусії, то зможете показати свої знання. Пан абат Ам'єнського монастиря, пан кюре з Мондидьє і я – ми розглядаємо деякі богословські питання, які вже давно привертають нашу увагу; я був би щасливий знати вашу думку.

– Думка військового не має ніякої ваги, – відповів Д'Артаньян, збентежений таким поворотом розмови. – Їй-право, ви цілком можете покластися на вченість цих добродіїв.

Двоє добродіїв у чорному знову вклонилися.

– Навпаки, – відказав Араміс, – ваша думка буде для нас дуже цінною. Йдеться ось про що: пан абат вважає, що моя дисертація має бути виключно догматичною й дидактичною [126]126
  Догматизм – мислення незмінними, закостенілими формами; догматизм – характерна риса релігійного мислення, яке приймає на віру систему церковних положень і вважає їх вічними та беззаперечними істинами. Дидактика – система педагогічних поглядів у галузі освіти й навчання.


[Закрыть].

– Ваша дисертація! Ви пишете дисертацію?

– Авжеж, – обізвався єзуїт. – Для іспиту, який передує висвяченню в духовний сан, дисертація конче потрібна.

– Висвячення! – вигукнув Д'Артаньян, який і досі не вірив тому, що йому сказали хазяйка заїзду й Базен. – Висвячення!

І він обвів сторопілим поглядом усіх, хто був у кімнаті.

– Отож, – мовив Араміс, сідаючи в кріслі з такою вишуканістю, наче він був у якомусь аристократичному салоні, й милуючись своєю білою та ніжною, немов у жінки, рукою, яку він підніс угору, аби вона ще дужче побіліла, – отож, як ви чули, Д'Артаньяне, пан абат хотів би, щоб моя дисертація була догматичною, але я схиляюсь до написання дисертації споглядальної. Ось чому пан абат запропонував мені тему, якої ще ніхто не досліджував і в якій – я цілком визнаю – є вдячний матеріал для витлумачень: «Utraque manus in benedicendo clericis inferioribus necessaria est».

Д'Артаньян, з ерудицією якого ми вже встигли познайомитись, вислухав цю цитату так само безтурботно, як і ту, що її йому навів пан де Тревіль з приводу дарунків, гадаючи, що юнак отримав їх од герцога Бекінгема.

– Це означає: «Священнослужителям нижчого сану потрібні для благословення дві руки», – пояснив Араміс.

– Чудова тема! – вигукнув єзуїт.

– Чудова й догматична! – озвався й кюре, який, знаючи латину приблизно так само, як і Д'Артаньян, уважно стежив за єзуїтом, не пропускаючи нагоди ступати за ним слід у слід і луною повторюючи його слова.

Що ж до Д'Артаньяна, то захоплення двох добродіїв у чорному його анітрохи не зворушило.

– Авжеж, чудова, prorsus admirabile [127]127
  «Prorsus admirabile» – «Просто чудова» ( лат.).


[Закрыть]! – вів далі Араміс – Але вона вимагає поглибленого вивчення творів отців церкви і Святого Письма. Тим часом – і я смиренно визнаю це перед ученими панотцями – чергування в нічній варті й королівська служба змусили мене трохи занедбати заняття.

Тому мені буде легше, facilius natans [128]128
  «Facilius natans» – «Легше тому, хто плаває» (лат.).


[Закрыть], узяти таку тему на свій вибір, яка для складних проблем теології була б тим самим, чим є мораль для метафізики та філософії. Д'Артаньян нудився, кюре також.

– Подумайте, який вступ! – вигукнув єзуїт.

– Вступ, – повторив кюре, аби й собі щось сказати.

– Quemadmodum inter coelorum immensitatem [129]129
  «Quemadmodum inter coelorum immensitatem» – «Подібно до того, як в неосяжності небес» (лат.).


[Закрыть].

Араміс скоса глянув на Д'Артаньяна. Той позіхав на весь рот.

– Говорімо по-французьки, панотче, – сказав Араміс єзуїтові, – тоді пан Д'Артаньян зможе краще оцінити нашу розмову.

– Авжеж, – зауважив Д'Артаньян, – я стомився з дороги, і вся ця латина вилетіла мені з голови.

– Гаразд, – трохи невдоволено відповів єзуїт, тоді як зраділий кюре з безмежною вдячністю глянув на Д'Артаньяна. – Отож, розгляньмо складові частини цієї глоси [130]130
  Глоса – коментар, пояснення до церковних текстів.


[Закрыть]. Мойсей, служитель Бога… він тільки служитель, зверніть на це увагу! Мойсей благословляє руками; коли євреї билися зі своїми ворогами, він звелів підтримувати обидві його руки, отже, він благословляв обома руками. До того ж, у Євангелії так само сказано: «Imponite manus», а не «manum». «Покладіть руки», а не «руку».

– Покладіть руки, – повторив кюре, роблячи відповідний жест.

– А святому Петрові, намісниками якого є папи, – вів далі єзуїт, – було сказано навпаки: «Porrige digitos» – «Простягни персти». Зрозуміло?

– Звичайно, – відповів Араміс, упиваючись розмовою, – але це тонкощі.

– Персти! – повторив єзуїт. – Святий Петро благословляє перстами. Отже, папа теж благословляє перстами. А скількома перстами він благословляє? Трьома – во ім'я Отця, Сина і Святого Духа.

Всі перехрестилися; Д'Артаньян зробив те саме.

– Папа – намісник святого Петра і уособлює в собі три Божественні сили; решта, ordines inferiores [131]131
  «Ordines inferiores» – «Нижчі чини» (лат.).


[Закрыть]духовної ієрархії [132]132
  Духовна ієрархія – поділ на вищі і нижчі посади серед церковних служителів.


[Закрыть], благословляють іменем святих архангелів та ангелів. Найнижчі ж священнослужителі – приміром, наші диякони й ключарі – благословляють кропилами, що символізують безконечну кількість простягнених для благословення перстів.

Отака суть теми у спрощеному вигляді. Argumentum omni denudatum ornamento [133]133
  «Argumentum omni denudatum ornamento» – «Доказ, позбавлений будь-яких прикрас» (лат.).


[Закрыть]. Я зробив би з неї два таких томи, як цей, – додав єзуїт.

І в пориві натхнення він ляснув долонею по фоліанту святого Іоанна Златоуста, під яким угинався стіл.

Д'Артаньян здригнувся.

– Авжеж, – сказав Араміс, – я віддаю належне принадності такої теми, але водночас мушу признатися, що вважаю її непосильною для себе. Я обрав інший текст. Скажіть, любий Д'Артаньяне, якої ви думки про нього: «Non inutile est desiderium in oblatione». Це означає: «Певний смуток личить тому, хто приносить жертву Богові».

– Схаменіться! – вигукнув єзуїт. – Цей текст межує з єрессю; майже таке саме положення є в «Augustinus», книзі єресіарха Янсенія [134]134
  Єресіарх – засновник або глава єретичної секти (єресь – релігійне вчення, що заперечує основні положення пануючої церкви). Янсеній – голландський богослов Корнелій Янсен (1585–1638), прозваний Янсенієм. У посмертно виданій книзі «Августинус» виклав свої погляди на вчення Августина з приводу благодаті й призначення, відстоюючи їхню вирішальну роль і заперечуючи свободу волі. Поклав початок янсенізму – релігійно-моральній течії, близькій до кальвінізму.


[Закрыть], яка рано чи пізно буде спалена рукою ката. Стережіться, мій юний друже; так можна дійти до лжевчення, так можна занапастити душу, мій юний друже!

– Можна занапастити душу, – луною озвався кюре, сумно хитаючи головою.

– Ви порушили питання про свободу волі, яка є диявольською спокусою. Ви підійшли впритул до єресі пелагіанців і напівпелагіанців [135]135
  Ці терміни походять від імені монаха Пелагія (бл. 360–422), який проповідував значну свободу волі й вибору, зменшуючи тим самим роль «Божественної благодаті» й піддаючи сумніву доцільність участі церкви в моральному вдосконаленні людини.


[Закрыть].

– Але ж, панотче… – спробував заперечити Араміс, приголомшений зливою аргументів, що ринули на нього.

– А як ви доведете, – не давши Арамісові докінчити, урвав єзуїт, – що треба сумувати за світом, коли приносиш себе в жертву Богові?

Вислухайте таку дилему [136]136
  Дилема – судження з двома посиланнями, які виключають одне одне.


[Закрыть]: Бог є Бог, а світ є диявол. Сумувати за світом – значить сумувати за дияволом; такий мій висновок.

– І мій також, – сказав кюре.

– Змилосердьтеся!.. – знову заговорив Араміс.

– Desideras diabolum [137]137
  «Desideras diabolum» – «Сумуєш за дияволом» (лат.).


[Закрыть], нещасний! – вигукнув єзуїт.

– Він сумує за дияволом! О мій юний друже, – простогнав кюре, – не сумуйте за дияволом, благаю вас!

Д'Артаньянові голова пішла обертом; йому здавалося, що він потрапив до божевільні і що зараз збожеволіє так само, як і ті, кого він бачив перед собою. Але він мусив мовчати, бо зовсім не розумів їхньої мови.

– І все-таки вислухайте мене, – сказав Араміс з ввічливістю, за якою можна було вловити ледь відчутне роздратування. – Я не кажу, що сумую; ні, я ніколи не вимовлю цих слів, які не відповідають духові істинної віри…

Єзуїт звів руки до неба, кюре зробив те саме.

– Але погодьтеся принаймні, що не варто приносити в жертву Богові те, що вже набридло вам самим. Скажіть, Д'Артаньяне, хіба це не правда?

– Та правда ж, хай йому чорт! – вигукнув юнак. Кюре і єзуїт аж підскочили на своїх стільцях.

– Моя відправна точка – це силогізм [138]138
  Силогізм – умовивід, в якому з двох суджень, що називаються засновками, одержують зумовлене ними третє судження – висновок.


[Закрыть]: світ не позбавлений принадливості, я залишаю світ – отже, приношу жертву. Ще в Святому Письмі сказано: «Принесіть жертву Богові».

– Це так, – сказали супротивники.

– До того ж, – вів далі Араміс, пощипуючи мочку вуха, щоб вона стала рожевішою, як перед цим підносив руку, щоб вона стала білішою, – до того ж, я написав на цю тему рондо [139]139
  Рондо – тут: форма поетичного твору, в якому початкові слова першого рядка повторюються всередині та в кінці вірша; до рондо найчастіше зверталися давні французькі поети, зокрема І. Бенсерад та В. Вуатюр.


[Закрыть], яке показав торік панові Вуатюру [140]140
  Венсан Вуатюр (1598–1648) – французький поет, вождь цілої групи салонних поетів преціозного стилю, член Французької академії з дня її заснування.


[Закрыть], і цей великий поет розсипався переді мною в компліментах.

– Рондо! – зневажливо мовив єзуїт.

– Рондо! – машинально повторив кюре.

– Прочитайте, прочитайте! – вигукнув Д'Артаньян. – Це трохи розважить нас.

– Ні, воно релігійного змісту, – відповів Араміс – Можна сказати, шо це теологія у віршах.

– Хай йому чорт! – вигукнув Д'Артаньян.

– А втім, ось воно, – мовив Араміс із найскромнішим виглядом, однак не без лукавства.

Ти, шо в біді оплакуєш минуле І животієш в ці скорботні дні, Всі твої біди скінчаться страшні, Коли Творцеві звіриш серце чуле, Ти, що в біді.

Д'Артаньян і кюре були в захваті. Єзуїт наполягав на своєму:

– Стережіться світського духу в теологічному стилі! Що каже святий Августин? Severus sit clericorum sermo [141]141
  «Severus sit clericorum sermo» – «Хай буде суворою мова кліриків» (осіб духовного сану) – (лат.).


[Закрыть].

– Так, щоб проповідь була зрозумілою! – сказав кюре.

– Отож, – квапливо перебив єзуїт, побачивши, що його прибічник збився на манівці, – отож, ваша дисертація сподобається дамам – тільки й того; вона матиме успіх не більший, ніж якась захисна промова пана Патрю [142]142
  Олів'є Патрю (1604–1681) – відомий французький адвокат; промова вдячності, яку він виголосив перед Французькою академією з приводу свого обрання її членом, мала величезний успіх, і згодом виголошення таких промов стало обов'язковим для кожного обраного академіка.


[Закрыть].

– Дай Боже! – захоплено вигукнув Араміс.

– От бачите! – сказав єзуїт. – Світське промовляє в вас ще на повний голос, altissima voce [143]143
  «Altissima voce» – «Якнайголосніше» (лат.).


[Закрыть]. Ви ще мирянин, мій юний друже, і я боюся, що благодать може й не торкнутися вас.

– Заспокойтесь, панотче, я відповідаю за себе.

– Мирська зарозумілість.

– Я знаю себе, мій отче, моє рішення безповоротне.

– Отже, ви наполягаєте на тому, щоб працювати далі над своєю темою?

– Я відчуваю в собі покликання розглянути саме її і ніяку іншу; тому наважуся працювати далі й сподіваюсь, що вже завтра ви схвалите всі виправлення, які я внесу відповідно до ваших зауважень.

– Працюйте не поспішаючи, – сказав кюре, – ми залишаємо вас у чудовому настрої.

– Авжеж, – підхопив єзуїт, – ниву засіяно, і нам нічого боятися, що частина зерен упала на камінь або розвіялась по дорозі й що птахи небесні склюють решту – aves coeli comederunt illam.

«Щоб тебе чума задавила з твоєю латиною!» – подумки вилаявся Д'Артаньян, відчуваючи, що знемагає.

– Прощавайте, мій сину, – сказав кюре, – до завтра.

– До завтра, сміливий юначе, – сказав єзуїт. – Ви можете стати світочем церкви; боронь Боже, аби цей світоч перетворився на всепоглинаюче полум'я!

Д'Артаньян, який уже цілу годину від нетерплячки гриз нігті, тепер почав гризти пальці.

Добродії в чорному підвелися, вклонились Арамісові та Д'Артаньяну й пішли до дверей. Базен, який весь час був у кімнаті і з благочестивою радістю слухав цю вчену суперечку, підійшов до них, узяв молитовник кюре, требник єзуїта й шанобливо рушив уперед, прокладаючи їм дорогу.

Араміс провів гостей по сходах і одразу ж повернувся до Д'Артаньяна, який і досі не оговтався від побаченого.

Кілька хвилин друзі ніяково мовчали; а втім, комусь треба було починати розмову. Д'Артаньян, очевидно, вирішив віддати цю честь Арамісові, і той обізвався перший.

– Ви самі бачите, – сказав він, – що я знову повертаюсь до своєї заповітної мрії.

– Авжеж, благодать і справді торкнулася вас, як шойно сказав цей добродій.

– О, намір покинути світське життя виник у мене давно; я не раз розповідав вам про нього, правда ж, мій друже?

– Еге ж, але, чесно кажучи, я думав, що ви жартуєте.

– Жартувати такими речами! Та що ви, Д'Артаньяне!

– Хай йому чорт! Але ж люди жартують навіть зі смертю.

– І помиляються, Д'Артаньяне, бо смерть – це ворота, що ведуть до загибелі або до спасіння.

– Згоден. Але прошу вас, облишмо ці теологічні суперечки, Арамісе; по-моєму, на сьогодні їх вам цілком досить. Що ж до мене, то я майже забув ту дрібку латини, якої, власне, ніколи й не знав до пуття. А ще, признаюся вам, я нічого не їв з десятої години ранку і страшенно зголоднів.

– Зараз ми пообідаємо, любий друже. Тільки майте на увазі: сьогодні п'ятниця. В такі дні я не тільки не їм м'яса, а й не дивлюся на нього. Якщо ви згодні розділити зі мною обід, то вам доведеться задовольнитись вареними тетрагонами й фруктами.

– А що це таке – тетрагони? – стурбовано спитав Д'Артаньян.

– Шпинат, – відповів Араміс – Але для вас я накажу подати ще й рідко зварені яйця, що, правда, буде істотним порушенням правил, бо ж яйця породжують курчат і, отже, вони також суть м'ясо.

– Бенкет не дуже розкішний, але що поробиш, – заради вашого товариства я згоден і на це.

– Дякую вам за жертву, – сказав Араміс – І якщо вона не принесе користі вашому тілу, то, безперечно, буде корисною для вашої душі.

– Отже, Арамісе, ви вирішили прийняти духовний сан. А ви подумали, що скажуть про це ваші друзі, що скаже пан де Тревіль? Не забувайте: вони вважатимуть вас дезертиром.

– Я не приймаю духовний сан, я тільки повертаюсь до нього. Коли вже й вважати мене дезертиром, то хіба що стосовно церкви, яку я зрадив задля світського життя, бо ви знаєте не гірше за інших: вдягаючи плащ мушкетера, я вчинив над собою насильство.

– Я нічого про це не знаю.

– Отже, вам не відомо, що я пішов з семінарії?

– Зовсім не відомо.

– То слухайте… До речі, в Святому Письмі сказано: «Сповідайтесь одне одному». От я й сповідаюся перед вами, Д'Артаньяне.

– А я наперед відпускаю вам гріхи – адже ви знаєте моє добре серце.

– Не жартуйте святими речами, мій друже.

– Гаразд, розповідайте, я вас слухаю.

– Я виховувався в семінарії з дев'яти років. Через три дні мені мало минути двадцять, я став би священиком, і все було б скінчено. І от увечері, коли я, за звичкою, був в одному домі, де охоче збавляв час, – що вдієш, я був молодий і слабкий духом, – один офіцер, котрий завжди ревниво спостерігав, як я читаю «Житія святих» хазяйці дому, несподівано ввійшов до кімнати. Я саме перекладав епізод з історії Юдифі [144]144
  Юдиф – біблійна героїня, що, рятуючи від загибелі обложене місто Ветулію, пробралася до табору ассірійського полководця Олоферна і вбила його.


[Закрыть]і щойно прочитав ці вірші хазяйці, яка щиро похвалила їх і, схиливши голову мені на плече, разом зі мною стала перечитувати написане. Наша поза, яка, мушу визнати, могла здатися досить-таки невимушеною, не сподобалась офіцерові; він не сказав ні слова, але, побачивши, що я вийшов з дому, рушив слідом за мною.

– Пане абате, – спитав він, наздогнавши мене, – чи подобається вам, коли вас б'ють палицею?

– Не можу відповісти на це запитання, добродію, – сказав, я, – бо досі ніхто ніколи не наважувався мене бити.

– Так от, пане абате, затямте: якщо ви ще раз прийдете туди, де я зустрівся з вами сьогодні, то я наважусь це зробити.

Мабуть, я таки дуже злякався; я зблід як стіна, земля захиталася в мене під ногами, я не знайшов, що відповісти своєму кривдникові, і промовчав.

Не дочекавшись відповіді, офіцер засміявся мені у вічі, повернувся до мене спиною і зник у дверях дому. Я побрів до семінарії.

Я дворянин від роду, і кров у мене гаряча, як ви могли це помітити, мій любий Д'Артаньяне; образа була жахлива, і, незважаючи на те, що про неї ніхто не знав, вона пойняла мені серце і спопеляла його. Я сказав панотцям, що не вважаю себе достатньо підготовленим для висвячення, і на моє прохання вони відклали цей обряд на рік.

Я пішов до найкращого вчителя фехтування в Парижі, домовився брати в нього уроки і щодня протягом цілого року опановував прийоми бою. Рівно через рік, того самого дня, коли мене образили, я повісив сутану на цвях, одяг світське вбрання і з'явився на балі, який давала одна моя знайома дама і куди, як я знав, запросили й мого кривдника. Це було на вулиці Фран-Буржуа, неподалік од виправної в'язниці.

Офіцер і справді був там; я підійшов до нього саме в ту мить, коли, ніжно поглядаючи на свою приятельку, він наспівував їй якусь любовну пісеньку, і перервав його на середині другого куплету.

– Добродію, – спитав я, – чи вам і тепер буде не до вподоби зустрітися зі мною у відомому вам домі на вулиці Пайєн і чи ви й тепер наважитесь побити мене палицею, якщо я не послухаюся вас?

Офіцер здивовано глянув на мене і сказав:

– Чого вам треба, пане? Я вас не знаю.

– Я той самий скромний абат, – відповів я, – який читає «Житія святих» і перекладає вірші про Юдиф.

– Тепер пригадую, – чваньковито мовив офіцер. – То чого вам треба?

– Мені треба, щоб ви знайшли час прогулятися зі мною.

– Завтра вранці, якщо ви неодмінно цього бажаєте, і до того ж з превеликим задоволенням.

– Не завтра вранці, а негайно, будьте ласкаві.

– Якщо ви наполягаєте…