Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 44 страниц)

Тепер вони дізналися те, що мали дізнатися: бастіон охоронявся. Далі перебувати в такому небезпечному місці не було потреби. Д'Артаньян з гвардійцями повернули назад і почали відступ, що дуже скидався на втечу.

Коли вони добігли до повороту траншеї, який мав захистити їх од ла-рошельців, один з гвардійців упав: куля влучила йому в груди. Другий гвардієць щодуху помчав до табору.

Д'Артаньян не схотів залишати товариша напризволяще й нахилився, щоб підняти його та допомогти дістатися до своїх. Але в цю мить пролунало ще два постріли; одна куля поцілила пораненому в голову, друга розплющилась об камінь за якихось два дюйми від Д'Артаньяна.

Юнак хутко обернувся, зрозумівши, що стріляли не з бастіону, який лишився за поворотом траншеї. Він згадав про двох зниклих солдатів: цілком імовірно, що саме вони намагалися вбити його два дні тому. Цього разу Д'Артаньян вирішив неодмінно з'ясувати, в чім річ, і впав на тіло свого товариша, прикинувшись мертвим.

З-за напівзруйнованого земляного валу, кроків за тридцять од траншеї, виткнулося дві голови: то й справді були голови удаваних добровольців. Д'Артаньян не помилився: вони пішли з ним лише для того, щоб убити його, сподіваючись – смерть юнака можна буде приписати ворогові.

А що він міг бути тільки поранений і згодом розповісти про їхній злочин, бандити підійшли ближче – добити його. На щастя, обдурені хитрістю Д'Артаньяна, вони не зарядили знову рушниць.

Коли солдати наблизилися кроків на десять, Д'Артаньян, який, падаючи, не випустив з рук шпаги, зірвався на рівні ноги й одним стрибком підскочив до них.

Убивці збагнули, що, коли вони, лишивши Д'Артаньяна живим, побіжать до табору, він викаже їх. Тому вони вирішили втекти до ворога. Один із них схопив рушницю за дуло і став орудувати нею, як палицею. Він завдав би Д'Артаньянові страхітливого удару, якби юнак не відскочив убік; проте цей стрибок звільнив бандитові дорогу, і він прожогом побіг до бастіону.

Не знаючи про наміри втікача, ла-рошельці, які охороняли бастіон, відкрили вогонь, і зрадник упав – куля роздробила йому плече.

Д'Артаньян зі шпагою в руці кинувся на другого солдата. Боротьба тривала недовго, бо негідник мав для захисту тільки розряджену аркебузу, яка вже не являла для юнака небезпеки. Шпага гвардійця ковзнула по її дулу, влучила убивці в стегно, і той упав. Д'Артаньян приставив вістря шпаги йому до горла.

– О, не вбивайте мене! – вигукнув солдат. – Змилуйтеся, змилуйтеся наді мною, пане офіцере! Я розповім вам усе.

– А чи варта твоя таємниця того, щоб я дарував тобі життя? – спитав юнак.

– Варта, коли вам дороге ваше життя у двадцять два роки. Адже це вік, у якому з вашою зовнішністю й хоробрістю можна досягти всього, чого хочеш.

– Негідник! – вигукнув Д'Артаньян. – Кажи швидше: хто доручив тобі вбити мене?

– Жінка, якої я не знаю, але яку називали «міледі».

– Коли ти не знаєш цієї жінки, звідки тобі відоме її ім'я?

– Так називав її мій товариш. Він був з нею знайомий, бо вона домовлялася з ним, а не зі мною; у нього в кишені є навіть лист од цієї особи, і, судячи з того, що я чув про цей лист, він має для вас неабияке значення.

– Чому ж ти став учасником цього злочину?

– Товариш запропонував мені допомогти йому вбити вас, і я погодився.

– І скільки міледі заплатила вам за цю доброчесну справу?

– Сто луїдорів.

– Ого! Здорово, – засміявся Д'Артаньян. – Певно, вона таки дорого цінує моє життя! Сто луїдорів! Це справжній скарб для двох таких негідників, як ви. Тепер я розумію, чому ти пішов на цей злочин, і згоден пробачити тобі, але за однієї умови.

– За якої? – стривожено спитав солдат, збагнувши, що справу ще не скінчено.

– Ти дістанеш мені листа, схованого в кишені у твого приятеля.

– Але ж це тільки інший спосіб мене вбити! – вигукнув бандит. – Як я дістану листа під обстрілом з бастіону?

– І все-таки тобі доведеться зважитись не це, бо присягаюсь – інакше ти помреш од моєї руки.

– Помилуйте! Будьте милосердні до мене, пане! Заради тієї молодої дами, яку ви кохаєте і вважаєте мертвою, хоч вона жива! – вигукнув бандит, падаючи на коліна й спираючись на руку, бо зовсім ослаб від утрати крові.

– А звідки ти знаєш, що є молода жінка, яку я кохаю і яку вважаю мертвою? – спитав Д'Артаньян.

– З того листа, що лишився в кишені у мого товариша.

– Тепер ти сам бачиш: мені конче потрібен цей лист, – сказав Д'Артаньян. – Отож поквапся, годі вагатися, бо, хоч як мені гидко ще раз бруднити свою шпагу кров'ю такого негідника, як ти, але присягаюся словом чесної людини, що…

Д'Артаньян супроводив ці слова таким грізним жестом, що поранений підвівся.

– Заждіть! Заждіть! – розпачливо вигукнув він. – Я піду… піду!.. Д'Артаньян забрав у солдата аркебузу, пропустив його вперед і підштовхнув шпагою.

Страшно було дивитись, як цей сердега, лишаючи за собою довгий кривавий слід, блідий од страху, плазом посувався до тіла свого співучасника, що лежав за двадцять кроків од нього, – назустріч видимій смерті.

Холодний піт скропив його спотворене жахом обличчя. Д'Артаньян пожалів нещасного і, змірявши його зневажливим поглядом, мовив:

– Стривай! Зараз я покажу тобі, яка різниця між сміливцем і боягузом. Залишайся тут, я піду сам.

Спритно кинувшись уперед, пильно озираючись довкола, стежачи за кожним рухом ворога й приміряючись до всіх нерівностей місцевості, Д'Артаньян за хвилину дістався до другого солдата.

Було лише два способи дістати листа: обшукати пораненого на місці або, прикриваючись ним, перетягти до траншеї й там обшукати.

Д'Артаньян обрав другий спосіб і взяв солдата на плечі саме в ту мить, коли ворог відкрив вогонь.

Легкий поштовх, приглушений звук трьох куль, що пробили тіло, останній зойк, передсмертна судорога – все це підказало Д'Артаньянові, що той, хто хотів убити його, зараз мимоволі врятував йому життя.

Юнак добіг до траншеї й кинув тіло поруч з пораненим, що був блідий, як смерть.

Не гаючи часу, Д'Артаньян обшукав кишені вбитого: шкіряне портмоне, гаманець з грішми, певно, одержаними за зраду, ріжечок для гральних костей і самі кості – ото й уся його спадщина.

Д'Артаньян лишив кості з ріжечком там, де вони розсипались, кинув гаманець пораненому й схопив портмоне.

Між паперів він знайшов листа – того самого, задля якого ризикував життям. Ось він:

«Коли ви вже загубили слід цієї жінки, що перебуває тепер у цілковитій безпеці в монастирі, куди ви не повинні були її допустити, то спробуйте принаймні не проґавити її друга. Ви знаєте, що в мене довга рука, і коли ви не виконаєте й цього мого наказу, то дорого заплатите за ті сто луїдорів, що я вам їх передала».

Підпису не було. А втім, Д'Артаньянові було ясно: листа написала міледі.

Він залишив його собі як речовий доказ і, сховавшись за поворотом траншеї, став розпитувати пораненого. Той признався, що вони вдвох із спільником погодилися викрасти молоду жінку, яка мала виїхати з Парижа через заставу Ла-Вільєт, але що, засидівшись у шинку, вони запізнилися на десять хвилин і проґавили карету.

– І що ви повинні були зробити з цією жінкою? – стурбовано спитав Д'Артаньян.

– Відвезти її в особняк на Королівській площі, – відповів поранений.

– Авжеж! – прошепотів Д'Артаньян. – Так воно і є – відвезти до міледі.

Юнак жахнувся, збагнувши, яка страхітлива жадоба помсти керувала цією жінкою в її намаганні знищити його самого та всіх, хто його кохав, І як добре їй були відомі всі придворні справи, коли вона так легко зуміла про все дізнатися. Поза всякими сумнівами, ці відомості вона дістала від кардинала.

Але, попри все це, Д'Артаньян із щирою радістю зрозумів і те, що королева нарешті знайшла в'язницю, де бідолашна пані Бонасьє спокутувала свою відданість, і що вона визволила її з цієї в'язниці. Тепер уже лист, що його Д'Артаньян одержав від пані Бонасьє, і її поява на Шайотській дорозі – поява, яка скидалася скоріше на химерне видіння, – стали зрозумілими.

Отже, як і передрікав Атос, з'явилася надія розшукати пані Бонасьє: немає на світі такого монастиря, куди не можна знайти дороги.

Від цієї думки Д'Артаньян полагіднішав. Він обернувся до пораненого, який з тривогою стежив за його обличчям, і, простягши до нього руку, сказав:

– Я не хочу залишати тебе напризволяще. Спирайся на мене й ходімо назад до табору.

– Правда? – вигукнув солдат, не вірячи такій великодушності. – Та чи не збираєтеся ви відправити мене в такий спосіб на шибеницю?

– Я дав тобі слово, – відповів Д'Артаньян, – і тепер вдруге дарую тобі життя.

Поранений упав на коліна й став цілувати ноги свого рятівника. Але Д'Артаньян, який не мав більше ні причин, ні бажання залишатися так близько від ворожого бастіону, поклав край цьому вияву вдячності.

Гвардієць, що прибіг до табору після перших пострілів з бастіону, сповістив про смерть усіх чотирьох супутників. Тож у полку дуже здивувалися, а ще дужче зраділи, побачивши Д'Артаньяна цілим і здоровим.

Юнак сказав, що його супутника поранено шпагою під час ворожої вилазки. Він розповів також про смерть другого солдата й про небезпеку, якої їм пощастило уникнути.

Ця історія принесла йому славу. Усе військо цілий день тільки й говорило про розвідку, і навіть сам герцог Орлеанський звелів переказати Д'Артаньянові подяку.

А що кожний добрий вчинок таїть винагороду в собі самому, то цей випадок повернув Д'Артаньянові спокій. Бо й справді, знаючи, що один із двох його ворогів мертвий, а другий беззастережно відданий йому, юнак відтепер був певен у своїй безпеці.

Одначе ця певність доводила тільки одне: Д'Артаньян дуже погано знав міледі.

XII. Анжуйське вино

Розмови про майже безнадійну хворобу короля змінилися в таборі чутками про його одужання. А що всі знали про бажання Людовіка XIII якнайшвидше взяти особисту участь в облозі, то у війську пішов поголос: король вирушить у похід негайно, тільки-но зможе сісти на коня.

Тим часом герцог Орлеанський, розуміючи, що не сьогодні-завтра має передати пост командуючого герцогові Ангулемському [194]194
  Карл де Валуа (1573–1650) – побічний син французького короля Карла IX, який у 1619 році дістав титул герцога Ангулемського.


[Закрыть], Бассом-п'єрові або Шомберові [195]195
  Генріх де Ш ом бер, граф де Нантейль і де Дюренталь (1575–1632) – маршал Франції, який брав участь в облозі Ла-Рошелі та вигнанні англійців з острова Ре.


[Закрыть], кожен з яких наполегливо домагався його, майже нічого не робив, марнував час на дрібні сутички з ворогом і, лишаючи основні сили проти Ла-Рошелі, не наважувався на велику операцію, щоб вибити англійців з острова Ре, де вони й досі тримали в облозі фортецю Сен-Тартен та форт де Ля Пре.

Д'Артаньян, як ми сказали, трохи заспокоївся, що завжди буває, коли небезпека мине або коли вже здається неістотною. Його непокоїло тільки те, що й досі немає жодної звістки від друзів.

Та якось уранці, на початку листопада, він одержав з Віллеруа такого листа:

«Пане Д'Артаньяне,

добродії Атос, Портос і Араміс, зібравши у мене добірне товариство й добряче побенкетувавши, так галасували, що комендант палацу, людина дуже суворих правил, взяв їх під варту на кілька днів. Але я все-таки вирішив виконати їхнє доручення й надсилаю вам дюжину пляшок мого анжуйського вина, яке їм дуже сподобалось. Вони просять вас випити це вино за їхнє здоров'я.

Що я й роблю, добродію, з глибокою повагою до вас, лишаючись вашим найпокірнішим і найшанобливішим слугою,

Годо, корчмар панів мушкетерів». – Чудово! – вигукнув Д'Артаньян. – Вони не забувають мене в свої веселі часи, як я не забуваю їх у годину скрути. Звичайно ж, я вип'ю за їхнє здоров'я від щирого серця; але я не питиму сам.

І Д'Артаньян побіг до двох гвардійців, з якими він приятелював більше, ніж з іншими, щоб запросити їх випити чудового анжуйського вина, надісланого з Віллеруа. Проте один гвардієць мав уже йти в гості сьогодні ввечері, а другий – завтра. Тому зустріч було призначено на післязавтра.

Прийшовши додому, Д'Артаньян наказав віднести всю дюжину пляшок до похідного гвардійського буфету й попросив сказати, щоб їх там зберігали якнайретельніше.

В день бенкету – він мав відбутися ополудні – Д'Артаньян вирядив Планше до буфету о дев'ятій ранку, щоб той устиг як слід накрити стіл.

Гордий зі свого нового почесного звання метрдотеля, Планше вирішив зробити все якнайкраще. Тому він узяв собі на допомогу слугу одного із запрошених на обід гостей, якого звали Фурро, і того самого солдата, котрий хотів убити Д'Артаньяна; після того, як юнак врятував йому життя, солдат, не належачи до жодної частини, став прислужувати молодому гасконцеві, або, точніше, Планше.

Гості з'явилися на обід точно о призначеній годині й посідали за пишно накритий стіл. Планше прислужував із серветкою, перекинутою через руку; Фурро відкорковував пляшки, а Бризмон – так звали третього – переливав вино в скляні карафки, оскільки в ньому був якийсь осад, певно, від довгої дороги. Вино в першій пляшці трохи скаламутніло; Бризмон вилив залишки в склянку, і Д'Артаньян дозволив йому випити їх: бідолаха після поранення був іще дуже кволий. З'ївши суп, гості вже були піднесли до губів склянки з вином, коли раптом з боку Нового форту й форту Людовіка гримнули гарматні постріли. Вирішивши, що це ла-рошельці або англійці напали на французьке військо, гвардійці миттю схопили шпаги. Д'Артаньян, не менш меткий, ніж вони, зробив те саме, і всі троє побігли до своїх постів.

Та тільки-но вони вискочили з буфету, як збагнули справжню причину шуму. З усіх боків лунали вигуки: «Хай живе король! Хай живе кардинал!» – і звідусюди було чути барабанний дріб.

Справді, король, як ми вже сказали, не в силі стримати нетерпіння, проїхав без відпочинку два перегони і саме в цю мить прибув до табору зі своїм почтом та підкріпленням у десять тисяч солдатів; попереду і ззаду їхали мушкетери.

Д'Артаньян, стоячи в лавах гвардійської роти, жестом вітав своїх друзів, які не відводили від нього очей, і пана де Тревіля, який теж помітив його.

Незабаром церемонія зустрічі скінчилась, і друзі кинулися один одному в обійми.

– Тисяча чортів! – вигукнув Д'Артаньян. – Не можна було приїхати більш вчасно, бо я певен, що жодна страва ще не вичахла й не захолонула. Чи не так, панове? – докинув він, звертаючись до двох гвардійців, яких познайомив зі своїми друзями.

– Еге! Схоже, що ми бенкетуємо, – сказав Портос.

– Сподіваюсь, – додав Араміс, – на нашому обіді не буде дам!

– А чи знайдеться пристойне вино у вашій глушині? – спитав Атос.

– Хай йому чорт! Та в мене ж є ваше вино, мій любий друже! – відповів Д'Артаньян.

– Наше вино? – здивовано перепитав Атос.

– Авжеж, те саме, яке ви мені надіслали.

– Ми надіслали вам вино?

– А хіба ви вже забули про це молоде слабеньке вино з анжуйських виноградників?

– Так, я знаю, про яке вино ви кажете…

– Про вино, яке вам подобається більше за інші.

– Звичайно, якщо в мене немає ні шампанського, ні шамбертена.

– Ну що ж! Коли немає шампанського й шамбертена, доведеться задовольнитися анжуйським.

– То ви виписали анжуйське вино, ласуне ви такий? – спитав Портос.

– Ні. Це те вино, яке мені надіслали від вашого імені.

– Від нашого імені? – разом вигукнули три мушкетери.

– Арамісе, це ви надіслали вино? – спитав Атос.

– Ні, а ви, Портосе?

– Ні, а ви, Атосе? – Ні.

– Якщо не ви, – мовив Д'Артаньян, – то, значить, ваш корчмар.

– Наш корчмар?

– Авжеж! Ваш корчмар Годо, корчмар мушкетерів.

– Зрештою, що нам до того, звідки взялося це вино, – сказав Портос – Покуштуємо його і, коли воно смачне, то й вип'ємо.

– Ба ні, – відповів Атос, – ми не питимемо вина, що його надіслано невідомо звідки.

– Ви маєте слушність, Атосе, – погодився Д'Артаньян, – Отже, ніхто з вас не доручав корчмареві Годо надіслати мені вино?

– Ні! І все-таки він надіслав від нашого імені?

– Ось лист! – сказав Д'Артаньян. І він оддав товаришам листа.

– Це не він писав! – мовив Атос – Я знаю його руку, бо перед від'їздом розраховувався з ним.

– Лист фальшивий, – підтвердив Портос – Ніхто нас не арештовував.

– Д'Артаньяне, невже ви могли повірити, що ми галасували? – докірливо кинув Араміс.

Д'Артаньян зблід і мимоволі затремтів.

– Ти лякаєш мене, – сказав Атос, який звертався до нього на «ти» лише за надзвичайних обставин. – Що, зрештою, сталося?

– Мерщій, друзі мої, мерщій! – вигукнув Д'Артаньян. – У мене виникла жахлива підозра! Невже це знову помста тієї жінки?

Тепер уже зблід і Атос.

Д'Артаньян побіг до буфету, три мушкетери та обидва гвардійці поспішили за ним.

У буфеті Д'Артаньян побачив Бризмона, який корчився в судорогах.

На смерть перелякані Планше і Фурро намагалися допомогти йому. Але було ясно: ніщо бідоласі не зарадить. Бризмон уже конав.

– А-ах! – простогнав він, угледівши Д'Артаньяна. – Який жах! Ви вдали, що даруєте мені життя, а самі отруїли мене!

– Я? – вигукнув Д'Артаньян. – Я, нещасний? Та що ти таке кажеш?

– Я кажу, що ви дали мені це вино; я кажу, що ви примусили мене його випити; я кажу, що ви вирішили помститися мені; я кажу, що це жах!

– Це неправда, Бризмоне, неправда! Запевняю вас, присягаюся вам…

– Але є Бог! Він покарає вас! О Боже! Пошли йому такі муки, які терплю я!

– Присягаюся на Євангелії [196]196
  Євангеліє – ранньохристиянські твори, які оповідають про земне життя Ісуса Христа і є частиною Біблії.


[Закрыть], – вигукнув Д'Артаньян, кидаючись до Бризмона, – я не знав, що вино отруєне, і сам збирався пити його!

– Я не вірю вам, – простогнав солдат. Його востаннє скорчило, і він помер.

– Жах, який жах! – прошепотів Атос. Портос бив пляшки.

Араміс віддавав розпорядження – щоправда, трохи запізніле, – покликати священика.

– Друзі мої, – сказав Д'Артаньян, – ви ще раз врятували мені життя, і не тільки мені, а й цим добродіям. Панове, – звернувся юнак до гвардійців, – прошу вас, нікому не кажіть про те, що тут скоїлося; в тому, що ви бачили, можуть бути зацікавлені дуже високі особи, і нам тоді не минути біди.

– Ах, пане! – пробурмотів Планше, ледь живий зі страху. – Ах, пане! Мені, либонь, пощастило!

– Як, шибенику! – вигукнув Д'Артаньян. – Ти хотів випити моє вино?

– За здоров'я короля, пане. Я зібрався випити один-однісінь-кий ковточок за здоров'я короля, коли Фурро сказав, що мене кличуть.

– На жаль, це правда, – мовив Фурро, клацаючи зубами з переляку. – Яхотів спровадити його, щоб випити самому.

– Панове, – сказав Д'Артаньян, обертаючись до гвардійців – ви самі розумієте, що після всіх цих подій наш бенкет вийшов би дуже невеселий. Тож вибачте мені, й відкладімо його на інший день.

Гвардійці чемно прийняли вибачення Д'Артаньяна і, розуміючи, що четверо друзів хочуть лишитися самі, попрощалися.

Коли свідки пішли, Д'Артаньян і троє мушкетерів перезирнулися з таким виглядом, який свідчив, що кожен з них добре розуміє серйозність становища.

– Перш за все, – обізвався Атос, – ходімо з цієї кімнати; не вельми приємно бути в товаристві покійника, та ще й такого, який помер не своєю смертю.

– Планше! – покликав Д'Артаньян слугу. – Доручаю вам тіло цього бідолахи. Хай його поховають на освяченій землі. Хоч він і вчинив злочин, та потім розкаявся в ньому.

Четверо друзів вийшли з кімнати, довіривши Планше та Фурро турботи про похорон Бризмона.

Хазяїн відвів їм іншу кімнату й подав рідко зварені яйця та воду, яку Атос сам набрав з колодязя. Портосові й Арамісові коротко розповіли про суть справи.

– Любий друже, – сказав Д'Артаньян Атосові, – ви й самі бачите: це війна не на життя, а на смерть.

– Авжеж, – відповів Атос, – я згоден з вами; та невже ви й справді гадаєте, що це вона?

– Я певен цього.

– А я, правду кажучи, все ще маю сумнів.

– Але ця лілія на плечі? – Це англійка, що вчинила у Франції якийсь злочин, і за нього її затаврували.

– Атосе, це ваша дружина, запевняю вас! – мовив Д'Артаньян. – Хіба ви забули, що збігаються всі прикмети?

– І все-таки я вважаю, що та, інша, померла; я так добре її повісив.

Д'Артаньян похитав головою.

– Що ж нам робити? – спитав він.

– Справді, не можна завжди жити під мечем, що навис у тебе над головою, – сказав Атос – Треба знайти якусь раду.

– Яку ж саме?

– Спробуйте побачитися з нею й порозумітись. Скажіть їй: «Мир або війна! Даю слово дворянина – я ніколи не мовлю про вас жодного слова, ніколи не буду шкодити вам. Але й ви повинні урочисто присягнутися, що не будете переслідувати мене. А ні – то я дійду до канцлера, дійду до короля, я знайду ката, я підніму проти вас двір, я розповім про те, що ви затавровані, я віддам вас до суду, і якщо вас виправдають, тоді… ну що ж, тоді, даю слово дворянина, я уб'ю вас де-небудь під парканом, як скаженого собаку».

– Я не проти такого способу, – сказав Д'Артаньян. – Але як мені побачитися з нею?

– Час, мій любий друже, час подарує вам змогу зустріти її. Випадок дає людині подвійні шанси на виграш: чим більше ви поставили, тим більше виграєте, якщо тільки зумієте дочекатися.

– Все це чудово, але чекати в оточенні убивць і отруйників…

– Нічого! – мовив Атос – Бог беріг нас досі, Бог берегтиме нас і надалі.

– Так, нас; зрештою, ми солдати, і, власне кажучи, для нас цілком природно ризикувати життям, але вона!.. – додав Д'Артаньян, стишуючи голос.

– Хто – вона? – спитав Атос.

– Констанція.

– Пані Бонасьє? Це правда! Я й забув, що ви закохані, мій бідолашний друже!

– Стривайте! – мовив Араміс – Хіба ви не дізналися з листа, якого знайшли у вбитого негідника, що вона – в монастирі? В монастирях не так уже й погано, і я обіцяю: тільки-но закінчиться облога Ла-Рошелі, я особисто…

– Авжеж, мій любий Арамісе, – урвав його Атос – Ми знаємо, що ваші помисли спрямовані до релігії.

– Я тільки тимчасово служу в мушкетерах, – смиренно відповів Араміс.

– Мабуть, він знову не має листів од своєї коханої, – тихо сказав Атос – Не звертайте уваги; ми вже не вперше це чуємо.

– Послухайте! – озвався Портос – Мені здається, тут є один дуже простий спосіб.

– Який? – спитав Д'Артаньян.

– Ви кажете, що вона в монастирі? – вів далі Портос.

– Атож.

– Чудово! Після облоги ми викрадемо її з монастиря.

– Але спершу треба дізнатися, в якому саме монастирі вона перебуває.

– Ваша правда, – погодився Портос.

– Я пригадую, – сказав Атос, – що ви, мій любий Д'Артаньяне, говорили, ніби королева сама обрала для неї монастир?

– Я принаймні вважаю, що це так.

– Дуже добре! Тоді Портос допоможе нам у цій справі.

– Себто як, дозвольте вас спитати?

– Та через вашу ж маркізу, герцогиню чи принцесу; в неї напевно мусять бути високі зв'язки.

– Тсс! – прошепотів Портос, прикладаючи пальця до губів. – Я підозрюю, що вона кардиналістка, і їй зовсім ні до чого про все це знати.

– Тоді я берусь дізнатися про пані Бонасьє, – мовив Араміс.

– Ви, Арамісе? – вигукнули друзі хором. – Ви? Як саме?

– Через духівника королеви. Ми з ним приятелі, – зашарівшись, відповів Араміс.

По цьому друзі, закінчивши свій скромний обід, розпрощалися, домовившись про зустріч на той же вечір. Д'Артаньян подався до францисканського монастиря, а три мушкетери пішли до королівської резиденції: їм треба було поклопотатися про житло.