Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 44 страниц)

XIX. Приреченість

Тим часом міледі, мало не божеволіючи з люті й шкірячи зуби, немов загнана на корабель левиця, металася по палубі, ледве стримуючись, щоб не кинутися в море й не поплисти назад до берега. Їй було несила змиритися з думкою, що вона залишає Францію, не помстившися ні Д'Артаньянові, який образив її, ні Атосові, який насмілився їй погрожувати. Незабаром ця думка так полонила її, що, забувши про небезпеку, міледі почала благати капітана причалити до берега. Проте капітан, непохитний у своєму прагненні якнайшвидше вислизнути з поля зору французьких та англійських військових кораблів, як це намагається робити кажан, потрапивши поміж зграй пацюків та птахів, поспішав дістатися берегів Англії й рішуче відмовився пристати на те, що він вважав жіночими примхами. Він лише обіцяв своїй пасажирці, яку, до речі, кардинал доручив його особистому догляду, що висадить її, коли, звичайно, дозволять море і французи, в одному з бретанських портів – у Лоріані чи в Бресті. Але вітер був несприятливий, море хвилювалося, і капітанові доводилось докладати всіх сил, аби хоч якось утримати корабель на потрібному курсі. Через дев'ять днів після виходу з Шаранти міледі, бліда від горя й лютої злоби, побачила вдалині тільки синюваті береги Фіністера.

Вона прикинула: щоб дістатися з цього куточка Франції до кардинала, їй потрібно щонайменше три дні; як додати до них іще день на висадку – вийде чотири дні; додати ці чотири до решти дев'яти – буде тринадцять утрачених днів. Аж тринадцять днів, протягом яких у Лондоні могло статися стільки важливих подій! Міледі подумала, що цей її приїзд, безперечно, розлютить кардинала і що, ясна річ, він буде більш схильний слухати скарги на неї, ніж її звинувачення проти інших. Тому, коли корабель проходив повз Лоріан та Брест, вона вже не наполягала на висадці, а капітан, зі свого боку, навмисне не нагадував про це. Отож міледі продовжувала свій шлях, і того самого дня, коли Планше з Портсмута відпливав до Франції, довірена особа його високопреосвященства, подолавши всі злигодні морської подорожі, входила в цей порт.

Місто було до краю збуджене – саме спускали на воду чотири великі нові кораблі. На молу, весь у золоті, діамантах і самоцвітах, у капелюсі з білим пером, що спадало йому на плече, стояв Бекінгем, оточений почтом, майже таким само пишним, як і він.

Був один з тих рідкісних погожих зимових днів, коли Англія згадує, що на світі є сонце. Згасаюче, але все ще розкішне світило ховалося за обрій, обливаючи пурпуром небо і море й кидаючи на вежі та старовинні будинки міста останні золоті промені, що мерехтіли в шибках, наче відблиск пожежі. Впиваючись свіжим морським повітрям, що, в міру наближення до берега, наче всотувало в себе пахощі землі, оглядаючи ці грізні приготування, які їй доручено було знищити, оцінюючи могутність армії, що її вона – слабка, тендітна жінка – повинна була зруйнувати за допомогою кількох торбинок з золотом, міледі подумки порівнювала себе з Юдиф'ю, що, пробравшись до табору ассірійців, побачила там безліч колісниць, коней, вояків та зброї, які з одного помаху її руки мали розвіятися димом.

Корабель став на рейді; та коли вже все було готове для того, щоб кинути якір, до нього підійшов добре озброєний катер берегової охорони і спустив шлюпку, що швидко підпливла до трапу. В шлюпці сиділи офіцер, боцман та восьмеро веслярів. Офіцер піднявся на борт корабля, де його зустріли з поштивістю, з якою цивільні моряки звикли ставитися до людей у військовій формі.

Офіцер сказав щось капітанові судна й дав йому прочитати папери, що їх привіз із собою. Після цього, за наказом капітана, всіх матросів і пасажирів покликали на палубу.

Коли всі вишикувалися в ряд, офіцер голосно спитав, з якого порту вийшов бриг, який тримав курс і де приставав до берега. Капітан дав на все чіткі й вичерпні відповіді. Тоді офіцер одного по одному обійшов усіх, хто був на палубі, і, наблизившись до міледі, пильно глянув на неї, але не мовив жодного слова.

Потім він повернувся до капітана й сказав йому ще щось; за тим, наче перебравши на себе його обов'язки, віддав матросам команду зробити маневр, який ті одразу ж виконали. Корабель рушив далі, тепер уже в супроводі маленького катера, що, тримаючи його під жерлами всіх своїх шести гармат, плив поряд, і ще меншої шлюпки, яка, пливучи в кільватері корабля, порівняно з ним здавалася зовсім крихітною.

Поки офіцер розглядав міледі, вона, звичайно, теж не зводила з нього очей. Та хоч як звикла ця жінка з пронизливим і палаючим поглядом читати думки й осягати в серцях людських їхні таємниці, цього разу перед нею постало таке незворушне обличчя, що прозирнути на ньому не можна було нічого. Офіцерові, який стояв перед міледі й мовчки вдивлявся в неї, було років двадцять п'ять – двадцять шість. Він мав бліде обличчя й голубі, трохи запалі очі; тонкі, правильно окреслені губи були щільно стиснуті; підборіддя, що помітно виступало вперед, виказувало ту силу волі, яка в простолюдному британському типі здебільшого являє собою ознаку впертості; на чоло, трохи похиле, як у поетів, мрійників і солдатів, спадало коротке рідке волосся, що, як і борода, відсвічувало приємним темно-каштановим кольором.

До гавані ввійшли вже поночі. Морок здавався ще щільнішим через туман, який оповив сигнальні ліхтарі на щоглах і вогні молу серпанком, схожим на той, що огортає місяць перед дощами. Повітря було вологе й прохолодне.

Міледі, ця сильна, рішуча жінка, мимоволі здригнулася.

Офіцер зажадав, щоб йому показали речі міледі, й звелів віднести її вантаж у шлюпку. Потім він запросив її спуститися туди ж і запропонував руку.

Міледі глянула на нього й нерішуче зупинилася.

– Хто ви такий, добродію, – спитала вона, – щоб так люб'язно опікуватися мною?

– Ви можете здогадатися про це з мого мундира, пані; я офіцер англійського флоту, – відповів той.

– Невже офіцери англійського флоту мають віддавати себе в розпорядження своїх співвітчизниць, які прибувають до портів Великобританії, й бути такими люб'язними, щоб супроводжувати їх аж до берега?

– Так, міледі, але це здебільшого робиться не з люб'язності, а з перестороги, бо під час війни іноземців одвозять до відведеного для них готелю, де вони й залишаються під наглядом, поки про них зберуть найточніші відомості.

Ці слова були сказані з бездоганною ввічливістю й найспокійнішим тоном. Проте вони не переконали міледі.

– Я не іноземка, добродію, – мовила вона найчистішою англійською мовою, яку будь-коли можна було почути від Портсмута до Манчестера, – моє ім'я леді Кларік; отже, ця пересторога…

– Ця пересторога обов'язкова для всіх, і ви марно наполягаєте, щоб для вас зробили виняток.

– В такому разі я йду за вами, добродію.

І, спершись на руку офіцера, міледі почала спускатися по трапу, внизу якого на неї чекала шлюпка. Офіцер зійшов за нею слідом. На кормі було розіслано широкий плащ; офіцер запропонував міледі місце на ньому й сам сів поруч.

– Вперед! – наказав він матросам.

Вісім весел водночас занурились у воду, їхні удари злились в один звук, а гребки – в один рух. Шлюпка мовби полетіла по воді. За п'ять хвилин вони пристали до берега. Офіцер зіскочив на набережну й простяг міледі руку. На них чекала карета.

– Ми поїдемо в цій кареті? – спитала міледі.

– Так, пані, – відповів офіцер.

– Хіба готель так далеко?

– Він на другому кінці міста.

– Їдьмо, – сказала міледі.

І, не вагаючись, вона сіла в карету. Офіцер простежив, щоб її багаж ретельно прив'язали позаду кузова, потім сів поряд з міледі й зачинив дверцята.

Не чекаючи наказу і навіть не питаючи, куди їхати, кучер пустив коней вскач, і карета помчала по вулицях міста.

Такий дивний прийом давав міледі неабияку поживу для роздумів. Переконавшися, що молодий офіцер не виявляє ані найменшого бажання почати розмову, вона забилася в куток карети й подумки стала перебирати всі можливі наслідки сьогоднішньої пригоди.

За чверть години, здивована з того, що вони так довго ідуть, міледі глянула у віконце, сподіваючись дізнатися, куди її везуть. Будинків не було видно; дерева здавалися в темряві величезними чорними примарами, що гнались одна за одною.

Міледі здригнулася.

– Одначе ми вже за містом, – сказала вона.

Офіцер мовчав.

– Попереджаю вас: я не поїду далі, аж поки ви не скажете, куди мене везете.

Ця погроза теж лишилася без відповіді.

– О, це вже занадто! – вигукнула міледі. – На допомогу! На допомогу!

Ніхто не відгукнувся на її крик. Карета так само швидко мчала по дорозі; офіцер сидів, як кам'яна статуя.

Міледі глянула на нього з виразом такої люті, який рідко коли не справляв належного враження; очі її хижо виблискували в темряві.

Офіцер сидів так само непорушно.

Міледі хотіла відчинити дверцята й вискочити з карети.

– Стережіться, добродійко, – спокійно сказав офіцер, – ви вб'єтеся.

Міледі знову сіла, задихаючись од безсилої люті. Офіцер нахилився, глянув на неї й здивувався, побачивши, що її обличчя, ще зовсім недавно таке вродливе, спотворилося від несамовитого гніву й стало майже нелюдськи страшним.

Лукава жінка збагнула, що загине, коли дасть змогу зазирнути собі в душу. Вона якнайлагідніше глянула на офіцера й мовила жалісливим голосом:

– В ім'я неба, добродію! Благаю вас, скажіть, кому саме – вам, вашому урядові чи котромусь з моїх ворогів – я маю завдячувати насильством, яке тут мені чинять?

– Вам не чинять ніякого насильства, добродійко, і те, що з вами сталося, – тільки захід перестороги, який ми змушені застосовувати до всіх, хто приїздить до Англії.

– То ви мене зовсім не знаєте, добродію?

– Я вперше маю честь бачити вас.

– І, скажіть по правді, у вас немає причини ненавидіти мене?

– Ніякої, присягаюсь вам.

В голосі офіцера вчувався такий спокій, така врівноваженість і навіть лагідність, що міледі заспокоїлась.

Десь через годину карета зупинилася перед залізними заґратованими ворітьми, що перекривали безлюдну дорогу, яка вела до суворого громаддя самотнього замку. Тепер, коли колеса карети зашурхотіли по дрібному піску, міледі почула гучний шум і здогадалась, що це море накочує хвилі на стрімкий берег.

Карета проїхала попід двома склепіннями й нарешті зупинилася в темному чотирикутному дворі; дверцята майже одразу відчинились, офіцер спритно скочив на землю й подав руку міледі, яка сперлася на неї й досить спокійно вийшла з карети.

– І все-таки, – озвалася вона, огледівшись довкола й перевівши погляд на офіцера, – я полонянка. А втім, я певна – це не надовго, – додала вона, подарувавши офіцерові найчарівнішу усмішку. – Моє сумління й ваша поштивість, добродію, запорука тому.

Хоч який приємний був комплімент, офіцер не відповів на нього. Натомість, витягши з-за пояса срібний свищик, він тричі свиснув, щоразу по-новому. Тої ж миті з'явилися слуги; вони розпрягли змилених коней і поставили карету в сарай.

Офіцер так само чемно та спокійно запросив полонянку зайти до замку. Усміхаючись, вона сперлася на його руку і ввійшла в низькі склепінчасті двері, за якими освітлений з глибини коридор вів до кручених кам'яних сходів. Піднявшись по сходах, міледі й офіцер зупинились перед важкими дверима. Молодий офіцер одімкнув їх ключем, якого мав при собі; двері важко повернулися на завісах і відчинилися в кімнату, призначену для міледі.

Одним-єдиним поглядом окинувши кімнату, полонянка розгледіла все до найменших подробиць.

Умеблювання цієї кімнати було однаково придатне і для в'язниці, й для помешкання вільної людини. Проте грати на вікнах і зовнішні засуви на дверях схиляли до думки, що це все-таки в'язниця.

На якусь мить сили зрадили цю загартовану нелюдськими випробуваннями жінку. Вона впала в крісло, схрестила руки й схилила голову, чекаючи, що ось-ось до кімнати зайде суддя та почне допит.

Але зайшли лише кілька солдатів морської піхоти, які внесли багаж міледі. Поставивши все в кутку, вони мовчки вийшли.

Офіцер розпоряджався солдатами з тим самим, уже знайомим міледі спокоєм, не мовлячи жодного слова й віддаючи накази жестами чи свистком свого свищика.

Здавалося, для нього та для його підлеглих взагалі не існує мови або вона їм не потрібна.

Кінець кінцем міледі не витримала.

– В ім'я неба, добродію! – вигукнула вона. – Що означає все це? Розвійте мої сумніви; в мене стане мужності пережити будь-яку небезпеку, коли її можна передбачити, або нещастя, яке можна зрозуміти. Де я і хто я тут? Я вільна? То навіщо ці залізні грати й двері? Я полонянка? То в чому полягає мій злочин?

– Ви перебуваєте в кімнаті, яку призначено для вас, добродійко. Мені було наказано вийти вам назустріч у море й доставити вас сюди, у цей замок. Сподіваюсь, я виконав наказ із усією непохитністю солдата й водночас із шанобливістю дворянина. На цьому кінчаються, принаймні зараз, покладені на мене турботи про вас; решта стосується іншої особи.

– Хто ж ця інша особа? – спитала міледі. – Чи не могли б ви назвати її?

Аж тут на сходах лунко задзвеніли остроги й почулися голоси. Потім усе затихло. До дверей наближалися людські кроки.

– Ось ця особа, добродійко, – сказав офіцер.

Він одійшов від дверей і виструнчився в шанобливій та покірливій позі.

Двері відчинились; на порозі з'явилася постать чоловіка.

Він був без капелюха, зі шпагою при боці, з носовою хусточкою в руках.

Міледі здалося, що вона впізнає прибулого; вона сперлася рукою на бильце крісла й підвела голову наче для того, щоб пильніше вдивитися в незнайомця.

Той неквапно підійшов. Що ближче він підступався й лампа яскравіше освітлювала його, то глибше відкидалась міледі у кріслі.

Нарешті, переборовши заціпеніння сумніву, вона вигукнула:

– Як! Мій брат! Це ви?

– Авжеж, чарівна дамо! – відповів лорд Вінтер, напівувічливо-напівглузливо вклоняючись. – Це я, власною особою.

– Отже, цей замок?..

– Належить мені.

– Ця кімната?

– Належить вам.

– То я ваша полонянка?

– Майже.

– Але ж це мерзенне насильство!

– Без гучних слів, прошу вас. Сядьмо поруч і поговорімо спокійно, як і личить братові з сестрою.

Обернувшися до дверей і побачивши, що молодий офіцер чекає на його накази, лорд Вінтер сказав:

– Дякую вам. А тепер залиште нас, пане Фелтоне [213]213
  Джон Фелтон (1595–1628) – англійський офіцер; страчений за вироком суду як державний злочинець.


[Закрыть].

XX. Розмова брата з сестрою

Поки лорд Вінтер замикав двері, зачиняв віконниці й присував стілець до крісла своєї невістки, міледі подумки перебирала найрізноманітніші припущення і, зрештою, збагнула той потаємний намір, якого вона не могла передбачити, поки не дізналася, до чиїх рук потрапила. Вона знала свого дівера як чесного дворянина, завзятого мисливця й невгамовного гравця, як джиґуна, що любить упадати перед жінками, але не вміє плести інтриги. Як він довідався про її приїзд? Як її вистежив? Чому тримає її під замком?

Правда, Атос сказав тоді кілька слів, які свідчили, що її розмову з кардиналом підслухано. Проте міледі ніяк не могла повірити, що Атос зумів так швидко вжити проти неї таких сміливих заходів.

Вона скоріше повірила б, що з'ясувалися її колишні справи в Англії. Бекінгем міг здогадатись, що саме вона зрізала дві діамантові підвіски, і помститися за цю дрібну зраду. Але Бекінгем був не здатним учинити насильство над жінкою, надто коли вважав, що ця жінка діяла під впливом ревнощів.

Така думка здалася міледі найвірогіднішою. Отже, їй хочуть помститися за минуле, а не застерегти на майбутнє. І вона щиро зраділа, що потрапила не до рук справжнього й розумного ворога, а до рук свого дівера, якого сподівалася досить легко перехитрити.

– Авжеж, поговорімо, мій брате, – сказала вона майже весело, розраховуючи вивідати з цієї розмови – хоч би який потайний був лорд Вінтер, – усе, що їй треба було знати.

– Отже, ви все-таки вирішили повернутися до Англії, – почав лорд Вінтер, – хоч не раз казали мені в Парижі, що ніколи більше нога ваша не ступить на британську землю.

Міледі відповіла запитанням на запитання.

– Перш за все, – сказала вона, – поясніть мені, яким чином ви зуміли так спритно простежити за мною, що заздалегідь дізналися не тільки про мій приїзд, а й про те, якого дня, о котрій годині та до якої гавані я прибуду?

Лорд Вінтер вирішив наслідувати тактику міледі, розміркувавши, що коли вже його невістка вдається до неї, то ця тактика й справді найкраща.

– Люба моя сестро, – заперечив він, – спершу ви розкажіть мені, чого приїхали до Англії.

– Я приїхала побачитися з вами, – відповіла міледі, і в гадці не маючи, що цими словами підтверджує підозри, які збудив у її дівера Д'Артаньянів лист, і сподіваючись цією брехнею здобути прихильність співрозмовника.

– Он воно як! Побачитися зі мною? – похмуро перепитав лорд Вінтер.

– Авжеж, побачитися з вами. Що в цьому дивного?

– Тож, їдучи до Англії, ви не мали ніякої іншої мети?

– Ні.

– Значить, тільки задля мене ви не побоялися перепливти Ла-Манш?

– Тільки задля вас.

– Хай йому чорт! Яка ніжність, люба моя сестро!

– А хіба я не найближча ваша родичка? – спитала міледі з найзворушливішою наївністю в голосі.

– І навіть моя єдина спадкоємиця, чи не так? – і собі спитав лорд Вінтер, глянувши міледі просто в очі.

Хоч як добре вміла міледі володіти собою, вона мимоволі здригнулася. А що, кажучи ці слова, лорд Вінтер поклав руку на невістчине плече, то він відчув її дрож.

Удар справді був влучний та глибокий. В міледі промайнула думка, що її виказала Кетті, що саме Кетті розповіла баронові про те корисливе й недоброзичливе ставлення до нього, яке міледі так необачно виявила в присутності служниці. Вона згадала також свій безтямний і необережний випад проти Д'Артаньяна після того, як він подарував життя лордові Вінтеру.

– Я не збагну, – мовила вона, аби виграти час і змусити супротивника розкрити карти, – що ви хочете сказати? І чи немає в ваших словах якогось потайного змісту?

– Боронь Боже! – відповів лорд Вінтер з удаваною добродушністю. – У вас виникає бажання побачити мене, і ви приїздите до Англії. Я довідуюсь про це ваше бажання, або, точніше, здогадуюсь про нього, і з наміром позбавити вас усіх прикрощів нічного прибуття та всіх незручностей висадки, відряджаю одного з моїх офіцерів зустріти вас. Я віддаю в його розпорядження карету, і він привозить вас сюди, до цього замку. Я тут володар, я щодня приїжджаю сюди. І я наказав приготувати тут для вас кімнату, щоб ми могли вдовольнити наше обопільне бажання бачити одне одного. Хіба в цьому є щось більш дивовижне, ніж те, про що ви самі сказали мені?

– Ні, я здивована лише з того, що вас попереджено про мій приїзд.

– Та це ж найпростіша річ, люба моя сестро! Ви самі все добре бачили. Перед тим, як стати на рейд, капітан вашого корабля послав за дозволом на вхід до порту невеличку шлюпку з судновим журналом і списком команди та пасажирів. Я – начальник порту, мені принесли цей список, – я прочитав у ньому ваше ім'я. Серце підказало мені те, що зараз ствердили ви. Я зрозумів, задля чого ви наражали себе на небезпеку такого нелегкого в наш час плавання, й вислав вам назустріч свій катер. Решту ви знаєте.

Міледі збагнула – лорд Вінтер каже неправду, – і це ще більше насторожило її.

– Мій брате, – озвалася вона знову, – чи не мілорда Бекінгема бачила я сьогодні ввечері на березі, коли ми входили до порту?

– Саме його. А-а, тепер я зрозумів! – відповів лорд Вінтер. – Побачивши його, ви перелякалися. Ви прибули з країни, де всі мають цікавитися його намірами, і я знаю: його приготування до війни з Францією дуже турбують вашого друга кардинала.

– Мого друга кардинала! – вигукнула міледі, переконуючись, що і в цьому питанні лорд Вінтер добре поінформований.

– А хіба він не ваш друг? – байдуже спитав барон. – Тоді пробачте! Мені здавалося, що це так. Але ми повернемося до мілорда герцога трохи згодом, а тим часом не ухиляймося від того вкрай цікавого напрямку, якого набула наша розмова. Отже, ви кажете, що приїхали побачитись зі мною?

– Так.

– Чудово! Я вам відповів: усе влаштовано згідно з вашими бажаннями, і ми будемо бачитися щодня.

– То я навіки маю залишитися тут? – з ледь уловимим відтінком страху спитала міледі.

– Може, вам тут не зовсім зручно, сестро? Скажіть, чого вам не вистачає, і я звелю принести вам усе необхідне.

– Я не маю ні служниць, ні лакеїв…

– Ви їх матимете, добродійко; скажіть лише, які порядки були у вашому домі при першому чоловікові, і, хоч я тільки ваш дівер, усе зроблю на той самий штиб.

– При першому чоловікові! – вигукнула міледі, розгублено глянувши на лорда Вінтера.

– Авжеж, при вашому чоловікові – французові; я кажу не про мого брата. А втім, коли ви про це встигли забути, то, оскільки ваш чоловік іще живий, я напишу до нього листа, і він повідомить мене про всі подробиці.

Холодний піт зросив міледі чоло.

– Ви жартуєте! – мовила вона глухим голосом.

– Ніби я схожий на жартівника? – спитав барон, підвівшися й відступивши на крок.

– Точніше, ви ображаєте мене, – вела далі міледі, впиваючись пальцями в бильця крісла й теж намагаючись підвестися.

– Я вас ображаю! – зневажливо всміхнувся лорд Вінтер. – Невже, добродійко, ви й справді гадаєте, що це можливо?

– Добродію, – сказала міледі, – ви або п'яні, або збожеволіли; йдіть геть і накажіть прислати до мене жінку для послуг.

– Жінки надто балакучі, сестро! Чи не міг би я замінити вам покоївку? В такий спосіб усі наші сімейні таємниці залишаться при нас.

– Зухвалець! – вигукнула міледі й, мовби підкинута пружиною, підскочила до барона, який стояв, схрестивши руки на грудях, та все ж був насторожі, щоб у разі потреби вихопити шпагу.

– Еге! – мовив він. – Я знаю – вам не первина вбивати людей. Але попереджаю: я боронитимусь, навіть хоч би й проти вас.

– О, ваша правда! – сказала міледі. – Такий боягуз, як ви, може підняти руку й на жінку.

– Либонь, і так. Але мені легко буде виправдатись: я – не перший чоловік, який підняв на вас руку.

І, наче суддя, що звинувачує злочинця, барон неквапним жестом показав на ліве плече міледі, мало не торкнувшися його пальцем.

Міледі глухо зойкнула й метнулася в дальній куток кімнати, мов пантера, яка стискається в клубок, щоб краще приготуватися до стрибка.

– О! Гарчіть скільки завгодно! – вигукнув лорд Вінтер. – Але не намагайтесь укусити, бо попереджаю, що це для вас кепсько скінчиться. Тут немає прокурорів, які наперед визначають права спадковості, немає й мандрівного рицаря, що викликав би мене на герць заради чарівної дами, яку я тримаю під замком. Зате в мене є судді, і, коли це буде потрібно, вони справедливо покарають безсоромну жінку, котра при живому чоловікові не побоялася вийти заміж за мого старшого брата, лорда Вінтера. Можете мені повірити: ці судді віддадуть вас катові, який зробить вам одне плече схожим на друге.

Очі міледі метали блискавки. І хоч лорд Вінтер був мужчиною й стояв зі шпагою перед беззбройною жінкою, він відчув, що в душі його заворушився страх. Та все-таки він говорив далі, не в силі стримати своєї люті:

– Авжеж, я розумію, що, діставши спадщину після мого брата, ви хотіли б успадкувати й моє майно. Але затямте: навіть якби ви вбили мене або підіслали до мене убивць, я заздалегідь ужив необхідних заходів; жоден пенні [214]214
  Пенні – дрібна англійська монета, одна сота частина фунта стерлінгів.


[Закрыть]з того, чим я володію, не перейде до ваших рук. Невже вам іще мало багатства? Ви маєте майже мільйонний статок! Невже не наспів час зупинитися на вашому фатальному шляху, коли ви чинили зло з однієї тільки невситимої жаги чинити його? О, клянусь, якби пам'ять брата не була для мене священною, я згноїв би вас в якій-небудь державній в'язниці або відправив би в Тайберн [215]215
  Тайберн – квартал старого Лондона, де відбувалися прилюдні екзекуції.


[Закрыть]на втіху матросам! Я мовчатиму, але й ви мусите змиритися зі своїм ув'язненням. Через п'ятнадцять-двадцять діб я вирушаю з військом до Ла-Рошелі. Напередодні від'їзду я посаджу вас на корабель, який відпливе в мене на очах, і він одвезе вас до однієї з наших південних колоній. Я приставлю до вас наглядача, і можете бути певні, що при першій вашій спробі вернутися до Англії або на материк він застрелить вас.

Міледі слухала уважно, і її широко розплющені очі горіли вогнем.

– А тим часом, – вів далі лорд Вінтер, – ви житимете в цьому замку. Його стіни міцні, двері важкі, грати на вікнах надійні. До того ж, ваше вікно прорубано високо над самим морем. Матроси мого екіпажу беззастережно віддані мені й несуть варту перед цією кімнатою, вони охороняють усі проходи, що ведуть на подвір'я. Та коли б ви й пробралися туди, вам однаково треба було б проминути ще троє заґратованих залізних воріт. Віддано найсуворіший наказ: один лише крок, один рух, одне слово, яке свідчило б про спробу втекти, – і в вас стрілятимуть. Якщо вас уб'ють, англійське правосуддя, сподіваюсь, буде мені вдячне – адже я позбавив його неприємних клопотів. А-а, ваше обличчя вже знову спокійне й самовпевнене! «П'ятнадцять-двадцять діб, – думаєте ви, – Дурниці! Я винахідлива: за цей час я щось та вигадаю. Я пекельно хитра: я знайду якусь жертву. Через п'ятнадцять діб, – кажете ви собі, – мене тут не буде». Ну, то спробуйте-бо!

Збагнувши, що лорд Вінтер вгадав її думки, міледі вп'ялася нігтями в долоні, аби придушити в собі найменший порух душі, який міг би відбитися на її обличчі. Хай воно виражає тільки тужливу скорботу…

Лорд Вінтер вів далі:

– Офіцера, який буде тут за начальника на час моєї відсутності, ви вже бачили, отже, знаєте його. Ви переконалися, що він уміє виконувати накази, бо, знаючи вас, я певен, що по дорозі сюди ви, безперечно, намагалися викликати його на розмову. І що ви скажете про нього? Чи могла б мармурова статуя бути мовчазніша й холодніша за нього? Ви вже не раз випробовували ваші чари на багатьох людях і, на лихо, завжди успішно; випробуйте їх на цьому офіцерові. Коли, тисяча чортів, ви й тут доможетеся свого, я ладен буду ручитися, що ви – сам демон.

Лорд Вінтер підійшов до дверей і рвучко відчинив їх.

– Покличте пана Фелтона, – наказав він і, обертаючись до міледі, додав: – Зараз я познайомлю його з вами.

В кімнаті запала німа тиша. За хвилину з-за дверей долинули повільні й розмірені звуки кроків, що наближалися. Незабаром у півмороці коридора з'явилася людська постать. Молодий офіцер, з яким ми вже познайомилися, зупинився на порозі, чекаючи на розпорядження барона.

– Заходьте, мій любий Джоне, – сказав лорд Вінтер. – Заходьте й замкніть двері.

Офіцер увійшов до кімнати.

– Прошу, – вів далі барон, – подивіться на цю жінку: вона молода, вона гарна, вона володіє всіма земними чарами. І що ж? Це страховисько, якому ледве минуло двадцять п'ять років, вчинило стільки злочинів, скільки ви не налічите й за цілий рік в архівах наших судів. Голос цієї жінки заворожує, краса принаджує жертву. Вона пробуватиме звабити вас, а може, навіть і вбити. Я витяг вас із злиднів, Фелтоне, я дав вам чин лейтенанта, одного разу я навіть урятував вам життя – ви знаєте, за яких обставин це було. Я не тільки ваш заступник, а й друг, не тільки благодійник, а й батько. Ця жінка приїхала до Англії, щоб улаштувати замах на моє життя. Я тримаю цю змію в своїх руках. І я кажу вам: «Друже мій, Фелтоне, Джоне, дитино моя, пильнуй мене й особливо сам стережися цієї жінки. Присягайся спасінням своєї душі, що збережеш її для тієї кари, на яку вона заслуговує. Джоне Фелтоне, я покладаюсь на твоє слово, Джоне Фелтоне, я вірю в твою чесність».

– Мілорде, – відповів молодий офіцер, кидаючи на міледі сповнений ненависті погляд. – Мілорде, присягаюсь вам: все буде зроблено так, як ви бажаєте.

Міледі зустріла цей погляд з виглядом покірливої жертви. Годі було собі уявити смиренніший і лагідніший вираз, ніж той, що осявав її чарівне личко. Навіть лорд Вінтер ледве впізнав у ній ту тигрицю, з якою хвилину тому ледве не вступив у люту боротьбу.

– Вона не повинна виходити з цієї кімнати, чуєте, Джоне? – вів далі лорд Вінтер. – Вона ні з ким не повинна листуватися; вона не повинна говорити ні з ким, окрім вас, коли, звичайно, ви зробите їй честь, розмовляючи з нею.

– Я присягнувся, мілорде, цього досить.

– А тепер, добродійко, благайте прощення в Бога, бо людський суд над вами вже звершено.

Міледі схилила голову, ніби цей вирок її й справді приголомшив.

Лорд Вінтер вийшов з кімнати, жестом запросивши Фелтона. Той поспішив слідом за ним і замкнув двері.

За хвилину в коридорі залунали важкі кроки солдата морської піхоти, що вартував з палашем за поясом і з мушкетом в руках.

Якийсь час міледі сиділа непорушно, гадаючи, що за нею можуть стежити крізь замкову щілину. Потім вона повільно підвела голову, і її обличчя знову набуло страхітливого виразу погрози та виклику. Вона підбігла до дверей і прислухалась, тоді глянула у вікно, відійшла від нього, знову сіла в глибоке крісло й замислилася.