Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 44 страниц)

XXXVI. Страта

Було вже близько півночі. Щербатий місяць, закривавлений останнім відблиском грози, сходив за містечком Армантьєр, і в його тьмяному світлі бовваніли темні силуети будинків та кістяк високої ажурної дзвіниці. Річка Ліс котила свої води, схожі на потік розтопленого олова. На тому березі видніли чорні купи дерев, що вирізнялися на тлі грозового неба, вкритого важкими мідно-червоними хмарами, які трохи розсіювали непроглядний морок ночі. Ліворуч височів старий занедбаний вітряк з нерухомими крилами, з руїн якого вряди-годи долинали пронизливі й монотонні крики сови. Тут і там на рівнині, праворуч і ліворуч од дороги, по якій рухалась зловісна процесія, чорніли низькі, присадкуваті дерева, що скидалися на потворних карликів, які присіли навпочіпки й підстерігають людей у цю лиху годину.

Час од часу широка блискавка осявала крайнебо, зміїлась над купами дерев і, наче страхітливий ятаган [249]249
  Ятаган – холодна зброя, що нагадує шаблю або кинджал, з увігнутим лезом.


[Закрыть], розколювала навпіл небо і воду. В задушливому повітрі не відчувалося жодного повіву вітерцю. Мертва тиша гнітила всю природу, земля була волога та слизька після недавнього дощу, а свіжі трави пахли сильніше, ніж звичайно.

Двоє слуг вели міледі, тримаючи її за руки. Кат ішов слідом за ними, а лорд Вінтер, Д'Артаньян, Атос, Портос і Араміс простували за катом.

Планше і Базен ішли останніми.

Слуги повели міледі на берег річки; її уста мовчали, але очі промовляли з властивою їм виразністю, благаючи кожного, до кого вона по черзі їх звертала.

Скориставшися з того, що вона опинилась на кілька кроків попереду всіх, міледі сказала слугам:

– Обіцяю по тисячі пістолів кожному, якщо ви допоможете мені втекти. Та коли ви наважитесь віддати мене до рук ваших панів, то знайте: я маю поблизу месників, які змусять вас дорого заплатити за мою смерть.

Грімо вагався. Мушкетон тремтів усім тілом. Почувши голос міледі, Атос підбігдо слуг; лорд Вінтер зробив те ж саме.

– Заберіть цих слуг, – сказав Атос, – вона говорила з ними; їм уже не можна довіряти.

Покликали Планше та Базена, які замінили Грімо та Мушкетона. Коли всі дісталися берега, кат підійшов до міледі і зв'язав їй руки та ноги.

Втративши останнє самовладання, вона закричала:

– Боягузи, негідні вбивці, ви вдесятьох хочете вбити одну жінку! Але стережіться, бо якщо мені не прийдуть на допомогу зараз, то за мене помстяться в майбутньому!

– Ви не жінка, – холодно відповів Атос, – ви навіть не людина – ви демон, який вирвався з пекла і якого ми примусимо повернутися туди знову.

– О доброчесні панове! – вигукнула міледі. – То знайте ж: той, хто торкнеться волосинки на моїй голові, теж стане вбивцею.

– Кат може вбивати й не бути при цьому вбивцею, пані, – відповів чоловік у червоному плащі, взявшись за свій широкий меч. – Він – останній суддя, тільки й того. Nachrichter [250]250
  «Nachrichter» – дослівно – «той, хто чинить правосуддя останнім» (від нім. nach– після та richten – вирішувати, судити).


[Закрыть], як кажуть наші сусіди німці.

Промовляючи ці слова, він продовжував зв'язувати її. Міледі нестямно закричала; крик цей химерно відлунив у нічній тиші й загубився далеко за лісом.

– Коли я винна, коли я вчинила злочини, в яких ви мене звинувачуєте, – сказала міледі, – то відведіть мене до суду! Бо ви – ніякі не судді й не маєте права мене судити.

– Я пропонував вам Тайберн, – відповів лорд Вінтер. – Чому ви не схотіли поїхати туди?

– Бо я не хочу вмирати! – вигукнула міледі, намагаючись вирватися з рук ката. – Бо я надто молода, щоб померти!

– Жінка, яку ви отруїли в Бетюні, була ще молодша за вас, добродійко, і все-таки вона померла, – сказав Д'Артаньян.

– Я піду в монастир, я стану черницею, – благала міледі.

– Ви вже були в монастирі, – відповів кат, – і втекли звідти, щоб занапастити мого брата.

Міледі несамовито зойкнула і впала навколішки. Кат ухопив її попідруки, щоб віднести до човна.

– О Боже мій! – вигукнула вона. – Боже мій! Невже ви хочете втопити мене?

В цих криках вчувався такий розпач, що Д'Артаньян, який досі був найзапеклішим переслідувачем міледі, одійшов убік і сів на колоду, схиливши голову й затуливши долонями вуха. Та, незважаючи на це, він усе-таки чув її голосіння й погрози.

Д'Артаньян був наймолодший з усіх; серце його нарешті не витримало.

– О! Я не можу бачити це страхітливе видовище! Я не можу дозволити, щоб ця жінка померла такою смертю! – вигукнув він.

Міледі почула його слова, і в неї сяйнув промінець надії.

– Д'Артаньяне! Д'Артаньяне! – скрикнула вона. – Згадай, що я кохала тебе!

Юнак підвівся і ступив крок до неї. Але Атос вихопив шпагу й заступив йому дорогу.

– Якщо ви зробите ще один крок, Д'Артаньяне, – сказав він, – ми схрестимо з вами шпаги.

Д'Артаньян упав на коліна й став читати молитву.

– Ну, кате, – мовив Атос, – роби свою справу.

– З охотою, ваша світлосте, – відповів кат, – бо я ревний католик і вважаю виконання мого обов'язку щодо цієї жінки за справедливість.

– Гаразд!

Атос підійшов до міледі.

– Я прощаю вам, – сказав він, – усе зло, яке ви мені вчинили; я прощаю вам моє розбите життя, мою втрачену честь, моє скривджене кохання й муки душі, яку ви навіки занапастили зневірою. Помріть із миром.

Потім до неї підійшов лорд Вінтер.

– Я прошаю вам, – сказав він, – отруєння мого брата й убивство його світлості лорда Бекінгема; я прощаю вам смерть бідолашного Фелтона, я прощаю вам зазіхання на моє життя. Помріть із миром.

– А я, пані, – сказав Д'Артаньян, – прошу пробачити мені за те, що не гідним шляхетної людини обманом викликав ваш гнів; натомість я прощаю вам убивство моєї нещасної коханої та вашу жорстоку помсту; прощаю і оплакую вашу долю. Помріть із миром.

– І am lost [251]251
  «І a m lost» – «Я загинула» ( англ.).


[Закрыть]. – прошепотіла по-англійськи міледі. – І must die [252]252
  «І must die» – «Я мушу вмерти» ( англ.).


[Закрыть]! По тому вона підвелась і глянула довкола пронизливим палаючим поглядом.

Вона нічого не побачила.

Вона прислухалась, але нічого не почула.

Її оточували тільки вороги.

– Де я помру? – спитала вона.

– На тому березі, – відповів кат.

Він посадив її в човен і вже збирався відштовхнути його від берега, коли Атос простяг йому гаманець із золотом.

– Візьміть, – сказав він, – ось вам плата за виконання вироку; хай усі знають, що ми вчиняємо, як велить закон.

– Гаразд, – відповів кат. – А тепер хай ця жінка теж знає, що я роблю не те, що велить моє ремесло, а те, що велить мій обов'язок.

І він кинув золото в річку.

Човен з катом і злочинницею поплив до лівого берега Лісу; всі, хто залишився на правому березі, стали на коліна.

Човен повільно рухався уздовж поромного каната в тьмяних відсвітах блякло-сірої хмари, що нависала над водою.

Нарешті він пристав до берега. Постаті ката й міледі чорними силуетами вимальовувались на червонястому тлі неба.

Поки човен переправлявся через річку, міледі пощастило розв'язати мотузку на ногах. Діставшись до берега, вона спритно скочила на землю й побігла.

Але земля була мокра; вибігши на пагорб, міледі підсковзнулась і впала на коліна.

Забобонна думка вразила її. Вона вирішила, що небо відмовляється від неї, і застигла, схиливши голову й смиренно склавши руки.

З правого берега побачили, як кат неквапно підняв обидві руки, як у сяйві місяця блиснуло лезо широкого меча й як руки раптом різко опустились. Почувся зойк жертви, і обезглавлене тіло впало на землю.

Кат скинув свій червоний плащ, розстелив його долі, поклав на нього тіло, кинув за ним голову, зв'язав плащ кінцями, взяв його на плече й пішов до човна.

Діставшись до середини Лісу, він зупинив човна, підняв над водою свою ношу й голосно мовив:

– Хай звершиться правосуддя Боже!

І він кинув тіло в самісінький вир річки, що відразу ж зімкнулася над ним.

За три дні мушкетери приїхали до Парижа. Вони вклалися в наданий для відпустки час і того ж вечора з'явилися до пана де Тревіля з візитом.

– Ну що, панове, – спитав бравий капітан, – чи весела була ваша подорож?

– Надзвичайно, – відповів Атос за себе й за товаришів.

Закінчення

Шостого числа наступного місяця король, додержуючи слова, що його дав кардиналові, відбув зі столиці під Ла-Рошель. Він виїхав, усе ще приголомшений звісткою про смерть Бекінгема, що миттю облетіла весь Париж.

Хоч королеву й попереджали, що герцогові, якого вона так кохала, загрожує небезпека, вона, почувши про його смерть, не повірила в це. Вона була навіть така необачна, що вигукнула:

– Це неправда! Він зовсім недавно написав мені листа.

Та вже наступного дня їй довелося повірити у фатальну новину: Ля Порт, що йому, як і всім іншим подорожнім, довелося затриматись в Англії за наказом короля Карла І, привіз королеві останній, передсмертний подарунок Бекінгема.

Радість короля не мала меж. Він навіть не намагався її приховати – навпаки, навмисне дав волю своїм почуттям у присутності королеви. Людовік XIII, як і всі слабкодухі люди, не знав, що таке великодушність.

А втім, незабаром йому знову стало нудно. Його чоло ніколи надовго не прояснялося: він чудово розумів, що, прибувши до табору, знову потрапить у рабство, і все-таки їхав туди.

Кардинал був для нього змією з гіпнотичним поглядом, а сам він – птахом, який хоч і перепурхує з гілки на гілку, проте не може втекти від змії.

Ось чому повернення до Ла-Рошелі було таким нудним. Наші четверо друзів особливо дивували своїх товаришів: вони всю дорогу їхали окремо від інших, низько схиливши голови й понуро дивлячись перед себе. Тільки Атос час од часу велично підводив голову; його очі спалахували вогнем, на губах з'являлася гірка усмішка; та вже за мить він знову, як і його товариші, впадав у глибоку задуму.

Тільки-но прибував король до якогось міста, четверо друзів, відбувши почесний ескорт, йшли або до відведеного їм для ночівлі помешкання, або ж поспішали до віддаленого шинку, де, проте, не грали в кості й не пили вина. Натомість вони про щось стиха розмовляли, пильнуючи, щоб ніхто їх не підслухав.

Якось, коли король затримався в дорозі для полювання й четверо друзів, замість приєднатися до мисливців, подались, своєю звичкою, до корчми, що стояла на битому шляху, біля цього заїзду зупинився вершник, що прискакав на змиленому коні з Ла-Рошелі. Збираючись випити склянку вина, він зазирнув до зали, де за столом сиділи четверо мушкетерів.

– Гей! Пане Д'Артаньяне! – вигукнув він. – Чи не вас це я часом бачу?

Д'Артаньян підвів голову й не стримав радісного вигуку. Перед ним був той самий незнайомець, якого він називав своїм привидом, той самий незнайомець з Менга, з вулиці Могильників і з Арраса.

Д'Артаньян вихопив шпагу й кинувся до дверей.

Але цього разу незнайомець не став тікати, а скочив з коня й сам пішов назустріч Д'Артаньянові.

– Ага, пане! – сказав юнак. – Нарешті я вас знайшов; тепер ви вже від мене не втечете.

– І не збираюся, пане, бо цього разу я й сам вас шукаю. Іменем короля я вас арештую. Я вимагаю, щоб ви віддали мені свою шпагу, пане. Не треба чинити опору; попереджаю – йдеться про ваше життя.

– Та хто ви такий? – спитав Д'Артаньян, опускаючи шпагу, але не віддаючи її.

– Я – шевальє де Рошфор, – відповів незнайомець, – конюший пана кардинала де Рішельє і маю наказ приставити вас до його високопреосвященства.

– Ми саме повертаємось до його високопреосвященства, пане шевальє, – мовив Атос, підходячи до Рошфора. – Безперечно, ви повірите слову пана Д'Артаньяна, що він поїде просто до Ла-Рошелі.

– Я мушу передати пана Д'Артаньяна до рук варти, яка супроводитиме його до табору.

– Ми станемо йому за варту, пане, даю вам слово дворянина. Але даю також слово, – додав Атос, насуплюючи брови, – що пан Д'Артаньян не поїде без нас.

Шевальє де Рошфор озирнувся й побачив, що Портос і Араміс стали між ним і дверима; він зрозумів, що перебуває цілком у владі цих чотирьох чоловіків.

– Панове, – мовив він до них, – якщо пан Д'Артаньян згоден віддати мені свою шпагу та дасть, як і ви, слово, я задовольнюсь вашою обіцянкою супроводити пана Д'Артаньяна до ставки його світлості кардинала.

– Даю вам слово, пане, – сказав Д'Артаньян. – Ось вам моя шпага.

– Це мені тим більш до вподоби, – вів далі Рошфор, – що я маю ще їхати далі.

– Коли для того, щоб зустрітися з міледі, – незворушно мовив Атос, – то даремно. Ви її більше не побачите.

– А що з нею сталося? – жваво спитав Рошфор.

– Повертайтесь до табору; там ви про все дізнаєтесь. Рошфор на мить замислився і, зваживши, що до Сюржера, куди кардинал мав виїхати назустріч королю, лише один день дороги, вирішив скористатися з поради Атоса й повернутися разом з мушкетерами.

До того ж, це давало йому ту перевагу, що він сам міг наглядати за арештованим.

Усі знову рушили в путь.

Наступного дня, о третій годині, прибули до Сюржера. Кардинал уже чекав Людовіка XIII. Відбувся урочистий церемоніал зустрічі, під час якої міністр і король палко привітали один одного зі щасливим випадком, що дозволив Франції позбутися запеклого ворога, який підбурював проти неї всю Європу. Після цього кардинал, попереджений Рошфором про арешт Д'Артаньяна, бажаючи якнайскоріше побачити арештованого, попрощався з королем, запросивши його завтра оглянути збудовану за час його відсутності греблю.

Коли ввечері Рішельє прибув до своєї ставки поблизу Кам'яного Мосту, він побачив біля дверей Д'Артаньяна без шпаги і з ним трьох озброєних мушкетерів.

Цього разу, свідомий своєї сили, кардинал суворо глянув на них і, махнувши Д'Артаньянові рукою, поглядом наказав йому йти за собою.

Д'Артаньян підкорився.

– Ми зачекаємо тебе, Д'Артаньяне, – сказав Атос доволі голосно, щоб кардинал міг його почути.

Його високопреосвященство насупив брови й навіть на мить зупинився, але потім, не мовивши жодного слова, поспішив до будинку.

Д'Артаньян пройшов слідом за кардиналом. Друзі лишилися на варті за дверима.

Його високопреосвященство ввійшов до кімнати, що правила йому за кабінет, і дав знак Рошфорові ввести молодого мушкетера.

Рошфор виконав наказ і вийшов.

Д'Артаньян став віч-на-віч з кардиналом. Це було друге його побачення з Рішельє, і, як зізнавався потім сам Д'Артаньян, він був певен: це побачення останнє.

Рішельє підійшов до каміна й притулився до його стінки; великий письмовий стіл одділяв його від Д'Артаньяна.

– Добродію, – почав кардинал, – вас арештовано за моїм наказом.

– Мені сказали про це, ваша світлосте.

– А чи знаєте ви, за що?

– Ні, ваша світлосте; єдина річ, за яку мене можна арештувати, ще не відома вашому високопреосвященству.

Рішельє пильно глянув на юнака.

– Он воно як! – сказав він. – Що ви маєте на увазі?

– Якщо ваша світлість зводить мені сказати, в яких злочинах звинувачують мене, я розповім про те, що вчинив насправді.

– Вас звинувачують у злочинах, за які рубали голови людям, набагато вельможнішим за вас, пане! – мовив Рішельє.

– В яких саме, ваша світлосте? – спитав Д'Артаньян зі спокоєм, який здивував самого кардинала.

– Вас звинувачують у листуванні з ворогами королівства, звинувачують у тому, що ви вивідали державні таємниці, а також у спробі перешкодити важливим планам вашого воєначальника.

– Хто мене звинувачує в усьому цьому, ваша світлосте? – мовив Д'Артаньян, здогадуючись, що це – справа рук міледі. – Жінка, затаврована державним правосуддям, жінка, яка одружилася з одним чоловіком у Франції і з другим в Англії, жінка, яка отруїла свого другого чоловіка й намагалася отруїти також мене?

– Що ви кажете, пане? – здивовано вигукнув кардинал. – Про яку жінку йдеться?

– Про леді Вінтер, – відповів Д'Артаньян. – Так, про леді Вінтер, усі злочини якої були, певно, невідомі вашому високопреосвященству, коли вже ви удостоїли її своїм довір'ям.

– Пане, – мовив кардинал, – якщо леді Вінтер вчинила всі ті злочини, про які ви кажете, її буде покарано.

– Її вже покарано, ваша світлосте.

– Хто ж її покарав?

– Ми.

– Вона у в'язниці?

– Вона померла.

– Померла! – повторив кардинал, не вірячи своїм вухам. – Померла! Ви, здається, сказали, що вона померла?

– Тричі вона намагалася вбити мене, і я пробачив їй; але вона отруїла жінку, яку я кохав. Тоді мої друзі і я впіймали її, судили й скарали на смерть.

І Д'Артаньян розповів про отруєння пані Бонасьє в Бетюнському монастирі кармеліток, про суд в самотньому будиночку, про страту на березі Лісу.

Дрож пробіг по тілу кардинала, хоч він умів стримувати свої почуття.

Та враз, наче під впливом якоїсь невисловленої думки, його досі похмуре обличчя проясніло й стало зовсім безтурботним.

– Отже, – мовив він напрочуд лагідним голосом, що дивно контрастував з суворістю його слів, – ви привласнили собі право судити, не подумавши про те, що люди, які не мають повноважень карати і все-таки беруть на себе цю місію, самі стають убивцями!

– Повірте, ваша світлосте, я й на гадці не мав виправдовуватися перед вами. Я ладен прийняти ту кару, яку вашому високопреосвященству завгодно буде визначити для мене. Я не так уже й ціную життя, щоб надто боятися смерті.

– Авжеж, я знаю, ваша хоробрість мені добре відома, – мало не з щирою прихильністю зауважив кардинал. – Тому можу вас наперед запевнити: на вас чекає не тільки суд, а й заслужена кара.

– Хтось інший відповів би вашому високопреосвященству, що він має своє помилування у власній кишені. Я ж лише скажу: наказуйте, ваша світлосте, я готовий до всього.

– Ваше помилування? – здивовано спитав Рішельє.

– Авжеж, ваше світлосте, – відповів Д'Артаньян.

– А хто його підписав? Король?

Кардинал промовив ці слова з неприхованою зневагою.

– Ні, ви, ваше високопреосвященство.

– Я? Ви що, збожеволіли, пане?

– Ваша світлість, безперечно, впізнає свій почерк.

І Д'Артаньян поклав перед кардиналом безцінний документ, який Атос здобув у міледі й віддав юнакові, щоб він служив йому охоронною грамотою.

Кардинал узяв папір і повільно, наголошуючи на кожному слові, прочитав:

«Пред'явник цього діє згідно з моїм наказом і на користь держави.

В таборі під Ла-Рошеллю, 5 серпня 1628 року.

Рішельє».

Прочитавши ці два рядки, кардинал глибоко замислився, але не повернув документа Д'Артаньянові.

«Він вирішує, як краще мене скарати, – подумав Д'Артаньян. – Ну що ж! Коли вже на те пішло, він побачить, як вмирає дворянин».

Молодий мушкетер був певен, що геройськи зустріне смерть.

Замислившись, Рішельє то згортав, то розгортав у руках записку. Нарешті він підвів голову, зупинив свій орлиний погляд на чесному, відкритому й шляхетному обличчі Д'Артаньяна. Він прочитав на цьому обличчі сліди всіх страждань, що їх Д'Артаньян зазнав за останній місяць, і втретє, а то й учетверте подумав про те, які великі надії подає цей юнак у свої двадцять років і як успішно міг би скористатися з його енергії, мужності та розуму далекоглядний політик.

До того ж, правду кажучи, злочини, могутність і пекельний геній міледі не раз страхали кардинала. Він відчував якусь потаємну радість від думки, що назавжди позбувся цієї небезпечної спільниці.

Рішельє неквапно розірвав документ, що його так великодушно віддав йому мушкетер.

«Я загинув», – подумав Д'Артаньян.

І він низько схилився перед кардиналом як людина, що промовляє свої останні слова:

«Боже, хай буде Твоя воля».

Кардинал підійшов до столу, написав, сідаючи, кілька рядків на пергаменті, дві третини якого були вже списані, й приклав свою печатку.

«Це мій вирок, – вирішив Д'Артаньян. – Принаймні, кардинал звільняє мене від нудного перебування в Бастилії та від судової тяганини. Це ще дуже люб'язно з його боку».

– Візьміть, пане, – сказав кардинал. – Я забрав у вас один відкритий лист і натомість даю інший. На цьому патенті не проставлене ім'я; ви впишете його самі.

Д'Артаньян нерішуче взяв папір і глянув на нього.

Це був наказ про призначення лейтенантом мушкетерів.

Д'Артаньян упав до кардиналових ніг.

– Ваша світлосте, – сказав він, – моє життя належить вам, віднині ви можете розраховувати на нього до кінця. Але я не вартий вашої милості: у мене є троє друзів, які мають набагато більше заслуг і прав…

– Ви хоробрий юнак, Д'Артаньяне, – перебив його кардинал і дружньо поплескав по плечу, в захопленні від того, що йому пощастило підкорити таку непокірливу натуру. – Робіть з цим патентом усе, що вам заманеться. Тільки добре затямте: хоч у ньому й не вказано імені, а втім, я даю його саме вам.

– Я цього ніколи не забуду, – відповів Д'Артаньян. – Ваше високопреосвященство може не сумніватися в цьому.

Кардинал обернувся й голосно покликав:

– Рошфоре!

Шевальє, який, мабуть, стояв за дверима, одразу ввійшов.

– Рошфоре, – сказав кардинал, – перед вами пан Д'Артаньян; від сьогодні він належить до числа моїх друзів. Тож поцілуйтесь обоє й поводьтеся розумно, якщо хочете зберегти свої голови.

Рошфор і Д'Артаньян, ледь торкнувшись губами, поцілувалися. Кардинал стояв поруч і пильно стежив за ними. Вони разом вийшли з кімнати.

– Адже ми ще побачимось, чи не так, добродію?

– Коли вам буде завгодно, – відповів Д'Артаньян.

– Така нагода не забариться, – сказав Рошфор.

– Що таке? – спитав Рішельє, відчиняючи двері.

Молоді люди усміхнулись один до одного, потисли один одному руки і вклонилися його високопреосвященству.

– Ми вже почали непокоїтися, – сказав Атос.

– От і я, друзі мої! – відповів Д'Артаньян. – І не тільки на волі, а ще й у неабиякій милості.

– Ви нам розкажете все?

– Сьогодні ж увечері.

Справді, того ж вечора Д'Артаньян прийшов до Атоса і застав його за пляшкою іспанського вина.

Д'Артаньян розповів йому все, що сталося між ним і кардиналом. Вийнявши з кишені патент, він сказав:

– Візьміть, мій любий Атосе, він належить вам по праву. Атос усміхнувся своєю доброю та приємною посмішкою.

– Друже, – відповів він, – для Атоса цього забагато; для графа де Ля Фера – замало. Лишіть собі цей патент – він ваш. На жаль, ви купили його надто дорогою ціною.

Д'Артаньян попрощався з Атосом і попрямував до Портоса. Юнак застав мушкетера перед дзеркалом; той приміряв розкішний, прикрашений блискучим гаптуванням камзол.

– А-а, це ви, мій любий друже! – вигукнув Портос – Як вам здається, чи личить мені цей костюм?

– Він чудовий, – відповів Д'Артаньян. – Але я прийшов запропонувати костюм, який буде вам ще більше до лиця.

– Який саме? – спитав Портос.

– Мундир лейтенанта мушкетерів.

Д'Артаньян розповів Портосові про своє побачення з кардиналом і, вийнявши з кишені патент, сказав: – Візьміть, любий друже, впишіть своє ім'я й будьте мені хорошим командиром.

Портос глянув на патент і, на превеликий подив Д'Артаньяна, повернув його назад.

– Авжеж, – сказав він, – це було б для мене дуже приємно, але мені недовго довелося б користатися такою милістю. Поки ми їздили до Бетюна, помер чоловік моєї герцогині. Схоже на те, що скриня небіжчика проситься мені до рук, і тому, мій любий друже, я вирішив одружитися з удовицею. Бачите, я саме приміряю своє весільне вбрання; залиште собі чин лейтенанта, мій друже, залиште.

І він оддав патент Д'Артаньянові.

Юнак пішов до Араміса.

Він застав його на колінах перед аналоєм [253]253
  Аналой – високий похилий столик, на який кладуть ікони і за яким стоячи читають церковні книги під час богослужінь.


[Закрыть], зі схиленою над розгорнутим молитовником головою.

Д'Артаньян розповів йому про побачення з кардиналом і, втретє вийнявши з кишені патент, мовив:

– Ви, наш друже, наш світоче, наш незримий заступнику, прийміть цей патент; ви, як ніхто інший, заслужили його своєю мудрістю й тими порадами, що завжди приносили нам успіх.

– Гай-гай, мій любий друже! – відповів Араміс – Наші останні пригоди назавжди відвернули мене від мирського життя й військового мундира. Цього разу я вирішив безповоротно: по закінченні облоги вступаю в братство лазаристів [254]254
  Братство лазаристів – об'єднання католицьких монастирів, створене в 1625 році для підготовки місіонерів.


[Закрыть]. Залиште собі цей патент, Д'Артаньяне; військова служба – ваша стихія, ви будете хоробрим і відважним командиром.

Д'Артаньян, із сльозами вдячності на очах і з радістю в погляді, знову поспішив до Атоса, який і досі сидів за столом і роздивлявся проти світла лампи останню склянку малаги.

– Так от, – сказав Д'Артаньян, – вони теж відмовились!

– Це тому, мій любий друже, що ніхто інший не заслуговує цього патента більше, ніж ви.

Він узяв перо, написав на пергаменті ім'я Д'Артаньяна й віддав йому патент.

– Отже, я лишаюся без друзів, – мовив юнак, – але, на жаль, із гіркими спогадами…

Він охопив голову руками, і сльози покотились йому по щоках.

– За вами молодість, – відповів Атос – Час обов'язково зітре гіркі спогади, щоб замінити їх приємними!