Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 44 страниц)

XXXI. Монастир кармеліток у Бетюні

Нерідко великим злочинцям, мовби за велінням долі, до певного часу щастить долати всі перепони й уникати всіх небезпек. Та зрештою провидіння, втомившися, кладе край їхній бісівській удачі. Так було і з міледі. Їй пощастило проскочити між сторожовими кораблями обох держав і благополучно прибути до Булоні.

Висаджуючись у Портсмуті, міледі сказала, що вона англійка, яка покинула Ла-Рошель через переслідування французів. Висаджуючись після дводенної морської подорожі в Булоні, вона вдала з себе француженку, якій англійці з ненависті до Франції чинили утиски в Портсмуті.

До того ж, міледі мала одне з найнадійніших пропускних свідоцтв: вроду, вельможний вигляд і щедрість, з якою вона роздавала пістолі. Звільнена, завдяки привітній усмішці й вишуканим манерам, підстаркуватим начальником порту (він навіть поцілував їй руку) від усіх необхідних формальностей, міледі пробула в Булоні рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб надіслати поштою такого листа:

«Його високопреосвященству монсеньйору [246]246
  Монсеньйор – титул, який в середньовічній Франції вживали при звертанні до герцогів та вищого католицького духовенства.


[Закрыть]кардиналові де Рішельє, в табір під Ла-Рошеллю.

Монсеньйоре, хай ваше високопреосвященство не хвилюється: його світлість герцог Бекінгем ніколи більше не прибудедо Франції.

Булонь, увечері 25 серпня.

Міледі де ***.

P. S. На бажання вашого високопреосвященства я іду до монастиря кармеліток у Бетюні, де чекатиму на ваші розпорядження».

Того ж таки вечора міледі виїхала з Булоні. Ніч застала її в дорозі; вона переночувала в заїзді. О п'ятій годині ранку міледі рушила далі й через три години була вже в Бетюні.

Розпитавшися, де міститься монастир кармеліток, вона відразу ж поїхала туди.

Назустріч їй вийшла абатиса; міледі віддала їй наказ кардинала. Абатиса звеліла приготувати гості кімнату й нагодувати її сніданком.

Усе минуле вже встигло стертися з пам'яті міледі, і, звертаючи погляд у майбутнє, вона бачила перед собою тільки знаки високої прихильності кардинала, якому так щасливо прислужилася, ні в чому не заплямувавши його імені в цій кривавій справі.

Щораз нові пристрасті, які вирували в ній, робили життя міледі схожим на ті хмари, що, пливучи по небу й відбиваючи то блакить, то полум'я, а то й непроникну темінь бурі, лишають по собі на землі тільки руїни та смерть.

Після сніданку абатиса прийшла до міледі з візитом. У монастирі мало розваг, і добрій паніматці не терпілося ближче познайомитися з новою гостею.

Міледі хотіла сподобатись абатисі, що, звичайно, було неважко для такої розумної й гарної жінки. Вона була напрочуд люб'язною й таки досягла свого, зачарувавши паніматку цікавою розмовою та лагідністю, якою було сповнене все її єство.

Абатиса, особа вельможного походження, над усе любила розповіді про придворні інтриги, які так рідко доходили до віддалених куточків королівства; особливо ж важко було пройти тим чуткам крізь високі монастирські мури, перед порогом яких мала згинути мирська суєта.

Міледі ж, навпаки, була чудово обізнана з усіма аристократичними інтригами, серед яких вона постійно жила протягом останніх п'яти чи шести років. Тож вона залюбки розважала добру абатису розмовами про легковажні світські звичаї французького двору, що мирно співіснували з підкресленою набожністю короля, та про скандальні пригоди знатних дам і вельмож, імена яких добре були відомі абатисі; вона навіть натякнула на кохання королеви й Бекінгема. Словом, міледі говорила й говорила, щоб викликати на відвертість співрозмовницю.

Проте абатиса лише слухала й посміхалась, не кажучи у відповідь жодного слова. Помітивши, що такі балачки їй до серця, міледі вела далі в тому ж дусі. Потім вона звернула розмову на кардинала.

А втім, тут міледі серйозно задумалась: вона ще не знала, роялістка абатиса чи кардиналістка. З обережності міледі вирішила триматися середини; але паніматка й собі стала ще обережнішою і тільки низько схиляла голову щоразу, коли гостя згадувала ім'я його високопреосвященства.

В міледі зрештою майнула думка, що їй буде доволі нудно в монастирі, й вона вирішила зважитись на ризикований крок, аби з'ясувати, як поводитися надалі. Щоб пересвідчитись, чи далеко заходить стриманість доброї абатиси, вона почала спершу натякати, а потім і більш одверто гудити кардинала, розповідаючи про його зв'язки з пані Д'Егійон, Маріон Делорм та іншими жінками.

Абатиса стала слухати пильніше, пожвавішала й усміхнулася.

«Ну, – подумала міледі, – мої теревені їй до смаку. Якщо вона й кардиналістка, то принаймні не з фанатичних».

Гостя заходилась розповідати про те, як кардинал переслідує своїх ворогів. Абатиса перехрестилась, не мовивши жодного слова ні на знак схвалення, ні на знак осуду.

Це ствердило міледі в думці, що її паніматка скоріше роялістка, ніж кардиналістка.

Тож вона говорила далі, наводячи чимраз разючіші приклади.

– Я дуже мало знаю про все це, – озвалася нарешті абатиса, – та хоч які ми далекі від двору й від мирських справ, а втім і в нас є досить сумні свідчення того, про що ви розповідаєте. Одна з наших послушниць багато витерпіла від мстивості й переслідувань кардинала.

– Одна з ваших послушниць? – перепитала міледі. – О Боже! Бідолашна жінка, я дуже співчуваю їй.

– Авжеж, вона й справді гідна співчуття: в'язниця, погрози, жорстоке поводження – чого тільки їй не довелося зазнати. А втім, – додала паніматка, – можливо, пан кардинал мав якісь тверді підстави так чинити, бо хоч з вигляду вона й справжнісінький ангел, однак не завжди про людей можна судити з їхньої зовнішності.

«Чудово! – подумала міледі. – Хтозна! Чого доброго, я ще й розвідаю що-небудь. Мені просто щастить».

І вона надала своєму обличчю найщирішої лагідності.

– Так, – сказала вона, – на жаль, мені це відомо. Недарма кажуть, що не можна вірити обличчю людини… Але чому ж тоді й вірити, як не найпрекраснішому витворові Божому! Певно, я все життя помилятимусь; але я завжди довірятиму людині, обличчя якої мені симпатичне.

– То ви схильні вважати, – мовила абатиса, – що ця молода особа ні в чому не винна?

– Пан кардинал переслідує не тільки за злочини, – відповіла міледі. – Є чесноти, за які він карає навіть суворіше, ніж за злодіяння.

– Дозвольте, пані, висловити своє здивування, – сказала паніматка.

– З якого приводу? – наївно спитала міледі.

– З приводу того, що ви мені розповідаєте.

– Що ж такого дивного в моїй розповіді? – всміхнулася міледі.

– Кардинал послав вас сюди – отже, ви його друг; а тим часом…

– А тим часом я кажу про нього прикрі речі, – докінчила міледі.

– Принаймні ви не кажете про нього нічого хорошого.

– Це тому, що я не його друг, – зітхнула міледі, – а жертва.

– Що ж тоді означає цей лист, в якому він доручає вас моїм турботам?

– Для мене це наказ залишатися тут, як у в'язниці, аж поки він доручить комусь із своїх довірників забрати мене звідси.

– Чого ж ви не втекли?

– А куди я втечу? Невже ви гадаєте, що на світі є таке місце, до якого б не добрався кардинал, якби тільки він схотів простягти руку! Коли б я була мужчиною, може, я й спробувала б утекти; але що може зробити жінка?.. А ця послушниця, яка живе у вас, хіба вона намагалась утекти?

– Ні, не намагалась; але там, по-моєму, зовсім інша справа: її у Франції втримує кохання до когось.

– Ну, – сказала міледі, – якщо вона кохає, то не така вже вона й нещасна.

– То виходить, – мовила абатиса, з усе більшою цікавістю придивляючись до міледі, – я бачу перед собою ще одну бідолашну, гнану жертву?

– На жаль, так! – відповіла міледі.

Якусь мить паніматка схвильовано дивилася на міледі, наче враз їй сяйнула несподівана думка.

– Чи не ворог ви нашої святої віри? – спитала вона, затинаючись.

– Я! – вигукнула міледі. – Я – протестантка? О ні! Присягаюсь ім'ям Бога, який чує нас: навпаки, я – ревна католичка.

– Тоді заспокойтесь, добродійко, – всміхнувшися, мовила абатиса. – Цей дім не буде для вас суворою в'язницею; ми зробимо все, щоб полегшити ваше ув'язнення. Більше того, ви побачитеся з цією молодою жінкою, переслідуваною, мабуть, у зв'язку з якоюсь придворною інтригою. Вона дуже люб'язна і привітна.

– Як її звуть?

– Одна дуже висока особа доручила її моїм турботам під іменем Кетті. Я не питала в неї справжнього імені.

– Кетті! – вигукнула міледі. – Як! Ви певні?..

– Що вона так називає себе? Авжеж, пані. А хіба ви її знаєте? Міледі всміхнулася, подумавши, що це може бути її колишня камеристка. Спогад про молоду дівчину викликав у неї почуття гніву, і жадоба помсти спотворила її обличчя; а проте за мить воно набуло того ж спокійного й лагідного виразу. Ця столика жінка вміла володіти собою.

– Коли ж я зможу побачити цю молоду даму, до якої я вже відчуваю приязнь? – спитала міледі.

– Та хоч сьогодні ввечері, – відповіла абатиса, – навіть удень. Однак ви самі сказали, що вам довелося подорожувати чотири доби; сьогодні ви прокинулись о п'ятій годині ранку й, мабуть, хочете відпочити. Лягайте й засніть, перед обідом ми вас розбудимо.

Схвильована новою пригодою, від якої з новою силою закалатало її схильне до інтриг серце, міледі чудово могла б обійтися й без сну. Проте вона скористалася з поради: за останні два тижні їй випало стільки переживань, що хоч її залізне тіло ще витримувало втому, душа потребувала відпочинку.

Вона попрощалася з абатисою й лягла, заколисувана приємними думками про помсту, на які її мимоволі навело ім'я Кетті. Міледі згадала майже беззастережну обіцянку кардинала надати їй свободу дій, коли вона успішно виконає його доручення. Вона досягла успіху – отже, Д'Артаньян належав їй!

Одне тільки жахало міледі – спогад про чоловіка, графа де Ля Фера, про якого вона думала, що він помер або принаймні виїхав з Франції, і якого так несподівано впізнала в Атосі, кращому другові Д'Артаньяна.

А якщо він друг Д'Артаньяна, то, певно, допомагає йому в усіх заходах, за допомогою яких королева розбила заміри його високопреосвященства; якщо він друг Д'Артаньяна, то він – ворог кардинала. О, їй конче треба заманити його в тенета помсти, в яких вона зуміє задушити молодого мушкетера!

Втішена цими надіями, міледі незабаром заснула.

Її розбудив ніжний мелодійний голос. Міледі розплющила очі й побачила абатису й молоду жінку – біляву, білолицю та рум'яну. Жінка дивилася на неї з ласкавою цікавістю.

Обличчя молодої жінки було міледі зовсім незнайоме. Привітавшись, вони пильно глянули одна на одну. Обидві були дуже гарні, але кожна по-своєму. А втім, міледі усміхнулась, відзначивши, що має, порівняно зі своєю новою знайомою, куди вельможніший вигляд та аристократичніші манери. Правда, одяг послушниці на молодій жінці навряд чи міг допомогти їй у цьому змаганні.

Познайомивши жінок, абатиса попросила дозволу залишити їх, сказавши, що обов'язки наставниці вимагають її присутності в церкві.

Міледі й молода послушниця зостались удвох. Послушниця, побачивши, що міледі ще лежить у ліжку, хотіла піти слідом за абатисою, та міледі затримала її.

– Пані, – мовила вона, – ледве я вас побачила, як ви хочете позбавити мене свого товариства. А я, признатись, дуже розраховувала на нього в цій тихій обителі.

– Ні, добродійко, – відповіла послушниця, – просто я подумала, що прийшла невчасно: ви спали, вам треба відпочити.

– Що з того? – сказала міледі. – Чого можуть бажати ті, хто спить? Щасливого пробудження. Ви мені його дали; тож дозвольте мені скористатися з нього.

І, взявши молоду жінку за руку, міледі запропонувала їй крісло, що стояло біля ліжка. Послушниця сіла.

– Боже мій! – сказала вона. – Яка я нещасна! Вже півроку, як я живу тут, не маючи й тіні розради. Тепер приїхали ви, ваша присутність могла б подарувати мені чарівне товариство. А я, може, от-от муситиму залишити монастир!

– Як! – здивувалась міледі. – Ви маєте намір залишити монастир?

– Принаймні маю на це надію, – відповіла послушниця, навіть не ховаючи своєї радості.

– Мені казали, що ви натерпілися лиха через кардинала, – вела міледі далі. – Коли це так, то ось іще одна причина для нашої обопільної приязні.

– Отже, паніматка сказала правду, і ви, так само, як і я, жертва цього злого пастиря?

– Тсс! – застережливо мовила міледі. – Навіть тут не треба говорити про нього. Всі мої нещастя почалися з того, що я сказала приблизно те саме, що ви зараз, жінці, яку вважала своїм другом і яка зрадила мене. То й ви теж жертва зрадництва?

– Ні, – відповіла послушниця, – я жертва відданості: відданості жінці, яку любила, за яку віддала життя й ладна віддати його знову.

– І яка покинула вас у біді? Так завжди буває!

– Я була настільки несправедлива, що теж думала так, але кілька днів тому я переконалась у протилежному й дякую за те Богові. Мені важко було б повірити, що вона про мене забула. Але ви, пані, – вела далі послушниця, – ви, здається, вільні, і якби захотіли втекти, то це залежало б тільки від вас.

– А куди б ви хотіли, щоб я втекла, не маючи ні друзів, ні грошей, у тій частині Франції, в якій я раніше ніколи не бувала? – О! – вигукнула послушниця. – Щодо друзів, то вони знайдуться у вас скрізь, хоч би де ви опинились! Адже ви така добра й така гарна!

– Що не заважає мені бути самотньою і гнаною, – відповіла міледі, всміхаючись ангельською усмішкою.

– Вірте мені, – мовила послушниця, – треба надіятись на провидіння. Неодмінно настане така хвилина, коли зроблене кимось добро стає його заступником перед Богом, і, може, хоч яка я безсила й нікчемна, ваше щастя в тому, що ви зустріли мене. Якщо я вийду звідси, в мене знайдуться впливові друзі, котрі, виступивши на мій захист, виступлять потім і на ваш.

– О-о! Коли я сказала, що я самотня, – вела далі міледі, сподіваючись викликати на відвертість послушницю, – то це не означає, що в мене зовсім немає впливових знайомих. Але вони самі тремтять перед кардиналом. Навіть королева не насмілюється суперечити грізному міністрові; її величність – я маю чимало доказів цього, – незважаючи на своє добре серце, не раз була змушена віддавати на поталу його високопреосвященству тих, хто вірно служив їй.

– Повірте мені, пані, королева може вдати, що вона від них відступається. Але не слід робити поспішних висновків. Чим більше їх переслідують, тим більше королева думає про них. І часто саме тоді, коли ці люди менш за все на те сподіваються, вони переконуються в тому, що не забуті її милосердною увагою.

– Ой леле! – зітхнула міледі. – Я вірю вам: адже королева справді дуже добра.

– О! То ви знаєте нашу чарівну й великодушну королеву, якщо так кажете про неї! – захоплено вигукнула послушниця.

– Тобто, – відповіла міледі, прагнучи обійти непередбачену перешкоду, – я не маю честі знати її особисто, але я знайома з багатьма її ближчими друзями: з паном де Пютанжем, знала в Англії пана Дюжара, зустрічалася з паном де Тревілем.

– З паном де Тревілем? – вигукнула послушниця. – Ви знайомі з паном де Тревілем?

– Авжеж, дуже добре, навіть близько знайома.

– З капітаном королівських мушкетерів?

– З капітаном королівських мушкетерів.

– О! В такому разі ви самі переконаєтесь, – сказала послушниця, – що дуже скоро ми з вами станемо близькими знайомими, майже друзями. Якщо ви знайомі з паном де Тревілем, то, певно, бували у нього вдома? – І досить часто! – відповіла міледі, яка, побачивши, що брехня її дуже доречна, вирішила не зупинятися на півдорозі.

– То ви, мабуть, зустрічали там і декотрих з його мушкетерів?

– Усіх, кого він тільки приймає в себе! – відповіла міледі, для якої ця розмова ставала й справді цікавою.

– Назвіть когось із них, і ви побачите, що це будуть мої друзі.

– Ну, наприклад, – обережно сказала міледі, – я знаю пана де Сувиньї, пана де Куртиврона, пана де Ферюссака.

Послушниця не перебивала її; потім, коли міледі замовкла, вона спитала:

– А чи знаєте ви мушкетера на ймення Атос?

Міледі зблідла, як простирадла, що на них вона лежала, і хоч як уміла володіти собою – не змогла стримати схвильованого вигуку. Схопивши свою співрозмовницю за руку, вона вп'ялася в неї очима.

– Що з вами? – спитала послушниця. – О Боже мій! Чи не сказала я вам чогось образливого?

– Ні; але це ім'я так вразило мене тому, що я теж знаю цього мушкетера, і мені видалося дивним зустріти людину, що, як і я, добре знайома з ним.

– Авжеж, добре! Дуже добре! І не тільки з ним, а й з його друзями: панами Портосом та Арамісом.

– Справді? Але ж і я їх знаю! – вигукнула міледі, холонучи з жаху.

– Ну, а коли ви їх знаєте, то вам, безперечно, мусить бути відомо, що вони чесні й сміливі люди. Чом би вам не звернутися до них по допомогу?

– Та ні, – пробелькотіла міледі. – Я ні з ким із них дуже близько не знайома; я знаю їх тільки з численних розповідей одного з їхніх друзів, пана Д'Артаньяна.

– Ви знаєте пана Д'Артаньяна! – вигукнула послушниця, й собі схопивши міледі за руку та втуплюючи в неї погляд.

Потім, помітивши дивний вираз обличчя міледі, вона спитала:

– Пробачте, пані, а в яких ви з ним стосунках?

– Ми з ним друзі, – ніяково відповіла міледі.

– Ви кажете мені неправду, пані, – заперечила послушниця. – Ви були його коханою.

– Це ви були нею, пані! – вигукнула міледі. -Я?

– Авжеж, ви! Тепер я знаю, хто ви. Ви – пані Бонасьє. Молода жінка відсахнулася з жахом і здивуванням водночас.

– О! Не відмагайтеся! Відповідайте! – наполягала міледі.

– Ну що ж! Так, добродійко! – відповіла послушниця. – Отже, ми суперниці?

Обличчя міледі спалахнуло таким лютим огнем, що за будь-яких інших обставин пані Бонасьє від страху кинулася б тікати; але в цю хвилину вона була цілком заполонена ревнощами.

– Скажіть правду, добродійко, – мовила вона таким твердим тоном, якого, здавалося, годі було від неї сподіватися, – ви були чи ще й тепер його кохана?

– О ні! – вигукнула міледі голосом, який не давав жодного приводу сумніватися в її правдивості. – Ніколи! Ніколи!

– Я вірю вам, – сказала пані Бонасьє. – Але чому ви так схвилювалися?

– Невже ви не розумієте? – відповіла міледі, яка вже поборола розгубленість і цілком опанувала себе.

– Що я мушу розуміти? Я нічого не знаю.

– Ви не розумієте, що, бувши моїм другом, Д'Артаньян довіряв мені свої сердечні таємниці?

– Не може бути!

– Ви не розумієте, що мені відомо все: ваше викрадення з будиночка в Сен-Клу, його відчай, відчай його друзів, їхні марні розшуки? Як же мені не дивуватись, коли я так несподівано зустріла вас, ту саму пані Бонасьє, про яку ми стільки говорили з ним, ту саму, яку він кохає всією душею, до якої прихилив і мене ще раніше, ніж я вас побачила. Ах, моя люба Констанціє, нарешті я знайшла вас, нарешті я можу на вас надивитись!

Міледі простягла до пані Бонасьє руки; а та, переконана її словами, бачила тепер у цій жінці, яку вона ще хвилину тому вважала своєю суперницею, щирого й відданого друга.

– О, даруйте мені! Даруйте! – вигукнула вона, схилившись на плече міледі. – Я так його кохаю!

Жінки кинулись одна одній в обійми. Певно, якби сили міледі дорівнювали її ненависті, пані Бонасьє знайшла б у тих обіймах свою смерть. Але, неспроможна задушити молоду жінку, міледі лише всміхнулася до неї.

– О моя люба красуне! Моя люба дитино! – вигукнула міледі. – Яка я щаслива бачити вас! Дайте мені на вас надивитись! – І, промовляючи ці слова, вона втупила в пані Бонасьє погляд. – Авжеж, це ви. О, я згадую, що він розповідав мені, і впізнаю вас, впізнаю в усьому! Бідолашна пані Бонасьє не здогадувалась про ті жорстокі заміри, що таїлися за цим ясним чолом, за цими блискучими очима, в яких вона читала тільки щиру цікавість і співчуття.

– Отже, ви знаєте, скільки я вистраждала, якщо він розповідав вам про мої муки, – сказала пані Бонасьє. – Але страждати заради нього – це щастя.

Міледі машинально повторила:

– Так, це щастя.

Але думала вона зовсім про інше.

– До того ж, – вела далі пані Бонасьє, – мої муки незабаром скінчаться. Завтра, а може, й сьогодні ввечері я знову побачу його, і все минуле піде в забуття.

– Сьогодні ввечері? Завтра? – вигукнула міледі, яку ці слова вивели з задуми. – Що ви хочете цим сказати? Чи не чекаєте ви від нього якоїсь звістки?

– Я чекаю на нього самого.

– На нього самого? Д'Артаньян буде тут?

– Так, буде.

– Це неможливо! Він на облозі Ла-Рошелі, разом з кардиналом; він повернеться тільки після взяття міста.

– Ви так гадаєте? Але хіба є на світі щось неможливе для мого Д'Артаньяна, для цього шляхетного й чесного дворянина!

– Ні, я однаково не вірю!

– Не вірите? Тоді читайте самі! – і молода жінка в пориві погордливої радості простягла міледі листа.

«Почерк пані де Шеврез! – подумала міледі. – Ага! Я так і знала, вони підтримують зв'язок з цим табором!»

В листі було написано таке:

«Люба дитино, будьте напоготові; наш другдуже скоро навідає вас і навідає з єдиною метою – визволити вас із в'язниці, де ви мусили переховуватися для власної безпеки. Тож приготуйтесь до від'їзду й ніколи не втрачайте надії на нас.

Наш чарівний гасконець нещодавно показав себе, як завжди, хоробрим і відданим; перекажіть йому від однієї особи подяку за попередження».

– Так, так, – сказала міледі, – з листа все ясно. Чи відомо вам, що це за попередження?

– Ні. Я тільки здогадуюся, що він, мабуть, попередив королеву про якісь нові заміри кардинала.

– Так, безперечно, так! – мовила міледі, віддаючи пані Бонасьє листа й знову задумливо схиляючи голову. Аж тут вони почули кінський тупіт.

– Ах! – вигукнула пані Бонасьє, кидаючись до вікна. – Невже це він?

Міледі лишилася в ліжку, заклякла й заніміла. Стільки несподіванок звалилось на неї одразу, що вона вперше в житті розгубилася.

– Він! Він! Невже це він? – шепотіла міледі, втупивши нерухомий погляд перед себе.

– На жаль, це не він! – мовила пані Бонасьє. – Це якийсь не знайомий мені вершник. Проте він, здається, мчить саме до нас. Так, він стримує коня, зупиняється біля воріт, дзвонить.

Міледі скочила з ліжка.

– Ви й справді певні, що це не він? – спитала вона.

– Певна.

– Може, ви не розгледіли його?

– Ба ні! Коли б я побачила хоч саме перо на його капелюсі або хоч краєчок плаща, я б ураз його впізнала!

Міледі похапцем одяглася.

– Це байдуже! Адже ви самі сказали, що незнайомець їде сюди?

– Так, він уже проминув ворота.

– Це або по вас, або по мене.

– Ах, Боже мій! Як це вас схвилювало!

– Мушу признатися, я не така довірлива, як ви; я ладна всього чекати від кардинала.

– Тсс! – зупинила її пані Бонасьє. – Сюди йдуть! Справді, двері відчинились, і на порозі стала абатиса.

– Це ви приїхали з Булоні? – спитала вона у міледі.

– Атож, – відповіла міледі, намагаючись опанувати себе. – Хто хоче мене бачити?

– Якийсь незнайомець; він одмовляється себе назвати, але каже, що прибув за дорученням кардинала.

– І він хоче говорити зі мною? – спитала міледі.

– Він хоче говорити з дамою, що приїхала з Булоні.

– Будь ласка, попросіть його сюди, добродійко.

– О Боже мій! Боже мій! – жахнулась пані Бонасьє. – Він, певно, привіз якусь лиху звістку!

– Боюсь, що так.

– Я залишу вас із цим незнайомцем, проте коли він поїде, я, з вашої ласки, знову прийду до вас.

– О, прошу вас! Абатиса й пані Бонасьє вийшли з кімнати.

Лишившись сама, міледі прикипіла очима до дверей. За якусь мить на сходах лунко продзвеніли остроги, потім двері відчинились і на порозі став незнайомець.

Міледі радісно скрикнула. Цей незнайомець був граф де Рошфор, душею й тілом відданий його високопреосвященству.