Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 44 страниц)

І вона знаком наказала Кетті вийти.

VI. Мрія про помсту

У вечері міледі, як завжди, наказала ввести до неї Д'Артаньяна, тільки-но він прийде. Але він не прийшов.

Наступного дня Кетті прибігла до юнака й розповіла все, що сталося вночі. Д'Артаньян усміхнувся: ревнивий гнів міледі – це вже була помста.

Увечері міледі була ще більш роздратована, ніж напередодні, і знову повторила свій наказ щодо гасконця. Проте і цього разу вона чекала його даремно.

Ще через день Кетті прийшла до Д'Артаньяна, але не радісна й жвава, як раніше, а дуже сумна.

Д'Артаньян спитав, що з нею; замість відповіді Кетті вийняла з кишені листа й віддала юнакові.

Лист був написаний рукою міледі; тільки цього разу він був адресований не графові де Варду, а Д'Артаньянові. Юнак розгорнув його й прочитав:

«Любий пане Д'Артаньяне, негарно забувати своїх друзів, особливо, коли попереду така довга розлука. Лорд Вінтер і я марно чекали вас учора й позавчора. Невже так буде й сьогодні?

Щиро прихильна до вас леді Кларік».

– Все ясно, – сказав Д'Артаньян, – я чекав цього листа. Мої шанси ростуть настільки, наскільки падають шанси графа де Варда.

– То ви підете? – спитала Кетті.

– Послухай, люба дівчинко, – сказав гасконець, шукаючи способу виправдати перед власною совістю намір порушити слово, яке він дав Атосові, – ти сама розумієш: нечемно не відгукнутися на таке пряме запрошення. Якщо я не прийду, міледі не зрозуміє, чому я перестав відвідувати її, й запідозрить мене в чомусь лихому. А хто-зна, до чого може дійти помста такої жінки, як вона!

– Боже мій, – вигукнула Кетті. – Ви завжди вмієте повернути все так, що правда на вашому боці. Але ж ви знову почнете залицятися до неї. І коли цього разу ви захопите її під своїм справжнім іменем і коли їй сподобається ваше справжнє обличчя, це буде багато гірше, ніж першого разу!

Бідолашна дівчина мимоволі передчувала те, що мало статися.

Д'Артаньян, як міг, заспокоїв її й пообіцяв, що не піддасться чарам міледі.

Д'Артаньян доручив передати міледі його найщирішу подяку за прихильність і сказати, що буде до її послуг сьогодні ввечері. Написати листа наш гасконець не наважився, бо не був певен, чи зуміє так змінити свій почерк, щоб гострі очі міледі не впізнали його.

Рівно о дев'ятій годині Д'Артаньян був на Королівській площі. Певно, лакеїв, що чекали в передпокої, буде попереджено, бо тільки-но юнак увійшов, як один з них побіг сказати про нього міледі, хоч мушкетер не встиг навіть спитати, чи приймає вона.

– Просіть, – сказала міледі коротко, але таким різким голосом, що Д'Артаньян почув аж у передпокої.

Його ввели до вітальні.

– Мене ні для кого немає вдома, – мовила міледі. – Чуєте, ні для кого!

Лакей вийшов.

Д'Артаньян цікавим оком глянув на міледі: вона була бліда, очі втомлені – чи то від сліз, чи то від безсоння. В кімнаті було не так ясно, як звичайно, і все-таки цей навмисний півморок не міг приховати слідів нервового збудження, що мучило міледі останні два дні.

Д'Артаньян підійшов до неї такий само люб'язний, як і раніше. Міледі зробила над собою неймовірне зусилля й привітно всміхнулася, але усмішка аж ніяк не пасувала до її спотвореного хвилюванням обличчя.

365 Д'Артаньян спитав, як міледі почувається.

– Погано, – відповіла вона, – дуже погано.

– В такому разі, – мовив Д'Артаньян, – я зайвий, бо вам, безперечно, потрібен відпочинок. Тож дозвольте мені піти.

– Ні, ні, – відказала міледі, – прошу вас, залишайтесь, пане Д'Артаньяне! Ваше люб'язне товариство розважить мене.

«Авжеж, – подумав Д'Артаньян, – вона ніколи не була такою чарівною, треба бути насторожі».

Міледі якнайприязніше усміхнулась і завела невимушену розмову. Збудження, що було на мить зрадило її, повернулося до неї, очі заблищали, щоки заполум'яніли, губи порожевіли. Перед Д'Артаньяном знову постала Цирцея [181]181
  Цирцея – в давньогрецькій міфології німфа (божество в образі жінки), підступна чарівниця. В поемі Гомера «Одіссея» розповідається, як за допомогою чарівного напою вона перетворила супутників Одіссея на свиней; в переносному значенні – жінка-чарівниця.


[Закрыть], що вже давно причарувала його. Він вважав, що його кохання згасло, але воно тільки заснуло. Тепер воно знову прокинулося в серці юнака. Міледі всміхалася – і Д'Артаньян ладен був занапастити душу заради цієї усмішки.

На мить він навіть відчув щось схоже на докори совісті.

А міледі тим часом стала ще ласкавішою. Вона спитала, чи є в Д'Артаньяна кохана.

– О! Як ви можете бути такою жорстокою, щоб питати про це в мене? – якнайщиріше вигукнув Д'Артаньян. – Адже відтоді, як я вас побачив, я тільки вами й живу!

Міледі всміхнулася дивною усмішкою.

– То ви кохаєте мене? – спитала вона.

– Невже я мушу ще говорити про свої почуття? Невже ви самі їх не помічаєте?

– Ну гаразд. Але ж ви знаєте – чим більше в серці гордості, тим важче здолати її.

– О, труднощі мене не лякають, – сказав Д'Артаньян. – Мене жахає тільки те, що неможливе.

– Для справжнього кохання немає нічого неможливого, – відповіла міледі.

– Нічого, добродійко?

– Нічого, – повторила міледі.

«Еге, це зовсім інша справа, – подумав Д'Артаньян. – Хай йому чорт! Чи не закохалася, бува, в мене ця капризуха і чи не збирається вона подарувати мені ще один сапфір, подібний до того, який вона подарувала гаданому графові де Варду?»

І він підсунув свій стілець до крісла міледі. – А що б ви зробили, аби довести ваше кохання? – спитала вона.

– Все, чого ви від мене зажадали б. Наказуйте, я готовий. – На все?

– На все! – скрикнув Д'Артаньян, який наперед знав, що, даючи таку обіцянку, він мало чим ризикує.

– Гаразд! Тоді поговорімо, – сказала міледі, підсуваючи своє крісло до стільця Д'Артаньяна.

– Я слухаю вас, пані, – відповів юнак.

Якусь мить міледі мовчала, немов вагаючись, а потім мовила:

– У мене є ворог.

– У вас, пані? – вигукнув Д'Артаньян, удаючи здивованого. – Боже мій, це просто неймовірно! У вас, такої чарівної й доброї!

– Смертельний ворог.

– Невже?

– Ворог, який образив мене так жорстоко, що тепер між ним і мною війна на смерть. Чи можу я розраховувати на вас як на помічника?

Д'Артаньян одразу збагнув, куди хилить ця мстива жінка.

– Можете, пані, – палко сказав він. – Моя шпага і моє життя належить вам разом з моїм коханням.

– У такому разі, коли тільки ваша хоробрість дорівнює вашому коханню…

Вона замовкла.

– Що тоді? – спитав Д'Артаньян.

– Тоді, – помовчавши якусь мить, провадила міледі, – від сьогоднішнього дня для вас не існує нічого неможливого.

– Я не переживу цього щастя! – вигукнув Д'Артаньян, кидаючись до ніг міледі й вкриваючи поцілунками простягнуті до нього руки.

«Помстися за мене цьому нікчемному де Бардові, – думала, зціпивши зуби, міледі, – а там я зумію тебе позбутися, подвійний дурню. Ти – моя шпага!»

«Впади в мої обійми, лицемірна й небезпечна жінко, – думав Д'Артаньян, – і я насміюся з тебе разом з тими, кого ти хочеш убити моєю рукою».

Д'Артаньян підвів голову.

– Я готовий, – сказав він.

– То ви зрозуміли мене, любий Д'Артаньяне? – спитала міледі.

– Я вгадав би ваше бажання з єдиного вашого погляду.

– І ви скористаєтеся задля мене вашою шпагою, яка вже дістала таку славу?

– Хоч зараз.

– Але чим я віддячу вам за таку послугу? – мовила міледі. – Я знаю закоханих – вони нічого не роблять задарма.

– Вам відомо, про яку подяку я мрію, – відповів Д'Артаньян. – Вона єдина гідна вас і мене!

І юнак ніжно пригорнув міледі до себе. Вона майже не пручалася.

– Користолюбець! – тільки й мовила, усміхаючись.

– О! – вигукнув Д'Артаньян. – Я не вірю своєму щастю і, боячись, щоб воно не розвіялось, мов сон, хочу швидше зробити його дійсністю.

– Ну що ж! Заслужіть омріяне щастя.

– Я чекаю, наказуйте! – сказав Д'Артаньян.

– Справді? – мовила міледі, відкидаючи останні сумніви.

– Назвіть мені ім'я негідника, який примусив плакати ваші чарівні очі.

– Хто вам сказав, що я плакала?

– Мені здалося…

– Такі жінки, як я, не плачуть.

– Тим краще! Отже, скажіть мені його ім'я.

– Саме в його імені й полягає моя таємниця.

– Але ж я мушу його знати.

– Так, мусите; бачите, як я вам довіряю!

– Ви мені даруєте щастя! То як його звати?

– Ви його знаєте.

– Знаю?

– Так.

– Сподіваюсь, це не котрийсь із моїх друзів? – спитав Д'Артаньян, удаючи нерішучого, аби ще міцніше переконати міледі в тому, що він нічого не знає.

– А коли б це був котрийсь із ваших друзів, ви дозволили б собі сумніватись? – спитала міледі. Погрозливі вогники спалахнули в її очах.

– Ні! Хоч би це був навіть мій рідний брат! – наче в нестямі, вигукнув Д'Артаньян.

Наш гасконець нічим не ризикував; він знав, чого хоче.

– Мені до вподоби ваша відданість, – сказала міледі.

– Гай-гай! Це все, що вам у мені до вподоби? – спитав Д'Артаньян.

– Ви самі теж мені до вподоби, – відповіла вона, взявши юнака за руку.

Від жагучого потиску її руки Д'Артаньян затремтів, наче і йому передалася та лихоманка, що спопеляла міледі.

– Ви кохаєте мене! – вигукнув він. – О, коли це так, я збожеволію!

І він обняв її. Міледі не ухилилася від поцілунку, але й не відповіла на нього.

Губи її були холодні; Д'Артаньянові здалося, що він поцілував статую.

І все-таки він сп'янів од радості; він майже повірив у ніжні почуття міледі; він майже повірив у злочин де Варда. Якби де Вард був у цю мить біля нього, він убив би його.

Міледі скористалася з нагоди.

– Його звуть… – почала вона.

– Де Вард, я знаю! – вигукнув Д'Артаньян.

– Як ви дізналися про це? – спитала міледі, схопивши юнака за руки й намагаючись поглядом осягнути те, що діялося в його душі.

Д'Артаньян збагнув, що припустився помилки.

– Кажіть, та кажіть же, нарешті! – повторювала міледі. – Як ви дізналися про це?

– Як дізнався? – перепитав Д'Артаньян.

– Авжеж!

– Учора в домі, де я був, де Вард показав перстень і сказав, що це ви подарували його.

– Негідник! – вигукнула міледі.

Це слово, як легко здогадатися, дійшло Д'Артаньянові до самісінького серця.

– Отже?.. – знову почала міледі.

– Отже, я помщуся за вас цьому негідникові, – войовничо відповів Д'Артаньян.

– Дякую, мій хоробрий друже! – вигукнула міледі. – І коли ж ви помститеся за мене?

– Завтра, негайно – коли тільки схочете.

Міледі мало не вигукнула: «Негайно!» – але тут же похопилася, щоб Д'Артаньян, бува, не розцінив таку поквапливість як вияв нечемності до нього.

До того ж, їй треба було запобігти безлічі несподіванок і дати своєму заступникові тисячу порад, щоб той не почав розмову з графом при свідках. Д'Артаньян випередив її єдиною фразою.

– Завтра, – сказав він, – я або помщуся за вас, або помру.

– Ні! – відповіла вона. – Ви помститеся за мене; але ви не помрете. Він – боягуз.

– З жінками – можливо, але не з чоловіками… Хто-хто, а я дещо знаю про нього.

– Одначе мені здається – у вашій сутичці з ним вам не довелося скаржитись на свою долю.

– Доля – куртизанка: ласкава вчора, вона може показати спину завтра.

– А це означає, що ви вагаєтесь сьогодні.

– Ні, я не вагаюся, боронь Боже! Та чи справедливо буде послати мене на видиму смерть, не подарувавши чогось, бодай трохи більшого за надію?

Міледі відповіла поглядом, який промовляв: «Та про те ж і йдеться!..» І, щоб розвіяти останні сумніви, вона ніжно сказала:

– Ваша правда, друже.

– О, ви ангел! – вигукнув Д'Артаньян.

– То ми домовилися про все? – спитала міледі.

– Крім того, про що я вас прошу, моя люба!

– Але ж я сказала, що ви можете бути певні в моєму коханні!

– В мене немає завтрашнього дня, і я не можу чекати.

– Замовкніть! Я чую кроки брата: він не повинен застати вас тут. Вона подзвонила; ввійшла Кетті.

– Вийдіть цими дверима, – сказала міледі, відчинивши маленький потаємний хід, – і повертайтесь об одинадцятій годині; ми закінчимо нашу розмову. Кетті проведе вас.

Почувши ці слова, бідолашна дівчина мало не знепритомніла.

– Моя люба, чого це ви остовпіли? Стоїте, мов статуя! Я ясно сказала: сьогодні об одинадцятій годині ви проведете пана Д'Артаньяна до мене.

«Здається, всі свої побачення вона призначає на одинадцяту годину, – подумав Д'Артаньян, – Це вже звичка».

Міледі простягла руку, і він ніжно поцілував її.

«А втім, – думав він далі, виходячи з кімнати й майже не звертаючи уваги на докори Кетті, – як би мені не пошитися в дурні. Ця жінка, безперечно, здатна на будь-який злочин. Обережно, Д'Артаньяне, обережно!»

VII. Таємниці міледі

Д'Артаньян вийшов од міледі, так і не піднявшись до Кетті, дарма що дівчина просила його про це. Він вчинив так з двох причин: по-перше, не хотів чути докорів, звинувачень і благань, а по-друге, треба було хоч трохи заспокоїтись, розібратися в своїх думках і, скільки буде змоги, в думках цієї жінки.

Єдине було ясно Д'Артаньянові – це те, що він шалено кохає міледі і що вона зовсім не кохає його. В якусь мить юнак навіть подумав: чи не краще прийти додому, написати міледі довгого листа, де признатися, що він і де Вард були досі однією й тією ж особою, отже, що вбивство де Варда стало б для нього рівнозначним самогубству. Але нашого гасконця підхльостувала люта жага помсти; він хотів лишитися на самоті з цією жінкою, але вже під власним ім'ям. А що ця помста видавалася юнакові досить принадною, то він аж ніяк не збирався від неї відмовлятися.

Д'Артаньян п'ять чи шість разів обійшов Королівську площу, озираючись через кожні десять кроків, аби глянути на світло, що струменіло крізь жалюзі з кімнат міледі. Певно, сьогодні міледі не так поспішала до спальні, як раніше.

Нарешті світло згасло.

Разом зі світлом в серці Д'Артаньяна згасли й останні вагання. Він згадав їхню першу зустріч, кинувся до особняка й побіг у кімнату Кетті.

Бліда як смерть, не в силі стримати дрожу, дівчина хотіла заступити шлях своєму коханому. Але міледі, що була насторожі, почула, як Д'Артаньян увійшов, і сама відчинила двері.

– Заходьте, – сказала вона.

Все це було зроблено з такою неймовірною безсоромністю й дивовижною зухвалістю, що Д'Артаньян не міг повірити ні власним очам, ні вухам. Йому здалося, що він заплутався в фантастичній пригоді – одній з тих, які трапляються тільки уві сні.

І все-таки він рвонувся до міледі, піддаючись тій невідпорній силі, з якою магніт притягає залізо.

Двері за ним зачинилися.

Кетті шарпнулася до дверей.

Ревнощі, лють, ображена гордість – всі почуття, що шаленіють ^вДуші закоханої жінки, – спонукали її до викриття. Але вона неминуче загинула б, признавшись, що причетна до цієї інтриги, а головне – Д'Артаньян був би втрачений для неї назавжди. І вона перемогла себе, вирішивши принести ще й цю, останню жертву.

Що ж до Д'Артаньяна, то він досяг вінця своїх бажань. Зараз міледі кохала не його суперника – вона кохала або вдавала, ніби кохає, його самого. Правда, потаємний внутрішній голос підказував юнакові, що він – лише знаряддя помсти, що його пестять лише для того, аби він вчинив убивство; але гордість, самолюбство, палке захоплення примушували замовкнути цей голос. До того ж, наш гасконець, котрий, як відомо, був досить-таки самовпевнений, подумки порівнював себе з де Вардом і ніяк не міг зрозуміти, чому б, зрештою, міледі не покохати його, Д'Артаньяна, заради нього самого.

Отже, він цілком віддався своїм почуттям. Міледі вже не була для нього фатальною жінкою, яка жахала його; тепер це була його кохана – жагуча й палка.

Так минуло близько двох годин.

Міледі перша повернулась до дійсності й спитала в юнака, чи надумав він привід, щоб завтра викликати графа де Варда на дуель.

Проте Д'Артаньян, зовсім забувши про графа, жартома заперечив: зараз надто пізно, щоб говорити про поєдинки на шпагах.

Ця байдужість до єдиної речі, яка турбувала міледі, збентежила молоду жінку, і вона вирішила не відступати.

Д'Артаньян, який ніколи не думав серйозно про цю немислиму дуель, спробував повернути розмову на інше, але то було марною справою.

Твердий розум і залізна воля міледі утримували його в межах, які вона наперед визначила для цієї розмови.

Д'Артаньян не знайшов нічого дотепнішого, як порадити міледі пробачити де Бардові й відмовитись від своїх лютих замірів.

Але, почувши такі слова, молода жінка відсахнулась од нього й затремтіла.

– Чи не боїтеся ви часом, мій любий Д'Артаньяне? – глузливо спитала вона, і голос її химерно пролунав у темряві.

– Ви самі не вірите в це, моя кохана! – відповів Д'Артаньян. – Зрештою, може, цей бідолашний граф де Вард не так уже й завинив, як ви гадаєте?

– У кожному разі, – суворо сказала міледі, – він обдурив мене, отже, він мусить померти.

– Якщо ви засудили його, він помре! – мовив Д'Артаньян так непохитно, що міледі враз повірила в його безмежну відданість.

Ми не знаємо, чи довгою здалася ця ніч міледі. Але Д'Артаньянові здалося, що він не пробув у її спальні й двох годин, коли крізь щілини жалюзі заяснів світанок і заповнив кімнату тьмяним світлом.

Побачивши, що Д'Артаньян збирається йти, міледі нагадала про обіцянку помститися де Бардові.

– Я готовий, – сказав Д'Артаньян, – але спершу я хотів би бути певним в одній речі.

– В чому саме? – спитала міледі.

– В тому, що ви мене кохаєте.

– Хіба я не довела вам цього?

– Авжеж! І я так само – увесь ваш.

– Дякую, мій сміливцю! Але так само, як я довела вам свої почуття, ви мусите довести мені свої, чи не правда?

– Безперечно. Та коли ви й справді кохаєте мене так, як кажете, – додав Д'Артаньян, – то невже ви зовсім не боїтеся за мене?

– Чого я мушу боятися?

– Того, зрештою, що мене можуть небезпечно поранити, навіть убити.

– Цього не станеться, – заперечила міледі. – Ви такий хоробрий і так чудово володієте шпагою.

– А чи не хотіли б ви, – спитав Д'Артаньян, – вдатися до якогось іншого способу помсти, ніж дуель?

Міледі мовчки глянула на Д'Артаньяна. Тьмяні промені вранішньої зорі надавали її блакитним очам дивовижного, зловісного виразу.

– Мені здається, – сказала вона, – що ви таки почали вагатися.

– Ні, я не вагаюся; але відтоді, як ви розлюбили цього бідолашного графа де Варда, мені його просто шкода. По-моєму, для кожного втрата вашого кохання – це вже така жорстока кара, що немає потреби карати його ще в якийсь спосіб.

– Хто вам сказав, що я його кохала? – спитала міледі.

– Принаймні насмілюсь думати без зайвої самовпевненості: зараз ви кохаєте іншого, – ніжно сказав юнак. – І повторюю: я співчуваю графові.

– Ви? – перепитала міледі.

– Авжеж, я.

– Але чому саме ви?

– Бо тільки я знаю… – Що?

– Що він далеко не так завинив перед вами, як здається.

– Он як! – схвильовано вигукнула міледі. – Поясніть-бо докладніше, бо я й справді не збагну, що ви хочете сказати.

Вона пильно глянула на Д'Артаньяна, і в її очах спалахнув лихий вогник.

– Бачите, я людина порядна, – сказав Д'Артаньян, вирішивши враз покінчити з усім. – І відтоді, як ваше кохання належить мені – ви ж мене кохаєте, чи не так?..

– Авжеж! Кажіть далі…

– Так от, я в захваті, але мене мучить одне признання.

– Признання?

– Якби я сумнівався у вашому коханні, я б не признався… Але ж ви мене кохаєте, моя чарівна подруго? Ви справді мене кохаєте?

– Безперечно.

– В такому разі, якби через своє надмірне кохання я в чомусь завинив перед вами, ви простили б мені?

– Можливо!

Д'Артаньян якнайніжніше усміхнувся й хотів пригорнути до себе міледі, але вона відштовхнула його.

– Признання, – сказала вона, збліднувши. – Що ж це за признання?

– У вас було в цей четвер побачення з де Вардом тут, у цій спальні, чи не так?

– У мене? Ні! Нічого подібного не було, – сказала міледі таким твердим тоном і з таким байдужим виразом, що, коли б Д'Артаньян не був певен у протилежному, він би їй повірив.

– Не вигадуйте, мій чарівний ангеле, – усміхаючись, заперечив Д'Артаньян, – це нічого не змінить.

– У чім річ? Кажіть! Ви вбиваєте мене!

– О, заспокойтесь, ви нічим не завинили переді мною, і я вже простив вам.

– Далі, далі!

– Де Вард не може нічим похвалитися.

– Чому? Адже ви самі сказали, що цей перстень…

– Моя люба, цей перстень у мене. Граф де Вард, який був у вас в четвер, і сьогоднішній Д'Артаньян – одна й та сама особа.

Необачний юнак сподівався сором'язливого замішання, легкої бурі, яка скінчиться сльозами. Але він жорстоко помилився і в ту ж мить зрозумів свою помилку.

Бліда й страшна, міледі підвелась і, відштовхнувши Д'Артаньяна сильним ударом в груди, зірвалася на ноги.

Вже зовсім розвиднілось.

Бажаючи виблагати прощення, Д'Артаньян схопив край її пеньюара з тонкого індійського батисту; але міледі рвонулася з його рук. У ту ж мить батист розірвався, плечі її оголилися, і на одному з цих чарівних, ніжно-білих округлих плечей Д'Артаньян з невимовним жахом побачив квітку лілії, це незгладне ганебне тавро, залишене караючою рукою ката.

– Боже мій! – вигукнув він, випускаючи пеньюар. Похоловши з жаху, він укляк на місці.

Міледі одразу здогадалася, що її викрито. Вона зрозуміла: Д'Артаньян розгадав її таємницю, пекельну таємницю, якої ніхто, крім неї, не знав.

На нього глянула не розлючена жінка, а поранена пантера.

– Негіднику! – сказала міледі. – Ти не тільки підло зрадив мене – ти ще й дізнався про мою таємницю! Ти помреш!

Вона підбігла до невеличкої інкрустованої скриньки, що стояла на туалеті, похапцем відчинила її непевною рукою, схопила маленький кинджал з золотим держаком, з гострим та тонким лезом і кинулась до Д'Артаньяна.

Хоч який хоробрий був наш гасконець, а втім, і його злякало це спотворене обличчя, ці страхітливо розширені зіниці, бліді щоки й криваво-червоні губи. Він одсахнувся до самої стіни, наче вгледівши змію, що підповзала до нього, і, випадково натрапивши рукою на шпагу, вихопив її з піхов.

Не звертаючи уваги на шпагу, міледі спробувала забратися на ліжко і вдарити юнака кинджалом. Вона зупинилася тільки тоді, коли відчула кінчик леза біля своїх грудей.

Вона намагалася схопити шпагу руками; але Д'Артаньян не дозволив їй зробити цього і, приставляючи шпагу то до її очей, то до грудей, зіскочив на підлогу й позадкував до дверей, які вели до кімнати Кетті.

Проте міледі, нестямно лаючись, дедалі несамовитіше нападала на нього.

Це вже скидалося на справжню дуель; тож Д'Артаньян потроху прийшов до тями.

– Чудово, моя красуне, чудово! – примовляв він. – Але, ради Бога, вгомоніться, бо я намалюю ще одну лілію – на ваших чарівних щічках.

– Негідник! Негідник! – вигукувала міледі.

Проте Д'Артаньян уже був біля дверей кімнати Кетті.

Почувши грюкіт у спальні міледі – вона перекидала стільці, щоб підступитися до юнака, а він, боронячись, ховався за них, – Кетті відімкнула двері. Д'Артаньян, який усе ще маневрував, щоб наблизитись до цих дверей, був кроків за три від них. Він миттю вскочив до кімнати покоївки, блискавично зачинив двері й наліг на них усім тілом, аж поки Кетті замкнула їх на засув.

Міледі в нестямі почала ломитися в стіну, яка відділяла спальню від кімнати служниці; переконавшись, що це – марна справа, вона заходилась колоти двері кинджалом. Кілька ударів пробили дерево наскрізь. За кожним ударом чулися страшні прокльони.

– Швидше, швидше, Кетті, – прошепотів Д'Артаньян, тільки-но дівчина замкнула двері. – Допоможи мені вийти з дому, бо якщо ми дамо їй час оговтатись, вона накаже лакеям мене вбити.

– Але ви не можете піти в такому вигляді, – заперечила Кетті. – Ви пошарпані, напівроздягнені.

– Твоя правда, – сказав Д'Артаньян, який тільки тепер це помітив. – Дай мені в щось одягтися, тільки швидше: адже йдеться про життя і про смерть…

Кетті зрозуміла це. За якусь мить вона похапцем натягла на Д'Артаньяна квітчастий халат, великий чепець і накидку, дала взути пантофлі на босу ногу й мерщій потягла його вниз по сходах. Це було саме вчасно, бо міледі вже встигла подзвонити й розбудила всіх у домі. Воротар відімкнув двері саме в ту мить, коли міледі, теж напівроздягнена, гукнула, вихилившися з вікна:

– Не відчиняйте!