Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 44 страниц)

XX. Подорож

О другій годині за північ наші четверо шукачів пригод виїхали через ворота Сен-Дені з Парижа. Поки надворі стояла ніч, вони їхали мовчки; темрява мимоволі гнітила їх, і за кожним придорожнім кущем їм ввижалися засідки. Та коли почало світати, язики у них розв'язалися, а разом із сонцем повернулась і звична веселість; наче перед боєм, серця забилися дужче, очі засяяли, і кожному спало на думку, що життя, якого, можливо, доведеться незабаром позбутися, не така вже й погана річ. А втім, вони мали досить грізний вигляд: самі тільки добре вимуштрувані вороні коні мушкетерів, ці благородні помічники й вірні товариші солдата, добре навчені басувати чітким кроком в ескадронному строю, – вже тільки вони самі могли викрити найсуворіше інкогніто.

Позаду їхали слуги, озброєні до зубів.

Усе йшло гаразд аж до Шантильї, куди всі вони прибули о восьмій годині ранку. Настав час поснідати. Вершники спішилися біля корчми, де над дверима був намальований святий Мартін, що віддавав жебракові половину свого плаща. Слугам наказали не розгнуздувати коней, щоб негайно рушати далі.

Друзі ввійшли в корчму й сіли до столу.

Якийсь дворянин, щойно приїхавши з Даммартена, снідав за тим самим столом. Він завів розмову про погоду; подорожні відповіли. Він випив за їхнє здоров'я; вони підняли чарки за нього.

Але тої миті, коли Мушкетон зайшов сказати, що коні готові, і друзі вже підвелися з-за столу, незнайомець запропонував Портосові випити за здоров'я кардинала. Портос відповів, що залюбки пристане на його пропозицію, якщо тільки добродій не відмовиться випити за здоров'я короля. Незнайомець сказав, що не знає іншого короля, крім його високопреосвященства. Портос назвав його п'яницею; незнайомець вихопив шпагу.

– Ви вчинили дурницю, – сказав Атос – Але нічого не вдієш, відступати пізно; отож убийте цього чоловіка і якомога швидше наздоганяйте нас.

Троє друзів скочили на коней і помчали щодуху, а Портос залишився, присягаючись проколоти супротивника наскрізь за всіма правилами фехтувального мистецтва.

– От вам і перший, – мовив Атос, од'їхавши кроків на п'ятсот від корчми.

– Але чому цей пройдисвіт присікався саме до Портоса, а не до когось іншого? – спитав Араміс.

– Бо Портос розмовляв голосніше за всіх, і незнайомець подумав, що він серед нас найголовніший, – пояснив Д'Артаньян.

– Я завжди казав, що цей молодий гасконець – джерело мудрості, – пробурмотів Атос.

Подорожні поскакали далі.

В Бове вони зупинились на дві години, щоб дати спочити коням і зачекати Портоса. Та коли дві години минули і друзі переконались, що не діждуться ні Портоса, ні бодай якоїсь звістки про нього, вони знову рушили в дорогу.

За милю від Бове, в місці, де шлях ішов вузькою стрічкою між двома укосами, подорожні побачили гурт грабарів, які вдавали, ніби ремонтують дорогу, а насправді копали ями й старанно поглиблювали глинясті вибоїни.

Араміс, боячись закаляти ботфорти, гримнув на грабарів. Атос хотів зупинити його, але було пізно. Грабарі почали глузувати з подорожніх так зухвало, що навіть завжди розважливий Атос втратив самовладання й, розігнавши коня, наїхав на землекопів.

Грабарі відступили до рівчака й вихопили звідти по мушкету; отож наші семеро подорожніх змушені були в прямому розумінні слова пробиватися крізь стрій. Одна куля влучила Арамісові в плече, друга засіла Мушкетонові нижче поперека. Проте тільки Мушкетон упав з коня, але не тому, що його рана була надто небезпечна, а тому, що, не маючи змоги роздивитися її як слід, подумав, що поранений набагато серйозніше, ніж насправді.

– Це засідка! – вигукнув Д'Артаньян. – Не стріляйте і – вперед!

Знемагаючи від болю, Араміс схопився за гриву коня, і той поніс його слідом за іншими. Мушкетонів кінь наздогнав їх без вершника і зайняв своє місце в строю.

– У нас буде запасний кінь, – сказав Атос.

– Краще був би запасний капелюх, – відповів Д'Артаньян. – Мій зірвала куля. На щастя, лист, який я везу, схований не в ньому.

– Все це так, але вони можуть убити бідолаху Портоса, коли він проїздитиме повз них, – мовив Араміс.

– Якби Портос був цілий і здоровий, він давно б уже наздогнав нас, – зауважив Атос – Боюся, що, ставши в позицію, той п'яниця вмить протверезів.

Вони проскакали ще дві години, хоч коні були такі зморені, що, здавалося, от-от пристануть.

Подорожні звернули на путівець, сподіваючись, що тут їм буде безпечніше; але в Кревкері Араміс заявив, що йому несила рухатися далі. Справді, щоб доїхати сюди, молодому мушкетерові довелося зібрати всю свою мужність. Він блід чимраз дужче, і його треба було підтримувати в сідлі. Тож Араміса зсадили біля входу до корчми, лишивши з ним і Базена, якого, попри всі його чесноти, в перестрілках слід було скоріше боятися, ніж чекати від нього допомоги, і рушили далі, сподіваючись заночувати в Ам'єні.

– Тисяча чортів! – вигукнув Атос, коли загін, що поменшав тепер уже до чотирьох душ – його самого, Д'Артаньяна, Грімо та Планше, знову виїхав на дорогу. – Тисяча чортів! Більше вони мене не спіймають на гачок, і я обіцяю вам: ніхто не змусить мене сказати слово або схопитися за шпагу аж до Кале. Присягаюсь у цьому…

– Не присягайтеся, – відказав Д'Артаньян. – Краще поскачемо чвалом, якщо тільки наші коні витримають.

Вони підострожили коней, і ті помчали ще швидше.

Опівночі подорожні дісталися до Ам'єна і спішилися біля корчми «Золота лілея».

Хазяїн мав вигляд найпоряднішої людини на світі; він радо зустрів гостей зі свічником в одній руці й нічним ковпаком у другій і тут же запропонував кожному з них по чудовій кімнаті, які, щоправда, на превеликий його жаль, містилися в протилежних кінцях будинку. Д'Артаньян і Атос відмовились. Тоді хазяїн сказав, що в нього немає інших покоїв, які були б гідні їхніх світлостей, але подорожні відповіли, що вони переночують в одній кімнаті на матрацах, простелених долі. Хоч як хазяїн наполягав на своєму, друзі не здавалися, і корчмар мусив скоритись.

Не встигли подорожні замкнути двері й розстелити постелі, як хтось постукав у віконницю; вони спитали, хто там, упізнали голоси своїх слуг і відчинили вікно.

Це й справді були Планше та Грімо.

– Хай Грімо охороняє коней, – сказав Планше, – а я, коли панове дозволять, ляжу тут під дверима, щоб ніхто не вліз до кімнати.

– На чому ж ти ляжеш? – спитав Д'Артаньян.

– Ось моя постіль, – відповів Планше. І він показав оберемок соломи.

– Ти маєш слушність, – сказав Д'Артаньян. – Обличчя хазяїна мені теж не подобається – надто вже воно солодке.

– І мені воно не подобається, – обізвався Атос.

Планше вліз у вікно й ліг упоперек дверей. Грімо замкнувся в стайні, сказавши, що на п'яту годину ранку всі четверо коней і він сам будуть готові рушати в дорогу.

Ніч минула досить спокійно. Щоправда, близько другої години хтось намагався відчинити двері; але Планше прокинувся й гукнув:

– Хто там?

Йому відповіли, що помилилися дверима, й пішли далі.

О четвертій ранку зі стайні долинув гамір. Виявилось, що Грімо хотів розбудити конюхів, і ті його побили. Коли друзі відчинили вікно, то побачили, що бідолашний Грімо лежить непритомний – його вдарили по голові держаком од вил.

Планше вийшов на подвір'я й хотів осідлати коня, але побачив, що ноги в них розбиті. Тільки Мушкетонів огир, який пробіг учора п'ять чи шість годин порожнем, міг би скакати далі, проте, з незрозумілої причини, коновал, котрого начебто попросили пустити кров одному з хазяйських коней, помилково зарізав коня Мушкетона.

Обставини й справді складалися кепсько: всі ці лихі події, які низалися одна на одну, могли бути випадковими, але так само вони могли стати й наслідком змови. Атос і Д'Артаньян вийшли на вулицю, а Планше подався довідатись, чи немає де часом трьох коней для продажу. Біля входу до корчми стояло двоє осідланих скакунів, свіжих і сильних. Це було саме те, що треба. Планше спитав, де власники коней; йому відповіли, що вони ночували в корчмі й зараз розраховуються з хазяїном.

Атос пішов заплатити за постій, а Д'Артаньян і Планше залишилися біля воріт. Корчмар був у дальній кімнаті з низькою стелею, і мушкетера попросили зайти туди.

Нічого не підозрюючи, Атос вийняв з кишені два пістолі й подав їх хазяїнові: той сидів за конторкою з безліччю маленьких шухлядок, одна з яких була напіввисунута. Корчмар узяв в Атоса гроші, прискіпливо роздивився їх і зненацька заволав, що пістолі фальшиві й що він зараз же накаже арештувати Атоса разом з його спільниками як фальшивомонетників.

– Негідник! – вигукнув Атос, наступаючи на хазяїна. – Я тобі вуха відріжу!

Аж тут четверо озброєних до зубів чолов'яг увірвалися через бічні двері й кинулись на Атоса.

– Я в пастці! – закричав Атос що було сили. – Не гай часу, Д'Артаньяне, скачи звідси! – І він двічі вистрелив з пістолета.

Д'Артаньян і Планше не примусили себе вмовляти. Вони відв'язали коней, що стояли біля воріт, скочили на них, дали остроги й помчали чвалом.

– Не знаєш, що сталося з Атосом? – спитав Д'Артаньян у Планше, підстьобуючи коня.

– Ах, пане, – відповів Планше, – я бачив, як двома пострілами він поклав двох зухвальців і напав зі шпагою в руках на решту лиходіїв.

– Молодець Атос! – прошепотів Д'Артаньян. – Подумати тільки, що довелось його покинути! А втім, можливо, така сама доля чигає й на нас через кілька кроків. Вперед, Планше, вперед! Ти славний хлопець.

– Я вже казав вам, добродію, – відповів Планше, – що пікардійця можна пізнати тільки в дії; до того ж, я тут у своїх рідних місцях, а це додає мені хоробрості.

Знову підостроживши коней, вони, не зупиняючись, доскакали до Сент-Омера. В Сент-Омері, не випускаючи про всяк випадок з рук вуздечок, подорожні дали коням перепочити, тут же на вулиці нашвидку попоїли й помчали далі.

Кроків за сто до в'їзду в Кале Д'Артаньянів кінь упав і не піднявся: кров полилася в нього з ніздрів і з очей. Залишався, правда, кінь Планше, але він став як укопаний, і годі було примусити його зрушити з місця.

На щастя, як ми вже сказали, мандрівники були за якихось сто кроків од міста; покинувши коней на дорозі, вони побігли до порту. Планше показав Д'Артаньянові на дворянина, що разом зі слугою також прямував до міста, випередивши їх не більше, ніж на п'ятдесят кроків.

Наші подорожні швидко наздогнали дворянина, хоч він і поспішав не менше за них. Ботфорти в незнайомця були запорошені, і він нетерпляче розпитував, чи не можна цієї ж хвилини виїхати до Англії.

– Не було б нічого простішого, – відказав капітан шхуни, готової до відплиття, – але сьогодні вранці надійшов наказ нікого не випускати в море без спеціального дозволу пана кардинала.

– Я маю такий дозвіл, – мовив дворянин, виймаючи з кишені папір. – Ось він.

– Хай його підпише комендант порту, – відповів капітан, – і моє судно до ваших послуг.

– Де мені знайти коменданта?

– В його заміському будинку.

– Де цей будинок?

– За чверть милі від міста. Його видно звідси; бачите, он там, біля горбочка, дах під черепицею.

– Дуже добре, – сказав дворянин.

І разом зі слугою він попрямував до будинку коменданта.

Д'Артаньян і Планше пішли слідом за незнайомцем, пропустивши його кроків на п'ятсот уперед.

За містом Д'Артаньян наддав ходи й наздогнав дворянина у невеличкому гайку.

– Добродію, – мовив Д'Артаньян, – ви, здається, дуже поспішаєте?

– Надзвичайно, добродію.

– Мені дуже прикро, – вів далі Д'Артаньян, – але я теж поспішаю і хотів би вас просити про послугу.

– Про яку саме?

– Пропустити мене вперед.

– Це неможливо, – відповів незнайомець. – Я проїхав шістдесят миль за сорок чотири години, і мені конче треба завтра опівдні бути в Лондоні.

– А я проїхав ту саму відстань за сорок годин, і мені треба бути в Лондоні завтра о десятій ранку.

– Дуже шкода, добродію; я приїхав першим і не пройду другим.

– Дуже шкода, добродію; я приїхав другим, але пройду першим.

– За наказом короля! – сказав дворянин.

– За власним бажанням! – сказав Д'Артаньян.

– Мені здається, ви просто шукаєте приводу для сварки.

– Тисяча чортів! Чом би й ні?

– Чого вам треба?

– Ви хочете знати?

– Авжеж.

– Гаразд! Мені потрібен дозвіл, який є у вас і якого немає в мене, дарма що він мені позаріз необхідний.

– Певно, ви жартуєте.

– Я ніколи не жартую.

– Уступіться з дороги!

– Не уступлюся.

– Мій хоробрий юначе, я розіб'ю вам голову. Гей, Любене! Мої пістолети!

– Планше, – сказав Д'Артаньян, – візьми на себе слугу, а я розберуся з паном.

Дужий і спритний, Планше, який після перших своїх подвигів ще й посміливішав, схопив Любена, кинув його на землю й поставив коліно йому на груди.

– Робіть свою справу, пане, – мовив Планше, – я вже свою зробив.

Дворянин вихопив шпагу й кинувся на Д'Артаньяна; але він натрапив на сильного супротивника.

За три секунди Д'Артаньян тричі поранив його, примовляючи при кожному ударі шпагою:

– Це за Атоса! Це за Портоса! Це за Араміса!

Після третього удару дворянин упав як підкошений. Д'Артаньян вирішив, що супротивник убитий або принаймні непритомний, і схилився над ним, аби забрати дозвіл, та тільки-но він простяг руку, щоб обшукати пораненого, як той, стиснувши з останніх сил в руці шпагу, вдарив його вістрям у груди.

– Це для вас!

– А це – за мене! Останній – на закуску! – люто вигукнув Д'Артаньян, завдавши незнайомцеві четвертого удару шпагою в живіт.

Дворянин заплющив очі й знепритомнів.

Д'Артаньян вивернув кишеню, куди, як він бачив, подорожній поклав дозвіл на виїзд, і забрав його собі. Дозвіл був виписаний на ім'я графа де Варда.

Потім, востаннє глянувши на вродливого юнака, якому було не більше двадцяти п'яти років і який лежав тепер безтямний, може, й мертвий, Д'Артаньян зітхнув, подумавши про примхи долі, що змушують людей убивати одне одного задля інтересів інших, чужих і незнайомих, котрі часто-густо навіть уявлення не мають про їх існування.

Та незабаром його думки урвав Любен. Він щосили кликав на допомогу.

Планше схопив його за горло.

– Добродію, – сказав він, – поки я так триматиму цього бевзя, він, я певен, не закричить; але тільки-но відпущу, він знову залементує. Я впізнаю в ньому нормандця, а нормандці страх які затяті.

Справді, хоч як міцно стискав Планше горло Любенові, той все одно поривався кричати.

– Стривай, – мовив Д'Артаньян.

І, витягши носовичка, він заткнув Любенові рота.

– А тепер, – запропонував Планше, – прив'яжімо його до дерева. Зробивши цю справу на совість, вони перенесли графа де Варда ближче до його слуги, а що вже сутеніло й обидва – поранений та зв'язаний – лежали в лісі, то було ясно: вони пробудуть тут до ранку.

– Не гаймо часу, – звелів Д'Артаньян, – швидше до коменданта!

– Але ж ви, здається, поранені? – спитав Планше.

– Пусте! Треба поспішати; рану ми перев'яжемо згодом; до того ж, по-моєму, вона зовсім легка.

І обоє квапливо подалися до будинку шановного чиновника. Йому доповіли про прихід графа де Варда. Д'Артаньяна ввели до кабінету.

– У вас є дозвіл, підписаний кардиналом? – спитав комендант.

– Так, добродію, – відповів Д'Артаньян, – ось він.

– О, він цілком справний і навіть з вказівкою сприяти вам, – зауважив комендант порту.

– Воно й зрозуміло, – відповів Д'Артаньян. – Я – один із найближчих помічників кардинала.

– Схоже на те, що його високопреосвященство хоче комусь перешкодити дістатися до Англії.

– Так, одному беарнському дворянинові, Д'Артаньяну, який виїхав з Парижа разом з трьома своїми приятелями, маючи намір добутися до Лондона.

– Ви знаєте його особисто? – спитав комендант.

– Кого?

– Та цього Д'Артаньяна.

– Якнайкраще.

– Тоді назвіть його прикмети.

– Залюбки це зроблю.

І Д'Артаньян якнайдокладніше змалював портрет графа де Варда.

– Його хтось супроводить? – спитав комендант.

– Так, слуга на ймення Любен.

– Ми простежимо за ними, і якщо тільки вони потраплять нам до рук, його високопреосвященство може бути спокійним: ми вирядимо їх до Парижа під надійною охороною.

– І тим самим, пане коменданте, – сказав Д'Артаньян, – ви заслужите найвищу подяку кардинала.

– Ви побачите його після повернення, графе?

– Безперечно.

– Перекажіть йому, будь ласка, що я – найвідцаніший його слуга.

– Неодмінно перекажу.

Приємно вражений цією обіцянкою, комендант порту зробив на дозволі-перепустці позначку й віддав папір Д'Артаньянові.

Д'Артаньян не марнував часу на зайві люб'язності: вклонившися комендантові, він подякував і вийшов з кабінету.

Вдвох із Планше вони поспішили до порту кружним шляхом, обминули ліс і увійшли в місто через інші ворота.

Шхуна, як і годину тому, стояла напоготові, капітан чекав на березі.

– Як справи? – спитав він, угледівши Д'Артаньяна.

– Ось перепустка, підписана комендантом порту, – відповів той.

– А другий дворянин?

– Він сьогодні не поїде, – сказав Д'Артаньян. – Але не хвилюйтесь – я заплачу за обох.

– Тоді – в дорогу! – вигукнув капітан.

– В дорогу! – повторив Д'Артаньян.

Разом із Планше вони сіли в шлюпку; за п'ять хвилин обоє зійшли на шхуну.

Це було саме вчасно. Не встигли вони відплисти й на півмилі, як на березі спалахнув вогонь і гуркнув постріл.

То був постріл з гармати, який сповіщав про закриття порту.

Тепер можна було перев'язати рану; на щастя, як і казав Д'Артаньян, вона була досить легка: вістря шпаги ковзнуло вздовж ребра, сорочка одразу ж присохла до рани, і крові витекло небагато.

Д'Артаньян знемагав од утоми; йому прослали на палубі матрац, він упав на нього й заснув.

На світанку шхуна була вже за три чи чотири милі від берегів Англії; вітер уночі майже не віяв, і вони рухалися дуже повільно.

О десятій годині кинули якір у Дуврі.

О пів на одинадцяту Д'Артаньян ступив на англійську землю й вигукнув:

– Нарешті я тут!

Але це ще було не все: він мав дістатися до Лондона.

В Англії пошта працювала добре. Д'Артаньян і Планше сіли на коней, поштар поїхав попереду; через чотири години вони побачили ворота столиці.

Д'Артаньян зовсім не знав Лондона, не знав жодного англійського слова; але він написав ім'я герцога Бекінгема на папірці, і йому відразу ж показали, куди треба їхати.

Герцог разом з королем був у Віндзорі [108]108
  Віндзор – замок, побудований у XIII столітті за ЗО кілометрів на захід од Лондона; літня резиденція англійських королів.


[Закрыть]на полюванні.

Д'Артаньян викликав довіреного камердинера герцога, який супроводив свого господаря в усіх його подорожах і тому чудово розмовляв французькою мовою; молодий гасконець пояснив, що прибув з Парижа у надзвичайно важливій справі і що йому треба негайно зустрітися з герцогом.

Впевненість, з якою говорив Д'Артаньян, переконала Патріка – так звали цього міністра при міністрові. Він звелів осідлати двох коней і взявся сам супроводити молодого гвардійця. Що ж до Планше, то його, задерев'янілого, ледве зняли з коня: бідолаха був ледь живий від утоми. Ну, а Д'Артаньяна, певно, викували з заліза.

Приїхавши до замку, вони спитали, де герцог. Король і Бекінгем були на соколиному полюванні десь у болотах за дві чи три милі від них.

Через двадцять хвилин Д'Артаньян і його супутник дісталися до вказаного місця. Незабаром Патрік почув голос герцога, який кликав свого сокола.

– Про кого накажете доповісти мілордові герцогу? – спитав Патрік.

– Про юнака, що якось увечері затіяв з ним сварку на Новому мості навпроти Самаритянки.

– Дивна рекомендація.

– Ви побачите: вона варта будь-якої іншої.

Патрік пустив коня чвалом, наздогнав герцога й доповів, що на нього чекає гонець, повторивши наведені нами слова.

Бекінгем ураз пригадав Д'Артаньяна і, зрозумівши, що у Франції, певно, сталося щось важливе, квапливо спитав, де юнак, який привіз новини; впізнавши здалеку гвардійську форму, він підострожив коня й галопом підскакав до Д'Артаньяна. Патрік шанобливо зупинився збоку.

– Чи не сталося якоїсь біди з королевою? – спитав Бекінгем таким голосом, який беззастережно свідчив про силу його турботи й кохання до Анни Австрійської.

– Мабуть, ні; і все-таки мені здається, що королеві загрожує велика небезпека, від якої врятувати її може тільки ваша світлість.

– Я? – вигукнув Бекінгем. – Невже я матиму щастя бодай чимось прислужитися їй? Кажіть! Кажіть!

– Візьміть цей лист, – мовив Д'Артаньян.

– Лист! Від кого він?

– Від її величності, я гадаю.

– Від її величності! – прошепотів Бекінгем, збліднувши так, що Д'Артаньян перелякався, аби він не знепритомнів.

Герцог розпечатав конверт.

– Що це? – спитав він, показуючи Д'Артаньянові проколоту наскрізь сторінку листа.

– А я цього й не помітив, – відповів Д'Артаньян. – Мабуть, шпага графа де Варда, ввійшовши мені в груди, пробила й цю дірку.

– Ви поранені? – спитав Бекінгем, розгортаючи листа.

– О, дурниці! – сказав Д'Артаньян. – Подряпина.

– Боже мій! Що я прочитав! – скрикнув герцог. – Патріку, залишайся тут або краще розшукай короля, хоч би де він був, і перекажи, що я уклінно прошу його величність пробачити мені, але справа надзвичайної ваги змушує мене вирушити до Лондона, їдьмо, добродію, їдьмо!

І обоє щодуху помчали в столицю.