Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 44 страниц)

XIII. Корчма «Червоний Голубник»

Тим часом король, який справді хотів чимшвидше стати віч-на-віч з ворогом і з набагато більшим правом, ніж кардинал, поділяв його ненависть до Бекінгема, вирішив не гаючись ужити всіх необхідних заходів для того, щоб спочатку вибити англійців з острова Ре, а потім посилити облогу Ла-Рошелі.

А втім, не так легко було подолати незгоди, які виникли між Бассомп'єром та Шомбером з одного боку і герцогом Ангулемським – з другого.

Бассомп'єр і Шомбер були маршалами Франції й домагалися свого права очолити військо під верховним командуванням короля. Проте кардинал, боячись, що Бассомп'єр, гугенот в глибині душі, не буде активно діяти проти англійців та ла-рошельців, своїх братів по вірі, запропонував на цей пост герцога Ангулемського, якого король, на вимогу Рішельє, й призначив старшим серед генералів. Щоб не допустити від'їзду Бассомп'єра та Шомбера з війська, довелося доручити кожному командування окремими загонами: Бассомп'єрові призначили ділянку на північ од міста, від Лальо до Домп'єра, герцогові Ангулемському – східну ділянку, від Домп'єра до Периньї, а Шомберові – південну, від Периньї до Ангутена.

Резиденція герцога Орлеанського була в Домп'єрі.

Резиденція короля була почасти в Етре, почасти в Лажаррі.

Кардинал оселився в дюнах, неподалік од Кам'яного Мосту, в невеличкому будиночку, навколо якого не було жодних укріплень.

Отже, герцог Орлеанський стежив за Бассомп'єром; король – за герцогом Ангулемським; кардинал – за Шомбером.

Вирішивши все, що стосувалося організації командування військом, король наказав готуватися до вигнання англійців з острова.

Обставини сприяли французам. Англійцям, яким для того, щоб бути хорошими солдатами, треба, крім усього іншого, ще й добре попоїсти, бракувало харчів: від гнилої солонини та цвілих сухарів у таборі пішли пошесті. До того ж море, дуже бурхливе в цю пору року на всьому узбережжі, щодня трощило їхні невеличкі кораблі, так що весь берег од Егійонського мису до самісіньких траншей після кожного прибою був усіяний уламками шлюпок, фелюг та інших суден. З усього цього випливало, що навіть коли б солдати короля взагалі не виходили зі свого табору, то й тоді Бекінгемові, який сидів на острові Ре тільки з упертості, довелося б коли не сьогодні, то завтра зняти облогу.

Тож коли пан де Туара доповів, що у ворожому таборі все-таки готуються до нового приступу, король вирішив, що наспів час покінчити з усім цим, і віддав наказ про генеральний бій.

Ми не маємо наміру докладно змальовувати весь перебіг облоги, а тому обмежимось описом лише тих подій, що мають безпосередній зв'язок з історією, яку розповідаємо. Скажемо коротко: цей бій скінчився блискучою перемогою – на превеликий подив короля і на гучну славу кардинала. Англійці, відступаючи крок за кроком, зазнаючи невдачі в кожній сутичці й остаточно розгромлені під час переходу з острова Луа, втекли на свої кораблі; вони залишили на полі бою дві тисячі чоловік, серед яких було п'ять полковників, три підполковники, двісті п'ятдесят капітанів і двадцять вельможних дворян, а ще чотири гармати й шістдесят прапорів, привезених Клодом де Сен-Сімоном до Парижа й тріумфально підвішених до склепінь собору Паризької Богоматері.

Урочисті відправи відбувалися спершу в таборі, а потім і по всій Франції.

Кардинал дістав тепер цілковиту можливість довести до кінця облогу Ла-Рошелі, не боячись, принаймні тимчасово, ніяких несподіванок з боку англійців.

А втім, як ми вже сказали, спокій і справді був лише тимчасовим.

Незабаром у полон попав один з кур'єрів герцога Бекінгема, офіцер на ім'я Монтегю; через нього стало відомо про існування союзу між Австрією, Іспанією, Англією та Лотарингією [197]197
  Лотарингія – історична провінція (герцогство) на північному сході Франції, на кордоні з німецькими землями, за володіння якою точилася багатовікова боротьба між французькими королями та німецькими імператорами.


[Закрыть].

Цей союз був спрямований проти Франції.

Понад те у ставці Бекінгема, яку йому довелося залишити куди квапливіше, ніж він сподівався, знайшли папери, що ще раз підтверджували існування такого союзу; до того ж, як кардинал пише в своїх «Мемуарах», ці папери кидали тінь на пані де Шеврез, а отже, й на королеву.

Вся відповідальність падала, зрозуміло, на кардинала: не можна бути повновладним міністром і лишатися при цьому безвідповідальною особою. Тому, напружуючи всі сили свого далекосяжного розуму, він удень і вночі стежив за найменшими змінами, які відбувалися в кожній з великих держав Європи.

Рішельє знав про енергію, а головне, про силу ненависті Бекінгема. Якби союз, що загрожував Франції, переміг, кардинал втратив би весь свій вплив: іспано-австрійська політика спиралася б тоді на своїх постійних представників у луврському кабінеті, де поки що в неї були лиш окремі прибічники, – і він, Рішельє, французький міністр, міністр переважно національний, перестав би існувати. Король, який підкорявся йому, немов дитина, але й ненавидів його, як дитина ненавидить знавіснілого вчителя, негайно віддав би його до рук герцога Орлеанського та королеви, котрі тільки й чекали змоги помститися.

Словом, Рішельє, безперечно, загинув би, і, можливо, Франція загинула б разом з ним. Отож треба було цьому запобігти.

Тому в маленькому будиночку поблизу Кам'яного Мосту, який кардинал обрав собі за резиденцію, вдень та вночі змінювали один одного кур'єри, і їх ставало чимраз більше.

Це були ченці, які так невміло носили свої ряси, що відразу можна було здогадатися про їхню приналежність до церкви, але до церкви войовничої; жінки, яким добряче-таки заважав одяг пажів, що під ним однаково вгадувались обриси їхніх фігур; нарешті, селяни з брудними руками, але стрункою й вишуканою поставою, яка за цілу милю виказувала людей вельможного походження.

Траплялися й інші, не такі приємні візити: двічі чи тричі розносилися чутки про замах на життя кардинала.

Правда, вороги його високопреосвященства казали, буцімто він сам наймав удаваних вбивць, аби й собі мати можливість в разі потреби поквитатися з недругами. Одначе ніколи не слід вірити ні тому, що кажуть міністри, ні тому, що твердять їхні вороги.

А втім, усе це не заважало кардиналові, якому навіть найзапекліші його огудники ніколи не відмовляли в особистій хоробрості, влаштовувати нічні поїздки – то для того, щоб передати розпорядження герцогові Ангулемському, то для того, щоб порадитися з королем, а то й для того, щоб зустрітися з кимось із тих посланців, чия поява в його домі була небажана.

Тим часом мушкетери, які майже не брали участі в облозі і в яких не було причин для надто суворого розпорядку, жили весело й безтурботно. Це було для них, а надто для наших друзів, тим простіше, що пан де Тревіль, з яким вони підтримували дружні стосунки, досить часто давав їм дозвіл повертатися до табору після відбою.

Якось увечері, коли Д'Артаньян стояв на варті в траншеї й не міг взяти участі в їхній поїздці, Атос, Портос та Араміс верхи на своїх бойових конях, загорнувшись у похідні плащі й тримаючи пістолети напоготові, поверталися з корчми «Червоний Голубник», яку Атос надибав два дні тому по дорозі з Лажаррі. Прямуючи, як ми вже сказали, до табору й тримаючись назирці, аби не потрапити в засідку, мушкетери раптом, десь за чверть льє від села Буанар, почули кінський тупіт. Усі троє під'їхали ближче один до одного, зупинилися й стали чекати. За хвилину, при світлі місяця, що саме визирнув з-за хмари, вони побачили двох вершників, які їхали їм назустріч. Помітивши мушкетерів, ті й собі зупинилися – певно, щоб порадитись, їхати далі чи повернути назад. Ця нерішучість видалася трьом друзям підозрілою, і Атос, виїхавши вперед, гукнув своїм владним голосом:

– Хто ви такі?

– А ви хто такі? – спитав один з вершників.

– Це не відповідь! – заперечив Атос – Кажіть, а то ми стрілятимемо.

– Обережніш, панове, – промовив незнайомець. Голос його свідчив про те, що він звик наказувати.

– Мабуть, це якийсь старший офіцер робить нічний об'їзд, – прошепотів Атос – Що нам робити, панове?

– Хто ви такі? – знову спитав незнайомець. – Кажіть, бо ви пожалкуєте за свою непокірливість.

– Королівські мушкетери, – відповів Атос, усе більше пересвідчуючись, що той, хто їх питає, має на це право.

– Якої роти?

– Роти де Тревіля.

– Під'їздіть по черзі й пояснюйте, що ви тут робите о такій пізній порі.

Троє друзів, зрозумівши, що мають справу з людиною сильнішою за них, під'їхали ближче й ґречно схилили голови. Вести переговори було доручено Атосові.

Один із вершників – той, що заговорив другим, – був кроків на десять попереду від супутника.

Атос знаком запропонував Портосові й Арамісові зупинитися й під'їхав сам.

– Прошу вибачення, пане офіцере! – мовив Атос – Ми не знали, з ким маємо справу, і, як бачите, були напоготові.

– Ваше ім'я? – спитав офіцер, насуваючи каптур плаща на обличчя.

– Добродію, – відповів Атос, якого почав дратувати цей допит, – прошу вас навести свідчення того, що ви маєте право запитувати мене.

– Ваше ім'я? – повторив вершник, скидаючи каптур й відкриваючи обличчя.

– Пане кардинале! – вражено вигукнув мушкетер.

– Ваше ім'я? – втретє мовив кардинал.

– Атос, – сказав мушкетер.

Кардинал знаком покликав свого супутника. Той квапливо під'їхав до нього.

– Ці троє мушкетерів супроводитимуть нас, – тихо мовив кардинал. – Я не хочу, аби в таборі знали, що я був відсутній. Коли вони поїдуть з нами, ми будемо певні в їхній мовчанці.

– Ми дворяни, ваша світлосте, – сказав Атос – Візьміть з нас слово і ні про що не хвилюйтеся. Хвалити Бога, ми вміємо берегти таємниці.

Кардинал утупив свої пронизливі очі в сміливого співрозмовника.

– У вас тонкий слух, пане Атосе, – зауважив Рішельє. – А тепер вислухайте те, що я вам скажу. Я прошу вас супроводити мене не тому, що не довіряю вам, а тільки задля власної безпеки. Ваші супутники – це, безперечно, добродії Портос та Араміс?

– Так, ваше високопреосвященство, – відповів Атос. Обидва мушкетери під'їхали ближче з капелюхами в руках.

– Я знаю вас, панове, – вів далі кардинал. – Мені відомо, що ви не належите до числа моїх друзів, і це дуже засмучує мене, але я знаю й те, що ви хоробрі та чесні дворяни і що вам можна довіритись. Отже, пане Атосе, зробіть мені честь супроводити мене разом з вашими товаришами, і тоді я матиму таку охорону, якій позаздрив би навіть король, на випадок, якби ми зустріли його.

Мушкетери низько схилилися, вклоняючись мало не до грив своїх коней.

– Присягаюся честю, ваше високопреосвященство, – мовив Атос, – ви чините слушно, беручи нас із собою: ми зустріли по дорозі кількох небезпечних осіб і з чотирма із них навіть мали суперечку в «Червоному Голубнику».

– Суперечку? З якого приводу, панове? – спитав кардинал. – Я, ви знаєте, не люблю суперечок.

– Саме тому я й насмілююсь попередити ваше високопреосвященство про те, що сталося, бо інакше ви могли б дізнатися про це від інших осіб, які сказали б вам неправду, і подумати, що ми – винуватці подій.

– А чим скінчилася ваша суперечка? – вів далі кардинал, насупивши брови.

– Мого друга Араміса, який стоїть перед вами, легко поранили шпагою в руку, хоч це й не завадить йому завтра ж піти на приступ, коли тільки ваше високопреосвященство віддасть наказ про штурм, у чому ви самі змогли б переконатися.

– Ну, ви не з тих людей, які дозволяють безкарно колоти себе шпагою! – відповів кардинал. – Панове, будьте відвертими: адже кілька ударів ви напевно повернули назад. Сповідайтесь мені – ви знаєте, що я маю право відпускати гріхи.

– Я, ваша світлосте, – сказав Атос, – навіть не доторкнувся до шпаги, а просто викинув свого супротивника у вікно. Здається, – вів далі Атос з непевністю в голосі, – що, впавши, він зламав собі ногу.

– Ага! – вигукнув кардинал. – Ну, а ви, пане Портосе?

– Знаючи, що дуелі заборонені, я, ваша світлосте, схопив лаву і вдарив нею одного з цих розбишак. Певно, я перебив йому плече.

– Он як! – пробурмотів кардинал. – А ви, пане Арамісе?

– Оскільки я, ваша світлосте, маю дуже лагідну вдачу й, до того ж, збираюсь постригтися в ченці, що, можливо, невідомо вашому високопреосвященству, то й намагався розборонити суперників. Та зненацька один з цих негідників по-зрадницьки вдарив мене шпагою в ліву руку. Тут уже мені урвався терпець, і я теж вихопив шпагу, а коли той знову кинувся до мене, то не знаю як, але він сам же й наразився грудьми на вістря моєї рапіри: я знаю тільки, що він упав. По-моєму, його винесли з кімнати разом зі спільниками.

– Хай йому чорт, панове! – мовив кардинал. – Покласти трьох за одним махом у звичайній сварці в корчмі! Ніде правди діти – руки в вас добре почеплені. До речі, з якого приводу виникла сварка?

– Ці негідники були п'яні, – сказав Атос – Коли вони дізналися, що ввечері до корчми приїхала якась жінка, то вирішили виламати двері до її кімнати.

– Виламати двері! – повторив кардинал. – Навіщо?

– Напевно, щоб збезчестити її, – відповів Атос – Я вже мав честь доповісти вашому високопреосвященству, що ці негідники були п'яні.

– А жінка була молода і вродлива? – спитав кардинал; у голосі його бриніло хвилювання.

– Ми не бачили її, ваша світлосте, – відповів Атос

– А-а, ви не бачили її! Це дуже добре, – з полегкістю сказав кардинал. – Ви добре вчинили, заступившися за честь жінки. Я сам зараз іду до «Червоного Голубника», тож буду радий пересвідчитись у правдивості ваших слів.

– Ваша світлосте, – гордо мовив Атос, – ми дворяни й не стали б брехати навіть задля того, щоб врятувати свої голови.

– Тому я й не маю сумніву в правдивості ваших слів, пане Атосе, не маю жодного сумніву! А втім, скажіть, – додав кардинал, щоб змінити тему розмови, – хіба ця дама була сама?

– Разом з дамою в кімнаті був якийсь кавалер, – відповів Атос – Але він не вийшов на гамір. Слід гадати, що це боягуз.

– В Євангелії сказано: «Не судіть нерозважливо», – заперечив кардинал.

Атос уклонився.

– А тепер, панове, годі, – вів далі Рішельє. – Я дізнався про все, що хотів. Рушайте за мною.

Мушкетери пропустили кардинала вперед; він знову насунув на обличчя каптур, стьобнув коня й поскакав на вісімдесят кроків попереду супутників.

Незабаром загін під'їхав до корчми, яка здавалась безлюдною й мовчазною: хазяїн, мабуть, знав, який поважний гість має прибути до нього, і заздалегідь випровадив надокучливих гостей.

За кілька кроків перед дверима кардинал знаком наказав усім зупинитися. Побачивши прив'язаного до віконниці осідланого коня, він тричі постукав у двері через певні проміжки часу.

З будинку вийшов незнайомець, загорнутий у плащ, і обмінявся з кардиналом кількома словами; потім він скочив на коня й помчав по дорозі до Сюржера, що вела також і до Парижа.

– Під'їздіть ближче, панове, – сказав кардинал. – Ви сказали правду, – мовив він до трьох мушкетерів. – А що це залежатиме від мене, то наша сьогоднішня зустріч піде вам на користь. Тим часом ідіть за мною.

Кардинал спішився, мушкетери зробили те саме; кардинал кинув поводи своєму супутникові, мушкетери прив'язали коней до віконниць.

Корчмар стояв на порозі. Він мав кардинала за звичайного офіцера, що приїхав на побачення з дамою.

– Чи немає у вас внизу якої-небудь кімнати, де ці добродії зачекали б мене й погрілися біля каміна? – спитав кардинал.

Корчмар відчинив двері великої кімнати, де недавно замість поганенької груби поставили чудовий великий камін.

– Ось, – сказав він.

– Прекрасно! – відповів кардинал. – Заходьте сюди, панове, й зачекайте мене; я не затримаю вас більше, ніж на півгодини.

І поки мушкетери входили до кімнати нижнього поверху, кардинал, не чекаючи зайвих пояснень, швидко піднявся по сходах як людина, що не потребує того, аби їй показували дорогу.

XIV. Про користь грубних димарів

Було ясно: троє наших друзів, самі того не підозрюючи, в пориві рицарських почуттів і відваги прислужились якійсь особі, що користувалася високим заступництвом кардинала. Хто ж ця особа? Ось запитання, яке мушкетери поставили собі перш за все. Потім, зрозумівши, що однаково про це не здогадаються, Портос покликав корчмаря й звелів принести гральні кості.

Портос та Араміс сіли за стіл і заходилися грати. Атос, замислившись, походжав по кімнаті.

Він щоразу проминав димар розваленої груби, другий кінець якого було виведено в кімнату горішнього поверху, і щоразу, наблизившись до димаря, чув якісь приглушені голоси. Кінець кінцем ці голоси привернули його увагу.

Атос прислухався й розібрав кілька слів, які так зацікавили його, що він знаком попросив друзів замовкнути й закляк на місці, нахилившись і притуливши вухо до отвору в димарі.

– Міледі, справа дуже важлива, – почув він голос кардинала. – Отже, сідайте, нам треба поговорити.

– Міледі! – прошепотів Атос.

– Ваше високопреосвященство, я слухаю якнайуважніше, – відповів жіночий голос.

Почувши його, Атос затремтів.

– Невеличке судно з англійською командою, капітанові якого я цілком довіряю, чекає на вас біля гирла Шаранти, поблизу форту Ла Пуант; воно зніметься з якоря завтра вранці.

– Отже, мені треба виїхати туди сьогодні ввечері?

– Цієї ж самої хвилини, негайно після того, як ви дістанете від мене вказівки. Двоє чоловіків, яких ви побачите біля дверей корчми, охоронятимуть вас у дорозі. Я вийду перший, а через півгодини рушите в дорогу і ви.

– Слухаюсь, ваша світлосте. А тепер розкажіть про доручення, яке вам завгодно мені дати. А що я хочу й надалі бути гідною довіри вашого високопреосвященства, то, прошу, викладіть його ясно й чітко, щоб я часом не припустилась якоїсь недоречності.

Співрозмовники на мить замовкли. Було ясно: кардинал заздалегідь зважує свої слова, а міледі збирається з думками, аби якнайкраще зрозуміти і запам'ятати все, що він скаже.

Скориставшися з цієї хвилини, Атос попросив друзів замкнути двері й знаком запропонував їм послухати розмову разом.

Обидва мушкетери принесли стільці для себе та стілець для Атоса. Всі троє зручно вмостилися біля каміна, нахиливши голови до димаря й нашорошивши вуха.

– Ви поїдете до Лондона, – знову озвався кардинал. – В Лондоні ви підете до Бекінгема.

– Я хочу нагадати вашому високопреосвященству, – мовила міледі, – що після історії з діамантовими підвісками, до якої герцог і досі вважає мене причетною, його світлість не довіряє мені.

– Цього разу, – заперечив кардинал, – ідеться зовсім не про те, щоб добитися його довіри, а про те, щоб ви відкрито й чесно з'явилися до нього як посередниця.

– Відкрито й чесно, – повторила міледі з ледь уловимим відтінком двозначності.

– Авжеж, відкрито й чесно, – ствердив кардинал тим самим тоном. – Усі ці переговори мають провадитися відкрито.

– Я виконаю всі вказівки вашого високопреосвященства якнайточніше і з готовністю чекаю на них.

– Ви з'явитеся до Бекінгема від мого імені й скажете, що мені відомі всі його приготування, але що вони мало мене бентежать, бо ледве він зробить перший крок, як я занапащу королеву.

– Чи повірить він, що ваше високопреосвященство здійснить свою погрозу?

– Так, бо я маю докази.

– Чи треба, щоб я навела йому ці докази і він мав змогу їх оцінити?

– Безперечно. Крім того, ви скажете йому, що я опублікую донесення де Буа-Робера й маркіза де Бортю про побачення герцога з королевою в дружини конетабля [198]198
  Йдеться про герцогиню де Шеврез, яка в першому шлюбі була дружиною герцога Шарля де Люїна (1578–1621), конетабля Франції.


[Закрыть]того вечора, коли вона давала бал-маскарад. А щоб у нього не лишалося жодних сумнівів, ви скажете: він приїхав туди в костюмі Великого Могола, в якому збирався бути на балі кавалер де Пз і якого він купив у де Гіза за три тисячі пістолів.

– Гаразд, ваша світлосте.

– Я знаю до найменших подробиць, як він зайшов, а потім вийшов уночі з палацу, куди пробрався перевдягнений італійцем-провісником.

Щоб остаточно переконати герцога у вірогідності моїх відомостей, ви скажете Бекінгемові, що під плащем у нього було широке біле вбрання, всіяне чорними блискітками, черепами та схрещеними кістками, оскільки, на випадок несподіваних ускладнень, він сподівався видати себе за привид Білої Дами, що, як усім відомо, завжди з'являється в Луврі напередодні важливих подій.

– Це все, ваша світлосте?

– Скажіть йому, що я знаю також усі подробиці пригоди в Ам'є-ні й накажу викласти їх у вигляді невеличкого дотепного роману з планом саду та портретами головних дійових осіб цієї нічної сцени.

– Я скажу йому це.

– Скажіть, крім того: Монтегю в моїх руках, Монтегю в Бастилії, і – дарма що в нього не знайшли жодного листа, – тортурами можна примусити його сказати те, що він знає, і навіть… те, чого він не знає.

– Дуже добре.

– І, нарешті, додайте, що герцог, втікаючи з острова Ре, в поспіху забув на своїй квартирі листа від пані де Шеврез, який дуже компрометує королеву, бо він доводить не тільки те, що її величність може кохати ворогів короля, а й те, що вона спілкується з ними в їхній змові проти Франції. Ви добре запам'ятали все, що я вам сказав, чи не так?

– Судіть самі, ваше високопреосвященство: бал у дружини конетабля; ніч у Луврі; вечір в Ам'єні; арешт Монтегю; лист пані де Шеврез.

– Все правильно, – сказав кардинал. – У вас чудова пам'ять, міледі.

– А що, як герцог, незважаючи на всі ці докази, не поступиться й далі загрожуватиме Франції? – відповіла та, якій кардинал сказав цей комплімент.

– Герцог закоханий, як божевільний, або, точніше, як дурень, – з глибокою гіркотою мовив Рішельє. – Подібно до паладинів [199]199
  Паладин – за Середньовіччя рицар з почту короля або іншого феодального володаря; в переносному значенні – вірний лицар, людина, віддана якійсь справі, ідеї, господарю, коханій жінці.


[Закрыть]минулих часів, він затіяв цю війну тільки для того, щоб заслужити прихильний погляд своєї дами. Коли він знатиме, що війна коштуватиме честі, а можливо, й свободи володарці його помислів, як він сам про це каже, то ручуся: він дуже серйозно замислиться, перш ніж наважитись на продовження війни.

– І все-таки – якщо він стоятиме на своєму? – спитала міледі з упертістю, яка свідчила, що вона хоче до кінця з'ясувати мету покладеної на неї місії.

– Якщо він стоятиме на своєму?.. – повторив кардинал. – Це малоймовірно.

– Це можливо, – відповіла міледі.

– Якщо він стоятиме на своєму… – кардинал замовк. За хвилину він повів далі: – Ну, якщо він стоятиме на своєму, мені лишиться сподіватися на одну з тих подій, які змінюють обличчя держави.

– Якби ваше високопреосвященство ласкаво погодились навести кілька таких прикладів з історії, – сказала міледі, – я, можливо, й розділила б вашу впевненість.

– Гаразд, слухайте! – мовив Рішельє. – Наприклад, у тисяча шістсот десятому році, коли славної пам'яті король Генріх Четвертий, керуючись майже такими мотивами, які нині спонукають до дії герцога, збирався водночас напасти на Фландрію та Італію, щоб із двох боків водночас ударити по Австрії, – хіба не сталася тоді подія, яка врятувала Австрію? І хіба королю Франції не може пощастити так само, як імператорові?

– Ваше високопреосвященство має на увазі удар кинджалом на Залізній вулиці?

– Атож, – сказав кардинал.

– А чи не вважає ваше високопреосвященство, що страта Равальяка стала грізною пересторогою для всіх, кому хоч на мить спаде на думку наслідувати його приклад?

– За всіх часів і в усіх державах, особливо якщо ці держави роздирали релігійні чвари, ніколи не бракувало фанатиків, котрі нічого так не прагнуть, як стати мучениками. Я оце пригадав, що пуритани страшенно злі на герцога Бекінгема і що їхні проповідники називають його антихристом.

– То й що ж? – спитала міледі.

– А те, – вів далі кардинал байдужим голосом, – що тепер досить було б лише зустріти, наприклад, жінку – молоду, вродливу і спритну, яка прагнула б помститися за себе герцогові. Таку жінку не так важко й знайти: герцог має неабиякий успіх у жінок, і якщо він своїми клятвами у вірності навіки збудив у їхніх серцях кохання до себе, то так само заронив у них і зерна ненависті своїми безнастанними зрадами.

– Звичайно, – сказала міледі холодно, – таку жінку можна знайти.

– Ну що ж! Така жінка, вклавши в руки якого-небудь фанатика кинджал Жана Клемана або Равальяка, врятувала б Францію.

– Так, але вона стала б співучасницею вбивці.

– А хіба хтось дізнався про імена співучасників Равальяка або Жана Клемана?

– Ні, бо, певно, ці люди стояли надто високо, щоб їх наважилися шукати там, де вони були. Не для кожного спалять палату суду, ваша світлосте.

– То ви гадаєте, що пожежа палати суду не була випадковістю? – спитав Рішельє таким тоном, наче це запитання не мало для нього ніякого значення.

– Особисто я, ваша світлосте, взагалі нічого не гадаю, – відповіла міледі, – я наводжу факти – тільки й того. Я лише кажу, що коли б носила ім'я мадемуазель де Монпансьє [200]200
  Катрін-Марі де Лоренн, герцогиня де Монпансьє (1522–1596), брала активну участь у війнах Ліги; її підозрювали – щоправда, без достатніх підстав – у підбурюванні Жана Клемана на вбивство Генріха III.


[Закрыть]або королеви Марії Медичі, то стереглася б куди менше, ніж тепер, називаючись леді Кларік.

– Ваша правда, – погодився Рішельє. – То чого б ви хотіли?

– Я хотіла б мати наказ, який наперед схвалював би все, що я вважатиму за потрібне зробити на благо Франції.

– Але спершу треба знайти жінку, про яку я казав і яка мріяла б про помсту герцогові.

– Її знайдено, – сказала міледі.

– Потім треба знайти фанатика, який правитиме за знаряддя Божественного правосуддя.

– Він знайдеться.

– Ну що ж! – мовив кардинал. – Тоді й настане час віддати наказ, про який ви оце згадали.

– Ваше високопреосвященство має слушність, – відповіла міледі, – і я глибоко помилялась, вбачаючи в дорученні, яким ви мене удостоюєте, щось інше, ніж те, що я маю зробити насправді: тобто переказати герцогові від імені вашого високопреосвященства, що ви знаєте все про те перевдягання, яке дозволило йому зустрітися з королевою на маскараді в дружини конетабля; що у вас є докази побачення в Дуврі королеви з якимось італійським астрологом, хоч це був не хто інший, як герцог Бекінгем; що ви наказали написати невеличкий і вельми дотепний роман про відомі пригоди в Ам'єні з планом саду, де ці пригоди розігрувались, і з портретами виконавців, які брали в них участь; що Монтегю в Бастилії і що тортури можуть змусити його сказати те, що він пам'ятає, і навіть те, що він міг забути; нарешті, що вам до рук потрапив лист од пані де Шеврез, який був знайдений на квартирі його світлості й цілком викриває не тільки ту особу, котра його написала, а й іншу – ту, від імені якої цього листа було написано.

Коли ж усе-таки герцог не відступиться від своїх намірів, то, оскільки моя місія обмежується тільки цими дорученнями, мені лишиться єдине – благати Бога, щоб він сотворив чудо, яке врятувало б Францію. Правильно я вас зрозуміла, ваше високопреосвященство? Мені більше нічого не треба робити?

– Ви зрозуміли мене правильно, – сухо відказав кардинал.

– А тепер, – вела далі міледі, мовби не помічаючи, що герцог Рішельє заговорив іншим тоном, – тепер, коли я маю вказівки вашого високопреосвященства щодо ваших ворогів, чи не дозволить ваша світлість сказати два слова про моїх?

– Ви маєте ворогів? – спитав Рішельє.

– Так, ваша світлосте, я маю ворогів, проти яких ви повинні всіма засобами підтримати мене, бо я здобула їх, виконуючи доручення вашого високопреосвященства.

– Хто ж вони?

– По-перше, ця нікчемна інтриганка Бонасьє.

– Вона в Мантській в'язниці.

– Тобто вона була там, – відповіла міледі, – але тепер королева, діставши від короля наказ, перевела її до монастиря.

– До монастиря? – перепитав Рішельє.

– Так, до монастиря.

– До якого?

– Не знаю, це зберігається в таємниці.

– Я дізнаюсь про цю таємницю!

– І ваше високопреосвященство скаже, в якому монастирі перебуває ця жінка?

– Чом би й ні!

– Чудово. Але я маю ще одного ворога, куди небезпечнішого, ніж ця жалюгідна пані Бонасьє.

– Хто він?

– Її обранець.

– Як його звуть?

– О, ваше високопреосвященство добре його знає! – гнівно вигукнула міледі. – Це наш із вами злий геній: той самий, завдяки якому мушкетери короля перемогли в сутичці гвардійців вашого високопреосвященства; той самий, який тричі вдарив шпагою де Варда, вашого емісара, і зіпсував усю справу з діамантовими підвісками; це той, нарешті, хто, дізнавшись, що я викрала пані Бонасьє, поклявся вбити мене.

– А-а, – мовив кардинал, – я знаю, про кого ви кажете.

– Я кажу про цього негідника Д'Артаньяна.

– Він сміливий юнак, – зауважив Рішельє.

– Саме тому, що він сміливий юнак, його й слід боятися.

– Добре було б, – сказав герцог, – мати бодай якийсь доказ його таємних стосунків з Бекінгемом.

– Доказ! – вигукнула міледі. – Та я дістану вам десяток таких доказів.

– Чудово! Подайте мені ці докази, і я звелю кинути його до Бастилії.

– Гаразд, ваша світлосте! А потім?

– Для тих, хто потрапляє до Бастилії, немає ніякого «потім», – глухим голосом відповів кардинал. – Ет, хай йому чорт! – вів далі Рішельє. – Коли б я так само легко міг позбутися свого ворога, як позбавити вас ваших, і коли б мені треба було боротися проти тих людей, щодо яких ви просите в мене безкарності!..

– Ваша світлосте, ну ж бо, поміняймося! – вигукнула міледі. – Життя за життя, людина за людину! Віддайте мені цього, а я віддам вам того, іншого.

– Не знаю, що ви хочете сказати, – відповів кардинал, – і не хочу цього знати. Але я не проти, аби зробити вам приємне, і не бачу жодної причини, чому б не виконати вашого прохання щодо такої нікчемної особи, тим паче, кажете ви, цей Д'Артаньян – розпусник, дуелянт і зрадник.

– Він безчесний, ваша світлосте, безчесний!

– Дайте мені папір, перо й чорнило, – сказав кардинал.

– Прошу, ваша світлосте.

Запала тиша. Мабуть, кардинал обмірковував, що писати, або писав.

Атос, який не пропустив жодного слова з розмови, взяв своїх друзів під руки й одвів у протилежний куток кімнати.

– Стривай! – сказав Портос – Чого тобі треба й чому ти не даєш нам дослухати розмову до кінця?

– Тихше! – прошепотів Атос – 3 їхньої розмови ми дізналися про все, що нам треба було знати. А втім, я не заважатиму вам дослухати до кінця; але мені треба йти.

– Йти? – повторив Портос – А коли кардинал спитає про тебе, що ми йому відповімо?

– Не чекайте, коли він спитає про мене, а самі скажіть, що я поїхав дозором, бо після розмови з корчмарем у мене виникла підозра, що дорога не зовсім безпечна. Я скажу це й зброєносцеві кардинала. А решта – то вже моя справа, хай воно вас не обходить.

– Будьте обережні, Атосе! – мовив Араміс.

– Не турбуйтеся, – відповів Атос – Ви ж знаєте, що я вмію володіти собою.

Портос і Араміс знову посідали біля димаря. Що ж до Атоса, то він не ховаючись вийшов, одв'язав свого коня, прив'язаного разом з конями друзів до засувів віконниць, мовив кілька слів зброєносцеві про необхідність оглянути шлях, ретельно перевірив свій пістолет, оглянув шпагу і, як солдат, що доброхіть зголосився на небезпечне завдання, поскакав по дорозі до табору.