Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 44 страниц)

XV. Подружня сцена

Як і передбачав Атос, кардинал майже одразу спустився вниз. Він одчинив двері кімнати, де на нього чекали мушкетери, і побачив, що Портос та Араміс азартно грають у кості. Кинувши метким оком по кімнаті, Рішельє побачив, що одного з його охоронців немає.

– Куди подівся пан Атос? – спитав він.

– Ваша світлосте, – відповів Портос, – він поїхав дозором уперед, бо, за словами нашого корчмаря, дорога може бути небезпечною.

– А ви що робили, пане Портосе?

– Я виграв у Араміса п'ять пістолів.

– І тепер ви можете поїхати разом зі мною назад?

– Ми всі до ваших послуг, ваша світлосте.

– Отже, на коней, панове! Час уже пізній.

Зброєносець чекав біля дверей, тримаючи кардиналового коня на поводу. Трохи віддалік у мороці видніли двоє чоловіків і троє коней; це були ті самі люди, які мали супроводити міледі до форту де Ла Пуант і простежити за її посадкою на корабель.

Зброєносець повторив кардиналові все, що йому сказали мушкетери про Атоса. Кардинал кивнув головою, сів на коня й рушив уперед з тією ж обережністю, як і тоді, коли їхав на побачення з міледі.

Залишмо його по дорозі до табору під охороною зброєносця та двох мушкетерів і повернімось до Атоса.

Якусь сотню кроків Атос проїхав так само не кваплячись; але, переконавшися, що за ним не стежать, одразу повернув праворуч, манівцями проскакав назад і, сховавшись у чагарях кроків за двадцять від дороги, став чекати, коли кардинал зі своїм супроводом проїде повз нього. Впізнавши широкі криси капелюхів на головах своїх товаришів і золоті торочки кардиналового плаща, Атос дав вершникам проминути поворот дороги і, тільки-но вони зникли з очей, чвалом поскакав до корчми, де йому відразу ж одчинили.

Корчмар упізнав мушкетера.

– Мій офіцер, – сказав Атос, – забув передати одне важливе розпорядження дамі з горішнього поверху, і послав мене до неї.

– Пройдіть нагору, – відповів корчмар, – вона ще в себе. Атос подякував за дозвіл, піднявся, якомога тихіше ступаючи по сходах, нагору й крізь прочинені двері побачив, що міледі зав'язує стрічки капелюшка.

Він увійшов до кімнати й замкнув за собою двері.

Почувши брязкіт засува, міледі озирнулася.

Атос стояв біля дверей, загорнувшись у плащ і насунувши капелюха на очі.

Побачивши цю мовчазну, нерухому, наче статуя, постать, міледі злякалася.

– Хто ви? Чого вам треба? – вигукнула вона.

– Вона! Це справді вона! – прошепотів Атос.

Він одкинув плащ, зсунув з лоба капелюх і підійшов до міледі.

– Чи впізнаєте ви мене, добродійко? – спитав мушкетер. Міледі ступила крок уперед і раптом відсахнулась, неначе вгледівши змію.

– Ну що ж, – сказав Атос, – це добре. Я бачу – ви мене впізнали.

– Граф де Ля Фер! – прошепотіла міледі, збліднувши й відступаючи все далі від дверей, аж поки наштовхнулася на стіну.

– Авжеж, міледі, – відповів Атос, – граф де Ля Фер, власною персоною, навмисне з'явився з того світу, щоб втішитися, побачивши вас. Тож сядьмо й поговорімо, як казав його світлість пан кардинал.

Скута жахом, міледі сіла, не сказавши й слова.

– Ви демон, посланий на землю! – вів далі Атос – Ваша влада велика, я знаю; але вам відомо також, що люди з Божою допомогою часто перемагають найстрашніших демонів. Ви вже одного разу стали мені на шляху. Я сподівався, що знищив вас, добродійко; але я помилився, бо пекло воскресило вас.

Ці слова збудили в міледі страшні спогади; вона схилила голову й глухо застогнала.

– Так, пекло воскресило вас, – провадив Атос, – пекло зробило вас багатою, пекло дало вам інше ім'я, пекло навіть до невпізнанності змінило ваше обличчя; але воно не змило ні бруду з вашої душі, ні тавра з вашого тіла.

Міледі скочила, наче підкинута пружиною, очі її заблищали. Атос лишився сидіти.

– Ви вважали, що я помер, як і я думав, що ви померли, чи не так? Однак ім'я Атоса сховало графа де Ля Фера так само, як ім'я міледі Кларік сховало Анну де Бейль! Хіба не так вас звали, коли ваш шановний брат повінчав нас? їй-право, ми з вами опинилися в дивовижному становищі, – засміявся Атос – Ми обоє жили досі тільки тому, що мали одне одного за мертвих. Адже спогади не такі обтяжливі, як живі істоти, хоч іноді й вони нестерпно крають серце!

– Скажіть, – глухо мовила міледі, – що привело вас до мене? І чого ви від мене хочете?

– Я хочу сказати, що, лишаючись невидимим для вас, я ні на мить не втрачав вас з поля зору.

– Вам відомо, що я робила?

– Я можу день за днем перелічити всі ваші вчинки, починаючи з того часу, коли ви вступили на службу до кардинала, й аж по сьогоднішній вечір.

Недовірлива посмішка скривила бліді губи міледі.

– Тож слухайте. Це ви зрізали дві діамантові підвіски з плеча герцога Бекінгема; це ви викрали пані Бонасьє; це ви, закохавшись у де Варда і мріючи залишитися з ним на самоті, впустили до себе пана Д'Артаньяна; це ви, гадаючи, що де Вард обдурив вас, хотіли примусити суперника де Варда вбити його; це ви, коли суперник дізнався про вашу ганебну таємницю, наказали двом найманим убивцям, яких ви послали по його слідах, застрелити Д'Артаньяна; це ви, дізнавшись, що кулі не влучили в нього, надіслали йому отруєне вино з фальшивим листом, бажаючи переконати вашу жертву, що вино – подарунок його друзів. Нарешті тут, у цій кімнаті, сидячи на цьому самому стільці, де сиджу я, ви тільки що пообіцяли кардиналові Рішельє підіслати вбивцю до герцога Бекінгема. За це кардинал обіцяв вам дозволити вбити Д'Артаньяна.

Міледі зблідла.

– Ви справжній сатана… – прошепотіла вона.

– Можливо, – відповів Атос – Та затямте принаймні одне: уб'єте ви чи доручите комусь убити герцога Бекінгема – мені це байдуже. Я не знаю його, і, до того ж, він англієць. Але не смійте торкнутися й волосинки на голові Д'Артаньяна, мого вірного друга, якого я люблю і оберігаю, або, присягаюсь пам'яттю мого батька, цей ваш злочин, хай ви його вчините, буде останнім!

– Пан Д'Артаньян жорстоко образив мене, – глухим голосом сказала міледі, – пан Д'Артаньян помре.

– Хіба вас можна образити, добродійко? – усміхнувся Атос – Він вас образив – і він помре?

– Він помре! – повторила міледі. – Спочатку вона, потім він. Атосові запаморочилась голова. Вигляд цієї тварюки в подобі жінки збудив у ньому болісні спогади. Він пригадав, як одного разу, за обставин менш небезпечних, ніж зараз, він уже хотів принести її в жертву своїй честі; жагуче бажання вбити її знову спалахнуло в його серці й заволоділо ним з непереборною силою. Він підвівся, вихопив з-за пояса пістолет і клацнув курком.

Міледі хотіла крикнути, але з блідих заціпенілих її уст зірвався лише хрипкий звук, що не мав нічого спільного з людською мовою й нагадував скоріше рикання дикого звіра. Притиснувшись до темної стіни, простоволоса й розпатлана, вона була наче живе втілення жаху.

Атос повільно підняв пістолет, простяг руку так, що дуло майже торкнулося лоба міледі, і спокійно, твердим голосом, від чого він здавався ще страшнішим, мовив:

– Добродійко, ви негайно віддасте мені папір, якого підписав кардинал, або, присягаюсь життям, я всаджу вам кулю в лоб.

Комусь іншому міледі, може, й не повірила б. Але вона знала Атоса. І все-таки вона не ворухнулася.

– Даю вам секунду подумати, – сказав Атос.

З виразу його обличчя міледі зрозуміла: зараз пролунає постріл. Вона піднесла руку до грудей, витягла з-за корсажа папірець і подала Атосові.

– Беріть і будьте прокляті!

Атос узяв папірець, засунув пістолет за пояс, підійшов до лампи – пересвідчитись, що це саме той лист, який йому потрібен, розгорнув його й прочитав:

«Пред'явник цього діє згідно з моїм наказом і на користь держави.

З грудня 1627 року.

Рішельє».

– А тепер, – сказав Атос, загортаючись у плащ і налягаючи капелюха, – тепер, коли я вирвав у тебе зуби, гадюко, кусайся, якщо зможеш!

І він, не озирнувшися, вийшов з кімнати.

Біля дверей корчми він побачив двох вершників, які тримали на поводу ще одного коня.

– Панове, – мовив до них Атос, – його світлість наказав, як вам уже відомо, не гаючись одвезти цю жінку до форту де Ла Пуант і не відходити від неї доти, аж поки вона сяде на корабель.

Слова Атоса відповідали наказові, що його одержали ці люди; тож вони вклонилися на знак згоди.

Що ж до Атоса, то він спритно скочив у сідло й помчав чвалом. Але, замість їхати по дорозі, він подався навпростець через поле, без упину підострожуючи коня й час од часу зупиняючись, щоб дослухатися.

Нарешті він почув тупіт коней по дорозі. Атос зрозумів, що це кардинал та його охорона. Він проскакав ще трохи вперед, обтер коня вересом та листям і кроків за двісті до табору виїхав на дорогу.

– Хто ви такі? – вигукнув він, побачивши вершників.

– Це, здається, наш хоробрий мушкетер, – мовив кардинал.

– Так, ваша світлосте, – відповів Атос – Це я.

– Пане Атосе, я вам дуже вдячний за те, що ви нас так добре охороняли. От ми вже й приїхали, панове; рушайте до лівої застави, пароль – «Король і Ре».

Кардинал кивком голови відпустив трьох друзів і, в супроводі свого зброєносця, повернув праворуч, бо цього разу він збирався заночувати в таборі.

– Так от, – сказали разом Портос і Араміс, тільки-но кардинал од'їхав на таку відстань, що не міг їх почути, – так от: він підписав папір, якого вона вимагала!

– Знаю, – спокійно відповів Атос – Ось цей папір.

Троє друзів не перекинулися більше жодним словом до самої своєї квартири, коли не рахувати того, що вони назвали пароль вартовим.

Єдине, що вони зробили, – послали Мушкетона передати Планше, що його пана просять, тільки-но він відстоїть варту в траншеї, поспішити до мушкетерів на квартиру.

Ну, а міледі, як і передбачав Атос, зустрівши біля корчми-людей, що чекали на неї, без зайвих слів поїхала з ними. Правда, на якусь мить у неї з'явилося бажання наздогнати кардинала й усе йому розповісти. Але це її викриття спричинилося б іще до одного викриття. Вона, звичайно, сказала б, що Атос колись повісив її, але й Атос розповів би, що її затавровано. Отож міледі вирішила: тим часом краще промовчати, таємно виїхати до Англії, спритно виконати взяте на себе складне доручення й лише після того, як усе буде зроблено на цілковите задоволення кардинала, з'явитися до нього й зажадати, щоб він допоміг їй помститися за себе.

А тим часом, проскакавши верхи цілу ніч, вона о сьомій годині ранку прибула до форту де Ла Пуант, о восьмій годині була вже на борту судна, а о дев'ятій годині корабель, маючи каперне свідоцтво [201]201
  Каперне свідоцтво – посвідчення на право ведення приватного судна.


[Закрыть]за підписом кардинала про відплиття до Байонни [202]202
  Байонна – портове місто на південному заході Франції, тобто у протилежному від Англії боці.


[Закрыть], знявся з якоря й поплив до берегів Англії.

XVI. Бастіон Сен-Жерве

Прийшовши до друзів, Д'Артаньян застав їх усіх у тій самій кімнаті. Атос сидів замислившись, Портос підкручував вуса, Араміс молився, час од часу заглядаючи до невеличкого молитовника, вишукано оправленого в блакитний оксамит.

– Тисяча чортів, панове! – сказав Д'Артаньян. – Сподіваюся, ваші новини справді варті уваги, бо я ніколи в світі не подарую вам, коли ви змусили мене марно бігти до вас, замість дати спокій після нічного штурму бастіону й роззброєння його гарнізону. Ах, панове, чому вас там не було! Ото було жарко!

– Ми потрапили до іншого місця, де теж було не холодно! – відповів Портос, хвацько підкручуючи вуса.

– Тихше! – прошепотів Атос.

– Ого! – мовив Д'Артаньян, помітивши, що мушкетер ледь помітно насупив брови. – Схоже, ви й справді маєте якісь новини.

– Арамісе, – спитав Атос, – ви, здається, снідали позавчора в корчмі «Гугенот»?

– Авжеж.

– Як там?

– Я дуже погано поїв: був пісний день, а вони подавали тільки скоромне.

– Отакої! – здивувався Атос – Щоб у морській гавані та не було риби?

– Вони кажуть, – відповів Араміс, знову беручи в руки свого молитовника, – що відколи, за наказом кардинала, стали будувати дамбу, вся риба втекла у відкрите море.

– Тільки я не про це вас питаю, Арамісе, – вів далі Атос – Я хочу знати: чи вільно ви там почувалися і чи ніхто вас не турбував?

– Здається, мені там і справді ніхто не докучав… Авжеж, Атосе, для того, що ви маєте на увазі, «Гугенот» – підходяще місце.

– То ходімте до «Гугенота», – запропонував Атос, – бо тут стіни наче з паперу.

Д'Артаньян, який добре вивчив звички свого друга і з єдиного його слова, жесту або знаку міг збагнути всю серйозність становища, взяв Атоса під руку й вийшов з ним із кімнати, ні про що не питаючи. Портос та Араміс рушили слідом за ними, розмовляючи про щось.

Зустрівши по дорозі Грімо, Атос знаком запропонував йому йти з ними. Грімо, як і завжди, мовчки підкорився; бідолаха дійшов до того, що вже майже розучився розмовляти.

Друзі зайшли до корчми. Була сьома година ранку, тільки-но почало розвиднятися. Вони замовили сніданок і посідали в залі, де, за словами хазяїна, їм ніхто не міг заважати.

Та, на жаль, час для таємної розмови вони обрали невдало: щойно просурмили вранішню зорю. Драгуни, швейцарці, гвардійці, мушкетери й кіннотники, щоб розігнати сон та зігрітися від ранкової свіжості, гуртами й по одному заходили до корчми перехилити склянку вина. Це було дуже вигідно корчмареві, але псувало плани чотирьох друзів. Тож вони вельми нечемно відповідали на привітання, тости і жарти своїх бойових товаришів.

– Годі! – сказав Атос – Так ми ще можемо посваритися з ким-небудь, а це нам зараз зовсім ні до чого. Д'Артаньяне, розкажіть, як ви провели цю ніч; про свою ми розповімо вам пізніше.

– Ай справді, – озвався якийсь кіннотник, – ви вночі були в траншеях, панове гвардійці, і, здається, добряче поскубли ла-рошельців?

Д'Артаньян глянув на Атоса, ніби питаючи, чи відповідати непроханому співрозмовникові.

– Слухай, – сказав Атос, – невже ти не чуєш, що пан де Бюзиньї робить тобі честь і звертається до тебе? Розкажи, що сталося у вас сьогодні вночі, адже добродіям цікаво знати про це.

– Фи фзяли пастіон? – спитав швейцарець, який пив ром з пивного кухля.

– Так, добродію, – вклонившись, відповів Д'Артаньян, – нам випала така честь. Ми навіть підклали, як ви, може, чули, під один з його рогів бочку з порохом, і коли вона вибухнула, то зробила в стіні чималий пролом; та й всі стіни почали обсипатися – адже бастіон досить старий.

– А який це бастіон? – спитав драгун, тримаючи наштрикнуту на шаблю гуску, яку він приніс сюди засмажити.

– Бастіон Сен-Жерве, – відповів Д'Артаньян, – з якого ла-рошельці весь час обстрілювали наших фортифікаційних робітників.

– Жарко було?

– Ще б пак! Ми втратили п'ять душ, а ла-рошельці – вісім чи й десять.

– Тшорт запирай! – вигукнув швейцарець, який, незважаючи на чудовий вибір лайок, що існував у німецькій мові, лаявся тільки по-французьки.

– Цілком можливо, – зауважив кіннотник, – що вранці вони пошлють туди саперів, і ті відбудують бастіон.

– А чого ж, – відповів Д'Артаньян.

– Панове, – сказав Атос, – пропоную заклад.

– Авшеш, саклат! – підхопив швейцарець.

– Який заклад? – спитав кіннотник.

. – Стривайте, – мовив драгун і поклав свою шаблю, наче рожен, на два великі залізні тагани, під якими палав огонь, – я теж не маю нічого проти закладу. Гей, хазяїне! Мерщій підставте лист, а то сало буде капати у вогонь. Чого пропадати такій смакоті!

– Це прафта, – сказав швейцарець. – Гусячи шир душе смашно з фаренням.

– Отак! – полегшено зітхнув драгун. – А тепер поговорімо про заклад! Ми слухаємо вас, пане Атосе!

– На що ви хочете закластися? – спитав кіннотник.

– Ось послухайте! Я пропоную вам, пане де Бюзиньї, йти в заклад, – відповів Атос, – що ми – троє моїх друзів, добродії Портос, Араміс і Д'Артаньян, та я – поснідаємо в бастіоні Сен-Жерве й пробудемо там рівно годину, хвилина в хвилину, хоч би як ворог намагався вибити нас звідти.

Портос і Араміс перезирнулись, зрозумівши, що Атос має на гадці.

– Зглянься, – прошепотів Д'Артаньян на вухо Атосові, – адже нас там уб'ють.

– Нас неодмінно уб'ють, якщо ми не підемо туди, – відповів Атос.

– Слово честі, панове! – сказав Портос, зручніше вмощуючись на стільці й підкручуючи вуса. – Це, далебі, чудовий заклад.

– І тому я його приймаю, – підхопив пан де Бюзиньї. – Лишається тільки визначити умови.

– Вас четверо, панове, – відповів Атос, – і нас четверо; обід на вісім персон на вибір кожного – це вам підійде?

– Якнайкраще, – мовив пан де Бюзиньї.

– Я згоден, – кивнув головою драгун.

– І мені пітійте, – сказав швейцарець.

Четвертий учасник, який грав у цій сцені німу роль, нахилив голову на знак згоди.

– Ваш сніданок готовий, панове, – озвався корчмар.

– То принесіть його! – звелів Атос.

Корчмар приніс сніданок. Атос покликав Грімо, показав йому на великий кошик, що валявся в кутку зали, і жестом наказав загорнути в серветки принесену смаженю.

Грімо збагнув, що йдеться про сніданок десь на повітрі. Він узяв кошик, поклав у нього смаженю, поставив пляшки й повісив кошик на руку.

– Де ж ви збираєтесь снідати? – спитав корчмар.

– Чи вам не однаково? – відповів Атос – Аби за сніданок було заплачено.

І він величним жестом кинув на стіл два пістолі.

– Накажете дати здачі, пане офіцере? – спитав корчмар.

– Ні; додай тільки дві пляшки шампанського, а решту візьми собі за серветки.

Справа виявилася не такою вигідною, як корчмареві здалося спочатку, але він надолужив на тому, що поклав у кошик замість шампанського дві пляшки анжуйського вина.

– Пане де Бюзиньї, – сказав Атос, – зводите поставити ваш годинник за моїм чи накажете мені поставити свій за вашим?

– Будь ласка, добродію! – відповів кіннотник, виймаючи з кишені золотого годинника, оздобленого діамантами. – Зараз пів на восьму.

– У мене тридцять п'ять на восьму, – мовив Атос – Отже, мій годинник поспішає на п'ять хвилин проти вашого, добродію.

Вклонившись приголомшеним свідкам закладу, друзі рушили до бастіону Сен-Жерве в супроводі Грімо, що ніс кошик, і гадки не маючи, куди він іде. Звиклий беззастережно слухатися Атоса, він не насмілювався навіть спитати про це.

Поки друзі простували через табір, вони не обмінялися жодним словом; до того ж, слідом за ними сунула ціла юрба цікавих, які, почувши про заклад, хотіли знати, як ці четверо виплутаються зі скрути. Але, тільки-но друзі проминули смугу табірних укріплень та опинилися посеред чистого поля, Д'Артаньян, який і досі не збагнув, про що йдеться, вирішив, що наспів час з'ясувати обставини.

– Мій любий Атосе, – спитав він, – зробіть ласку й скажіть, куди ми йдемо.

– Як бачите, ми йдемо на бастіон, – відповів Атос.

– А що ми там робитимемо?

– Ви ж чули – ми маємо там поснідати.

– А чому ми не поснідали в «Гугеноті»?

– Бо нам треба поговорити про дуже важливу справу, а в «Гугеноті» повно людей, які тільки те й роблять, що приходять та виходять, вітаються та чіпляються з розмовами. В корчмі не можна спокійно порозмовляти й п'ять хвилин. Тут принаймні, – Атос показав на бастіон, – ніхто нам не заважатиме.

– Але мені здається, – сказав Д'Артаньян з тією розсудливістю, яка так природно поєднувалася в ньому з хоробрістю, – мені здається – ми могли б знайти для розмови якесь зручне місце в дюнах, на березі моря.

– Де б усі побачили, що ми зібралися вчотирьох, після чого за якихось чверть години кардиналові шпигуни доповіли б йому, що ми про щось радимось.

– Авжеж, – мовив Араміс, – Атос має слушність: «Animad vertuntur in desertis» [203]203
  Animad vertuntur in dese rtis» – «їх помічають y пустелі» ( лат.).


[Закрыть].

– Пустеля, либонь, підійшла б нам якнайкраще, – озвався Портос, – та де її знайдеш?

– Немає такої пустелі, де б птах не міг пролетіти над головою, де риба не могла б випірнути з води, де заєць не міг би вискочити з нори, а я далеко не певен, що і птахи, і риби, і звірі – всі вони не стали шпигунами кардинала. Тож краще буде все-таки докінчити нашу справу, тим паче що відступитися від неї нам уже ніяк, а то ми зганьбимо себе. Ми побилися об заклад несподівано, це не могло бути задумано нами заздалегідь, і я не вірю, аби хтось відгадав його справжню причину.

Щоб виграти наш заклад, ми мусимо протриматися на бастіоні годину. Або нас атакують, або цього не станеться. Якщо нас не атакують, ми матимемо час на розмову, і ніхто нас не підслухає, бо, ручуся, стіни цього бастіону не мають вух. Якщо ж нас атакують, ми все-таки зуміємо поговорити про наші справи і, до того ж, обороняючись, ще й уславимо себе. Отже, ви самі бачите – все складається для нас на добре.

– Воно-то так, – мовив Д'Артаньян, – але нам не минути кулі.

– Ет, мій любий, ви чудово знаєте, що найнебезпечніші кулі – зовсім не ті, які посилає нам ворог, – відповів Атос.

– І все-таки, як на мене, в таку експедицію годилося б узяти мушкети, – обізвався Портос.

– Ви дурень, друже Портосе; навіщо тягти на собі зайву ношу?

– Стаючи віч-на-віч з ворогом, я зовсім не вважаю, що добрий мушкет, дюжина набоїв та споряджена порохівниця були б мені зайві.

– А хіба ви не чули, що сказав Д'Артаньян? – заперечив Атос.

– А що він сказав? – спитав Портос.

– Д'Артаньян сказав, що в нічній атаці вбито вісім чи десять французів і стільки ж ла-рошельців.

– Ну то й що?

– Їх не встигли пограбувати, чи не так? Адже всі були заклопотані важливішими справами.

– І що з того?

– А те, що ми матимемо їхні мушкети, порохівниці та набої і – замість чотирьох мушкетів та дюжини куль – півтора десятка рушниць і сотню набоїв про запас.

– Атосе! – вигукнув Араміс – Ти справді велика людина! Портос кивнув головою на знак того, що цілком згоден з Арамісом.

Але Д'Артаньяна ці докази, здавалося, не переконали.

А втім, Грімо теж, либонь, поділяв сумніви юнака, бо, побачивши, що всі вони йдуть у бік бастіону, – а він досі в це не вірив, – смикнув свого пана за край камзола.

«Куди ми йдемо?» – жестом спитав Грімо.

Атос показав на бастіон.

«Але, – вів далі тією самою мовою мовчун-слуга, – нас там уб'ють».

Атос звів очі й руки до неба.

Грімо поставив кошик на землю, сів біля нього й заперечливо похитав головою.

Атос витяг з-за пояса пістолет, перевірив, чи добре він заряджений, клацнув курком і приставив дуло до вуха Грімо. Грімо зірвався на рівні ноги.

Атос знаком наказав йому взяти кошик і йти вперед.

Грімо підкорився.

Єдине, чого Грімо досяг цією хвилинною пантомімою, було те, що з ар'єргарду загону він перейшов до авангарду.

Наблизившись до бастіону, четверо друзів обернулися.

Понад триста солдатів юрмилися біля воріт табору, а трохи віддалік стояли пан де Бюзиньї, драгун, швейцарець та четвертий учасник закладу.

Атос скинув капелюха, надів його на вістря шпаги й помахав ним у повітрі.

Глядачі відповіли на його привітання багатоголосим «ура», що долинуло аж до стін бастіону.

Після цього четверо друзів зникли всередині бастіону, де на них уже чекав Грімо.