Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 44 страниц)

– Без сідла? – спитав Араміс.

– Та без сідла…

– Зважте, панове, – втрутився Атос, – що саме Портос, як завжди, владнав свою справу найвигідніше з-поміж нас усіх.

Вибух реготу вкрай збентежив бідолашного Портоса. Та коли йому пояснили причину веселощів, він і собі гучно зареготав.

– То ми всі при грошах? – спитав Д'Артаньян.

– Тільки не я, – відповів Атос – Мені так сподобалось іспанське вино, яке ми пили з Арамісом, що я звелів перенести шістдесят пляшок до фургона, в якому їхали наші слуги, і це таки помітно спорожнило мої кишені.

– А я, уявіть собі, – сказав Араміс, – геть усе віддав на церкву в Мондидьє та на Ам'єнський монастир; до того ж, сплативши деякі невідкладні борги, я замовив обідні, які служитимуть по мені та по вас, панове, і які, я певен, підуть усім нам на користь.

– А мій вивих коліна? – вигукнув Портос – Може, гадаєте ви, він нічого мені не коштував? А рана Мушкетона? Я мусив запрошувати лікаря двічі на день – і він брав з мене подвійну плату, посилаючись на те, що цей дурень Мушкетон примудрився дістати кулю в таке місце, яке здебільшого показують тільки аптекарям. Ось чому я настійливо рекомендував йому надалі остерігатися таких ран.

– Авжеж, – сказав Атос, перезирнувшися з Д'Артаньяном та Арамісом, – я бачу, ви й справді великодушно обійшлися з бідолахою; таким і годиться бути доброму хазяїнові.

– Коротше кажучи, – вів далі Портос, – після того, як я розплачуся зі своїми боргами, в мене залишиться не більше тридцяти екю.

– А в мене – десять пістолів, – відгукнувся Араміс.

– Ну, – мовив Атос, – схоже на те, що ми крези порівняно з іншими. Скільки у вас залишилось од вашої сотні, Д'Артаньяне?

– Від моєї сотні? По-перше, п'ятдесят пістолів я віддав вам.

– Ви так гадаєте?

– Тисяча чортів!

– А-а, правда! Пригадую.

– По-друге, я заплатив шість пістолів корчмареві.

– Ну і здирник цей корчмар! Навіщо ви дали йому шість пістолів?

– Ви самі сказали, щоб я дав йому стільки.

– Ет, надто я добрий! Коротше кажучи – решта?

– Двадцять п'ять пістолів, – сказав Д'Артаньян.

– А в мене, – Атос вийняв з кишені якийсь дріб'язок, – у мене…

– У вас – нічого.

– Або принаймні так мало, що не варто додавати до загальної суми.

– Тепер полічімо, скільки у нас всього грошей. Портосе?

– Тридцять екю.

– Арамісе?

– Десять пістолів.

– У вас, Д'Артаньяне?

– Двадцять п'ять.

– Разом? – спитав Атос.

– Чотириста сімдесят п'ять ліврів! – сказав Д'Артаньян, що рахував, як Архімед.

– Приїхавши до Парижа, ми ще матимемо не менше чотирьохсот ліврів, – зауважив Портос, – не кажучи про сідла.

– А як бути з ескадронними кіньми? – спитав Араміс.

– Чотирьох коней наших слуг ми перетворимо на двох для хазяїв і розіграємо їх; чотириста ліврів підуть на півконя для одного з тих, хто залишиться пішим. Потім ми вивернемо кишені й усе, що там знайдемо, віддамо Д'Артаньянові, в якого легка рука і який піде грати на них до першої-ліпшої картярні, тільки й того.

– Обідаймо, – сказав Портос, – усе прохололо.

І четверо друзів, заспокоївшись щодо свого майбутнього, віддали честь стравам. Вистачило їх ще й панам Мушкетонові, Базенові, Планше та Грімо.

Прибувши до Парижа, Д'Артаньян знайшов листа від пана де Тревіля, в якому той сповіщав, що прохання юнака взято до уваги й що король ласкаво дозволив йому вступити до лав мушкетерів.

А що це було вершиною його сподівань – крім, звичайно, бажання знайти пані Бонасьє, – то Д'Артаньян у захваті помчав до своїх друзів, яких залишив тільки півгодини тому і яких застав тепер дуже сумними й заклопотаними. Вони зібралися на раду в Атоса, а це означало: їм непереливки.

Пан де Тревіль сповістив їх, що, у зв'язку з твердим наміром його величності розпочати воєнні дії першого травня, їм належить негайно придбати все необхідне для походу спорядження.

Четверо філософів розгублено поглядали один на одного: пан де Тревіль не любив жартувати, коли йшлося про дисципліну.

– Скільки ж коштує це спорядження? – спитав. Д'Артаньян.

– О, тут справи кепські! – відповів Араміс – Ми прикинули всі наші можливі витрати з невибагливістю спартанців [167]167
  Спартанці – громадяни Спарти (міста-держави в Стародавній Греції), жителі якої з дитинства виховувалися в суворих умовах і привчалися до витривалості й подолання труднощів; в переносному розумінні – люди, які обмежують свої потреби лише найнеобхіднішим, виявляють терплячість і витривалість у важких умовах.


[Закрыть], і все-таки кожному з нас треба принаймні півтори тисячі ліврів.

– Чотири рази по півтори тисячі – це шість тисяч ліврів, – сказав Атос.

– Мені здається, – зауважив Д'Артаньян, – що, коли б у нас було навіть по тисячі ліврів на кожного… правда, я дивлюсь на це не як спартанець, а як судочинець…

Почувши слово «судочинець», Портос помітно пожвавішав.

– Стривайте, в мене є план! – вигукнув він.

– Це вже щось та значить: я, наприклад, не маю й натяку на план, – холодно відповів Атос – Що ж до Д'Артаньяна, то щастя вступити до наших лав зовсім затьмарило йому розум. Тисяча ліврів! Та мені самому потрібно щонайменше дві тисячі.

– Чотири по дві – вісім, – підхопив Араміс – Отже, нам потрібно вісім тисяч на спорядження, з якого, правда, сідла ми вже маємо.

– А ще, – сказав Атос, зачекавши, поки Д'Артаньян, який пішов дякувати панові де Тревілю, зачинить за собою двері, – а ще – чудовий діамант, що сяє на пальці нашого друга. Хай йому чорт! Д'Артаньян – надто хороший товариш, щоб залишити друзів у скруті, маючи на пальці такий безцінний скарб.

XXIX. Полювання за спорядженням

Зрозуміло, що з-поміж чотирьох друзів Д'Артаньян був найбільше заклопотаний, хоч він, як гвардієць, міг значно легше підшукати спорядження, ніж пани мушкетери, люди вельможного походження. Проте наш юний гасконець – читач, безперечно, вже помітив це – був завбачливим мало не до скнарості і водночас (спробуйте пояснити таку суперечливість вдачі!) майже такий марнославний, як Портос. І все-таки, попри всі його турботи, Д'Артаньяна весь час проймав неспокій менш егоїстичного характеру. Всі його спроби дізнатися про долю пані Бонасьє лишалися марними. Пан де Тревіль розповів про неї королеві; королева не знала, де перебуває молода дружина галантерейника, але пообіцяла організувати розшуки. Проте ця обіцянка була дуже непевна й аж ніяк не заспокоїла Д'Артаньяна.

Атос не виходив з дому; він вирішив, що й кроку не ступить задля того, щоб роздобути спорядження.

– У нас іще є два тижні, – казав він друзям. – Так от, коли до кінця цих двох тижнів я нічого не знайду або, точніше, коли ніщо не знайде мене, то я, як добрий католик, що не бажає пустити собі кулю в лоба сам, влаштую сварку з чотирма гвардійцями його високопреосвященства або вісьмома англійцями та й битимусь доти, поки котрийсь із них уб'є мене: беручи до уваги їхню чисельність, це неминуче. Люди скажуть, що я вмер за короля – отже, я виконаю свій обов'язок і без необхідності шукати спорядження.

Портос походжав по кімнаті, заклавши руки за спину й похитуючи головою; час од часу він повторював:

– І все-таки я здійсню свій план.

Араміс, похмурий і недбало зачесаний, мовчав. З усіх цих сумних прикмет можна було зробити висновок, що в гурті друзів панує цілковита розгубленість.

Слуги, подібно до бойових коней Іпполіта, поділяли сумну долю своїх панів [168]168
  За давньогрецькими переказами, Іпполіта, сина міфічного засновника Афінської держави Тезея, покохала його мачуха Федра; знехтувавши її кохання, Іпполіт став жертвою гніву бога моря Посейдона, якого підбурила проти пасинка сама Федра; перелякані морським чудовиськом, коні Іпполіта кинулись разом зі своїм хазяїном з урвистого берега в морську безодню.


[Закрыть]. Мушкетон сушив сухарі; набожний Базен не виходив з церкви; Планше лічив мух; а Грімо, котрого навіть загальний смуток не міг примусити порушити мовчанку, якої неухильно вимагав його хазяїн, зітхав так розпачливо, що, здавалось, і камінь би розчулився.

Троє друзів – бо, як ми вже казали, Атос присягнувся, що не ступить і кроку задля спорядження, – отож троє друзів виходили з дому рано-вранці й поверталися пізно вночі. Вони блукали по вулицях, розглядаючи кожен камінь на бруківці, ніби шукали, чи не загубив хтось із перехожих свій гаманець. Можна було подумати, що вони йшли по сліду, так пильно придивлялися наші герої до всього, що зустрічалося їм по дорозі. А сходячись разом, вони знову обмінювалися скорботними поглядами, ніби промовляючи: «Невже й ти нічого не знайшов?»

А втім, Портос, що перший задумав план і весь час наполегливо обмірковував його, перший почав його й здійснювати. Він і справді був діловою людиною, наш шановний Портос. Побачивши якось, що Портос попрямував до церкви Сен-Ле, Д'Артаньян відчув непереборне бажання податися за ним назирці. Перш ніж увійти до храму, Портос підкрутив вуса й пригладив еспаньйолку, що завжди виказувало войовничість його намірів. Д'Артаньян намагався не потрапляти йому на очі, і Портос не помічав його. Юнак увійшов до церкви слідом за Портосом, коли той встиг уже притулитися до колони; непомітний мушкетерові, Д'Артаньян притулився до тієї ж колони, тільки з протилежного боку.

Священик саме читав проповідь, і в церкві було чимало народу. Скориставшися з цього, Портос непомітно придивлявся до жінок. Завдяки доглядові Мушкетона, зовнішність мушкетера аж ніяк не виказувала скорботи, що поймала його серце; правда, його капелюх був потертий, перо полиняло, гаптування потьмяніло, а мереживо порвалося; але в напівтемряві, що панувала в церкві, всі ці дрібниці були непомітні, і Портос, як і раніше, був тим самим красенем Портосом.

На лаві, що стояла поряд з колоною, до якої притулилися Д'Артаньян і Портос, юнак помітив перезрілу красуню в чорному головному уборі, в міру жовту і в міру кістляву, але дуже пихату й гоноровиту на вигляд. Погляд Портоса то зупинявся непомітно на цій дамі, то пурхав далі, в глибину церкви.

Дама й собі, час од часу червоніючи, кидала швидкі, мов блискавка, погляди на вітрогона Портоса, і в ту ж мить його власний погляд починав іще завзятіше пурхати по церкві. Було ясно: це – спритний маневр, який до живого діймав даму в чорному, бо вона люто кусала губи, безперестанку терла кінчик носа й відчайдушно совалась на лаві.

Помітивши це, Портос знову підкрутив вуса, ще раз пригладив еспаньйолку й заходився подавати знаки гарній дамі, яка сиділа поблизу криласа [169]169
  Крилас (від старогр.klлros) – підвищення в храмах перед олтарем для читців та півчих.


[Закрыть]і, поза всякими сумнівами, була не тільки гарна, а й вельможна, бо позад неї стояло негреня, що принесло її подушку для колінопреклонінь, і служниця, що тримала прикрашену гербом сумочку для молитовника, по якому дама читала молитви.

Дама в чорному перехопила нарешті Портосів погляд і побачила, що він раз у раз зупиняється на дамі з оксамитовою подушкою, негреням та служницею.

Тим часом Портос вів детально продуману гру: він підморгував, прикладав пальці до губів, посилав убивчі посмішки, які й справді вбивали зневажену красуню.

Нарешті, вдаривши себе в груди й ніби промовляючи «mea culpa» [170]170
  «Mea culpa» – «Моя провина» ( лат.).


[Закрыть], вона так голосно кахикнула, що всі, навіть дама з червоною подушкою, озирнулися в її бік.

Портос виявився на висоті – він усе зрозумів, але прикинувся глухим.

Дама з червоною подушкою, що й справді була надзвичайно гарною, справила сильне враження не тільки на даму в чорному, яка відчула в ній небезпечну суперницю. Вона справила не менше враження й на Портоса, який, безперечно, розумів, що вона набагато красивіша за даму в чорному, і на Д'Артаньяна, котрий впізнав у ній ту саму незнайомку з Менга, Кале та Дувра, яку його переслідувач, дворянин зі шрамом, називав міледі.

Не спускаючи з ока даму з червоною подушкою, Д'Артаньян далі стежив за маневрами Портоса, які дуже забавляли його; він збагнув, що дама в чорному – це і є дружина прокурора з Ведмежої вулиці, тим паче що церква Сен-Ле стояла зовсім недалечко від неї.

Оцінивши становище, юнак зрозумів також, що Портос прагне відігратися перед дружиною прокурора за свою поразку в Шантильї, коли ця перезріла красуня з такою непохитністю захищала недоторканність своєї калитки.

Але за всім тим Д'Артаньян помітив також, що ніхто не відповідав на залицяння Портоса. Все це були лише химери й ілюзії. Та хіба для справжнього кохання й для справжніх ревнощів існує інша дійсність, крім ілюзій і химер?

Проповідь скінчилася. Дружина прокурора рушила до кропильниці: Портос пройшов перед нею і, замість умочити палець, занурив у кропильницю всю руку. Дружина прокурора всміхнулась, вирішивши, що все це Портос робить для неї, але тут же й побачила, що жорстоко помилилася. Коли вона була не більше ніж за три кроки від нього, Портос раптом одвернувся й глянув на даму з червоною подушкою, яка підвелася з місця і тепер наближалась у супроводі негреняти та покоївки.

Побачивши біля себе даму з червоною подушкою, Портос витяг руку з кропильниці. Чарівна богомолка торкнулась своєю маленькою ручкою величезної руки Портоса, ледь помітно всміхнулася до нього, перехрестилась і вийшла з церкви.

Для дружини прокурора цього було досить: вона не мала жодного сумніву, що ця дама й Портос кохаються. Якби вона була вельможною дамою, то неодмінно знепритомніла б; але вона була лише дружиною прокурора і тому задовольнилася тим, що прошепотіла до мушкетера, ледве стримуючи гнів:

– Он воно що, пане Портосе, ви вже не пропонуєте мені святої води?

Почувши звук її голосу, Портос здригнувся, наче людина, що прокинулась після столітнього сну.

– Па… пані! – вигукнув він. – Невже це ви? Як ся має ваш чоловік, шановний пан Кокнар? Він і досі такий самий скнара? Де ж були мої очі, що я не помітив вас за ті дві години, поки тривала проповідь?

– Я сиділа за два кроки од вас, пане, – відповіла дружина прокурора, – але ви не помітили мене, бо дивилися на красуню, якій тільки-но подали святу воду.

Портос прикинувся зніяковілим.

– А-а, – сказав він, – ви помітили…

– Треба бути сліпою, щоб не бачити такого.

– Авжеж, – недбало мовив Портос, – це одна герцогиня, моя приятелька, з якою мені дуже важко зустрічатися через підозріливість її чоловіка і яка попередила мене, що прийде сьогодні в цю жалюгідну церкву, на цю занедбану околицю, аби тільки побачитися зі мною.

– Пане Портосе, – сказала дружина прокурора, – чи не будете ви ласкаві запропонувати мені руку на п'ять хвилин? Я б хотіла поговорити з вами.

– Аякже, пані, – відповів Портос, непомітно підморгнувши сам собі, як роблять гравці, що, вдаючись до спритного ходу, наперед тішаться своєю перемогою.

В цю мить, поспішаючи за міледі, їх проминув Д'Артаньян; озирнувшись на Портоса, він помітив його переможний погляд.

«Еге! – подумав він відповідно до простих уявлень тієї легковажної епохи. – Хто-хто, а Портос неодмінно матиме своє спорядження до призначеного строку».

Скоряючись руці дружини прокурора, як човен керму, Портос попрямував на подвір'я монастиря Сен-Маглуар і опинився у відлюдному проході, відгородженому турнікетами з обох боків. Удень там можна було побачити лише жебраків за їжею та ще хіба дітей з їхніми забавками.

– Ах, пане Портосе! – вигукнула дружина прокурора, переконавшись, що ніхто, крім постійних відвідувачів цього куточка, не побачить і не почує їх. – Ах, пане Портосе! Схоже на те, що ви справжній джиґун!

– Я, пані? – відповів Портос, випинаючи груди. – Чому ви так гадаєте?

– А знаки, які ви щойно подавали, а свята вода? Ця дама з негреням і покоївкою, певно, якась принцеса?

– Ви помиляєтесь, – сказав Портос – Це всього лиш герцогиня.

– А скороход, що чекав на неї біля входу, а карета з кучером у парадній лівреї на передку?

Портос не помітив ні лакея, ні карети, але пані Кокнар ревнивим жіночим поглядом розгледіла все.

Портос пожалкував, що одразу не назвав даму з червоною подушкою принцесою.

– Ах, пане Портосе, ви й справді жіночий мазунчик, – зітхнула дружина прокурора.

– Ну, – відповів Портос, – ви й самі розумієте, що з моєю зовнішністю мені не бракує любовних пригод.

– О Боже! Які забудьки всі чоловіки! – вигукнула дружина прокурора, зводячи очі до неба.

– І все-таки я певен – жінки ще забудькуватіші! – відповів Портос – Бо зрештою, пані, я сміливо можу сказати, що став вашою жертвою, коли пораненого, мало не мертвого, лікарі покинули мене напризволяще і коли я, нащадок знатного роду, довірившись вашій дружбі, мало не вмер спочатку від ран, а потім од голоду в жалюгідній комірчині в Шантильї! А ви не удостоїли мене відповіддю цажоден з тих палких листів, які я писав вам.

– Але, пане Портосе, – пробурмотіла дружина прокурора, збагнувши, що в порівнянні з тим, як обходились у ті часи найвельможніші дами, вона й справді дуже завинила перед мушкетером.

– Я, що пожертвував заради вас баронесою де…

– Я знаю це.

– Графинею де…

– Пане Портосе, не докоряйте мені!

– Герцогинею де…

– Пане Портосе, будьте великодушні!

– Гаразд, пані, не буду перелічувати далі.

– Але мій чоловік і слухати не хоче про позичку.

– Пані Кокнар, – сказав Портос, – пригадайте перший лист, якого ви мені написали і який я назавжди зберіг у своїй пам'яті.

Дружина прокурора глибоко зітхнула.

– Річ у тім, – відповіла вона, – що сума, яку ви просите в борг, і справді надто велика.

– Пані Кокнар, я віддав перевагу саме вам. Якби я написав хоч півслова герцогині де… Я не хочу називати її імені, бо не уявляю, як можна скомпрометувати жінку; але я знаю, що коли б написав їй бодай півслова, вона відразу ж надіслала б мені півтори тисячі.

Дружина прокурора заплакала.

– Пане Портосе, – сказала вона, – присягаюсь вам – я жорстоко покарана. Тож коли в майбутньому ви опинитесь у такому становищі, звертайтесь тільки до мене.

– Як вам не соромно, добродійко! – мовив Портос з удаваним обуренням. – Облишмо, будь ласка, ці балачки про гроші – вони принижують мене.

– То ви більше не кохаєте мене! – простогнала дружина прокурора.

Портос мовчав.

– Он як ви мені відповідаєте? Ну, я розумію…

– Подумайте тільки, як ви прикро мене образили, добродійко; ось куди ви вцілили, – сказав Портос, ударивши себе в груди проти серця.

– Повірте, мій любий Портосе, я спокутую свій гріх!

– А втім, про що я просив? – Портос знизав плечима з найпростодушнішим виглядом. – Всього-на-всього про дріб'язок. Перш за все, я ще при здоровому глузді. Я знаю, що ви не багаті і що ваш чоловік вичавлює зі своїх бідолашних позивачів усе до останнього екю. О! Якби ви були графинею, маркізою або герцогинею, це була б зовсім інша річ, і тоді ваш учинок неможливо було б пробачити. Ці слова зачепили дружину прокурора за живе.

– Знайте, пане Портосе, – сказала вона, – що моя скриня, хоч це лише скриня дружини прокурора, можливо, набита грішми набагато щільніше, ніж скрині всіх ваших розорених манірниць.

– В такому разі ви образили мене ще дужче, – мовив Портос, вивільняючи руку з-під руки дружини прокурора. – Якщо ви й справді багаті, то ваша відмова взагалі не має ніякого виправдання.

– Коли я кажу «багата», – заперечила дружина прокурора, збагнувши, що зайшла надто далеко, – це не слід розуміти буквально. Я зовсім не така багата, як ви гадаєте; в мене є трохи грошей – тільки й того.

– Добродійко, – сказав Портос, – облишмо, будь ласка, ці балачки. Ви од мене відмовились; будь-якій дружбі між нами кінець.

– Невдячний!

– Ага, вам же це й не до вподоби! – вигукнув Портос.

– Ідіть до своєї чарівної герцогині! Я вас не затримую.

– Принаймні, я певен, вона буде прихильніша, ніж ви.

– Стривайте, пане Портосе! Скажіть востаннє: ви ще кохаєте мене?

– На жаль, добродійко, – відповів Портос, прибравши такого сумного вигляду, на який він тільки був здатен, – коли ми рушимо в похід, де, коли вірити моїм передчуттям, мене уб'ють…

– О, не кажіть цього! – вигукнула дружина прокурора, і сльози знову покотилися в неї з очей.

– Я це передчуваю, – вів далі Портос іще сумніше.

– Скажіть краще, що ви знову закохалися.

– Присягаюся – ні! Ніяка жінка не хвилює мене. Навіть більше: я відчуваю, що в глибині мого серця все ще жевріє почуття до вас. Але, як вам відомо, а може, й не відомо, за два тижні має розпочатися цей фатальний похід; я буду страшенно заклопотаний своїм спорядженням. До того ж, мені доведеться поїхати до батьків, у Бретань, щоб дістати необхідні для походу гроші.

Портос помітив, що поєдинок між коханням і скнарістю наближається до кінця.

– Маєток герцогині, – повів мушкетер далі, – яку ви бачили в церкві, прилягає до мого; тож ми поїдемо разом. Ви самі знаєте, що дорога завжди здається коротшою, коли подорожуєш удвох.

– Отже, вам бракує друзів у Парижі, пане Портосе? – спитала дружина прокурора.

– Я вважав, що вони є, – меланхолійне» відповів Портос, – але переконався, що це не так.

– У вас є друзі, пане Портосе, знайте це! – вигукнула дружина прокурора, сама дивуючись зі свого пориву – Приходьте завтра до нас. Ви – син моєї тітки, отже, мій кузен: ви приїхали з Нуайона, з Пікардії, щоб провести в Парижі кілька процесів, але у вас немає адвоката. Ви запам'ятаєте все це?

– Звичайно, добродійко.

– Приходьте в обід.

– Обов'язково.

– І глядіть, не пробовкайтесь моєму чоловікові, бо хоч йому й минуло вже сімдесят шість років, але він такий самий пройда, як і раніше.

– Сімдесят шість років! Хай йому чорт! Поважний вік! – вигукнув Портос.

– Ви хотіли сказати «похилий вік». Авжеж, пане Портосе, мій бідолашний чоловік може з хвилини на хвилину залишити мене вдовою, – провадила дружина прокурора, багатозначно глянувши на мушкетера. – На щастя, відповідно до нашої шлюбної угоди, все майно переходить до того з подружжя, хто ритиме довше.

– Все майно? – перепитав Портос.

– Усе.

– А ви, я бачу, завбачлива жінка, моя люба пані Кокнар, – мовив Портос, ніжно стискаючи її руку.

– То ми помирилися, мій любий пане Портосе? – спитала дружина прокурора, ласкаво всміхаючись.

– На все життя, – відповів Портос у тому ж тоні.

– Тож до побачення, мій зраднику.

– До побачення, моя вітрогонко.

– До завтра, мій ангеле.

– До завтра, зоре мого життя.