Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 44 страниц)

Лорд Вінтер подумав, що Атос каже це, аби пом'якшити горе Д'Артаньяна.

– А тепер, панове, – озвався Атос, переконавшись, що в корчмі є п'ять окремих кімнат, – ходімо кожен до себе; Д'Артаньянові необхідно побути на самоті, щоб виплакатись і заснути. Я все беру на себе, можете бути певні.

– А я гадаю, – заперечив лорд Вінтер, – що коли й слід вжити якихось заходів проти графині, то це маю зробити я. Вона – моя невістка.

– Вона моя дружина, – сказав Атос.

Д'Артаньян усміхнувся, бо зрозумів: Атос впевнений у своїй помсті, коли вже зважився розкрити свою таємницю. Портос та Араміс зблідли й перезирнулися. Лорд Вінтер вирішив, що Атос збожеволів.

– Отож, ідіть кожен до своєї кімнати, – повторив Атос, – і дозвольте мені діяти самому. Ви чудово розумієте, що це моя справа, оскільки я її чоловік. Про єдине я вас прошу, Д'Артаньяне: віддайте мені, коли ви тільки його не загубили, той клаптик паперу, який випав з капелюха вашого незнайомця і на якому написано назву села…

– А-а! – вигукнув Д'Артаньян. – Розумію… Цю назву написано її рукою…

– Ти сам бачиш, – сказав Атос, – що є Бог на небі!

XXXIV. Людина в червоному плащі

Розпач Атоса змінився глибокою скорботою, в якій ще ясніше засвітилися чудові властивості його вдачі.

Ні на мить не забуваючи про обіцянку, яку він дав друзям, і про відповідальність, яку взяв на себе, мушкетер останнім пішов до своєї кімнати, попросив у корчмаря карту провінції, схилився над нею, уважно вивчив її, з'ясував, що з Бетюна до Армантьєра ведуть чотири різні дороги, і наказав покликати слуг.

Планше, Грімо, Мушкетон та Базен прийшли, і Атос дав їм ясні, чіткі й вичерпні вказівки.

Вони мусили, кожен своєю дорогою, піти на світанку до Армантьєра. Планше, найкмітливіший з усіх, мав рушити тією дорогою, куди поїхала карета, в яку стріляли четверо друзів і яку – читач це пам'ятає – супроводив Рошфорів лакей.

Атос залучив слуг до цієї справи передусім тому, що за час, що він мав можливість спостерігати за ними, підмітив у кожному з них певні характерні прикмети.

Крім того, слуги, які в когось про щось розпитують, викликають куди менше підозр, ніж їхні пани, і зустрічають більше прихильності в тих, до кого звертаються.

І, нарешті, міледі знала наших друзів, але не знала їхніх слуг. Слуги ж, навпаки, чудово знали міледі.

Всі четверо завтра об одинадцятій годині мали зійтися в умовленому місці. Якби їм пощастило з'ясувати, де переховується міледі, троє мали б залишитися стерегти її, а четвертий повернувся б до Бетюна – попередити Атоса і стати друзям за провідника.

Вислухавши ці розпорядження, слуги рушили кожен своєю дорогою.

Тоді Атос підвівся зі стільця, надів перев'язь зі шпагою, загорнувся в плащ і вийшов з корчми. Було близько десятої години вечора, а, як відомо, о такій порі вулиці в провінційних містах майже завжди стають безлюдними. Проте Атос вирішив знайти хоч кого-небудь, щоб звернутися до нього з запитанням. Нарешті він таки здибав запізнілого перехожого, підійшов до нього і сказав кілька слів. Той перелякано відсахнувся від мушкетера, та все-таки у відповідь на запитання вказав рукою у глиб вулиці. Атос запропонував перехожому півпістоля, щоб той провів його, однак це виявилося марною справою.

Атос звернув на вулицю, яку показав йому перехожий, але, діставшись до перехрестя, знову зупинився, не знаючи, кудою податися далі. Він став чекати, сподіваючись, що зустріне ще кого-небудь. І справді, за кілька хвилин неподалік з'явився нічний сторож. Атос звернувся до нього з тим самим запитанням, що й до недавнього перехожого; сторож так само злякався, теж не схотів іти з мушкетером і тільки показав рукою напрям.

Атос пішов уперед і незабаром дістався до околиці, протилежної тій, через яку він та його товариші ввійшли до міста. Тут він знову безпорадно спинився.

На щастя, до Атоса підійшов якийсь жебрак і попросив милостиню. Мушкетер запропонував жебракові екю за те, щоб той довів його туди, куди Атосові було треба. Жебрак теж був спершу завагався, але, побачивши срібну монету, що блищала в темряві, наважився і зголосився провести Атоса.

Дійшовши до рогу якоїсь вулиці, жебрак показав Атосові на невеличкий будиночок, що стояв удалині окремо від інших, самотній і сумний. Атос рушив до нього, а жебрак, діставши свій екю, щодуху кинувся тікати.

Тільки обійшовши будиночок з усіх боків, Атос знайшов двері, що були майже непомітні на тлі стіни, вкритої червонястою фарбою. Жоден промінь світла не пробивався крізь щілини віконниць, жоден звук не свідчив про те, що тут хтось мешкає. Будиночок був похмурий і німий, як могила.

Атос тричі постукав. Ніхто не відповів. Проте за третім разом зсередини долинув шум кроків, що наближалися. Нарешті двері прочинились, і на порозі став високий чоловік з блідим обличчям, чорним волоссям і такою ж чорною бородою.

Атос тихо сказав кілька слів, після чого хазяїн знаком запросив мушкетера зайти. Мушкетер одразу ж скористався з запрошення, і двері за ним зачинилися.

Незнайомець, якого Атос так довго шукав і з такими труднощами нарешті знайшов, увів свого гостя до майстерні, де він перед тим з'єднував дротом торохкітливі кістки людського скелета. Весь кістяк був уже зібраний: тільки череп лежав окремо на столі.

Всі речі, розкладені та розвішані по кімнаті, свідчили, що її хазяїн цікавиться природничими науками. Тут були змії в скляних банках з прикріпленими до них ярликами, де вказувалась назва кожної породи. Висушені ящірки виблискували, наче смарагди, оправлені у великі рами чорного дерева. Нарешті, скрізь висіли жмути і в'язки пахучого сушеного зілля, безперечно, наділеного властивостями, невідомими звичайним людям.

Людей у кімнаті не було – ні домочадців, ні слуг; високий чорнявий чоловік жив сам.

Атос обвів незворушним і байдужим поглядом усі ці дивні речі, почекав, поки хазяїн запропонує йому стілець, і сів.

Потім він розповів про причину свого приходу й про послугу, якої чекав од хазяїна. Та ледве встиг Атос докінчити фразу, як хазяїн, що й досі стояв перед мушкетером, з жахом відсахнувся від гостя й навідріз одмовився виконати його прохання. Тоді мушкетер вийняв з кишені папірець, на якому були написані два рядки тексту, скріплені підписом та печаткою, й показав його незнайомцеві. Прочитавши ці два рядки, побачивши підпис і впізнавши печатку, той одразу ж вклонився на знак того, що більше не має заперечень і що ладен виконати все, чого від нього вимагають.

Атосові нічого більше й не треба було. Він підвівся, попрощався, вийшов з кімнати, подався назад тією ж дорогою, якою прийшов, дістався до корчми й зачинився у себе в кімнаті.

На світанку до нього прийшов Д'Артаньян і спитав, що слід робити.

– Чекати, – відповів Атос.

За кілька хвилин абатиса монастиря сповістила мушкетерів, що похорон відбудеться опівдні. Що ж до отруйниці, то про неї не було ніяких відомостей; вважали тільки, що вона втекла через сад, де на піску впізнали її сліди, які вели до зачиненої хвіртки; ключа від неї так і не знайшли.

Призначеної години лорд Вінтер і четверо друзів прибули до монастиря; там дзвонили в усі дзвони, двері каплиці були відчинені, але грати криласа замкнені. Посеред криласа стояла труна з тілом жертви, прибраним в одяг послушниці. З обох боків криласа, за ґратами, куди можна було потрапити тільки з боку монастиря, стояли всі кармелітки, які слухали заупокійну службу й співали разом із священиками. Проте вони не бачили мирян, і миряни їх теж не бачили.

Коли Д'Артаньян підійшов до дверей каплиці, мужність знову зрадила його. Він озирнувся, шукаючи очима Атоса, але той десь зник.

Вірний своїй клятві помститися, Атос попросив, щоб йому показали сад. Простуючи по піщаній стежці, на якій видно було ледь помітні відбитки ніг цієї жінки, яка залишала за собою кривавий слід скрізь, де тільки з'являлась, він підійшов до хвіртки, наказав відімкнути її й подався в гай.

Тут усі його припущення підтвердились: дорога, куди звернула карета, огинала гай. Якийсь час Атос ішов цією дорогою, втупивши погляд у землю. Де-не-де на землі червоніли краплини крові, які свідчили про те, що або вершник, який супроводив карету, або один з коней був поранений. Десь за три чверті льє від монастиря, кроків за п'ятдесят од села Фестюбер, червоніла більша пляма; земля навколо була витоптана кінськими копитами. Між лісом і цим місцем, яке викривало злочинців, поряд із зритою кіньми землею, видніли ті самі сліди, що і в саду.

Тут карета зупинялася.

Тут міледі вийшла з лісу й сіла в карету.

Задоволений своїм відкриттям, що підтверджувало всі його здогади, Атос поспішив назад до корчми й застав там Планше, який нетерпляче чекав на нього.

Все сталося так, як і передбачав Атос.

Прямуючи по тій самій дорозі, Планше теж помітив плями крові й знайшов місце, де зупинялися коні. Але звідти Атос пішов назад, а Планше рушив далі – аж до Фестюбера. Там, сидячи в шинку за пляшкою вина, він, навіть нікого не розпитуючи, дізнався, що напередодні, о пів на дев'яту вечора, якийсь поранений добродій, що супроводжував даму, яка їхала в поштовій кареті, змушений був зупинитись, не в силі подорожувати далі. Рану незнайомця вони пояснювали нападом грабіжників, котрі начебто зупинили карету в лісі. Поранений лишився в селі, а дама перемінила коней і рушила далі.

Планше став розпитувати про поштаря і знайшов його. Той сказав, що довіз даму до Фромеля, а з Фромеля вона поїхала до Армантьєра.

Планше подався навпростець польовою стежкою і о сьомій годині ранку ввійшов у Армантьєр.

Там був тільки один заїзд при поштовій станції. Планше прикинувся лакеєм, що шукає вигідного місця. Не поговоривши й десяти хвилин зі слугами заїзду, він уже знав, що якась дама – сама, без супроводу – приїхала напередодні об одинадцятій годині вечора, зайняла кімнату, звеліла покликати до себе хазяїна й сказала, що хотіла б певний час пожити в околицях Армантьєра.

Планше дізнався про все, що йому було потрібно. Він побіг на призначене місце, зустрівся там з трьома іншими слугами, доручив їм стерегти всі виходи з заїзду й поспішив назад до Атоса, якому й розповів про зібрані ним відомості.

Тут у кімнату зайшли друзі мушкетера; вони повернулися з похорону.

Всі, навіть завжди лагідний Араміс, були понурі й насуплені.

– Що ми маємо робити? – спитав Д'Артаньян.

– Чекати, – відповів Атос.

Вони розійшлися по своїх кімнатах.

О восьмій годині вечора Атос загадав сідлати коней і переказати лордові Вінтеру та своїм друзям, щоб вони ладналися в дорогу.

За хвилину всі п'ятеро були готові. Кожен оглянув свою зброю і привів її в стан готовності. Атос зійшов униз останній і побачив, що Д'Артаньян уже сидить верхи й квапить усіх з від'їздом.

– Почекайте трохи, – сказав Атос, – нам бракує ще одного чоловіка.

Четверо вершників здивовано озирнулись довкола себе, марно силкуючись пригадати, кого їм може бракувати.

Тим часом Планше привів Атосового коня; мушкетер легко скочив у сідло.

– Ждіть мене тут, – сказав він, – я скоро повернуся.

І він пустив коня вчвал.

За чверть години він і справді вернувся в супроводі людини в масці, закутаної в довгий червоний плащ. Лорд Вінтер і троє мушкетерів збентежено перезирнулися. Ніхто з них не знав, хто ця людина. Але вони вірили, що так воно й має бути, бо саме так вважав за потрібне вчинити Атос.

О дев'ятій годині невеличка кавалькада під проводом Планше рушила в путь тією самою дорогою, якою їхала карета.

Сумно було бачити цих шістьох чоловіків, що мовчки поринули в свої думи, розпачливі, як сам відчай, і грізні, як сама відплата.

XXXV. Суд

Ніч була темна та буряна; важкі хмари мчали по небу, закриваючи зірки. Місяць мав зійти тільки опівночі.

Час од часу, при світлі блискавки, що спалахувала десь на обрії, подорожні могли розрізнити безлюдну дорогу, яка білою смугою тікала вдалину; потім, коли блискавка згасала, все знову занурювалось у непроглядний морок.

Атос щохвилини гукав до Д'Артаньяна, який намагався випередити невеличкий загін, щоб той їхав разом з усіма. Та вже за якусь мить Д'Артаньян знову залишав їх позаду. Він жив єдиною думкою – мчати вперед, і ця думка несла його за собою.

Вершники мовчки проїхали село Фестюбер, де лишився поранений лакей, потім обминули Ришбурзький ліс. Угледівши Ерліє, Планше, що, як і раніше, показував дорогу, звернув ліворуч.

Кілька разів то лорд Вінтер, то Портос, то Араміс озивалися до людини в червоному плащі. Але на всі запитання незнайомець відповідав лише мовчазним уклоном. Подорожні зрозуміли – він мовчить не просто так собі, – і більше не зверталися до нього.

Тим часом гроза набирала сили, блискавки спалахували чимраз частіше, грім гуркотів чимраз дужче; вітер, провісник урагану, куйовдив волосся вершників і свистів у перах їхніх капелюхів.

Вони пустили коней клусом.

Одразу ж за Фромелем почалася гроза, і вершники загорнулися в плащі. Останні три льє кавалькада промчала під несамовитою зливою.

Д'Артаньян скинув капелюх і розстебнув плащ; він з насолодою підставляв під дощ гаряче чоло й плечі, що тремтіли, немов у лихоманці.

В ту мить, коли загін, проминувши Госкаль, під'їздив до поштової станції, якийсь чоловік, що ховався від дощу під деревом, відступив од стовбура, з яким він зливався у темряві, вийшов на дорогу й притулив палець до губів.

Атос упізнав Грімо.

– Що сталося? – вигукнув Д'Артаньян. – Невже вона поїхала з Армантьєра?

Грімо ствердно кивнув головою. Д'Артаньян заскреготів зубами.

– Мовчи, Д'Артаньяне! – сказав Атос – Я взяв усе на себе, отже, сам мушу про все довідатися в Грімо. Де вона? – спитав Атос у слуги.

Грімо простяг руку до річки Ліс.

– Далеко звідси? – спитав Атос.

Грімо показав зігнутий вказівний палець.

– Сама? – спитав Атос. Грімо знаком показав, що сама.

– Панове, – сказав Атос, – вона сама, за півльє звідси, десь поблизу річки.

– Чудово, – мовив Д'Артаньян, – веди нас, Грімо.

Грімо пішов навпростець через поле, показуючи дорогу. Кроків через п'ятсот шлях їм перепинив ручай, і вершники подолали його бродом. При спаласі блискавки вони побачили село Ангенгем.

– Там, Грімо? – спитав Атос. Грімо заперечливо похитав головою.

– Тільки тихо! – сказав Атос. Загін знову рушив у путь.

Блискавка спалахнула ще раз; Грімо простяг руку, і в яскраво-блакитному сяйві вогняної змії вершники розгледіли на самому березі річки усамітнений маленький будиночок, що стояв не далі, ніж за сто кроків од порому.

В одному вікні світилося.

– Ми прибули, – сказав Атос.

У цю мить хтось виліз із рівчака. Це був Мушкетон. Він пальцем показав на освітлене вікно.

– Вона там, – сказав слуга.

– А де Базен? – спитав Атос.

– Поки я стеріг вікно, він стеріг двері.

– Молодці, – похвалив Атос, – ви всі – вірні слуги.

Атос скочив з коня, віддав повід Грімо й, зробивши всім знак об'їхати будиночок та стати біля дверей, попрямував до вікна.

Будиночок був оточений живоплотом у два-три фути заввишки. Атос перестрибнув через нього й підійшов до вікна, що не мало віконниць, але було щільно запнуте завісками, які затуляли його нижню половину.

Атос став на кам'яну приступку й зазирнув поверх завісок у кімнату.

При світлі лампи він побачив загорнену в темну мантилью жінку, що сиділа на ослоні перед згасаючим вогнем. Спершись ліктями на вбогий столик, вона схилила голову на білі, немов виточені зі слонової кістки, руки. Її обличчя важко було розгледіти, але на губах Атоса майнула зловісна усмішка. Він не помилився – це була та сама жінка, яку він шукав.

Аж тут заіржав кінь. Міледі підвела голову, побачила притиснуте до шибки бліде чоло Атоса і зойкнула.

Атос зрозумів, що вона впізнала його, і натиснув коліном та рукою на раму; вікно піддалося, скло посипалося на підлогу…

Схожий на страхітливу примару помсти, мушкетер скочив у кімнату.

Міледі кинулась до дверей і відчинила їх. На порозі стояв Д'Артаньян, ще блідіший і грізніший, ніж Атос.

Міледі скрикнула й відсахнулась. Вирішивши, що вона має змогу втекти, і боячись, щоб вона знову не вислизнула від них, Д'Артаньян вихопив з-за пояса пістолет. Але Атос застережливо підніс руку.

– Сховай зброю, Д'Артаньяне, – сказав він. – Цю жінку треба судити, а не вбивати. Зачекай ще трохи, Д'Артаньяне, і ти зможеш поквитатися з нею. Заходьте, панове.

Д'Артаньян не насмілився заперечувати, бо Атос промовляв до нього таким урочистим голосом і супроводив свої слова таким владним жестом, наче він і справді був суддею, надісланим на землю самим Богом. Слідом за Д'Артаньяном до кімнати ввійшли Портос, Араміс, лорд Вінтер і незнайомець у червоному плащі.

Слуги стали біля дверей та вікна.

Міледі впала на ослін і здійняла догори руки, наче заклинаючи це страшне видіння. Побачивши свого дівера, вона несамовито закричала.

– Чого вам треба? – вигукнула міледі.

– Нам потрібна, – відповів Атос, – Шарлотта Баксон, яка спочатку носила ім'я графині де Ля Фер, а потім леді Вінтер, баронеси Шеффілд.

– Це я, це я! – злякано пробелькотіла міледі. – Чого ви від мене хочете?

– Ми хочемо судити вас за ваші злочини, – сказав Атос – Ви маєте право захищатись, тож виправдовуйтесь, якщо можете. Пане Д'Артаньяне, вам першому надається слово для звинувачення.

Д'Артаньян вийшов наперед.

– Перед Богом і людьми, – мовив він, – я звинувачую цю жінку в тому, що вона отруїла Констанцію Бонасьє, яка померла вчора ввечері.

Він обернувся до Портоса та Араміса.

– Ми свідчимо це, – в один голос сказали мушкетери. Д'Артаньян вів далі:

– Перед Богом і людьми я звинувачую цю жінку в тому, що вона хотіла отруїти й мене, підсипавши отруту в вино, надіслане з Віллеруа з фальшивим листом, в якому намагалась переконати, що це вино дарують мені мої друзі. Бог урятував мене; але замість мене помер інший, ім'я якого Бризмон.

– Ми свідчимо це, – так само сказали Портос та Араміс.

– Перед Богом і людьми я звинувачую цю жінку в тому, що вона підбурювала мене вбити графа де Варда. А що тут немає нікого, хто міг би засвідчити правдивість цього звинувачення, то я сам його свідчу. Я сказав усе.

І Д'Артаньян разом з Портосом та Арамісом відійшов у протилежний куток кімнати.

– Тепер ваша черга, мілорде! – сказав Атос. Барон вийшов наперед.

– Перед Богом і людьми, – мовив він, – я звинувачую цю жінку в тому, що за її намовою було вбито герцога Бекінгема.

– Вбито герцога Бекінгема? – вигукнули всі влад.

– Так, – сказав барон, – убито! Коли я одержав вашого листа, в якому ви попереджали про небезпеку, то звелів арештувати цю жінку й доручив стерегти її одному вірному та відданому мені офіцерові. Вона спокусила його, вклала йому до рук кинджал, підмовила вбити герцога, і, можливо, саме в цю хвилину Фелтон розплачується своєю головою за злочин цієї фурії [248]248
  Фурія – в римській міфології богиня помсти.


[Закрыть].

Почувши про ці нові, досі невідомі їм злочини, судді мимоволі здригнулись.

– Це ще не все, – провадив лорд Вінтер. – Мій брат, який зробив вас своєю спадкоємицею, помер за три години від дивної хвороби, яка лишає по всьому тілу синюваті плями. Сестро, від чого помер ваш чоловік?

– Який жах! – вигукнули Портос і Араміс.

– Убивце Бекінгема, убивце Фелтона, убивце мого брата, я вимагаю для вас правосуддя і обіцяю, що коли не доб'юсь його від інших, то вчиню його сам!

І лорд Вінтер став поруч з Д'Артаньяном, поступаючись місцем перед іншим обвинувачем.

Міледі схилила голову на руки, намагаючись зібрати думки, що переплутались їй у голові від смертельного жаху.

– Тепер моя черга, – мовив Атос, затремтівши, як тремтить лев, угледівши змію, – тепер моя черга. Я одружився з цією жінкою, коли вона була ще зовсім юною дівчиною, одружився проти волі моєї сім'ї.

Я дав їй своє багатство, дав своє ім'я. Г от якось я побачив, що цю жінку затавровано: на лівому плечі в неї випечено квітку лілії.

– О! – вигукнула міледі, підводячись. – Навряд чи знайдеться той суд, який зможе підтвердити цей безчесний вирок! Навряд чи знайдеться той, хто виконав його!

– Стривайте, – пролунав чийсь голос – На це відповім я! І незнайомець у червоному плащі вийшов наперед.

– Хто це, хто це? – вигукнула міледі, задихаючись од страху; її розпатлане волосся заворушилось над змертвілим обличчям, наче живе.

Всі звернули погляд на незнайомця, бо ніхто, крім Атоса, не знав, хто він такий.

А втім, Атос теж дивився на нього так само здивовано, як і інші, не розуміючи, чим причетний він до тієї жахливої драми, розв'язка якої наставала у цю хвилину.

Повільно й урочисто підступившись до міледі на таку відстань, що між ними лишився тільки стіл, незнайомець зірвав з себе маску.

Міледі з острахом вдивлялася в це бліде обличчя, облямоване чорним волоссям і такою ж чорною бородою, в обличчя, що зберігало байдужий, крижаний спокій. Потім вона рвучко підвелась, шарпнулась до стіни і закричала:

– О ні, ні! Ні! Це пекельна мана! Це не він!.. Рятуйте! Рятуйте! І вона обернулась до стіни, наче бажаючи руками розсунути її й сховатися за нею.

– Хто ви такий? – мовили всі свідки цієї сцени.

– Спитайте в цієї жінки, – відповів незнайомець у червоному плащі, – ви самі добре бачите, що вона впізнала мене.

– Лілльський кат! Лілльський кат! – вигукнула міледі, в нестямі чіпляючись руками за стінку, щоб не впасти.

Всі відступили, і незнайомець у червоному плащі залишився сам посеред кімнати.

– О пожалійте, змилуйтеся! Пробачте мені! – волала міледі, падаючи навколішки.

Незнайомець зачекав, поки настане тиша.

– Я вам обіцяв, що вона мене впізнає! – сказав він. – Так, я кат міста Лілля, і ось моя історія.

Всі дивилися на незнайомця, з тривожним нетерпінням чекаючи, що він скаже.

– Ця молода жінка була колись такою ж вродливою молодою дівчиною. Вона була черницею Тамплемарського монастиря бенедиктинок. Молодий священик, щиросердий і глибоко віруючий, відправляв служби в церкві цього монастиря. Вона вирішила спокусити його і довела свій задум до кінця. Вона могла б спокусити навіть святого!..

Їхні церковні обітниці були священні й непорушні; їхній зв'язок не міг тривати довго, не занапастивши їх обох. Вона умовила його залишити ті краї. Але для того, щоб виїхати звідти, щоб утекти разом, перебратися до іншої частини Франції, де вони могли б жити спокійно, бо ніхто не знав би їх там, потрібні були гроші. Ні вона, ні він їх не мали. Священик украв святі чаші й продав їх. А що вони готували втечу разом, то їх арештували обох.

За тиждень вона спокусила сина тюремника і втекла. Священика засудили до десяти років ув'язнення в кайданах і до таврування. Я був катом міста Лілля, як стверджує ця жінка. Я мусив затаврувати злочинця, а злочинцем, панове, був мій брат!

Тоді я присягнувся, що жінка, яка його занапастила, жінка, яка була більше, ніж його спільницею, – бо це ж саме вона підбурила його на злочин, – принаймні розділить з ним покарання. Я здогадувався, де вона переховується, вистежив її, піймав, зв'язав і затаврував тим самим знаком, яким затаврував свого брата.

Через день після того, як я повернувся до Лілля, моєму братові пощастило втекти з в'язниці. Мене звинуватили в причетності до його втечі й засудили до ув'язнення замість нього доти, аж поки він сам віддасть себе до рук властей. Бідолашний брат не знав про цей вирок. Він помирився з цією жінкою; вони разом утекли до Беррі. Там він дістав невеличку парафію. Всі вважали, що ця жінка – його сестра.

Вельможа, на землях якого стояла парафіяльна церква, побачив гадану сестру й закохався в неї, закохався так палко, що запропонував їй стати його дружиною. Тоді вона покинула того, кого вже занапастила, заради того, кого збиралась занапастити, і стала графинею де Ля Фер…

Усі погляди звернулися до Атоса, справжнє ім'я якого було граф де Ля Фер, і той кивком ствердив, що кат каже щирісіньку правду.

– Тоді, – вів далі кат, – мій бідолашний брат, у якого ця жінка відібрала і честь, і щастя, мало не збожеволів і з розпачу вирішив покінчити з життям. Він повернувся до Лілля і, дізнавшись, що я замість нього відбуваю ув'язнення, доброхіть з'явився до суду і того ж вечора повісився на душнику в своїй камері.

А втім, властям треба віддати належне – ті, хто засудив мене, дотримали свого слова. Коли особу самогубця було встановлено, мене звільнили з ув'язнення.

Ось злочин, в якому я її звинувачую; ось за що її затавровано.

– Пане Д'Артаньяне, – мовив Атос, – якої кари вимагаєте ви для цієї жінки?

– Страти на смерть, – відповів Д'Артаньян.

– Мілорде Вінтере, – повторив Атос, – якої кари вимагаєте ви для цієї жінки?

– Страти на смерть, – відповів лорд Вінтер.

– Панове Портосе і Арамісе, – вів далі Атос, – адже ви теж її судді. Якої кари заслуговує ця жінка?

– Страти на смерть, – глухим голосом відповіли мушкетери. Міледі несамовито закричала й проповзла навколішках кілька кроків до своїх суддів. Атос жестом зупинив її.

– Шарлотто Баксон, графине де Ля Фер, леді Вінтер, – мовив він, – ваші злочини переповнили міру терпіння людей на землі і Бога на небі. Якщо ви знаєте яку-небудь молитву, прочитайте її, бо ви засуджені й помрете.

Почувши ці слова, які не лишали їй жодної надії на порятунок, міледі підвелася, випросталась на весь зріст і хотіла щось сказати, але сили зрадили її. Їй здалося, що чиясь владна, невблаганна рука схопила її за волосся й повела за собою так само безповоротно, як зла доля веде людину до загибелі. Навіть не намагаючись чинити опір, вона вийшла з будинку.

Лорд Вінтер, Д'Артаньян, Атос, Портос і Араміс вийшли слідом за нею. Слуги пішли за своїми панами. В порожній кімнаті з розбитою шибкою і навстіж розчиненими дверима сумно догоряла на столі чадна лампа.